Франкська держава

16

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

ФРАНКСЬКА ДЕРЖАВА

ПЛАН

1. Утворення, політичний устрій та основні віхи історії держави
Меровінгів.

2. Перехід влади до нової династії. Держава Каролінгів.

3. Правління Карла Мартелла («Молота») та його реформаторська
діяльність.

4. Розквіт Франкської держави за володарювання Карла Великого.

5. Загибель імперії Карла Великого та поява середньовічної Європи.

1. Утворення, політичний устрій та основні віхи історії держави

Меровінгів.

У 486 р. внаслідок франкського завоювання в Північній Галлії виникла
Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг
(486—511) з роду Меровея (народжений морем, звідси династія Меровінгів).
Так розпочався перший період історії Франкської держави — з кінця V до
кінця VII ст., названий меровінзьким. За Хлодвіга була завойована
Аквітанія (507), за його наступників — Бургундія (534), остготи
відступили франкам Прованс (536).

До середини VI ст. Франкська держава включала майже всю територію
колишньої римської провінції Галлії. Франки підпорядкували собі також
кілька германських племен, що жили за Рейном: верховну владу франків
визнали тюринги, алемани і бавари; сакси вимушені були платити їм
щорічну данину.

Франкська держава проіснувала значно довше, ніж інші варварські
королівства континентальної Європи. Процес феодалізації відбувався тут у
формі синтезу пізньоримських і германських родоплемінних відносин.

Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків
(переважно Північної Галлії) в меровінзький період є одна з найвідоміших
варварських “правд” І — “Салічна правда”. Це запис судових звичаїв
салічних франків, зроблений, як вважають, на початку VI ст., тобто ще за
життя (а можливо, і за наказом) Хлодвіга. Римський вплив позначився тут
набагато менше, ніж в інших варварських “правдах”, і виявляється
головним чином у зовнішніх рисах: латинська мова, штрафи в римських
грошових одиницях.

“Салічна правда” відображає архаїчні порядки первіснообщинного ладу, що
існували у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові дані —
відомості про зародження майнової і соціальної нерівності, приватної
власності на рухоме майно, права успадкування на землю і, нарешті,
держави.

• Франкське королівство меровінзького періоду з кінця VI — початку VII
ст. було вже ранньофеодальним суспільством, хоча процес феодалізації в
ньому розвивався досить повільно. Аж до кінця VII ст. основним станом
цього суспільства залишалися вільні дрібні землевласники, на півночі ще
об’єднані у вільні общини-марки. Початок феодалізації франкського
суспільства супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави.

• Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління,
центром якого став королівський двір. Влада короля ґрунтувалася
передусім на тому, що він був найбільшим землевласником у державі,
очолював численну, особисто віддану йому дружину.

• Державою король управляв як особистим господарством: дарував своїм
наближеним у приватну власність ті землі, що раніше становили
всенародну, племінну власність, довільно розпоряджався державними
прибутками, що надходили до нього у вигляді податків, штрафів і
торгового мита.

• Королівська влада спиралася на підтримку класу великих
землевласників. З моменту виникнення держава всіляко захищала інтереси
цього класу феодалів і сприяла своєю політикою розоренню і закабаленню
вільних общинників, зростанню великої земельної власності,
організовувала нові завоювання.

• У центральному управлінні Франкської держави збереглися лише слабі
залишки минулої первіснообщинної організації у вигляді щорічних
військових оглядів — “березневих полів”.

• Вимушені рахуватися з великими землевласниками, франкські королі
періодично скликали збори найзначніших магнатів, де обговорювали
загальнодержавні питання.

• Управління графством — більшою територіальною одиницею — цілком
перебувало в руках королівської посадової особи — графа, який був
головним суддею и графстві й стягував на користь короля третину всіх
судових штрафів.

• Найповніше збереглося самоврядування в сільській общині, яка на
сільському сході обирала своїх посадових осіб, творила суд за дрібними
правопорушеннями і стежила, щоб дотримувалися звичаї марки.

Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих
землевласників вже за сина Хлодвіга призвело до ослаблення королівської
влади. Позбувшись унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини
своїх володінь і прибутків, франкські королі виявилися безсилими в
боротьбі з сепаратистськими спрямуваннями великих землевласників. Після
смерті Хлодвіга почалося дроблення Франкського держави.

З кінця VI в. намічається відособлення трьох самостійних областей у
складі Франкського держави:

1) Нейстрії — Північно-Західної Галлії з центром у Парижі;

2) Австразії — північно-східної частини Франкської держави, що включала
споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу;

3) Бургундії — території колишнього королівства бургундів.

