Види підприємств за формами власності

Види підприємств за формами власності.

ПЛАН

Вступ 3

Розділ 1. Економічна сутність відносин власності 5

1.1 Основи аналізу відносин власності 5

1.2 Новітні тенденції у розвитку відносин власності 11

Розділ 2. Аналіз підприємств в Україні за формами власності 17

2.1 Поняття, види та організаційні форми підприємств 17

2.2 Особливості правового регулювання відносин власності в Україні 23

Розділ 3. Практична частина 27

Висновок 33

Список використаної літератури 34

Вступ

Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську
самостійність підприємств і організацій, що функціонують у народному
господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничі, господарські
та інші зв’язки. Всі ці суспільні відносини (як між підприємствами та
організаціями – безпосередніми товаровиробниками, так і між ними і
державними та іншими органами) потребують правового регулювання,
внаслідок якого вони набувають характеру правовідносин.

Ринкова економіка породила різні організаційні форми підприємств:
господарські товариства, виробничі кооперативи, приватні, казенні
підприємства. Виникла необхідність врегулювати правовий статус об’єднань
підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо),
встановити правовий режим вільних (спеціальних) економічних зон та
визначити правовий режим іноземного інвестування.

З’явилися нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання
(банкрутство, свобода конкуренції, антимонопольне регулювання).
Інтеграція України до світової економічної системи стимулює розвиток
міжнародних господарських зв’язків, зовнішньоекономічної діяльності
суб’єктів підприємництва.

Змінилися принципи, на яких будуються відносини держави з суб’єктами
господарської діяльності, запроваджується ефективне державне регулювання
підприємництва у формі єдиної державної регуляторної політики у сфері
підприємництва тощо.

Всі ці чинники зумовлюють необхідність не тільки відповідного правового
регулювання, а й вивчення правових засад господарської діяльності.
Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому
залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення
належних умов функціонування суб’єктів господарської діяльності, від
суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей
класифікації видів підприємств в Україні за формами власності.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних
завдань:

· вивчити економічну сутність відносин власності;

· провести аналіз відносин власності;

· розглянути поняття, види та організаційні форми підприємств.

Предметом курсової роботи є класифікаційні ознаки підприємств за
формами власності.

Об’єктом курсової роботи є підприємства різних форм власності.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно
аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Економічна сутність відносин власності

1.1 Основи аналізу відносин власності

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є
відносини власності. Власність як комплекс відносин, багатомірне та
багаторівневе явище, і соціально-економічний процес характеризується
поліфункціональністю і полірезультативністю.

Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності
процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні,
морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності. Однак
найважливішими є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід
ні ототожнювати, ні протиставляти.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як
соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку
продуктивних сил і характеризується системою об’єктивно обумовлених,
історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі
виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються
привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і
реалізується в площині взаємодії “людина — людина” [5, c.63].

Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв’язків
“людина -річ”. Як юридично-правова категорія власність відображає
майнові відносини, свідомі, польові взаємозв’язки юридичних і фізичних
осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних
прав власності.

Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння
взаємозв’язку і розмежування відносин власності та економічних відносин.
Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто
визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносин
відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї
різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв’язку економічних та
юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності та
матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність більш містка
категорія, ніж система економічних відносин.

Повніше і глибше зрозуміти сутність відносин власності допоможе аналіз
їхньої структури [5, c.64].

Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарвна і
різноманітна. Розглянемо її класифікацію за основними системоутворюючими
і структуровизначальними критеріями: внутрішньогенетичним; суб’єктами і
економічними рівнями; об’єктами; типами, формами та видами власності.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності й водночас
найскладнішою для розуміння е структура власності з внутрішньогенетичної
точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію
відносин привласнення і відчуження розкриває рис. 1.1.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів — основа
відносин власності.

Привласнення — це економічний процес, спосіб перетворення предметів,
явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови
життєдіяльності економічних суб’єктів. Складовими привласнення є
відносини володіння, розпорядження і користування.

Володіння характеризує не обмежену в часі належність об’єкта власності
певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження — здійснюване власником або делеговане ним іншим
економічним суб’єктам право прийняття планових і управлінських рішень з
приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування (використання) — процес виробничого застосування і
споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створених за
його допомогою благ.

