11
План
Вступ
Основна частина
1. Російське право XI – XV століть
2. Судебник 1497 року
Висновок
Вступ
Метою даного реферату є опис джерел російського права XI – XV століть, а
так само розкриття питання про необхідність створення Судебника 1497
року і його основних положень.
В першу чергу мова в моєму рефераті піде про найкрупніший пам’ятник
староруського права – Російській Правді. Списки Російської Правди дійшли
до нас у великій кількості, але їх єдина класифікація дотепер відсутня.
Всі списки російської правди можна розділити на три редакції: Коротка
Правда, Просторова Правда і Скорочена Правда. Російська Правда була
кодексом староруського феодального права, джерелами кодифікування були
норми звичайного права, князівська судова практика і деякі норми
візантійського канонічного права.
Наступним кроком в розвитку староруського права з’явилася поява судної
грамоти Пскова, джерелом для якої була все та ж Російська Правда. Проте
в порівнянні з Російською Правдою в ній більш докладно регламентувалися
цивільно-правові відносини і інститути, обов’язкове право, судове право,
розглядаються деякі види політичних і державних злочинів. Судна грамота
Пскова була основним джерелом права для Пскова.
Російська правда була так само джерелом для створення іншого пам’ятника
староруського права – Новгородської судної грамоти. Положення, закладені
в судну грамоту, були засновані на звичайному праві. Новгородська судна
грамота обмежувалася розглядом законодавчих норм про суд і порядок суду,
інших положень вона не містила.
Документом, який знаменує нову епоху в історії держави і права Росії –
становлення єдиної Російської держави – є загальноросійський Судебник
1497 року. Розвиток феодальних відносин, утворення централізованої
держави вимагали створення істотно нових законодавчих актів. Норми
звичайного права і князівська судова практика Російської Правди
виявилися вже недостатніми для управління Московським князівством.
1. Російське право XI – XV століть
«До наших днів дійшлі більше ста списків Російської Правди, які можна
представити в трьох основних редакціях: Коротка правда (КП), Просторова
правда (ПП) і Скорочена правда (СП). Якнайдавнішою редакцією
(підготовлена не пізніше 1054г.) є Коротка Правда, що складається з
Правди Ярослава (ст. 1 — 18), Правди Ярославічей (ст. 19 — 41), Покона
вирного (ст. 42), Уроку мостників (ст. 43). Просторова редакція, що
виникла не раніше 1113 р. і пов’язана з ім’ям Володимира Мономаха,
розділяється на Суд Ярослава (ст. 1 — 52) і Статут Володимира Мономаха
(ст. 53 — 121). Скорочена редакція з’явилася в середині XV в. з
переробленої Просторової редакції.»
В період формування феодальних відносин головним джерелом права було
звичайне право. З утворенням Староруської держави створюється вже певна
система норм феодального права, яка одержує подальший розвиток у міру
посилення в Київській Русі феодального устрою.
Певний вплив на Російську Правду надав візантійське канонічне право. В
цьому нас переконують найраніші, дійшли до нас пам’ятники староруського
феодального права, якими є договори з Візантійською імперією, що
відносяться якраз до X в. (911, 944, 971 рр.).
Перша спроба уніфікації норм староруського права була зроблена
Володимиром I, який в цілях боротьби з антифеодальними злочинами
спочатку ввів смертну страту за вбивство, а потім був вимушений замінити
її грошовими штрафами за вбивство — «вирами», перетворивши їх на одне з
найважливіших джерел доходів князівської казни.
Друга спроба уніфікації норм російського права була зроблена після
смерті Владимира його сином Ярославом Мудрим (1015—1054 рр.). Йому
приписується складання юридичної збірки, відомої під назвою
«Стародавньої Правди» або «Правди Ярослава». Поява Правди Ярослава була
вельми примітним явищем в історії російського права: вона з’явилася
першим письмовим зведенням законів Староруської держави.
