.

Кримінальна відповідальність

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 3196
Скачать документ

2

Міністерство освіти України

Запорізький державний університет

Факультет післядипломної освіти

Кримінальна відповідальність

Запоріжжя 2001Зміст

Вступ 3

I. Поняття кримінальної відповідальності 6

I.1 Основний зміст кримінальної відповідальності 11

I.2 Форми реалізації кримінальної відповідальності 12

I.3 Підстави кримінальної відповідальності 15

ІІ. Сучасні проблеми доповнень до поняття кримінальної відповідальності
19

II.1 Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері
оподаткування 19

II.2 Кримінальна відповідальність за терористичні злочини 21

Загальні висновки 25

Перелік посилань 27

Використана література 28

Вступ

Зростання злочинності, що спостерігається в останні роки, зокрема
організованої насильницької та корисливої, яка викликана переломним
періодом розвитку України і низькою інших негативних чинників, ставить
перед державою серйозні завдання щодо боротьби з цим явищем. Необхідно
добиватися припинення її зростання, а потім і істотного скорочення. З
цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі
та інші заходи.

Однією з важливих задач нашої держави є викорінювання злочинності та
всіх причин, що її породжують. Рішення цієї задачі здійснюється
спільними зусиллями всіх державних органів, громадських організацій і
всіх шарів громадськості. Звідси різноманіття форм і методів,
використовуваних у боротьбі зі злочинністю. Зокрема, поряд із
застосуванням позбавлення волі до небезпечних злочинців застосовуються
покарання, не зв’язані з позбавленням волі, а також заходу суспільного
впливу чи примусові міри виховного характеру у відношенні облич
малозначні злочини, що зробили, чи злочини, що не представляють великої
суспільної небезпеки.

Прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України створює для
цього міцну законодавчу базу. Коло злочинних посягань визначає
безпосередньо кримінальне законодавство. Щоб це законодавство було
досить ефективним, необхідно правильно його застосовувати.

Кримінальне право України знаходить своє відображення в кримінальному
законодавстві, яке являє собою єдину нормативну систему. Кримінальне
законодавство України складається з кримінальних законів, які зведені в
Кримінальний кодекс.

В нормах кримінального закону сформульовані підстави і принципи
кримінальної відповідальності. Згідно з Основним Законом України
кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у
вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила
передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

В даний час, коли в суспільних науках, у тому числі й у юридичної,
одержала визнання ідея пріоритету загальнолюдських цінностей,
дослідження кримінально-правових відносин здобуває особливе значення.
Зараз можна з упевненістю сказати, що взаємини між злочинцем і державою
в нашій країні будуються на основі закону.

Реалізація задачі охорони інтересів особистості, чи суспільства держави
від злочинних зазіхань припускає застосування судом до осіб, винних у
їхньому здійсненні, передбачених законом покарань. Однак, можуть
скластися такі умови, при яких не потрібно, щоб винна особа перетерпіло
покладання мір кримінальної відповідальності (у тому числі і покарання).

Зрозуміло, реалізація кримінально–правових відносин кримінальної
відповідальності допускається тільки при наявності основ, передбачених
діючим карним законодавством. У цьому зв’язку, представляється важливим
розгляд і аналіз таких основ. Після цього необхідно розглянути ряд норм,
що містяться в діючому карному законодавстві.

Розгляд поставлених питань є важливим для визначення значення цього
інституту як для обличчя винного в здійсненні злочину, так і для
законодавця.

У курсовій роботі представляється надзвичайно актуальним розгляд питання
про кримінальну відповідальність, форми її реалізації та її підстави.
При постановці питання кримінальної відповідальності першорядно треба
дати визначення поняття кримінальної відповідальності.

Дана робота присвячена дослідженню поняття кримінальної
відповідальності.

Мета роботи — вивчити поняття та зміст кримінальної відповідальності.

Метод дослідження — структурний та порівняльний аналіз.

Під час написання роботи був проведений описовий аналіз правового змісту
поняття кримінальної відповідальності, форм її здійснення та підстав
кримінальної відповідальності.

Глава I. Поняття кримінальної відповідальності

Визначаючи кримінальну відповідальність, слід виходити з того, що вона є
одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання в
правознавстві визначаються неоднаково, але у вузькому
спеціально-правовому значенні юридична відповідальність трактується як
відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави за
вчинене в минулому правопорушення. З цієї точки зору юридичну
відповідальність можна визначити як вид і міру примусового перетерпіння
особою, що вчинила правопорушення, певних позбавлень державно-правового
характеру, які передбачені законом.

Розрізняють такі мети юридичної відповідальності: загальну превенцію
правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість
правопорушника; моральну перебудову особи; формування в людини, яка
порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний
вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку.

Мета юридичної відповідальності своєю чергою визначає її функції —
головні напрямки юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших
осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб‘єктів права, що
скоїли чи можуть скоїти правопорушення.

