1
ЗМІСТ.
1. Вступ…………………………………………ст. 2
2. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад
кримінального судочинства……………..ст.3
3. Характеристика окремих принципів кримінального
процесу………………………………………….ст.12
3.1.Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу
України………………………………..ст.12
3.2. Спеціальні (міжгалузеві) принципи кримінального процесу
України………………………………..ст.34
4. Висновок…………………………………ст.43
5. Література……………………………………ст.44
ВСТУП.
Неможливо збудувати будівлю, не маючи фундаменту та загального уявлення
про неї. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти
це, не можна обмежитися вивченням лише окремих ознак, особливостей і
деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що об’єднує і становить їх
основу (лат. рrincipium— принцип, засада), оскільки окремі ознаки, риси,
деталі не виникають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило
притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву.
За В. Далем, «принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило,
основа, від якої не відступають»[1;431].
Відповідно до тлумачного словника української мови «засада — це основне
вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного
напряму і т. ін.»[2;714].
Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства,
прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування,
судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального
права. Тому принципи кримінального процесу України як основоположні
начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в
кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, бо
інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові
відносини.
Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад
кримінального судочинства.
Неможливо збудувати будівлю, не маючи фундаменту та загального уявлення
про неї. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти
це, не можна обмежитися вивченням лише окремих ознак, особливостей і
деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що об’єднує і становить їх
основу (лат. рrincipium— принцип, засада), оскільки окремі ознаки, риси,
деталі не виникають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило
притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву.
За В. Далем, «принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило,
основа, від якої не відступають»[1;431].
Відповідно до тлумачного словника української мови «засада — це основне
вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного
напряму і т. ін.»[2;714].
Однією з основних функцій, які здійснює держава є забезпечення
законності і правопорядку. До неї належать соціально-економічні
перетворення, заходи політичного характеру, виховно-профілактичні
зусилля, застосування примусу щодо осіб, які порушують вимоги закону. В
системі заходів такого роду одне із центральних місць посідає діяльність
з боротьби зі злочинністю. Закон чітко визначає державні органи, які
реалізують конкретні форми діяльності з боротьби зі злочинністю. Це
органи правосуддя, досудового слідства, дізнання, органи
оперативно-розшукової діяльності, органи розвідки і контррозвідки,
виконання вироків та прокурорського нагляду. Всі ці органи мають реальну
владу, і неважко передбачити, які негативні наслідки можуть настати,
якщо вони діятимуть свавільно. Оскільки діяльність цих органів має
підвищену суспільну небезпеку, для неї встановлено підказані міжнародним
і національним досвідом та закріплені в законі відповідні правила,
процедура. Через те, що ця діяльність пов’язана із застосуванням
кримінального закону, її називають кримінальним процесом. Для побудови
кримінального процесу необхідні загальні підвалини, загальні ідеї. Щоб
визначити, яким у тій чи іншій державі є кримінальний процес, яка
політична і правова сутність діяльності органів слідства, прокуратури,
адвокатури і суду, треба з’ясувати, які принципові положення, засади
покладено в основу їхньої діяльності. Не може йтися про вищу
справедливість суду без впровадження у його діяльність тих положень, що
забезпечують професіоналізм, абсолютну неупередженість та об’єктивність.
Відомо три історичні форми кримінального процесу: ранній обвинувальний,
який виник із первіснообщинного устрою, середньовічний інквізиційний та
нинішній змішаний більш цивілізований, гуманний і змагальний процес. Ці
види кримінального процесу з історичною послідовністю змінювали один
одного під впливом економічних, політичних, соціальних та інших
факторів. Україна на порозі 21 ст. ще має у кримінальному процесі багато
рудиментів інквізиційного процесу. Про це свідчить той факт, що досудове
слідство перебуває в руках виконавчої влади і значною мірою
підпорядковано дізнанню. Суди змушені виконувати не властиву їм
обвинувальну функцію, оскільки прокурор не бере участі у розгляді майже
половини справ. Суди значною мірою залежать від виконавчої влади, у
судових процесах немає дійсної змагальності сторін, не забезпечена повна
рівність сторін перед законом і судом, відсутня можливість апеляційного
перегляду справи, а поняття презумпції невинуватості, нечітко
продекламоване у Кримінально-процесуальному кодексі, постійно
порушується на практиці. «В чинному КПК все ще на першому плані
перебуває процедура обвинувачення, а захист реально не протистоїть
процесуальній діяльності органів досудового розслідування»[3;286-288].
Все це відбивається на правах і свободах людини, на можливості їх
реалізації, створює відповідні серйозні проблеми Україні в її стосунках
з цивілізованим світом, є перепоною для її нормального розвитку.
Намагання переходу України в нову політичну і соціальну реальність
спонукає її до сприйняття і закріплення в Конституції та відповідних
законах усіх тих домінуючих у світі передових ідей, які світове
співтовариство впроваджує у кримінальному судочинстві. Ці ідеї
спрямовані перш за все на поважання гідності людини, на захист її прав і
свобод, на обмеження свавілля держави та чиновників. Основні засади
судочинства містяться у таких міжнародно-правових актах, як Загальна
декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217А(ІІІ)
Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про
громадянські та політичні права, прийнятий резолюцією 2200А (XXI)
Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р.; Конвенція про захист
прав і основних свобод людини, прийнята в Римі 4 листопада 1950 р. та у
багатьох інших міжнародних актах.
Із змісту терміна «засада» («основа») випливає, що засадою кримінального
процесу може бути визнано не кожне положення, що характеризує
організацію і діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та
суду, а лише головні, вихідні моменти, на яких у свою чергу ґрунтуються
більш детальні положення.
Засадам судочинства у юридичній літературі приділяється багато уваги.
Зокрема, М.С. Строгович визначав поняття основних засад кримінального
процесу як найважливіші і визначальні правові положення, що на них
будується кримінальний процес, які характеризують кримінальний процес як
дійовий засіб активної боротьби проти злочинних посягань на державу та
правопорядок і які виражають здійснення у кримінальному процесі
демократизму і законності. Він вважає, що основні засади кримінального
процесу мають визначальне значення для всієї системи процесуальних форм
та інститутів і відображають найістотніші риси і властивості
кримінального процесу[4;124].
Засади кримінального процесу водночас є засадами судочинства, бо правові
положення, що належать до засад кримінального процесу обов’язково діють
на стадії судового розгляду.
Ю. П. Янович характеризує засади кримінального процесу як основоположні
правові вимоги, що визначають зміст і форму кримінального процесу в
цілому, його стадій та інститутів, недодержання яких тягне за собою
несприятливі наслідки у вигляді скасування прийнятих у справі рішень. На
його думку, суть засад кримінального процесу полягає в тому, що це норми
загального і визначального характеру, які містяться у Конституції, КПК
та інших правових актах, що відображають істотніші риси і властивості
кримінального процесу. Причому ці норми первинні, тобто такі, що не
випливають з інших норм, вони конкретизуються в окремих
кримінально-процесуальних нормах. Норми-засади діють у всіх чи кількох
стадіях кримінального процесу і обов’язково виявляються у центральній
його стадії — судовому розгляді[5;28-29].
І.В. Тиричев до засад кримінального процесу відносить правові норми, які
визначають права і свободи людини і громадянина у кримінальному
процесі[6;88].
З точки зору В.М. Тертишника засади кримінального процесу — це
закріплені в законі основоположні ідеї, начала, найзагальніші положення,
які визначають суть і зміст діяльності суб’єктів процесу, процесуальну
форму здійснення правосуддя. Ці засади являють собою загальні правила
поведінки визначального характеру, які дістали закріплення у законі,
звернені своїми правовими вимогами до всіх учасників процесу, мають
загальнообов’язковий характер, забезпечуються заходами державного
примусу та мають правовий механізм реалізації[7;26].
На думку Л.Т. Ульянової, засадами кримінального процесу можуть бути не
будь-які, довільно вибрані погляди на форми й методи судочинства, а лише
ті, що відповідають соціально-економічним умовам розвитку суспільства і
можуть бути реалізовані в умовах організації розслідування і розгляду
кримінальних справ на демократичних засадах[8;58].