Правда Ярослава відобразила норми ранньофеодального права. Її головним
джерелом було староруське звичайне право. Для того, щоб норми звичайного
права не могли по різному регулювати одні і ті ж відносини в різних
частинах держави, Ярослав санкціонував і розповсюдив на всю територію ту
систему звичайного права, яка виникла в самому Києві, зробивши її
обов’язковою, таким чином, для всієї решти частин своєї держави. Правда
Ярослава — зведення норм російського звичайного права, що склалося
головним чином в IX — X вв., пристосованого до феодальних відносин, що
розвиваються, і ставлячого перед собою задачу обмеження стародавніх
громадських звичаїв. В цій меті Правда Ярослава вжила заходів до
обмеження права кровної помсти. В ній кровна помста зберігається тільки
відносно вбивства і при цьому обмежується довкола найближчих родичів
убитого. У всій решті випадків вона замінюється грошовими штрафами за
вбивство («вирами») по ухвалі суду.
Наступним етапом в розвитку російського феодального права з’явилася
«Правда Ярославічей» — нова юридична збірка Київської Русі, в якій
знайшло віддзеркалення остаточне оформлення основних почав цього права.
Вона була прийнята на з’їзді Ярославічей, тобто дітей Ярослава, з їх
дружинниками в період, імовірно, з 1054 по 1072 рр.
На відміну від Правди Ярослава, головним джерелом якої були норми
звичайного права, Правда Ярославічей базувалася на князівському
законодавстві і судовій практиці. Вона вже не обмежує, а зовсім
забороняє кровну помсту, у всіх випадках замінюючи її системою грошових
штрафів («вир»), строго враховуючи при цьому суспільне положення
убитого. Цілою системою спеціальних штрафів Правда Ярославічей охороняла
від замахів з боку селян непорушність феодальної власності, і в першу
чергу князівську власність — землю, комори, худобу, борть.
Почало XII століття в житті Київської Русі ознаменувалося різким
загостренням класових суперечностей. Феодальна експлуатація, князівські
усобиці, поєднувані з неврожаями, голодом, привели в цей період до
посилення розорення і зубожіння народних мас. В 1113 році в Києві
спалахнуло могутнє повстання міських соціальних низів і навколишнього
селянства. В цей важкий час на Київський престол був запрошений князь
Володимир Мономах, який в 1113 році скликав нараду знаті, на якій була
прийнята спеціальна юридична збірка, названа «Статутом Володимира
Мономаха». Цей Статут складався з ряду ухвал, що мали на своїй меті дещо
пом’якшити класові суперечності в Київській державі. Так, наприклад,
закон став охороняти особу і майно закупу, забороняючи пану безпричинно
карати його і віднімати майно, були встановлені граничні розміри
відсотків на борг.
Статут Володимира Мономаха відрізняється від Правди Ярослава і
Ярославічей більшою повнотою правового регулювання феодальних відносин.
Разом з достатньо докладною регламентацією відносин, витікаючих із
зобов’язань, він встановлює основні принципи феодального сімейного,
спадкового і опікунського права, а також містить великий розділ,
присвячений кримінальному і процесуальному праву.
До другої половини XII століття староруська держава розпалася і Русь
остаточно роздроблялася на безліч дрібних князівств. В цих умовах
законодавчий розвиток норм Російської Правди припинився. У міру
поглиблення розпаду і відособлення окремих російських земель, в XIV — XV
століттях сталі з’являтися відмінності в правовому розвитку цих земель.
Ці відмінності витікали з особливостей економічного і суспільного
розвитку. Стали з’являтися нові норми, що суперечать якоюсь мірою нормам
Російської Правди. Це стало особливо помітним в російській державі в XIV
— XV століттях, коли виникли істотні відмінності між нормами Правди і
нормами звичайного права. Це викликало необхідність зробити спробу
переробити Російську Правду з таким розрахунком, щоб виключити з неї
застарілі норми, що суперечать духу нового часу. В результаті цього
з’явилася третя, Скорочена з Просторової, редакція Російської Правди.
Місце і час виникнення цієї редакції точно не встановлено.
Одним з найчудовіших після Російської Правди законодавчим пам’ятником
Росії, що дійшов до нас, є судна грамота Пскова. Грамота Пскова є
наступну за Російською Правдою ступенем в розвитку російського
законодавства. Не дивлячись на видиму схожість її з Російською Правдою,
між цими документами існують серйозні відмінності. Джерелами судної
грамоти Пскова були князівські статути і норми звичайного права. Судна
грамота Пскова була прийнята вічовим збором міста в середині XV
століття. Вона була основним джерелом права для Пскова до його
приєднання до Москви. Судна Грамота Пскова була складена в 1467 році.
