.

Україна як конституційна держава

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 9355
Скачать документ

28

Україна як конституційна держава.

ПЛАН

Вступ 3

Розділ 1. Україна як національна держава: конституційно-правова
характеристика 4

1.1 Поняття національної держави 4

1.2 Еволюція ідеї національної держави в Україні 6

1.3 Сучасна Україна як національна держава 9

Розділ 2. Конституційні характеристики України 12

2.1 Поняття конституційних характеристик держави 12

2.2 Конституційна характеристика української держави 13

Розділ 3. Конституційна відповідальність в Україні 21

Висновок 25

Список використаної літератури 27

Вступ

У демократичному суспільстві Конституція має особливе значення, яке ще
більше зростає в перехідні періоди, коли мова йде про конкретні як у
політичній, так і економічній системі суспільства. З моменту
проголошення незалежності в Україні відбувається процес розширення
обсягу конституційно-правового регулювання, змінюється зміст норм та
інститутів конституційного права, з’являються нові. Це призводить до
утворення більш складної системи джерел цієї галузі права порівняно з
тією, яка існувала в радянський період. Найбільш істотні зміни в ній
відбувалися з прийняттям Конституції України 1996 року. Отже,
дослідження такого поняття як конституційність Української держави на
сьогодення є досить актуальним.

Значний внесок у дослідження принципів права в Україні зробили такі
вчені, як В.Б.Авер’янов, В.Д.Бабкін, Н.П.Воронов, О.Ф.Гранін,
В.М.Горшеньов, В.Н.Денисов, Є.В.Додін, А.Я.Дубінський, М.І.Козюбра,
В.В.Копєйчиков, М.Й.Коржанський, С.Л.Лисенков, Л.П.Юзьков та інші.

Основна мета даної роботи полягає у вивченні особливостей існування
Української держави як конституційної держави.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних
завдань:

· дати конституційно-правову характеристику Україні як національній
державі;

· розглянути конституційні характеристики України;

· дослідити особливості конституційної відповідальності в Україні.

Предметом курсової роботи є поняття, правова природа, юридичні
властивості Конституції України.

Об’єктом курсової роботи є Конституція України як нормативно-правовий
акт.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно
аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Україна як національна держава: конституційно-правова
характеристика

1.1 Поняття національної держави

Конституцією України 1996 р. на найвищому нормативно-правовому рівні
закріплені основні політико-правові параметри (конституційні
характеристики) сучасної української держави. Україну проголошено:
суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою
(ст. 1 Конституції України). Крім того, виходячи із сутності та змісту
ряду конституційних положень, Україна є також, без сумніву, державою
світською (ст. 35 Конституції України) та державою національною.
Останнє, зокрема, чітко прослідковується із змісту Преамбули та ряду
статей розділу першого (“Загальні засади”) Конституції України і було
логічним продовженням відповідних положень Декларації про державний
суверенітет України (1990 р.) та Акта проголошення незалежності України
(1991 р.).

Національна держава як політико-правова реальність фактично відома ще з
часів Великої французької революції (та ж сама республіканська Франція).
Ідеї свободи особи, рівності і братерства людей, ідеї суверенності
народу та справедливих для нього форм державного правління закладали
добрі основи для появи й утвердження національної держави як
політико-правового явища. Однак усе ХІХ ст. стало тільки періодом
підготовки до переходу європейських народів у добу “національних
держав”, яка реально настає з падінням двох імперій після Першої
світової війни – Австро-Угорської та Російської [6, c.425]. У теоретичне
обґрунтування ідеї національної держави лягає два принципи, які
залишаються основними і на сьогодні: природне (невід’ємне) право нації
на самовизначення і принцип творення держави нацією (народом) виключно
на своїй етнічній території. Значний внесок у виникнення та утвердження
доктрини національної держави у свій час було зроблено відомим
американським політичним діячем, яскравим прихильником “непорушності та
природності” права націй на самовизначення, 28-м Президентом США Вудро
Вільсоном та першим Президентом Чехословацької Республіки, відомим
політичним діячем та мислителем Томашем Масариком. Серед праць
українських вчених-правознавців проблеми сутності та змісту національної
держави знайшли своє висвітлення у ряді робіт професора Львівського
університету Станіслава Дністрянського. Останній, виголошуючи, зокрема,
в 1923 р. при вступі на посаду ректора Українського вільного
університету в Празі свою інавгураційну промову (“Нова держава”), з
цього приводу говорив: “…національне питання дало головний привід до
всесвітньої війни… Та ніде правди діти – і мир, заключений після
всесвітньої війни, не порішив остаточно національного питання; з одного
боку не обійшлося без помилок, а з другого боку не порішено ні
українського питання, ні питання окраїнних держав колишньої російської
імперії. Але все ж таки сам принцип ляг в основу миру: від Вільсона він
називається принципом самовизначення народів. Вільсон висказав свою
теорію уже під час війни в ріжних своїх промовах. Провідні його думки
такі: Кожний нарід матиме рівне право на самовизначення. Без згоди
народу не можна ні над ним панувати, ні управляти ним… Право на
самовизначення – се найважнійше право кожного народу, чи він великий, чи
малий. На основі сього права прислугує усім народам право до
національної території, право вибирати собі державну зверхність, під яку
вони мають належати, право до внутрішньої самоуправи й свобідного
культурного, економічного та політичного розвитку. Про всі економічні
договори та політичні відносини повинен безпосередньо рішати той нарід,
якого вони торкаються, та в ніякому разі не сміють про се рішати
які-небудь користи чи інтереси других народів. Усі народи мусять бути
вольні, та не можна їм ні приписувати, ні насилувати їх згоди до таких
порядків, яких вони не хочуть. Коли забезпечиться народам право на
самовизначення, вони будуть могли получитися в правдивий зв’язок
народів, та щойно такий зв’язок зможе забезпечити всесвітній мир” [6,
c.426-427].