Наприкінці VII ст. на південному заході виокремилася Аквітанія.

Ці чотири області відрізнялися і етнічним складом населення, і
особливостями соціального ладу, і ступенем феодалізації. Вони були слабо
пов’язані економічно (в той час панували натурально-господарські
відносини), що перешкоджало їх об’ єднанню в одній державі. Королі з
дому Меровінгів, що очолювали ці області після роздроблення Франкського
держави, вели між собою боротьбу за верховенство, яка ускладнювалася
безперервними сутичками між королями і великими землевласниками
всередині кожної з областей.

Наприкінці VII ст. фактична влада у всіх областях королівства опинилася
в руках майордомів (старший по дому). Спочатку це були посадові особи,
що очолювали королівське двірцеве управління. Потім майордоми
перетворилися на найбільших землевласників. Все управління кожної з
областей королівства зосереджувалося в їх руках, і майордом виступав як
вождь і військовий ватажок місцевої земельної аристократії. Королі з
дому Меровінгів, що втратили будь-яку реальну владу, призначалися і
зміщувалися за волею майордомів, отримавши від сучасників зневажливе
прізвисько “лінивих королів”.

Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті у 687 р. майордом
Австразії Піпін Герістальський став майордомом усієї Франкської держави.
Саме він поклав початок новій династії франкських королів, яка пізніше
за ім’ям найвидатнішого зі своїх представників — Карла Великого —
отримала назву династії Каролінгів.

2. Перехід влади до нової династії. Держава Каролінгів.

Майордоми Австразії з дому Піпінідів (нащадки Піпіна Герістальського),
ставши правителем об’єднаної Франкської держави, започаткували нову
династію франкських королів, яка пізніше за ім’ям найвидатнішого зі
своїх представників — Карла Великого — отримала назву династії
Каролінгів.

Представники дому Каролінгів (Піпінідів) правили Франкською державою з
кінця VII до середини IX ст. спочатку як майордоми, а з 751 р. — як
королі. Цей період в історії Франкського королівства називають
каролінзьким.

За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в
аграрних відносинах, що сприяв завершенню формування феодального ладу.
Суть цього перевороту, який почався ще за Меровінгів, полягала:

• у швидкому зростанні великої земельної власності за рахунок
соціального розшарування всередині общини;

• розоренні маси вільних селян-общиників, які, втрачаючи свої алоди,
поступово перетворювалися на залежних людей, а потім і кріпаків.

До початку VIII ст. у франків вже склалися дві ворожих одна одній
соціальних верстви:

• перша — великі землевласники галло-римського і германського
походження, які володіли своїми землями переважно на правах безумовної
приватної власності (алод), а тому були відносно незалежні від
центральної влади і нерідко виступали проти неї зі зброєю в руках;

• друга — тією або іншою мірою залежні селяни, що не мали земельної
власності і піддавались експлуатації з боку власників землі, на якій
вони жили.

Значну частину цих залежних людей становили нащадки галло-римських
рабів, колонів, вільновідпущеників, германських рабів і литів.
Відмінності між цими категоріями поступово згладжувалися. Але водночас у
франкському суспільстві ще були досить численні проміжні групи
населення: дрібні та середні алодисти селянського типу, що частково
також користувалися працею залежних селян. Іноді поряд з алодом вони
тримали землю у вотчині як дрібні держателі феодального типу (дрібні
вотчинники), що починали тільки переходити до феодальної системи
господарства.

Саме за рахунок розмивання цих проміжних шарів значною мірою і
відбувався процес аграрного перевороту VIII — початку IX ст. Зміни в
соціальній структурі франкського суспільства визначили політику
наступника Піпіна Герістальського — майордома Карла Мартелла.

3. Правління Карла Мартелла («Молота») та його реформаторська

діяльність.

Карл Мартелл (“Молот”), що правив з 715 по 741 р., почав своє правління
з придушення внутрішньої смути в королівстві. Розбивши повсталих проти
нього нейстрійських феодалів, а потім герцогів Аквітанії і Провансу,
Карл виступив проти німецьких зарейнських племен, що вийшли з покори —
саксів, фризів, алеманів, баварів, і знову обклав їх даниною.

У 732 р. у битві при Пуатьє Карл Мартелл завдав поразки арабам, які,
завоювавши на початку VIII ст. Іспанію, вторглися в 720 р. в Південну
Галлію, погрожуючи Франкській державі. Перемога франків при Пуатьє
поклала край подальшому просуванню арабів у Європі.

Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав зміни форм
феодальної власності. Оскільки значна частина вільних селян, що
розорилися, вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні,
постало питання про докорінну реорганізацію військових сил. Тому була
здійснена бенефіціальна реформа Карла Мартелла.

Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну
власність (алод), які переважали за Меровінгів, набула значного
поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну
власність у вигляді “бенефіціїв” (дослівно: “благодіяння”). Бенефіції
надавалися в довічне користування на умовах виконання певної служби,
частіше за все кінної військової. З часом бенефіції стали
перетворюватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX—X ст.
набули характер феоду (лену), тобто спадкового володіння, пов’язаного з
обов’язком військової служби.

Карл Мартелл здійснив широке роздання бенефіціїв. Фондом для них були
спочатку землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли ці землі
вичерпалися, він провів часткову секуляризацію церковних земель, за
рахунок якої наділив велику кількість бенефіціаріїв.

Разом із тим Карл Мартелл діяльно сприяв поширенню християнства і
збагаченню церковників. У церкві він бачив засіб зміцнення своєї влади.

Проводячи земельну реформу, Карл Мартелл мав, звичайно, і політичні
цілі. Він сподівався прив’язати великих феодалів, що бунтували, до
трону; за допомогою бенефіціальної системи розраховував створити замість
пішого селянського ополчення, що занепало, боєздатне кінне військо.
Кіннота стала відігравати у війнах вирішальну роль.

Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків:

по-перше, значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що
формувався, які як професійні воїни стали основою кінного ополчення і
всієї військової організації; вони були попередниками майбутнього
рицарства. Разом із тим селянство, яке становило раніше основу пішого
франкського ополчення, втратило значення голов ної військової сили, що
підкреслювало його неповноправне становище в державі;

по-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної
власності та подальшому закріпаченню селян. Бенефіціарій зазвичай
отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконували на
його користь панщину або сплачували податок.

Таким чином, бенефіціальна реформа сприяла подальшому зміцненню та
оформленню феодальних відносин у Франкській державі.

Інші великі землевласники також стали переходи ти до цієї форми
пожалувань. Тому масове поширення бенефіціїв сприяло оформленню
ієрархічної структури земельної власності та класу феодалів. Посилюючи
військове значення магнатів і створюючи ієрархічні відносини всередині
класу феодалів, бенефіціальна реформа сприяла згодом політичному розпаду
Франкського королівства.

На перших порах, однак, реформа Карла Мартелл посилила центральну владу,
що було однією з її цілей Карл Мартелл і його наступники значно
розширили кордони Франкської держави і домоглися тимчасового посилення
центральної влади.

Син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (741—768)
врегулював взаємовідносини з! церквою, загострені секуляризацією
церковних земель за Карла Мартелл. Всі роздані в бенефіції церковні
землі визнавалися власністю церкви, якій бенефіціарії мали вносити певні
платежі. З часу цього компромісу Каролінги завжди перебували в тісному
союзі з католицькою, церквою та її главою — Папою Римським.

Утиснутий лангобардами, папа всі свої надії покладав на допомогу
франків, тому він санкціонував захоплення Піпіном королівського титулу.
У 751 р. в Суассоні зі згоди папи Піпін був офіційно проголошений
королем франків. Останній меровінзький король Хільдерік III був
ув’язнений у монастир, де і помер.

Піпін відповів папі послугою за послугу. За закликом папи Стефана II
Піпін здійснив походи в Італію (в 754 і 757 рр.) проти лангобардського
короля Айстуль-фа, якого примусив віддати папі захоплені раніше міста
Римської області і землі Равеннського екзархату (колишнього
візантійського володіння).

На цих землях у Середній Італії в 756 р. виникла світська держава пап.
Залишком цієї держави є сучасний Ватикан, розташований всередині міста
Рима.

4. Розквіт Франкської держави за володарювання Карла Великого.

Час найбільшої могутності Франкської держави припадає на правління сина
Піпіна Короткого — Карла Великого (768—814), що став героєм багатьох
легенд, оповідань і пісень. Сучасників вражала його кипуча, невтомна
енергія, здатність вникати у всі деталі управління державою, у справи
адміністрації, господарства, військові, дипломатичні, справи освіти
тощо. За описах сучасників, Карл Великий був величезного зросту, міцної
статури. Для свого часу він був досить освіченою людиною — цікавився
літературою і поезією, зокрема античною, знав латинську і грецьку мови,
хоч писати так і не навчився.

Внаслідок кількох воєн він значно розширив кордони Франкської держави,
підпорядкувавши своїй владі різні племена і народності. У результаті
походу в Італію (774) лангобардський король Дезідерій був позбавлений
престолу, а його володіння приєднали до Франкської держави.

