UkrReferat.com
найбільша колекція україномовних рефератів

Всього в базі: 75843
останнє поновлення: 2016-12-04
за 7 днів додано 10

Реферати на українській
Реферати на російській
Українські підручники

$ Робота на замовлення
Реклама на сайті
Зворотній зв'язок

 

ПОШУК:   

реферати, курсові, дипломні:

Українські рефератиРусские рефератыКниги
Назва Жнива скорботи
Автор
РозділІсторія Всесвітня, реферат, курсова
ФорматWord Doc
Тип документуКурсова
Продивилось778
Скачало115
Опис
Дану роботу з історії можна скачати безкоштовно
ЗАКАЧКА
Замовити оригінальну роботу

 

Жнива скорботи

 

 

 

Про голодомор 1932 – 1933 рр. ми маємо найрізноманітніші свідчення,

залишені очевидцями – селянами, яким пощастило вижити у ті страшні роки,

колишніми активістами і радянськими письменниками, які самі в молоді

роки були свідками цих подій і пізніше описали їх, коли це стало

можливим. Один із них, згадуючи пережите, пише:

 

“Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи

не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання

спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка – голови родини –

аніж почуття власної безпорадності, що виникає, коли чуєш жінчині

молитви, коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає

нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених

дітей, які через голод забули, як посміхалися.

 

Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість

місцевих родин не мала чого покласти на стіл. Не було нічого, що раніше

було в підвалах , жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове

насіння пішло на поживу...

 

Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки.

Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути

людьми”.

 

А ось інший очевидець Г. Рясний про свою сім’ю і рідне село Беєве, яке

на той час належало до Харківського округу. А пізніше до Полтавської

області в страшні ті роки пише так:

 

“Щоб глибше усвідомити трагедію, яку переніс наш народ, слід повернутися

назад, у післяреволюційний час. Моє село Беєве, яке на той час належало

до Харківського округу, а пізніше до Полтавської області, притулилося в

глушині територіального трикутника Лебедин – Гадяч – Ромни. Тут було

багато великих, середніх і малих сіл та чимало заможних хуторів.

 

Десь у 1919 – му чи 1920 –му році люди одержали від радянської влади по

гектару землі на кожного члена сім’ї – від малого до старого – із

володінь колишніх поміщиків Косинського та Кар пінського. Селяни з

ентузіазмом взялися за обробіток землі... господарства росли, як на

дріжджах... Село стало з бідняцького поголовно середняцьким. Люди

розраховувалися з державою за продподаток і багато що везли до міст на

ринок. Я вже пас овечок (ми тоді рано призвичаювалися до роботи – з

шести років ) і бачив, яку величезну кількість худоби виганяло село на

пасовисько. Отже, жили в достатку і весело: навесні і влітку вечорами

усі великі вулиці (а їх було чотири) дзвеніли піснями. Взимку в сільбуді

артисти – аматори щомісяця ставили вистави.

 

То в 1929 році розпочалась колективізація... у нашому селі, правда,

великого опору колективізації не було. Були в селі деякий час і

одноосібники. Про них пізніше стали поширювати ось такі частівки:

 

“Устань, батьку, подивися,

 

Як індус (одноосібник) зажилися:

 

Хлів драний, хата боком

 

Ще й кобила з одним оком,

 

І індус без плечей.”

 

Колгоспники звели до наспіх споруджених із кількох селянських хлівів

конюшень своїх коней, одну з двох корів, по дві – три вівці, а решта

овець пішла під ніж. Так із п’яти тисяч овець залишилось не більше

-----> Page:

0 [1] [2]

ЗАМОВИТИ ОРИГІНАЛЬНУ РОБОТУ