4
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
ВІЗАНТІЙСЬКА ІМПЕРІЯ В ХІ-ХV ст.
ПЛАН
1. ЗРОСТАННЯ МОГУТНОСТІ ІМПЕРІЇ В ХІ СТ.
2. СПЕЦИФІКА ВІЗАНТІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.
3. РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ КРАЇНИ.
4. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ВІЗАНТІЇ.
5. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.
1. ЗРОСТАННЯ МОГУТНОСТІ ІМПЕРІЇ В ХІ СТ.
Приблизно до кінця XII ст. Візантія переживала період злету своєї
могутності та впливу в світі. Після цього розпочалася доба її занепаду,
що прогресував, яка закінчилася цілковитим крахом імперії та зникненням
її назавжди з політичної карти світу в середині XV ст. Навряд чи хтось
міг передбачити такий кінець блискучої держави ще на початку XI ст.,
коли біля керма влади перебувала Македонська династія. У1081 р. її
змінила на престолі не менш імпозантна династія імператорів з роду
Комнінів, що лишалася правлячою до 1118 р.
Візантія вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав світу, її
володіння охоплювали величезну територію — близько 1 млн км2 з
населенням 20— 24 млн осіб. Столиця держави — Константинополь з його
мільйонним населенням, величними будівлями, незліченними скарбами для
європейських народів мав вигляд центру всього цивілізованого світу.
Золота монета візантійських імператорів — безант — залишалась
універсальною валютою середньовіччя. Візантійці вважали себе головними
охоронцями культурної спадщини античності і одночасно оплотом
християнства. Недарма священні писання християн усього світу — Євангелія
були написані також грецькою мовою.
Зростаючу могутність Візантійської імперії відображала активна зовнішня
політика, яка трималася на воєнних здобутках настільки ж, наскільки на
місійній діяльності церкви. Згідно з відродженою ідеологією
візантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та
юридичні права на всі території, що колись входили до п складу чи
перебували в залежності від неї. Повернення цих земель вважалося
пріоритетним завданням візантійської зовнішньої політики. Війська
імперїї здобували одну перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові
провінції на Близькому Сході, у Південній Італії, Закавказзі, на
Балканах. Візантійський військово-морський флот, оснащений “грецьким
вогнем”, витіснив арабів із Середземного моря.
Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви.
її основними напрямками стали Балкани, Східна та Центральна Європа. У
запеклій конкурентній боротьбі з Римом Візантія зуміла здобути перемогу
в Болгарії, включивши її в орбіту візантійської культури й політики.
Величезним успіхом імперської зовнішньої політики стала християнізація
Русі. Візантійські впливи ставали все відчутнішими на території Моравії
та Паннонії.
2. СПЕЦИФІКА ВІЗАНТІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.
До XII ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з
усіма особливостями її державного, соціально-економічного та культурного
життя, які принципово відрізняли її від західноєвропейської. Найбільш
характерною рисою Візантії було всевладдя централізованої держави у
вигляді необмеженої самодержавної монархії. У її центрі перебував
імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських володарів,
батьком великої сім’ї усіх народів і держав, які перебували у сфері
впливу Візантії. Усепроникний контроль жорстко централізованої державної
машини над суспільством, його дрібна регламентація та постійна опіка
були б неможливими без могутньої касти державних чиновників. Вона мала
чітку ієрархію посад і титулів, що складалася з 18 класів і 5 розрядів —
своєрідну “Табель про ранги”. Безлика армія бюрократів у центрі та на
місцях виконувала фіскальні, адміністративні, судово-поліційні функції з
ретельністю та завзятістю, що оберталися для населення постійно
зростаючим тягарем податків і повинностей, розквітом корупції та
сервілізму. Державна служба забезпечувала людині почесне місце в
суспільстві, ставала основним джерелом її прибутків.
Надзвичайно важливим компонентом візантійської державності була церква.
Вона забезпечувала духовну єдність країни, виховувала населення в дусі
імперського патріотизму, відігравала колосальну роль у зовнішній
політиці Візантії. У X—XI ст. продовжувала зростати кількість монастирів
і ченців, церковно-монастирське землеволодіння. Хоча згідно з
візантійською традицію церква була підпорядкована владі імператора, її
роль у суспільно-політичному та культурному житті постійно зростала. У
тій мірі, в якій слабшала влада імператорів, церква ставала основним
носієм доктрини візантійського ойкуменізму.
Водночас у Візантії, на відміну від країн Заходу, так і не склалося
громадянського суспільства з властивими для нього корпоративними
зв’язками та інституціями, розвиненою системою приватної власності.
Особистістьтут немовби перебувала віч-на-віч з імператором і Богом.
Подібна соціальна система отримала в сучасній історіографії влучну назву
індивідуалізму без свободи.
3. РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ КРАЇНИ.
Характерною рисою соціально-економічного розвитку Візантії в IX—XV ст.
можна вважати домінування села над містом. На відміну від Західної
Європи, у Візантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже
повільно. Приватна власність на землю залишалася надзвичайно слабкою.