Найбільш обгрунтовано, на наш погляд, дано визначення поняття засад
кримінального процесу у працях М.М. Михеєнка. До критеріїв їх визначення
він відносить таку сукупність властивостей: 1)найзагальніші, вихідні
положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального
процесу, визначають його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст
його стадій та інститутів; 2) вони виражають панівні в державі політичні
і правові ідеї, які стосуються завдань та способу здійснення судочинства
в кримінальних справах; 3) вони мають бути закріплені в нормах права; 4)
повинні повністю діяти у всіх або кількох стадіях кримінального процесу
і обов’язково у його центральній стадії — стадії судового розгляду; 5)
порушення будь-якої засади означає незаконність рішення у справі і
обов’язково тягне за собою його скасування [9;101].
У юридичній літературі висловлюються різні думки щодо того, які саме
засади входять до системи засад кримінального процесу. Ю.М. Грошевой і
І.Є. Марочкін обмежуються лише тими, що закріплені в ст.129
Конституції[10;14-18]. В.М. Тертишник, крім передбачених у ст.129
Конституції, до них відносить: 1) здійснення правосуддя тільки судом; 2)
національну мову процесуального провадження; 3) додержання
конституційних прав і свобод громадян; 4) встановлення об’єктивної
істини; 5) презумпцію невинуватості обвинуваченого і добропорядності
громадянина; 6) ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням і
матеріалами справи; 7) неприпустимість примусу до свідчення проти самого
себе і своїх близьких родичів; 8) безпосередність і усність судового
розгляду; 9) таємниця наради суддів; 10) забезпечення повної
реабілітації осіб, які були незаконно і необгрунтовано притягнуті до
відповідальності[7;27].
За визначенням М.М. Михеєнка, система засад кримінального процесу
охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова
судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне
життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6)
недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з’ясування істини; 9)
забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист;
10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття, викриття
членів сім’ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно
судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і
недоторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15) змагальність
судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17) забезпечення
апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; 18)
обов’язковість рішень суду[9;102-103].
У юридичній літературі наводяться й інші засади кримінального процесу:
науковість, достатність підстав для процесуальних рішень, обов’язок
органів судочинства поважати і додержувати права, законні інтереси і
гідність громадян, справедливість та інші. Різні автори називають різне
їх число. Причому часто суб’єктивно. На нашу думку, чим більше засад,
тим менше їх значення, тим більша їх розмитість. Засади кримінального
судочинства — це стовпи, стрижні, на яких повинні монтуватися всі інші
правила кримінального процесу і їх має бути стільки, скільки того
вимагають умови життя суспільства.
За Конституцією (ст. 129) до основних засад судочинства належать
законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в
наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості,
підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення
обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне
фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного
оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом,
обов’язковість рішень суду. Слід підкреслити, що послідовність, у якій
наведено ці засади, не означає більшої або меншої їх значимості,
оскільки вони всі рівні.
У наведеному переліку основних засад судочинства не значиться
незалежність суддів при здійсненні правосуддя і підкорення їх лише
законові. Проте ця норма лежить в основі всього правосуддя і тому вона в
статтях 126 і 129 Конституції зазначена як така, без якої зводяться
нанівець усі засади судочинства, без якої неможливе об’єктивне і
справедливе правосуддя.
Називаючи зазначені засади судочинства основними, законодавець тим самим
визнає, що є й інші. Вони також передбачені Конституцією і зводяться до
забезпечення прав і свобод людини. До них належать державна мова
судочинства, повага до гідності особи, невтручання в її особисте та
сімейне життя, право людини на свободу та особисту недоторканність,
недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції, свобода від самовикриття, викриття
членів сім’ї чи близьких родичів, встановлення об’єктивної істини.
Конституція, визначаючи конкретні засади судочинства, разом з тим дає
простір законодавцю у можливості визначення в законах інших засад
судочинства в судах окремих судових юрисдикцій. Отже, виходячи з логіки
Конституції, засадами судочинства є основні конституційні засади, інші
конституційні засади, а також засади, передбачені окремими законами.
Зазначаючи, що законом можуть бути визнані й інші засади судочинства,
законодавець таким чином закріпив норму про те, що засадами судочинства
можуть бути лише ті, що передбачені законом. Усі інші ідеї, навіть
високоморальні, надзвичайно важливі, але не закріплені в законі, не
можуть бути керівними, обов’язковими для виконання.
Навівши в Конституції перелік основних засад судочинства, законодавець
тим самим поклав край суперечкам науковців на цю тему. Наступний етап —
закріпити і конкретизувати основні та інші конституційні засади
судочинства в КПК та Законі України «Про судоустрій», передбачити в цих
законах засади судочинства, притаманні окремим судовим юрисдикціям.
Вважаємо, що кожна засада судочинства має знайти своє місце і бути
конкретизованою в окремій главі загальної частини КПК. При цьому
необхідно, щоб у законі було абсолютно точне визначення кожної засади
судочинства як поняття, оскільки без цього немає однакового їх
розуміння, а у зв’язку з цим — і однакового застосування. Так, у
літературі є багато визначень поняття законності, але немає
загальноприйнятого, передбаченого законом. У зв’язку з цим на практиці в
це поняття вкладається різний зміст. Аналогічно це відбувається і з
іншими засадами судочинства такими, як змагальність сторін, рівність
сторін перед законом і судом і т. ін.
У зв’язку з особливою значимістю судового розгляду (саме на цій стадії
вирішується основне питання кожної кримінальної справи: винний чи не
винний підсудний у вчиненні злочину, а якщо винний, то на яке покарання
він заслуговує) та виходячи з того, що всі інші стадії кримінального
процесу покликані «обслуговувати» судовий розгляд, у Конституції основні
засади, на яких має будуватися кримінальний процес, названі основними
засадами судочинства. Але це не означає, що вони повинні діяти лише в
стадії судового розгляду. Просто в цій стадії вони найбільш повно, чітко
і виразно виявляються.
Слід сказати, що не всі засади судочинства виявляються в усіх стадіях
однаковою мірою. Так, законність, забезпечення доведеності вини,
забезпечення обвинуваченому права на захист повинні діяти в кожній
стадії кримінального процесу з його початку і до кінця. У той же час
рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом,
змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні
перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне
фіксування технічними засобами, обов’язковість рішень суду в стадіях
досудових виявляються значно меншою мірою, ніж при судовому розгляді. Що
стосується підтримки державного обвинувачення в суді прокурором,
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, то ці
засади судочинства властиві лише судовому розглядові справи. Разом з тим
усі засади судочинства в рамках цілісної системи органічно й нерозривно
пов’язані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємодіють між
собою і порушення будь-якої з них призводить, як правило, до порушення
інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі
в цілому. Отже, недодержання хоч би однієї із засад кримінального
судочинства тягне за собою скасування постановлених у справі рішень. У
літературі підкреслюється, що оскільки всі засади тісно пов’язані між
собою, постійно взаємодіють, то це не просто сукупність засад, а система
засад кримінального процесу. Кожна із засад поряд з тим, що вона тісно
стикається, взаємодіє з іншими засадами, зберігає свою власну цінність
для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст[9;103-104].
За обсягом змісту та сферою дії засади кримінального процесу різняться,
але відмінність ця скоріше суто кількісна, ніж якісна. Перебуваючи у
тісній взаємодії, взаємозв’язку, одні засади сприяють здійсненню інших,
але це не означає, що одні засади «підкоряються» іншим, що існують
засади, які є тільки гарантіями здійснення інших, а тим більше такими,
що випливають з інших. Необхідно забезпечити розумний компроміс між
окремими засадами. Це зумовлює потребу передбачити в законі розумні
винятки майже з кожної засади кримінального процесу, крім законності і
презумпції невинуватості. Але це мають бути саме винятки, які не
перекреслюють саму засаду, інакше вони можуть перетворитися на загальне
правило, на протилежну, конкуруючу засаду.