Найменування законодавчого акта “Кримінальний кодекс” повною мірою
пов‘язано з розумінням його як зводу законів про кримінальну
відповідальність. Ось чому немає нічого незвичайного в тому, що КК часто
звертається до поняття “кримінальна відповідальність” (наприклад, ст.ст.
3, 10, 48, 50, 51, 56, 223 КК та ін.). Однак КК ніде не розкриває зміст
цього поняття, хоча і відрізняє кримінальну відповідальність від
кримінального покарання (наприклад, ст.ст. 3 і 50 КК).

В науці кримінального права немає однозначності в розумінні кримінальної
відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням;
другі — характеризують кримінальну відповідальність як певного роду
обов‘язок; треті — розглядають її як конкретні кримінально-правові
відносини; четверті — розуміють кримінальну відповідальність як
реалізацію санкції кримінально-правової норми; п’яті — вважають
кримінальну відповідальність засудженням винного обвинувальним вироком
суду за вчинений злочин з признанням покарання або без нього тощо.

Поняття кримінальної відповідальності повинно відповідати родовим рисам
юридичної відповідальності і разом з тим характеризуватися своїми
видовими, відмінними ознаками ними є такі:

1. Кримінальна відповідальність являє собою реальну соціальну взаємодію
спеціальних органів держави і особи, яка визнана винною у вчиненні
злочину, внаслідок чого ця особа перетерпеває певні позбавлення.

2. Обов‘язковою ознакою кримінальної відповідальності є державне
примушування, яке знаходить своє вираження передусім в засудженні
злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також в покладенні
на винного додаткових позбавлень і обмежень.

3. Вид і міра позбавлень особистого (наприклад, позбавлення волі),
майнового (наприклад, конфіскація майна або штраф) або іншого характеру
(наприклад, позбавлення права займати певні посади) визначені тільки в
кримінальному законі, передусім в санкції статті КК, яка передбачає
відповідальність за вчинені злочини.

4. На відміну, наприклад, від цивільно-правової відповідальності, де
іноді можливо добровільне перетерпіння особою позбавлень майнового
характеру, при кримінальної відповідальності подібне перетерпіння завжди
має вимушений характер, оскільки воно пов‘язано з діяльністю спеціально
уповноважених органів держави.

5. Кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, який
виступає як підстава такої відповідальності [15, 198].

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність — це вимушене
перетерпіння особою, що вчинила злочин, державного засудження, а також
позбавлень особистого, майнового або іншого характеру, які передбачені
кримінальним законом і покладаються на винного спеціальними органами
держави.

Очевидно, що поняття кримінальної відповідальності відбиває факт
реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів
держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому
протікає в межах певних правовідносин, які називаються
кримінально-правовими відносинами. Одні автори слушно вважають, що ці
правові відносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку інших,
вони виникають або з моменту порушення кримінальної справи, або з
моменту притягнення особи як звинуваченої, або, навіть, з моменту
постановлення обвинувального вироку суду чи набрання ним чинності.

Відповідь на це та на інші питання залежить від розуміння того, що
являють собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у
чому полягає їх взаємодія, в якому співвідношенні знаходяться
кримінальна відповідальність і правовідносини, що розглядаються, тощо. З
моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні
юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають
взаємні права і обов’язки. Злочинець зобов‘язаний бути засудженим за
вчинений злочин, а також перетерпіти позбавлення і обмеження,
передбачені кримінальним законом. В той же час він має право на те, щоб
до нього була застосована та стаття КК, яка забороняє вчинене ним
діяння; щоб покарання було призначено йому в межах санкції даної статті,
враховані відповідні положення Загальної і Особливої частин КК та ін.
Держава має право засудити злочинця і вчинений ним злочин, а також
обмежити його правовий статус строками давності притягнення до
кримінальної відповідальності і строками погашення чи зняття судимості,
і зобов‘язана забезпечити правильну кваліфікацію скоєного, призначити
покарання в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК з
урахуванням характеру і ступіня суспільної небезпеки скоєного, особи
винного, а також обставин, які пом‘якшують або обтяжують
відповідальність, та ін.

Взаємні права і обов‘язки сторін є змістом правовідносин, що
розглядаються. Вони виникають об‘єктивно з часу вчинення злочину. Тому
реальність прав і обов‘язків суб‘єктів кримінально-правових відносин не
залежить від того, чи виявлено злочин органами держави. Доказом цього є
хоча б те, що строки давності притягнення до кримінальної
відповідальності починаються саме з дня вчинення злочину (ст. 48 КК).
Процесуальні акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як
звинуваченої або постановлення обвинувального вироку не створюють
кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, бо ще до винесення
цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні
відносини.

