.

Основи цивільного права України

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
16 5742
Скачать документ

К о н т р о л ь н а р о б о т а

на тему: “Основи цивільного права України”

1. Цивільне право України: поняття і система

Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України,
яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних
осіб та держави в цілому.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується
предметом і методом правового регулювання.

Предмет правового регулювання цивільного права складають правові
відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі
групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, що пов’язані з належністю,
набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. Вони
зумовлені використанням товарно-грошової форми.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають
завдяки здійсненню нею її особистих прав і свобод (наприклад, право
особи на життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я та авторство), які
поділяються на дві групи:

• особисті права, пов’язані з майновими (скажімо, права авторів на
результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва
тощо);

• особисті права, не пов’язані з майновими (приміром, права особи на
честь, гідність, ім’я, листування тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономні
та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис
цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть
бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства),
юридичні особи та держава як у цілому, так і окремі соціальні утворення
(адміністративно-територіальні одиниці, в тому числі автономні
утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не
можуть нав’язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні
базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації
договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної
згоди відносно кількості, якості й ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:

• юридичною рівністю сторін;

• диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право
визначати їхні взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в
межах, передбачених чинним законодавством;

• особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних
правовідносин (через загальний суд, арбітражний чи третейський

суд);

• наявністю майнової відповідальності сторін.

Отже, цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють
майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві
між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на
засадах юридичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у
певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів — юридичних норм
та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути,
що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про
суб’єктів та об’єкти цивільного права, угоди, представництво й
довіреність, позовна давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють
окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона криє в собі
такі інститути: право власності; зобов’язальне право; авторське право;
право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий
зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію;
спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб;
застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Як частина юридичної науки, цивільне право вивчає закономірності
цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його
становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшого
вдосконалення.

2.Поняття і форми власності в Україні

Власність — економічна категорія, що є одним із проявів суспільних
відносин із приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють
суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ
громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим
суб’єктам рівні права та обов’язки з володіння, користування і
розпорядження майном.

Право власності розглядають як в об’єктивному, так і в суб’єктивному
аспектах.

В об’єктивному аспекті право власності — сукупність правових норм, що
регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження
майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція
України, Цивільний кодекс України, Закон України “Про власність” від 7
лютого 1991 р. та інші законодавчі і нормативні акти.

Зокрема, Закон України “Про власність” складається з 8 розділів (57
статей);

Розділ І. Загальні положення.

Розділ П. Право виключної власності народу України.

Розділ III. Право індивідуальної власності.

Розділ IV. Право колективної власності.

Розділ V. Право державної власності.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

Розділ VII. Право власності інших радянських республік. Союзу РСР, інших
держав, їхніх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних
організацій.

Розділ VIII. Захист права власності.

У суб’єктивному аспекті право власності являє собою сукупність
повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника та його
можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним
(наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним
(скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення
знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа
не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і
недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що
володіння незаконне).

Користування — право вилучати з речей їхні корисні властивості
(наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти
харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження — право визначати юридичну або фактичну долю майна
(наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати
тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її
власником відповідного майна.

Розглядають такі форми власності:

• власність народу України — надра землі, повітряний простір, водні та
інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської)
економічної зони;

• приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної
фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери,
результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і
виробничого призначення);

• колективна власність — майно, що належить певному колективу і
необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства,
кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського
товариства, господарського об’єднання, професійної спілки, політичної
партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

• державна власність — майно, необхідне для виконання державою своїх
функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система,
системи зв’язку, транспорту загального користування, кошти державного
бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та
власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

3.Суб’єкти цивільно-правових відносин

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які
вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та
особистих немайнових благ. В окремих випадках суб’єктом зазначених
відносин може бути держава.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи
без громадянства.

Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність
цивільної правосуб’єктності, тобто їхньої право – та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права
і нести цивільні обов’язки.

Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і
припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим).

Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма
громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в
цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від
походження, соціального й майнового стану, расової та національної
належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру
занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж його життя не
може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений
у ній.

Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати
цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки, тобто його
здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за
свої дії.

Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров’я
фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на
такі види:

• повна дієздатність;

• часткова дієздатність;

• мінімальна дієздатність;

• обмежена дієздатність;

• визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття — 18 років. Згідно з
чинним законодавством у разі одруження особи до досягнення повноліття
повна дієздатність у неї настає з моменту одруження.

Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років.
Вони мають право укладати угоди за згодою їхніх батьків (усиновителів)
чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні
побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією;
реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; робити вклади до
кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і
розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо
неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських
організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим
особам.

Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають
право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та робити вклади до
кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було зроблено на
ім’я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до виповнення
неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники
(всиновителі чи опікуни).

Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які
зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть
укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну
платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за
згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.

Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство не здатний розуміти
значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом
недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до
втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди
(наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до
визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи
значного покращання здоров’я громадянина, якого визнано недієздатним,
суд поновлює його в дієздатності.

Якщо громадянин зникає, його місцеперебування невідоме, розшуки його не
дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання
робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин
визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку,
визначеному чинним законодавством.

4.Основні ознаки юридичних осіб

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно,
можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести
обов’язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах.

Правовими ознаками юридичної особи є:

• організаційна єдність;

• наявність відокремленого майна;

• можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;

• здатність самостійно нести майнову відповідальність.

Юридична особа повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи;
місцезнаходження (філіали, представництва).