Не можна недооцінювати значення засад судочинства. Саме вони є гарантією
додержання прав і законних інтересів особи при провадженні у
кримінальній справі; є юридичною базою для тлумачення конкретних
кримінально-процесуальних норм, а також для вирішення всіх
суперечностей, які виникають у ході кримінально-процесуальної
діяльності; створюють основу окремих інститутів процесуального права;
служать основою для вдосконалення окремих кримінально-процесуальних
інститутів, розвитку процесуальної форми. Це вбачається не тільки в
тому, що кожне рішення, прийняте з порушенням їх вимог, підлягає
скасуванню, а й у тому, що засади судочинства вносять упорядкованість у
разі застосування права за аналогією. Знання засад судочинства сприяє
правильному розумінню змісту інших правових норм [7;26].
Конституція України 1996 р. збільшила перелік засад судочинства, значно
поглибила і збагатила їх демократичний зміст, розширила сферу
застосування, вдосконалила формулювання деяких з них. Вона закріпила
лише ті засади кримінального судочинства, які мають особливе значення.
Те, що в Конституції 1996 р. названо більше засад, ніж у будь-якій
попередній Конституції, пояснюється значним зростанням ролі судової
влади в Україні, яка прагне стати правовою державою.
Проведення судової реформи в Україні включає подальше вдосконалення
нормативного закріплення засад судочинства і визначення механізму їх
реалізації, зокрема забезпечення права потерпілого на судовий захист,
гарантій прав обвинуваченого, підозрюваного на захист, змагальності
сторін та інше.
Характеристика окремих принципів кримінального процесу.
Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу
України.
У системі принципів кримінального процесу доцільно розглянути деякі
конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне
значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції
пояснюється їх значенням для сфери основних громадянських прав і свобод,
для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також історичними
традиціями. Можна з упевненістю констатувати, що політичне та юридичне
значення конституційних принципів в Україні останнім часом значно
зросло.
Загальноправові принципи закріплено не лише в Конституції ,а й у
кримінально-процесуальному законодавстві. Розглянемо деякі з них.
Принцип законності в кримінальному процесі — це вимога нормативного
характеру, що зобов’язує особу, яка проводить дізнання, орган дізнання,
слідчого, прокурора, суддю(суд), а також осіб, які беруть участь у
справі, неухильно і точно виконувати всі норми Конституції України,
кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Ніщо не може
виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть
змінюватись, але в жодному разі й за жодних підстав не повинні
порушуватися.
У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади
створюються і функціонують на підставі закону. Законність – це правовий
режим неухильного і точного додержання законів при здійсненні
правозастосовчої діяльності. Принцип законності полягає в єдиному
порядку провадження по всім кримінальним справам, неухильному виконанні
процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування
закону.
Принцип законності в кримінальному процесі має свою специфіку. По-перше,
кримінальний процес, як діяльність органів дізнання, слідства,
прокуратури та суду, докладніше регламентований законом, ніж будь-яка
інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів,
викриття винних та їх справедливе покарання. По-друге, в кримінальному
процесі на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру та суд
покладено обов’язки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних
справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом
застосування примусових заходів у випадках та порядку, прямо
передбачених у законі. По-третє на органи дізнання, слідства,
прокуратури та суду покладено обов’язок з роз’яснення та забезпечення
прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у
судочинстві, а також із правильного здійснення ними своїх процесуальних
обов’язків, що передбачено законом[11;56-57].
Принцип законності вимагає виконання всіх інших принципів кримінального
процесу загального характеру, але він цим не обмежується, а потребує
також застосування та виконання всіх норм кримінального та
кримінально-процесуального закону, що застосовуються в кримінальному
судочинстві, а також у необхідних випадках виконання норм інших галузей
права (цивільного, адміністративного тощо).
Точне та неухильне виконання закону забезпечується контролем держави, що
здійснюється у формі прокурорського нагляду, а також відомчим контролем
(процесуальним, що здійснюється керівниками слідчих підрозділів, та
організаційним — з боку керівників органів внутрішніх справ). Істотне
порушення принципу законності ставить під сумнів результати
процесуальної діяльності, а також тягне за собою відміну вироку та
повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.
Принцип державної мови судочинства. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції
України державною мовою в Україні є українська мова. Саме цією мовою
провадиться судочинство і лише як виняток — мовою більшості населення
даної місцевості. При цьому особам, що беруть участь у справі й не
володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право
користування рідною мовою і послугами перекладача, а слідчі та судові
документи повинні вручатися обвинуваченому в перекладі його рідною
мовою, або іншою мовою, якою він володіє (частини 2, З ст. 19 КПК).
Принцип державної мови судочинства без будь-яких обмежень застосовується
на всіх стадіях кримінального процесу. На органи дізнання, слідчого,
прокурора та суд законом покладено обов’язок роз’яснити учасникам
процесу, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство, їх права
користуватися рідною мовою. Особа вважається такою, що не володіє мовою,
якою проводиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і
вільно розмовляти нею. Перекладач, який надається такій особі, повинен
володіти мовою судочинства і мовою, якою говорить особа, що бере участь
у справі, або якою складено документ. Він повинен перекладати всі
показання, пояснення, думки, заяви, клопотання, запитання і відповіді,
промови, репліки, рішення повністю і точно.
Принцип державної мови судочинства забезпечує виховний вплив
кримінального процесу, рівність усіх громадян перед законом та судом
незалежно від їх національної приналежності, робить судочинство
зрозумілим та доступним для місцевого населення, дозволяє широко
залучати громадськість та ставити діяльність органів дізнання, слідства,
прокуратури та суду під контроль народу[12;66].
Принцип рівності всіх учасників кримінального процесу перед законом і
судом полягає в тому, що відповідно до Конституції України всі люди є
вільними та рівними у своїй гідності та правах (ч. 1 ст. 21). Громадяни
мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не
може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними
або іншими ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції України). Цей принцип також
закріплений у ст. 16 КПК.
Рівність і свобода — невіддільні умови життя людини, що в своїй єдності
створюють справедливість. Справедливо лише те, що зберігає свободу і
застосовується до всіх людей однаковою мірою.
Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобов’язані
забезпечити рівну можливість здійснення процесуальних прав будь-якому
громадянину, рівну можливість використання громадянами їх процесуальних
можливостей у захисті своїх прав і законних інтересів.
Щодо всіх громадян правосуддя здійснюється судами в єдиному
процесуальному порядку. Жоден громадянин не може бути звільнений від
будь-яких встановлених законом процесуальних обов’язків або навпаки,
бути наділеним будь-якими додатковими процесуальними правами. Винятки з
цього положення передбачаються для осіб, які мають статус
недоторканності — Президента України, суддів, депутатів Верховної Ради
[13;42].
Рівність громадян перед законом означає, що при порушенні, розслідуванні
та судовому розгляді кримінальних справ застосовуються одні й ті самі
норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства, ніхто
не має при цьому жодних переваг і не обмежується у правах.
Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне
життя. Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на
повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність,
поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути
піддана медичним, науковим чи іншим дослідам, ніхто не може зазнавати
втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених у
Конституції України (ч. 1 ст. 32).
В інтересах охорони державної таємниці, запобігання розголошенню
відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а
також у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під
захист, допускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук
особи, а також її освідування, якщо воно пов’язано з необхідністю
оголювати освідувану особу, може проводити тільки слідчий тієї самої
статі, що й обшукуваний чи освідуваний, у присутності понятих тієї самої
статі (ч. 4 ст. 184, ч. З ст. 193 КПК). При освідуванні не допускаються
дії, що принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її
здоров’я (ч. З ст. 193 КПК). Відтворення обстановки та обставин події
допускається лише за умови, що виконувані при цьому дії не принижують
гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх
здоров’я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити
заходи для того, щоб не було розголошено виявлені при цьому обставини
особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або
тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).