Суб‘єктами таких відносин є, з одного боку, особа, що вчинила злочин, а
з другого — держава в особі передусім органі дізнання, слідства та
прокурора. Дані правовідносини постійно розвиваються, уточнюються за
змінюються внаслідок дій суб‘єктів по реалізації їх взаємних прав і
обов‘язків (наприклад, злочинець може з’явитися із зізнанням, активно
сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяння збитки та ін., що, в
свою чергу, породжує у відповідних органів і посадових осіб обов‘язок
урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності.

На наступному стані розвитку правовідносин органом, що представляє
державу, виступає суд, оскільки згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України
“особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Саме обвинувальний
вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, які
виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного
засудження злочинця та діяння, яке він вчинив, і конкретизує вид та міру
тих позбавлень і обмежень, яким повинен бути підданий засуджений. Таким
чином, з моменту набрання чинності обвинувальним вироком правовідносини
досягають свого повного обсягу і визначеності. Об‘єктом таких
правовідносин є ті особисті, майнові та інші блага особи, зменшення яких
передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа
визнається винною у вчиненні злочину. В подальшому, при відбуванні
засудженим покарання, суб‘єктами, що представляють державу в
кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають
виконанням призначеного судом покарання.

Кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому
етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними. Це, наприклад,
смерть особи, закінчення строків давності (ст.ст. 48, 49 КК), звільнення
особи від кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 50, ст. 51 КК та ін.),
видання акту амністії або помилування (ст. 54 КК). З моменту припинення
правовідносин припиняється і кримінальна відповідальність особи, яка
вчинила злочин.

Отже, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання
обвинувальним вироком чинності, а припиняється з моменту припинення
кримінально-правових відносин [15, 112]. Такий погляд на момент
виникнення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним в науці
кримінального права: багато хто з авторів вважають, що кримінальна
відповідальність виникає на більш ранніх стадіях — з моменту вчинення
злочину, порушення кримінальної справи, затримання або Авесту
підозрювального (звинуваченого) та ін.

Згідно зі ст. 10 Конституції Україні кримінальній відповідальності
підлягають лише особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років. Особи,
які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній
відповідальності лише за вбивство, умисне заподіяння телісних ушкоджень,
що спричинили розлад здоров’я, згалтування, крадіжку, грабіж, розбій,
злісне або особливо злісне хуліганство та ін.

До особи, яка вчинила у віці до 18 років злочин, що не становить великої
суспільної небезпеки, якщо буде визнано, що її виправлення можливе без
застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до
виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила
небезпечне діяння, передбачене КК, суд може застосувати примусові заходи
виховного характеру, які не є кримінальним покаранням.

1.1 Основний зміст кримінальної відповідальності

Наведена вище характеристика кримінальної відповідальності не ”заважає”
дискусіям у теорії кримінального права з приводу основного змісту цього
поняття. Найбільш поширеними в цьому плані точками зору є такі [16, 74]:

1. Визначення кримінальної відповідальності як обов’язку відповісти за
вчинення забороненого кримінальним законодавством суспільно небезпечного
діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного
характеру.

2. Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на
особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і
конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.

3. Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення
кримінальної відповідальності до застосування санкцій.

4. Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних
кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових,
кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин.

Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає
кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила
злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду
заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно
зробити — в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися
лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин [16, 75].

Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають
основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності. Так, обов’язок
особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним
законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому
плані, очевидно, сам по собі обов’язок не може бути кримінальною
відповідальністю.

Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання.
Покарання є основою, але не єдиною формою кримінальної відповідальності,
про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. 3 та ст. 50 КК.

Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних
кримінально-правових відносин, то воно занадто розширює її зміст.
Кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим
явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує
окремого розгляду.

1.2 Форми реалізації кримінальної відповідальності

При розкритті поняття кримінальної відповідальності основна увага
звертається на її юридичну природу та основний зміст. Водночас
зазначалося, що конкретний зміст кримінальної відповідальності, а
відповідно, і її обсяг може бути різним залежно від того, чи поєднується
державний осуд особи, яка вчинила злочин, з конкретним заходом
кримінально-правового впливу, а якщо поєднується, то з яким саме заходом
[16, 77]. Конкретний зміст кримінальної відповідальності, зумовлений
зазначеними обставинами, є підставою виділення окремих її форм.

Першою з них є вимушене перетерпіння винним державного засудження
(покарання), що виражено в обвинувальному вироку суду, який, однак, не
пов‘язаний з призначенням йому кримінального покарання. Так, в ч. 2 ст.
50, а також в ч. 3 ст. 327 КПК зазначається, що “суд постановляє
обвинувальний вирок без призначення покарання, якщо на час розгляду
справи у суді діяння втратило характер суспільно небезпечного, або
особа, що його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною”.