Так, на початку 20-х років у політико-правовій практиці, в теорії
міжнародного публічного права, конституційного права приблизно
утвердилося розуміння національної держави як держави, утвореної нацією
на виключно своїй етнічній території у результаті реалізації нею (цією
нацією) свого природного права на самовизначення. При цьому
безпосередньо саме право нації на самовизначення включало в себе
можливість або створювати власну державу, або добровільно ввійти до
складу вже існуючих інших держав; право на самовизначення визнавалось
одним із основних і невід’ємних прав будь-якої нації. Створення держави
в рамках виключно власної національної території (суцільної етнічної
території, що є одночасно і територією історичного розселення цього
етносу) мало закласти надійні основи на майбутнє для захисту держави від
проблем автономізації, сепаратизму, територіальних претензій
держав-сусідів тощо. Національна держава розглядалась її творцями
виключно як держава конституційна, демократична та цивілізована
Відповідно в такій державі має бути забезпечено належний рівень розвитку
як корінної (титульної) нації, так і національних меншин, що проживають
на її території.

1.2 Еволюція ідеї національної держави в Україні

Ідея національної держави фактично була єдиною панацеєю на шляху до
збереження миру та забезпечення суспільного прогресу на території
“старенької” Європи після лихоліття Першої світової війни. Крім того,
саме на той час абсолютна більшість європейських народів, з огляду на
історичні причини (тією чи іншою мірою маючи за “плечима” досвід
античної державності, майже двотисячолітню християнську культуру, знаючи
такі суспільно-політичні явища, як парламентаризм, місцеве
самоврядування, доктрину розподілу влади, конституціоналізм і т.д.)
реально підійшли до межі створення на своєму континенті зони
національних держав – “як нового світу” (“нової Європи”), світу
цивілізованих, демократичних, вільних і рівних між собою держав. Саме
тому абсолютна більшість європейських держав, які з’явились у результаті
зникнення Австро-Угорської та Російських імперій після закінчення Першої
світової війни, власне виникали як національні держави (Австрія,
Веймарська Республіка, Естонія, Угорщина, Румунія. Польща, Латвія,
Литва, Фінляндія тощо). Не була винятком у цьому плані й Україна, на
етнічній території якої в 1918 р. виникли дві (згодом при першій
можливості об’єднані в одну) українські держави – Українська Народна
Республіка та Західно-Українська Народна Республіка [3, c.72]. Сутність
української держави як національної яскраво підтверджено змістом
Тимчасового Основного Закону про державну самостійність українських
земель колишньої австро-угорської монархії (Тимчасової Конституції ЗУНР)
від 13 листопада 1918 р.: “Артикул І – Назва. Держава, проголошена на
підставі права самоозначення народів Українською Національною Радою у
Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнимаюча весь простір бувшої
австро-угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву
Західно-Українська Народна Республіка. Артикул ІІ – Границі. Простір
Західно-Української Народної Республіки покривається з українською
суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії
– то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв
Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частинами бувших
угорських столиць (комітатів) (етнічних українських районів
Закарпаття.)” [3, c.73].

Однак реалізація на практиці ідеї створення у Європі зони національних
держав вимагала чіткого дотримання обох умов (обох її складових) ідеї
національної держави: реалізації нацією свого права на самовизначення
нації та створення своєї держави виклично на своїй етнічній території
(тобто без анексій етнічно чужих територій). Саме недотримання
останнього на початку 20-х років, чому безпосередньо сприяли умови
Версальського мирного договору 1919 р. (а пізніше – й інші угоди та
домовленості, як-от: Ризький мирний договір 1921 р., Мюнхенська угода,
Договір між Третім Рейхом (Німеччиною) та СРСР 1939 р. тощо), стало не
останньою причиною виникнення Другої світової війни. Так само і в основі
збройних конфліктів кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття на
теренах колишніх соціалістичних “федерацій” СРСР (Карабах,
Придністров’я, Абхазія) та СФРЮ (Хорватія, Косово, Македонія), на наш
погляд, лежали, зокрема, не вирішені цивілізовано у свій час проблеми
утвердження національної державності в рамках своїх етнічних територій.
При цьому варто зазначити, що радянський режим, політичні режими
соціалістичних європейських держав з відомих ідеологічних мотивів були
чіткими противниками доктрини національної держави як такої.

У той же час друга половина ХХ ст. (після Другої світової війни) стала
часом реального утвердження і розквіту національної держави в країнах
Західної Європи. Сьогодні майже всі європейські країни є національними
державами. Саме в рамках національної державності країнам західної
цивілізації вдалося за короткий строк після Другої світової війни стати
державами демократичними, правовими, світськими та соціальними,
розбудувати в себе громадянське суспільство, реально забезпечити
надійний захист та реалізацію прав і свобод своїх громадян [5, c.158].