Довготривале існування селянської общини, широке використання рабської
праці, державний контроль і податковий прес визначали характер
соціального розвитку на селі. Проте з часом виникли великі земельні
помістя, що належали світським і церковним власникам. Вони стали
основними центрами ремісничого виробництва й торгівлі.
Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю
соціально-економічного розвитку Візантії. На противагу Західній Європі
місто не стало тут головним осередком і чинником поступу. Візантійські
міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони швидше нагадували
великі села за своїм зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою,
примітивним благоустроєм, тісними зв’язками їхніх жителів з сільським
господарством. Тут не сформувалися традиції особливої міської культури,
самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з
властивими для них правами та обов’язками жителів. Місто перебувало під
жорстким контролем держави. У візантійських містах так і не склалися
корпоративні професійні об’єднання ремісників і торговців за цеховим
зразком. В останні десятиліття існування імперії їїміста фактично
перетворилися на додаток до сільського ремесла та торгівлі, що
розвивалися у феодальних маєтках.
Одним із наслідків занепаду візантійського міста стала деградація
торгівлі. Візантійські купці поступово втрачали свої капітали та вплив у
суспільстві. Держава ніяк не захищала їхні інтереси. Основні грошові
прибутки суспільній верхівці приносила не торгівля, а державна служба та
земельні володіння. Відтак майже вся зовнішня та внутрішня торгівля
Візантії з часом перейшла до рук венеційських та генуезьких торговців.
4. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ВІЗАНТІЇ.
Візантійська культура порівняно з попереднім періодом переживала
піднесення. Воно було особливо помітним у літературі, архітектурі,
образотворчому мистецтві, освіті. В XI ст. у Константинополі відродився
університет з філософським і юридичним факультетами. Твори візантійської
культури цього часу особливо масштабні, пишні, уквітчані складною
символікою та алегоріями. Пожвавлення культурного життя супроводжувалося
новим сплеском цікавості до здобутків античної епохи. Візантійське
суспільство ніколи не втрачало інтересу до античності. У бібліотеках
воно зберігало безцінні тексти античних мислителів, письменників,
державних діячів і юристів, їх переписували в численних скрипто-ріях,
переказували та коментували тогочасні візантійські інтелектуали.
Щоправда, звернення до античності аж ніяк не означало розриву із
середньовічною церковною культурою. Навпаки, головними знавцями античних
текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед античною спадщиною мало в
основному формальний характер,, тісно поєднуючись із православною
ортодоксією. Можливо саме тому антична традиція у Візантії, на відміну
від Заходу, не стала імпульсом для виникнення нової культурної течії —
гуманізму і не привела до Ренесансу.
Зростаючий контроль держави та церкви над культурним життям сприяв його
уніфікації та канонізації. У культурному житті запанували шаблон,
освячена часом традиція. Православне духовенство культивувало настрої
аскетизму, відходу від активної діяльності, па-сивно-споглядацьке
ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість звичайного візантійця
була просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці тенденції духовного
життя суспільства знайшли своє втілення в ісихаамі —
релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм Паламою і
офіційно визнаному православною церквою на помісному соборі 1351 р.
Перемогаіси-хазму над гуманізмом і раціоналізмом значною мірою сприяла
відставанню Візантії від Заходу і може вважатися інтелектуальним
провісником занепаду країни.
Піднесення Візантійської імперії в XI—XII ст. було останнім в її
тисячолітній історії. Воно не супроводжувалося реформами, які дали б
змогу модернізувати архаїчну систему державного управління та
розкріпачити індивідуальні можливості та станові інтереси. Усі боролися
за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове
життя в закостеніле у своєму розвитку суспільство не пощастило.
Внаслідок цього Візантія стала полем боротьби швидко прогресуючих
цивілізацій Сходу та Заходу, представлених світом ісламу й католицтва.
Першими завдали удару турки-сельджуки. Важка поразка, якої зазнала від
них візантійська армія в 1176 р., струсонула будівлю імперії так, що по
ній побігли тріщини як зсередини, так і ззовні. Імперію охопило полум’я
громадянської війни. З-під її впливу визволилися православні Болгарія і
Сербія. Проте це була лише прелюдія до наступного потрясіння.
У1204 р. Константинополь був захоплений і нещадно пограбований армією
хрестоносців. Візантійська імперія на деякий час припинила своє
існування. На її території утворилися католицька Латинська, православні
Нікей-ська, Трапезундська імперії та Емірська держава. І хоча в 1261 р.
нікейському імператору Михаїлові VIII Палео-логу пощастило повернути
давню столицю і відновити Візантійську імперію, вона вже ніколи не
піднімалася до вершин колишньої слави та могутності. Візантійські
імператори нової династії Палеологів уже не мріяли про територіальні
завоювання, прагнучи зберегти те, що мали.
Візантійське суспільство за своєю зовнішньополітичною орієнтацією
розкололося на три основних угруповання. Меншість, представлена
освіченою верхівкою, шукала союзу та допомоги на Заході, виявляючи
готовність розплатитися за це втратою церковного суверенітету чи навіть
прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо
релігійної унії, зокрема 127411439 рр., наштовхувалися на запеклий опір
православної церкви та основної маси населення, воро-
;ічі х д
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