Принцип права па свободу та особисту недоторканність, недоторканність
житла. Свобода є найціннішим надбанням людини. Людина може діяти згідно
зі своїм волевиявленням та робити все, що не заборонено законом та не
завдає шкоди правам та свободам інших людей[13;33].
Але на даному етапі розвитку демократичного суспільства склалася така
тенденція, що дозволено все, що не заборонено законом. Свобода не може
бути абсолютною та необмеженою. «Свобода — писав Ш. Монтеск’є, – є право
робити все, що дозволено законом. Якщо б громадянин міг робити те, що
цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те саме
могли б робити й інші громадяни»[14;289].
Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений
волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий
особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інакше як
на підставі та в порядку, передбачених законом[15;32].
Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про
мотиви арешту або затримання, роз’яснено його права та надано можливість
з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою
допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час
оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути
негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого.
Конституція України проголошує, що кожному гарантується недоторканність
житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння
особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим
рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних з урятуванням життя
людей чи майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які
підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом,
порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в
них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).
Працівникам міліції для забезпечення виконання покладених на них
обов’язків з охорони громадського порядку, припинення злочинів,
переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, надано право
входити на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій
та в жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом
(п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).
Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують
недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть
кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу України.
Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з
найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення
такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на
всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення
істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку.
Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на
захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях
розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм
кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують
реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог
кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів
обвинуваченого (підсудного) є обов’язковою умовою зміцнення законності.
Тому розробка питань, пов’язаних із забезпеченням обвинуваченому права
на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для
практики слідчих, прокурорських і судових органів.
У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний,
обвинувачений чи підсудний має право на захист, а в п. 4 ст. 29
зазначено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно
роз’яснено його права і надано можливість з моменту затримання захищати
себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21
КПК України зазначено, що підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному
забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює
всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого звинувачення або
для з’ясування і врахування всіх обставин, що пом’якшують вину
обвинуваченого.
За статтею 21 КПК України, особа, яка провадить дізнання, слідчий,
прокурор, суддя і суд зобов’язані до першого допиту підозрюваного,
обвинуваченого і підсудного роз’яснити їм право мати захисника і скласти
про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і
підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від
пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і
майнових прав.
Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог
кримінально-процесуального закону і є однією з найбільш поширених
підстав для скасування вироку або інших рішень у справі. До того ж таке
порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за якими
людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою
недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення
об’єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і
повно реалізовуватись у кримінальному процесі.
Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскільки перед Україною
стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до
європейських стандартів. Через це перед законодавчим органом нашої
держави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного
законодавства, зокрема кримінально-процесуального. Такі зміни,
безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право
на захист.
Згідно з Законом України «Про дію міжнародних договорів на території
України» від 10 грудня 1991 р. укладені та ратифіковані Україною
міжнародні договори є невід’ємною частиною національного законодавства
України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного
законодавства.
Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що
підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необґрунтовано засуджена і
жоден винний не був незаслужено тяжко покараний, законодавець забезпечує
право на захист.
На думку М.С.Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх
процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи
підсудному, інтегроване вираження цих прав[16;17].
Встановлюючи право на захист як один з основних принципів не тільки
кримінального процесу, а й як загально-правовий принцип,
кримінально-процесуальне законодавство вводить розгорнуту систему
процесуальних прав обвинуваченого, використовуючи які обвинувачений має
можливість заперечувати пред’явлене йому обвинувачення, наводити доводи
і докази на свій захист. Такі права гарантуються
кримінально-процесуальним законом. . Отже, держава покладає на особу,
яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд обов’язок так вести
процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної
відповідальності і жоден невинний не був покараний»; щоб забезпечити
можливість захищатися від пред’явленого обвинувачення; щоб виявити не
лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом’якшують вину, обставини. Без
виконання цих обов’язків право на захист стає нереальним.
Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю
та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш
за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були
притягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість
розслідування деяких кримінальних справ, заплутаність обставин вчинення
ряду злочинів зобов’язують вживати заходів з тим, щоб і після
притягнення як обвинуваченого особа мала всі необхідні засоби для
захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.
Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не
вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до
вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси [17;8-9]. Тут необхідно
зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на
захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охороні
законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань
правосуддя, правильному проведенню досудового слідства та судового
розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини
по справі, правильного з’ясування її фактичних обставин, викриття та
покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже,
й успішної боротьби зі злочинністю.
Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від
підозріння чи обвинувачення та право на захист своїх особистих і
майнових інтересів. Як стверджують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у
цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі
вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на захист означає також
право заперечувати обставини, що пов’язані з характеристикою його
морального обліку тощо [18;13].
Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:
а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені,
якщо є невинними;
б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за
більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;
в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі
в кримінальній справі як підозрювані чи обвинувачені, піддані заходам
процесуального примусу і засуджені;
г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке
призначено без урахування характеру і ступеня суспільної небезпечності
вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом’якшують чи
обтяжують відповідальність;
д) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм була надана
можливість їх реалізувати;
е) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.
Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі
ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки
до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть
застосовуватись заходи процесуального примусу. Забезпечити законність на
всіх етапах руху кримінальної справи – на це спрямовані в кінцевому
підсумку всі принципи кримінального судочинства та окремі процесуальні
норми.
Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній
літературі, слід зазначити, що вивченням цих питань займалися такі
вчені-правознавці, як М.С. Строгович, Я. О. Мотовиловкер, Т. Н.
Добровольська,
Г. П. Саркисянц та інші.
Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як «сукупність
процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення або
пом’якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)» [19;394]. В
юридичному словнику за редакцією П.І. Кудрявцева дається аналогічне
визначення захисту: «Захист – в кримінальному процесі сукупність
процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення (повністю
або частково), на доказування невинуватості обвинуваченого або меншої
його винуватості» [20;340].
Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального
визначення поняття захисту, можна спостерігати підміну понять та
категорій.
Наприклад, П.М. Давидов стверджує: «Захист — це все те, що
протиставляється обвинуваченню та його наслідкам, це заперечення чи
послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на
поновлення порушених у зв’язку з обвинуваченням прав, охорону його
законних інтересів»[21;36]. А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному
процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на
заперечення обвинувачення, пом‘якшення відповідальності та охорону
законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який,
обстоюючи права та законні інтереси обвинуваченого, прагне до
встановлення об’єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед
правосуддям» [22;26]. У поняття захисту, на його думку, входить
діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника.
Щодо питання включення до суб’єктів захисту органу, що веде процес,
процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи
об’єктивність слідчого, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації
їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист — це право, яке
належить обвинуваченому та здійснюється обвинуваченим або його
захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб’єкта, діяльність
якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого,
прокурора, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі
необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на
захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо
залежить від дій вказаних учасників процесу. Підкреслюючи це, А.Л.
Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражається в тому,
що він лише заявляє прохання. Але для реалізації цієї заяви потрібна
визначена діяльність органів суду, прокуратури чи органів слідства.
Обвинувачений, наприклад, заявляє перед слідчим прохання про допит
свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на
обставини справи, визнати чи не визнати заявлене клопотання
обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є
документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право
на захист полягає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для
прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють клопотання
обвинуваченого, то право обвинуваченого на захист може полягати в
оскарженні ним цієї відмови»[22;26].
Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесуально-правовий
інститут являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють
кримінальне-процесуальну діяльність і відносини, пов’язані з
запереченням або пом’якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює
кримінально-процесуальну діяльність всіх суб’єктів захисту і є частиною
кримінально-процесуального права. Процесуальне значення захисту полягає
в тому, що він передусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що принципи
кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з
одним. Всі вони так чи інакше пов’язані з правом обвинуваченого на
захист. Саме тому вивчення принципу забезпечення підозрюваному,
обвинуваченому й підсудному такого права належить до найважливіших
завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє
удосконаленню його реалізації в нормах кримінально-процесуального права.
Принцип презумпції невинуватості. Раніше в літературі існувала думка, що
принцип презумпції невинуватості не властивий нашій системі права. С. А.
