25
Зміст
Вступ………………………………………………………………………………3
1. Поняття і види форм державного устрою в зарубіжних країнах..………….5
2. Унітарна держава………………………………………………………………5
3. Федерація як одна з форм державного устрою ………………………………6
3.1. Принципи устрою федерації…………………………………….……8
4. Конфедерація………………………………………………………………….13
5. Співдружність як одна з форм державного устрою…………………………14
Висновки…………………………………………………………………………15
Перелік посилань………………………………………………………………….16
Перелік використаної літератури………………………………………………..17
Вступ
Своєрідність конкретної форми держави, державного правління та
державного yстрою будь-якого історичного періоду визначається насамперед
ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що
ставить перед собою держава.
Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно
функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко
організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку
суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах
домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними
справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави
не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади
народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів
організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в
цю організованість”.
Типологія держав тісно пов’язана з поняттям форми держави. Особливості
кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу її
організаційного устрою, методів здійснення державної влади.
Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. З одного боку,
в межах держави того ж самого типу можуть зустрічатися різні форми
організації і діяльності державної влади, а з іншого, держави різного
типу можуть набувати однакової форми. Своєрідність конкретної форми
держави будь-якого історичного періоду визначається, насамперед ,
ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами і цілями, що
ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави
безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.
Коли розкрита „сутність” держави – визначене її соціальне призначення,
відмінність від додержавної організації суспільства, виділені головні
ознаки і подані головні характеристики, виникає потреба розглянути, як
влаштована держава, тобто в яких конкретних формах існує і функціонує ця
особлива політична, структурна, територіальна організація суспільства.
Традиційно вітчизняна теорія держави і права завжди виділяла у формі
держави три основних, взаємозалежних блоки: форму правління, форму
національно-державного й адміністративно-територіального устрою,
політичний режим.
І якщо форма правління відповідає на запитання про те, хто і як править,
здійснює державну владу в державно-організованому суспільстві, як
влаштовані, зорганізовані і діють у ньому державно-владні структури
(органи держави), то форма національно-державного й
адміністративно-територіального устрою розкриває способи об’єднання
населення на визначеній території, зв’язок цього населення через різні
територіальні і політичні утворення з державою в цілому. Політичний
режим характеризує як, яким чином здійснюється державна влада в
конкретному суспільстві, за допомогою яких прийомів і методів держава
виконує своє соціальне призначення – забезпечує економічне життя,
суспільний порядок, захист громадян, вирішує інші загальні соціальні,
національні, класові задачі.
От чому форму держави можна визначити як такий склад (побудову) держави,
у якому виявляються її основні характеристики і який забезпечує в
комплексі, в системі – організацію державної влади, територіальну
організацію населення.
Мета даної контрольної роботи – оволодіння та засвоєння знань з
дисципліни “Теорія держави і права” з питання “Поняття та форми
державного устрою”.
Завдання роботи: проаналізувати поняття держави та її устрою, розкрити
суть форми державного правління, державного устрою та політичного
режиму.
Методи дослідження: у роботі використовується ряд літературних джерел,
окрім тематичних підручників аналізуються статті з періодичних видань.
1. Поняття і види форм державного устрою в зарубіжних країнах
Форма державного устрою – це спосіб організації державної влади, який
визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових
частин.
Форма державного устрою знаходить свій вияв в особливостях
політико-територіальної організації держави та її адміністративно-
територіального устрою [1].
Виділяють такі форми державного устрою
Унітарна держава
— проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні
одиниці, що не мають суверенних прав
Федерація
— складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають
суверенні права
Основні ознаки унітарної держави (Болгарія, Польща, Франція, Велика
Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія,
Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):
1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;
3) єдине громадянство і єдина державна символіка;
4) єдина система законодавства і єдина судова система;
5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку
політичну самостійність;
6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні — області, у Польщі — воєводства, в
Англії — графства, в Італії — провінції.
2.Унітарна держава
Держава вважається унітарною (простою), якщо жодна з частин її
територій не наділена статусом державного утворення. В унітарній державі
існує лише одна конституція, одна система права і одна система органів
влади. Її складові частини мають статус адміністративно-територіальних
одиниць [2].