Грамота складається з 120 статі, 108 з яких були прийняті в 1467 році, а
інші були дописані пізніше за рішенням веча. В порівнянні з Російською
правдою в ній більш докладно регламентувалися цивільно-правові відносини
і інститути, обов’язкове право, судове право, розглядаються деякі види
політичних і державних злочинів.
«Речове право передбачало розподіл речей на нерухомі (“отчина”) і рухомі
(“живіт”), розрізняло спадкове (“вотчина”) і умовне (“кормля”)
землеволодіння. Були визначені способи виникнення права власності:
закінчення терміну давності володіння, перехід за договором, по спадку,
подарувало».
Обов’язкове право регламентувало договори купівлі-продажу, дарування,
позики, особистого найму. Форма договору могла бути усною і письмовою.
Оформлення здійснювалося у присутності священика або свідків. При
закріпленні деяких договорів була потрібна застава, поручительство –
якщо сума менше одного рубля обов’язкове письмове оформлення.
Судна грамота «Пскова знає два види спадковості: згідно із законом
(«отморщина») і по заповіту («наказове»). Заповіт потребував державному
твердженні. Прямо перераховувалися тільки спадкоємці згідно із законом
(висхідні, низхідні, бічні, чоловік)».
Закон знає наступні види злочинів: проти держави, проти судових планів,
майна, крадіжці церковного майна, підпал, конокрадство, грабіж, розбій.
Судове право регламентовано в судній грамоті Пскова більш докладно ніж в
Російській правді. Роль судів посилилася: зберігаються згадані в
Російській правді судові докази, але з’являються нові – судовий поєдинок
і письмові докази. Виникає інститут судового представництва в судовому
поєдинку, яким могли користуватися тільки жінки, підлітки і старі люди.
Розглянуті судом справи перегляду не підлягали.
Інший законодавчий документ староруського права – Новгородська судна
грамота. Вона дійшла до нас не повністю, а в уривку з 42 статі.
Положення, закладені в судну грамоту, були засновані на звичайному
праві. Новгородська судна грамота обмежується розглядом законодавчих
норм про суд і порядок суду, інших положень вона не містить. Так статті,
що містяться в судній грамоті можна розділити на наступні розділи: про
види суду; про позивача, відповідача і повірених або адвокатів; про
послухах і свідках; про виклик в суд; про судові терміни; про порядок
суду; про судові мита. «Судовими правами володіли всі органи влади і
управління: віче, є, тисяцкий, князь, боярська порада, архієпископ,
сотницький посадником, староста. Судовими повноваженнями наділювалися
купецькі і цехові корпорації (братчини). Судовими чинами були дяки,
пристави, писарі, межники, подверники».
Найзначнішим пам’ятником староруського права в період з XI – XV століття
був Судебник 1497 року, мова про яке піде в наступному питанні даного
реферату.
2. Судебник 1497 року
До кінця XV століття на материку Євразія на території величезного
розміру з маленьких князівств утворилося одне – Велике князівство
Московське. Іван III став іменуватися государем вся Русі. В цілому єдина
держава була створена і остаточно затвердило свою незалежність. Воно вже
цілком володіло такими ознаками держави, як своя територія, публічна
влада, податки, суверенітет. А, держава, по одному з формулювань, – це
політична організація, яка здійснює управління суспільством за допомогою
правових форм (виконує волю народів через виконання законів).
Для управління таким великим князівством був потрібен певний кодекс.
Норми звичайного права і князівська судова практика Російської Правди
виявилися вже недостатніми для управління Московським князівством. Тоді
Іван III вирішив створити свій кодекс. В 1497 році він створив цей
кодекс, який був названий Судебником. Судебник уклав в собі 68 статі.
«В першому загальноросійському (великокнязівському) Судебнику 1497 роки
знайшли застосування норми Російської Правди, звичайного права, судової
практики і литовського законодавства. Головною метою Судебника були
розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію
централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих
земель, доль і областей. До моменту ухвалення Судебника далеко не всі
відносини регулювалися централізований. Фундирувавши свої судові
інстанції, московська влада якийсь час була вимушена йти на компроміси:
разом з центральними судовими установами і роз’їзними судами,
створювалися змішані («смесні») суди, що складалися з представників
центру і місць».
Судебник вніс одноманітність в судову практику Російської держави,
відрегулював організаційно-системні відносини судової влади – раніше
найпоширенішим способом судового розгляду був поєдинок, тепер вводяться
елементи розслідування, а також збору і обліку свідчень свідків (хоч би
і здобутих в тортурах). В Судебнику формулюється вперше надзвичайно
важлива принципова ухвала про те, що Судебник є не правом судових і
адміністративних органів, не їх прибутковою статтею, а їх обов’язком;
рішучим чином проводиться погляд про те, що приватний інтерес повинен
поступатися кримінальній вимозі держави, а особистий інтерес судового
органу – інтересу сторони в процесі. Фіксуються численні зловживання
судових і адміністративних посадовців і приймаються заходи до їх
усунення.
Немало місця уділено системі кримінальних покарань за різні злочини. Під
злочином судебник розуміє не тільки нанесення матеріального або
морального збитку, “образу”. На перший план висувається захист існуючого
соціального і правового порядку. Злочин – це перш за все порушення
встановлених норм, розпоряджень і разом з тим волі государя, яка
нерозривний зв’язувалася з інтересами держави.
Система покарань по судебнику ускладнюється, формується нова мета
покарання: страхання і ізоляція злочинця. Метою властей стає
демонстрація їх всесилля обвинуваченим, над душею і тілом. Вищою мірою
покарання була смертна страта, яка могла бути відмінений помилуванням з
боку государя. Процедура страти перетворюється в свого роду спектаклю,
з’являються нові види страт і покарань. Для покарань сталі характерними
жорстокість і невизначеність їх формулювання. Тілесні покарання
застосовувалися як основний або додатковий вигляд. Найпоширенішим
виглядом була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі.
Окрім страхання, ці види покарань виконували важливу функцію символіста
– виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.
Судебник 1497 року мав і іншу мету – закріпити нові громадські порядки,
зокрема, поступове висунення дрібних і середніх феодалів – дворян і
дітей боярських. На догоду цим соціальним групам він вніс нові обмеження
в судову діяльність кормленщиків, а головне, поклав початок загальному
закріпаченню селян, так стаття 57 Судебника встановила правило Юрьева
дня (певний і дуже обмежений термін переходу селян). Судебник
сформулював економічні основи життя Росії: був визначений статус вотчини
і маєтків, принципи власності і власті.
Якщо Російська Правда була зведенням звичайних норм і судових
прецедентів і своєрідною допомогою для пошуку етичної і юридичної
істини, то Судебник 1497 року став, перш за все “інструкцією” для
організації судового процесу.
Висновок
Російська Правда — видатний пам’ятник староруського права, послідовно що
відобразив окремі етапи розвитку феодальних відносин в російському
суспільстві. Вона є однією з єдиних джерел, що розкривають
соціально-економічні і правові засади того часу. Вона не втратила свого
значення і в період, що послідував після розпаду Київської держави,
зігравши величезну роль в розвитку правових систем, що складалися в
різних російських землях в період феодальної роздробленості XII — XIV
століть. Норми Російської Правди склали основу російських правових
пам’ятників періоду феодальної роздробленості (Новгородська і Псков
судні грамоти), з’явилися одним з джерел першого правого акту Російської
централізованої держави – Судебника Івана III 1497 року.
Найвеличезнішу роль в історії староруського права зіграв Судебник 1497
року, який: почав процес закріпачення селянства, вводячи Юрьев день;
встановив одноманітну судову практику; розповсюдив юрисдикцію великого
князя на всю територію держави, при цьому обмеживши функції
кормленщиків, і упорядкував систему судів; закріпив нові суспільні
відносини; встановив чітку норму спадкоємства; ввів поняття державних
(політичних) злочинів; розширив круг суб’єктів злочину; посилив
покарання; ввів інститут судових виконавців і багато що інше.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