Покарання є основною формою кримінальної відповідальності. Конкретний
зміст її включає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, — визнання
особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному
вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення
суду про реальне відбування покарання особою; г) реальне (повне чи
часткове) відбування особою призначеною судом міри покарання; д)
перебування особи в особливому правовому становищу — стані судимості.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є перетерпіння
винним державного засудження, яке поєднано з призначенням йому
конкретної міри покарання, від реального відбування котрого, однак,
засуджений звільняється (звільнення від покарання). Так, згідно з ч. 1
ст. 45 КК, “якщо при призначенні покарання у виді позбавлення волі або
виправних робіт суд, враховуючи обставини справи і особу винного, прийде
до переконання про недоцільність відбування винним призначеного
покарання, він може ухвалити про умовне незастосування покарання до
винного з обов‘язковим зазначенням у вироку мотивів умовного
засудження”.

Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі втілюється у
двох варіантах.

Перший варіант передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, —
визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в
обвинувальному вироку; б) непризначення їй судом конкретної міри
покарання взагалі. Цей варіант звільнення від покарання передбачений,
зокрема, в ч. 2 ст. 50 КК.

Другий варіант передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, —
визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в
обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри
покарання; в) рішення суду про повне і безумовне звільнення особи від
вібдування призначеного покарання. Цей варіант передбачений, зокрема, в
ст. 48, ч. 1 ст. 54 КК.

Таким чином, звільнення від покарання є найбільш ”м’якою” формою
кримінальної відповідальності, оскільки вона включає, по суті, лише один
елемент — державний осуд особи, що вчинила злочин.

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної
відповідальності є умовне незастосування покарання. Конкретний зміст
кримінальної відповідальності в цій формі передбачає: а) державний осуд
особи, що вчинила злочин, — визнання особи винною у вчиненні конкретного
злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом
конкретної міри покарання; в) рішення суду про незастосування
причиненого основного покарання за певною умовою (воно може бути
доповнене рішенням про незастосування і призначеного судом додаткового
покарання); в) виконання особою протягом встановленого строку
обов’язків, що випливають із визнаної судом умові незастосування
покарання; г) перебування особи протягом певного строку в особливому
правовому становищу — стані судимості. В чинному КК України зазначена
форма кримінальної відповідальності передбачена статтями 45,46, 46-1.

Розгляд форм реалізації кримінальної відповідальності дає змогу
відмежувати її від покарання. Передусім поняття кримінальної
відповідальності відбиває факт реального перетерпіння винним негативних
наслідків вчиненого злочину, в першу чергу державного засудження. В той
же час поняття покарання відбиває лише вид і міру тих позбавлень та
обмежень прав і свобод засудженого, котрі визначаються йому судом. Далі,
кримінальна відповідальність знаходить свою реалізацію в декількох
формах, де реальне відбування винним призначеного йому покарання є лише
однією з них. Нарешті, підставою кримінальної відповідальності є
вчинений злочин, а підставою покарання — переконання суду в доцільності
призначення засудженому покарання, а також а необхідності його реального
відбування (п.п. 4 і 7 ч. 1 ст. 324, ч. 3 ст. 327 КПК).

1.3 Підстави кримінальної відповідальності

При визначенні підстав кримінальної відповідальності слід відповісти на
три питання: як обгрунтувати кримінальну відповідальність особи, що
вчинила злочин? За що особа підлягає кримінальної відповідальності? З
яких правових підстав вона підлягає такій відповідальності?

При відповіді на перше питання має йтися про філософсько-етичне
обгрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому
суспільство, держава мають право засуджувати людину, яка переступила
кримінально-правову заборону, і на чому грунтується такий докір.
Відповідь на друге і третє питання передбачає з’ясування того, що є
юридичною підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила
злочин.

Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особа наділений
свідомістю і волею, повинен бути здатний співвідносити свою поведінку з
кримінально-правовими заборонами, і лише тому може підлягати
кримінальної відповідальності за їх невиконання. Однак, щоб обгрунтувати
етичний докір такій особи, необхідно переконатися, що вона мала реальну
можливість не порушувати кримінально-правову заборону. У зв’язку з цим
слід з’ясувати, в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї
поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від вчинення злочину або
вчинити його.

Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна
до машини, котра лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні
подразники. Тому кожний вчинок людини, в тому числі і злочин, неминучий,
бо він вже визначений наперед усіма попередніми подіями, які мали місце
в житті цієї людини. В такому разі людина — раб обставин, вона
позбавлена можливості вільного волевиявлення, отже, вільного вибору
своєї поведінки, яка вже фатально визначена наперед. Виявлення злочинної
волі у вчиненому злочині є лише подобою свободи, так званою уявною
свободою, а якщо це так, то моральна оцінка вчиненого неможлива. Тому
обгрунтування кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не
стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об‘єктивній шкідливості
злочину для суспільства.

Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною
вчинення особою злочину є її абсолютна, нічім не обмежена свободна воля.
Злочинна поведінка людини визначається злою волею, яка існує незалежно
від будь-яких обставин, в тому числі від її розуму, совісті. Тільки
свободна воля обирає, як поводитися людині за даних обставин. Тому
обгрунтування засудження особи за вчинений злочин міститься в докорі цій
злій свободній волі злочинця.

Проте перевагу має погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до
якого людина, перед якою постає вибір вчинити злочин або відмовитися від
нього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму,
совісті, переконань, уподобань потреб, інтересів та ін. При цьому навряд
чи буде вірним твердження, що тільки зовнішні обставини або тільки
внутрішній стан особи відповідним чином визначають її поведінку. Злочин,
який вчинила людина, виявляється причинно пов‘язаним як з її свідомістю,
так і з об‘єктивною дійсністю, яка її оточує. Зовнішні обставини,
дійсно, впливають на поведінку особи, але лише переламуючись через її
внутрішні психічні настанови, свідомість, саме розум, совість,
переконання тощо підказують людині, як поводитися за даних конкретних
обставин. Однак підстава для етичного і правового засудження злочину і
особи, що його вчинила, буде лише в тому разі, якщо ця особа мала
об‘єктивну можливість вибирати із варіантів поведінки (хоча б двох), що
мають місце, незлочинний спосіб досягнення своєї мети.

Таким чином, наявність відносної свободи вибору поведінки (міра свободи)
і є етичним обгрунтованням кримінальної відповідальності даної особи за
вибраний нею злочинний варіант поведінки. В такому разі кримінальна
відповідальність здатна виступати засобом впливу на свідомість і волю
людей і тим чинником, який в майбутньому детермінує їх поведінку. Отже,
якщо особа свідомо вибирає злочинний варіант поведінки, хоча має
можливість діяти інакше, то це і обгрунтовує можливість і необхідність з
боку держави застосувати до неї міри кримінальної відповідальності, що
мають за мету кару, а також попередження вчинення злочинів з боку як
даної особи, так і інших осіб [9, 126].

Згідно з ч. 1 ст. 3 КК “кримінальній відповідальності і покаранні
підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або
з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно
небезпечне діяння”. У цьому положенні закону міститься відповідь на
питання, за що і з яких підстав особа підлягає кримінальній
відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній
відповідальності за таке діяння, яке має ознаки злочину, передбаченого
кримінальним законом. Тому і говорять, що підставою кримінальної
відповідальності є встановлення в діях особи складу злочину. Або, інакше
кажучи, склад злочину — це єдина підстава кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність, як вже зазначалося, є реакцією держави на
злочин, що вчинила особа. Така реакція знаходить своє відбиття у певному
правозастосувальному акті органу держави, а саме — в обвинувальному
вироку суду. У зв’язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну
підставу кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою є склад
злочину, а процесуальною — обвинувальний вирок суду.

Глава ІІ. Сучасні проблеми доповнень до поняття кримінальної
відповідальності

2.1 Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері
оподаткування

Відповідно до Конституції України кожен громадянин зобов’язаний
сплачувати податки, збори та інші обов’язкові платежі і на умовах, які
визначаються законодавством. Умисна несплата податків становить
підвищену суспільну небезпечність, оскільки державі, а відповідно й
громадським інтересам завдається значна шкода. Проте в кримінальному
законодавстві відсутня окрема норма, якою передбачалась би кримінальна
відповідальність за вчинення зазначених діянь.

В чинному Кримінальному кодексі України відповідальність за вчинення
злочинів у сфері оподаткування передбачена ст. 1482 КК. Відповідно до
неї кримінально карним визнається умисне ухилення від сплати податків,
зборів, інших обов’язкових платежів, що не повною мірою співвідноситься
з чинним податковим законодавством і не охоплює усіх випадків умисної
несплати податків. У той же час як цими діяннями завдається значна шкода
суспільним відносинам виходячи з роз’яснень Пленуму Верховного Суду, що
містяться у його постанові № 5 від 26 березня 1999 року “Про деякі
питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від
сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів”, можна зробити
висновок, що за певних умов може наставати відповідальність і за умисну
несвоєчасну сплату податків, зборів, інших обов’язкових платежів.
Зокрема, в п. 4 постанови роз’яснюється, що умисна несвоєчасна сплата
коштів, що мали бути перераховані до бюджетів чи державних цільових
фондів, має кваліфікуватися, за наявності передбачених законом підстав,
як зловживання посадовим становищем за відповідною частиною ст. 165 КК.
Зрозуміло, що в даному випадку йдеться про протиправні дії посадових
осіб підприємств, установ, організацій [24, 86].

Кримінальна відповідальність за ст. 1482 КК настає лише за сукупності
таких обов’язкових умов:

— коли податки, збори чи інші обов’язкові платежі, які не сплачено,
передбачені податковим законодавством;

— коли об’єкт оподаткування передбачений законом;

— коли платник податку, збору чи іншого обов’язкового платежу визначений
як такий відповідним законодавством.