Адміністративно-територіальні одиниці – це частини території держави,
організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного
управління.
Автономія – це самоврядування населення на частині території держави, що
звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих
повноважень з питань місцевого значення (автономні області Іспанії,
Італії, Португалії).
В кожній автономії утворюються представницькі органи, які виконують
законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницький орган
формує виконавчі органи, які несуть перед ним політичну
відповідальність. Діяльність цього органу контролюється центральною
владою, зокрема глава держави має право розпустити його.
Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль,
Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають
автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні — це
Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими
унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму.
Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі
місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи,
котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування. У децентралізованих
унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають
право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них
автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері
адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною
самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються
парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у
порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним
законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією) [3].
Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері
законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції
(набрала чинності 12 січня 1999 p.).
Основні ознаки унітарної держави:
· єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
· єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;
· єдине громадянство і єдина державна символіка;
· єдина система законодавства і єдина судова система;
· адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку
політичну самостійність;
· в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні — області, у Польщі — воєводства, в
Англії — графства, в Італії — провінції.
3. Федерація як одна з форм державного устрою
Федерація – це держава, територія якої складається з території її членів
– суб’єктів (штати – Австралія, Бразилія, Індія, Венесуела, Мексика,
Нігерія, США; проавінції – Аргентина, Канада, Пакистан; землі – Австрія,
ФРН; республіки – Росія, Югославія; кантони – Швейцарія тощо).
Всі суб’єкти федерації є державними утвореннями, тобто вони наділені
установчою владою – можуть приймати власні конституції, які повинні
відповідати основним федеративним законам. Пріорітет у сфері
законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності завжди
залишається за федераціями [4].
Федеративна форма політико-територіального устрою менш поширена
порівняно з унітарною формою.
Сьогодні у світі існують такі федеративні держави, як Росія, США,
Канада, Австралія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Союзна Республіка
Югославія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Індія та ін., тобто країни, які
відіграють провідну роль в економіці світу. Вони розташовані на різних
континентах, вирізняються площами своїх територій (від Австралії, яка
займає весь континент, до невеликих – Австрії та Бельгії) та є
унікальними за ступенем свого політичного й культурного розвитку, а
також за національним складом населення. Загальна кількість їх населення
наближається до півтора мільярди громадян. Спочатку федерація виникла у
США (1787 р.). Політико-територіальний устрій окремих країн не є сталим.
Про іде свідчить досвід деяких європейських держав. Так, протягом XX ст.
Чехословаччина була унітарною державою (1918 – 1968 рр.), федеративною
державою (1969 – 1992 рр.), а з січня 1993 р. Чехословацька Федерація
взагалі припинила своє існування. На її тернів торії утворилися дві
унітарні держави – Чеська Республіка і Словацька Республіка
(Словаччина) [5].
У 1946 р. була утворена Югославська Федерація, до складу якої входили
шість республік і два автономних краї. Події КІІІЦЯ 80-Х — початку 90-х
років XX ст. призвели до розпаду федерації у тому вигляді, який був
передбачений Конституцією 1974 р., і утворена нова Югославська Федерація
– Союзна Республіка Югославія, суб’ єктами якої стали лише дві
республіки – Сербія та Чорногорія. Решта колишніх суб ‘єктів
Югославської Федерації тепер існує як самостійні національні держави.
У 1993 р. завершився довгий процес перетворення Бельгії з унітарної
держави на федеративну.
Федерація – це союзна держава, що складається з окремих державних
утворень (республік, штатів, земель, провінцій). До складу Російської
Федерації входять різноманітні суб’єкти федерації: республіки; краї;
області; автономна область; Москва, Санкт-Петербург – міста федерального
підпорядкування – та автономні округи. Ці державні утворення мають назву
«суб’єкти федерації». Правове становище республік, штатів, земель,
провінцій регулюється конституцією федерації та власними конституціями
суб’ єктів федерації, що мають відповідати конституціям спілки (союзу).
В Індії, наприклад, тільки один штат з 25 (Джамму іі Кашмір) має власну
конституцію.