Розвал соціалістичного табору в Центральній та Східній Європі наприкінці
80-х років та безславне зникнення з політичної карти світу Радянського
Союзу на початку 90-х років минулого століття дали могутній поштовх для
реального (повноцінного) відновлення, а в окремих випадках – створення
заново національних держав у цій частині Європейського континенту.
Останнє безпосередньо стосувалося і України, адже існування української
національної держави – Української Народної Республіки (після об’єднання
УНР і ЗУНР в 1919 р.) було перервано агресією окремих тодішніх
держав-сусідів України (зокрема Радянської Росії та Польщі). На початку
90-х років ХХ ст. з огляду на відомі політичні процеси, які проходили в
СРСР, відновлення української національної держави стало реальністю.
Першою “ластівкою” у цьому напрямі стало прийняття Верховною Радою
Української РСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет
України, в розділ першому (“Самовизначення української нації”) якої
чітко і неоднозначно проголошено: “Українська СРС як суверенна
національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі
здійснення українською нацією свого невід’ємного права на
самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної
державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти
національної державності України з боку політичних партій, громадських
організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються за
законом”. Ці положення тією чи іншою мірою знайшли своє продовження в
положеннях Концепції нової Конституції України, яка була схвалена
Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 р. (зокрема, мова йде про
розділ перший Концепції “Засади конституційного ладу”, Акті проголошення
незалежності України (24 серпня 1991 р.), Законі України “Про
громадянство України” (1991 р.).

Для сучасної національної держави (тобто держави, утвореної нацією на
своїй національній території у результаті реалізації свого права на
самовизначення) характерним є: створення та забезпечення необхідних умов
для максимального збереження і розвитку кращих надбань нації в
економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її
політичної консолідації навколо національної ідеї; забезпечення розвитку
духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація
інаціональної ідеї в державотворчому процесі; турбота про культурний
розвиток своїх співвітчизників, які проживають в інших державах
(національної діаспори), а при потребі – і створення належних умов для
їхнього повернення на історичну Батьківщину; створення належних умов для
проживання та всебічного розвитку національним меншинам, що проживають
на території держави [5,c 159-161].

1.3 Сучасна Україна як національна держава

За своєю сутністю, за аналізом конституційно-правових положень, сучасна
Українська держава є державою національною. З формальної точки зору для
твердження останнього є всі підстави.

1. Це – положення з Декларації про державний суверенітет України та Акта
проголошення незалежності України, а також конституційні положення за
чинним Основним Законом держави, які чітко вказують (говорять) про
наявність обох ознак національної держави: створення її в результаті
реалізації права нації (народу) на самовизначення та створення цієї
держави в рамках виключно своєї етнічної території. Так, у Преамбулі
Конституції України чітко зазначено, що “Верховна Рада України від імені
Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи
суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського
державотворення i на основі здійсненого українською нацією, усім
українським народом права на самовизначення … приймає цю Конституцію –
Основний Закон України”. У той же час ч. 1 ст. 2 та ч. 2 ст. 133
Конституції України зазначають, що “…Суверенітет України поширюється
на всю її територію”, а “…До складу України входять: Автономна
Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька,
Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська,
Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська,
Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька,
Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та
Севастополь”.

2. На рівні Основного Закону держави чітко прослідковується вимога
створення та забезпечення в державі необхідних умов для максимального
збереження і розвитку кращих надбань української нації в економічній,
політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної
консолідації навколо національної ідеї, забезпечення розвитку
духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація
національної ідеї у державотворчому процесі. Так, ст. 11 Конституції
України чітко визначає, що “…Держава сприяє консолідації та розвиткові
української нації, її історичної свідомості, традицій i культури…”.
При цьому частини перша і друга ст. 10 Конституції України визначають
державною мовою в Україні українську мову, а сама “… Держава
забезпечує всебічний розвиток i функціонування української мови в усіх
сферах суспільного життя на всій території України”. В той же час
українські національні символи на рівні Основного Закону держави
возведені в ранг офіційних державних символів: “Державними символами
України є Державний Прапор України, Державний Герб України i Державний
Гімн України. Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих
горизонтальних смуг синього i жовтого кольорів. … Головним елементом
великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира
Великого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України –
національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими
законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного
складу Верховної Ради України”.

3. Україна як національна держава бере на себе зобов’язання дбати про
культурний розвиток своїх співвітчизників, що проживають в інших
державах (національної діаспори): ст. 12. Конституції України говорить:
“Україна дбає про задоволення національно-культурних i мовних потреб
українців, які проживають за межами держави”.

4. Україна як сучасна демократична держава прагне створити належні умови
для проживання та всебічного розвитку національних меншин, що проживають
на території держави. На рівні Основного Закону держави чітко визначено,
що Україна як держава “сприяє консолідації та розвиткові етнічної,
культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів i
національних меншин України” (ст. 11 Конституції України), що “в Україні
гарантується вільний розвиток, використання i захист російської, інших
мов національних меншин України”.

Коротко підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що на
рівні Основного Закону держави – Конституції України – формально
закладено необхідні (мінімальні) основи для утвердження України як
національної держави.

