.

Докази та доказування в кримінальному процесі

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
5 34755
Скачать документ

1

Зміст

Вступ 2

1.Поняття та значення кримінально-процесуального доказування 4

1.1. Проблема визначення поняття доказування в кримінальному процесі 4

1.2. Зміст кримінально-процесуального доказування 7

1.3. Об’єктивна істина – мета доказування 9

1.4. Елементи кримінально-процесуального доказування 10

1.5. Кримінально-процесуальне значення доказування 15

2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ В ОКРЕМИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО
СУДОЧИНСТВА 16

2.1. Загальні для всіх стадій кримінального судочинства особливості
процесу доказування 16

2.2. Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального
судочинства 18

3. ПРЕДМЕТ, МЕЖІ І СУБ’ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 34

3.1. Особливості предмета доказування в кримінальному процесі 34

3.2. Поняття меж доказування і їх співвідношення з предметом доказування
39

3.3. Суб’єкти доказування 42

4. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ ТА ЇХ ДЖЕРЕЛ 43

4.1. Погляди на співвідношення доказів і фактичних даних 43

4.2. Ознаки і класифікація доказів 44

4.3. Джерела доказів та їх різновиди 48

Висновок 67

Список літератури 68

Вступ

В теорії і практиці кримінального процесу тема доказування є однією із
найважливіших. Це пояснюється тим, що під час кримінального судочинства
розглядаються справи, які вирішують долю людини. І від того, на скільки
точно, повно буде досліджено всі матеріали справи, від того, чи буде
додержано вимог закону, залежатиме правильність рішення суду. Це має
дуже важливе значення, оскільки основним завданням кримінального
судочинства є дотримання всіх вимог закону для того, щоб кожен, хто
скоїв злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не
був покараним.

На всіх стадіях розвитку юриспруденції доказам та доказуванню
приділялася значна роль. Дана проблема досліджувалася минулими і
сучасними вітчизняними та зарубіжними процесуалістами. Однак сучасний
кримінально-процесуальний кодекс України має чималу кількість прогалин.
Зокрема у ньому не міститься самого визначення поняття доказування,
через що у науковців існують різні точки зору щодо цього. Немає
визначення джерел доказів, що призвело до того, що в
кримінально-процесуальній літературі немає взагалі згоди з приводу того,
що вважати доказом, а що його джерелом і чи є взагалі різниця між цими
двома поняттями. Крім того практика показує, що органи, які проводять
досудове розслідування не завжди дотримуються вимог законності при
виконанні своїх обов’язків. Все це зумовлює актуальність даної теми.

Основна мета даної роботи полягає в з’ясуванні сутності процесу
доказування та основних проблем у цій сфері, розгляд основних понять
даного питання з різних точок зору, а завданням є аналіз тих чи інших
позицій та виведення на їх основі найбільш об’єктивного і якомога
ближчого до істини положення з приводу різних питань, що стосуються
доказів та доказування в кримінальному процесі.

Об’єктом даного дослідження є процес доказування на різних стадіях
кримінального судочинства. Предметом роботи є сукупність елементів, що
складають зміст процесу доказування, визначення значення
кримінально-процесуального доказування, характеристика особливостей
процесу доказування на різних стадіях кримінального процесу, сукупність
фактів та обставин об’єктивної дійсності, з’ясування яких є метою і
завданням кримінального судочинства, а також характеристика джерел
доказів, закріплених в кримінально-процесуальному кодексі України.

Курсова робота складається з чотирьох основних розділів, серед яких:
поняття і значення кримінально-процесуального доказування; особливості
процесу доказування в окремих стадіях кримінального процесу; предмет,
межі і суб’єкти доказування в кримінальному процесі; поняття та
класифікація доказів та їх джерел.

Готуючи дану роботу, я керувалася літературними джерелами, зокрема,
підручниками Є.Г. Коваленка і В.Т. Маляренка, М.М. Міхєєнка, Л.Д.
Удалової, Л.М. Лобойка та деяких інших, нормативно-правовими актами
України, зокрема, законами України та постановами пленуму Верховного
суду України, а також науковими статтями таких авторів, як С.
Стахівський, Ю. Чорноус, О. Астапенко, О. Степанов та інші.

1.Поняття та значення кримінально-процесуального доказування

Як об’єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи
встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом
кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються,
перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й
обґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що
доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і осіб,
які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також
те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем
доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві,
найважливішою складовою якого є доказове право, і в науці кримінального
процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають
ученням про докази). У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як
науці, навчальній дисципліні, галузі права і практичній діяльності все
зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом
кримінального процесу. [8. C. 115]

1.1. Проблема визначення поняття доказування в кримінальному процесі

На сьогодні не існує нормативно закріпленого поняття доказування, тому
різні науковці трактують його по-різному. Зокрема, на думку Л.М. Лобойко
кримінально-процесуальне доказування – це здійснювана в правових і
логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів
дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, що полягає у
висуванні можливих версій щодо системи юридично значущих обставин
кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими
версіями, а також в обґрунтуванні на досудовому слідстві достовірного
висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у
судових стадіях процесу.[7. C.115]

Л.Д. Удалова вважає, що доказування в кримінальному процесі – це
здійснювана у встановленому законом порядку діяльність органів слідства,
прокуратури, суду, особи, що проводить дізнання за участю інших
суб’єктів процесу із збирання, перевірки та оцінки доказів та їх
процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і
наведення аргументів для їх обґрунтування. [11. C.105-106]

Є.Г. Коваленко визначає процес доказування як формування, перевірка та
оцінка доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з
метою встановлення об’єктивної істини і прийняття на її основі
правильного, законного і справедливого рішення.[6. C.114]

Як бачимо, зазначені вище науковці включають в процес доказування
збирання, перевірку та оцінку доказів, що проводиться органами дізнання,
досудового слідства, прокуратури та суду.

На думку М. Костіна поняття доказування можна визначити таким чином. Це
— діяльність у порушеній кримінальній справі судді, прокурора, слідчого,
дізнавача, інших уповноважених кримінально-процесуальним законом
суб’єктів, основу якої складають логічно-аналітичні операції з перевірки
й оцінки сформованих доказів з метою встановлення підстав для
кримінальної відповідальності і застосування покарання, захисту невинних
осіб від необґрунтованого засудження, шляхом використання доказів для
обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень. Вказаний
науковець вважає, що збирання і практичні дії по перевірці доказів
передують доказуванню, а їх результат слугує основою доказування. [14.
C.36]

Отже М. Костін виключає з поняття доказування збирання доказів і їх
перевірки.

Ми не погоджуємося з такою точкою зору і більш схильні до думки трьох
попередніх авторів. Ми вважаємо, що під доказуванням слід розуміти
діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду по
збиранню, перевірці та оцінці зібраних доказів та їх джерел та
формування на їх основі відповідного висновку. Не можна починати процес
доказування із оцінки доказів і відривати цей етап від самого збирання
матеріалів, що стосуються справи.

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання
обов’язку, який дістав назву „тагар доказування”. Досить велика група
науковців під обов’язком доказування вбачає обов’язок органу дізнання,
слідчого, прокурора і суду повно, всебічно і об’єктивно встановити
шляхом збору, перевірки і оцінки доказів усі обставини, необхідні для
правильного вирішення справи, в тому числі встановлення яких забезпечує
законні інтереси обвинуваченого, потерпілого, інших учасників процесу.
Однак є й інший погляд на обов’язок доказування, який полягає в
обов’язку доведення винності особи у скоєнні злочину. У той же час існує
у теорії кримінального процесу і думка, що обов’язок доказування може
переходити на обвинуваченого, підсудного та захисника. [12. C.90]

Ми вважаємо, що обов’язок доказування має покладатися саме на сторону
обвинувачення і ні в якому разі не на обвинуваченого чи підсудного.
Протилежна точка зору суперечить принципам кримінального процесу і
кримінальному законодавству взагалі.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є
різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з
урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому
розумінні, що воно:

1) не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природи і
суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з’ясування обставин
конкретного діяння);

2) не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками;

3) здійснюється спеціальними суб’єктами за допомогою специфічних
засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Однак кримінально-процесуальне доказування має багато спільного з
науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджуються події
минулого. [7. C.116]

Отже, на сьогодні немає законодавчо закріпленого поняття
кримінально-процесуального доказування. Через це в
кримінально-процесуальній літературі існують певні суперечності щодо
цього. Вважаємо за необхідне включити в кримінально-процесуальний кодекс
України норму, яка б закріпила дане поняття.

1.2. Зміст кримінально-процесуального доказування

Розглядаючи зміст кримінально-процесуального доказування більшість
авторів виділяють два його види: доказування як дослідження фактичних
обставин справи і доказування як логічне і процесуальне доведення
визначеної тези, ствердження висновків по справі.

Кримінально-процесуальне доказування як дослідження – це поєднання
практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної
діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх
джерел. На практиці ці елементи взаємопов’язані, тісно та нерозривно
переплітаються. Їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових,
педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його
найважливішими елементами є формулювання певної тези та наведення
аргументів для його обґрунтування.[6. C.115-116]

Кримінально-процесуальне доказування відрізняється від логічного
доказування: воно не зводиться тільки до логічних операцій, а
складається, в основному, із практичної діяльності щодо встановлення
обставин вчиненого злочину. Особливістю встановлення істини у
кримінальній справі є те, що злочин для суб’єкта доказування – подія
минулого, і тому доказування являє собою відновлення обставин його
вчинення за інформацією, що залишилась у свідомості людей та на
матеріальних об’єктах.[11. C.107]

Отже доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх
закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих
висновків по цій справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є
діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у
визначених логічних формах. Але разом з тим це є і практична діяльність,
що суворо регламентується процесуальним законом.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в
своїй сукупності називаються доказовим правом. До цих норм належать:

1) норми глави 5 КПК «Докази», що регулюють загальні положення
доказування: поняття доказів (ст. 65 КПК); предмет доказування(ст. 64
КПК); способи збирання доказів; процесуальні джерела доказів;

2) норми-принципи кримінального процесу – вільна оцінка доказів(ст. 67
КПК); всебічність, повнота і об’єктивність дослідження обставин справи
(ст. 22 КПК); презумпція невинуватості;

3) норми, якими врегульовані права та обов’язки учасників кримінального
процесу в частині доказування, наприклад, право обвинуваченого,
потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати
докази(ст. 43, 49 КПК); обов’язок органу дізнання виконати доручення
слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшукових дій(ст. 114
КПК);

4) норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших
процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів;

5) норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття та
обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, ст. 131 КПК: „коли є
досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий
виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як
обвинуваченого ”).

Отже, можна виділити два види кримінально-процесуального доказування.
По-перше, доказування можна розглядати як власне дослідження обставин
справи. По-друге, доказування, як логічний процес. В цьому розумінні
кримінально-процесуальне доказування наближається до доказування в
логіці. Однак в цілому ототожнювати їх не можна. Адже
кримінально-процесуальне доказування – це, крім логічних операцій, ще й
збирання фактичних даних.

1.3. Об’єктивна істина – мета доказування

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети
доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об’єктивна
істина. Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася у зв’язку з
появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування
визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване
рішення у кримінальній справі.

Противники об’єктивної істини стверджують, що:

– її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального
процесу. З об’єктивною істиною тісно пов’язаний постулат про те, що
жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний – непокараним.

– вимога щодо встановлення об’єктивної істини є красивою на папері, але
такою, що рідко реалізується на практиці.[7. C.117-118]

Певна річ, концепція об’єктивної істини є вразливою як з теоретичного,
так і з практичного погляду.

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно
виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Адже остання вимагає
встановлення істини будь-якою ціною.

У практичному плані концепція об’єктивної істини є вразливою через те,
що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у
кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана
дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише
фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається не завжди. Окрім того
необхідно, щоб знання про дійсність були об’єктивними.

Про об’єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про
пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають.
Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна
тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування.[7. C.118]

О. Чучукало в своїй статті „Істина як мета доказування ” значну увагу
приділяє розмежуванню понять „істина ”, „достовірність ” та
„вірогідність ”. На його думку поняття істини та вірогідності не
збігаються. Істина – відповідність нашого знання об’єктивній дійсності,
а достовірність – це не тільки істинність, а й обґрунтованість цього
знання. Будь-яка вірогідність істинна, але не будь-яка істина вірогідна.
Інтуїтивна здогадка, гіпотеза, версія можуть бути істинні, але лише
після їх обґрунтування, підтвердження певними доказами вони стають
вірогідним знанням. Істина – це відповідність нашого знання дійсності, а
обґрунтованість – відповідність його певним фактичним даним, які можуть
бути як істинні, так і помилкові. Саме неспівпадання понять „істина ” та
„вірогідність ” обумовило надання доказуванню у кримінальному процесі
виразного пересвідчу вального характеру. В цій сфері діяльності істину
не можна вважати досягнутою, доки вона необґрунтована. [19. C.59]

Слід зазначити, що зауваження вище зазначеного автора є доречними. Адже
в процесі доказування всі рішення по справі повинні бути обґрунтованими,
інакше висновок може бути далеким від об’єктивного. Тому метою
доказування має бути не лише істина, а саме достовірність отриманих
доказів.