Карл перейшов також у наступ на Арабську Іспанію. Правда, його перший
похід в Іспанію (778) не був успішним: дійшовши до Сарагоси, франки
вимушені були повернути на свою територію ні з чим. Цей невдалий похід
став пізніше сюжетною основою середньовічного французького рицарського
епосу “Пісня про Роланда”.

Надалі франки методично просувалися на південь від Піренеїв. У 801 р. в
арабів була відібрана Барселона на території Північно-Східної Іспанії
заснована Іспанська марка (прикордонна територія), населення якої
становили головним чином баски і наварці.

За Карла Великого внаслідок тривалих воєн (з 772 по 804 р.) була
завойована і приєднана до Франкської держави Саксонія.

Прагнучи розширити свої володіння на південному сході, Карл у 788 р.
скасував герцогську владу в Баварії і розділив цю область на графства.
Разом із Баварією н орбіту франкського впливу потрапила і залежна раніше
від неї Карінтія (Хорутанія) — область, населена слов’янськими племенами
хорутан (словенців).

Захоплення Баварії зіштовхнуло Карла з аварським ханством, що утворилося
у VI ст. в Паннонії. У 788 р. авари вторглися в межі Франкської держави.
Почалися затяжні аварські війни, що тривали з перервами з 788 до 803 р.
Сили аварів були зломлені, їх держава, що довго наводила жах на сусідів,
розпалася; спустошена Паннонія тимчасово потрапила в руки слов’ян.
Надалі вся увага Карла на Дунаї була спрямована на зміцнення
дунайсько-паннонського кордону.

Внаслідок усіх цих воєн кордони Франкської держави значно розширилися:
на південному заході дійшли тепер до Барселони і середньої течії Ебро,
на сході — до Ельби (Лаби), Богемських гір і Віденського лісу, на півдні
включали значну частину Італії.

За площею держава франків наближалася до старої Західної Римської
імперії і так само включала до свого складу різні племена і народності,
що стояли на різних рівнях соціально-економічного і культурного
розвитку.

Королівський титул більше не задовольняв франкського короля. Карл чекав
лише зручної нагоди, щоб проголосити себе імператором. Така нагода
випала, коли слабкий і безвільний папа Лев III, що викликав проти себе
опозицію римської знаті, втік до Карла, у якого шукав захист. Карл дав
папі надійну охорону і сам очолив похід на Рим. У подяку за цю допомогу
папа наприкінці 800 р. в соборі св. Петра в Римі вінчав франкського
короля імператорською короною. Так була встановлена нова імперія на
Заході. Ця подія викликала різкий конфлікт між Карлом і Візантією,
імператори якої вважали себе єдиними спадкоємцями старого Риму.

В останні роки життя Карл обрав постійним місцеперебуванням свою нову
столицю Ахен. Головну увагу він приділяв зміцненню нових рубежів для
оборони і подальших захоплень. На північному заході було створено
Бретонську, а на південному заході — Іспанську марки. В Італії південні
кордони франків прикривало напівзалежне Беневентське герцогство.

На протязі всього східного кордону імперії — від Балтійського до
Адріатичного моря, франки межували зі слов’янськими племенами. З півночі
до Рудних гір у Центральній Європі тягнулися землі полабських слов’ян:
ободритів, лютичів, лужицьких сербів; далі до Дунаю йшли володіння чехів
і моравів; від Паннонії до Адріатики жили південнослов’янські племена —
хорутани (словенці) і хорвати.

Карл Великий приділяв велику увагу зміцненню східних кордонів. На
півночі, у Шлезвіга, була заснована Датська марка, яка мала відокремити
датчан від слов’ян і прикрити Саксонію з півночі; далі на південь
простягся Саксонський укріплений рубіж, що загрожував прибалтійським
слов’янам. Від Ельби до Дунаю на сотні кілометрів тягнувся Сербський
рубіж. На Середньому Дунаї була заснована Східна, або Паннонська, марка,
що доходила до Віденського лісу, ядра майбутньої Австрії. На крайньому
півдні лінія укріплень замикалася Фріульською маркою, що прикривала
Північну Італію.

На початку IX ст. Карл користувався великим впливом не тільки всередині
імперії, а й за її межами: з ним рахувалися королі англосаксонських
держав в Англії; його заступництва шукали королі Шотландії і сусідньої з
Іспанською маркою Астурії, вожді племінних ірландських князів; імператор
Візантії у 812 р. вимушений був визнати франкського короля імператором.