Голунський зазначав: «…різні презумпції являють собою спроби створити
абстрактну істину, відірвану від конкретних обставин даної справи…
Вони мають елементи формалізму, підштовхують суд до того, що замість
подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії
найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого рішення…» [23;60].
Лише в 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і
законних інтересів учасників судового провадження , М.С. Строгович
сформулював положення про те , що винним може бути визнано лише особу ,
вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається
невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу
встано- вив межі практичного застосування
принципу презумпції невинуватості.
Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших
прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена
Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої
проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше,
то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю
з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом».
Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального
судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи
логічних норм.
Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким
обвинувачений зобов’язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті
Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 р., що діяв до
прийняття Статуту, прямо зазначалося: ”Повинен відповідач невинність
свою доказом, коли буде потрібно, виправдати”, а власне визнання особи,
в тому числі отримане внаслідок катувань, є “літучим свідченням всього
світу”.
Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах,
присвячених правам людини та громадянина. У ст.11 Загальної декларації
прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.,
проголошується: “Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має
право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в
законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй
забезпечують усі можливості для захисту» [24;24]. У статті 14
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого
Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та ратифікованого Указом
Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р.,
проголошується: «Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право
вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з
законом» [25;32].
У цих самих документах як найважливіші права людини проголошені свобода
від самообвинувачення та свавільного арешту, а також від жорстокого,
нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські і
політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді
будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення не бути
приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе
винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільному арешту чи
триманню під вартою; кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи
тримання під вартою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей
суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і
розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9);
нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або
такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7). У статті
15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких,
що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11,
зазначається: «Кожна держава-сторона забезпечує невикористання будь-якої
заяви, що, як встановлено, була зроблена під час катування, як доказу в
ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона
використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як
доказ того, що таку заяву було зроблено» [26;108].
Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном
«презумпція невинуватості» розуміють правило, згідно з яким особу не
може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до
кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповідно
до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).
У Конституції України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України,
принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить
чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду.
Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним
шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи
тлумачаться на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує
матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».
Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції
невинуватості людини, відображеному в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинувачений
в кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки
винуватість його не буде доведено згідно із законом.
Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як
правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути
конкретизовано в новому КПК України.
За змістом частин 1—3 ст. 62 Конституції України дія презумпції
невинуватості пов’язується не лише з визнанням особи винною вироком, що
набрав законної сили. Вона поширюється й на осіб, чия причетність до
вчинення злочину з’ясовується під час судового провадження, зокрема на
підозрюваних.
Згідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах,
одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо
доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Цим конкретизується
положення про презумпцію невинуватості й водночас встановлюється
гарантія її дії до набрання вироком законної сили. Положення ч. 1
зазначеної статті покладає на органи досудового слідства, прокурора і
суд обов’язок вважати кожного, хто підозрюється чи обвинувачується у
вчиненні злочину, невинуватим до остаточного встановлення конкретної
вини обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
У кримінальному судочинстві принцип презумпції невинуватості діє як
система нормативних правил, що реалізується в його стадіях, в окремих
процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників, юридичний
зміст якого встановлюють такі правила:
а) обов’язок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих
органах, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення – на
потерпілому або його представникові;
б) обвинувачений не повинен доводити свою невинуватість або меншу
вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну
відповідальність;
в) усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлумачитися на користь
обвинуваченого, а недоведена вина обвинуваченого у вчиненні злочину в
юридичному відношенні означає його повну невинуватість;
г) висновок про винність обвинуваченого у вчиненні злочину не може
ґрунтуватися на припущеннях;
д) притягнення особи до участі у справі як підозрюваного або
обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу
не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;
е) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання
особи винною у вчиненні злочину з обвинуваченим не можна поводитись як з
винним, а також публічно, в засобах масової інформації і в якихось
офіційних документах твердити, що він є злочинцем.
Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого
невинним поки ті, хто вважає обвинуваченого винним, не докажуть, що він
дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив
у законну силу. Це об’єктивне правове положення визначає і спрямовує
діяльність посадових осіб, що ведуть провадження по кримінальній справі,
органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх відношення до
обвинуваченого. Який би не був стан зібраних по справі доказів, яка б не
була думка, впевненість того чи іншого суб’єкта
кримінально-процесуальної діяльності щодо винності обвинуваченого, по
будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне
додержання і виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об’єктивне
дослідження обставин справи. І яким би не було переконання особи, яка
проводить дізнання, слідчого, прокурора про винність обвинуваченого,
вони не мають права залишити жодного виправдовуючого елементу без
перевірки, жодного доказу, що свідчить на користь обвинуваченого.
Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні
виключає односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні та
вирішенні кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих
безпідставних рішень про притягнення громадян як підозрюваних і
обвинувачених. Вона допомагає тому, щоб кримінальні покарання
застосовувалися тільки до тих, хто порушує закон, шкодить суспільству і
правопорядку.
Встановлення об’єктивної істини — забезпечення відповідності висновків
слідства та суду об’єктивній дійсності, фактичним обставинам події, що
розслідується.
Суд, слідчий, орган дізнання, прокурор зобов’язані всебічно, повно та
об’єктивно дослідити всі обставини справи.
Всебічність дослідження обставин справи означає, що слідчий і особа, яка
провадить дізнання, повинні висунути та ретельно перевірити всі можливі
версії, що випливають із обставин справи, про характер злочину та про
осіб, які його вчинили, дослідити всі сторони події, що розслідується.
Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає виявлення всіх
обставин, що належать до предмета доказування у справі.
Об’єктивність дослідження означає неупередженість осіб, які здійснюють
розслідування або судовий розгляд справи, встановлення та перевірку всіх
обставин справи як тих, що викривають особу у вчиненні злочину, так і
тих, що виправдують, як тих, що обтяжують, так і тих, що пом’якшують
відповідальність обвинуваченого.
Складовими елементами принципу встановлення об’єктивної істини у
кримінальному процесі є основні принципи доказового права, до числа яких
належать такі положення:
а) встановлення об’єктивної істини в кримінальному процесі
покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та
суд (суддю), яким гарантується процесуальна самостійність у здійсненні
дій зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та використання доказів,
а також у прийнятті рішень у справі та в їх обґрунтуванні;
б) доказування не може здійснюватися особами, які прямо або побічно
заінтересовані в результаті справи, а також особами, у службовій чи
іншій залежності від яких перебуває потерпілий, свідок, підозрюваний,
обвинувачений, ревізор або експерт;
в) суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, повинні в
межах своєї компетенції вжити всіх передбачених законом заходів для
всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи,
виявлення всіх обставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що
виправдують обвинуваченого чи підозрюваного, а також як тих, що
обтяжують, так і тих, що пом’якшують його відповідальність;
г) підозрюваний, обвинувачений та підсудний не повинні до водити свою
невинність, а обвинувач не має права перекладати обов’язок доказування
на них;
д) забороняється домагатися показань, висновків або видачі предметів і
документів, а також надання будь-якої іншої інформації шляхом
насильства, погроз, брехні, шантажу або інших незаконних заходів;
е) ніхто не може бути примушений та не повинен свідчити проти самого
себе або своїх близьких родичів;
є) як докази можуть бути використані тільки достовірні дані, отримані
у встановленому законом порядку. Не можуть бути використані як докази
відомості, джерело або спосіб отримання яких невідомі або які отримані
незаконним шляхом;
ж) при провадженні доказування забороняється здійснювати дії,
небезпечні для життя та здоров’я громадян, такі, що принижують їх честь
та гідність, або такі, що тягнуть за собою безпідставне заподіяння
фізичної, моральної, майнової шкоди;
з) хід та результати діяльності зі збирання та дослідження доказів
повинні відображатися в процесуальних документах;
й) ніякі докази для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить
дізнання, не мають наперед встановленої сили. Ніхто не має права
втручатися в оцінку доказів особою, у провадженні якої знаходиться
кримінальна справа;
і) усі сумніви у справі, в тому числі й сумніви щодо допустимості,
достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані
можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь
обвинуваченого, підсудного та підозрюваного.