1.4. Елементи кримінально-процесуального доказування

Процес доказування – це шлях відтворення реальної картини події злочину,
з’ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних
процесуальних рішень.

Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна
згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. [7. C.119]

Існують різні точки зору щодо того, скільки і які саме елементи
кримінально-процесуального доказування слід виділяти.

Л.Д. Удалова виділяє три елементи процесу доказування: збирання доказів
і їх процесуальних джерел, перевірка доказів, оцінка доказів.

Збирання доказів і їх процесуальних джерел – це врегульована КПК
діяльність особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді і
суду із виявлення і фіксації в процесуальних документах і додатках до
них матеріальних та ідеальних слідів злочину або іншої події як
доказової інформації. Збираються докази, як правило, в стадії досудового
розслідування, але і суд може, за власною ініціативою або за клопотанням
учасників процесу доповнювати матеріали досудового слідства або
дізнання, викликаючи нових свідків, призначаючи експертизу тощо.

Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником,
обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і
їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами,
установами і організаціями.

Способами збирання доказів та їх процесуальних джерел є проведення
слідчих дій; призначення ревізій, перевірок, досліджень; витребування
необхідних даних та документів; прийняття предметів та документів;
фіксація фактичних даних у ході проведення оперативно-розшукових
заходів.

Перевірка доказів. Всі зібрані докази в справі підлягають всебічній і
об’єктивній перевірці особою, яка провадить дізнання, слідчим,
прокурором і судом. Докази перевіряються шляхом аналізу, зіставлення з
іншими доказами та їх джерелами, проведення повторних або нових слідчих
і судових дій.

Перевірка доказів провадиться для з’ясування питання про їх
доброякісність. При цьому слід мати на увазі, що перевірка доказів тісно
пов’язана з їх виявленням і закріпленням і, що по суті всі ці елементи
доказування невідривні один від одного.

Оцінка доказів. Оцінити докази – означає з’ясувати їх переконливість,
силу та придатність бути підставою для висновків по справі.

Оцінка доказів означає, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить
дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що
ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин
в їх сукупності, керуючись законом.

Критеріями оцінки доказів та їх процесуальних джерел є:

1) незалежність доказів, яка визначається їх придатністю для
встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета
доказування у кримінальній справі, конкретизованого кримінальним
законом, а також інших обставин, які мають у даній справі характер
допоміжних або супутніх стосовно предмета доказування.

2) достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно
відображають матеріальні і нематеріальні сліди.

3) допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів
їх одержання.

4) достатніми вважаються докази, коли в своїй сукупності дають
можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому
рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення
при провадженні у кримінальній справі. [11. C.110]

Л.М. Лобойко поділяє процес доказування на п’ять елементів.

1) побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній
справі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: подія злочину мала
місце або події не було.

2) збирання доказів;

3) перевірка доказів шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу
і його джерела; шляхом провадження слідчих дій; або логічним шляхом.

4) оцінка доказів.

5) обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб’єкти доказування –
це підтвердження правильності висновків, що містяться у
кримінально-процесуальному рішенні, сукупність доказів і посилання на
відповідні норми права.

Обґрунтуванню підлягають висновки про наявність або відсутність
обставин, які належало встановити; доброякісність і недоброякісність
доказів їх джерел; належність і допустимість доказів; їх юридично
значущі властивості; характер необхідних у справі рішень. [7. C.122]

Є.Г. Коваленко також виділяє п’ять елементів доказування, однак він
виділяє такі елементи:

Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання,
слідчим, прокурором i судом, а також у поданні доказів учасниками
процесу, підприємствами, установами, організаціями i громадянами (ч. 1
ст. 66 КПК). Збирання доказів проводиться, головним чином, на стадії
досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням
учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим,
прокурором та судом проводиться лише тими способами i в тих формах, що
встановлені КПК. Правильне закріплення доказів i суворе додержання норм,
встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так i можливість
їх перевірки i відповідної оцінки.

Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто вci зiбpaні
по cпpaвi докази повинна об’єктивно перевірити особа, яка провадить
дізнання, – слідчий, прокурор i суд. Перевірка (дослідження) доказів
провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також
шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання
нових доказів, підтвердження або, навпаки, спростування доказів, вже
зібраних по спpaвi. Kpiм того, перевірка доказів провадиться з метою
з’ясування питання про їx достовірність.

Найважливішим елементом процесу доказування е оцінка доказів. Оцінити
докази — означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже,
оцінка дoкaзiв — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних
формах зi встановлення достовірності чи недостовірності доказів,
зібраних по справі, визначення їх значення для вирішення певної справи.

Отримання остаточних висновків по суті справи є кінцевим моментом
доказування у кожній конкретній справі. [6. C.118]

Ю. Чорноус у своїй статті „Місце та значення слідчих дій у процесі
доказування по кримінальній справі ” також звернула увагу на етапи
доказування. Вона виділила чотири етапи, серед яких: збирання доказів,
дослідження доказів, оцінка доказів, безпосереднє залучення доказів для
підтвердження чи спростування певного факту.

Збирання доказів – накопичення доказового матеріалу по справі, що
складається із системи дій виявлення, отримання, фіксації, вилучення і
збереження доказів.

Дослідження доказів – це пізнання суб’єктом доказування їх змісту
відносно дотримання вимог достовірності, належності, допустимості, а
також встановлення узгодженості з усіма іншими доказами по справі.

Під оцінкою доказів розуміють логічний, розумовий процес визначення ролі
та значення зібраних доказів з метою встановлення істини у справі.

Четвертий етап означає, що докази, попередньо підготовлені для залучення
у процес розслідування, вирішують завдання доказування у процесі
розумової, операційної діяльності, психологічної активності суб’єкта
розслідування. [22. C.118]

Отже, як бачимо всі науковці серед елементів процесу доказування
обов’язково виділяють три етапи. Це збирання доказів, перевірка доказів
та їх оцінка. Це основні елементи, без яких взагалі неможливий процес
доказування. Однак деякі вчені виділяють ще й інші етапи, серед яких
побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній справі,
закріплення доказів, отримання остаточних висновків по суті справи,
обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб’єкти доказування,
безпосереднє залучення доказів для підтвердження чи спростування певного
факту.

Ми вважаємо, що побудову і розвиток версій у кримінальній справі слід
віднести до етапу збирання доказів, адже саме в ході їх збирання у
суб’єктів розслідування за допомогою логічних висновків з’являються
певні версії по справі. Закріплення доказів, на нашу думку, це взагалі
обов’язковий елемент збирання доказів, адже зібрані докази необхідно
якимось чином закріпити. Виділяти ж його як окремий етап нам здається
недоцільним. Отримання остаточних висновків по суті справи не можна
виділити в окремий елемент, оскільки оцінка доказів саме і має на меті
отримання таких висновків, а також їх обґрунтування. Якщо ж виділяти як
окремий елемент отримання остаточних висновків або обґрунтування
висновків по справі, тоді не зрозуміло, яке завдання має оцінка доказів.
Безпосереднє залучення доказів для підтвердження чи спростування певного
факту можна виділити в окремий елемент процесу доказування, однак він не
має ніякого смислового навантаження і полягає лише в залученні до справи
уже отриманих доказів

1.5. Кримінально-процесуальне значення доказування

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне
значення.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що тільки завдяки
доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його
кваліфікація; доказування забезпечує реалізацію такої
кримінально-правової категорії як кримінальна відповідальність.

Кримінально-процесуальне значення доказування:

– правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і
законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

– всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі,
можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході
доказування обставин;

– участь заінтересованих суб’єктів у доказуванні є гарантією реалізації
принципів кримінального процесу;

– докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у
кримінальній справі. [7. C.123]

Таким чином, поняття доказування в кримінально-процесуальному
законодавстві не визначено. Тому серед процесуалістів існують різні
точки зору щодо того, що слід розуміти під цим поняттям. Однак,
кримінально – процесуальний кодекс встановив обставини, які підлягають
доказуванню в кримінальному процесі. З цього й виходять, аналізуючи
поняття доказування. При цьому значна увага приділена елементам
доказування, щодо яких також не існує єдиної точки зору. Окремі науковці
виділяють різну кількість зазначених елементів. Слід зазначити, що жоден
з них не заперечує наявність трьох основних елементів, а саме: збирання,
перевірка й оцінка доказів. Вважаємо, що слід на законодавчому рівні
закріпити поняття доказування, щоб не виникало суперечок з цього
приводу. Пропонуємо дати таке визначення поняття доказування:
доказування – це діяльність особи, що проводить дізнання, слідчого,
прокурора, судді, що реалізується в ході здійснення ними своїх
професійних обов’язків та спрямована на збирання, перевірку та оцінку
доказів та їх процесуальних джерел, а також формування на їх основі
відповідного висновку.

Щодо значення кримінально-процесуального доказування, то його не можливо
перебільшити. Адже, говорячи про процес доказування у кримінальній
справі, ми говоримо, насамперед, про те, що вирішується доля людини. І
від того, наскільки правильно буде зібрано і оцінено весь доказовий
матеріал, залежить правильність, законність вирішення справи та
призначення відповідної міри покарання.

2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ В ОКРЕМИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО
СУДОЧИНСТВА

2.1. Загальні для всіх стадій кримінального судочинства особливості
процесу доказування

Процес доказування відбувається в усіх стадіях кримінального процесу у
формах і способах, залежно від особливостей кожної стадії.

Особливості процесу доказування полягають у такому:

1. Кожна стадія має притаманне тільки для неї коло засобів доказування –
пізнавальних дій.

Наприклад, у стадії порушення кримінальної справи для доказування може
бути застосовано:

· Відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб
(ч.4ст.97КПК);

· Витребування необхідних документів (ч.4ст.97 КПК);

У стадії досудового слідства:

· Провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред’явлення для
впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);

· Вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян
пред’явити предмети і документи, які можуть встановити необхідні в
справі фактичні дані тощо.

Деякі пізнавальні засоби можна застосовувати в кількох стадіях.
Наприклад, огляд місця події – в стадіях порушення кримінальної справи,
досудового слідства, судового розгляду, апеляційного провадження. А
експертизу не проводять у стадіях порушення кримінальної справи,
попереднього розгляду справи суддею, касаційного провадження, виконання
вироку.

2. У кожній справі є власні суб’єкти доказування. Під час порушення
кримінальної справи і досудового слідства це, як правило, є органи
дізнання та досудового слідства; в суді – суд, суддя.

3. Хоча коло обставин, що підлягають доказуванню у кожній кримінальній
справі, визначено в загальній статті КПК (ст.64), все ж таки вони мають
свою специфіку в кожній справі. Приміром, винуватість особи у вчиненні
злочину не встановлюють у стадії порушення кримінальної справи та
виконання вироку.

4. Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межі
доказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб’єкт, який
веде процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власним
внутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальними
особливостями розумової діяльності, життєвим та професійним досвідом,
умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини, своєю чергою,
зумовлюють розширення або звуження меж доказування. [7. C.126]

На кожній стадії кримінального судочинства деякі елементи процесу
доказування мають свої особливості, що обумовлено в основному завданнями
тієї чи іншої стадії.

2.2. Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального
судочинства

Основним завданням стадії порушення кримінальної справи є перевірка заяв
i повідомлень про злочини з метою встановлення наявності чи відсутності
достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, а також передбачених у
законі обставин, які виключають порушення кримінальної справи, i
прийняття на цій основі рішення про порушення чи відмову в порушенні
кримінальної справи (статті 95, 97, 98, 99 КПК).

Щоб не допустити заміни цією стадією стадії досудового слідства
кримінальної справи, законодавець забороняє провадження до порушення
кримінальної справи слідчих дій, кpiм огляду місця події, накладення
арешту на кореспонденцію i зняття інформації з каналів зв’язку,
спрямованих на збирання i перевірку доказів та їх джерел, але передбачає
можливість доволі широкого застосування інших процесуальних дій, за
допомогою яких можна процесуально закріпити i перевірити заяву або
повідомлення про злочин:

– складення протоколу ycнoї заяви або явки з повинною (статті 95 i 96
КПК);

– прийняття письмових заяв або повідомлень про вчинені злочини або
злочини, які перебувають на стадії підготовки (статті 95 i 97 КПК);

– прийняття від громадян, підприємств, установ i організацій предметів i
документів, що можуть бути доказами (ст. 66 КПК).

Усі перелічені процесуальні дії є способами збирання i перевірки
документів i предметів як джерел доказів (статті 78 i 83 КПК), а
відомостей, що в них містяться — як доказів, на основі яких
встановлюється наявність чи відсутність ознак злочину. Вони можуть бути
використані й на інших стадіях кримінального процесу.

Кримінально-процесуальний закон дозволяє провадити на стадії порушення
кримінальної справи такі слідчі дії:

1) огляд місця події у невідкладних випадках; в таких випадках, за
наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після
огляду місця події;

2) накладання арешту на кореспонденцію i зняття інформації з каналів
зв’язку, яке проводиться з метою запобігання злочину.

Так звана протокольна форма досудової підготовки матеріалів (ст.425,
426, 430 КПК) теж належать до стадії порушення кримінальної справи, але
її особливістю, з точки зору кримінально-процесуального доказування, є
те, що для порушення кримінальної справи необхідно зібрати достатні
дані, які вказують не тільки на наявність таких ознак злочину, як
суспільна небезпечність і протиправність, а й на винність певної особи у
вчиненні злочину. [8. C.128]

Оцінка зібраних доказів та їх джерел на стадії порушення кримінальної
справи проводиться за загальними правилами. Суб’єктами є тільки органи
дізнання, слідчий, прокурор, суддя i суд, тобто тi державні органи i
посадові особи, які мають право порушити кримінальну справу або
відмовити в цьому, виконуючи функцію розгляду заяв i повідомлень про
злочини. [6. C.154]

Отже, на стадії порушення кримінальної справи здійснюється
кримінально-процесуальне доказування, в якому наявні з певними, іноді
значними, особливостями вci його елементи.

На стадії досудового слідства кримінальної справи проводиться розгорнуте
кримінально-процесуальне доказування, в якому реалізуються вci його
елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби для збирання,
закріплення i перевірки доказів та їх джерел. Деякі слідчі та інші
процесуальні дії зi збирання доказів проводяться тільки або переважно на
цій стадії (обшук, виїмка, затримання особи як підозрюваного,
відтворення обстановки та обставин події, огляд місця події,
освідування, впізнання).

На цій стадії слідчий у процесі виконання державно-правової функції
розслідування кримінальної справи здійснює кримінально-процесуальну
функцію обвинувачення (з моменту притягнення особи як обвинуваченого) i
вирішення кримінальної справи по суті. Тут починається захист від
обвинувачення, який здійснюють обвинувачений, його захисник чи його
законний представник. [6. C.154-155]

Правильно й повно проведене розслідування кримінальної справи прокладає
судові шлях до істини, є гарантією прав і законних інтересів громадян,
підприємств, установ і організацій, держави і суспільства в цілому. Тому
не слід виключати стадію попереднього розслідування по так званих
простих справах або коли факт вчинення злочину є очевидним під приводом
раціоналізації процесу, забезпечення оперативності і швидкості
судочинства, економії засобів, розвантаження слідчого апарату. [8.
C.129]

Ми вважаємо, що дане зауваження є досить доцільним, оскільки в будь-якій
кримінальній справі, навіть цілком очевидній на перший погляд,
вирішується доля людини. До того ж такі елементи суб’єктивної сторони
складу злочину як вина, мотив, мета, а також особливості особи,
підозрюваної у скоєнні злочину не можуть бути досліджені при порушенні
кримінальної справи. Отже, виключення стадії попереднього розслідування
в кримінальній справі обов’язково тягне за собою звуження та порушення
прав людини, зокрема підозрюваного.

На стадії попереднього розгляду справи суддею суддя у розпорядчому
засіданні, як правило, не збирає нових або додаткових доказів і їх
джерел, хоча аналіз статті 253 КПК дає можливість стверджувати, що при
необхідності він вправі витребувати документи або приєднати до справи
документи й предмети, подані учасниками процесу, викликати в судове
засідання додаткових свідків.

Оцінка доказів суддею у цій стадії, як правило, провадиться тільки з
точки зору наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому
засіданні.(ч.1 ст.237, ч.1 ст.245 КПК України)

На стадії судового розгляду здійснюється кримінально-процесуальне
доказування i найбільш повно реалізуються вci принципи кримінального
процесу, зокрема, безпосередність, усність i змагальність. На цій
стадії, як i на вcix наступних судових стадіях, суд виконує свою
державно-правову функцію здійснення правосуддя (ст. 15 КПК) та
кримінально-процесуальну функцію вирішення справи, а прокурор —
державно-правову функцію нагляду за точним i неухильним додержанням
законів органами дізнання i досудового слідства (статті 1 i 30 Закону
України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р.) та
кримінально-правову i кримінально-процесуальну функцію підтримання
державного обвинувачення в суді (ст. 121 Конституції України).
Кримінально-процесуальну функцію захисту виконують підсудний, його
захисник i законний представник, цивільний відповідач та його
представник. Такий розподіл функцій у суді створює найкращі процесуальні
умови для всебічного, повного й об’єктивного дослідження судом за участі
учасників судового розгляду нових доказів та їx джерел, що є у справі,
з’ясування всіх обставин кримінальної справи i правильного їx вирішення.

Суд пepшoї інстанції має право за своєю ініціативою або за клопотанням
учасників судового розгляду збирати нові докази i з цією метою викликати
у судове засідання нових свідків, призначати експертизу, витребувати
інші докази (статті 296 i 317 КПК).

Важливість цього елементу процесу доказування в суді стає більш значним
по тих справах, по яких не проводилося досудове слідство. Суд має право
i зобов’язаний закріплювати докази та їх джерела в протоколі судового
засідання, а також за допомогою звукозапису i винесення ухвал. Проте на
стадії судового розгляду головна увага приділяється перевірці та оцінці
доказів i їх джерел, зi6paних органами досудового слідства. Це
обумовлюється i тим, що розгляд справи в суді провадиться тільки щодо
обвинувачених i лише за тим обвинуваченням, за яким вони піддані до
суду. Перевірка доказів та їх джерел здійснюється судом за допомогою
таких судових дій, як допити підсудних, потерпілих, свідків, провадження
експертизи, допит експерта, огляди речових доказів, місця події
(приміщення чи місцевості), оголошення свідчень підсудного, потерпілого,
свідків, висновків експертів, документів (статті 300, 301, 303, 304,
306—308, 310—315 КПК), очна ставка i пред’явлення для впізнання (статті
172—174, 309 КПК), витребування i долучення до справи документів i
предметів як речових доказів. Усі ці судові дії аналогічні слідчим, але
умови i порядок їx провадження icтотно відрізняються. Kpiм того, огляд
місця події i пред’явлення для впізнання в суді проводяться дуже рідко,
а можливість обшуку, виїмки, перевірки свідчень на мicцi КПК не
передбачає через нереальність або неефективність провадження їх судом.
[6. C.155-156]

Також у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами
України законодавства i постанов Пленуму Верховного Суду України з
питань судового розгляду кримінальних справ i постановлення вироку» від
29 червня 1990 р. зі змінами, внесеними Постановою Пленуму від 4 червня
1993 p. i 3 грудня 1997 р. у п. 12 зазначено, «…що тільки після
розгляду вcix доказів, як тих, що є в справі, так i поданих в судовому
засіданні учасниками судового розгляду, головуючий повинен опитати
учасників судового розгляду, чи бажають вони доповнити судове слідство i
чим саме. Доповнення судового слідства може полягати, зокрема, в
постановці додаткових запитань підсудному, потерпілому, свідкам, поданні
та оголошенні документів, яких не було у справі та виконанні інших,
передбачених законом, судово-слідчих дій». [5. C.43-44]

Таким чином, бачимо, що стадія судового розгляду справи – це та стадія,
в ході якої найбільш повно реалізується кримінально-процесуальне
доказування. При цьому слід зазначити, що суд не лише досліджує
встановлені по справі обставини, але також має право викликати нових
свідків, призначати експертизу, витребувати документи, а також залучати
до матеріалів справи документи й предмети, подані учасниками судового
розгляду.

На стадіях апеляційного i касаційного провадження відповідно до завдань
цих стадій проводиться в основному перевірка й оцінка доказів та їх
джерел.

Щодо права витребування апеляційною i касаційною інстанціями нових
матеріалів, то воно основане на загальних правилах про збирання доказів.

У статті 83 КПК сказано про те, що документи можуть бути джерелом
доказів тільки в тому paзi, якщо в них викладено або засвідчено
обставини, що мають значення для справи.

Оскільки при розгляді справи в апеляційному i касаційному порядку суд,
як правило, перевіряє законність i обґрунтованість вироку та інших
судових piшень за тими доказами, які вже icнyють у справі, i додатковими
матеріалами, то об’єктом перевірки i оцінки при цьому є як тi, що
існують у справі, так i додаткові докази та їх джерела. Пepші
перевіряються шляхом аналізу кожного з них окремо, зіставлення з іншими,
що є в справі та подані в суд, додатковими матеріалами, а також шляхом
витребування судом таких матеріалів. Інші перевіряються шляхом їх
аналізу, зіставлення з тими, що вже існують у справі та іншими новими
матеріалами, а також шляхом витребування інших нових матеріалів. При
цьому перевірка додаткових матеріалів повинна здійснюватись самим судом,
а не доручатись іншим органам або особам. [6. C.157]

Стадія перегляду судових рішень в порядку виключного провадження
(відновлення справ за ново виявленими обставинами) складається з
комплексу процесуальних дій, характерних для чотирьох стадій
кримінального процесу: порушення кримінальної справи, досудового
слідства, розгляду справи в місцевому суді та в суді апеляційної
інстанції. А отже, вона має такі caмi особливості збирання, перевірки i
оцінки доказів та їх джерел, що притаманні вказаним чотирьом стадіям.

Значні особливості має процес доказування на стадії виконання вироку.
Слід зазначити, що єдиним процесуальним джерелом доказів тут є офіційні
документи (piзнi довідки, характеристики, копії вироків тощо). Вони
подаються до суду адміністрацією виправно-трудових установ, органами,
які займаються виконанням вироків, прокурором, засудженими, їх
захисниками, витренуються самим судом. Пояснення засудженого та інших
осіб, які викликані в судове засідання, не є доказами, хоч вони
перевіряються й оцінюються судом нарівні з документами. Суб’єктами
оцінки доказів у стадії виконання вироків є поряд із суддею прокурор,
засуджений, його захисник, представники адміністрації виправно-трудових
установ, органів, які відають виконанням вироку, спостережних комісій,
служб у справах неповнолітніх і деякі інші особи, але, звичайно,
вирішальна роль належить судді, бо тільки він виконує функцію вирішення
справи.

Отже, аналіз особливостей доказування дає можливість зробити висновок,
що кожна стадія кримінального процесу має свої особливості доказування.
Доказування на різних стадіях здійснюється у формах і способами, що
залежать від особливостей кожної стадії. Особливими в кожній стадії
кримінального процесу є: коло засобів доказування; коло суб’єктів
доказування; коло обставин, що підлягають доказуванню; межі доказування.

2.3. Особливості оцінки доказів і їх процесуальних джерел на окремих
стадіях кримінального процесу

Характеристика особливостей доказування в окремих стадіях кримінального
процесу показала, що значна увага на всіх стадіях приділяється оцінці
доказів та їх джерел суб’єктами доказування.

В першому питанні даної роботи автором були розглянуті елементи процесу
доказування. Всі науковці при характеристиці елементів доказування
значну увагу приділяють саме оцінці доказів та їх процесуальних джерел.
Оцінка доказів пронизує весь процес доказування, спрямовуючи практичні
дії на збирання доказів та їх процесуальні джерела. В
кримінально-процесуальній літературі проблемі оцінки доказів та їх
процесуальних джерел приділено значну увагу, велика кількість наукових
статей висвітлює це питання.

Оцінка доказів і їх джерел є розумовою, логічною діяльністю. Вона
супроводжує кожен крок осіб і органів, які ведуть процес, по збиранню і
перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу
доказування оцінка часто проявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у
випадках, передбачених законом, і письмово обґрунтувати) процесуальне
рішення – проміжне, етапне або підсумкове для даної стадії, окремої
особи або для всього провадження в справі. Оцінка доказів і їх джерел,
таким чином, є необхідною передумовою для прийняття та обґрунтування
майже будь-якого рішення у справі. [8. C122-123]

Об’єктом оцінки є як докази (фактичні дані, відомості), так і
процесуальні джерела, що їх містять (показання свідків, потерпілих,
висновок експерта тощо). На жаль, у процесуальній літературі науковці,
як правило, ведуть мову лише про оцінку доказів. Все це зумовлене тим,
що багато юристів ототожнюють поняття доказів та їх процесуальних
джерел. Крім того, законодавець у ст. 65 КПК України дає визначення
доказів і називає існуючі процесуальні джерела доказів, однак у ст. 67
КПК веде мову лише про оцінку доказів. Такий підхід є не зовсім
послідовним, оскільки оцінці підлягають і докази і їх процесуальні
джерела.