’

picscalex1360100090000037400000002001c0000000000040000000301080005000000
0b0200000000050000000c02e9029102040000002e0118001c000000fb02f0ff00000000
00009001000000cc0440001254696d6573204e657720526f6d616e000000000000000000
0000000000000000040000002d0100000400000002010100050000000902000000020d00
0000320a0e00000001000400000000009002e80220e307001c000000fb02100007000000
0000bc02000000cc0102022253797374656d0000000000001800000028c8110001000000
e304000000000000040000002d0101000300000000002

Рис. 1.1 Генетика відносин власності (методи, механізм, структура) [5,
c.64]

Слід зауважити, що суб’єкт привласнення власності є одночасно володарем,
розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника
і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди
реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати,
зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в
комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять
процес привласнення власності. Однак сутність відносин власності не слід
обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і є визначальними. Парною
категорією привласнення є відчуження.

Відчуження — процес перетворення діяльності та здібностей людини на
самостійну силу, оречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та
суспільної праці з перетворенням власності суб’єктів на об’єкти
економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки
те, що відчужується. Акт привласнення об’єкта власності одним суб’єктом
є одночасно моментом відчуження його для іншого суб’єкта.

Отже, процеси привласнення і відчуження — це дві діалектичні сторони
сутнісних відносин пласкості. Суперечності в системі “привласнення —
відчуження” є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме
в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв’язку.

Обирати ті чи Інші форми привласнення і відчуження економічних суб’єктів
спонукають як об’єктивні, так і суб’єктивні обставини. Механізм примусу
ґрунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів (див.
рис. 1.1). Переважання тих чи інших методів визначає політику “пряника”
чи “батога” з боку власника до не власника [5, c.65].

За суб’єктами, тобто носіями і реалізаторами відносин власності,
розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність. З розвитком
суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб’єктів
власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди,
домашні (сімейні) господарства найрізноманітнішої функціональної
спрямованості.

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій,
кооперативів, релігійних і громадських об’єднань та організацій,
трудових колективів різних форм господарювання тощо.

Урізноманітнюються форми державних суб’єктів власності. Серед них
розрізняють загальнодержавні (урядові, центральні структури,
національний банк тощо), територіально-регіональні
(комунально-муніципальні служби та інші органи місцевого
самоврядування), галузеві (міністерства та відомства).

Систему суб’єктів власності можна розглядати і за поділом їх на
юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішані
структури.

Розуміння природи власності доповнює аналіз системи об’єктів власності.
Об’єктами власності є засоби виробництва, створені людиною, земля, її
надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її
діяльності — предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери,
гроші тощо. Визначальними серед цього різноманіття є засоби і фактори
виробництва. Саме власність на засоби виробництва, включаючи землю,
знання як інтелектуальну власність, що розвивається, характеризує
сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм
розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської
діяльності.

Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати
виробництва.

Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування
домінуючий об’єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії
людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці,
особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційного етапу розвитку людства таким об’єктом було
природне середовище — земля, тваринний І рослинний світ, які у своїй
цілісності органічно зливалися з суб’єктом їх привласнення — первісною
людиною.

Домінуючим об’єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка
завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася
з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її
виробничої діяльності [5, 2].

Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому вигляді. Кожна з
них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі економічного
розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише
у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення,
припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму.
Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних
явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без
винятку форм власності, у тому числі й приватної.

Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм
власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності
говорити не можна. Вони характеризуються різними кількісними і якісними
параметрами, сферами функціонування і цільовою спрямованістю. Йдеться
про законодавчу рівність форм власності, а це означає, що діяльність
суб’єктів відбувається в однаковій системі прав, обов’язків і
відповідальності. Однак на практиці цей принцип також не завжди
реалізується. Наприклад, держава системою пільг сприяє розвитку форм
малого бізнесу і обмежує за певних умов діяльність монополістичної
власності,

Власність в дії — це процес її реалізації в економічній і соціальній
сферах, в життєдіяльності суспільства в цілому. Процес реалізації
відносин власності включає два взаємопов’язані і взаємообумовлені
аспекти: результативність руху власності та постійне відтворення умов і
факторів її розвитку.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності.
Економічна теорія прав власності є однією з найбільш відомих теорій
сучасного напряму економічного аналізу — неоінституціоналізму.

Право власності — це зовнішня форма, що законодавче, інституціонально
закріплює реальні економічні процеси.

Юридична форма, правова форма самі по собі з’явитись й існувати не
можуть. Вони лише закріплюють реально існуюче чи потенційно можливе
економічне явище [2, c.58].

Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективного є
фундаментом економічної політики держави. Визначення і розмежування прав
власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських
суб’єктів з приводу привласнення об’єктів власності. Це свого роду
“правила гри” – правила коректної економічної поведінки щодо майнових
відносин, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі
правила сформульовані нечітко або неконкретне (наприклад,
взаємосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових
відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав власності), то
наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а згодом і самої
економічної системи.

1.2 Новітні тенденції у розвитку відносин власності

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває
корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн
Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на
найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90
відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в
розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80 —
90 відсотків загального обсягу виробництва.

