.

Виконання господарських зобов’язань

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 8128
Скачать документ

35

Виконання господарських зобов’язань.

ПЛАН

Вступ 3

Розділ 1. Загальні положення про господарські зобов’язання 4

1.1 Поняття господарського зобов’язання 4

1.2 Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські
зобов’язання 7

Розділ 2. Умови виконання господарських зобов’язань 10

2.1 Загальні положення 10

2.2 Місце виконання господарського зобов’язання 12

2.3 Забезпечення виконання господарських зобов’язань та умови припинення
господарських зобов’язань 13

2.4 Розірвання та недійсність господарського зобов’язання 16

Розділ 3. Господарсько-правової відповідальності за невиконання
зобов’язань 18

3.1 Ознаки господарсько-правової відповідальності 18

3.2 Функції відповідальності 19

3.3. Види відповідальності 22

3.4. Підстави відповідальності 29

Висновок 32

Список використаної літератури 34

Вступ

Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську
самостійність підприємств і організацій, що функціонують у народному
господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничі, господарські
та інші зв’язки. Всі ці суспільні відносини (як між підприємствами та
організаціями – безпосередніми товаровиробниками, так і між ними і
державними та іншими органами) потребують правового регулювання,
внаслідок якого вони набувають характеру правовідносин.

Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому
залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення
належних умов функціонування суб’єктів господарської діяльності, від
суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей
регулювання господарським правом забезпечення виконання господарських
зобов’язань.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних
завдань:

· дослідити сутність поняття господарське зобов’язання;

· розглянути умови виконання господарських зобов’язань;

· вивчити види відповідальності за невиконання господарських
зобов’язань.

Предметом даної курсової роботи є низка взаємовідносин, які виникають в
процесі виконання господарських зобов’язань між суб’єктами
господарювання.

Об’єктом курсової роботи виступають господарські зобов’язання.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно
аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Загальні положення про господарські зобов’язання

1.1 Поняття господарського зобов’язання

Господарським визнаються зобов’язання, що виникає між суб’єктом
господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері
господарювання з підстав, передбачених Господарським Кодексом, в силу
якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник)
зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи
управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта
(виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію
тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена
сторона, у тому числі кредитор) маг право вимагати від зобов’язаної
сторони виконання її обов’язку.

Основними видами господарських зобов’язань є майново-господарські
зобов’язання та організаційно-господарські зобов’язання.

Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст
господарського зобов’язання в процесі його виконання, якщо законом не
встановлено інше.

Господарські зобов’язання можуть виникати:

· безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що
регулює господарську діяльність;

· з акту управління господарською діяльністю;

· з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також
з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

· внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання,
придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за
рахунок іншою особи без достатніх на те підстав;

· у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій
суб’єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання
правових наслідків у сфері господарювання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що
виникають між учасниками господарських відносин при здійснення
господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна
вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися
від певної дії, а управнена сторона маг право вимагати від зобов’язаної
сторони виконання її обов’язку.

Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських
відносин, регулюються Цивільним кодексом України ( 435-15 ) з
урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.

Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути суб’єкти
господарювання, зазначені у статті 55 Господарського Кодексу, не
господарюючі суб’єкти – юридичні особи, а також органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.
Якщо майново-господарське зобов’язання виникає між суб’єктами
господарювання або між суб’єктами господарювання і не господарюючими
суб’єктами – юридичними особами, зобов’язаною та управненою сторонами
зобов’язання є відповідно боржник – кредитор.

Зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами
господарювання та не господарюючими суб’єктами – громадянами, не є
господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених Господарським Кодексом
та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання
майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин
(благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо
їх обов’язкового виконання.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що
виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом
господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в
силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої
сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або
утриматися від певної дії, а управнена сторона маг право вимагати від
зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:

· між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного
суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування,
наділеним господарською компетенцію щодо цього суб’єкта;

· між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання
підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих
об’єднань чи товариств;

· між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого
дочірнім підприємством;

· в інших випадках, передбачених Господарським Кодексом, іншими
законодавчими актами або установчими документами суб’єкта
господарювання.

Організаційно-господарські зобов’язання суб’єктів можуть виникати з
договору та набувати форми договору. Суб’єкти господарювання мають право
разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети,
без утворення єдиного суб’єкта господарювання, на умовах, визначених
договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про
спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з
учасників, на нього може бути покладено обов’язок ведення спільних
справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на
підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

1.2 Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські
зобов’язання

Майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами
господарювання або між суб’єктами господарювання і не господарюючими
суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є
господарсько-договірними зобов’язаннями.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади
можуть рекомендувати суб’єктам господарювання орієнтовні умови
господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом
випадках – затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він
заснований на державному замовленні, виконання якого є обов’язком для
суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує
пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних
категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або
органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст
договору на основі:

· вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій
розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

· примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам
господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли
сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови,
передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

· типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у
випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли
сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають
право конкретизувати його умови;

· договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших
можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають
права наполягати на зміні його змісту.

Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення,
повинен відповідати цьому замовленню.

Суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергію,
зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у
випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати
договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством
можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним
кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених
Господарським Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих
видів договорів.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені
угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення
господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що
приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до
законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у
передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його
істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні
для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із
сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому
разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати
найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт,
послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета
договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних
документів, зазначених у статті 15 Господарського Кодексу, а у разі їх
відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують
захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим
Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою
сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до
встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або
виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує
вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган
маг право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують
господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору.
На зобов’язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського
договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не
передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не
звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце
під час дії договору.

Розділ 2. Умови виконання господарських зобов’язань

2.1 Загальні положення

Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні
виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до
закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних
вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних
умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів
застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15)
з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного
виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та
забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є
підставою для застосування господарських санкцій, передбачених
Господарським Кодексом, іншими законами або договором. Застосування
господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не
звільняє цього суб’єкта від обов’язку виконати зобов’язання в натурі,
крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або
управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобов’язання
частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими
актами або договором, або не випливає із змісту зобов’язання.
Зобов’язана сторона має право виконати зобов’язання достроково, якщо
інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або
договором, або не випливає із змісту зобов’язання. Зобов’язана сторона
має право відмовитися від виконання зобов’язання у разі неналежного
виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою виконання.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов’язань, крім
випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або
відстрочка виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим
договором не було виконано належним чином. Управнена сторона, приймаючи
виконання господарського зобов’язання, на вимогу зобов’язаної сторони
повинна видати письмове посвідчення виконання зобов’язання повністю або
його частини.

Виконання господарського зобов’язання може бути покладено в цілому або в
частині на третю особу, що не є стороною в зобов’язанні. Управнена
сторона зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою –
безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або
характеру зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати
зобов’язання особисто. Неналежне виконання зобов’язання третьою особою
не звільняє сторони від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім
випадків, передбачених частиною третьою статті 193 Господарського
Кодексу.

Управнений суб’єкт господарського зобов’язання, якщо інше не передбачено
законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за
законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої
особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або
делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень.
Передачу (делегування) таких прав може бути зумовлено певним строком.
Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання повідомлення про це
зобов’язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських
повноважень іншому суб’єкту – з дня офіційного опублікування цього акта.
Передача (делегування) прав тягне за собою обов’язок суб’єкта, який
одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові
повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло
господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що
ним приймаються.

У разі якщо в господарському зобов’язанні беруть участь кілька
управнених або кілька зобов’язаних суб’єктів, кожний з управнених
суб’єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов’язаних
суб’єктів повинен виконати зобов’язання відповідно до частки цього
суб’єкта, визначеної зобов’язанням. У разі якщо це передбачено
законодавством або договором, зобов’язання повинно виконуватися
солідарно. При солідарному виконанні господарських зобов’язань
застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України ( 435-15
), якщо інше не передбачено законом.

2.2 Місце виконання господарського зобов’язання

Господарське зобов’язання підлягає виконанню за місцем, визначеним
законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом
зобов’язання.

У разі якщо місце виконання зобов’язання не визначено, зобов’язання
повинно бути виконано:

· за зобов’язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або
земельну ділянку, іншого нерухомого майна – за місцезнаходженням будівлі
чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

· за грошовими зобов’язаннями – за місцем розташування управненої
сторони на момент виникнення зобов’язання, або за новим місцем її
розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про
нього зобов’язану сторону;

· за іншими зобов’язаннями – за місцезнаходженням постійно діючого
органу управління (місцем проживання) зобов’язаної сторони, якщо інше не
передбачено законом.

У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття
виконання або іншого прострочення нею виконання зобов’язана сторона за
грошовим зобов’язанням має право внести належні з неї гроші або передати
за зобов’язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка
повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до
депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов’язання.

Платежі за грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських
відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через
установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути
виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов’язання можуть бути
виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти
господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній
валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в
іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону. Відсотки за
грошовими зобов’язаннями учасників господарських відносин застосовуються
у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

2.3 Забезпечення виконання господарських зобов’язань та умови припинення
господарських зобов’язань

Виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав
та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим
Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть
застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать,
види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у
господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників
господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного
кодексу України. Зобов’язання суб’єктів господарювання, які належать до
державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною
гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських
зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком,
іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія)
про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми,
зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана
сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов’язання, або настануть
інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов’язання за
банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої
сторони.

Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії,
висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов’язана сторона не
має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути
управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов’язання
гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких
заперечень.

З метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів
законом може бути передбачено обов’язок комерційних банків, страховиків,
акціонерних товариств та інших суб’єктів господарювання, які залучають
кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину
своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

Господарське зобов’язання припиняється: виконанням, проведеним належним
чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового
зобов’язання; у разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній
особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших
випадках, передбачених Господарським Кодексом або іншими законами.

Господарське зобов’язання припиняється також у разі його розірвання або
визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення
господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення Цивільного
кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським
Кодексом.

Господарське зобов’язання, всі умови якого виконано належним чином,
припиняється, якщо виконання прийнято управненою стороною. У разі якщо
зобов’язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох
зобов’язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне
зобов’язання), господарське зобов’язання припиняється виконанням.
Господарське зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної
однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи
визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї
сторони. Господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням
страхового зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту
основного чи страхового зобов’язання.

Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони
належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також
в інших випадках, передбачених законом.

Господарське зобов’язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема
угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими самими сторонами,
якщо така заміна не суперечить обов’язковому акту, на підставі якого
виникло попереднє зобов’язання. Господарське зобов’язання припиняється у
разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі.
Зобов’язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється. Господарське
зобов’язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення
обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не
передбачено законом.

У разі неможливості виконання зобов’язання повністю або частково
зобов’язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим
та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону,
яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків.
Таке повідомлення не звільняє зобов’язану сторону від відповідальності
за невиконання зобов’язання відповідно до вимог закону.

Господарське зобов’язання припиняється неможливістю виконання у разі
ліквідації суб’єкта господарювання, якщо не допускається
правонаступництво за цим зобов’язанням. У разі неспроможності суб’єкта
господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги
кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови,
порядок та наслідки оголошення суб’єктів господарювання банкрутами
встановлюються Господарським Кодексом та іншими законами. Ліквідація
суб’єкта господарювання – банкрута є підставою припинення зобов’язань за
його участі.

2.4 Розірвання та недійсність господарського зобов’язання

Господарське зобов’язання може бути розірвано сторонами відповідно до
правил, встановлених статтею 188 Господарського Кодексу. Державний
контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного
замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли
про це стало відомо сторонам зобов’язання. Наслідки розірвання
державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.
Господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено
з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або
укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з
них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути
на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади
визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути
визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно
або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні
інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема,
такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

· виключають або обмежують відповідальність виробника продукції,
виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану
сторону певних обов’язків;

· допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або
односторонню зміну виконавцем його умов;

· вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно
великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не
встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним
повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня
набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з
моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може
бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним
і припиняється на майбутнє.

Якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з
метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за
наявності наміру в обох сторін – у разі виконання зобов’язання обома
сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане
ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з
другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все
належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі
наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути
повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на
відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

У разі визнання недійсним зобов’язання з інших підстав кожна із сторін
зобов’язана повернути другій стороні все одержане за зобов’язанням, а за
неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість
грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов’язання не передбачені
законом.

Розділ 3. Господарсько-правової відповідальності за невиконання
зобов’язань

3.1 Ознаки господарсько-правової відповідальності

Господарсько-правовій відповідальності властиві особливі ознаки. З точки
зору форми ця відповідальність є юридичною, тобто являє собою дію
(вплив) кредитора (потерпілого) на правопорушника безпосередньо або за
допомогою арбітражного суду (суду, третейського суду). Юридична природа
такої відповідальності полягає у негативній оцінці поведінки
правопорушника з боку держави і в прямій вимозі або санкції закону
застосувати до нього заходи матеріального впливу у вигляді відшкодування
збитків, сплати неустойки, штрафу, пені тощо. Загальним принципом цієї
відповідальності є державна забезпеченість щодо застосування
передбачених договором чи законом майнових санкцій. Держава гарантує
застосування їх завдяки системі спеціальних і загальних правозахисних
державних органів, функцією яких є саме застосування майнових санкцій.

Щодо змісту господарсько-правова відповідальність загалом є матеріальною
і застосовується у формі певної системи майнових (економічних) санкцій,
передбачених або дозволених нормами господарського законодавства.
Господарюючі суб’єкти як організації можуть нести лише матеріальні
витрати як відповідальність (примусові виплати, неодержання належних
сум, зменшення майна внаслідок відшкодування збитків і т. ін.). Закон
України “Про підприємства в Україні” закріплює принцип повної
матеріальної відповідальності господарюючих суб’єктів аж до банкрутства.
Стаття 24 зазначеного Закону передбачає, що “підприємство несе повну
відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової
дисципліни. Підприємство, яке не виконує своїх зобов’язань по
розрахунках, може бути оголошено арбітражним судом банкрутом у порядку,
встановленому Законом України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом”. Таким чином, найвищою економічною
санкцією згідно із законодавством можна вважати процесуальне
(арбітражне) оголошення господарюючого суб’єкта-боржника банкрутом.

Господарсько-правова відповідальність застосовується лише у разі
правопорушення, тобто на такій юридичній підставі, як об’єктивні
протиправні дії чи бездіяльність правопорушника, і загалом базується на
презумпції його вини.

У функціональному відношенні господарсько-правова відповідальність
покликана стимулювати належне виконання господарських та інших
зобов’язань. Отже, її головною метою є забезпечення правопорядку у сфері
економіки (в господарських відносинах).

3.2 Функції відповідальності

Функції господарсько-правової відповідальності визначаються як
сукупність дій щодо застосування до правопорушника у сфері
господарювання передбачених законом чи договором санкцій, а також
правових наслідків такого застосування. Види і зміст функцій
господарсько-правової відповідальності в теорії господарського права
визначаються по-різному. Узагальнено є підстави виділити п’ять основних
функцій.

Стимулююча функція. Господарсько-правова відповідальність, яка полягає у
застосуванні до правопорушника економічних (майнових) санкцій,
передбачає спонукання (негативне стимулювання) його і до припинення
правопорушення, і до реального виконання зобов’язання. Стимулювання це є
негативним у тому розумінні, що особа, яка вчинила господарське
правопорушення, несе певні майнові витрати внаслідок застосування до неї
економічних санкцій. Стимулююча функція властива практично всім видам
санкцій, передбачених або санкціонованих нормами господарського права.
Вона має на меті, насамперед, задовольнити економічний інтерес
потерпілого суб’єкта шляхом стимулювання (економічного, майнового)
правопорушника до правомірних дій. Є тут і суспільний інтерес. Реальне
виконання господарських зобов’язань підприємствами та організаціями
означає нормальне задоволення суспільних потреб у продукції, роботах,
послугах.

Штрафна функція. Відповідальність суб’єктів господарських правовідносин
є однією з форм юридичної відповідальності. Як така, вона зумовлюється
протиправною поведінкою (господарським правопорушенням, невиконанням або
неналежним виконанням зобов’язань) правопорушника. У цьому розумінні
господарсько-правова відповідальність є ретроспективною, тобто реакцією
на вже вчинені протиправні дії (бездіяльність) у вигляді саме
відповідальності як покарання правопорушника економічними санкціями.
Загалом штрафна функція покладена на такі види господарсько-правових
санкцій, як неустойка, штраф, пеня (так звані штрафні санкції).

Функція попередження правопорушень. Суть цієї функції полягає в тому, що
внаслідок застосування відповідальності не лише усувається факт
господарського правопорушення, а й застосовуються (арбітражним судом,
судом) правові заходи, спрямовані на усунення його причин та умов. Як
попереджувальний засіб господарсько-правова відповідальність
найефективніша в тих випадках, коли має місце матеріально-правовий
зв’язок відповідальності господарюючого суб’єкта з матеріальною
відповідальністю його працівників, передбаченою трудовим правом.
Відшкодування, господарюючим суб’єктом збитків, сплата неустойки
(штрафу, пені) – це так звані невиробничі витрати, які відносяться на
прибуток підприємств та організацій. Отже, від недобросовісних
(неправомірних) дій окремих осіб майнові втрати несуть трудові
колективи. Звідси цілком справедливою є необхідність персоніфікації
матеріальної відповідальності господарюючих суб’єктів, застосування
майнових заходів згідно з нормами трудового права до працівників, винних
у застосуванні санкцій до господарюючого суб’єкта.

Компенсаційна функція. Сутність компенсаційної (відновної) функції
господарсько-правової відповідальності полягає у відновленні порушеного
правопорушенням майнового стану потерпілого шляхом застосування на його
користь компенсаційних майнових санкцій, стягуваних з порушника.