Інше питання – як вищеперераховані конституційні положення про
національну державність втілюються у життя на практиці? Наскільки має
розуміння та бажання творити Україну як національну держави нині чинні
Президент України, парламент, Кабінет Міністрів України? Зрештою, чи
готові ми всі разом і кожен з нас окремо усвідомити цінність цього явища
“національної держави”, як і її крайню необхідність на теперішньому
етапі розвитку українського народу? На жаль, ці та багато інших запитань
залишаться сьогодні без відповіді.

Розділ 2. Конституційні характеристики України

2.1 Поняття конституційних характеристик держави

Прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою України Конституції нашої
держави стало, без перебільшення, значним суспільно-політичним явищем в
житті українського народу. Цією подією, з одного боку, було формально
завершено один із найважливіших періодів новітнього конституційного
розвитку держави, з іншого боку (на сподівання абсолютної більшості
українських громадян) – мав розпочатися процес стабілізації
суспільно-політичного та економічного життя в державі, піднесення
добробуту її громадян та перетворення пострадянської України в сучасну
демократичну європейську державу.

Однак уже через декілька років стало зрозумілим, що швидких перетворень
в Україні не буде. В той самий час Україні як державі вже після
прийняття Конституції прийшлось пройти через далеко не поодинокі різного
роду порушення на парламентських, президентських та місцевих виборах,
через “моральне жорнило” квітневого 2000 року референдуму, серію гучних
політичних скандалів на кшталт “касетного”, “кольчужного”,
“мукачівського” тощо. Крім того, дуже скоро виявився ряд труднощів,
безпосередньо пов’язаних із функціонуванням самої Конституції України,
особливо в частині реалізації її окремих положень щодо конституційних
прав та свобод громадян, далися взнаки її внутрішні суперечності як
нормативно-правового акту найвищої юридичної сили. А сам Основний Закон
держави, образно кажучи, виявився не зовсім готовим до ефективної
“самооборони” від “настирливих” пропозицій внесення змін та доповнень до
нього. Україна фактично опинилась в стані затяжної політичної кризи.

За таких умов природньо загострилась увага до Конституції держави, її
соціальної та правової природи, функцій, місця та ролі в національній
нормативно-правовій системі тощо. При цьому значний інтерес у
суспільстві останнім часом викликає, насамперед з огляду на спроби
проведення так званої “політичної реформи”, питання сутності та змісту
засад (принципів) конституційного ладу України, її основних
характеристик, закріплених власне на конституційному рівні. Адже,
уяснивши останнє, з одного боку, ми отримуємо свого роду “конституційний
дороговказ” для держави на ближчу і дальшу перспективу; а з іншого
(виходячи насамперед із змісту частини третьої статті 5 Конституції
України, яка говорить про те, що “…право визначати і змінювати
конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути
узурповане державою, її органами або посадовими особами”) – завжди можна
звірити: “Чи тою “дорогою”, чи в тому напрямку ведуть наші державні
провідники Україну?” [8, c.201].

Категорія (поняття) “конституційні характеристики держави” є до певної
міри новим явищем у конституційно-правовій науці, поява якої обумовлена
насамперед процесом дальшого розвитку науки конституційного права,
зокрема в частині розширення понятійного апарату інституту
конституційного ладу сучасної держави.

2.2 Конституційна характеристика української держави

Основні засади (принципи) конституційного ладу України найшли своє
закріплення у Розділі І “Основні засади”, а також частково у Преамбулі
та у Розділі II “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”
Конституції України. Серед них принципово важливе значення мають
наступні положення:

а) відновлена в серпні 1991 року, на основі здійсненого українською
нацією, усім українським народом права на самовизначення, Українська
держава є продовженням багатовікової історії українського
державотворення, результатом національно-визвольної боротьби українських
патріотів декількох поколінь, гарантією гідного існування та майбутнього
розвитку українського народу (частини третя, сьома та восьма Преамбули
Конституції України);

б) в Україні носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є виключно
український народ, що здійснює владу безпосередньо та через органи
державної влади та органи місцевого самоврядування; право визначати і
змінювати конституційний лад в Україні належить виключно українському
народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими
особами. Ніхто не може узурпувати державну впаду (стаття 5 Конституції
України);

в) людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і
безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і
свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності Української держави, яка відповідає перед людиною за свою
діяльність, при цьому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є
її головним обов’язком. Права і свободи людини і громадянина, закріплені
Конституцією, не є вичерпними, вони гарантуються і не можуть бути
скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних
законів не допускається звуження їхнього змісту та обсягу (статті 3 та
22 Конституції України);

г) в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція
України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові
акти приймаються виключно на основі Конституції України і повинні їй
відповідати (частини перша та друга статті 8 Конституції України);

д) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу та судову, при цьому органи законодавчої,
виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених
Конституцією межах та відповідно до законів України, а місцеве
самоврядування окремо визнається і гарантується в Україні (статті 6 та 7
Конституції України);

е) земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси,
які знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є
об’єктами права власності українського народу (частина перша статті 13
Конституції України). Земля є основним національним багатством, що
перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14
Конституції України);

є) суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної,
економічної та ідеологічної багатоманітності, жодна ідеологія не може
визнаватися державою як обов’язкова, церква і релігійні організації в
Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви (частини перша та
друга статті 15, частина третя статті 35 Конституції України);

ж) Українська держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та
релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин
України (стаття 11 Конституції України);

з) територія України в межах існуючого кордону є цілісною і
недоторканною (стаття 2 Конституції України). Зовнішньополітична
діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів
і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з
членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і
нормами міжнародного права (частина третя статті 2, стаття 18
Конституції України).