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають
певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері
бізнесу.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з
одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те
позитивне, що несе в собі приватна власність, — підприємницький інтерес,
ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси — й
суспільного багатства, право безстрокового успадковування тощо. Водночас
корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної
власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний
інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона
реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації
виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне
заперечення приватної власності [5, 2].

Серед переваг корпоративної форми власності е й такі, як виробнича
гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої
належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності.
Особливе значення має соціально-інтегрувальна функція корпорації. Якщо
приватна власність у ЇЇ класичному вигляді дезінтегрує суспільство,
породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює
економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання
відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі
в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана
деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що
виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю
над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється
не приватними власниками, а професіоналами.

Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна
ролі цієї ланки економічних виробничих відносин послабила можливості
безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами
виробництва.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі
більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку
корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини
акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до
корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку
акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої
системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У
наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих
актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років XX ст.
подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.

Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок
кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій І створюють
акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників
цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють таку
соціалізацію корпоративної власності, надаються податкові пільги [10,
c.23].

Як свідчить статистика, народних підприємств — компаній, що повністю
належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічувалось 1601, а в
1988 р. — 19700.Зросла також кількість працюючих у них — з 248 тис. до
9,7 млн осіб. У 1990 р. таких компаній було вже 10 275, а зайнятий на
них персонал становив 10,5 млн осіб (близько 10 відсотків всього
зайнятого населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2000
р. 25 відсотків усіх робітників і службовців могли стати власниками
підприємств, де зони працюють.

Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння
цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють
акціями. Так, на початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн
акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу
кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних
перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі
суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.

Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії
робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до
тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником.

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює
відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її
сутність.

Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового
національного продукту, в США не тільки не зменшується, а навпаки,
зростає кількість підприємств, що перебувають в індивідуальній приватній
власності, їх загальна кількість за період 1970 — 1986 рр. зросла майже
вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у
загальному виробництві не значна — приблизно б відсотків реалізованої
продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку
це свідчить, що приватно-трудова власність, на якій ґрунтується
діяльність зазначених підприємств, кількісно зростає.

Близькими до підприємств, заснованих на приватно-трудовій власності, за
своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють
дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника
[10, c.24-25].

В економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності,
частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше
використовується у загальнонаціональних інтересах.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою
ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми
власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників
підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності;
по-четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються в країнах, що утворилися на місці
колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний
ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм
її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної
власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть
зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенційних
можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини
не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні
матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень
продуктивності праці людини, що є об’єктивною основою процесу
формоутворення власності.

У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру
господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без
відповідного зв’язку зі станом продуктивних сил. Це й визначило загальну
нестабільність створеної на таких засадах економічної системи [13,
c.69].

Аналізуючи питання історизму приватно-підприємницької форми власності
капіталу, яка визначає структуру та основну спрямованість розвитку всієї
системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід
пам’ятати про складні й суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі
реалізації приватної власності у зв’язку з розвитком на основі досягнень
технологічної революції елементів постіндустріальної структури
виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку
виробничого процесу, а сама інформація — на форму багатства, домінуючий
об’єкт власності. На цьому ґрунті формується духовна власність
суспільства, що дає поштовх нагромадженню його інтелектуального
потенціалу. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва
духовна власність не може розвиватися на суто приватній основі.

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово
перетворюється на головний виробничий ресурс пост Індустріального
суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом
купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від
звичайного товару-послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах,
які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства,
посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того,
відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній
об’єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно
формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації. Для
захисту Інтелектуально-інформативної власності приймаються відповідні
законодавчі акти та встановлюються спеціальні правові норми.

З іншого боку, Інформація стимулює і зворотний процес — не зміцнення, а
навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов’язано зі
специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від
звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає.
При продажу вона не відчужується від свого власника, останній
позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати
ЇЇ вдруге. Те саме може зробити І покупець.

Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індустріального
суспільства головним натурально-речовим елементом у структурі власності
була власність на землю, споруди, заводи, машини, засоби промислового
виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою
власності в США стає неречова субстанція. Це принципово нова форма
власності. Проте для виробничої реалізації інформативної власності
потрібні також матеріальні засоби виробництва [5, c.74].

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю
структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного
прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а
діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають
поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.

Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування
багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування
адміністративно-командної системи на шляху до соціально орієнтованого
ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам
реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.
Світовий досвід показує, що роздержавлення — це загальноекономічний
процес.