Аналіз роз’яснень, що містяться у постановах Пленуму Верховного Суду
України, дає підстави для висновку: ухилення від сплати податків може
бути вчинене як шляхом активних дій, так і шляхом бездіяльності. На це
вказує, зокрема, вказівка, що міститься в п. 3 постанови щодо змісту
поняття “ухилення від сплати податків”, даючи чітке розмежування власне
ухилення від умисної несплати та перераховуючи у п. 12 способи вчинення
даного злочину [5, 13]. Така ж точка зору висловлюється і рядом вчених,
зокрема автором коментарю до ст. 1482 КК України [26, 22].

В запропонованій редакції ст. 1482 КК несплата податків виявляється у
діянні особи, спрямованого на повну або часткову несплату обов’язкових
платежів, які повинні сплачуватись підприємствами, установами,
організаціями або фізичними особами відповідно до чинного законодавства.
Це діяння вчинюється шляхом бездії. Несплата означає не будь-які дії, а
бездіяльність, котра виявляється у неперерахуванні обов’язкових
платежів. При цьому, слід враховувати, що моментом закінчення
перерахування (з огляду на диспозицію ст. 1482 КК) є момент надходження
коштів до бюджету або державного цільового фонду (на відповідний їх
рахунок).

Оскільки характер діяння є обов’язковою умовою кримінальної
відповідальності, недоведеність факту його вчинення слідчими органами
або судом є підставою для закриття кримінальної справи або винесення
виправдувального вироку. В процесі розслідування кримінальних справ про
злочини в сфері оподаткування і розгляді їх у суді встановлюється, яким
чином, через що сталася несплата обов’язкових платежів. Сплата штрафних
(фінансових) санкцій не звільняє особу від кримінальної (чи
адміністративної) відповідальності, якщо в її діях є ознаки
правопорушення.

Отже, притягнення до кримінальної відповідальності за податкові злочини
посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також фізичних осіб,
в тому числі й тих, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи, покликане захистити найбільш важливі для
держави відносини. У той же час притягнення до кримінальної
відповідальності за податкові злочини не повинно здійснюватися тільки за
формальними ознаками ст. 7 КК — вчинення суспільно небезпечного діяння
(дії або бездіяльності), передбаченого КК. Заходи кримінально-правового
характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, мають
відповідати характеру та ступеню суспільної небезпечності діяння і особи
винного.

Застосувати кримінальну репресію за порушення податкового законодавства
слід з обачливістю і тільки за умов наявності в діях і особи ознак
злочину.

2.2 Кримінальна відповідальність за терористичні злочини

За останні роки кількість вчинених злочинів терористичного характеру
постійно зростає. Однак внаслідок законодавчої невизначеності у
більшості випадків виникають ускладнення у правозастосовчій діяльності з
приводу кваліфікації тих чи інших діянь як терористичних. Якщо в цілому
характеризувати українське кримінальне законодавство, то не можна
стверджувати що відсутні певні важелі впливу та реагування на окремі
злочини терористичного характеру.

Проект нової кримінально-правової норми передбачає відповідальність за
вчинення тероризму, тобто вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які
створювали небезпеку загибелі людей або заподіяння значної майнової
шкоди чи інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою
порушення громадської безпеки, залякування населення або впливу на
прийняття рішень органами державної влади чи місцевого самоврядування, а
також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою.

Не є безспірною сама постановка питання щодо відповідальності за ті
діяння, які в проекті названі тероризмом. Тероризм становить собою
негативне соціально-правове явище, тому зводити його лише до вчинення
вибухів, підвалів тощо не зовсім коректно. Можливо, вчинення якихось
дій, зокрема тих, про які йдеться в диспозиції проекту, може
охоплюватися поняттям “терористичний акт”, в той час як під тероризмом
можна розуміти організацію, фінансування, підтримку, створення
терористичної групи.

У теорії кримінального права панує думка, що злочини проти громадської
безпеки визнаються закінченими вже з моменту створення загальної
небезпеки. З огляду на особливу небезпеку тероризму, очевидно, що даний
злочин повинен вважатися завершеним з початку вчинення дій, які
посягають на громадську безпеку, або з моменту загрози їх вчинення.
Даний склад злочину повинен бути формальним, тобто його наслідки будуть
винесені за межі складу злочину.