Обов’язковість відповідності конституцій суб’єктів федерації конституції
союзу передбачена у законах Німеччини, Австрії та інших федеративних
держав. Так, ст. 28 Основного Закону ФРН проголошує, що конституційний
устрій земель має відповідати основним завданням республіканської,
демократичної та соціальної правової держави згідно з вимогами сучасного
Основного Закону. Суб’єктам федерації надається право в межах їх
компетенції приймати закони, що не суперечать загальнофсдеративному
законодавству.
В окремих федераціях (США, Бразилія, Мексика, Австралія та ін.) утворені
своєрідні територіальні одиниці. Так, у США, Мексиці та інших
федеративних державах існують федеральні округи, є острівки, рифи,
континентальний пі ельф, внутрішні морські води, які не є суб’ єктами
федерації.
Конституції федеративних держав не надають суб’єктам федерації права
виходу з федерації, тобто права сецесії [6].
Проте, як свідчить історія федералізму, інколи цього не досить, щоб
стати перешкодою для виходу з федерації окремих суб’єктів за їх
бажанням.
Так, Конституція Югославії 1974 р. і Конституційний закон про
Чехословацьку Федерацію 1968 р. не надавали суб’єктам федерації права на
вихід з неї. Проте колишні суб’єкти федерації, зокрема Хорватія,
Словенія та інші суб’єкти, розірвали федеративну спілку, провівши
референдум.
Чехословацька Федерація припинила своє існування на підставі прийнятих
Федеральними зборами Чехословаччини низки конституційних законів.
Політичній історії відомі інші випадки виходу з федерації та створення
незалежних держав. Це розпад СРСР та утворення суверенних незалежних
держав, вихід Бангладеш із Пакистанської Федерації, а Сінгапуру – з
Федерації Малайзії. Однак у деяких випадках спроба вийти зі складу
федерації придушувалася збройними федеральними силами. Закінчилася
поразкою у жовтні 1995 р. спроба з допомогою референдуму вийти зі складу
иере-важно англомовної Канадської Федерації франкомовної провінції
Квебек.
3.1. Принципи устрою федерації.
1. Федерація побудована за територіальним принципом. Це США, Бразилія,
Мексика, Австрія, Німеччина, Австралія та ін. Так, жоден із 50 штатів
США не був утворений за національною ознакою, однак на півдні країни
темношкіре населення складає більшість; у Мексиканських Сполучених
Штатах існують три національні групи і 31 штат; в Аргентині утворено 22
штати, де є дві національні групи; у Німеччині є одна нація, а суб’єктів
федерації після об’єднання з НДР – 16; в Австрії проживає одна нація,
проте земель, які є суб’єктами федерації, – 9 [7].
2. Федерація, побудована за національним принципом, Суб ‘єктами
федерації Союзної Республіки Югославія за Конституцією 1992 р. є дві
республіки – Сербська Республіка та Республіка Чорногорія. Незважаючи иа
дуже велику відмінність у кількості населення, суб’єкти федерації мають
рівні права. Досить сказати, що коли президентом СРЮ буде обраний серб,
то прем’єр-міністром буде чорногорець, і навпаки; республіки мають свої
конституції і громадянство.
Рівноправними суб’єктами бельгійської федерації, починаючи з 1993 р.,
коли завершилася трансформація Бельгії від унітарної до федеративної
держави, є община Фландрія, населення якої розмовляє нідерландською
мовою, община Валонія, що застосовує французьку мову, та Брюсельський
регіон, де вживають обидві мови. Суб’єкти цієї федерації рівноправні.
Утворенням федерації були припинені сепаратистські тенденції серед
фламандців, які складають близько 60% десятимільйониого населення
Бельгії [8].
Індія – багатонаціональна держава, що об’єднує понад десять націй,
велику кількість народностей та етнічних груп. Період з 1956 по 1960 рр.
відзначено як добу реорганізації індійської федерації за національною
основою. Значну частину багатонаціональних штатів було реорганізовано в
однонаціональні. У 1989 р. функціонувало 25 штатів і кілька союзних
територій. У цілому національний принцип побудови федерації в Індії
виправдав себе.