Здійснення правосуддя тільки судом. Правосуддя в державі здійснюється
тільки судом. Делегування функцій суду іншим органам не допускається,
так само як не допускається й утворення надзвичайних судів. Ніхто не
може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий
кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до
закону. Згідно зі ст. 124 Конституції України делегування функцій судів
чи привласнення їх іншими органами не допускається. В постанові Пленуму
Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 “Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя” відзначається, що з урахуванням
конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється
виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод
громадян.
Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами
зобов’язує їх розглядати і кримінальні справи приватного обвинувачення.
У зв’язку з цим суд не може передати матеріали такої справи на розгляд
товариського суду. 3 цього випливає, що діяльність товариських судів у
кримінальному судочинстві практично відмінена.
Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї
сім’ї і своїх близьких родичів. При процесуальному провадженні ніхто не
може бути примушений і не повинен свідчити проти самого себе, членів
своєї сім’ї та своїх близьких родичів. Особи, щодо яких порушено
кримінальну справу, не можуть бути допитані як свідки та попереджатися
про відповідальність за відмову давати показання.
Згідно зі ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за
відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї
сім’ї чи своїх близьких родичів. Таке правило в науковій літературі
йменується правом звільнення від обов’язку самообвинувачення та правом
імунітету свідка.
Будучи вперше закріпленим у Конституції України, це так зване правило
“привілеї звільнення від обов’язку самовикриття” чи “свідоцького
імунітету” знайшло втілення і в КПК України, зокрема вперше було
закріплено в 2000 році в ст. 69-1 КПК України, де серед прав свідка
зазначається його право відмовитися давати показання щодо себе, членів
сім’ї та близьких родичів.
Пропонуючи свідкам, які є близькими родичами обвинувачуваного,
підозрюваного чи підсудного, або членами його сім’ї, дати показання щодо
відомих йому обставин справи, необхідно одночасно роз’яснити таким
свідкам всі їх права, і що найважливіше, — права, які випливають зі
змісту ст.63 Конституції України.
Якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному,
обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було
роз’яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом
одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх
використання як доказів.
Незалежність суду і підкорення його тільки законові —
конституційний принцип правосуддя, згідно з яким при здійсненні
правосуддя у кримінальних справах судді незалежні, підкоряються тільки
закону і мають статус недоторканності; судді не можуть належати до
політичних партій, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової,
викладацької та творчої; держава забезпечує незалежність та особисту
безпеку суддів та їхніх сімей; судді вирішують кримінальні справи на
основі закону в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів. Суддям
забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно
до їх внутрішнього переконання.
Незалежність суддів — найважливіша умова їх об’єктивності при розгляді
та вирішенні кримінальних справ, справедливості при постановленні
вироків. Принцип незалежності суддів визначений у ст. 129, 126
Конституції України, ст. 18 КПК України, ст. 11 -14 Закону України “Про
статус суддів”, згідно з якими незалежність суддів забезпечується:
• встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень та
звільнення з посади;
• незмінюваністю суддів;
• недоторканністю суддів;
• передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;
• таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення;
• забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення
правосуддя;
• відповідальністю за неповагу до суду чи судді;
• правом судді на відставку;
• особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення
діяльності судів;
• створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов
для діяльності судів;
• належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до
їх статусу;
• системою органів судового самоврядування;
• визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх
сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій
самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів.
Усі державні органи, установи та організації, органи місцевого і
регіонального самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані
поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.
Суддя не повинен давати будь-які пояснення у справах, що ним розглянуті
або розглядаються.
Обов’язковість рішень суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України судові
рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання
на всій території України. Юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі. Згідно зі ст. 403 КПК України
вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є
обов’язковими для всіх організацій, посадових осіб та громадян. Умисне
невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду
або створення перешкод їх виконанню карається в кримінальному порядку за
ст. 382 КК України.
Свобода оскарження процесуальних дій і рішень, забезпечення можливості
касаційного та апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.
Згідно зі ст. 129 Конституції України учасникам процесу гарантується
право оскарже- ння рішень суду в апеляційному та касаційному порядку.
Вирок суду першої інстанції може бути оскаржений до апеляційної судової
інстанції протягом п’ят- надцяти діб з моменту проголошення, а
засудженим, який перебуває під вартою — протягом п’ятнадцяти діб з
моменту отримання копії вироку. Подання скарги у встановлені строки будь
– ким з учасників процесу зупиняє виконання вироку до розгляду та
вирішення справи в касаційній інстанції.
Спеціальні (міжгалузеві) принципи кримінального процесу України.
Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови
доведеності вини — основний принцип кримінального процесу, згідно з яким
притягнення особи як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку
суду, затримання, арешт та застосування інших запобіжних заходів
допускається лише за наявності беззаперечних доказів винного вчинення
особою кримінально-караного діяння. Згідно зі ст. 131 КПК України
постанова про притягнення особи як обвинуваченого виноситься за
наявності достатніх доказів, що вказують на вчинення злочину певною
особою.
Згідно з п. 2 ст. 2 КК України “особа вважається невинуватою у вчиненні
злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не
буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком
суду відповідно до закону”.
У ст. 327 КПК України зазначається, що обвинувальний вирок суду
виноситься лише за умов, якщо винуватість підсудного у вчиненні злочину
доказана. Обвинувальний висновок не може ґрунтуватись на припущеннях.
Зауважимо, що всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. І тому
при недостатності доказів, відсутності такої системи достовірних
доказів, які б без будь-яких сумнівів підтверджували винуватість
обвинуваченого — судом має бути постановлений оправдувальний вирок, а
слідчим справа закрита.
Більше того, згідно з вимогами Закону України від 1.12.1994 року “Про
порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями
органів дізнання, попереднього слідства., прокуратури і суду” [32;5]
затримання, арешт чи інші запобіжні заходи визнаються незаконними, якщо
стосовно обвинуваченого справа закрита слідчим за недоказаніспо вини, чи
в зв’язку з недоведеністю вини винесено оправдувальний вирок суду.
Безумовною підставою притягнення особи при здійсненні кримінального
процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи беззаперечних,
безсумнівних, достовірних та неспростованих доказів виші обвинуваченого
у вчиненні злочину.
Гласність судового розгляду. Розгляд справ у всіх судах відкритий, за
винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної
таємниці.
Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою
суду у справах про злочини, вчинені особами, які не досягай
шістнадцятирічного віку, у справах про статеві злочини, а також в інших
справах з метою попередження розголошення відомостей про інтимні сторони
життя осіб, які беруть участь у справі.
Вироки судів у всіх випадках проголошуються привселюдно.
Гласність судового розгляду означає таке його провадження, за якого
кожному громадянинові надається можливість бути присутнім у залі суду і
стежити за ходом розгляду кримінальної справи; преса, радіо та інші
засоби масової інформації можуть безперешкодно висвітлювати хід та
результати процесу.
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу. Тепер людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека виходять в
державі на перший план, визнаються нею найвищою соціальною цінністю
(стаття 3 Конституції України). Зміни, які виникли у зв’язку з цим, не
могли не торкнутися кримінального судочинства, яке доповнено низкою
статей, спрямованих на розвиток даного принципу.
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це здійснення
правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на
захист життя, здоров’я, житла, майна, честі і гідності цих осіб від
протиправних зазіхань із метою створення необхідних умов для належного
здійснення правосуддя.
Підставою для прийняття спеціальних заходів забезпечення безпеки
громадян є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їхньому
життю, здоров’ю або майну.
Реальне забезпечення безпеки учасників кримінального процесу є
фундаментальним положенням, котре передбачене ст. З Конституції України
та відповідними положеннями КПК України і має безумовно принципове
значення.
Тільки будучи впевненим у своїй безпеці і безпеці своїх близьких, свідок
може стати надійним свідком істини, а суддя — принциповим суддею
совісті.
Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають:
особа, яка заявила до правоохоронного органу, про злочин або в іншій
формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті
злочину чи сприяла цьому, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений,
захисник, свідок, суддя — всі без винятку учасники кримінального
процесу, а також члени сімей та близькі родичі таких осіб, якщо шляхом
погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на
учасників кримінального судочинства.
Відповідно до ст.22 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які
беруть участь у кримінальному судочинстві” орган дізнання, слідчий,
прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці
особи, зазначеної у частиш другій цієї статті, зобов’язані перевірити цю
заяву (повідомлення) і в строк не більше ніж три доби, а у невідкладних
випадках — негайно прийняти рішення про застосування або відмову в
застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають
мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання й органу, на
який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є
обов’язковою для виконання зазначеними органами.
Реальність загрози встановлюється в кожному окремому випадку, виходячи з
конкретних обставин з урахуванням як об’єктивного, так і суб’єктивного
критеріїв (змісту, часу, способу, інтенсивності погрози, даних, що
характеризують особу, яка її висловлює, стосунків останньої з особою,
яка бере участь у судочинстві). Терміновість заходу безпеки означає
негайне виконання постанови слідчого, органу дізнання, прокурора, суду
чи судді.
До числа засобів забезпечення безпеки належать: нерозголошення
відомостей про особу, взяту під захист, що може забезпечуватися шляхом
обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях
тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань; переселення в
інше місце проживання, зміна місця роботи, заміна документів, особиста
охорона та інші заходи, передбачені законом.
Орган, якому доручено здійснювати заходи безпеки, встановлює перелік
необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому
конкретними обставинами і необхідністю усунення існуючої загрози. Про
заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або
документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється
особа, взята під захист.
Допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі
крайньої необхідності – принципове положення, згідне з яким втручання в
сферу прав і свобод людини, застосування примусових, у тому числі
запобіжних, заходів у вигляді арешту, застави та інших, повинно
допускатись лише в випадках крайньої необхідності, з метою забезпечення
правосуддя, якщо цього не можливо досягти іншими засобами, а заподіяна
примусовими за- ходами шкода буде меншою, ніж відвернута.
Цей принцип випливає із логічного аналізу співвідношення завдань
кримінального процесу та його окремих інститутів. Він безпосередньо
визначений у Кодексі поведінки посадових осіб з підтримування
правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року,
де зазначається, що працівники правоохоронних органів, у тому числі і
ті, що здійснюють розслідування, зобов’язані поважати й захищати
гідність і права людини; застосовувати примусові заходи тільки в
випадках крайньої необхідності і в тих межах, в яких це потрібно для
виконання обов’язків.
Думається, що КПК України необхідно доповнити нормою такого змісту:
“Застосування примусових, у тому числі запобіжних заходів, особливо в
вигляді арешту, застави та затримування підозрюваного, будь-яке
втручання в сферу прав і свобод людини, повинно допускатись лише в
випадках крайньої необхідності, якщо забезпечити правосуддя неможливо
іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж
відвернута”.
Незалежність слідчого. Слідчий процесуально незалежний і має підкорятись
тільки законові Цей принцип виводиться зі змісту кримінального процесу,
пронизує всі стадії процесу, а не тільки стадію попереднього
розслідування і зобов’язує ставитись до слідчого як до самостійного і
процесуально незалежного суб’єкта кримінального процесу, утримуватись
від будь-якого незаконного впливу на прийняття ним процесуальних рішень,
а рішення, прийняті слідчим за умов порушення його статусу незалежності,
мають бути скасовані судом чи прокурором з відповідними правовими
наслідками.
Принцип процесуальної незалежності слідчого є початком, в силу якого:
слідчий виконує свою функцію незалежно від інших суб’єктів
кримінально-процесуальної діяльності; забороняється будь-який сторонній
вплив на слідчого під час його процесуальної діяльності; провадження
досудового слідства здійснюється виключно тільки згідно з вимогами
закону; прийняття рішень слідчим відбувається на підставі закону та
відповідно до його внутрішнього переконання, яке ґрунтується на
сприйнятті всієї сукупності матеріалів кримінальної справи.
Вважаємо за необхідне скасувати ті повноваження начальника слідчого
підрозділу, згідно з якими він має право давати обов’язкові до виконання
вказівки слідчому, чи без згоди слідчого вилучати у нього справу і
передавати її іншому слідчому. Вилучати справу в одного слідчого і
передавати її іншому слідчому має бути дозволене тільки прокурору та
суду в разі виявлення порушень законності при здійсненні прокурорського
нагляду та судового контролю.
Документованість. Обов’язковим і невід’ємним елементом
кримінально-процесуальної діяльності є кримінально-процесуальне
документування — фіксація у процесуальних документах або за допомогою
засобів технічного документування всіх процесуальних дій і рішень (обшук
— протокол обшуку, експертиза — висновок експерта, арешт — постанова про
обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, судове слідство —
протокол судового розгляду або відеозапис судового процесу тощо). Така
фіксація має принциповий характер і покликана забезпечити як
результативність виконуваних процесуальних дій, так і забезпечення при
цьому прав і законних інтересів громадян.
Ст. 129 Конституції України визначає, що до основних засад кримінального
судочинства належить “гласність судового процесу та його повне
фіксування технічними засобами”. Але технічне документування — лише
частина діяльності з документування процесуального провадження, до того
ж документуванню підлягає не тільки судовий процес, а й процесуальна
діяльність на досудовому слідстві і в інших стадіях процесу.
Ст. 84 КПК України вимагає обов’язкового документування слідчих і всіх
інших процесуальних дій, надаючи цим вимогам принциповий характер.
Судова практика виходить з того, що вважає істотним порушенням
процесуального закону, яке тягне відміну апеляційною інстанцією вироку
суду, навіть якщо в справі відсутній протокол судового засідання або
якщо він не підписаний головуючим чи секретарем. Подібні вимоги не менш
важливі щодо фіксування слідчих дій чи рішень.
Процесуальний документ — складова і невід’ємна частина процесуального
акту, суттєвий гарант правосуддя. Документування — принципове положення,
невиконання вимог якого робить юридичне нікчемними самі процесуальні
акти і зводить нанівець зусилля по розв’язанню завдань правосудця.
Неприпустимим є здійснення будь-якої процесуальної дії або прийняття
юридичного рішення без передбаченого законом процесуального документа,
так як і складання документа буде абсурдним без необхідності фіксації
будь-якого юридичного факту (дії або рішення). Документи мають бути
складені у строгій відповідності з вимогами закону, на виконання закону.
Принцип документування процесу, так як і інші принципи кримінального
процесу, служить найважливішою гарантією правосуддя.
Гуманізм. При провадженні процесуальної діяльності має забезпечуватись
гуманне, людяне поводження з усіма без винятку учасниками процесу й
іншими громадянами. Згідно з міжнародними правовими актами і діючим
процесуальним законодавством України нікого не може бути піддано
катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність
поводженню чи покаранню, жодну особу не може бути без її вільної згоди
піддано медичним чи науковим дослідженням. Всі особи, позбавлені волі,
мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої
людській особі. Забороняється домагатись показань обвинуваченого та
інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та
інших незаконних заходів. Обвинувачені, у випадках арешту, поміщаються
окремо від засуджених, і їм надається окремий режим, що відповідає їх
статусу незасуджених осіб.
Ідеями гуманізму пронизані і правові норми, що встановлюють підстави
звільнення осіб від кримінальної відповідальності та покарання. Слід
звернути увагу на те, що згідно з нинішнім законодавством особа, яка
вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної
відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася,
активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки
або усунула заподіяну шкоду (ст. 45 КК України), а також звільняється
від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та
відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК
України).
Толерантність вимагає від кожного громадянина поважати права і свободи
інших людей, з повагою ставитись до інших учасників процесу, їх прав і
законних інтересів. У законодавстві слід встановити правило: кожен має
відмовитись від реалізації своїх прав, якщо їх використання буде
несправедливим, може безпідставно і необґрунтовано обмежити права і
свобода інших людей, незаконно спричинити шкоду інтересам інших
громадян.