Виходячи із вище наведених конституційних норм, а також концептуальних
(доктринальних) положень та принципів Конституції України, маємо всі
підстави говорити про те, що з формально-юридичного боку конституційними
характеристиками України (тобто положеннями, які концептуально
узагальнюють на більш вищому рівні основні засади конституційного ладу,
розкривають зміст та сутність України як держави конституційної) є
визначення її суверенною національною державою, державою унітарною,
демократичною державою з республіканською формою правління, а також
державою світською, соціальною та правовою (Категорія (поняття)
“конституційні характеристики держави” є до певної міри новим явищем у
конституційно-правовій науці, поява якої обумовлена насамперед процесом
дальшого розвитку науки конституційного права, зокрема в частині
розширення понятійного апарату інституту конституційного ладу сучасної
держави.

Окремо слід зазначити, що значна частина з наведених конституційних
характеристик України в тій чи іншій мірі найшла своє відображення в
ряді праць вітчизняних вчених, в тому числі і монографічного характеру,
які побачили світ після прийняття чинної Конституції України.

Більшість перерахованих конституційних характеристик України прямо
зазначена у тексті Основного Закону держави – “суверенна, демократична,
соціальна, правова держава” (стаття 1 Конституції України), “унітарна
держава” (частина друга статті 2 Конституції України), “республіка”
(частина перша статті 5 Конституції України). Фактична наявність інших
конституційних характеристик прямо витікає із змісту безпосередніх
конституційних положень – “національна держава” (частина третя
Преамбули, частина перша статті 2, статі 10, 11, 12, частина друга
статті 133 Конституції України) та “держава світська” (частина перша
статті 15 та стаття 35 Конституції України). Відповідно ці та інші
конституційні положення розкривають зміст та сутність визначених
(закріплених) Основним Законом держави конституційних характеристик
України.

Так, Україну, як суверенну державу (тобто державу, яка самостійно і
незалежно від влади інших держав здійснює функції на своїй території та
за її межами, виступає самостійною у міжнародних відносинах,
характеризує наступне: територія України в межах існуючого кордону є
цілісною і недоторканною (стаття 2 Конституції України); державна
система оборони України, захисту її суверенітету і територіальної
цілісності, недопустимість розташування на території України іноземних
військових баз (стаття 17 Конституції України), наявність в Україні
інституту єдиного громадянства (стаття 4 Конституції України), а також є
ціла низька положень щодо повноважень органів державної влади,
встановлення і функціонування в Україні власної правової системи із
верховенством Конституції України тощо. Як суверенна держава, Україна
має також всі необхідні державні атрибути: державні символи (ст. 20
Конституції України), державну мову (ст. 10 Конституції України), власну
національну грошову одиницю – гривню (ст. 99 Конституції України),
столицю, офіційну назву тощо.

Положення статті 1 Конституції України також проголошує нашу державу
демократичною. Як правило, демократичною називають державу, устрій і
діяльність якої відповідає вільному вираженню волі народу, яка гарантує
права і свободи народу, людини і громадянина. Звідси логічною є
наявність в тексті Конституції України положення про те, що “…єдиним
джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і
через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”
(частина друга ст. 5 Конституції України). Відповідно обидві відомі
форми демократії якнайширше представлені в політико-правовій системі
України. Інститут прямої демократії представлений насамперед виборами до
органів державної влади і місцевого самоврядування, явищем референдумів,
різного роду зборів громадян тощо. Представницька демократія –
парламентом, представницькими органами на місцях, органами місцевого
самоврядування та іншими виборними інституціями.

Конституція України чітко і однозначно визначає Україну як унітарну
державу з республіканською формою правління. Майже всі класичні ознаки
сучасної держави з республіканською формою правління [9, с. 23-33] можна
знайти в Україні, а саме: формування державних органів шляхом вільних
виборів на визначений Конституцією і законодавством строк; особиста
участь громадян в управлінні державою; орієнтація державного ладу на
загальнолюдські цінності й ідеали; відмова від будь-якого довгого
володіння владою на основі індивідуального права (недопустимість
особистої диктатури). Важливими для організації публічної влади на
засадах демократії є принципові положення про те, що в Україні державна
влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і
судову, а сама держава визнає та гарантує місцеве самоврядування.

Стаття 1 Конституції визначає Україну правовою державою. Держава є
правовою за умови, коли основою її функціонування є право, що гарантує
права і свободи громадян, обмежує державу, а державна влада здійснюється
на засадах верховенства права та поділу влади. Відповідно ціла низка
положень інших статей Конституції закріплює та розвиває дану тезу. Мова
іде про наступне: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають
зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед
людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод
людини є головним обов’язком держави” (частина друга статті 3
Конституції України); “…Права та свободи людини є невідчужуваними та
непорушними” (стаття 21 Конституції України); “Ніхто не може бути
заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням
суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом” (частина
друга статті 29 Конституції України); “Закони та інші нормативно-правові
акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до
відома населення у порядку, встановленому законом” (частина друга статті
57 Конституції України); “В Україні діє верховенство права, Конституція
має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти повинні
прийматись на основі Конституції і повинні відповідати їй” (частина
перша статті 8 Конституції України) тощо.