3. Федерація, побудована за змішаним принципом: національ ним і
територіальним. Згідно з Конституцією Російської Феде рації до складу
держави входять утворені за національним прин ципом – 21 республіка,
одна автономна область і 10 автономних округів, за територіальним
принципом – 49 областей І два міста федерального значення.
Суб ‘єкти федерації мають свої законодавчі, виконавчі та судові органи.
Називаються вони по-різному. Так, законодавчий орган штатів в Індії є
легіслатурою, у США – законодавчою чи генеральною асамблеєю, у Мексиці –
законодавчим органом, у Німеччині та в Австрії – ландтагом землі тощо.
Законодавчі органи суб’єктів федерації обираються виборчим корпусом
штату (землі). За своєю структурою вони або однопалатні Німеччина,
Австрія, більшість штатів Індії та один штат – Небраска – у США), або
двопалатні.
Виконавчу владу уособлює губернатор, який обирається повнолітніми
громадянами (США, Мексика та ін.) або призначається президентом (Індія).
Іноді це робить уряд землі, який обирається ландтагом землі (Німеччина,
Австрія).
Суб’єкти федерації мають, як правило, особисте громадянство. Характерною
формальною ознакою федеративної держави є подвійне громадянство.
Подвійне громадянство зафіксовано у конституціях США, Німеччини,
Австрії.
Так, розділ І і поправка XIV до Конституції США передбачають, що особи,
народжені або натуралізовані у США та підлеглі їх владі, є громадянами
США і штатів, де вони проживають.
У конституціях латиноамериканських федерацій (Мексика, Бразилія,
Аргентина, Венесуела) закріплюється союзне громадянство та громадянство
суб’єктів. Але відносини у галузі громадянства регулюються переважно
законами федерації.
У Конституції Австрії (п. і ст. 6) записано, що для кожної землі існує
своє громадянство. Головною передумовою громадянства землі є належність
до однієї з ії общин. З набуттям громадянства землі набувається й
громадянство федерації. Кожен громадянин федерації має у будь-якій із
земель такі самі права й обов’язки, що й громадяни цієї землі [9].
Конституція ФРН відносить до компетенції федеральних органів
встановлення громадянства федерації (п. 2 ст. 73), а ст. 74 п. 8
встановлення громадянства земель відносить до конкуруючого
законодавства. Кожен німець має у кожній землі однакові громадянські
права та обов’язки (п. 1 ст. 33). З набуттям федерального громадянства
автоматично надається громадянство окремої землі. Конституція Індії
встановлює тільки союзне громадянство.
Федеральний парламент, як правило, будується за двопалатною схемою.
Верхні палати відбивають інтереси суб’єктів федерації – вони мають різні
назви: Сенат (США, Мексика, Бразилія, Канада); Рада штатів (Індія),
Федеральна Рада (Австрія), Рада федерації (Росія).
Нижні палати є органами загальносоюзного представництва, вони обираються
за територіальними виборчими округами на менш тривалий строк
повноважень, ніж верхні палати.
Верхні палати є представниками інтересів суб’єктів федерацій, вони
обираються на довший термін, ніж нижні палати. Існують різні способи
утворення верхніх палат. Перший спосіб полягає у тому, що вони
обираються у фіксованому складі, незалежно від кількості населення суб’
єктів федерації, площі їхніх територій та інших критеріїв. Так, усі 50
штатів СІІІА обирають до Сенату по два сенатори; кожен штат і
федеральний округ Мексиканських Сполучених Штатів також обирає по два
члени палати сенаторів, а кожен штат Бразилії – по три сенатори. Другий
спосіб утворення верхніх палат передбачений, наприклад, конституціями
Австрії та Індії. Кількість членів Федеральної ради Австрії та Ради
штатів в Індії, які обираються відповідно землями та штатами, залежить
від кількості населення суб’єктів федерації. Так, найчисленніша земля
Австрії обирає до Федеральної ради 12 представників, а значно більший за
кількістю населення Індійський штат – 34 члени до Ради штатів. Менш
населені суб’єкти цих федерацій, відповідно, – 3 і 4 представники.