Зауважимо, що не слід ототожнювати роздержавлення власності з
приватизацією. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на
усунення монополії держави на власність, формування конкурентного
ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і
пола ними.

Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність
якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.

Зазначені процеси відбуваються суперечливо, із соціальними
загостреннями, потребують значних матеріальних, фінансових,
організаційних, Інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні заходи,
рішучість і послідовність у проведенні яких, зрештою, приведуть до
трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного
соціально орієнтованого суспільства.

Розділ 2. Аналіз підприємств в Україні за формами власності

2.1 Поняття, види та організаційні форми підприємств

Актуальність цієї теми обумовлено особливостями економічних i
соціальних функцій підприємства в економічній системі, а саме: функцій
товаровиробника, що задовольняє суспільні потреби в продукції, роботах i
послугах.

До 2004 р. це питання регулювалося Законом України від 27.03.91 р. №
887-XII «Про підприємства в Україні», який визначав види i організаційні
форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та
ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької
діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

Відповідно до Прикінцевих положень Господарського кодексу, прийнятого
16.01.2003 р., вищезазначений Закон втратив чинність з 01.01.2004 р.

На сьогодні питання щодо видів та організаційних форм підприємств
регулюється Господарським та Цивільним кодексами, а саме: главою 7
Господарського кодексу та главами 7, 8 Цивільного кодексу. Правова
позиція законодавця щодо визначення поняття «підприємства» за нормами
Господарського кодексу майже нічим не відрізняється від позиції,
викладеної законодавцями ще в 1991 р.

Так, відповідно до ст. 62 Господарського кодексу підприємство —
самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом
державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими
суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом
систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної,
іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та
іншими законами.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так i
для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний
баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та
ідентифікаційним кодом.

Із вищевикладеного випливає, що за нормами нового господарського
законодавства підприємство може i не бути суб’єктом підприємницької
діяльності, що спростовує практику, відповідно до якої підприємства
визнавалися суб’єктами підприємництва.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти
підприємства таких видів:

· приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян
чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

· підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство
колективної власності);

· комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності
територіальної громади;

· державне підприємство, що діє на основі державної власності;

· підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі
об’єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

Згідно з нормами Конституції України як основного закону в Україні
існують три форми власності: загальнодержавна, комунальна та приватна.
Зі змісту ст. 63 Господарського кодексу випливає, що в Україні існує й
колективна власність. Таке неузгодження правових норм можна назвати
колізією.

Залежно від способу створення (заснування) та формування статутного
фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє
необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не
поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи
безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує
підприємством i формує його трудовий колектив на засадах трудового
найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Корпоративне підприємство створюється, як правило, двома або більше
засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі
об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності
засновників (учасників), їх спільного управління справами, а також на
основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними
створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та
ризиків підприємства.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу
від реалізації продукції за рік можуть відноситися до малих, середніх
або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких
середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не
перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції
(робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис.
євро за середньорічним курсом Нацбанку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова
чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а
обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік
перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом
Нацбанку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

У випадках існування залежності від іншого підприємства (вирішальна
залежність — це встановлення між підприємствами відносин контрольного
підпорядкування за рахунок участі контролюючого підприємства в
статутному фонді іншого підприємства) таке підприємство буде визнаватися
дочірнім.

Майже кожний вид підприємства науковці умовно поділяють на певні
підвиди, а саме:

підприємства, що здійснюють діяльність на основі державної власності:

· державне унітарне — це підприємство, що створюється компетентним
органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої
частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, i
входить до сфери його управління;

· державне комерційне — це підприємство, яке є суб’єктом підприємницької
діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва i несе
відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на
праві господарського відання майном згідно з Господарським кодексом та
іншими законами;

· казенне — це підприємство, що створюється за рішенням Кабінету
Міністрів України в галузі народного господарства (наприклад, коли
законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним
підприємствам);

підприємства, що здійснюють діяльність на основі комунальної власності:

· комунальне унітарне (комерційне, некомерційне) — це підприємство, що
створюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому
порядку на базі відокремленої частини комунальної власності i входить до
сфери його управління;

підприємства, що здійснюють діяльність на основі колективної власності:

· кооператив — добровільне об’єднання громадян на засадах членства з
метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що
ґрунтується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових
пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу
між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності;

· підприємство споживчої кооперації — це споживче товариство —
самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства,
майнової участі та взаємодопомоги об’єднуються для спільної
господарської діяльності з метою колективного організованого
забезпечення своїх економічних i соціальних інтересів;

· підприємство об’єднань громадян та релігійних організацій — унітарне
підприємство, засноване на власності об’єднання громадян (громадської
організації, політичної партії) або власності релігійної організації для
здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних
завдань;