У вчені про оцінку доказів юридичні проблеми переплітаються з проблемами
світогляду, теорії пізнання, психології, логіки та інших наук. Більшість
процесуалістів розглядають оцінку доказів як виняткову розумову
діяльність суб’єктів доказування в кримінальному процесі. Однак є й інші
погляди на ці проблеми. Деякі автори вважають, що оцінка доказів та їх
процесуальних джерел передбачає, крім розумової діяльності, ще і
процесуальні дії, оскільки якби оцінка зводилась лише до розумових
операцій, то вона не виходила б за межі свідомості відповідного суб’єкта
доказування, була б нікому не відома і позбавлялася б будь-якого
юридичного значення. Про будь-яке правове регулювання такої оцінки не
може бути і мови, адже думки, які не знайшли зовнішнього вияву, є
непідвладними законодавцеві. [21. C.135]

Критерієм оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості
їх використання у справі та повноти відомостей, що в них містяться.
Оцінюючи процесуальне джерело з точки зору допустимості, слідчий,
прокурор, суддя або суд повинні з’ясувати ряд питань:

· чи передбачене дане процесуальне джерело в ч.2 ст. 65 КПК України;

· чи не було допущено порушення кримінально-процесуального закону в
процесі формування цього процесуального джерела;

· якщо були порушення закону при одержанні процесуально джерела, то на
скільки вони вплинули на достовірність наявних у джерелі відомостей;

· чи можливе взагалі використання даного джерела та відомостей, що в
ньому містяться, в процесі доказування, при встановленні певних порушень
процесуального закону в ході їх одержання;

Оцінка повноти процесуального джерела доказів відбувається шляхом
з’ясування того, наскільки всебічно і сповна наявна в джерелі інформація
дозволяє встановити ту чи іншу обставину, що входить до предмету
доказування. Така оцінка може здійснюватися щодо певного джерела,
одержаного при проведенні декількох слідчих дій із суб’єктом показань
(допит, очна ставка, відтворення обстановки та обставин події тощо). А
також зміст одного процесуального джерела може порівнюватися із змістом
іншого. [21. C.136]

На думку С. Стахівського, суб’єктами оцінки доказів та їх джерел є, крім
судово-слідчих органів, також підозрювані, обвинувачені, їх законні
представники, захисники, потерпілі, цивільні позивачі, цивільні
відповідачі, їх представники. Вони не мають права проводити будь-які
слідчі чи судові дії щодо перевірки доказів, але там де перевірка і
оцінка фактичних даних є лише розумовою діяльністю, вони можуть
перевірити і оцінити наявані у справі докази і їх процесуальні джерела.

Ми вважаємо, що дане твердження є правильним, оскільки оцінка доказів та
їх процесуальних джерел передбачає також розумову діяльність. В ході
такої розумової діяльності перелічені вище суб’єкти оцінки доказів
доходять певних висновків, які можуть бути виражені як в усній (заява,
клопотання, участь у судових дебатах), так і в письмовій формі, а отже,
тягти за собою важливі правові наслідки (подання апеляційної чи
касаційної скарги потерпілого чи підсудного є підставою розгляду справи
в апеляційній чи касаційній інстанції).

Критеріями оцінки доказів є належність, допустимість, достовірність і
достатність доказів.

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають
матеріальні і нематеріальні сліди.

Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення їх
наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування,
в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин,
які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх стосовно
предмета доказування. [8. C.123]

Належність змісту доказів закріплено в контексті ст. 65 КПК України,
відповідно до якої доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані,
на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і
суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного
діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що
мають значення для правильного вирішення справи.

Виходить, якщо відомості про факти встановлюють обставини, тобто мають
здатність вказувати на них, то вони є доказами у справі, якщо ж одержана
інформація такою здатністю не володіє, то вона не повинна визнаватися
доказом.

На думку О. Степанова, в основу належності доказів покладені об’єктивні
зв’язки (причинно-наслідкові, умовно-обумовлені, просторово-часові тощо)
між предметами і явищами дійсності. Властивість належності становить
логічне відображення всякого роду зв’язків. Це – здатність одержуваної
інформації служити аргументом у ланцюзі умовиводів, що обґрунтовують
наявність або відсутність шуканих фактів. [18. C.110]

Належність прямих доказів завжди очевидна. Труднощі викликає питання
вирішення належності непрямих доказів. Це зумовлено тим, що кожному
такому доказу, взятому окремо, може бути дано кілька різних пояснень.
Тому вирішення питання про належність непрямого доказу спочатку виступає
в формі судження-припущення про його належність з обставинами, які
підлягають встановленню, і тільки в процесі подальшого розслідування
справи можна дійти висновку про належність або неналежність доказу.

Олег Степанов вважає, що вирішення питання про належність доказів
припускає дослідження двох взаємозалежних моментів:

· по-перше, чи входить факт, для встановлення якого залучається даний
доказ, у предмет доказування чи в проміжні та інші допоміжні факти,
з’ясування яких необхідне для перевірки версій і доказів;

· по-друге, чи здатний доказ з урахуванням його змісту, цей факт
встановити. [18. C.111]

Слід погодитись з даним твердженням. Адже, дійсно, належність доказів
визначається саме тим, якою мірою факти, для встановлення яких
залучаються докази, стосуються конкретної справи. Тобто для того, щоб
визначити доказ як належний, необхідно встановити істотний зв’язок між
ним і фактом, для доведення якого залучається доказ.

Для визнання доказу належним до справи досить, щоб його можна було
використати для досягнення хоча б однієї із зазначених цілей:

· встановлення обставин, що входять у предмет доказування;

· встановлення проміжних фактів, сукупність яких дає змогу врешті-решт
встановити обставини, що входять у предмет доказування;

· встановлення факту і обставин, які вже встановлені іншими доказами, з
метою посилення надійності й перевірки системи доказів визначеної
версії, іншими словами, шляхом дублювання наявних доказів;

· спростування фактів, що належать до інших версій, які досліджують у
справі;

· перевірка повноти вірогідності зібраних відомостей про факти
дослідженням умов їхнього формування, передачі й зберігання. [18. C.111]

Ми вважаємо, що таке окреслення підстав, за яких конкретний доказ можна
визнати належним, є досить правильним, хоч, на перший погляд, таке коло
підстав може здатися досить широким, оскільки за таким твердженням доказ
слід визнавати належним тоді, коли він стосується або предмету
доказування, або встановлення проміжних фактів, або фактів і обставин,
які вже встановлені. Крім того доказ вважається належним і тоді, коли
він спростовує певні факти даної справи. Оскільки предметом доказування
може бути час, місце, спосіб, інші обставини вчинення злочину, мотиви
злочину, вина обвинуваченого, обставини, що впливають на ступінь
тяжкості злочину, характер і розмір шкоди, завданої злочином, а докази
покликані або підтвердити, або спростувати певні факти, то категорія
доказів, які є належними щодо конкретної справи, може бути досить
широкою. На нашу думку, це є правильним, оскільки кожен доказ, що хоч
якимось чином може стосуватися справи, має бути обов’язково дослідженим.

Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх
одержання.

Однією із основних гарантій захисту прав людини у кримінальному процесі
від неправомірних дій органів досудового слідства є така юридична
санкція, як визнання доказів, отриманих з порушенням вимог, встановлених
кримінально-процесуальними нормами, недопустимими, тобто такими, що не
мають доказового значення.

Хоча у кримінально-процесуальному кодексі України відсутня норма, що
визначає поняття допустимості, висновок про визнання за доказами такої
властивості логічно випливає із змісту ч.2 ст.62 Конституції України, у
якій зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах,
одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Таким чином,
доходимо висновку, що докази, отримані незаконним шляхом, повинні
визнаватися недопустимими. Взагалі поняття „допустимості доказів ” по
суті суперечливе, оскільки з точки зору законів логіки не може бути
недопустимим вже наявний доказ. [15. C.144]

На нашу думку є доцільним зауваження автора щодо нелогічності визнання
недопустимим вже наявного доказу. Хоча з іншого боку, усунення такої
вимоги, як допустимість доказів, приведе до зловживання слідчими
органами своїм становищем. Маємо на увазі те, що у випадку, коли докази
здобуваються незаконним шляхом, наприклад, шляхом побиття обвинуваченого
з метою отримати його зізнання у вчиненні злочину, такі докази, зважаючи
на їх недопустимість, слід не визнавати. Але як бути у тих випадках,
коли докази здобуті таким шляхом є незаперечними? З іншого ж боку,
дозвіл визнання доказів здобутих незаконним шляхом, призведе до того, що
докази тільки так і добуватимуться, адже набагато легше і швидше
отримувати докази шляхом, наприклад, насильства, ніж проводити цілу
низку процесуальних дій.

Вимога допустимості доказів складається з наступних компонентів:

· належний суб’єкт, тобто особа або орган, який має право на проведення
процесуальної дії, в ході котрої одержано доказ;

· законність джерела. Перелік джерел фактичних даних наведено в ч.2
ст.65 КПК. Вимога законності стосується не лише джерела інформації, а й
джерела самого доказу;

· законність процесуального оформлення, тобто доказ має бути одержаним з
дотриманням правил проведення процесуальної дії, в ході якої її
одержано. Якщо, наприклад, протокол допиту не підписаний свідком, то
такий доказ є недопустимим;

· відповідність форми фіксації фактичних даних нормам КПК України. Так,
наприклад, не можуть бути доказами свідчення, отримані шляхом
насильства. [13. C.126]

Олександр Куценко у своїй статті „Правила перевірки допустимості доказів
у кримінальному судочинстві ” виділив шість таких правил. Серед них:

1. Правило про належного суб’єкта. Доказ повинен бути отриманий належним
суб’єктом, тобто особою, правомочною проводити у справі процесуальні
дії.

При провадженні дізнання порушенням цього правила буде проведення
слідчих дій органом дізнання без відповідного доручення слідчого,
проведення дізнання після спливу зазначеного в законі терміну тощо.

При провадженні слідчих дій докази слід визнавати отриманими неналежним
суб’єктом у випадках, коли слідчий не прийняв справу до свого
провадження, коли слідчий не включений до групи слідчих, коли слідчим
порушено вимоги закону про підслідність тощо.

Крім того, слід визнавати докази отриманими неналежним суб’єктом при
проведенні слідчих дій особою, яка підлягає відводу.

2. Правило про належне джерело.

Відповідно до нього докази повинні бути отримані тільки з джерел,
перелічених у КПК України (показання свідків, потерпілого; висновок
експерта тощо).

3. Правило про належну процедуру.

Доказ повинен бути отриманим з додержанням належної процедури, тобто з
дотриманням вимог закону щодо порядку проведення відповідної
процесуальної дії, порядку фіксування її ходу та результатів.

Порушення цього правила найбільш поширені у слідчій практиці. Це –
проведення слідчих дій після закінчення строку слідства; допити як
свідків осіб, які фактично підозрюються у скоєнні злочину; допити без
роз’яснення прав; допити підозрюваних та обвинувачених з порушенням
права на захист; недозволені методи ведення слідства тощо.

4. Правило „про плоди отруєного дерева”.

Відповідно до нього визнається недопустимим, якщо його отримано на
підставі іншого доказу, добутого з порушенням закону.

Найчастіше за цим правилом визнаються недопустимими докази, отримані на
підставі проведених з порушенням закону вилучень різних предметів, що є
речовими доказами.

Так, якщо предмети вилучалися в ході обшуків, оглядів чи виїмок з
порушенням закону, то виключаються зі справи не тільки відповідні
протоколи обшуків, виїмок, оглядів, а й вилучені в такий спосіб предмети
– речові докази, а також висновки експертів з дослідження цих предметів.

5. Правило про недопустимість доказів, що містять відомості невідомого
походження.

Доказ вважається недопустимим, якщо він містить відомості, походження
яких невідомо і які не можуть бути перевірені.

6. Правило про несправедливе твердження.

Відповідно до нього доказову силу доказу, що перевіряється, не повинна
істотно перевищувати небезпека несправедливого упередження.

Це правило стосується тільки судового розгляду справ за участю
присяжних. [17. C.82-83]

Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є тi найважливіші
положення процесуального права, що закріплені українським законодавством
як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та
суду при оцінці доказів i здійсненні правосуддя. До цих принципів
належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й
об’єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної оцінки доказів полягає насамперед, у тому, що під час
оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в
свoїx оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі
дослідження i розгляду вcix обставин справи. Вони оцінюють вci наявні
докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на
всій сукупності обставин справи, i не обмежені при оцінці ніякими
формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у
тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка
провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному npoцeci є
всебічна, повна та об’єктивна їх оцінка, що закріплено в ч. 1 ст. 67
КПК. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства i
суду виходити при оцінці доказів з об’єктивного, всебічного i повного
розгляду вcix обставин справи, перевірки всіх можливих i передбачених
версій, встановлення як обвинувальних, так i виправдувальних доказів,
глибокого аналізу вcix наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих
вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства i суду
в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до
необґрунтованого засудження невинних.

Принцип всебічної, повної та об’єктивної оцінки доказів зобов’язує
слідство i суд додержуватися максимальної об’єктивності, не допускаючи
жодної упередженості та тенденційності. Об’єктивність у кримінальному
процесі є завданням здійснення правосуддя i зміцнення законності,
важливою умовою пізнання істини i необхідною гарантією охорони інтересів
громадян. Принцип об’єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб
кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари i щоб жоден
невинуватий не був притягнутий до кримінальної відповідальності.
Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною i засудженою,
допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по
справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції
невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на
користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у
вчиненні злочину на обвинувача i категорично забороняє перекладати такі
обов’язки на обвинуваченого. Об’єктивність при здійсненні правосуддя
виявляється у тому, що обвинувальний вирок, згідно iз законом, не може
бути заснований на припущеннях i ухвалюється лише за тiєї умови, якщо в
ході судового розгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено.

Важливе значення у кримінальному npoцеci також має принцип оцінки
доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності – означає
зробити висновки щодо того, наскільки правдоподібним є кожний доказ,
кожен факт, що має значення для справи, i як точно він підтверджує або
заперечує, у якому взаємозв’язку перебуває з іншими доказами по справі,
яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей
найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій
діяльності. [6. C.150]

Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають
можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому
рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення
при провадженні в справі.

Отже, критеріями такого важливого і присутнього на всіх стадіях
кримінального процесу елемента доказування як оцінка доказів є
достовірність, достатність, допустимість і належність. Всі ці критерії є
дуже важливими при оцінці доказів у кримінальній справі. Наявність всіх
їх дає можливість вважати певні факти, події, явища доказами у справі.
І, навпаки, відсутність хоча б одного з них є підставою для невизнання
такого доказу.

Таким чином, кожна окремо взята стадія кримінального процесу має як
загальні для всіх стадій ознаки, так і конкретні, притаманні тільки їй
особливості. Такі особливості зумовлені тим, що кожна стадія
відрізняється від іншої власними задачами, колом суб’єктів доказування,
специфікою кримінально-процесуальних дій та колом процесуальних рішень.

3. ПРЕДМЕТ, МЕЖІ І СУБ’ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

3.1. Особливості предмета доказування в кримінальному процесі

В кримінально-процесуальній літературі існують різні визначення предмета
доказування.

На думку М.М. Міхєєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіко предмет доказування в
кримінальному процесі – це така сукупність передбачених
кримінально-процесуальним законом обставин, установлення яких необхідно
для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в
цілому або судової справи у стадії виконання вироку, а також для
прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі. [8. C.132]

На думку А.П. Рижакова предмет доказування – це повний перелік обставин,
які в обов’язковому порядку підлягають встановленню і підтвердженню (їх
наявність або відсутність) з використанням доказів по кожній
кримінальній справі. [9. C.203]

Є.Г. Коваленко визначає предмет доказування як коло фактів, що
підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її
правильного вирішення. [6. C.118]

Л.Д. Удалова також визначає предмет доказування як коло обставин, що
підлягають доказуванню і встановленню в конкретній кримінальній справі з
метою її правильного вирішення. [11. C.110]

Як бачимо, поняття предмета доказування у процесуальній літературі
визначається більш-менш однаково. Під ним прийнято розуміти сукупність
фактів та обставин, які підлягають встановленню у кожній кримінальній
справі для правильного вирішення питань матеріального і процесуального
права.

Стаття 64 КПК України дає перелік обставин, які підлягають доказуванню
при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної
справи в суді. До них КПК відносить:

1) подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення
злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також
обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та
обтяжують покарання;

4) харктер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат
закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від
злочинного діяння.

Міхєєнко, крім того, відносить до предмета доказування причини та умови,
які сприяли вчиненню злочину (ст.23 КПК) [8. C.133]

Певні особливості предмет доказування має при провадженні в справах про
злочини неповнолітніх (ст.433 КПК України), в справах про діяння
неосудних або обмежено осудних осіб (ст. 417 КПК України), а також при
вирішенні судом питань про застосування заходів медичного характеру (ст.
420 КПК України).

Зокрема, при провадженні в справах про злочини неповнолітніх, крім
обставин, зазначених у статті 64 КПК України, необхідно також з’ясувати
вік неповнолітнього, стан здоров’я та загального розвитку
неповнолітнього, характеристику особи неповнолітнього, умови життя та
виховання неповнолітнього, обставини, що негативно впливали на виховання
неповнолітнього, наявність дорослих підмовників та інших осіб, які
втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність. (ст.433 КПК України)

У справах про застосування примусових заходів медичного характеру судом
вирішуються такі питання: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з
приводу якого порушена справа; чи вчинено це діяння особою, щодо якої
розглядається справа; чи вчинила особа зазначене діяння в стані
неосудності або обмеженої осудності, чи захворіла вона після вчинення
злочину на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; чи
слід застосовувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо слід,
то які саме.

Окреслений в статті 23 і 64 КПК України предмет доказування є загальним
і обов’язковим для всіх кримінальних справ. Розглянемо кожний із
елементів, що складають предмет доказування окремо. Серед обставин, які
підлягають доказуванню в кримінальній справі, повинні бути встановлені
насамперед ті, що стосуються події злочину. В ч.1 ст.64 КПК України
конкретизуються обставини, які саме мають бути тут досліджені. Це час,
місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину. Слід зазначити, що
час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину підлягають
встановленню і підтвердженню по кожній кримінальній справі незалежно від
того, чи мають ці обставини значення для кваліфікації суспільно
небезпечного діяння чи ні.

Час – це не лише тільки, в який день і о котрій годині вчинено злочин,
але й те, скільки років в цей день і годину було тому, хто його вчинив,
а отже, який матеріальний закон тоді діяв. Від встановлення цих обставин
може залежати вирішення питання про те, чи досяг обвинувачений до
моменту вчинення злочину віку, з настанням якого можливо притягнути його
до кримінальної відповідальності, а також (при зміні законодавства,
наприклад, при введенні в дію нового кримінального кодексу) для
вирішення питання про те, який кримінальний закон по даній справі
повинен застосовуватися. [9. C.205]

Спосіб вчинення злочину – це система будь-яких дій (бездіянь), що стали
причиною настання злочинного результату. Виявлені компетентними органами
ознаки, що характеризують спосіб, дозволяють відмежувати один злочин від
іншого. Саме спосіб вчинення злочину відрізняє крадіжку від грабежу і
розбою. [9. C.206]

Зміст поняття „інші обставини вчинення злочину ” для різних злочинів
може бути різним. Тим не менш до таких фактів прийнято відносити:

· суспільну небезпечність діяння;

· протиправність;

· засоби і предмети вчинення злочину;

· дані про потерпілого від злочину, а іноді і про характер його дій;

· застосовані обвинуваченим засоби приховання злочину і подібні
обставини. [9. C.206]

Вимога закону про те, що підлягають доказуванню винність обвинуваченого
у вчиненні злочину і мотиви злочину, передбачає необхідність
установлення суб’єкта і суб’єктивної сторони злочину (умисел чи
необережність, їх форми, мотив, мета)

Слід встановити, чи скоїв обвинувачений діяння, яке вимінюється йому в
вину; прізвище обвинуваченого, його ім’я та по-батькові, рік та місце
народження, національність, освіту та інші дані про нього, які
дозволяють безперечно завірити дану особу.

Коли вже доказаний факт вчинення діяння конкретною особою, необхідно
з’ясувати, чи діяла вона при цьому умисно чи необережно, яка форма
умислу чи необережності.

Важливе кримінально-процесуальне значення мають мотиви і мета злочину.
Тому їх наявність, конкретний зміст і направленість повинні бути
неодмінно доказані.

У випадках, коли за обставинами справи виникають сумніви в психічному
стані обвинуваченого, в його здатності усвідомлювати свої дії та
керувати ними, підлягає доказуванню його осудність. [11. C.112]

При доказуванні обставин, що впливають на ступінь і характер
відповідальності обвинуваченого, необхідно встановити всі обставини, які
пом’якшують, обтяжують чи виключають кримінальну відповідальність.

Стаття 66 КК України визначає обставини, які пом’якшують покарання. До
них, зокрема відносяться: з’явлення із зізнанням, щире каяття або
активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування завданого
збитку чи заподіяної шкоди; вчинення злочину неповнолітнім; вчинення
злочину жінкою в стані вагітності; вчинення злочину внаслідок збігу
тяжких обставин; вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через
матеріальну, службову та іншу залежність тощо.

Стаття 67 КК України визначає обставини, які обтяжують покарання. До них
відносять: вчинення злочину особою повторно та рецидив злочину; вчинення
злочину групою осіб за попередньою змовою; вчинення злочину на ґрунті
расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату та інші.

Всі обставини, закріплені в статтях 66-67 КК України характеризують
особливості злочину: його суб’єкт, суб’єктивну сторону, об’єкт чи
об’єктивну сторону. Всі ці обставини мають важливе значення для справи.
Тому вони обов’язково підлягають доказуванню.

Не менш суттєвими для справи є обставини, які характеризують особу
обвинуваченого. До таких обставин слід віднести поведінку обвинуваченого
в побуті, в колективі, його відношення до праці та характеристики його
як працівника, наявність у нього нагород, почесних звань тощо.

Характер і розмір шкоди, завданої злочином і розміри витрат закладу
охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного
діяння можуть також впливати на кваліфікацію злочину або на розмір
покарання. В таких випадках вони підлягають встановленню разом з іншими
кваліфікуючими обставинами або обставинами, які впливають на ступінь і
характер відповідальності винного. Іноді ці обставини набувають
самостійного значення, оскільки їх встановлення може слугувати основою
для відшкодування шкоди, заподіяної злочином. У вказаному випадку вони
складують окремий елемент предмета доказування. [11. C.113]

Стаття 23 КПК України зазначає, що при провадженні дізнання, досудового
слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання,
слідчий, прокурор зобов’язані виявляти причини і умови, які сприяли
вчиненню злочину. Це є досить суттєвим елементом предмету доказування,
оскільки такі причини та умови можуть вплинути на ступінь та характер
відповідальності, а їх не встановлення може потягнути відміну вироку.
Крім того, виявлення причин та умов вчинення злочину може бути корисним
для проведення профілактики злочинності та застосування заходів боротьби
зі злочинністю.

Отже, предметом доказування у кримінальній справі є ряд обставин, які
підлягають встановленню. Правильне, повне і точне їх вияснення та
дослідження є запорукою правильної кваліфікації злочину та призначення
тієї міри покарання, якій підлягає конкретна особа, обвинувачена у
даному злочині.

3.2. Поняття меж доказування і їх співвідношення з предметом доказування

Поняття предмета доказування тісно пов’язане з поняттям меж доказування.

Під межами доказування у кримінальному процесі розуміють такий обсяг
доказового матеріалу, який забезпечує надійне і достовірне встановлення
всіх обставин, що входять до предмета доказування. [11. C.113]

Більш точним і повним, на нашу думку, є визначення меж доказування в
кримінальному процесі, яке вказує, що під межами доказування слід
розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів ті їх джерел), який
забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин справи і
прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам. [8. C.135]

Л.М. Лобойко вважає, що межі доказування – це такі межі доказової
процесуальної діяльності, які констатують:

1) повноту версій, які перевіряють;

2) глибину дослідження обставин, що підлягають встановленню;

3) обсяг доказів і їх джерел, обов’язкових для визнання наявності або
відсутності цих обставин;

4) достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі. [7. C.124]

Щодо співвідношення предмету і меж доказування, то слід зазначити, що
більшість процесуалістів співвідносять їх як мету і засіб її досягнення.
Крім того, якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути
з’ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає
кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Межі
доказування визначають ступінь дослідження обставин, що підлягають
встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів,
процесуальних дій, необхідних для цього.

Межі доказування є різними у кожній кримінальній справі. Однак вони
обов’язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у
справі процесуальних рішень.

Наслідком неправильного визначення меж доказування може бути
необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. При чому для
кримінального процесу негативним є як перший, так і другий наслідок.

За необґрунтованого звуження деякі обставини, які належать до предмета
доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в
доказовому матеріалі. Або ж їх неможливо буде визнати встановленими в
результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність
висновків.

Наслідком необґрунтованого розширення є невиправдане нагромадження
доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються
справи, а також залучення додаткових процесуальних сил і засобів.

Розкриваючи питання про межі доказування в кримінальному процесі, не
можна не звернути увагу на статтю 299 КПК України, яка визначає порядок
дослідження та обсяг доказів, які підлягають дослідженню. Ч.3 ст.299 КПК
України зазначає, що суд вправі, якщо цього не заперечують учасники
судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих
фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не
оспорюються. Однак, на нашу думку, це суперечить принципу всебічного,
повного і об’єктивного дослідження обставин справи, закріпленого в
статті 22 КПК України. Крім того, КПК України містить ст.323, яка
вказує, що суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були
розглянуті в судовому засіданні. Як бачимо, наведені статті суперечать
одна одній, а тому це є прогалиною в законодавстві, яку необхідно
усунути.

На нашу думку, стаття 299 КПК України не є правильною і існувати в
такому вигляді, в якому вона є зараз, дана норма не може. Ми вважаємо,
що всі докази, які мають значення для справи, мають бути досліджені і
обговорені в судовому засіданні. Скорочений розгляд тієї чи іншої
обставини справи з метою скорочення строку розгляду справи, економії
коштів не є виправданим. Таке спрощення може призвести до порушення прав
учасників процесу, адже слід врахувати те, що в подальшому, учасники
судового розгляду будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні
обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й
об’єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії
досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі
доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий,
дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також
неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них
фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому
слідстві, аніж у суді, і навпаки. [6. C.120-121]

Межі доказування на досудовому слідстві та в судовому розгляді
кримінальної справи можуть не збігатися внаслідок:

· необхідності перевірки в стадії судового розгляду нових версій;

· неоднаковості визначення предмета доказування;

· різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та
достатності доказів.

Отже, межі доказування є індивідуальними у кожній кримінальній справі.
Однак, в будь-якому випадку межі доказування повинні бути правильно
визначені, щоб не привести до необґрунтованого їх звуження чи, навпаки,
розширення, що в обох випадках є негативом. В кримінально-процесуальному
законодавстві щодо меж доказування існують певні проблеми, зокрема
суперечність статей, що стосуються необхідного обсягу доказового
матеріалу. Дану проблему необхідно вирішувати шляхом перегляду
відповідних норм та внесення необхідних змін до
кримінально-процесуального кодексу України.

3.3. Суб’єкти доказування

Обов’язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає на
суд, прокурора, слідчого та особу, яка проводить дізнання. Вони
зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного,
повного й об’єктивного дослідження обставин справи, тобто зібрати,
перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і
прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення.
Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов’язок доказування на
обвинуваченого. Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника
обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на
відповідача та їх представників. Вони теж є суб’єктами доказування, але
на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка проводить
дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу, мають право, а
не зобов’язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці
та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних
інтересів і аргументувати їх. [8. C137]

Таким чином, усіх суб’єктів доказування можна поділити на дві групи:

1) державні органи і посадові особи, які зобов’язані висувати версії,
збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази. Це такі
суб’єкти, як орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя;

2) особи, які не зобов’язані, але мають право брати участь у процесі
доказування певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний
представник, потерпілий та інші суб’єкти, заінтересовані в результатах
вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти
клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою
думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Отже, неабияке значення для кримінально-процесуального доказування мають
предмет доказування та межі доказування. Певні особливості мають
суб’єкти доказування в кримінальному процесі. Предмет і межі доказування
співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. При цьому
особлива увага має бути приділена межам доказування, оскільки саме точне
і обґрунтоване дослідження необхідного обсягу доказів є передумовою
всебічного, повного і об’єктивного дослідження всіх обставин справи, а
значить і правильного її вирішення. Щодо суб’єктів доказування, то для
кримінальної справи характерним є те, що обов’язок доказування
покладається лише на одну сторону – сторону обвинувачення, а саме на
суд, суддю, прокурора, слідчого, особу, що проводить дізнання.
Кримінально-процесуальний закон забороняє перекладати обов’язок
доказування на сторону захисту, тобто на підозрюваного, обвинуваченого,
їх захисників, представників.

4. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ ТА ЇХ ДЖЕРЕЛ

4.1. Погляди на співвідношення доказів і фактичних даних

Поняття доказу в кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст.65
КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні
дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання,
слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність
суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Як бачимо, основою визначення поняття „доказів ” є поняття „фактичні
дані”. На жаль, закон не розкриває поняття „фактичні дані”, а в теорії
кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору.

Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об’єктивна реальність, яка існує
незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти
його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин – це
подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий
або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в
суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб’єктів
доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту
інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на
матеріальних об’єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для
справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише
відомостей про них. [11. C.115]

На думку Л.М. Лобойко, з доказів, які виходять безпосередньо від
людини, можна отримати інформацію про сприйняття події цією особою.
Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного
значення, поки їх процесуально не доопрацьовано і не пристосовано до
потреб сторін. На цьому етапі і одержують „фактичні дані” у
процесуальному сенсі. [7. C.104]

Дві наведені вище позиції є протилежними одне одному. Згідно з першою
доказами можуть бути лише відомості про фактичні дані, тоді як
відповідно до другої доказами є самі фактичні дані. Слід погодитися з
думкою Удалової Л.Д., оскільки факти – це події та явища, які реально
існують. Отже, самі по собі їх не можна приєднати до справи. Тому при
досудовому розслідуванні, а також при розгляді справи в суді, учасники
кримінального процесу використовують відомості про події і явища, які
вже відбулися.

4.2. Ознаки і класифікація доказів

В юридичній літературі усталеною є думка про те, що ознаками доказів є
належність, допустимість, достовірність та достатність. В першому
питанні автором було згадано дані ознаки. Розглянемо їх детальніше.

Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання в
кримінальному процесі як аргументів у доказування.

Допустимість доказів означає, що:

· фактичні дані мають бути одержані уповноваженим на це суб’єктом
(державним органом або особою, яка веде процес);

· фактичні дані мають бути одержані з відомого, перевіреного та
незабороненого законом джерела;

· фактичні дані мають бути одержані у встановленому законом порядку з
дотриманням процесуальної форми;

· фактичні дані мають бути належно закріплені та засвідчені.

Допустимість доказу має бути визначена, як правило, в момент його
подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних
слід з’ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази.

Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже
далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та
достатність. [7. C.105-106]

Належність – спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо
обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в
процесі встановлення об’єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з’ясування двох
моментів:

чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються
відповідні фактичні дані в предмет доказування;

чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових
матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати
відповідні обставини предмета доказування; [10. C.287]

Отже, належність доказу визначають залежно від того, яке значення для
справи мають відомості, що він містить. Всі докази, що стосуються місця,
часу, способу, особи, яка вчинила злочин, мають вважатися належними.

Достовірність – це можливість застосування фактичних даних у процесі
доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення
і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання
свідка, слід взяти до уваги:

· його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за
неправду;

· факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

· стан свідка в момент сприйняття події;

· його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час
дослідження:

· протоколу огляду місця події – треба взяти до уваги освітлення, за
якого здійснювався огляд;

· висновку експерта – характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справ.
Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать
показанням обвинуваченого і висновку експерта. [7. C106-107]

Отже, достовірність доказів означає відповідність їх змісту тим реальним
факторам, що існували в дійсності. Достовірність передбачає відомість та
перевіреність як самого джерела, способу одержання фактичних даних, так
і надійність носія доказів та засобів фіксації доказів. Забороняється
використовувати в доказуванні інформацію, джерело якої невідоме. Тобто
така вимога до доказів як достовірність забезпечує використання в
доказуванні не будь-яких відомостей, а тільки перевірених та правдивих.

Достатність доказів – можливість суду чи органів кримінального
переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу
процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується лише до певної
їх сукупності. Наприклад, у частині 2 ст. 74 КПК України зазначено, що
визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу
обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів,
що є у справі.

Недостатність доказів має такі наслідки:

· відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти
(наприклад, про притягнення як обвинуваченого)

· прийняття протилежного рішення (наприклад, виправдувального вироку);

· скасування раніше прийнятого рішення (наприклад, рішення про арешт);

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття
доказу в логіці. В логіці під доказом розуміють логічну операцію,
обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших
істинних і пов’язаних з ним суджень. Тут доказ складається з трьох
елементів:

· тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі
аргументації);

· аргументів (доводів або підстав доказу – це вихідні теоретичні чи
фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тези;

· демонстрації (логічний зв’язок між аргументом і тезою).

Звичайно, докази в логічному розумінні також широко застосовуються в
кримінальному процесі, особливо при обґрунтування процесуальних рішень.
[6. C.121-122]

В кримінальному процесі докази класифікуються за такими критеріями:

1. за відношенням доказів до обставини, яка підлягає доказуванню:

· прямі (ті, які безпосередньо вказують на конкретну обставину або її
відсутність, безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події
злочину, дають пряму, однозначну відповідь на запитання про те, хто
вчинив злочин або ж вказують на те, що певна особа не могла його
вчинити. Прикладом прямого доказу є показання свідка, який бачив, як
обвинувачений ударив потерпілого палицею по голові);

· непрямі (вказують на окремі проміжні факти, на підставі яких
встановлюються різні елементи головного факту. Вони також можуть
вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування в
сукупності з іншими доказами. Прикладом таких доказів є показання
свідка, який бачив у обвинуваченого речі, викрадені у потерпілого).

2. щодо обвинувачення, яке становить предмет розслідування і розгляду в
певній справі докази поділяються на:

· обвинувальні, тобто такі, які обґрунтовують, підтверджують
обвинувачення, встановлюють наявність злочину, вчинення його
обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують його відповідальність;

· виправдувальні, тобто такі, які спростовують або пом’якшують
відповідальність обвинуваченого.

3. за особливостями відображення події злочину та за характером
взаємодії з ним:

· первинні, тобто докази, отримані з першоджерел, докази, які виникли
безпосередньо в результаті розслідуваної події. Наприклад, показання
свідка-очевидця, залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо;

· похідні, тобто такі, які являють собою результати вторинного
відображення слідів злочину, що походять від первинних показових джерел
інформації. Наприклад, відбитки слідів з місця події злочину, копія
сліду знаряддя злому, виготовленого за допомогою спеціальної пасти,
ксерокопія документу тощо.

4. за способом формування поділяються на:

· особисті, тобто такі, які походять від людей, містяться в показаннях
свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих
і судових дій, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих
доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у
мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи;

· речові докази, тобто такі, які є об’єктами злочинних дій, знаряддя
злочину, предмети, які зберегли на собі сліди злочину.

Отже, ознаками будь-якого доказу є належність, допустимість, достатність
та достовірність. Лише наявність всіх цих ознак в сукупності дозволяє
використовувати конкретні фактичні дані як докази у справі. Відсутність
в кримінально-процесуальному кодексі України згадки про ці ознаки є
прогалиною в законодавстві і потребує негайного вирішення.

Класифікують докази за різними ознаками, що обумовлено, в основному,
різним їх значенням для кримінально-процесуального доказування.

4.3. Джерела доказів та їх різновиди

Щодо джерел доказів, то в ч. 2 ст.65 КПК України дано їх вичерпний
перелік. Вказана стаття відносить до джерел доказів наступні: показання
свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання
обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та
судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними
уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів,
інші документи.

Деякі автори вважають, що перелічені в ч. 2 ст. 65 КПК України джерела
доказів точніше було б називати процесуальними доказами, щоб підкреслити
їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації. В
процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи;
вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних
джерелах допустимо використовувати у кримінальному процесі як докази.
[8. C.129]

Міхєєнко М.М. зазначає, що неправильно вважати джерелом доказів свідків,
потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів
процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають
певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК
України формі, не викладено у висновку експерта, в документі, доказів ще
немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитися у справі.
Перелічених же осіб точніше було називати носіями можливої доказової
інформації. [8. C.139]

Поділяє дану думку і Тертишнік В.М. Він зазначає, що слід розмежовувати
джерела та носії доказів. Під джерелом розуміється те, що дає початок
будь-чому. Під носієм – те, що може слугувати засобом відображення,
фіксації, збереження, переносу. [10. C.285]

Що ж слід розуміти під матеріальними джерелами доказів? З цього приводу
можна зазначити, що інформація, первісним джерелом якої виступає подія
злочину, поширюється на ті носії, з якими ця подія зіткнулася (особи,
предмети), звідки, у свою чергу, вона може поширюватися і на інші носії.
Зазначені носії, з яких може здобуватися інформація під час провадження
в кримінальних справах, можна назвати матеріальними джерелами доказової
інформації. У свою чергу, джерела доказів, які створюються під час
провадження в кримінальній справі з додержанням процесуальної форми,
слід називати процесуальними, щоб підкреслити відмінність останніх від
матеріальних джерел доказової інформації. [20. C.78]

Тертишнік В.М. не погоджується з думкою про те, що ч. 2 ст. 5 КПК
України дає перелік джерел доказів. Він стоїть на тому, що це – види
доказів. Таку позицію він обґрунтовує тим, що помилкове іменування їх
джерелами доказів неминуче призводить до тавтології як-то, наприклад,
„докази встановлюються речовими доказами ” або „джерелами доказів є
речові докази ”, що утворює нонсенс – „джерелами доказів є докази ”.
[10. C.292-293]

Ми вважаємо, що дане зауваження не є доцільним, оскільки працювати
потрібно над сутністю певного положення, а не над його формою. Немає
значення, як ми назвемо речові докази, має значення лише те, що слід
розуміти під цим поняттям. А розуміти слід предмет, який містить дані
про подію злочину, про осіб, причетних до злочину, тощо. Тому такий
предмет слід вважати джерелом доказів.

Процесуальні джерела доказів – це форма збереження фактичних даних.
Охарактеризуємо докладніше джерела доказів, визначені у ч.2 ст. 65 КПК
України.

Показання свідків

Показання свідків – це усне повідомлення особи про обставини, які мають
значення для кримінальної справи, про які їй стало відомо під час
безпосереднього спостерігання злочину, із слів інших осіб або документів
і які надані слідчому або суду у встановленому кримінально-процесуальним
законом порядку. [11. C.118]

Ознаками такого різновиду доказів, як показання свідків, є наступні:

· показання свідків – це завжди усна мова;

· показання свідків – це усна мова осіб, які не несуть кримінальної
відповідальності за подію, що являється предметом дослідження по справі;

· показання свідків можуть бути дані лише при допиті чи очній ставці.
[9. C.229]

Показання свідків є найбільш поширеним джерелом доказів. Відповідно до
ч.1 ст.68 КПК України свідком у справі може бути будь-яка особа, про яку
є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи.

Свідок може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню по
даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу
обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними.

Для свідка дача правдивих показань щодо відомих йому обставин справи є
обов’язком, а не правом. За дачу завідомо неправдивих показань свідок
несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України.

Хоч свідок – це, як правило, особа, незаінтересована в результатах
справи, однак показання свідків мають бути належним чином перевірені та
оцінені. При цьому слід враховувати обставини, які можуть вплинути на
достовірність таких показань. Зокрема, слід враховувати умови формування
показань, особливості особистості свідка, його відношення до справи та
до учасників процесу.

Слід пам’ятати, що і добросовісні свідки можуть помилятися. На
виникнення таких помилок можуть впливати як об’єктивні (погане
освітлення, несприятливі погодні умови, давність сприйняття події
злочину), так і суб’єктивні фактори(поганий слух чи зір). Не можна не
визнавати той факт, що свідок може бути заінтересованим в результатах
справи, по якій він дає показання, в силу бажання приховати свій власний
злочин, в силу почуття помсти до обвинуваченого тощо.

Згідно з ч.3 ст. 68 КПК України не можуть бути доказами дані,
повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо ж показання свідка
базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також
допитані.

Кримінально-процесуальний кодекс України не встановлює вікових рамок для
осіб, які можуть бути свідками. Тому слід вважати, що і неповнолітні
особи можуть бути допитані в якості свідків. Проте при допиті
неповнолітнього слід пам’ятати, що діти завжди схильні до фантазій та
легко починають вірити в те, чого не було під впливом інших осіб
(наприклад, батьків дитини). Тому, оцінюючи показання малолітніх
свідків, треба враховувати ці елементи, інакше неможливо правильно
оцінити такі дані. Крім того, неповнолітній свідок не несе кримінальної
відповідальності за дачу завідомо неправдивих покарань. Це також слід
враховувати при оцінці показань неповнолітнього свідка.

Ст.168 КПК України визначає правила допиту неповнолітнього свідка.
Вказана стаття, зокрема, визначає, що допит неповнолітнього свідка віком
до 14 років, а за розсудом слідчого – віком до 16 років проводиться за
участі педагога, а при необхідності – лікаря, батьків чи інших законних
представників неповнолітнього.

Не можуть бути допитані як свідки:

1) адвокати та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право
на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи,
нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм
довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо
вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що
довірила їм ці відомості;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник
потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі
при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної
експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно
сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

4) свідок, який відповідно до закону дає показання під псевдонімом, –
щодо дійсних даних про його особу;

5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який дає
показання під псевдонімом.

Крім того законом визначено коло осіб, які можуть відмовитися давати
показання як свідки і при цьому вони не нестимуть кримінальної
відповідальності. До таких осіб відносяться члени сім’ї, близькі родичі,
усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім’ї, близьких
родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

Правом дипломатичної недоторканності користуються на території України
дипломатичні представники, а також працівники дипломатичних
представництв. Дані особи можуть відмовитися давати показання.

Таким чином, можна виділити кілька особливостей, притаманних такому
джерелу доказів, як показання свідків. Це, по-перше, те, що показання
свідків даються лише в усній формі, хоча закріплюються вони в протоколах
слідчих та судових дій. По-друге, закон не обмежує коло осіб, які можуть
бути свідками в справі., зазначаючи в ст.68 КПК України, що як свідок
може бути викликана будь-яка особа. Разом з тим в КПК України чітко
визначений перелік осіб, які не можуть бути допитані як свідки. Немає в
кримінально-процесуальному законі і вікових обмежень щодо осіб, які
можуть бути свідками. Проте певні особливості має допит неповнолітнього
свідка. І, нарешті, показання свідка – це обов’язок, а не право особи,
за невиконання якого передбачена кримінальна відповідальність.

Показання потерпілого

Показання потерпілого – усне повідомлення особи, яке зроблене під час
допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку, про обставини
злочину, яким їй заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. [11.
C.120]

На відміну від свідка, для потерпілого давати показання – це лише право,
але не обов’язок. Проте, якщо він вже погодився давати показання, то має
говорити лише правду, в противному ж випадку він підлягає кримінальній
відповідальності за ст. 384 КК України, про що повідомляється перед
допитом.

Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню
по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу
обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним. Не
можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме.
Якщо ж показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то
ці особи повинні бути також допитані.

Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці та оцінці в
сукупності з усіма обставинами справи. Специфікою оцінки показань
потерпілого являється врахування слідчим емоційного навантаження, яка
завжди наявна в показаннях потерпілого. Потерпілий іноді заінтересований
в перебільшенні розміру завданої йому шкоди і результатах кримінальної
справи. Окрім того, слід враховувати, що з моменту закінчення досудового
слідства потерпілому, на відміну від свідка, стають відомі всі матеріали
справи.

Отже, слід мати на увазі, що потерпілий – це завжди постраждала особа,
тому його показання можуть бути далекими від об’єктивних. При
використанні таких даних як доказів у справі слід ретельно їх перевірити
і спів ставити з іншими доказами.

Показання підозрюваного

Показання підозрюваного – це усне повідомлення особи, яка в
установленому законом порядку була затримана органом дізнання або
слідчим, а також особи, до якої застосовано запобіжний захід до
винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Для підозрюваного давати показання – це право, а не обов’язок. При чому
за дачу неправдивих показань підозрюваний ніякої відповідальності не
несе.

Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали
підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а
також з приводу всіх інших відомих йому по справі обставин.

Показання підозрюваного підлягають перевірці. Визнання підозрюваним
своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при
підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.

Різновидами показань підозрюваного є обмова, само обмова та алібі.

Самообмова – це показання підозрюваного, в яких він зізнається у
вчиненні злочину, якого в дійсності не вчиняв, у більш тяжкому злочині,
ніж учинив насправді, або ж бере на себе всю вину за вчинений злочин,
хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшує свою роль у вчиненні
злочину порівняно з тим, якою вона є насправді. Мотивами самообмови
можуть бути несприятливий для підозрюваного збіг обставин, стан
пригніченості, втрата віри в справедливість і об’єктивність слідчого і
суду, бажання виручити інших осіб, бути покарним за менш тяжкий злочин
порівняно з вчиненим, сховатись на деякий час від слідства і суду в
місцях позбавлення волі, якщо він розшукується за обвинуваченням у
вчиненні тяжкого злочину, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і
співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична
необізнаність, кругова порука, „солідарність ” злочинців, бажання
неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних
злочинців, свого оточення тощо. [6. C.128]

Обмова – це такі показання підозрюваного, в яких він викриває (правдиво
чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні
особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого злочину. Мотивами
обмови є бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину,
помста, бажання сприяти розкриттю злочину, заслужити прихильність
працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.[6.
C.128-129]

Алібі – це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не
міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення
був в іншому місці. Обов’язок перевірки алібі лежить на органі дізнання,
слідчому, прокуророві та судді.

Таким чином, слід пам’ятати, що підозрюваний – це той учасник
кримінального процесу, доля якого вирішується. Він є заінтересованою
особою і прагнутиме, як правило в будь-який спосіб виправдати себе. Це
слід враховувати при оцінці його показань. Разом з тим, вина
підозрюваного ще не є доведеною, тому не можна ставитись до нього як до
такого і не брати до уваги жодних його слів.

Показання обвинуваченого

Показання обвинуваченого – це усне повідомлення особи, притягнутої до
кримінальної відповідальності, про обставини, які мають значення для
справи, зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом
порядку.

Обвинувачений, як і підозрюваний, не зобов’язаний давати показання.
Давати показання – це лише його право. Обвинуваченого не можна
притягнути до кримінальної відповідальності ні за відмову від показань,
ні за дачу неправдивих показань.

Даючи показання, обвинувачений або повідомляє, що насправді вчинив
певний злочин, або, навпаки, заперечує те, що він брав участь у скоєнні
даного злочину. В залежності від цього відрізняють два види показань
обвинуваченого: визнання вини і заперечення вини. Іноді показання
обвинуваченого в одній своїй частині містять визнання, а в іншій –
заперечення вини. Такі показання називають частковим визнанням
обвинуваченим своєї вини.

Різновидами показань обвинуваченого, як і підозрюваного, є обмова, само
обмова та алібі. По відношенню до обвинуваченого ці поняття вживаються в
тому ж розумінні, що й щодо підозрюваного.

Оцінка показань обвинуваченого відбувається на загальних підставах у
відповідності зі ст.67 КПК України. Особливість показань обвинуваченого
як засобу доказування полягає в тому, що воно походить від особи,
безпосередньо заінтересованої в результатах справи. Тому кожне показання
обвинуваченого має бути особливо уважно розглянуте і глибоко
проаналізоване шляхом ретельного зіставлення його з усіма іншими
обставинами справи і з доказами, що є у справі. Це однаково стосується
як тих показань, в яких обвинувачений заперечує свою вину, так і тих, де
він визнає себе винним у вчиненні злочину.

Висновок експерта

Висновок експерта – це письмові відповіді особи, яка має необхідні
спеціальні знання в науці, техніці, мистецтві або ремеслі на питання,
які поставлені перед нею органом досудового розслідування, прокурором чи
судом при призначенні експертизи. [11. C123]

Відповідно до ч.1 ст.75 КПК України експертиза призначається у випадках,
коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні
наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Як експерт може бути викликана будь-яка особа, що має необхідні знання
для дачі висновку з досліджуваних питань. Питання, які ставляться
експертові, і його висновок по них не можуть виходити за межі
спеціальних знань експерта.

Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту
відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох
експертів, які дають загальний висновок. Якщо ж експерти не доходять
згоди, тоді кожен із них складає свій висновок.

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку
експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для
вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Особливістю оцінки висновку експерта є те, що такий висновок не є
обов’язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і
суду, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідній постанові,
ухвалі, вироку.

Якщо висновок експертизи визнано неповним (досліджено не всі подані
об’єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним
(нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то
може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або
іншому експерту.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов’язані з
недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим
матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення
процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення
експертизи, призначають повторну експертизу. Її проведення може бути
доручено тільки іншому експертові.

Розрізняють комісійну та комплексну експертизу. Комісійну експертизу
призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участю
кількох експертів – фахівців у одній галузі знань.

Комплексну експертизу призначають, якщо необхідно провести дослідження
за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.

Ст.76 КПК України передбачає випадки, коли призначення експертизи є
обов’язковим. До таких випадків належать:

1) коли необхідно встановити причину смерті;

2) коли необхідно встановити тяжкість і характер тілесних ушкоджень;

3) коли необхідно визначити психічний стан підозрюваного або
обвинуваченого за наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо
його осудності;

4) коли необхідно встановити статеву зрілість потерпілої в справах про
статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості;

5) коли необхідно встановити вік підозрюваного або обвинуваченого, якщо
це має значення для вирішення питання про його кримінальну
відповідальність і якщо про це немає необхідних документів і неможливо
їх одержати.

Отже, експерт – це особа, яка не має в справі особистого інтересу. Тому
її висновки, як правило, є об’єктивними. Однак, при оцінці такого
доказу, слід зважити на те, що експертиза має проводитись особою, що має
на це право та є досить обізнаною у питаннях, які має вирішити
експертиза.

Речові докази

Речовими доказами згідно зі ст.78 КПК України є предмети, які були
знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були
об’єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним
шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття
злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи
пом’якшення відповідальності.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді
місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій. Їх
можуть принести також до слідчих органів, прокурора чи суду
підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу,
будь-які громадяни.

Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості
сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до
справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або
ухвалою суду.

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів,
які зберігаються в органах дізнання, досудового слідства і в суді або
передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи
організації.

В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді
повернуті їх володільцям, якщо це можливо без шкоди для успішного
провадження в справі.

Речові докази, які можуть швидко зіпсуватися і які не можуть бути
повернуті володільцеві, негайно здаються відповідним державним або
кооперативним організаціям для реалізації. Коли потім виникає
необхідність у поверненні речових доказів, то організації, які їх
одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за
державними цінами, що існують в момент повернення.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою
суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття
справи, при цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

2) речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам або знищують;

3) речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути використані,
знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, – передають їм;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передають у
дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, які були об’єктом злочинних дій,
повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то докази
переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в
порядку цивільного судочинства.

Отже, речові докази – це предмети реальної дійсності. Вони реально
існують, а тому доказуванню підлягає лише встановлення їх причетності до
справи. При цьому доказове значення має форма, а не зміст речового
доказу.

Протоколи слідчих і судових дій

Протоколи слідчих і судових дій – це письмові акти, в яких особа, яка
проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і
результати проведених ними слідчих дій. До таких дій за КПК України
належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред’явлення для впізнання,
відтворення обстановки та обставин події. [7. C.112]

Протоколи слідчих і судових дій є джерелом доказів при додержанні двох
умов:

1) якщо вони складені і оформлені в порядку передбаченому КПК України;

2) якщо в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для
справи.

Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи
допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. І це є
правильним, адже в такому випадку доказову силу мають показання свідків,
потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. Протоколи допитів тут є лише
засобом фіксації таких показань.

Що стосується протоколів судових дій, то тут маються на увазі протоколи
судового засідання суду першої інстанції та апеляційного суду.

Перевірка і оцінка протоколів слідчих і судових дій, не зважаючи на те,
що вони складені посадовими особами, здійснюється на тих самих
підставах, що й усі інші види джерел доказів, оскільки не виключено, що
в них можуть міститися перекручування, помилки та неточності.

Протокол слідчої дії зачитується всім особам, що брали участь у
проведенні слідчої дії, при цьому їх роз’яснюється їх право робити
зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.
Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.

Протокол підписують особа, яка провадила слідчу дію, поняті, якщо вони
були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у
проведенні цієї дії.

До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису,
кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які
пояснюють його зміст.

Коли особа, що брала участь в проведенні слідчої дії, відмовиться
підписати протокол, то це зазначається в протоколі і стверджується
підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами
за результатами оперативно-розшукових заходів

Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами
за результатами оперативно-розшукових заходів – це письмові акти,
складені органами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову
діяльність, в яких відображається її факт, зміст і результати.

Згідно з п.2 ст.10 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність
” матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються для
отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній
справі.

У чинному Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність ” немає
окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік
оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок
здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі
згадано в ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ”,
яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

КПК України та ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ” не містять
спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з
відповідними додатками до них, складеними уповноваженими органами за
результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню
як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до порядку їх
складання.

Виходячи із загальних вимог до доказів у кримінальному процесі,
протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим
вимогам, що й протоколи слідчих дій, за винятком того, що в
оперативно-розшукових заходах не беруть участь поняті.

До протоколу може бути додано матеріальні носії інформації, які
пояснюють його зміст Це можуть бути фотознімки, матеріали звукозапису,
кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали.

У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис
документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе
подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших
моментів на єдиний носій, про що обов’язково зазначають у супровідних
документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в
оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи
та набрання вироком законної сили.

Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за
загальним правилом оцінки доказів. Особливості полягають в тому, що
орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд повинні з’ясувати:

· чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям і завданням
оперативно-розшукової діяльності. (ст.1 ЗУ „Про оперативно-розшукову
діяльність ”);

· чи уповноваженим на те суб’єктом оперативно-розшукової діяльності
проведено оперативно-розшукові заходи (Ст. 5 ЗУ „Про
оперативно-розшукову діяльність ”);

· чи передбаченими законом заходами отримано матеріали
оперативно-розшукових заходів; (ст.8 ЗУ „Про оперативно-розшукову
діяльність ”)

· чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових
заходів; (ст.6 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”);

· чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшукові заходи.

· Чи у встановленому законом порядку оформлено результати
оперативно-розшукових заходів.

На сьогодні існує думка, що результати оперативно-розшукової діяльності
не є доказами, а між пізнавальним процесом у оперативно-розшуковій
діяльності та кримінально-процесуальній діяльності існують принципові
відмінності. Тому оперативно-розшукову діяльність ні за яких умов не
можна розглядати як складову частину регламентованого законом процесу
доказування. Вона в цілому має допоміжний, підсобний характер стосовно
доказування. Найважливіше її завдання – вказати, де і як шукати джерела
фактичних даних процесуальним шляхом або ж встановити можливі джерела
збирання фактичних даних, які в подальшому набудуть форми доказів, і тим
самим допомогти обранню ефективних шляхів розкриття і попередження
злочинів, вибрати та своєчасно провести найбільш ефективні слідчі дії.
[16. C.120]

Слід погодитися з такою позицією. Хоча в ст.65 КПК України і вказано,
що доказами є фактичні дані, які можуть встановлюватися в тому числі і
протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами
за результатами оперативно-розшукових заходів та іншими документами,
однак це не означає, що всі матеріали ОРД мають використовуватись як
докази. Тут слід враховувати те, чи можуть вони мати доказове значення,
виходячи з позицій належності до справи, допустимості та достовірності.
Слідчий має забезпечити використання в доказуванні лише достовірних
даних і лише тих, які здобуті законним шляхом, з додержанням
конституційних гарантій захисту прав і свобод людини.

Тоді як, наприклад, бути з негласним проникненням оперативного
працівника в житло людини? В Конституції України зазначено, що кожному
гарантується недоторканість житла. Тому ні за яких умов не можуть мати
значення доказів у кримінальній справі відомості, здобуті в процесі
негласного проникнення оперативного працівника до житлового або інших
приміщень та здійснення там візуального огляду, оскільки це не
відповідає вимогам допустимості.

Крім того, не можуть використовуватись як докази показання оперативного
працівника про факти, які стали йому відомі від інформаторів або інших
конфіденційних, негласних джерел, а також інформація отримана за
винагороду. Оскільки достовірність такої інформації сумнівна, а
перевірка практично неможлива. Більше того, в кримінально-процесуальному
законі є норма, яка вказує, що не можуть бути доказами дані, повідомлені
свідком, джерело яких невідоме.

Отже, як бачимо, використання в процесі доказування даних, отриманих в
результаті оперативно-розшукової діяльності, має багато особливостей. Не
можна вважати всі результати ОРД доказами, однак це не означає, що такі
матеріали взагалі не можуть використовуватись в доказуванні у
кримінальних справах. Ті фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких
є законними та відомими, а самі фактичні дані достовірними, можна
використовувати як докази в кримінальному процесі. Однак, більшість
даних, отриманих в результаті оперативно-розшукової діяльності, мають
допоміжний характер в процесі доказування.

Інші документи

Документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або посвідчені
обставини, які мають значення для кримінальної справи. [11. С 128]

Документи повинні відповідати критеріям допустимості, тому вони повинні
відповідати таким вимогам:

· документ повинен містити відомості про фактичні обставини, що мають
значення для справи;

· наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів
справи;

· дотримано вимог щодо реквізитів службових документів;

· наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного
акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримано
дані;

Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове
значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.

Не є джерелами доказів документи, походження яких не встановлено
(анонімний лист, записник невстановленого власника).

Існує декілька класифікацій документів як джерел доказів. За характером
виникнення документи поділяють на офіційні та особисті. Офіційними є ті,
що надходять від підприємств, установ і організацій. Особисті – це ті,
що надходять від приватних осіб.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути: письмовими – на
папері (довідки, характеристики, листи); електронні – інформацію в яких
зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов’язкові
реквізити документа.

У тих випадках, коли документи були, наприклад, знаряддям вчинення
злочину, зберегли на собі сліди злочину, були об’єктом злочинних дій, є
продуктом злочинної діяльності, вони являють собою речові докази.

Під час оцінки документів, зокрема завірених, звертається увага на їх
походження, наявність у посадових осіб або державних органів,
організацій права на видачу відповідних документів, відповідність форми
і змісту документа встановленим правилам.

Встановлення достовірності документа здійснюється шляхом аналізу змісту
документа і порівняння його з іншими доказами.

Таким чином, кримінально-процесуальний кодекс України визначив вичерпний
перелік джерел доказів. Будь-які інші дані, не визначені ст.65 КПК
України не можуть використовуватись як докази в кримінальному процесі.
Крім того, певні особливості має і процес застосування фактичних даних,
визначених законом. Щоб визначити, чи можна застосовувати даний доказ у
процесі доказування, слід правильно його оцінити, визначити, чи
відповідає він вимогам належності, допустимості та достовірності.
Ускладнюють цей процес прогалини у законодавстві. Зокрема, багато
неточностей в законодавстві міститься щодо застосування результатів
оперативно-розшукової діяльності. Серед науковців немає згоди щодо
розмежування доказів та їх джерел, адже законодавство не визначає
поняття джерел доказів. Всі ці проблеми потребують негайного вирішення і
закріплення на законодавчому рівні.

Висновок

Отже, аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те, що на
сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному
процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує значного
вдосконалення. Відсутність нормативного закріплення певних положень в
кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та
підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та
неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.

Проблему складає визначення самого поняття доказування, оскільки в КПК
України міститься лише перелік обставин, які складають предмет
доказування. Є в КПК України визначення поняття доказів, але немає
переліку фактичних даних, які слід вважати доказами по кримінальній
справі. Натомість кримінально-процесуальний закон містить перелік джерел
доказів, хоча не всі погоджуються з тим, що ч.2 ст.65 КПК України
містить перелік саме джерел доказів, а не самих доказів.

Особливої уваги заслуговує питання оцінки доказів. Хоч на законодавчому
рівні і закріплено, що суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить
дізнання оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що
ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх
обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, однак в законі не
закріплено таких понять як допустимість, достатність, достовірність та
належність доказів. Верховний суд же лише частково пояснює ці питання.

Ці та інші проблеми, проаналізовані в курсовій роботі, мають бути
найближчим часом вирішені. Справді вирішеними вони будуть лише тоді,
коли всі поняття будуть закріплені в зрозумілій і однозначній формі на
законодавчому рівні. Таке закріплення усуне суперечки серед науковців з
приводу різних питань і позбавить норми права двозначного або взагалі
незрозумілого трактування.

Список літератури

1. Кримінально-процесуальний кодекс України. – Х.: 2005. – 264 с.

2. Конституція України. // http. rada. gov. ua

3. Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” // http. rada.
gov. ua

4. Закон України „Про прокуратуру” // http. rada. gov. ua

5. Постанова Пленуму Верховного Суду „Про виконання судами України
законодавства і постанов Пленумів Верховного Суду України з питань
судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” //
Постанови Пленуму Верховного Суду в кримінальних справах / за заг.
редакцією В.Т.Маляренка – К., 2005. – С. 40-45

6. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України:
підручник. – К.: 2006. – 704 с.

7. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний
посібник. – К.: 2005. – 456 с.

8. Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. –
К.: 1999. – 536 с.

9. Рыжаков А.П. Уголовний процес: Учебник для вузов. – М.: 1999.

10. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. –
К.: 2003. – 1120 с.

11. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина:
Підручник. – К.: 2005. – 152 с.

12. Зінон Котик. Поняття, зміст і обов’язок доказування // Прокуратура.
Людина. Держава. – 2005. – №11. – С. 86-92.

13. І.Давимука. Допустимість доказів у кримінальному процесі // Право
України. – 2002. – №12. – С.125-129

14. Костін М.І. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства
// Економіка, фінанси, право. – 2003. – №4. – С.36-39

15. О.Астапенко. Допустимість доказів при їх оцінці у ході
кримінально-процесуального доказування // Підприємництво, господарство і
право. – 2005. – №10. – С. 144-146.

16. О.Бугаков. Співвідношення оперативно-розшукових матеріалів і доказів
у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2003.
– №7. – С.120-124.

17. О.Куценко. Правила перевірки допустимості доказів у кримінальному
судочинстві // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – №5. – С.
81-84

18. О.Степанов. Належність як один із критеріїв оцінки доказів //
Підприємництво, господарство і право. – 2003. – №5. – С. 110-112.

19. О.Чучукало. Істина як мета доказування // Підприємництво,
господарство і право. – 2001. – №9. – С. 76-79.

20. С.Сівочек. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України
//Право України. – 2001. – №9. – С.77-79.

21. С.Стахівський. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у
кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2005. –
№6. – С.135-138.

22. Ю.Чорноус. Місце та значення слідчих дій у процесі доказування по
кримінальній справі // Підприємництво, господарство і право. – 2004. –
№4. –С.117-121.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020