Справедливість. Юстиція означає справедливість. Справедливий закон
втілює в собі ідею рівної для всіх свободи, свободи робити все, що не
ущемляє свободи інших і не заподіює шкоди, свободи робити все, що не
заборонено законом, Справедливий закон забороняє лише те, що завдає
шкоди і нічого не наказує чесним людям. Справедливість, втілюючи в собі
ідею рівності громадян перед законом і судом, немислима без свободи і
законності. Закон виступає мірою, єдиним для всіх масштабом свободи. При
цьому свобода окремої особи співвідноситься із свободою інших людей, а
право виступає регулятором можливостей реалізації свободи кожного.
Встановлювані заборони й обмеження мають бути доцільними з точки зору
гарантії свободи, а значить справедливими. Зміст права полягає в тому,
щоб свободу всіх ввести у розумні справедливі межі, реалізувати
справедливість, додержуючись принципу рівності людей перед законом і
судом.
Справедливість має на увазі відповідність між правами і обов’язками
людини, діяннями та визнаннями, яка визначається крізь призму рівності і
свободи.
Справедливість — один з найважливіших принципів правової держави як у
законодавчій, так і в безпосередньо кримінально-процесуальній
діяльності. У кримінальному процесі реалізація принципу справедливості
полягає в обов’язку правоохоронних органів установити об’єктивну істину
у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу,
правильно кваліфікувати дії обвинуваченого, не допускаючи упередженого,
необ’єктивного підходу до розв’язання справи, забезпечити учасникам
процесу рівні можливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав,
неухильно додержуватись закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був
підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинний не був
притягнутий до відповідальності.
Правосуддя — справедливий суд.
Суд зобов’язаний вжити заходів для всебічного дослідження обставин
справи і винести законний, обґрунтований і справедливий вирок.
Відповідно до ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права кожний має право при розгляді будь-якого злочину “на справедливий
і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим
судом, утвореним на основі закону”.
Справедливість означає відповідність вживаних, до підсудного заходів
примусу і покарання тяжкості вчиненого ним злочину і його особистості.
Вирок суду підлягає в силу ст. 367, 372 КПК України скасуванню, якщо
призначене судом покарання “є явно несправедливим як внаслідок м’якості,
так і суворості справедливості покарання.
У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу утворюють струнку
і гармонічну систему не суперечних одна одній основних визначальних
засад, в якій кожен принцип має своє значення й органічно та нерозривно
пов’язаний як зі всією системою, так і з усіма іншими принципами.
ВИСНОВОК.
Підсумовуючи вище зазначене, необхідно підкреслити, що принципи
кримінального процесу повинні бути закріплені у чинному законодавстві у
вигляді норм-приписів, що підтверджуються їх повною відповідністю всім
вимогам, що висуваються до правових норм. У деяких випадках, коли цього
не сталося, виникають прогалини у чинному законодавстві, і підведення
теоретичної бази під ці факти навряд чи можна вважати доцільним. Єдиний
шлях для усунення цих протиріч полягає, на наш погляд, у приведенні
законодавства в повну відповідність з теоретичними положеннями про
кримінально-процесуальні принципи.
Отже, принципи кримінального процесу слід визначити як основи створення
та спрямованості всієї системи відповідної галузі права, що найбільш
повно відображають зміст кримінально-процесуального законодавства, тісно
пов’язані з державною політикою в сфері кримінального судочинства, є
загальними для всіх стадій кримінального процесу та здійснюють охоронну
і регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм.
ЛІТЕРАТУРА.
1.Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – М.,1980. – Т.3
2.Новий тлумачний словник української мови. – К.,1998 – Т.2. – С.95;
Т.3.
3.Грошевой Ю. М. Проблеми загальної частини проекту
Кримінально-процесуального кодексу України / Правова держава Україна:
проблеми, перспективи розвитку. – Харків, 1995.
4.Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т.
1.
5. Янович Ю. П. Уголовный процесс Украины. — Харьков, 1997.
6.Тыричев И. В. Уголовный процесс / Под ред. П. Лупинской. — М., 1995.
7. Тертышник В. М. Уголовный процесс. — Харьков, 1997.
8.Ульянова Л. Т. Уголовный процесс / Под ред. К. Ф. Гуценко. — М.. 1997.
9.Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник
Академії правових наук України. — 1997. — № 2(9).
10.Грошевой Ю. М., Марочкін І. Є. Органи судової влади в Україні. — К.,
1997.
11.Советский уголовный процесс / Под ред. Н. С. Алексеева и
В.3.Лукашевича. — Л., 1989.
12.Леоненко М. Правові питання визначення принципу національної мови в
кримінальному судочинстві // Право України. — 1999. — № 4.
13.Тертышник В. М. Уголовный процесс. — Харьков, 1999.
14. Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. — М., 1955.
15.Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального
кодексу України / Відп. ред. В. Ф. Бойко, В.Гончаренко..— К., 1997.
16.Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция
невиновности. — М., 1984.
17.Кобликов А. С. Право на защиту на предварительном следствии. М.,
1961.
18.Стецовский Ю. И., Ларин А. М. Конституционный принцип обеспечения
обвиняемому права на защиту. — М., 1988.
19. Добровольская Т. Н. Защита судебная. — М., 1972. — Т. 9.
20. Юридический словарь / Под ред. П. И. Кудрявцева. — М., 1956. — Т. 1.
21. Давыдов П. М., Сидоров Д. В., Якимов П. П. Судопроизводство по
новому УПК РСФСР. — Свердловск, 1962.
22. Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. —
Саратов, 1959.
23. Голунский С. А. О вероятности и достоверности в криминальном суде. —
М„ 1937.
24. Общая декларация прав человека. Принята Генеральной Ассамблеей ООН
10 декабря 1948 г. // Права человека. Сборник международных документов.
— М., 1998.
25. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Ратифікований
Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. №
2148-08.
26. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких,
що принижують гідність, видів поводження і покарання. Ратифікована
Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. №
3484-11 // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1989. — № 13.
27. Потебенько М, Прокуратура України: проблеми сьогодення і
майбутнього //Вісник прокуратури.— 1999. — № 1.
28. Быков В.М. Принципы уголовного процесса по Конституции РФ
1993 г. // Российская юстиция— 1994— № 8.
29. Добровольская Т. Н. Принципы советского уголовного
процесса. — М., 1971.
30. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального
судочинства.— К., 1999.
31. Михеенко М.М, Проблеми розвитку кримінального процесу в
Україні.— К., 1999.
32. Савицкий В.М. Право на защиту й нормативнеє вьіражение
презумпции не- виновности//Адвокатура й срвременность.— М.,1987.
33. Смірнов Ю. О. Конституційні гарантії прав і свобод людини
в Україні // Конституційні гарантії захисту людини у сфері
правоохоронної діяльності.— Дніпропетровськ: Дніпропетровський юридичний
інститут МВС України, 1999.
34. Строгович М. С. Презумпція невиновности й право
обвиняемого на защи-ту—М, 1984.
35. Тертишник В. М. Проблеми розвитку процесуальної форми і
гарантій правосуддя //Право України.— 2001.— № І.
36. Тертишник В. М. Кримінально- процесуальне право України,—
К.: Юрінком Інтер, 1999.
37. Тертишник В. Концептуальна модель системи принципів
кримінального процесу // Вісник Української Академії державного
управління при Президентові України.— 2001.— № 4.
38. Тертышник В. М. Научно-практический комментарий к
Уголовно-процессуально- му кодексу Украины.— К, 2001.
39. Тертишник В.М. Гарантії недоторканності сфери приватного життя
людини //Вісник прокуратури.— 2001,— № 2.
40. Тертишник В.М. Концептуальна модель системи принципів кримінального
процесу//Юридичний вісник України.— 2001.— № 5.
41. Хавронюк М.І. Коментар законодавства України про права та свободи
людини і громадянина.— К.: Парламент. вид-во, 1999.
42. Химичева Г.П. Принципы уголовного процесса.— М.,1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