Головним критерієм, за яким відмежовують тероризм від інших споріднених,
суміжних злочинів, є мотив. Критерієм поділу тероризму на види, які
зазначалися вище, саме і виступає мотив. У теорії кримінального права
панує думка, яка підтримується більшістю вчених, що мотив є внутрішньою
спонукою до вчинення злочину [17, 78]. При цьому слід чітко
відмежовувати мотив і мотивацію вчинення терористичного акту. Наприклад,
у разі вбивства політичного лідера з метою залякати своїх суперників під
час проведення передвиборної кампанії, дії особи, що керувалася саме
такими мотивами, повинні бути кваліфікована як терористичний акт, тобто
це є класичним проявом політичного тероризму. Проте можливо розглянути і
таку ситуацію, коли вчинення злочину замовляється особі, яка повинна
вчинити певні дії (вбити політичного лідера) і за це отримати винагороду
у вигляді, наприклад, грошей. За цих обставин особа-виконавець може
керуватися виключно корисними мотивами, їй байдуже, що після цього може
статися. Отже, в даному випадку говорити про спрямованість умислу
винного на вчинення терористичного акту неможливо, тому і його дії
кваліфікуватимуться за відповідними статтями Кримінального кодексу, що
передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти життя та
здоров‘я. Проте особа-замовник заздалегідь планує певну модель поведінки
за умови настання того стану, на який вона сподівається внаслідок
вчинення дій, що замовляються особі-виконавцю. Тому в цьому випадку дії
особи-замовника мають кваліфікуватися за статтею, що передбачає
кримінальну відповідальність за тероризм.

Так, зокрема, в чинному КК України відсутня норма, яка передбачала б
кримінальну відповідальність за погрози щодо осіб, які користуються
міжнародним захистом. Ця прогалина певною мірою усувається в проекті
нового КК України, але й тут є деякі упущення. Проект містить два
склади, що мають на меті охорону осіб, які користуються міжнародним
захистом. Це ст. 412 проекту КК, котра встановлює кримінальну
відповідальність за посягання на життя представника іноземної держави, і
ст. 414 проекту КК, диспозиція якої зазначає таке: напад на службові або
житлові приміщення осіб, які мають міжнародний захист, а також
викрадення або позбавлення волі цих осіб з метою впливу на характер їх
діяльності або діяльність держав чи організацій, які вони представляють,
або з метою провокації війни чи ускладнення міжнародних відносин”. А ч.2
ст. 414 проекту КК встановлює кримінальну відповідальність за погрозу
вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті. Але при
порівнянні статей 412 і 414 проекту КК постає питання: якщо
встановлюється відповідальність за погрози діями, що перелічені в ч. 1
ст. 414, то чому тоді не криміналізовані погрози тими діями, котрі
передбачені ст. 412 проекту і які є значно небезпечнішими, ніж дії,
зазначені в ч. 2 ст. 414 проекту КК України? У зв’язку з цим є цілком
можливим й необхідним доповнити ст. 59 КК України і ст. 412 проекту КК
України частиною другою у такій редакції: “Погроза посягненням на життя
представника іноземної держави з метою впливу на характер його
діяльності або на діяльність держави, яку він представляє, або з метою
провокації війни чи ускладнення міжнародних відносин — карається
позбавленням волі на строк до п’яти років” [10, 99].

Загальні висновки

1. Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної
відповідальності, яка в юридичної літератури визнається як вид і міра
примусового перетерпіння особою, що вчинила правопорушення, певних
позбавлень державно-правового характеру, які передбачені законом.
Правопорушення, як один із різновидів протиправних діянь, тягне за собою
ретроспективну юридичну відповідальність, що є реакцією держави на
правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за які зобов‘язаний понести
певну кару чи стягнення з метою виправлення і перевиховання.

2. Кримінальна відповідальність — це вимушене перетерпіння особою, що
вчинила злочин, державного засудження, а також позбавлень особистого,
майнового або іншого характеру, які передбачені кримінальним законом і
покладаються на винного спеціальними органами держави. Поняття
кримінальної відповідальності відповідає родовим рисам юридичної
відповідальності і разом з тим характеризується своїми видовими рисами.

3. Поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реальної
взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така
взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому протікає в
межах певних правовідносин, які називаються кримінально-правовими
відносинами.

4. Карне покарання не переслідує мети відплати злочинцю. Основне його
призначення в тім, щоб виправити, перевиховати правопорушника,
попередити здійснення їм нових злочинів. Якщо для досягнення цих
гуманних цілей немає необхідності застосовувати дуже строгі заходи
кримінально-правового впливу закон передбачає можливість зм’якшення
участи засудженого аж до повного звільнення його від покарання.

5. З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають
певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави
виникають взаємні права і обов’язки. Злочинець зобов‘язаний бути
засудженим за вчинений злочин, а також перетерпіти позбавлення і
обмеження, передбачені кримінальним законом. Держава має право засудити
злочинця і вчинений ним злочин, а також обмежити його правовий статус
строками давності притягнення до кримінальної відповідальності і
строками погашення чи зняття судимості, і зобов‘язана забезпечити
правильну кваліфікацію скоєного, призначити покарання в межах,
встановлених санкцією статті Особливої частини КК з урахуванням
характеру і ступіня суспільної небезпеки скоєного, особи винного, а
також обставин, які пом‘якшують або обтяжують відповідальність, та ін.