Характерну рису утворення Ради штатів в Індії становить призначення 12
її членів президентом республіки. Третій спосіб притаманний Сенату
Канади та Бундесрату Німеччини. Конституції цих держав установили різні
норми представництва, які залежать від кількості населення провінцій у
Канаді (4-24) та земель у Німеччині (3-6) [10].
Сенатори у Канаді призначаються генерал-губернатором, а члени бундесрату
призначаються та відкликаються урядами земель; нарешті, останній спосіб
– розмежування компетенції між союзом і суб’єктами федерації – має
велике значення, оскільки від принципів розподілу такої компетенції
залежать правове становище суб ‘єктів федерації, їхні відносини поміж
собою та з центром. Ці питання вирішуються неоднаково в різних
федераціях і на різних ступенях їх розвитку. Усе залежить не тільки від
відносин поміж класами й націями всередині країни, а й від причин, що
диктуються міжнародним становищем.
Федерації розрізняються за ступенем централізації або децентралізації
влади.
Конституції передбачають розмежування компетенції між центром і
державними утвореннями. Компетенція – це сукупність закріплених у
правових нормах повноважень у різних сферах діяльності, розподіл прав
між федерацією в цілому та її суб’єктами. Такий розподіл забезпечується
нормативними актами в різний спосіб. Часто компетенція має кілька видів:
виключну компетенцію федерації (тобто таку, яка виконується тільки
союзними органами); виключну компетенцію суб’єктів федерації; сумісну,
або збіжну, компетенцію федерації та її членів; залишкову компетенцію (в
Австрії тау Німеччині існує поняття «конкуруючої компетенції», остання
являє собою різновид збіжної, або сумісної, компетенції) [11].
Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада,
Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та
ін. — разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до
федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):
1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному
відношенні не є одне ціле, а складається із територій — суб’єктів
федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
2) наявність загальної конституції федерації і конституцій “і суб’єктів,
тобто наділення суб’єктів федерації установчою владою;
3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи
законодавства її суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації в межах
установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які
діють лише на території суб’єкта федерації і мають відповідати союзному
законодавству;
4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів
суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління
суб’єктів федерації;
5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб’єктів; у ряді
федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
6) можливість суб’єктів федерації мати власну правову і судову системи
(США);
7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;
8) суб’єкти федерації не мають суверенітету і не є суб’єктами
міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може
виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб’єктів.
У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному
уряду, освіта — регіонам, а право оподатковування поділене між обома.
Тому і федерація, і її суб’єкти можуть мати право видавати закони з
аналогічних питань [12].
Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:
• За способом створення:
договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту —
створюються, як правило, «знизу»);
конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції — створюються
головним чином «зверху», приклад — Індія);
договірно-конституційні (їх більшість — США, ФРН, Швейцарія, Російська
Федерація та ін.).
• За способом взаємовідносин федерації та суб’єктів:
на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР — у минулому);
на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).
• За способом розподілу і здійснення владних повноважень:
централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина,
Бразилія);
відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).
• За принципом переваги або поєднання національного і територіального
підходів:
територіальний підхід (США, Індія, Мексика);
національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді
немає);
поєднання національно-територіального і територіального підходів
(Росія).
У деяких країнах (США, Канаді, Латиноамериканській Федерації) існують
два види компетенції: виключна компетенція союзу та залишкова
компетенція суб’єктів федерації. До виключної компетенції США належить
регулювання поміжштатної та зовнішньої торгівлі; карбування монет ,
встановлення стандарту міри та ваги; оголошення війни; призов до
військової служби та утримання армії; створення та утримання
Військово-Морського Флоту; здійснення зовнішніх відносин; укладення
позик від імені США; видання законів для забезпечення цих повноважень
(ст. 1 розд. 8 тощо). Решта питань, не згаданих у цьому переліку, згідно
з поправкою X, стосуються виключної компетенції штатів (проведення
виборів, встановлення органів місцевого самоврядування, охорона здоров’я
І громадського порядку, прийняття та внесення змін до Конституції штату
та його органів влади й управління, ратифікація поправок до Конституції
США) [13].