Юридичні особи наділені цивільною право – суб’єктністю, тобто цивільною
правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із
моменту їх державної реєстрації.

Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і
змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації.

Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної
особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в
поєднанні між собою).

Для юридичної особи правосуб’єктність виникає:

• з моменту затвердження статуту або положення;

• з моменту видання компетентним органом постанови про утворення
організації;

• з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації.

Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб:
державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю
закордонних суб’єктів; приватні; сімейні; релігійні та ін.

Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на:
підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги
населенню; колгоспи — колективні виробничі сільськогосподарські
підприємства; комерційні та інші організації (торгівлі, харчування,
будівництва і т. д.).

Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним
законодавством (наприклад, Законом України “Про підприємства” від 27
березня 1991 р.). До основних способів утворення юридичних осіб
відносять розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Правосуб’єктність юридичної особи припиняється:

• з моменту її ліквідації;

• з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання).

Діяльність юридичних осіб зазвичай припиняється в такому ж порядку, в
якому їх було утворено.

В окремих випадках суб’єктом цивільних правовідносин може бути Україна
як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності
(надходження у власність держави безгосподарного майна, невитребуваних
знахідок, неналежне утримуваного, конфіскованого майна тощо).

5.Цивільно-правові договори:

поняття і види

Договір є основною підставою виникнення зобов’язально-правових відносин
(зобов’язань); він установлює певні суб’єктивні права і суб’єктивні
обов’язки для сторін, що його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або декількох осіб, спрямовану на
встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки
правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто
незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії;
волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору;
правота дієздатності сторін.

Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на
досягнення певної мети, яка не суперечить законові.

Змістом будь-якого договору є права та обов’язки сторін, установлені
ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято
розрізняти істотні, звичайні та випадкові умови договору.

Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між
сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнено згоди з усіх
істотних умов.

Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або
необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за
заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі
купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

Окрім істотних умов, у договорі можуть бути умови звичайні й випадкові.

До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються,
скажімо, місце виконання договору. Щ умови не обов’язково повинні бути
включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна
норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають установити інше місце
виконання договору, то це має бути обумовлено в договорі.

Випадковими визначаються такі умови договору, які зазвичай у договорах
такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою
сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за
виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони
передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її
виплати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включена до договору, має
бути виконана.

У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб.

Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються
односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини,
видача довіреності на вчинення певних дій тощо).

Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми
(наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, підряду, оренди і т.
ін.).

Договори, в яких беруть участь більш як дві особи, називаються
багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із
спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл ).

Розрізняють договори реальні і консенсуальні.

Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного
значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо,
договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами
про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну
суму грошей).

Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного
значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад,
купівля-продаж, найом, підряд тощо).

За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю
чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені.

За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що
її укладають. Однак, у ряді випадків закон вимагає, щоб договори було
укладено в певній формі. Якщо для договору не встановлено певної форми,
він уважається укладеним, доки поведінка осіб свідчить про їхню волю
укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише
у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх
укладання, якщо іншого не встановлено законом (приміром, договір
купівлі-продажу за готівку).

Проста письмова форма застосовується в разі укладення між собою
договорів державними, кооперативними і громадськими організаціями, а
також договорів цих організацій з громадянами, крім договорів, що
виконуються під час їх укладання. У простій письмовій формі укладаються
й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає
закон (скажімо, договір майнового найму (оренди) між громадянами на
строк більш як один рік).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов’язкове у випадках,
передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого
будинку та деякі інші.

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне за собою
нечинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в
законі.

Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма
істотними умовами, а угоду належним чином оформили.

У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти
договір (оферту) і прийняття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс
України визначає, з якого моменту договір уважається укладеним. Коли
пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді,
договір уважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію,
одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом
цього строку. Коли пропозицію укласти договір зроблено усно без
зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо інша
сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття
цієї пропозиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмовій формі,
договір уважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції
одержано протягом нормально необхідного для цього часу.

Слід мати на увазі: якщо з одержаної з запізненням відповіді про згоду
укласти договір випливає, що відповідь було надіслано своєчасно, вона
визнається такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли особа, яка
зробила пропозицію, негайно повідомить другій стороні про одержання
відповіді з запізненням. Тоді відповідь уважається новою пропозицією.

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано,
умовах визнається відмовою від пропозиції та, водночас, новою
пропозицією. Одначе, це правило не поширюється на випадки, коли під час
укладання договорів між державними, кооперативними та іншими
громадськими організаціями виникають розбіжності, що підлягають
розглядові судом, арбітражем або третейським судом.

Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили,
тобто момент, із якого договір уважається укладеним, про що прямо
зазначають у договорі — договір набирає чинності з такого-то дня місяця
і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так,
договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений,
але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих
органах управління.

Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим
моментом пов’язані певні юридичні наслідки — перехід права власності до
покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

Список використаної літератури.

1. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів та
факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. – К.: Вентурі.,
1997р. – 544с.

2. Цивільний Кодекс Української РСР. Затверджений законом від 18 липня
1963 року. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 4
березня 1996 року // Кодекс України. – 1996. №2.

3. Цивільне право. Частина перша. К.: Вентурі, 1997р.

4. Калмиков Ю.Х. Вопросьі применения гражданско- правовьіх норм. –
Саратов., 1976.

5. Гражданское право. Ч. 1. – М.: Тейс, 1996р.

6. Відомості Верховної ради України. – 1992.- №20.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020