підприємства, що здійснюють діяльність на основі приватної власності:

· приватне підприємство, що діє на основі приватної власності одного або
кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства;

інші види підприємств:

· фермерське господарство — форма підприємництва громадян з метою
виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської
продукції;

· орендні підприємства — підприємства, створені орендарем на основі
оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або
комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого
структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою
здійснення підприємницької діяльності;

· підприємства з іноземними інвестиціями — підприємства будь-якої форми
власності, у яких статутний фонд (іноземна інвестиція) становить не менш
як 10%;

· іноземні підприємства — це організаційно-правова форма підприємства,
статутний фонд якого (іноземна інвестиція) становить 10%.

Крім того, в Господарському кодексі визначено поняття «господарські
товариства» — це підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені
юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна i
участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання
прибутку.

Відповідно до ст. 80 Господарського кодексу до господарських товариств
належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні
товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством (закритим чи відкритим) є господарське
товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість
акцій однакової номінальної вартості, i несе відповідальність за
зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик
збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних
їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що
має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається
установчими документами, i несе відповідальність за своїми
зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю
внесли свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю
товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство,
статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими
документами розмірів i яке несе відповідальність за своїми
зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники
цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у
визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу
кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого
відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку
діяльність від імені товариства i несуть додаткову солідарну
відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або
декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку
діяльність i несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну
відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено
стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності
товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Для порівняння: нормами Цивільного кодексу передбачено підприємницькі
(господарські товариства та виробничі кооперативи) та непідприємницькі
(споживчі кооперативи, політичні партії, громадські організації тощо)
товариства.

2.2 Особливості правового регулювання відносин власності в Україні

Наша держава, як ми звикли це чути, ніколи не відрізнялась досконалістю
і внутрішньою узгодженістю власного законодавства. Якнайяскравіше про це
може свідчити правова “реформа”, що відбувається упродовж останніх пару
років: парламент один за одним приймає фундаментальні законодавчі акти,
які у більшості випадків багато в чому один одному суперечать.

Напевне, не буде перебільшенням твердження про те, що чи не найбільш
постраждалим від постійної критики і дискусій став новий і перший в
Україні Господарський кодекс, прийнятий 16 січня 2003 року і вступив в
силу на початку поточного року. На сьогоднішній день існують дві головні
причини такого неоднозначного сприйняття правового акту. Перша з них –
груба неузгодженість кодексу з діючим законодавством. Цю причину
пояснити легко, адже з моменту розробки кодексу і до його прийняття
сплинуло чимало часу, за який багато нормативно-правових актів, на
підставі яких і сформовано кодекс, було поправлено або змінено; водночас
парламенту не вистачило зосередженості і терпіння для того, щоб
паралельно вносити зміни до проекту кодексу. А, отже, його норми були
“воскрешенні” з минулого і зайняли своє місце поряд з оновленими
положеннями законодавства.

Друга причина породжена доктринальним сприйняттям системи правового
регулювання майнових відносин. Справа в тім, що традиційно в нашій
державі, як і в більшості держав континентальної правової сім’ї,
зобов’язальні відносини між фізичними та юридичними особами (тобто ті,
що пов’язані з різного роду зобов’язаннями, порядком укладання,
виконання, зміни і розірвання договорів) регулювалися інститутами
цивільного права, кодифікованими у Цивільному кодексі. Натомість
дублювання цих інститутів у положеннях Господарського кодексу призвело
до плутанини: яким же кодексом керуватися? (до речі це питання досі
залишається дискусійним), і, як наслідок, – до негативного сприйняття
документу.

Що ж пропонує нам Господарський кодекс України? У його преамбулі
зазначено: “Господарський кодекс України відповідно до Конституції
України встановлює правові основи господарської діяльності
(господарювання), яка базується на різноманітності суб’єктів
господарювання різних форм власності.” Мета кодексу – забезпечити
зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток
підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного
виробництва, утвердження суспільного господарського порядку в
економічній системі України…

Як планувалося, розмежувати сферу дії Цивільного і Господарського
кодексу повинна окрема норма, що визначить предмет регулювання ГК
України. В Розділі I “Основні засади господарської діяльності”
встановлюється, що кодекс визначає основні засади господарювання в
Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі
організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами
господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками
відносин в сфері господарювання.

Ключовим поняттям цього положення є термін “господарювання” та
“господарська діяльність”, які розшифровуються як діяльність суб’єктів
господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на
виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг
вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Водночас, стаття 4
Господарського кодексу зазначає, що не є предметом регулювання кодексу
майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним
кодексом України. ЦК України в свою чергу регулює відносини, що
виникають між особами, наділеними цивільно-правовою дієсуб’єктіністю,
засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності їх учасників.