Сторона-кредитор у договірних та інших зобов’язаннях завжди ризикує
своїм майновим становищем внаслідок порушення зобов’язання боржником.
Тому правові системи цивілізованих країн відпрацювали і мають у своєму
арсеналі засоби правового захисту, які є у потерпілої сторони
зобов’язання. Ці засоби ґрунтуються на так званому праві справедливості
і застосовуються або безпосередньо потерпілою стороною, або право
застосовним органом. Найбільш юридичне універсальним і дієвим засобом
правового захисту потерпілої сторони зобов’язання, яке застосовується
традиційно “за правом справедливості”, є відшкодування (компенсація)
збитків. Сутність його полягає в тому, що кожне порушення договору чи
іншого зобов’язання дає потерпілій стороні право на відшкодування
збитків, яких вона зазнала. Так, ст. 203 Цивільного кодексу називається
“Обов’язок боржника відшкодувати збитки”. Термін “відшкодувати” якраз і
вказує на те, що дана форма відповідальності виконує компенсаційну
(відшкодувальну) функцію.

Таку саму функцію законодавець покладає і на так звану залікову
неустойку. Відповідно до ч. 1 ст. 204 Цивільного кодексу якщо за
невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлено неустойку
(штраф, пеню), то збитки відшкодовуються у частині, не покритій
неустойкою (штрафом, пенею).

Інформаційна (сигналізаційна) функція. Факт пред’явлення претензії,
позову, стягнення збитків чи неустойки – це юридична інформація про
неблагополучний стан, наявні хиби у господарській діяльності суб’єкта.
Разом з тим це й інформація про необхідність вжиття відповідних заходів
щодо поліпшення справ, наведення порядку на підприємстві, в організації.

3.3. Види відповідальності

Відповідальністю є застосування до правопорушника встановлених законом
або договором санкцій, внаслідок чого він зазнає майнових втрат. Отже,
поняття господарсько-правової відповідальності включає в себе і майнові
наслідки застосування санкцій. У свою чергу господарсько-правова санкція
становить визначену безпосередньо законом або договором міру (масштаб,
величину) відповідальності правопорушника. Це гранична величина
майново-примусового впливу на правопорушника, який може застосувати до
нього кредитор або відповідний орган (суд, арбітражний суд).

Господарсько-правові санкції у своїй сутності є економічно-юридичними.
Тому в законодавстві визначення економічні і майнові можуть вживатися як
тотожні. Термін “економічні” означає, що за змістом господарсько-правова
відповідальність є економічною. Це негативний економічний вплив на
правопорушника, щоб стимулювати його виконати зобов’язання.

Термін “майнові санкції” є юридичним еквівалентом попереднього терміна і
означає, що з точки зору форми господарсько-правова відповідальність є
юридичною відповідальністю. Цю відповідальність застосовують лише у
правовій формі, якою є передбачені законом або договором майнові
(економічні за змістом) санкції.

Види господарсько-правової відповідальності розрізняють залежно від
видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці
правопорушення. За цим критерієм у теорії господарського права
розрізняють: 1) відшкодування збитків; 2) штрафні санкції; 3)
оперативно-господарські санкції; 4) конфіскація; 5)
господарсько-адміністративні штрафи; 6) планово-госпрозрахункові
(оціночні) санкції; 7) господарсько-організаційні санкції.

Відшкодування збитків як вид відповідальності різнобічне врегульовано
законом. По-перше, визначено юридичні підстави його застосування: “В
разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником він
зобов’язаний відшкодувати кредиторові завдані ним збитки” (ч. 1 ст. 203
ЦК). По-друге, визначено види втрат кредитора, які визначаються як
збитки. Це витрати кредитора; втрата або пошкодження його майна; доходи,
які він одержав би, якби боржник виконав зобов’язання (ч. 2 ст. 203 ЦК).
Як правило, збитки не є майновою санкцією заздалегідь визначеного
розміру. Саме в цьому полягає універсальність їх застосування. Проте
труднощі в обрахуванні їхнього розміру зумовлюють складність
застосування зазначеної санкції. По-третє, законодавець застосовує
офіційне тлумачення збитків та певні способи визначення їхнього розміру.

Відшкодування збитків застосовується як майнова санкція, виходячи з
аналізу відповідних статей Цивільного кодексу та інших законодавчих
актів:

· у відносинах купівлі-продажу між господарюючими суб’єктами. Так,
продавець зобов’язаний повідомити покупця про всі права третіх осіб на
продану річ: право орендаря, право застави тощо. Невиконання цього
правила дає право покупцеві на розірвання договору і відшкодування
збитків (ст. 229 ЦК). Якщо продавець продав річ, але на порушення
договору не передає її покупцеві, останній має право вимагати передачі
проданої речі і відшкодування збитків, спричинених простроченням
виконання (ст. 231 ЦК), або відмовитися від договору і вимагати
відшкодування збитків. Аналогічні права має продавець у разі відмови
покупця прийняти продану річ або заплатити за неї встановлену ціну (ст.
232 ЦК). Якщо продана річ неналежної якості, покупець як один з
альтернативних варіантів може вимагати розірвання договору і
відшкодування збитків (ст. 234 ЦК);

· у відносинах поставки постачальник відшкодовує покупцеві збитки,
завдані поставкою продукції неналежної якості або некомплектної (ч. 2
ст. 253 ЦК);

· згідно з договором підряду на капітальне будівництво відповідальна за
невиконання або неналежне виконання обов’язків сторона сплачує
встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує збитки в сумі, не
покритій неустойкою (ч. 1 ст. 356 ЦК);

· у перевезеннях вантажів вантажовідправник і вантажоодержувач
зобов’язані відшкодувати перевізникові збитки, завдані з їх вини
внаслідок перевантаження транспортних засобів, пошкодження рухомого
складу при навантаженні або розвантаженні, неправильних навантаження,
пакування, кріплення вантажу;

· у випадках господарських деліктів (заподіяння шкоди) збитки
відшкодовуються суб’єктами господарювання за правилами статей 440-442,
450-453 ЦК.

Чинним господарським законодавством передбачаються й інші випадки
відшкодування господарюючими суб’єктами збитків.

Штрафні санкції. Штрафна господарсько-правова відповідальність
відрізняється від відшкодування збитків насамперед тим, що вона виконує
каральну або дисциплінуючу функцію. Господарське законодавство
встановлює штрафну відповідальність щодо тих видів господарських
правопорушень, за вчинення яких до суб’єктів господарських відносин
доцільно застосовувати штрафні (каральні) економічні санкції. Розмір
цієї відповідальності загалом залежить від ступеня серйозності
господарського правопорушення, а не від суми завданого кредиторові
збитку. Крім того, штрафна відповідальність може застосовуватися “понад
завдані збитки”, якщо законом або договором не встановлено інше.

Штрафну відповідальність застосовують згідно із законодавством у вигляді
штрафних економічних санкцій. Ці санкції встановлені, як правило,
нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин
(положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і
статути та ін.).

Загальне поняття штрафів як відповідальності у господарських відносинах
визначає законодавець. Згідно зі ст. 179 Цивільного кодексу “штрафом
визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник
повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного
виконання зобов’язання, зокрема в разі прострочення виконання”.

Закон розрізняє три види штрафних економічних санкцій: штраф у власному
розумінні, пеню та неустойку. Всі вони покликані виконувати штрафну,
каральну функцію, хоч мають і певні відмінності.

Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома
способами:

· штраф у твердій сумі. Прикладом цього виду штрафу є штрафи, що їх
сплачують перевізник і відправник за невиконання плану вантажних
перевезень (ст. 359 ЦК). їх розміри визначають транспортні статути і
кодекси окремо стосовно кожного виду транспорту;

· штраф у процентному відношенні до суми всього зобов’язання або
невиконаної частини зобов’язання. Наприклад, якщо поставлена продукція
не відповідає за якістю стандартам чи умовам договору, постачальник
сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції
неналежної якості;

· штраф у кратному розмірі до вартості того предмета, який захищається
штрафом. Наприклад, за пошкодження вагонів або контейнерів відправником
чи одержувачем вантажу під час навантаження або розвантаження вантажів
їхніми засобами ці суб’єкти сплачують залізниці штраф у розмірі
п’ятикратної вартості пошкодженого майна.

Неустойка є різновидом штрафної економічної санкції, розмір якої
визначається законом або договором у процентному відношенні до суми
невиконаної частини зобов’язання. Неустойка застосовується, як правило,
як штрафна санкція у разі прострочення виконання майнових зобов’язань
(поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення
виконання зобов’язань загалом не залежить від терміну прострочення
виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції
постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості
непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури.
Зазначена неустойка є штрафною, оскільки сторона, яка порушила умови
договору поставки, відшкодовує іншій стороні заподіяні внаслідок цього
збитки без зарахування сум неустойок.

Разом з тим законом або договором передбачаються так звані залікові
неустойки (ст. 204 ЦК). Залікова неустойка має місце в тому разі, коли
правопорушник відшкодовує іншій стороні збитки у частині, не покритій
неустойкою.

Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі
прострочення виконання грошових зобов’язань суб’єктами господарської
діяльності.

Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні
до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки
зобов’язання не буде виконано (ст. 214 ЦК). Тобто розмір цієї санкції
збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми
пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона
відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.

Оперативно-господарські санкції. Це передбачені законодавством або
договором засоби оперативного впливу на правопорушника, спрямовані на
запобігання господарського правопорушення чи зменшення його шкідливих
наслідків.

Такі санкції застосовують безпосередньо самі суб’єкти господарських
правовідносин в оперативному порядку. На відміну від майнової
відповідальності оперативні санкції діють на правопорушника не загрозою
державного примусу, а оперативним втручанням, що хоч і зачіпає майнову
сферу правопорушника, але не дає ніяких видимих компенсаційних благ його
контрагентові, який вдався до оперативних санкцій. Внаслідок цього
оперативні санкції можна застосовувати незалежно чи поряд зі стягненням
штрафних санкцій і збитків, чим досягається більший профілактичний
ефект.

Оперативно-господарські санкції за своєю спрямованістю поділяються на
два види. До першого належать санкції, спрямовані на одностороннє
припинення правовідносин в інтересах сторони, чиї права порушено. Такі
санкції можуть виражатися у вигляді односторонньої повної чи часткової
відмови від виконання договору, а також у відмові від прийняття
виконання та від зустрічного виконання. Другий вид оперативних санкцій
становлять ті, що спрямовані на зміну правовідносин (переведення
несправного платника на акредитивну форму розрахунків чи на попередню
оплату продукції).

Конфіскація – це безоплатне вилучення у дохід бюджету майна (коштів)
суб’єкта господарювання – правопорушника у випадках, прямо передбачених
законом. Конфіскацію застосовують у випадках:

· виконання угод, укладених з метою, що завідомо суперечить інтересам
держави та суспільства (конфіскації підлягає все одержане винними
сторонами/стороною за такою угодою);

· здійснення комерційним банком забороненої законом виробничої
діяльності;

· у сфері антимонопольного регулювання та у разі недобросовісної
конкуренції;

· у сфері ціноутворення (зокрема, щодо підприємств-монополістів, ціни на
продукцію яких регулює держава) та в деяких інших випадках.

Юридичною підставою застосування конфіскації є лише закон. Фактичні
підстави – протиправна поведінка, а у випадку здійснення угоди,
укладеної з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та
суспільства, – ще й вина (прямий умисел).

Господарсько-адміністративний штраф – це грошова сума, що сплачується до
державного бюджету суб’єктом господарювання – правопорушником у
передбачених законом випадках.

Господарсько-адміністративний штраф може застосовуватися:

· у процентному або кратному відношенні до суми порушення;

· в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Господарсько-адміністративний штраф застосовується: а) лише у
вертикальних відносинах; б) за постановою компетентних органів
(антимонопольних – за порушення законодавства про захист економічної
конкуренції, санітарно-епідеміологічної служби – за порушення
санітарно-епідеміологічних вимог, державних органів контролю за цінами –
за порушення державної дисципліни цін і т. ін., як правило, в судовому
порядку), в) без додержання претензійного порядку; г) за наявності лише
протиправної поведінки (фактична підстава).

Планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції – це передбачені чинним
законодавством заходи економічного впливу на господарюючого суб’єкта у
зв’язку з порушенням ним планових нормативів і планових завдань:

· підвищення тарифу (розміру плати) за понадлімітне використання
природних ресурсів, електроенергії;

· позбавлення пільг (наприклад, податкових) у зв’язку з порушенням умов
їх надання;

· виключення зі звітності даних про продукцію, виготовлену з порушенням
ДСТ (державних стандартів), ДБНП (державних будівельних норм та правил);

· віднесення на прибуток, що залишається у розпорядженні суб’єкта
господарювання, недонарахованої амортизації у випадках дострокового
списання основних фондів (за винятком передбачених законом випадків
вимушеного списання).

Планово-госпрозрахункові санкції застосовує сам суб’єкт господарювання –
правопорушник, а у разі якщо він цього не зробить – компетентні органи,
які виявили факт правопорушення.

Розрізняють юридичні (закон) та фактичні (протиправна поведінка)
підстави застосування планово-госпрозрахункових санкцій.

Господарсько-організаційні санкції – це передбачені законом заходи
організаційного впливу (обмеження) суб’єкта господарювання, що їх
застосовують компетентні державні органи у разі порушення ним приписаних
законом умов здійснення господарської діяльності.

До них належать:

· обмеження або призупинення діяльності суб’єкта господарювання до
усунення виявлених у його діяльності недоліків (у разі недодержання
вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил
тощо);

· призупинення дії ліцензій;

· скасування ліцензій;

· скасування державної реєстрації;

· примусова реорганізація (у зв’язку з допущенням суб’єктом
підприємницької діяльності – монополістом на ринку певного товару
монополістичного правопорушення);

· примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації;
скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації
ліцензується; визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом,
якщо після погашення його боргів у нього не залишилося майна,
необхідного для продовження своєї попередньої діяльності).

Господарсько-організаційні санкції застосовують компетентні органи
(тимчасове призупинення діяльності суб’єкта господарювання до усунення
виявлених порушень, призупинення дії та скасування ліцензій, примусова
реорганізація) або в судовому порядку (примусова ліквідація).

Підстави застосування господарсько-організаційних санкцій: юридичні –
закон, фактичні – протиправна поведінка.

3.4. Підстави відповідальності

Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарсько-правова
відповідальність ґрунтується на певних правових підставах. Це, по-перше,
нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність
суб’єктів господарських відносин. Другою правовою підставою є
господарська правосуб’єктність правопорушника (боржника) і потерпілого
(кредитора). Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності
цього виду можуть бути підприємства, установи, організації, інші
юридичні особи незалежно від форми власності майна,
організаційно-правових форм, тобто особи, які мають право звертатися до
арбітражного суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та
охоронюваних законом інтересів. Третя підстава називається
юридико-фактичною. Це протиправні дії або бездіяльність особи –
господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси
потерпілої особи (кредитора) чи заважають їх реалізації.

Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права
називаються умовами господарсько-правової відповідальності:

· факт господарського порушення, тобто порушення норми закону, умови
договору, державного контракту тощо, внаслідок чого завдаються збитки
або інша шкода майновим правам та інтересам потерпілого (кредитора);

· протиправність поведінки господарського порушника. Така умова
визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це може бути
як дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму, планове
завдання, умови договору і т. ін.;

· причинний зв’язок між протиправною поведінкою порушника і завданими
потерпілому збитками. Йдеться про так званий причинно-необхідний
зв’язок, коли протиправна дія чи бездіяльність є об’єктивною причиною
такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому
(кредиторові). Цей зв’язок необхідно доводити відповідними доказами;

· вина господарського правопорушника. Це негативне суб’єктивне ставлення
правопорушника до прав і законних інтересів потерпілого.

Вина у господарській і юрисдикційній практиці – це існування двох
обставин, які дають підстави для застосування відповідальності:
наявність у особи-правопорушника реальних можливостей для належного
виконання; невжиття ним всіх необхідних заходів для недопущення
правопорушення, запобігання збиткам (шкоді) потерпілого. Формою вини
може бути як умисел, так і необережність правопорушника. У такому разі
діє принцип презумпції вини, тобто “відсутність вини доводиться особою,
яка порушила зобов’язання” (ст. 209 ЦК). Вина обох сторін підлягає
взаємному заліку. Якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язання
виникло з вини обох сторін, юрисдикційний орган (суд, арбітражний суд,
третейський суд) відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Це
має місце і тоді, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв
збільшенню розмірів збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення (ст.
211 ЦК).

За наявності у невиконанні чи неналежному виконанні зобов’язання вини
кредитора у формі умислу або необережності боржник звільняється від
виконання зобов’язання. Інше може бути встановлено законом.

Вина є однією з умов відповідальності в деліктних зобов’язаннях між
суб’єктами. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від’ її відшкодування,
якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 ЦК).

Вина підприємства (господарюючого суб’єкта) – це вина його працівників.
Отже, принцип відповідальності за вину вимагає визначення конкретних
працівників, дія або бездіяльність яких спричинили невиконання
зобов’язань чи заподіяння шкоди.

Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює юридично-фактичні
підстави господарсько-правової відповідальності.

Для застосування майнової відповідальності у вигляді відшкодування
збитків потрібна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування
неустойки (штрафу, пені) досить лише двох з них: факту господарського
правопорушення та протиправності поведінки порушника.

Висновок

В якості висновку резюмуємо основні положення курсової роботи. Так,
господарським визнаються зобов’язання, що виникає між суб’єктом
господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері
господарювання з підстав, передбачених Господарським Кодексом, в силу
якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник)
зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи
управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта
(виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію
тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена
сторона, у тому числі кредитор) маг право вимагати від зобов’язаної
сторони виконання її обов’язку.

Основними видами господарських зобов’язань є майново-господарські
зобов’язання та організаційно-господарські зобов’язання.

Майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами
господарювання або між суб’єктами господарювання і не господарюючими
суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є
господарсько-договірними зобов’язаннями.

Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні
виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до
закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних
вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних
умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів
застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15)
з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.

Виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав
та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим
Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть
застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать,
види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у
господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників
господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного
кодексу України. Зобов’язання суб’єктів господарювання, які належать до
державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною
гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України // www.rada.gov.ua – офіційний сервер
Верховної ради України

2. Цивільний кодекс України // www.rada.gov.ua – офіційний сервер
Верховної ради України

3. Авраменко О. Нариси до господарського права., К.: Либідь, 2005р.

4. Балуйко С. Господарське право., Житомир., ЖЦНТІ, 2003р.

5. Галушко О. Вступ до господарського права., Тернопіль., Нова-прес,
2004р.

6. Дощенко Ю. Господарське законодавство України, К.: Либідь, 2004р.

7. Щербина В. Господарське право., Київ Юрінком Інтер 2000р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020