Конституція Індії закріплює такі види компетенції: виключну компетенцію
союзу, виключну компетенцію штатів і сумісну компетенцію союзу і штатів
[14].
До виключної компетенції союзу Конституція Індії відносить 97 питань, у
тому числі всі питання щодо організації і здійснення оборони країни;
зовнішньої політики (відносини з іноземнимдержавами; дипломатичне,
консульське и торгове представництва; участь у міжнародних конференціях;
укладення угод з іноземними державами; питання війни та миру;
громадянство, натуралізація та іноземні піддані. До них належать також
питання щодо залізничних, морських і повітряних шляхів сполучення,
засобів зв’язку; грошового обігу; монетарної системи, іноземної валюти,
банківської справи, фондових і товарних бірж; розвитку основних галузей
промисловості; розвитку й керівництва культурними установами
національного значення тощо).
До виключної компетенції штатів належать: забезпечення громадського
порядку і поліцейська служба; здійснення правосуддя; місцеве
самоврядування; охорона здоров’я, освіта (за винятком питань, віднесених
до компетенції союзу); засоби зв’язку, атакож велике коло питань,
пов’язаних із сільським господарством. Проте за умов надзвичайного стану
союзний парламент має право приймати рішення з будь-яких питань.
До сумісної компетенції союзу і штатів віднесено: кримінальне право і
кримінальний процес; законодавство про шлюб, сім’ю та опіку; значну
частину цивільного права і цивільного процесу; законодавство про
профспілки, промислові й трудові конфлікти; контроль за цінами.
Питання, що не передбачені жодним із видів компетенції, належать до
повноважень штатів.
4. Конфедерація
Конфедерація – це міждержавне об’єднання з певними, визначеними в
установчому акті цілями. Спільні органи, що формуються у конфедерації,
наділені обмеженою компетенцією. Держави-члени мають право скасовувати
акти цих органів і право виходити з конфедерації.
Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для
досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної
діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа,
грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної
самостійності [15].
Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США,
Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981-1989
pp.):
1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і
державного кордону;
2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;
3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи
законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;
4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і
міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;
5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з
делегатів суверенних держав;
6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом
консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов’язковим і
не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);
7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її
суб’єктів.
Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або
розпадаються, або еволюціонують у федерацію.
5. Співдружність як одна з форм державного устрою
Заслуговує на увагу особлива форма об’єднання держав, іменована
співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська
Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за
конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об’єднання держав, які
виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного
суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при
конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди,
інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть
бути найрізноманітні — економічні, культурні та ін [16].
Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і
навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки,
призвести до дезінтеграції, роз’єднання.
СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) — це
об’єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну
спільність народів і сформовані між ними зв’язки шляхом координації
політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована
трьома державами — Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них
приєдналися дев’ять країн — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.
СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи: Раду глав
держав. Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ.
Координаційно-консультативний комітет. Головне командування об’єднаних
збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний
суд. Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів
Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка
складається з парламентських делегацій — учасників Угоди про
Міжпарламентську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення
Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень,
рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка
рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться
у сфері спільних інтересів держав Співдружності [17].
Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і
принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне
утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів
(Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї,
Алма-атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових
питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.). Разом із членством у
СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право
виходу з СНД.
Висновки
Проаналізувавши деякі поняття державного устрою я зрозуміла, що форма
держави – складне суспільне явище, яке містить у собі три взаємозалежних
елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного
режиму.; визначила, що форма державного устрою – це національна й
адміністративно-територіальна будівля держави, що розкриває характер,
взаємин між його складовими частинами, між центральними і місцевими
органами державного керування, влади.
Форми державного устрою зарубіжних країн різноманітні та індивідуальні.
Але в науці конституційного права виділяють дві основні форми – унітарну
та федеративну, що звичайно, ніяк не виключає існування змішаних форм
державного устрою.
Форма правління — це організація верховної влади в державі, характер і
принципи її взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями,
класами і соціальними групами. Форми правління залежать від форм
демократії, від наявності певної виборчої системи або її відсутності,
від наявності виборних органів тощо. За формами правління всі держави
поділяються на монархії і республіки, які мають різні види.