З інститутів ЦК України вбачається, що деякі види зобов’язальних
відносин, які ним регулюються, безпосередньо пов’язані з реалізацією
продукції, виконанням робіт та наданням послуг вартісного характеру –
що, відповідно до ГК, є предметом регулювання Господарського кодексу. В
той же час п. 2 статті 4 ГК України визначає, що навіть якщо під предмет
регулювання ГК і не підпадають відносини, урегульовані ЦК України, все
одно їх особливості визначаються саме ГК України. Таким чином, можемо
спостерігати абсолютну плутанину – з одного боку Господарським кодексом
не регулюються майнові відносини, а з іншого боку, саме цей кодекс
встановлює особливості їх регулювання, відповідно норми ГК є
спеціальними по відношенню до норм ЦК, що майже блокує застосування ЦК в
регулюванні майнових відносин. Парадоксально, але факт.

Господарський кодекс містить положення, які закріплюють основні напрями
та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері
господарювання. Одним з таких напрямів є антимонопольно-конкурентна
політика, вихідні засади якої знайшли відображення в главі 3 ГК України,
що має назву “Обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і
споживачів від недобросовісної конкуренції”. Норми даної глави містилися
в Законі України “Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції” від 1998 року.

На момент прийняття кодексу цей закон втратив чинність, оскільки 11
січня 2002 року його замінив закон “Про захист економічної конкуренції”,
докорінно змінивши в порівнянні з попереднім законом, а, отже, і
кодексом, регулювання таких правопорушень в сфері конкуренції як
антиконкурентні дії органів державно влади, зловживання монопольним
положенням на ринку, антиконкурентні узгоджені дії тощо. Таким чином,
вбачається абсолютна неузгодженість кодексу з чинним актиконкурентним
законодавством.

Кодекс поділяє господарську діяльність на комерційну – підприємництво, і
некомерційну, що здійснюється суб’єктами господарювання для досягнення
економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання
прибутку. Одним із суб’єктів господарювання відповідно до ГК є
підприємство.

Господарський кодекс зберіг усю існуючу на сьогоднішній день
різноманітність форм і видів підприємств, та об’єднань підприємств. Так,
нормами кодексу урегульована діяльність державних та комунальних
унітарних підприємств, державних комерційних та казенних підприємств,
господарських товариств (до речі акціонерні товариства в кодексі так і
залишаються поділеними на відкриті і закриті, на відміну від Цивільного
кодексу). Врегульована діяльність виробничих і споживчих кооперативів,
підприємств об’єднань громадян і релігійних організацій.

Окремої уваги заслуговує визначення приватного підприємства, яке
міститься у статті 113 ГК України. Відповідно до кодексу приватним
визнається підприємство, що діє не на основі приватної власності однієї
фізичної особи, як це було раніше, а на основі приватної власності
однієї або кількох фізичних осіб, а також приватної власності суб’єкта
господарювання – юридичної особи. По суті, коло засновників ПП було
розширене, що дає змогу застосовувати таку схему утворення підприємства,
коли засновники зможуть обмежити свою відповідальність виключно майном
підприємства, що закріплено за ним у статуті, тобто активами, і, окрім
цього, не мати клопоту з розміром і порядком формування статутного
фонду, що має місце при заснуванні господарського товариства.

Таким чином, хоча прийняття Господарського кодексу і було викликано
потребами часу і зобов’язаннями України перед європейським
співтовариством, цей документ, незважаючи на його позитивні риси, на
момент набрання чинності не був приведений у відповідність з чинним
законодавством, що викликало низку непорозумінь і його неоднозначне
тлумачення з боку юристів-практиків. На сьогоднішній день застосування
ГК України ускладнено існуванням Цивільного кодексу України, який
використовується суб’єктами господарювання по усталеній традиції.

Розділ 3. Практична частина

Задача

Державний деревопереробний комбінат, не маючи можливості (через
відсутність необхідних коштів) протягом останнього півроку розплатитися
із своїми кредиторами, а також у зв’язку з відмовою міністерства до
відання якого входив комбінат, надати йому фінансову допомогу звернувся
до арбітражного суду з заявою про визнання комбінату банкрутом. До заяви
були додані: копію установчих документів комбінату, балансовий звіт за
останнє півріччя, перелік кредиторів комбінату.

1. Який сенс комбінату-боржнику подавати заяву про визнання його
банкрутом і чи має він на це право.

2. Якщо “так”, то чи може арбітражний суд розглянути справу на підставі
перелічених документів.