Окреме положення статті 1 Конституції України говорить про Україну як
державу соціальну. Поняттям соціальної держави сьогодні охоплюється
насамперед розумінням держави, діяльність якої “…має бути спрямована
на створення реальних стандартів матеріального добробуту, освіти,
охорони здоров’я тощо і забезпечення таких стандартів для всіх громадян
(індивидів), а також на мінімізацію фактичної соціальної нерівності з її
економічними наслідками та створення системи соціальної підтримки
(захисту) тих, хто цього потребує [6, с. 28]. Зміст конституційного
положення про Україну як соціальну державу розкривається насамперед тими
положеннями Основного Закону держави, які закріплюють наявність в
Україні інституту приватної власності (стаття 41 Конституції України),
права на працю (стаття 43 Конституції України),на підприємництво (стаття
42 Конституції України), на відпочинок (стаття 45 Конституції України),
на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49
Конституції України), право на житло (стаття 47 Конституції України),
право на освіту (стаття 53 Конституції України) і особливо – право
громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у
разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати
годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у
старості та в інших випадках, передбачених законом; при цьому це право
гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за
рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій,
а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням
мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за
непрацездатними (частини перша та друга статті 46 Конституції України).

Чинними конституціями окремі держави безпосередньо визначаються сьогодні
як світські (Азербайджан, Казахстан, Росія, Туреччина, Франція та інші),
хоч за своєю сутністю абсолютна більшість сучасних конституційних держав
є світськими (тобто держави, що характеризуються двома фундаментальними
принципами: жодна релігія в ній не може встановлюватись в якості
державної чи обов’язкової; держава і церква відділені одна від одної;
однак при цьому світська держава якнайширше гарантує свободу
віросповідування, рівно як і свободу атеїстичних переконань.

Як світську державу, Україну характеризують насамперед положення ст. 35
Конституції України. Мова іде про наступні принципові речі, закріплені в
тексті Основного Закону нашої держави: в Україні кожен має право на
свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати
будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти
одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести
релігійну діяльність; здійснення права на свободу світогляду і
віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони
громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав
і свобод інших людей; церква і релігійні організації в Україні
відокремлені від держави, а школа – від церкви; жодна релігія не може
бути визнана державою як обов’язкова; ніхто не може бути увільнений від
своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за
мотивами релігійних переконань.

І остання задекларована конституційна характеристика України як держави
– визначення її державою національною. Національна держава як
політико-правова ідея та реальність фактично відома ще з часів Великої
французької революції (та ж сама республіканська Франція). Ідеї свободи
особи, рівності і братерства людей, ідеї суверенності народу та
справедливих для нього форм державного правління закладали добрі основи
для появи і утвердження національної держави. В теоретичне обґрунтування
ідеї національної держави було покладено два принципи, які залишаються
основними і на сьогоднішній день: природне (невід’ємне) право нації на
самовизначення і принцип творення держави нацією (народом) виключно на
своїй етнічній території (Вудро Вільсон, Томаш Масарик, Станіслав
Дністрянський). Друга половина XX століття стала часом реального
утвердження та розквіту національної держави в країнах Західної Європи.
Сьогодні практично абсолютна більшість європейських країн є
національними державами. Саме в рамках національної державності країнам
західної цивілізації вдалося за короткий строк після Другої світової
війни стати державами демократичними, правовими та соціальними,
розбудувати в себе громадянське суспільство, реально забезпечуючи
надійний захист та реалізацію прав і свобод своїх громадян. Для сучасної
демократичної національної держави (тобто держави, утвореної нацією на
своїй національній території в результаті реалізації свого права на
самовизначення) характерним є наступне: створення та забезпечення
необхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань
нації в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття,
її політичної консолідації навколо національної ідеї; забезпечення
розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація
національної ідеї в державотворчому процесі; турбота про культурний
розвиток своїх співвітчизників, що проживають в інших державах
(національної діаспори), а при потребі – створення належних умов для
їхнього повернення на історичну Батьківщину; створення належних умов для
проживання та всестороннього розвитку національним меншинам, що
проживають на території держави.

Однак вище перераховані конституційні характеристики України, на жаль,
сьогодні мають більше формально-юридичний характер, ніж повноцінне
втілення в практику функціонування держави. Адже реальний стан розвитку
демократії та конституційної законності в нашій країні, рівень добробуту
її громадян, їхньої безпеки тощо говорять самі за себе. Разом з тим
визначення на конституційному рівні України як суверенної національної
держави, держави унітарної, демократичної з республіканською формою
правління, а також держави світської, соціальної та правової, – є і
залишається надалі генеральним напрямком розвитку України на ближчу та
дальшу перспективи.

Розділ 3. Конституційна відповідальність в Україні

Проблема конституційної відповідальності є однією з найскладніших в
сучасній науці конституційного права. Це пов’язано з тим, що вітчизняна
юридична наука робить лише перші кроки у вивченні проблеми
конституційної відповідальності.

Більшість положень сучасних досліджень пов’язують конституційну
відповідальність з правовою охороною Конституції.

В юридичній літературі 70-90-х років минулого століття конституційну
відповідальність розглядали як відповідальність влади за стан законності
у правотворчій і правозастосовчій діяльності державного апарату і його
представників, як охоронне правове відношення, яке має відображення у
застосуванні певних, встановлених державою санкцій.

Конституційна відповідальність є гарантією самостійності функціонування
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також
демократичної організації влади, прогресивного розвитку суспільства в
цілому, важливим фактором утвердження і забезпечення законності
публічної влади. Конституційна відповідальність держави, органів
державної і самоврядної влади, посадових осіб перед громадянином і
суспільством є чинником, що закріплює у правосвідомості громадянина,
уявлення про справедливість, легітимність влади.

Тривалий час в науці конституційного (державного) права України
переважала думка, що більшість конституційно-правових норм не містять
санкцій і у разі їх порушення наступає юридична відповідальність,
передбачена нормами інших галузей права [10, c.71-72].

Сьогодні ряд вчених-конституціоналістів зауважують, що такий підхід був
помилковий хоч би тому, що кожна галузь права повинна забезпечувати
реалізацію своїх норм власними засобами і в тому числі, якщо це
необхідно, санкціями.

Більше того, такий традиційний підхід є неповний, оскільки не
врегульовує політико-правових реалій, зв’язаних з підвищенням
відповідальності держави, її органів, органів місцевого самоврядування
та їх посадових осіб щодо забезпечення в суспільстві належного
правопорядку виконання своїх обов’язків, утвердження і забезпечення прав
і свобод людини.

Кризові явища, які охопили всі сторони суспільного життя України не
обійшли стороною і конституційно-правову сферу. Особливою небезпечною є
безвідповідальність органів державної влади, в тому числі органів
виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування та їх
посадових і службових осіб за порушення Конституції України і законів
України, які регулюють конституційно-правові відносини, зокрема в умовах
подолання політичної кризи, що виникла у зв’язку з проведенням виборів
Президента України 21 листопада 2004 року.

Україна як демократична правова держава знаходиться на шляху формування
нового правопорядку, від оптимальної організації якого в значній мірі
залежить його існування. Суспільству необхідний більш високий рівень
управління соціальними процесами, відповідальність перед людиною за свою
діяльність.

У підвищенні рівня організації суспільної системи, ступеню її
керованості, у вирішенні проблем і протиріч, які загрожують правопорядку
зростає роль права, зокрема конституційного права України. Тенденція
зростання ролі права і значення права в житті суспільства, в
забезпеченні його стабільності і функціонування є головною в ряді
основних напрямків розвитку цього соціального феномена.

Останнім часом в літературі стали визнавати наявність особливого виду
відповідальності, конституційної, хоч до цих пір багато її положень
залишаються дискусійними. Ніхто вже відкрито не виражає сумніви щодо її
існуванню. Вона отримала практичне значення, зокрема в період
необхідності забезпечення з’ясування волевиявлення українського народу
на виборах Президента України 31 жовтня та 21 листопада 2004 року.

Вважаємо, що конституційна відповідальність – це самостійний вид
юридичної відповідальності, коли настання несприятливих наслідків для
суб’єктів конституційної відповідальності, спрямоване перш за все на
захист’ Конституції України і законів України, які регулюють
конституційно-правові відносини. Є причини, які заважають виділенню
конституційної відповідальності як самостійного виду юридичної
відповідальності [12].

Визнання конституційної відповідальності самостійним видом юридичної
відповідальності передбачає розкриття її основних положень (поняття,
джерел, суб’єктів, підстав, санкцій). В юридичній літературі можна
зустріти різні підходи і напрямки до визначення конституційної
відповідальності. Так, одні автори обмежуються загальною характеристикою
конституційної відповідальності, розглядаючи її, наприклад, як
відповідальність державних органів та посадових осіб за порушення
конституційно-правових норм. Інші автори намагаються деталізувати
поняття конституційної відповідальності.

Розкриваючи зміст поняття конституційної відповідальності, доцільно
виходити з більш загального поняття юридичної відповідальності.
Відповідно конституційну відповідальність можна розглядати як санкції,
які настають для суб’єкта конституційного порушення. Питання щодо кола
суб’єктів конституційної відповідальності. Досить поширеною є думка
звести це коло лише до органів державної влади та їх посадових і
службових осіб.

Коло суб’єктів конституційної відповідальності набагато ширше, це
випливає із положень Конституції України.

Підставою конституційної відповідальності є вчинення конституційного
правопорушення. Слід підкреслити, що конституційна відповідальність може
наставати лише у випадках прямого порушення конституційно-правової
заборони чи невиконання функцій, завдань, обов’язків, покладених
конституційно-правовою нормою на суб’єктів конституційно-правових
відносин.

Підставою конституційної відповідальності може бути визнано порушення
норм Конституції України та інших нормативно-правових актів. Разом з тим
конституційно-правові норми досить часто не містять чітких правових
підстав притягнення суб’єктів д конституційної відповідальності.
Наприклад, згідно ст. 87 Верховна Рада України за пропозицією не менш як
однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу
може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України.

Верховна Рада України по суті не пов’язана ніякими правовими умовами,
крім процедурних (у всякому разі вони не визначені джерелами
конституційного права).

Фактична підстава конституційної відповідальності – це конкретне
конституційне правопорушення.

Від цієї відповідальності слід відрізняти відповідальність за порушення
конституційно-правових норм, яку несуть громадяни і службові особи по
інших галузях права (адміністративного, кримінального, цивільного).

Основне призначення конституційної відповідальності – захист Конституції
України, забезпечення її верховенства, тоді як інші види юридичної
відповідальності покликані виконувати більш широкі функції [12].

Характерною рисою конституційної відповідальності, яка відрізняє її від
інших видів юридичної відповідальності є своєрідність її санкцій. Вони
можуть бути різними: прийняття резолюції недовіри, дострокове припинення
повноважень, усунення з поста в порядку імпічменту, відмова в
реєстрації, скасування реєстрації кандидата і т.п.

В правовій літературі питання про віднесення конкретних санкцій до
заходів конституційної відповідальності вирішується неоднозначно.

Висновок

Прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції
України стало не тільки формальним завершенням довготривалого
“конституційного марафону”, а й актом закріплення (фіксації) на
найвищому рівні основних політико-правових параметрів (конституційних
характеристик) сучасної української держави та визначення шляхів її
розвитку на ближчу та дальшу перспективу. Україну проголошено суверенною
i незалежною, демократичною, соцiальною, правовою державою (ст.1
Конституції України), державою унітарною з республіканською формою
правління (ч.2 ст.2, ч.1 ст.5 Конституції України), національною
державою (ч.3 Преамбули, ч.2 ст.133 Конституції України), а також
державою світською (ст.35 Конституції України).

Відповідно в інших статтях Конституції України затверджено низку
фундаментальних положень, спрямованих на деталізацію та розвиток
перелічених конституційних характеристик української держави. Зокрема,
це такі положення:

· суверенiтет України поширюється на всю її територiю, яка в межах
iснуючого кордону є цiлiсною i недоторканною, носiєм суверенiтету i
єдиним джерелом влади в Українi є український народ;

· в Українi визнається i дiє принцип верховенства права, Конституцiя
України має найвищу юридичну силу, закони та iншi нормативно-правовi
акти приймаються на основi Конституцiї України i повиннi вiдповiдати їй;

· людина, її життя i здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i
безпека визнаються в Українi найвищою соцiальною цiннiстю, при цьому
права i свободи людини та їхні гарантiї мають визначати змiст i
спрямованiсть дiяльностi держави;

· український народ здiйснює свою владу як безпосередньо, так i через
органи державної влади та органи мiсцевого самоврядування;

· державна влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на
законодавчу, виконавчу та судову, водночас у державі визнається i
гарантується мiсцеве самоврядування;

· право визначати i змiнювати конституцiйний лад в Українi належить
виключно народовi i не може бути узурповане державою, її органами або
посадовими особами;

· нiхто не може узурпувати державну владу;

· Україна сприяє консолiдацiї та розвитковi української нацiї, її
iсторичної свiдомостi, традицiй i культури, дбає про задоволення
нацiонально-культурних i мовних потреб українцiв, якi проживають за
межами держави;

· державною мовою в Українi є українська мова;

· Україна сприяє розвитковi етнiчної, культурної, мовної та релiгiйної
самобутностi всiх корiнних народiв i нацiональних меншин України;

· церква i релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а
школа – вiд церкви, кожному гарантовано право на свободу свiтогляду i
вiросповiдання;

· суспiльне життя в Українi грунтується на засадах полiтичної,
економiчної та iдеологiчної багатоманiтностi.

Усе це фактично становить, на наш погляд, сутність та зміст сучасної
(офіційної) конституційно-правової доктрини України, яку в літературі
визначають за змістом як ліберально-демократичну.

Список використаної літератури

1. Головко С. Конституція України в системі європейського
конституціоналізму // Право України. – 2006. – №8. – с. 15-17

2. Заєць. П. А. Правова держава в контексті новітнього українського
досвіду. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 248 с.

3. Історія української Конституції / Упоряд.А.Г.Слюсаренко, М.В.Томенко.
– К.:Право, 1997.

4. Конституційне право України / За редакцією Ю.М.Тодики і
В.С.Журавського. — К., 2002. – С. 26.

5. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії
та практики. До 10-річчя незалежності України. Монографія. – К.:
Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАМ України, 2000. – 600
с.

6. Стецюк П. Конституційно-правові засади побудови (організації) України
як національної держави // Народознавчі зошити. Двомісячник. 2002. Зошит
5-6 (47-48). Вересень -грудень. – С. 425-428.

7. Тодык а Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука,
учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 118—120;

8. Конституційне право України / За редакцією В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики.
— К., 1999. — С. 21.

9. Тодыка Ю. Н. Основи конституционного строя Украины. Учебное пособие.
– Харьков: “Факт”, 1999.-320с.

10. Фрицький О.Ф. Конституційне право України. — К., 2002. — С. 39.

11. Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991-2001 рр. – К.:
Юрінком Інтер, 2001. – 288 с.

12. Шаповал В. “Соціалізація” як особливість сучасного конституційного
регулювання // Вісник Конституційного Суду України. 2005. – № 3. – С.
28-48.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020