6. Кримінальна відповідальність може бути реалізована в трьох формах: в
формі вимушеного перетерпіння винним державного засудження; в формі
перетерпіння винним державного засудження, яке поєднано з призначенням
йому конкретної міри покарання, від реального відбування котрого, однак,
засуджений звільняється; в формі вимушеного перетерпіння винним
державного засудження і позбавлень або обмежень особистого, майнового чи
іншого характеру, що складають зміст покарання, призначеного йому судом.

Перелік посилань

5. Постанова Пленуму Верховного Суду № 5 від 26 березня 1999 р. “Про
деякі питання застосування законодавства про відповідальність за
ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів” //
Вісник ВСУ № 3, 1999, С. 11—16.

9. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення у
вину. К., 1996.

10. Ємельянов В. Кримінальна відповідальність за злочини терористичної
спрямованості проти державних діячів // Право України, № 1, 2000, С.
98—100.

15. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. М.І. Бажанова.
Х., “Право”, 1997.

16. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. проф. П.С.
Матишевського. К., Юринком, 1999.

17. Ліпкан В. Актуальні проблеми розроблення кримінально-правової норми
про відповідальність за тероризм // Право України, № 3, 2000, С. 77-81.

24. Сухов Ю. Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері
оподаткування та її вдосконалення // Право України, № 1, 2000, С. 86—91.

26. Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий. К., 1999.

Використана література

1. Конституція України // Голос України. 1996, 13 липня.

2. Кримінальний кодекс України // Кодекси України, № 1, 1996.

3. Закон України від 6 березня 1992 р. “Про скасування кримінальних
покарань у вигляді заслання і вислання” // Відомості ВР України, 1992, №
23, С. 337.

4. Закон України від 11 липня 1995 р. “Про внесення змін і доповнень до
деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб”
// Відомості ВР України, 1995, № 29, С. 216.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду № 5 від 26 березня 1999 р “Про
деякі питання застосування законодавства про відповідальність за
ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів” //
Вісник ВСУ № 3, 1999, С. 11—16.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду № 3 від 31 березня 1989 р “Про
практику застосування судами України законодавства про відшкодування
матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно
нажитого майна” // Бюллетень законодавства і юридичної практики України.
К., 1995, С. 301-304.

7. Указ Президії ВР України від 15 листопада 1991 р. “Про внесення
доповнень і змін до Указу Президії Верховної Ради УСРС від 29 липня 1991
року “Про посилення відповідальності за порушення правил, норм та
стандартів, що відносяться до забезпечення безпеки дорожного руху” //
Відомості ВР України, 1992, № 5, С. 40.

8. Бєлоконєв В. Соціальна обумовленність кримінальної відповідальності
за порушення правил водіння або експлуатації військових машин // Право
України, № 3, 2000, С. 56—59.

9. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення у
вину. К., 1996.

10. Ємельянов В. Кримінальна відповідальність за злочини терористичної
спрямованості проти державних діячів // Право України, № 1, 2000, С.
98—100.

11. Ємельянов В.П. Тероризм і злочини терористичної спрямованості. Х.,
“Рубікон”, 1997.

12. Загальна теорія держави і права. За редакцією академіка АпрН
України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова. — К.:
Юрінком, 1997. — 320 С.

13. Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина особлива. К.,
“Генеза”, 1998.

14. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Загальна частина. К., 1996.

15. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. М.І. Бажанова.
Х., “Право”, 1997.

16. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. проф. П.С.
Матишевського. К., Юринком, 1999.

17. Ліпкан В. Актуальні проблеми розроблення кримінально-правової норми
про відповідальність за тероризм // Право України, № 3, 2000, С. 77-81.

18. Минская В. Уголовно-правовое обеспечение применения норм об
ответственности за преступления в сфере экономической деятельности //
Уголовное право. 1999, № 3, С.32—36.

19. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. К., 1997.

20. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи.
К., 1992, С. 43.

21. Практика судів України в кримінальних справах. К., 1993.

22. Скибицкий В.В. Освобождение от уголовной ответственности и отбывания
наказания. К., 1987.

23. Стан злочинності в Україні та результати боротьби з нею //
Інформаційний випуск МВС України. К., 1993, № 7.

24. Сухов Ю. Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері
оподаткування та її вдосконалення // Право України, № 1, 2000, С. 86—91.

25. Теория государства и права. Под. ред. В.М. Корельского и В.Д.
Перевалова.— М.: Издательская группа ИНФРА-М-НОРМА, 1997. — 570 С.

26. Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий. К., 1999.

27. Шалгунова С. Покарання за корисливі злочини в проекті Кримінального
кодексу України // Право України, № 12, 1999, С. 70—72.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020