Кожна держава має свою форму і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення,
вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання про
форму держави є питанням, як організована державна влада, яка система
державних органів існує, які існують форми правління, які взаємозв’язки
між окремими органами державної влади, національно-територіальний устрій
держави і методи управління державою і суспільством. Форма держави є
спосіб її існування і функціонування. Держава є політичною формою
економічного і соціального розвитку суспільства.
Перелік посилань:
1. Шостенко І.І. Історія держави і права зарубіжних країн:
Навчально-методичний посібник; -К.: МАУП, 2003. -101, с.
2.
3. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник/ К 65 М. С.
Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О.
Ріяки. — 2-е вид., допов. і псрероб, — К.: Юрінком Інтер, 2004.
4. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебное
пособие. -М.: Инфра-М: Форум, 2000. -486, с.
5. Бостан Л. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний
посібник – К.: Центр навчальної літератури, 2004. -671 с.
6. Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. –
К.: Центр навчальної літератури, 2005. -503 с.
7. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ За ред. В.Д.
Гончаренко; – К.: Видавничий дім, 2002. -714 с.
8. Лісничий В. В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн:
Навчальний посібник/ Василь Лісничий. -К.: Професіонал, 2004. -335, с.
9. Омельченко І. К. Історія держави і права зарубіжних країн:
Навчально-методичний посібник. – К.: Ін-т держави і права ім.
В.М.Корецького, 2000. -132, с.
10. Рубаник В. Є. Лекції з історії держави та права зарубіжних країн:
Навч. посібник,. -Х.: Консум, 2003. -527 с.
11. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник.
-Х.: Право, 2001. -415, с.
12. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн:
Навчальний посібник. -К.: Атіка, 2004. -615, с.
13. Михалева Н. А. Конституционное право зарубежных стран: Учеб.
пособие. -М.: Юрист, 1999. -349, с.
14. Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник.
-К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000: Магнолія плюс, 2003. – 474 с.
15. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч.
посібник для студ. вуз.: У 2 т./ За ред. В.Д.Гончаренка. -К.: Ін Юре,
1998
16. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. -М.:
Юристь, 2005. – 669 с.
17. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.
посібник для студ. юрид. вузів та фак. -К.: Вентурі, 1997. -303 с.
Перелік використаної літератури:
Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебное
пособие. -М.: Инфра-М: Форум, 2000. -486, с.
Бостан Л. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний
посібник – К.: Центр навчальної літератури, 2004. -671 с.
Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.:
Центр навчальної літератури, 2005. -503 с.
Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ За ред. В.Д.
Гончаренко; – К.: Видавничий дім, 2002. -714 с.
Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник/ К 65 М. С.
Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О.
Ріяки. — 2-е вид., допов. і псрероб, — К.: Юрінком Інтер, 2004.
Лісничий В. В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн:
Навчальний посібник/ Василь Лісничий. -К.: Професіонал, 2004. -335, с.
Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн:
Навчальний посібник. -К.: Атіка, 2004. -615, с.
Михалева Н. А. Конституционное право зарубежных стран: Учеб. пособие.
-М.: Юрист, 1999. -349, с.
Омельченко І. К. Історія держави і права зарубіжних країн:
Навчально-методичний посібник. – К.: Ін-т держави і права ім.
В.М.Корецького, 2000. -132, с.
Рубаник В. Є. Лекції з історії держави та права зарубіжних країн: Навч.
посібник,. -Х.: Консум, 2003. -527 с.
Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. -Х.:
Право, 2001. -415, с.
Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник.
-К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000: Магнолія плюс, 2003. – 474 с.
Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник
для студ. вуз.: У 2 т./ За ред. В.Д.Гончаренка. -К.: Ін Юре, 1998
Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. -М.:
Юристь, 2005. – 669 с.
Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.
посібник для студ. юрид. вузів та фак. -К.: Вентурі, 1997. -303 с.
Шостенко І.І. Історія держави і права зарубіжних країн:
Навчально-методичний посібник; -К.: МАУП, 2003. -101, с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