3. Назвіть нормативні акти, що регулюють пов’язанні з банкрутством
питання.

Рішення:

1. Згідно ст.6 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (з
наступними змінами та доповненнями) “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом” право на звернення до
господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають
боржник та кредитор. В даному випадку підприємство є боржником, отже
воно має право подавати заяву про визнання його банкрутом.

Стосовно того який сенс йому подавати заяву про визнання себе
банкрутом, то тут можна зазначити наступне. Згідно ст. 12 зазначеного
вище закону господарський суд при порушенні справи щодо банкрутства
впроваджує мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів:

· забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших
документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства;

· не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші
санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і
зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Так як підприємство заборгувало значні суми власним кредиторам і
можливості у нього самостійно покрити заборгованість відсутня, то для
уникнення зростання суми боргу йому вигідно розпочати справу щодо
визнання себе банкрутом.

В цьому випадку можливі варіанти розвитку подій – або підприємство буде
ліквідовано, або буде проводиться його санація, або йому може бути
надано відстрочку щодо погашення боргів згідно укладеної мирової угоди
(цю процедуру регламентує розділ 4 розділ Закону України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Отже у підприємства з’являється шанс уладнати власні фінансові труднощі,
що і пояснює для чого йому розпочинати справу про визнання себе
банкрутом.

2. Згідно ст. 6 Закону України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом” для початку справи щодо визнання
підприємства банкрутом боржнику необхідно подати перш за все заяву про
порушення справи про банкрутство. Заява про порушення справи про
банкрутство подається боржником у письмовій формі, підписується
керівником боржника (іншою особою, повноваження якої визначені
законодавством або установчими документами) і повинна містити:

· найменування господарського суду, до якого подається заява;

· найменування (прізвище, ім’я та по батькові) боржника, його поштову
адресу;

· найменування кредитора, його поштову адресу, якщо кредитором є
юридична особа, якщо кредитор – фізична особа, в заяві зазначаються
прізвище, ім’я та по батькові, а також місце його проживання;

· номер (код), що ідентифікує кредитора як платника податків і зборів
(обов’язкових платежів);

· виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника, з
зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання,
розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа
про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку
боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до
виконання;

· перелік документів, що додаються до заяви.

Заява боржника повинна містити крім відомостей, передбачених частиною
першою цієї статті, такі відомості:

· суму вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями у розмірі, який не
оспорюється боржником;

· розмір заборгованості по податках і зборах (обов’язкових платежах);

· розмір заборгованості по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю та
здоров’ю, виплаті заробітної плати та вихідної допомоги працівникам
боржника, виплати авторської винагороди;

· відомості про наявність у боржника майна, у тому числі грошових сум і
дебіторської заборгованості;

· найменування банків, що здійснюють розрахунково-касове і кредитне
обслуговування боржника.

До заяви боржника додаються:

· рішення власника майна (органу, уповноваженого управляти майном)
боржника про звернення боржника до господарського суду з заявою;

· бухгалтерський баланс на останню звітну дату, підписаний керівником і
бухгалтером підприємства-боржника;

· перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням його
місцезнаходження та вартості на момент виникнення права застави;

· протокол загальних зборів працівників боржника, на якому обрано
представника працівників боржника для участі в арбітражному процесі під
час провадження у справі про банкрутство, а в разі неможливості
скликання таких зборів – рішення конференції (зборів) представників
працівників боржника;

· інші документи, які підтверджують неплатоспроможність боржника.

Отже, ми можемо зробити висновок, що наведеного в умові задачі переліку
документів мало для того, щоб господарський суд почав розгляд справи.

3. Питання, пов’язані з банкрутством регулює низка нормативно-правових
актів. Ось основні з них:

· Господарський процесуальний кодекс України

· Арбітражний процесуальний кодекс України

· Закон України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (в редакції Закону
від 30.06.99 р. № 784-ХІV) “Про відновлення платоспроможності боржника
або визнання його банкрутом”

· Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341-IIІ

· Постанова Кабінету Міністрів України від 25 листопада 1996 року № 1403
“Про Положення про реєстр неплатоспроможних підприємств та організацій”

· Постанова Кабінету Міністрів України від 17 березня 2000 року № 515
“Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних
підприємств”

· Наказ Міністерства економіки України від 17 січня 2001 року № 10 “Про
Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності
підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного
банкрутства чи доведення до банкрутства”

· Наказ Міністерства економіки України від 11 квітня 2001 року № 77 “Про
затвердження Положення про порядок формування та ведення єдиної бази
даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про
банкрутство”

· Наказ Міністерства економіки України від 25 квітня 2001 року № 87 “Про
затвердження Порядку подання пропозицій арбітражному суду щодо
кандидатур арбітражних керуючих”

· Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та
підприємництва, Міністерства економіки та з питань європейської
інтеграції України від 13 лютого 2002 року № 22/35 “Про затвердження
Порядку контролю за додержанням ліцензійних умов провадження
господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна,
керуючих санацією, ліквідаторів)” Методика складання бізнес-планів,
затверджена наказом Агентства з питань запобігання банкрутству
підприємств та організацій від 21 квітня 1997 року № 56

· Методика розробки планів реструктуризації державних підприємств та
організацій, затверджена наказом Агентства з питань запобігання
банкрутству підприємств та організацій від 2 червня 1997 року № 73

· Методика проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського
стану підприємств та організацій, затверджена наказом Агентства з питань
запобігання банкрутству підприємств та організацій від 27 червня 1997
року № 81

· Положення про порядок формування та ведення єдиної бази даних про
підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство,
затверджена наказом Агентства з питань банкрутства від 6 листопада 1999
року № 96

· Порядок проведення органами державної податкової служби прощення
(списання) і розстрочення (відстрочення) податкової заборгованості
платників податків при укладенні мирової угоди у справі про банкрутство,
затверджений наказом Державної податкової адміністрації України від 21
листопада 2000 року № 600

· Положення про порядок продажу па аукціоні, за конкурсом основних
засобів, що є державною власністю, затверджено наказом Фонду державного
майна України від 22 вересня 2000 року № 1976

· Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 23 серпня 1994 року №
02-5/611 “Про деякі питання практики застосування заходів до
забезпечення позову”

Висновок

В якості висновку резюмуємо основні положення курсової роботи. Так,
підприємство створюється для виробництва необхідних суспільству
матеріальних благ, для надання різноманітних послуг населенню.
Безпосереднім стимулом для організації виробництва, створення
підприємства є перспектива отримати прибуток і спожити її для
задоволення відповідних потреб. Інакше кажучи, завданням всіх
виробничих, науково-дослідних, комерційних підприємств є задоволення
суспільних потреб в продукції, роботах, послугах і реалізація на основі
отриманого прибутку соціальних і економічних інтересів членів трудового
колективу і власника майна підприємства.

До 2004 р. питання функціонування підприємств регулювалося Законом
України від 27.03.91 р. № 887-XII «Про підприємства в Україні», який
визначав види i організаційні форми підприємств, правила їх створення,
реєстрації, реорганізації та ліквідації, організаційний механізм
здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової
економіки.

Майже кожний вид підприємства науковці умовно поділяють на певні
підвиди, а саме:

· підприємства, що здійснюють діяльність на основі державної власності:

· підприємства, що здійснюють діяльність на основі комунальної
власності:

· підприємства, що здійснюють діяльність на основі колективної
власності:

· підприємства, що здійснюють діяльність на основі приватної власності:

· інші види підприємств.

Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.

2. Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес,
2004, 615 с.

3. Варфоломеєва Т.В., Пастухов В.П., Пеньківський В.Ф., Піцан О.М.
Правознавство. Київ: Знання-Прес, 2005, 327 с.

4. Ватаманюк З., Панчишин С., Ватаманюк О. Вступ до економічної теорії.
Львів: “Новий Світ 2000”, 2005, 352 с.

5. Відп. ред. Г.Н. Климко. Основи економічної теорії: політекономічний
аспект. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.

6. Галіахметов І. Концептуальні положення про підприємство в умовах
розвитку цивільного права // Підприємництво, господарство і право. –
2005. – № 9. – С. 32-36.

7. Галіахметов І. Підприємство як майновий комплекс в системі об’єктів
цивільних прав //Матеріали III Міжнародної науково-практичної
конференції “Динаміка наукових досліджень ‘2004”. – Том 5. Право. –
Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. – 76 с. – С. 14-17.

8. Галушко О. Вступ до господарського права., Тернопіль., Нова-прес,
2004р.

9. Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Луць В.В. Зобов`язальне право: теорія і
практика. Київ: Юрінком Інтер, 2004, 912 с.

10. Єщенко П.С., Палкін Ю.I. Сучасна економіка. Київ: Вища школа, 2005,
327 с.

11. За ред. В.В. Копєйчикова, А.М. Колодій. Правознавство. Київ: Юрінком
Інтер, 2004, 752 с.

12. Котова І. Проблеми запровадження реєстрації прав власності на
підприємство як об’єкт нерухомості // Підприємництво, господарство і
право. – 2003. – № 3. – С. 31-33.

13. Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український
контекст. Київ: Техніка, 2005, 336 с.

14. Шевеленко С.Д., Федів І.І. Підприємництво і підприємницька
діяльність. Київ: Вища школа, 2004, 224 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter