.

Гарантії прав, свободи, та законних інтересів особи

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
8 6800
Скачать документ

35

Гарантії прав, свободи, та законних інтересів особи.

ПЛАН

Вступ 3

Розділ 1. Поняття гарантії прав людини 4

1.1 Громадянське суспільство і права людини 4

1.2 Громадянські і політичні права і свободи 9

Розділ 2. Конституція України як основний гарант прав та свобод особи 17

2.1 Конституція України і права людини 17

2.2 Економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і
громадянина 21

Розділ 3. Становлення та розвиток ідеї гарантій прав і свобод людини та
громадянина в теоретико-правовій спадщині України 30

Висновки 33

Список використаної літератури 34

Вступ

Українське суспільство, поряд з іншим цивілізованим світом, прагне до
справедливості, добробуту та свободи у самому широкому розумінні цих
слів. Незважаючи на великі труднощі та перешкоди, Україна рухається
шляхом демократичних змін, будівництва демократичної держави, тобто до
справжнього народовладдя.

Одним з важливіших принципів вільної демократичної держави і основою
народовладдя є верховенство Закону та його неухильне дотримання.
Основним Законом держави була та залишається Конституція, як втілення
істотних прав людини (громадянина) на справедливість, свободу та
добробут.

У цьому аспекті, предметом дослідження цієї роботи є права і свободи
людини, закріплені в спеціальному розділі Конституція України 1996 року,
який іменується “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Цей
розділ розміщений після розділу “Загальні засади” і перед розділами про
органи влади, що підкреслює важливе значення інституту прав і свобод
людини.

Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей
забезпечення прав та свобод особи в Україні.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних
завдань:

· розглянути поняття прав та свобод особи;

· дослідити особливості конституційного забезпечення прав та свобод
особи в Україні;

· вивчити основні етапи становлення та розвитку ідеї гарантій прав і
свобод людини та громадянина в теоретико-правовій спадщині України.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно
досліджується поставлена проблема.

Розділ 1. Поняття гарантії прав людини

1.1 Громадянське суспільство і права людини

Саме суспільство (а точніше – накопичені ним матеріальні, соціальні,
духовні та інші ресурси) є основним джерелом задоволення життєво
необхідних потреб людини, “резервуаром” формування і здійснення тих
можливостей людини, які, власне, складають її права реальні
індивідуальні шанси людини у доступі до цих ресурсів, у користуванні
“вирощеними” суспільством благами залежать від того, до якого
соціального угруповання, осередку належить дана людина, яке положення
займає кожна з них у суспільстві, які взаємовідносини, взаємовпливи
існують поміж ними самими, а також між ними і державою. А також права
людини, їх здійсненність безпосередньо зумовлюються тим, якою мірою, в
який спосіб вони схвалені й “розподілені” носіями суспільної
(“публічної”) влади – насамперед державою: чи в інтересах всіх і
кожного, чи головним чином в інтересах частини суспільства.

Громадянське суспільство є тотожним поняттю суспільства. Перше з них
відображає таке явище, яке виникає лише тоді, коли кожна людина офіційно
визнається формально (юридичне) рівноправною з усіма іншими людьми і
перед державою та різноманітними суспільними об’єднаннями, тобто коли
державна влада вбачає в усіх людях, що проживають на державній
території, не підданих, а громадян – осіб, які мають повноцінні
політичні права. Така ситуація стала можливою лише з утвердженням
капіталістичного способу виробництва і зосередженням державної влади у
його прихильників, підтриманих, так чи інакше, більшістю населення.

Одночасно розуміння поняття громадянського суспільства не пов’язується
безпосередньо з юридичним громадянством людини, тобто з певним
узаконеним зв’язком між нею та державою. Громадянськість у
загальносоціальному значенні: громадянськість як можливість бути вільним
і рівним з іншими учасниками суспільного життя, бути учасником усіх
основних подій і процесів, що відбуваються у суспільстві, як здатність
мати певну громадянську позицію, обстоювати її та запроваджувати у
життя, як можливість брати активну участь (і особисто, й опосередковано
– посередництвом колективних утворень, а також своїх представників) у
вирішенні суспільних справ. Громадянське суспільство формується
внаслідок дії об’єктивних соціальних закономірностей. Це суспільство, в
якому існують об’єктивні (щодо кожного його суб’єкта), необхідні,
суттєві, сталі зв’язки, залежності, котрі й відображаються поняттям
соціальної закономірності, зазнавало тих чи інших змін, проходило певні
етапи, стадії свого розвитку. Тому й розуміння громадянського
суспільства багатьма мислителями у різні часи помітно відрізнялося.
Проте як самостійне, спеціальне поняття суспільствознавства категорія
громадянського суспільства викристалізовується, усталюється лише з
початком новітньої історії, зі становленням і розвитком капіталістичного
ладу. Значний внесок у його розробку зробили Т. Пейн, П. Гольбах, Дж.
Локк, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс, А. Токвіль. З українських діячів XX ст.
активно використовував і конкретизував це поняття В.Липинський. Але
майже завжди вони розмежовували громадянське суспільство наявне і
громадянське суспільство бажане, ідеальне, відрізняли реальне
співвідношення між державою і громадянським суспільством від
співвідношення “належного”, потрібного. Таке розмежування властиве й
теперішньому науковому баченню громадянського суспільства.

Якщо, все це підсумувати і визначити поняття, можна сказати, що
громадянське суспільство – це система відносин, зв’язків між людьми (а
також їхніми спільностями, об’єднаннями), котрим належать визнані
державою формально рівні юридичні можливості бути, так чи інакше,
власниками засобів і результатів праці та брати участь у політиці, в
управлінні суспільством.

Громадянське суспільство, яке існувало в Україні протягом кількох
десятиліть до кінця 80-х років, було значною мірою деформоване внаслідок
домінування над ним недемократичної, тоталітаризованої держави. Сучасна
Украіна прагне здійснити перехід від такої ситуації до суспільства, де
панує право, – до правового громадянського суспільства.

Людина з її потребами й інтересами, правами й свободами – центральний
суб’єкт суспільства. Вона – активний діяч, має для цього необхідні
можливості (матеріальні, часові, освітні). Повага, пошана до людини є
вищим принципом такого суспільства.

Це означає, що при вирішенні будь-яких соціальних проблем, справ, питань
саме людині, її існуванню й розвиткові надається абсолютний,
беззаперечний пріоритет. А права людини визнаються тим абсолютним,
універсальним кордоном, переступати через який не може ніхто: ні інші
люди, ні громадські об’єднання, організації, ні, тим більше, держава.
Правове громадянське суспільство – це суспільство, олюднене. Проявом
цього є закріплення основних прав людини у Конституції та в інших
законах держави. У такому суспільстві права людини не тільки
декларуються, офіційно визнаються, але й здійснюються в максимальних
межах наявних ресурсів. Перші кроки у цьому напрямку нині намагається
здійснити й Україна. Але реалізація цього гуманістичного наміру дуже
ускладнюється глибокою кризою в економічній і соціальній сферах, якою
супроводжується перехід України до повноцінного громадянського
суспільства. Між тим, вирішальною передумовою реальності багатьох прав
людини, насамперед соціально-економічних, є наявність у людини
необхідних для цього матеріальних благ, які не тільки забезпечують
фізичне існування і розвиток людини, але й можливість вибору нею, у тих
чи інших межах, певного варіанту поведінки.

Справжня свобода людини неможлива без мінімального економічного
підґрунтя. А воно найбільш надійно забезпечується власністю – насамперед
власністю на засоби виробництва та його результати, яка належить людині
чи то індивідуально, чи то як членові колективу власників. Суспільство
людей, позбавлених власності, не може бути правовим. Перша особливість
громадянського суспільства полягає в тому що якомога більше людей мають
стати власниками. Правовому громадянському суспільству притаманна
розгалуженість відносин між власниками (насамперед засобів виробництва,
а також предметів споживання). Людина, цілком позбавлена реальної
власності на засоби виробництва, перетворюється на особу, “прив’язану”
економічною (пролетарій), а траплялося – й позаекономічною (раб,
кріпосний) залежністю до іншої людини – власника. Що менша доля таких
залежних людей у складі населення – то ширше коло осіб вільних, які
виключно з власної волі (а не внаслідок, державного тиску,
адміністративного, корпоративного примусу) обирають стратегію, спосіб і
стиль свого життя. Безперечно, кожна людина, у тому числі й власник,
залежить від тих реальних соціальних умов, за яких відбувається її
життєдіяльність, – умов, що склалися до неї та незалежно від неї. Завжди
залишається вірним відоме положення про те, що жити у суспільстві й бути
вільним від нього не можна. Проте у людини майже завжди є безліч
варіантів вибору поведінки (зокрема поведінки економічної), якщо її не
позбавили цього штучно, примусово.

Власність також не дає абсолютної свободи, має свої межі й накладає
певні обов’язки. Ці межі демонструються соціальне виправданим
волевиявленням інших учасників суспільних відносин. Усвідомлення таких
меж власником – передумова реальності й ефективності його рішень і дій.
При цьому за сучасних умов приватна власність може й повинна існувати не
так у одноособовій формі, як у колективній (акціонерна, кооперативна).
Але принципова відмінність приватної колективної власності від власності
суспільної полягає в тому, що перша – завжди індивідуалізована
(наприклад, у вигляді особистого паю в кооперативі, визначеної частки
капіталу в акціонерному товаристві). Завдяки чому постійно зберігається
можливість вільного індивідуального волевиявлення щодо розпорядження
своєю часткою колективної власності. А така можливість є запорукою
свободи людини, підтримує почуття “хазяїна”, стимулює її до найбільш
продуктивного, ефективного використання власності, формує мотивацію до
добросовісної, дбайливої, творчої праці на базі власних засобів
виробництва.

По-друге, власниками засобів виробництва нині мають стати переважно
трудівники – як ті, що створюють усі матеріальні, соціальні, духовні
блага, так і ті, хто своєю працею забезпечує, організовує їх
продукування (підприємці, менеджери) або ж надають іншим членам
суспільства необхідні послуги. За таких умов принципово послаблюється
або виключається відчуження трудівників від засобів виробництва та
результатів особистої праці. Таким чином усуваються перепони для свободи
розпоряджатися своїм існуванням, його проявами й результатами у
визначальній царині людської життєдіяльності – у праці. А це – чи не
найголовніший показник вольності людини, гуманізму суспільства.

І, нарешті, по-третє. Що вагоміша у суспільстві доля
трудівників-власників, то більше у ньому внутрішніх джерел розвитку
економіки, техніки, для піднесення загального добробуту, для свободи і
розвитку особистості, для соціальної стабільності та злагоди. Саме їм,
власникам має належати вирішальне слово у суспільстві. А для цього за
умов демократичної виборчої системи – вони мусять становити більшість
населення. В Україні нині відбувається організований і стимульований
державою перехід значної частини засобів виробництва з власності
державної до приватної – так звана приватизація. Її зміст та мета
полягають, за словами Президента України Л. Д. Кучми, у “…передачі
через акції у приватне користування населення державного майна,
забезпеченні на цій основі формування широкого прошарку власників, що
працюють, їх реальної участь у розподілі прибутків”.

Безперечно, крім приватної, у правовому громадянському суспільстві
існують й інші форми власності – муніципальна (територіальна) та
державна (загальносуспільна). Їх порівняльна питома вага у різних
країнах і за різних конкретно-історичних умов – різна. Проте у
розглядуваному суспільстві переважна частина засобів виробництва
знаходиться у приватній власності – індивідуальній або колективній. Але
не внаслідок державно-адміністративного тиску, примусу, а лише під
впливом економічної ефективності, доцільності. Юридичне ж усі форми,
різновиди власності допустимі й рівноправні. Й у цьому – також один з
показників правової основи громадянського суспільства.

1.2 Громадянські і політичні права і свободи

Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські
права. Ці права вважаються природними, оскільки їх має або може мати
кожна людина незалежно від громадянства з початку життя.

За Конституцією до громадянських прав і свобод відносяться: право на
життя; право на свободу та особисту недоторканність; недоторканність
житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції; невтручання в особисте і сімейне життя.

Серед основних прав людини найважливіше місце за своєю суттю займає
право на життя. Воно є невід’ємним правом кожної людини Ст. 22
Конституції України. Цим правом засвідчується, що людина ні перед ким не
є юридичне зобов’язаною своїм народженням та життям, що порушення її
фізичної цілісності не може бути обумовлено ні суспільними, ні
державними, ні етнічними, релігійними або будь-якими іншими цілями чи
інтересами. Життя людини визнається тим самим найвищою соціальною
цінністю, рівноважливою і для особи, і для суспільства, оскільки від
реального забезпечення цього права залежить не тільки існування окремих
людей, але також і розвиток суспільства в цілому.

Конституція прямо покладає на державу обов’язок захищати життя людини, а
особі надає при цьому право оберігати як своє життя і здоров’я, так і
життя та здоров’я інших людей. Виконання цього обов’язку вимагає від
держави активної діяльності в різних соціальних сферах. З надійним
захистом життя людей пов’язаний і розвиток системи охорони здоров’я, що
включає, зокрема здійснення санітарно-гігієнічних та протиепідемічних
заходів, контроль за виробництвом лікарських препаратів та дотримання
технологій в медицині; утримання установ невідкладної допомоги; заборона
незаконного лікарювання і т. ін.

Сучасна держава має досить широкі можливості захищати життя людини, але
не в усіх випадках держава здатна вчасно і ефективно прийти на допомогу
конкретній людині. І тому природно, що не зважаючи на опіку держави, за
особою зберігається право активно діяти на користь як особистого
захисту, так і захисту життя і здоров’я інших людей від протиправних
посягань. “Кожна людина вправі рішуче протистояти таким нападкам,
застосовуючи при цьому будь-які необхідні, адекватні обставинам засоби.
Такі дії, якщо вони здійснені в межах дозволеної самооборони або ж за
обставин крайньої необхідності, визнаються чинним законодавством
правомірними. Ст. 116 Кримінального Кодексу України Захист життя і
здоров’я інших людей це не тільки право, але у певних випадках також і
обов’язок особи. Не надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному
для життя становищі, є неприпустимим і карається за законом”. Ст.
111-113 Кримінального Кодексу України

Закон, всебічно захищаючи людину, водночас допускає в певних випадках
можливість правомірного позбавлення її життя. Наприклад: Позбавлення
людини життя на підставі вироку суду, винесеного після визнання особи
винною у скоєні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у
вигляді смертної кари. Такі дії держави є правомірними, але їх
здійснення закон відносить до виняткових випадків, прямо наголошуючи на
тимчасовому характері цієї міри покарання. ч. 1 ст. 24 Кримінального
Кодексу України Але кримінальний закон в усіх випадках поряд зі смертною
карою передбачає також і інший вид покарання за скоєний злочин; “За
українським законодавством смертна кара не призначається особам, які на
час скоєння злочину не досягли вісімнадцятирічного віку, а також не
призначається і не виконується щодо вагітних жінок”. ч. 2 ст. 24
Кримінального Кодексу України

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах закріплює одвічну
повагу до гідності кожної людини незалежно від соціальних та родинних
зв’язків, що її оточують. Така повага є невід’ємною від самої особи, її
непорушним правом. Вона тісно пов’язана із здійсненням особою соціальне
важливих і життєнеобхідних дій, з вступом в різноманітні суспільні
відносини. Вона досить часто визначає їх конкретний характер, а інколи
виступає в якості найголовнішої умови на шляху досягнення людиною тієї
чи іншої мети. Не тільки в загальній формі, але також і в конкретній
нормі Конституція закріплює право кожної людини на повагу до її гідності
(ст. 28), встановлюючи: ніхто не може бути підданий катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність. Ця норма
передбачає, що гідність людини залишається під захистом при будь-яких
обставинах, в тому числі і тоді, коли її притягнуто до адміністративної
відповідальності, або ж коли проти неї здійснюється кримінальне
переслідування чи відбуття кримінального покарання, перебування в
різного роду закритих установах, чи перебування на примусовому медичному
лікуванні. Тобто притягнення особи до відповідальності або ж обмеження
її в правах та свободах не має супроводжуватись жорстоким, нелюдським чи
іншим поводженням, що принижує людську гідність. “Різні тортури,
катування в будь-якому його вигляді як найбільш жорстокий та нелюдський
вид поводження з людиною не може мати місця, в тому числі і в сфері
кримінальної юстиції. При визначенні мети покарання закон прямо
встановлює, що кримінальне покарання не має на меті завдавати фізичних
страждань або принижувати людську гідність.” ч. 2 ст. 22 Кримінального
Кодексу України “Також не слід розглядати порушенням права на повагу до
гідності особи її залучення до проведення різних слідчих дій при
розслідуванні кримінальної справи, які пов’язані з оглядом, обшуком,
відібранням зразків для проведення експертизи, допитом. Сама процедура
їх проведення побудована з урахуванням необхідності шанобливого
ставлення до осіб, що беруть в них участь, в тому числі і до особи
підозрюваного або ж обвинуваченого. Окремі з них мають додаткові
гарантії і проводяться виключно у присутності осіб тієї ж самої статі та
не можуть здійснюватися таким чином, щоб цілеспрямовано принижувати
гідність особи або складати небезпеку для її здоров’я”. Ст. 184, 193,
194 Кримінального Кодексу України “При цьому з огляду на специфічність
відносин кримінальний закон встановлює досить суворе покарання за
застосування насильства або примушування особи давати свідчення при
допиті”. Ст. 175 Кримінального Кодексу України

Найголовнішим компонентом повноцінного життя людини є свобода. Лише в її
умовах людина повною мірою може задовольнити власні потреби і інтереси,
може ставити перед собою найрізноманітніші цілі і намагатися їх досягти,
може розвивати і реалізовувати у різних напрямках свої здібності. Але
людина живе в суспільстві в оточенні не тільки гармонії, а і
суперечностей та конфліктів. Тому важливо, щоб її свобода була надійно
підкріплена гарантіями захищенності від зовнішнього неправомірного
втручання.

Фактично право на свободу і право на особисту недоторканість — це два
окремих права людини, що мають самостійні сфери регулювання і механізми
реалізації. Але вони настільки тісно доповнюють одне одного. Об’єднала
їх в одному положенні, проголосивши, що кожна людина має право на
свободу та особисту недоторканність (ст. 29). Як право на свободу, так і
право на особисту недоторканність закріплені в ст. 29 Конституції в
найбільш загальному вигляді, що складає основу для реалізації свободи
людини в будь-яких площинах соціальної діяльності, у її політичному,
соціальному, економічному, духовному та інших вимірах, та концентрує у
собі весь комплекс різноманітних гарантій від неправомірного втручання у
справи та життя людини.

Недоторканність житла — це майже абсолютна правова гарантія людини.
Проникнення до житла вважається правомірним лише у крайніх випадках,
пов’язаних із врятуванням життя людей та майна, наприклад, за умов
пожежі, землетрусу, повені. А також коли проникнення обумовлено
безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.
В цих випадках допускається проникнення не тільки у те житло, де в
небезпечному становищі перебувають люди чи майно, або сховався
злочинець, але також і в інші, що розташовані поруч, але проникнення у
них обумовлено обставинами рятувальних робіт або ж переслідування
злочинця.

Також, як і своє життя, “людина має право будь-якими не забороненими
законом засобами захищати від протиправних втручань у своє житло та інше
володіння”. ч. 5 ст 155 Конституції України “Мій дім — моя фортеця” —
наголошує народна мудрість.

Важливу частину життя людини складає сфера її комунікативних зв’язків,
спілкування та обміну інформацією. Ця сфера також знаходиться під
захистом загального права на свободу та особисту недоторканність, а в
тій частині, в якій обмін інформацією здійснюється за допомогою засобів
зв’язку, має і спеціальну конституційну гарантію у формі таємниці
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Ст.
31 Конституції України Конституційний обов’язок зберігати зазначену
таємницю в рівній мірі мають виконувати як державні установи зв’язку,
так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють в
сфері інформаційної комунікації. “Порушення таємниці листування,
телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень громадян, що
передаються засобами зв’язку, карається виправними роботами на строк до
одного року або штрафом.” Ст. 131 Кримінальног Кодексу України

Якщо особа веде законослухняний спосіб життя, то вона вправі
розраховувати на абсолютне забезпечення зазначеної таємниці. Лише тоді,
коли органам кримінального переслідування стане відомо про те, що
конкретні особи під час листування, телефонних розмов, телеграфних
повідомлень можуть передати інформацію щодо обставин злочину, по якому
триває розслідування, або ж про підготовку до скоєння злочину, то вони
вправі за рішенням суду встановити підслуховування телефонних розмов, а
також здійснити огляд телеграфних повідомлень, листів, бандеролей,
посилок. “Але ці винятки можуть мати місце лише за обставин, коли органи
розслідування доведуть суду, що іншими засобами одержати зазначену
інформацію неможливо.” Ст. 141, 185, 187 Кримінально-процесуального
Кодексу України

Конституція оголошує недопустимим втручання в особисте і сімейне життя
людини. “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне
життя, окрім випадків, передбачених Конституцією. Є не допустимим
збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної
інформації про особу без її згоди, окрім випадків, визначених законом, і
лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав
людини. Разом з тим кожний громадянин має право знайомитися в органах
державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і
організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою
захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права
спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та
права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на
відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням,
зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної
інформації.” Ст. 32 Конституції України

Поряд з громадянськими правами є політичні права і свободи. Вони
властиві, як правило, лише громадянам України. Це їх суб’єктивні права і
свободи у політичній сфері. Вони опосередковують собою взаємовідносини
особи і держави як політичної організації суспільства, особи і органів
державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства
в цілому як носія і джерела влади, особи і політичних партій та інших
інститутів держави і суспільства. До цих прав і свобод відносяться:
свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на
законних підставах перебуває на території України; право вільно залишати
територію України, за винятком обмежень, що встановлюються законом;
право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському
та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів
державної влади та органів місцевого самоврядування; право направляти
індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися
до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути
звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом термін;
право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації
для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком
обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та
громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і
свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори,
мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно
сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Щодо політичних партій в Конституції також заначається, що політичні
партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі
громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути
за цією Конституцією лише громадяни України. Обмеження щодо членства у
політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами
України. Як складова частина права громадян України на об’єднання
закріплюється їх право на участь у професійних спілках з метою захисту
своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36). Щодо
гарантій цього права в Конституції зазначається, що ніхто не може бути
примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у
правах за належність чи неналежність до політичних партій або
громадських організацій.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом. Але в Конституції
передбачаються певні обмеження щодо утворення і діяльності політичних
партій та громадських організацій. “Утворення і діяльність політичних
партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких
спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного
ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної
цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної
влади, пропаганда війни, насильства та розпалювання міжетнічної,
расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини,
здоров’я населення забороняється. Політичні партії та громадські
організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається
створення і діяльність організаційних структур політичних партій в
органах виконавчої і судової влади і виконавчих органах місцевого
самоврядування, військових формуваннях, а також на державних
підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і
організаціях, що було поширеним явищем протягом тривалого часу.” Ст. 37
Конституції України

До політичних прав також відносяться й передбачені Конституцією права на
свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань
та право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій
спосіб на свій вибір.

Розділ 2. Конституція України як основний гарант прав та свобод особи

2.1 Конституція України і права людини

«Верховна Рада України від імені українського народу—громадян України
всіх національностей,.. дбаючи про забезпечення прав і свобод людини..,
приймає цю Конституцію — Основний Закон України» З преамбули Конституції
України.

Без державно-юридичного забезпечення прав і свобод людини безперешкодне,
безконфліктне, «спокійне» їх використання було б, у більшості випадків,
справою досить складною, проблематичною, а то й узагалі неможливою.
Переконливим свідченням цього є й Конституція України 1996 року. Вона
втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвіду
конституційного забезпечення прав і свобод людини. Майже третину її
статей безпосередньо присвячено цьому питанню. І вже цим визначається її
гуманістичне спрямування. Та ще важливіше, те, що текст більшості цих
статей досить повно відповідає широко визнаним міжнародним «стандартам»
прав і свобод людини. У цьому не важко переконатись, якщо порівняти
розділ II Конституції України із Загальною декларацією прав людини, а
також Міжнародними пактами про громадянські та політичні права і про
економічні, соціальні та культурні права.

Цю засаду втілює стаття 3 Конституції України — перша з її статей,
спеціально присвячених людині. З неї розпочинається виклад офіційно
виголошеної філософії прав людини, закладеної у Конституцію. Ця стаття,
власне, «задає тон» усім наступним конституційним приписам, які
відображають реальний або бажаний стан людини в українському
суспільстві, реґулюють ЇЇ відносини з державою, визначають їхні
взаємини, спрямовують політику, діяльність держави. Одне слово, це –
базисна стаття, яка належить до підвалин того суспільного й державного
ладу, що закріплюється Конституцією. Вона є нормативно-юридичною
підвалиною гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного
життя в Україні. Людина, іі життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються в Украіні найвищою соціальною
цінністю. Ст. 3 Конституції України Принципово важливим тут є визнання
людини соціальною цінністю: адже це означає, що людина є цінністю не
тільки сама для себе, але й для всього суспільства, для соціуму.
Причому, оскільки ця цінність «найвища», то жодне інше явище не може
поціновуватися суспільством вище, аніж людина, не може перевершити
цінність людини. Всі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані,
«субординовані» цінності людини. Не існує такої цінності, заради якої
можна було б пожертвувати людиною. Права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Ст. 3 Конституції
України Призначення цього положення — визначити основний – соціальний
вектор у взаємовідносинах між людиною і державою: такий вектор нині в
Україні відображається формулою «від людини — до держави» (а не «від
держави до людини», що було властиве тоталітарному режимові, що існував
в Україні досі). Отже, це положення має антитоталітарну спрямованість, є
гуманістичною засадою діяльності держави. З цього випливає, що держава
не всевладна щодо людини: у своїй діяльності вона має бути обмежена
правами і свободами людини. У цій підпорядкованості держави правам і
свободам людини саме й реалізується панування, верховенство права —
суспільний стан, утвердженню якого спеціально присвячена одна з
наступних статей Конституції (ст. 8). Дане положення конкретизує
конституційну настанову стосовно того, що діяльність держави має
зумовлюватись правами та свободами людини. Позитивна відповідальність
полягає у тому, що держава має створювати різноманітні умови, необхідні
для здійснення прав і свобод людини.

Така відповідальність, покликана сприяти правоздійсненню, полегшувати
його. Позитивна відповідальність держави відображена у тих
конституційних приписах, в яких зафіксовано, що держава «Гарантує»
(наприклад, ч. II ст. 25, ч. І ст. ЗО. ст. 31, ч. 4 ст. 32, ч. І ст. 33,
ч. І ст. 34, ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 50), «забезпечує» (ч. З ст. 24, ч. З
ст. 42, ч. 2 ст. 45, ч. З ст. 53) права і свободи людини, створює умови
(ч. 2 ст. 43, ч. І ст. 47, ч. 2 ст. 49) для здійснення прав людей,
«дбає» про здійснення прав людини (ч. 4 ст. 49).

“Негативна відповідальність держави полягає в її зобов’язаннях
відшкодувати ти чи інші збитки (матеріальні, моральні), спричиненні
порушенням прав і свобод людини з боку органів, службових чи посадових
осіб держави.” Можливість такої відповідальності передбачено у ч. 5 ст.
41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 Конституції України.

Поряд з цим необхідно відзначити, що у відносинах «людина — держава»
відповідальність має взаємний характер — це взаємо відповідальність:
людина (особливо громадянин) також відповідає перед державою, і це теж
закріплено у Конституції (ст. 65, 67. 68). “Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави.” Утверження прав і
свобод людини – це їх визнання державою. Ст 3 Конституції України

Воно може здійснюватися різними шляхами та засобами: виголошенням у
деклараціях, заявах; закріпленням прав людини у Конституції, інших
законах; участю у підготовці та прийнятті міжнародних документів з прав
людини, приєднанням до міжнародних договорів, їх ратифікацією.

Конституційні права і свободи невичерпні і нескасовувані

Цей принцип відображено у статті 22 “Основного Закону” права і свободи
людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Соціально-філософським підґрунтям цього припису є уявлення про
принципову необмежуваність розвитку, збільшення, розширення прав і
свобод людини, необхідних для задоволення її потреб. Та це й зрозуміло,
адже зростання та урізноманітнення людських потреб є об’єктивною
соціальною закономірністю. Цей припис фіксує відкритість переліку
конституційних прав і свобод людини, тобто — невичерпуваність їх тими,
які закріплені у Конституції. У такий спосіб резервується,
передбачається можливість наступного розширення такого переліку,
виникнення і державного забезпечення нових прав людини і громадянина.
Але є ще один висновок з цього положення він полягає у тому, що розвиток
прав і свобод людини може існувати та існує поза Конституцією. По-перше,
є такі права і свободи людини, які зафіксовані у міжнародно-правових
актах і документах, офіційно схвалених (ратифікованих) у встановленому
порядку, але у Конституції з певних причин поки що не відображені.
По-друге, є й можуть бути такі права та свободи людини і громадянина,
які закріплено у законах чи інших нормативно-правових актах, хоча у
Конституції вони не згадуються. “Конституційні права і свободи
гарантуються і не можуть бути скасовані.” Ст. 22 Конституції України

Гарантування прав і свобод — це встановлення і використання
(застосування) їх Гарантій. Гарантії прав і свобод людини — це такі
явища, які сприяють дійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх
охорону. Згадка про такі Гарантії (її вміщено, у ст. З Конституції)
зобов’язує державу не лише проголошувати, декларувати у Конституції й
інших законах права і свободи, але й дбати, піклуватися про їх
здійсненність, реалізовуваність. Гарантії прав і свобод людини прийнято
поділяти на загальносоціальні й спеціальні. До перших належать,
насамперед, явища економічні (розвинута ринкова економіка суспільства,
різноманітні форми власності та засоби виробництва, у тому числі
приватна власність в її індивідуальній та колективній формах, високий
рівень продуктивності праці); політичні (демократичний устрій
суспільства, плюралістична «відкрита» політична система, наявність
розгалуженої мережі громадських об’єднань, у тому числі політичних
партій, посередництвом яких «прослуховуються» й узгоджуються інтереси
різних осередків суспільства; демократична виборча система;
духовно-ідеологічні (ідеологічний плюралізм, відсутність одержавлення
однієї з ідеологій, поширеність загальнолюдських ідеалів).

2.2 Економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і
громадянина

Центральним видом прав і свобод людини і громадянина є економічні права,
тобто суб’єктивні права в економічній сфері, у сфері економічних
(майнових) відносин. До цих прав відносяться насамперед право власності
особи, тобто право приватної власності; право на підприємницьку
діяльність та право на користування об’єктами права публічної власності,
зокрема права державної та комунальної власності.

Суб’єктами права приватної власності можуть бути не лише громадяни
України, а й інші особи: іноземці, особи без громадянства. Але будь-яка
особа визнається суб’єктом права власності лише за умов, якщо вона
набула право приватної власності в порядку, визначеному законом.
Об’єктами права приватної власності можуть бути як майно (речі, гроші,
цінності), так і результати інтелектуальної, творчої діяльності особи,
тобто духовні цінності, зокрема твори науки, літератури, мистецтва,
інформація.

Право приватної власності розуміється і закріплюється як право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної творчої діяльності. В Конституції також зазначається:
“Ніхто не може бути противоправно позбавлений права власності і що право
приватної власності є непорушним. Щодо примусового відчуження об’єктів
права приватної власності воно може бути застосоване лише як виняток з
мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому
законом, та за умови попереднього і повного відшкодування вартості.
Причому примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним
відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи
надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована тільки за
рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та
гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну
ситуацію і якості землі.” Ст. 41 Конституції України

Також конституційним економічним правом є право на підприємницьку
діяльність. “Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не
заборонена законом”. Ст. 42 Конституції України

Дане право, як і право приватної власності, всебічно гарантується
системою загальних і спеціальних гарантій. Так, держава забезпечує
захист конкуренції у підприємницькій діяльності. “Не допускається
зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження
конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії
визначаються законом. Разом з тим держава захищає права споживачів,
здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг
і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.” Ст. 42
Конституції України Тобто держава стоїть на боці інтересів не лише
підприємця, виробника, але й того, хто завершує увесь цикл
підприємницької діяльності — споживача.

Але право на підприємницьку діяльність не є всеосяжним не лише за
об’єктами цього права, але й за його суб’єктами. “Підприємницька
діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади
та органів місцевого самоврядування обмежується законом.” Ст. 42
Конституції України

Іншим економічним правом є традиційне конституційне право — право на
користування об’єктами права суспільної власності: загальнонародної,
загальнодержавної та комунальної. Кожний громадянин має право
користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до
закону, а в ст. 41 проголошується, що громадяни для задоволення своїх
потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної
власності відповідно до закону.

Одним з найчисельніших видів прав, є соціальні права. Право на працю,
право на страйк, право на відпочинок, право на соціальний захист, право
на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров’я,
медичну допомогу і медичне страхування.

Пріоритетним соціальним правом є право на працю. Кожний має право на
працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він
вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право,
держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю,
гарантує рівні можливості у виборі професії, реалізує програми
професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів
відповідно до суспільних потреб. Право на працю включає право на
належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу
від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного
звільнення. Нарешті, проголошується право на своєчасне одержання
винагороди за працю не нижче від визначеної законом. Забороняється
використання примусової праці. При цьому не вважається примусовою працею
військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи
служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або
відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Забороняється
використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього
здоров’я роботах.

Також передбачається право на страйк. “Ті хто працює, мають право на
страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок
здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням
необхідності гарантування національної безпеки, охорони здоров’я, прав і
свобод інших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути
примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива
лише на підставі закону.” Ст. 44 Конституції України

Поряд з названими правами проголошується і гарантується право на
відпочинок тих, хто працює. Це право забезпечується наданням днів
щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки,
встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і
виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. “Максимальна
тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та
оплачуваної щорічної відпуски, вихідні та святкові дні, а також інші
умови здійснення цього права визначаються законом. Центральним
соціальним конституційним правом є право на соціальний захист. Це право
за Конституцією включає право на забезпечення громадян у разі повної,
часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника,
безробіття з незалежних від нього причин, а також у старості та в інших
випадках, передбачених законом. Це право гарантується
загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок
страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також
бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі
державних, комунальних, приватних закладів для догляду за
непрацездатними; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є
основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий
від прожиткового мінімуму, встановленого законом.” Ст. 45 Конституції
України

За Конституцією кожен має також право на житло. “Держава створює умови,
за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у
власність або взяти в оренду. І лише щодо осіб, які потребують
соціального захисту передбачається можливість надання житла державою або
органами місцевого самоврядування безплатно або за доступну для них
плату відповідно до закону. Право власності та інші права на житло
надійно гарантуються. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла
інакше як на підставі закону за рішенням суду.” Ст. 47 Конституції
України

У Конституції передбачається також право кожного на достатній життєвий
рівень для себе і своєї сім’ї, що включає належне харчування, одяг,
житло, право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне
страхування. “Держава створює умови для ефективного і доступного для
всіх громадян медичного обслуговування і що у державних і комунальних
закладах охорони здоров’я медична допомога надається безплатно, а
існуюча система таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє
розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності і дбає про розвиток
фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне
благополуччя.” Ст. 49 Конституції України

Також, у Конституції зазначається: Шлюб грунтується на вільній згоді
жінки і чоловіка, і що кожен з подружжя має рівні права і обов’язки у
шлюбі та сім’ї. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття.
Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних
батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються
державою. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також
від того, народилися вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над
дитиною та її експлуатація переслідуються законом. Утримання та
виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування,
покладається на державу, держава заохочує і підтримує благодійницьку
діяльність щодо дітей.” Ст. 51, 52 Конституції України

За Конституцією кожен має також право на безпечне для життя і здоров’я
навколишнє середовище та на відшкодування завданої порушенням цього
права шкоди. “Разом з тим кожному гарантується право вільного доступу до
інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів
побуту, а також право на їх поширення.” Ст. 50 Конституції України

Конституції багатьох держав закріпили принцип права людини на життя в
якісному навколишньому середовищі. (Слід зазначити, що в різних державах
залежно від мовних традицій цей принцип визначається як право на чисте,
безпечне, екологічно збалансоване навколишнє серодовище). Україна
визначила даний принцип як право екологічно безпечного навколишнього
середовища. “Конституційне право громадян України на екологічно безпечне
для життя та здоров’я навколишнє середовище реалізується через інші
суб’єктивні права громадян, окремі права на отримання повної та
достовірної інформації про стан навколишнього середовища та його вплив
на здоров’я людей; участь в обговоренні проектів законодавчих актів,
матеріалів з питань розміщення, будівництва та реконструкції об’єктів,
що можуть негативно впливати на стан довкілля, та на внесення пропозицій
у державні та інші органи з цих питань; участь у проведенні громадської
екологічної експертизи; подання до суду позовів до державних органів,
установ, організацій та громадян з метою відшкодування збитків,
заподіяних їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на
навколишнє середовище тощо; здійснення контролю органами спеціальної
компетенції (органами Мінекобезпеки) та прокурорського нагляду за
дотриманням законодавства про охорону навколишнього середовища”. Ст. 9
закон України “Про охорону навколишнього середовища” “Але порушені права
громадян в галузі охорони навколишнього середовища мають бути
відновлені, а їх захист здійснюваться в судовому порядку.” Ст. 11 закон
України “Про охорону навколишнього середовища”

Важливим видом конституційних прав і свобод людини і громадянина в
системі прав і свобод є культурні (духовні) права і свободи. Ці права
надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантами.

В загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності особи,
яку гарантує їй держава з урахуванням умов життя і діяльності особи,
суспільства і держави.

За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і
громадянина — це суб’єктивні права особи в культурній (духовній,
ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для
особи, межі, грані або образ її поведінки чи діяльності у цій сфері. До
культурних (духовних) прав і свобод відносяться насамперед такі права і
свободи, як право на освіту, свобода літературної, художньої, наукової і
технічної творчості, право на результати своєї інтелектуальної, творчої
діяльності, а також право на свободу думки і слова, на вільне вираження
своїх поглядів і переконань, право на інформацію, тобто право вільно
збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно,
письмово або в інший спосіб, право на свободу світогляду і
віросповідання. Але в Конституції ці права і свободи закріплені серед
громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони є
переважно культурними (духовними) правами і свободами.

Право на освіту охоплює собою право (права) практично на всі основні
види освіти. “Держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної,
повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в
державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної
загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і
післядипломної освіти, різних форм навчання. Гарантіями права на освіту
є, зокрема, обов’язковість загальної середньої освіти; надання державних
стипендій та пільг учням і студентам; право громадян безплатно здобувати
вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній
основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до
закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної
мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні
культурні товариства.” Ст. 53 Конституції України

Основою культурних (духовних) прав і свобод людини і громадянина є
свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та право
на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ці права і
свободи гарантуються. “Свобода творчості гарантується захистом
інтелектуальної власності громадян, їх авторських прав, моральних і
матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами
інтелектуальної діяльності; право на результати інтелектуальної, творчої
діяльності гарантується, зокрема, забороною використовувати або
поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої
діяльності, за винятками, встановленими законом. Крім того, держава
сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі
світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом.
Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що
становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну
культурних цінностей народу, які перебувають за її межами.” Ст. 54
Конституції України

Поряд з традиційним правом на свободу думки і слова, тобто на вільне
вираження своїх поглядів і переконань, вперше в Конституції закріплено
право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший
спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в
інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або
громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для
охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей,
для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або
для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”. Ст. 34
Конституції України

Також на мій погляд можна внести до культурних (духовних) прав та свобод
і передбачене Конституцією право на свободу світогляду і віросповідання.
“Свобода сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої,
безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і
ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення права на
свободу світогляду і віросповідання може бути за Конституцією обмежене
законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і
моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церкви і
релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від
церкви.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова, хоча це і не
заперечення існування національної релігії. Не допускаються як обмеження
прав з релігійних мотивів, так і звільнення від обов’язків за цими
мотивами. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед
державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних
переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить
релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути
замінене альтернативною (невійськовою) службою.” Ст. 35 Конституції
України

Поряд з правами і свободами Конституція України визначає й основні
обов’язки її громадян. “Першочерговим обов’язком громадян України є
захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України,
шанування її державних символів.” Ст. 36 Конституції України
Пріоритетність цього обов’язку зумовлена об’єктивною необхідністю
всебічного утвердження її внутрішнього і зовнішнього суверенітету,
незалежності в політичній, економічній, культурній та в інших сферах,
забезпечення обороноздатності країни, а також потребою формування поваги
до всіх інститутів держави, яка лише нещодавно стала дійсно суверенною
державою, дійсно Вітчизною, Батьківщиною.

Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного
збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних
ресурсів, Конституція покладає на своїх громадян обов’язок не
заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані
збитки.

“Також Конституція України, визнаючи людину, її життя і здоров’я, честь
і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю,
проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї
обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не
посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.” Ст. 68
Конституції України

Держава має шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а
особа мусить шанувати державу, всі її інститути.

Незнання законів не звільнює нікого від юридичної відповідальності.

Розділ 3. Становлення та розвиток ідеї гарантій прав і свобод людини та
громадянина в теоретико-правовій спадщині України

Уявлення про права і свободи людини та громадянина і їх гарантії пройшли
довгий історичний шлях, витоками якого стали теоретичні, філософські,
релігійні уявлення про людину та її відносини з оточуючим світом,
походження держави і права, ідеї справедливості як критерію поведінкових
норм людей.

В своєму еволюційному розвитку з плином часу дані уявлення поступово
звільнялись від релігійних та ідеологічних ілюзій та набували ознак
дійсних наукових знань, які поступово складали філософсько-правові
теорії про права і свободи людини та громадянина і їх гарантії,
формували універсальні характеристики і умови забезпечення та захисту
прав і свобод людини та громадянина.

Необхідно відмітити той факт, що корені сучасних знань про гарантії прав
і свобод людини містяться в ідеях стародавніх мислителів: Платона,
Арістотеля, Сократа, Протагора, Ціцерона, які в подальшому розвивались у
філософсько-правових роздумах Г. Гроція, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.
Руссо та ін.

Однак, суттєві питання реального гарантування прав і свобод людини та
громадянина у дійсність, в той період не привертали належної уваги
мислителів. Їхні погляди характеризувалися початковим баченням проблеми
здійснення прав і свобод людини та громадянина і їх гарантій. Проте, їх
ідеї стали поштовхом для подальшого розвитку наукових досліджень проблем
гарантування людині її прав і свобод.

Розвиток світової теоретико-правової думки важко уявити без врахування
філософсько-правової культури України. Українські мислителі були
безпосередніми учасниками її творення, вносячи в неї і свій доробок.
Серед цих вчених можна виділити праці П. Русина, С.
Оріховського-Роксолана, І. Гізеля, Ф. Прокоповича, І. Шада, П.
Ліницького, М. Драгоманова, М. Ковалевського, Б. Кістяківського та
інших. І як головне їх наукові розробки сприяли тому, що розгляд
суспільних явищ, державних та правових інститутів і власне людини, все
частіше здійснювався через призму прав і свобод людини та громадянина.
Більше того, представники теоретико-правової думки вже тоді досить чітко
зауважували, що належне функціонування держави, права, суспільства,
свідома діяльність людини є важливими й необхідними умовами
забезпеченості прав і свобод людини та громадянина.

Слід підкреслити, що визначивши новий підхід до усвідомлення головного
сенсу держави через призму прав і свобод людини, теоретико-правова думка
зосередила свій інтерес переважно на аргументації прав і свобод. В цьому
контексті держава постає як головна умова та середовище існування у
людини її прав і свобод. Аналіз позиції щодо визначення держави, як
головної умови та сфери існування прав і свобод людини та громадянина,
дають підстави розглядати державу як їх гаранта.

Висвітлення суспільства як своєрідного громадсько-політичного утворення
(представниками теоретико-правової думки), дозволило нам зробити
висновки щодо наявності певних ознак з його сторони стосовно
гарантування прав і свобод людини та громадянина. Серед них слід
відзначити: усвідомлення суспільством природності прав та свобод людини;
здатність суспільства створити умови для самовизначення, самореалізації
особи; забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого
неправомірного втручання; спроможність суспільства приймати участь у
формуванні державних органів влади та управління. Отже можна
стверджувати, що і громадянське суспільство є складовим елементом
гарантування прав і свобод людини та громадянина.

Разом з тим, необхідно зауважити те, що визначаючи суспільство як
середовище реального існування прав і свобод людини та громадянина,
теоретико-правова спадщина не дала повної відповіді на питання щодо
реального гарантування суспільством прав та свобод індивіда. А тому в
цьому підрозділі також зосереджено увагу на первинності природного
права. Його установчий характер і вимога правового закріплення як
джерела внутрішньодержавного права є, на наш погляд, первинним елементом
гарантій прав і свобод людини. Отже, закони в державі повинні
відповідати природним та невідчужуваним правам і свободам людини. Таким
чином, гарантованість реальності прав і свобод людини та громадянина
забезпечується наявністю визначеного і спільного для всіх закону на
основі природного права.

Теоретико-правові погляди мислителів, щодо гарантій прав і свобод людини
та громадянина, носили дещо фрагментарний характер. Так розкриття ролі
держави, права, суспільства і самої людини, як можливого гаранта прав і
свобод здійснювалось шляхом дослідження лише окремих їх ознак та
елементів. Уявлення про гарантії прав і свобод людини формувались за
рахунок розвитку різних галузей наукового знання та розглядались з
позицій філософії, історії, соціології, права, природничих наук.

Висвітлення ролі та місця держави, суспільства, права, закону і самої
людини як суб’єктів гарантій прав та свобод все ж таки не утворило
єдиної системи. Вони не були предметом системного дослідження.

При цьому в поглядах вчених-мислителів прослідковується ідеологічний
характер. З цього приводу треба зазначити, що дослідження суб’єктів
гарантій прав і свобод людини, визначення їх ролі, виявлення певних
ознак та принципів дії багато в чому залежали від ідеологічних уявлень
тих часів.

Основою теоретико-правової думки були саме права і свободи людини, а не
їх гарантії, а лише згодом, з еволюційним розвитком суспільно-правових
відносин, почалось ставитись питання і про можливість гарантій прав та
свобод людини. Вони розглядались лише у зв’язку з правами і наділялись
роллю додатка до прав та свобод. Не було виокремлено та не сформульовано
і саме поняття гарантій прав і свобод людини та громадянина.

Однак, узагальнюючи думки та ідеї представників теоретико-правової
спадщини, необхідно визнати їх неперевершений вклад у процес виявлення і
обґрунтування переліку природних цінностей – притаманність природних
прав і свобод людини від народження, їх непорушність, пріоритет прав і
свобод людини, обмеження всевладдя держави правами людини тощо, які
збагатили поняття та розуміння гарантій прав і свобод людини та
громадянина і сприяли їх реальному впровадженню у життя.

Висновки

Права, свободи й обов’язки людини й громадянина, закріплені в
Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не
тільки фактичний та юридичний статус особи у суспільстві, а й суть
діючої в країні демократії, соціальні можливості, закладені в самому
суспільному ладі. Вони – показники зрілості суспільства, його досягнень,
своєрідна “візитна картка”. Увесь арсенал громадянських, економічних,
соціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов’язків має
служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові України.

Наприкінці, у світлі вищенаведеного, дозволимо собі висловити особисту
думку, хоча це й виходить за межі теми даної роботи, що у цілому
механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина у
англо-амеріканский правовий сім’ї, де виконання конституційного контролю
довірено всьому судовому апарату і конституційне правосуддя не
відокремлюється від загального правосуддя, оскільки усі справи, якою б
не була їх природа, вирішаються тими ж самими судами у тих самих умовах,
уявляється взагалі більш ефективним, тому що розглядання кожної судової
справи починається, у першу чергу, з контролю додержання принципів і
норм Конституції, безпосередньо втілюючи у життя принцип її найвищої
юридичної сили.

Список використаної літератури

1. Конституція України – К., 1996р.

2. Боботов С.В., Конституційна юстиція (порівняльний аналіз), Москва,
1994р.

3. Загальна декларація прав людини, 1948р.

4. Коментар до Конституції України, Інститут законодавства Верховної
Ради України, друге видання, виправлене й доповнене, К., 1998р.

5. Конституційне право України, друге видання, виправлене й доповнене,
за ред. Проф. В.Ф. Погорілка, К.:Наукова думка, 2000р.

6. Кравченко В.В., Конституційне право України: Навчальний посібник,
ч.1., К., 1988р

7. Луняк М.О., Конституційне право України, Лекційний курс та навчально
методичні матеріали, Ніжин, 2001р.

8. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966р.

9. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966р.

10. Цивільний кодекс України (зі змінами та доповненнями станом на 15
січня 1999р.), Х: ООО “Одиссей”, 1999р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020