Однак за зовнішнім благополуччям імперії приховувалася її внутрішня
слабкість. Створена шляхом завоювань, вона булі надзвичайно строката за
етнічним складом. Крім франків і підвладних їм племен і народностей на
території колишньої Галлії (бургундів, аквітанців та ін.) до імперії
Карла Великого входили сакси, фризи, бавари, алвмани, тюринги,
лангобардні залишки старого римського населення Галлії й Італії, баски і
жителі Наварри, частково хорутани і авари нарешті, кельти (нащадки
бритів) у Бретонській марці.

Всі ці племені і народності економічно ю були пов’язані одне з одним,
розмовляли різними мовами і перебували на різних стадіях розвитку
феодалізму.

Кожна з територій імперії без постійного військового й адміністративного
примусу не хотіла підкорятися владі завойовників. Тому Карл Великий
проводив усе своє життя в походах, відправляючись кожний різ туди, де
виникала реальна загроза відпадання тієї або іншої території. З часом
утримувати завойовані племена і народності ставало все важче. Неміцні,
суто зовнішні зв’язки між окремими частинами імперії розірвались через
три десятиріччя після смерті імперії Карла Великого.

5. Загибель імперії Карла Великого та поява середньовічної

Європи.

Завершення в основному процесу феодалізації призвело до політичного
розпаду імперії Карла Великого незабаром після його смерті. Тимчасове
об’єднання під владою Каролінгів різних племен і народностей за
відсутності економічної та етнічної єдності між ними було можливе лише
доти, доки франкські феодали, особливо стан дрібних і середніх феодалів
— бенефіціаріїв, підтримували королівську владу. Коли до середини ІХ ст.
процес феодалізації імперії в основних рисах завершився, позиція
феодалів стосовно центральної влади змінилася.

Великі феодали стали майже незалежним від неї; дрібні та середні
феодали, стаючи їх васалами, були набагато тісніше пов’язані з
магнатами, ніж з главою держави — королем. Селянство в основному було
вже закріпачене. В умовах панування натурального господарства держава
Каролінгів неминуче мала розпастися на кілька дрібних політичних
одиниць.

Син і наступник Карла Великого — Людовік Благочестивий (814—840),
прозваний так за особливо ревну прихильність до церкви і щедрі дари на
її користь, вже у 817 р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за
собою лише верховну владу. Це призвело до тривалих міжусобиць і смут.
Нарешті, у 843 р., після смерті Людовіка, його сини, зібравшись у
Вердені, уклали договір про новий поділ імперії.

Оскільки новий поділ відповідав кордонам розселення французької,
німецької та італійської народностей, Верденський договір фактично
поклав початок існуванню трьох сучасних держав Західної і Центральної
Європи — Франції, Німеччини, Італії і, відповідно, трьох народів:
французького, німецького та італійського.

За Верденським договором молодший син Людовіка Благочестивого — Карл за
прізвиськом Лисий (840— 877) отримав землі на захід від річок Шельда,
Маас і Рона — Західнофранкське королівство, що включало основні
території майбутньої Франції. На цих землях панувала романська мова, що
лягла згодом в основу французької мови.

Середній з братів—Людовік Німецький (849—875) — заволодів областями на
схід від Рейну і на північ від Альп, населення яких було чисто німецьким
і розмовляло на німецьких діалектах. Це королівство стало називатися
Франкським, а пізніше — Німеччиною.

Старший син Людовіка — Лотар (840—849), згідно з Верденським договором,
зберіг за собою імператорський титул. Його держава складалася з Італії,
а також земель, розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотаря становила
штучне з’єднання осколків різних політичних і етнічних утворень.
Більш-менш єдиним цілим у ньому була лише Італія, яка стала надалі
батьківщиною італійської народності.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Бадак Александ Николаевич, Войнич Игорь Евгеньевич, Волчек Наталья
Михайловна, Воротникова О. А., Глобус А. Всемирная история: В 24 т. /
И.А. Алябьева (ред.) — Минск : Литература

2. Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов
Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила
Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время.
9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. :
Генеза, 2002.

3. Акопов Сергей Самсонович. История повторяется: от египетских пирамид
до Московского Кремля: [В 2 кн.] / Сергей Акопов. — Калязин : Акопов,
1994.

4. Всемирная история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк
(ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. —
496с.

5. Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история.
Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения.
— С.Пб. : Наука, 1999. — 189с.

6. Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. :
Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и
естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и
путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов
/ Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315

7. Всемирная история: Великая Французская революция / И.А. Алябьева
(ред.кол.). — Минск : Харвест, 2001. — 512с.

8. Всемирная история: Возрождение и Реформация / И.А. Алябьева
(ред.кол.). — М.; Минск : АСТ, 2000. — 1000с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter