.

Особливості розвитку культури Київської Русі

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
7 6912
Скачать документ

4

Реферат на тему

Особливості розвитку культури Київської Русі

ПЛАН

1. Вступ.

2. Феномен культури Київської Русі

3. Давньоруська література.

4. Походження і суть національного символу — тризуба

5. Література.

1. Вступ.

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями
в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин;
становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від
сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі;
активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням
християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це
не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил і чинників, а й активний
самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас
виступає і як об’єкт, і як суб’єкт історичного розвитку.

2. Феномен культури Київської Русі

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та
особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та
духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно
синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури,
живопису, музики, скульптури, літератури. Так само, як православна
релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві,
свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у
літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд.
У княжу добу саме церква стає одним із найдоступніших місць задоволення
естетичних потреб народу.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і
канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним
процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних
сферах суспільного життя і в культурі зокрема, що було особливо відчутно
на початку християнізації. У цей період давньоруська література
розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія,
проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис,
наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і
статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль
зодчества, запозичується техніка цегляної та кам’яної кладки,
переймається досвід створення фресок і мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі
з’являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187), що не
мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст.
у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських
канонів: все частіше трапляються світські сюжети, релігійні композиції
наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають
національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської.
Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання
візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних
куполів (бань) у кам’яних храмах є виявом впливу дохристиянських
традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя
для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу
на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все
візантійське в процесі «ослов’янення» творчо переосмислювалося, якісно
видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересадженого варязького або
візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і
досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський
«звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом
культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких
керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських
фібулах і змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного
землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні
навички) черняхівської та зарубинецької слов’янських культур (перша
половина І тис. н. є.), на яких помітно позначився вплив римської
цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов’яни мали свою писемність.
Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23
відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов’янське
походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а
також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди,
зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у
самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в
дохристиянський період слов’яни мали високий рівень ремесла, певну його
спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на
основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх
народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ.
Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному
культурному поступу східних слов’ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти — основна ознака цивілізованості
народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є
безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів
Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою
загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку
освіти свідчить існуюча в той періоддиференціація навчальних закладів:
палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що
утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки
священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним
чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло
заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек.
Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука
Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця
Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за
підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис.
томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для
церкви в Любомлі волинський князь Володимир Васильковий заплатив 8
гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з
40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому
виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним
жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з’явилося на Русі
наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були
об’єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної
думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ»,
створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У
Хлебні-ковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором
цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському
патерику».

Нестор (?—після 1111) —- чернець Києво-Печерського монастиря, письменник
і, можливо, літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і
ним же зведений у дияконський сан. Безумовним вважається авторство
Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає
історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом
Святопол-ком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом. Написане
пізніше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря,
визначається більшою художньою свободою.

3.Давньоруська література.

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом
історичних знань. До визначних оригінальних пам’яток давньоруської
літератури належить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона,
«Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія
«Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів

похід» та ін* Ці твори були не тільки апробацією різних літературних
жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури,
суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми
державотворення — відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти
вирішення цього питання: концепцію «богоугодного володаря», в основу
якої покладено ідею зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію
монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала
ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У
стародавніх слов’ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало
норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в
побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання
Ярослава Мудрого з’являється перше писане зведення законів Київської
Русі — «Руська правда». Цей правовий документ дійшов до нашого часу в
106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену
та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава
(правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ,
порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів —
чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодального
землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних
норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний
та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових
магістралей і доріг). До Розширеної правди, крім названих правових
документів, належить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та
диференціює давньоруське законодавство: з’являються норми, що регулюють
питання боргових зобов’язань і кабальних відносин; регламентують
соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають
діяльність судово-адміністративного апарату тощо. Вважається, що
Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або
навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню
Давньоруської держави, вводила її суспільне життя в межі правових норм,
що зумовило зростання правової культури населення та його
цивілізованості.

Під впливом християнства нові тенденції з’явилися у сфері матеріальної
культури. Зокрема, у княжу добу значного поширення набуває на Русі
монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька
етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція.
Типові ознаки візантійського стилю чітко простежуються в перших
монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (X ст.),
Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031—1036). Своєрідним
перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому
яскраво проступають слов’янські традиції. Починаючи з XII ст. в
архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з’являються риси
західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й рельєфніше
виявляються місцеві особливості. Поступово формуються вітчизняні
архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. У перебудованому
вигляді із пам’яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська
(1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у
Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі. У церковному
будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу
майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні
композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої налічує
177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку
ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі формуються
місцеві традиції іконо-писання. Першими вітчизняними живописцями були
ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алім-пій),
останній, за свідченням Печерського Патерика, «ікони писати хитр був
зєло».

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (7—1114) — давньоруський
живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря.
Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для
домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не
згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах
Києво-Печерської лаври. Саме з його ім’ям деякі фахівці пов’язують ікони
«Печерської Богородиці» і «Великої Панагії:

Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються самобутні
іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська
та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне
зростання кількості давньоруських міст, які, будучи центрами
концентрації суспільного життя, виконували роль не тільки політичних та
економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з
місцевих традицій і досягнень світового досвіду синтезувалася самобутня
давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих
традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого
переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу
розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти
власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі.
Характерними ознаками та особливостями розвитку культури Київської Русі
були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче
переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на
Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення
місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.

4.Походження і суть національного символу — тризуба

Український національний символ тризуб, чи триденс, тридент, сягає своїм
корінням у сиву давнину, коли людина тільки-но почала своє
самоусвідомлення та самоствердження. Деякі фахівці схильні бачити в
цьому символі тавро, своєрідний знак власності, тобто один з продуктів
процесу розпаду роду та переходу до общинної, а згодом і приватної
власності1.

Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на
кам’яній застібці періоду Трипільської культури (IV—III тис. до н. є.),
знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н. є. — IV ст. н.
є. цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Бос-порського
царства. Згодом його сприйняли і почали активно використовувати пращури
сучасних українців. Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині
підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як
символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще задовго до
Рюриковичів у VI—VIII ст.

Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі
датована X ст. Вона збереглася в болгарському рукописі «Хроніка Манасії»
(XIV ст.), де зображені воїни-дружинники Святослава, у руках яких
прапори увінчані тризубом. Згодом князівський знак Рюрикови-чів у
вигляді літери «ПІ», тобто тризуба, зустрічається на печатках, монетах,
цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін. Спочатку цей знак не був
офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з
часом він передається в спадок як символ влади та знак єднання східних
слов’ян, тобто набуває статусу герба.

У X—ХНІ ст. зображення тризуба було поширене на великій території — від
Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно,
оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної
діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб.
Паралельно процесам посилення використання цього знака в побуті
(орнаментах тканин, карбуванні, різьбярстві, писанкарстві тощо) та
розширення географічних меж його вживання відбулися значні зміни в
графічному зображенні тризуба. Суть цих змін полягала в ускладненні
елементами плетінкової форми, що могло бути пов’язано з ускладненням
структури давньоруського суспільства. Саме ці графічні зміни і зумовили
своєрідність та оригінальність української геральдики.

Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі
загальнодержавного символу. Фактично аж до початку XX ст. він
використовувався лише в дворянських гербах, геральдиці міст, книжкових
заставках тощо. Нове життя для цього державного символу настає після
проголошення Центральною Радою в січні 1918 р. IV Універсалу, коли було
визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів
— тризуб як герб УНР, що символізувало б спадкоємність державної
традиції в українських землях.

Нині, коли тризуб знову став уособленням української державності,
абсолютно логічним є звертання не тільки науковців, а й широкого загалу
до витоків національної символіки, що має на меті з’ясувати її
походження і суть. Проте це не просте завдання. Будучи своєрідним ключем
для усієї системи української національної символіки, тризуб навіть
наприкінці XX ст. не розкрив усіх своїх таємниць та значень.

Існує понад сорок версій, які пояснюють походження та тлумачать суть
тризуба. Залежно від того, що саме автори версій кладуть в основу свого
обґрунтування, їх умовно можна поділити на три групи — предметну,
графічну та філософську.

Бачення в зображенні тризуба конкретних рис живих і неживих предметів
навколишньої дійсності лежать в основі предметних гіпотез. Дехто вбачає
в тризубі відтворення форм верхньої частини скіпетра візантійських
монархів, скіпетра скіфських царів, зображення корони, тобто предметів,
що символізують державну владу. Інші дослідники вважають, що тризуб
нагадує обриси птаха, уособлюючи норманського крука, норманського сокола
або голуба Святого Духа. Значна частина фахівців припускає, що цей
символ — емблема, пов’язана з конкретним предметом людської
життєдіяльності — якорем, норманським шоломом, сокирою, прапором,
рибальським знаряддям, луком зі стрілою, колоском тощо.

Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояснюють походження
тризуба, є графічні. Проте, якщо фахівці, що належать до першої групи,
вбачають у цьому знакові майже тотожне відтворення конкретних рис того
чи іншого предмета, то дослідники другої групи — лише спрощене, умовне,
стилізоване зображення. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр
варіантів пояснення походження тризуба. Одні науковці вбачають у цьому
символі монограму, тобто сплетіння кількох початкових літер у вигляді
вензеля для позначення імені, слова або ж виразу. Авторство цієї
монограми приписують не тільки власне українцям, а й візантійцям,
скіфам, грекам та ін. Інші дослідники пов’язують зображення тризуба з
орнаментом, тобто візерунком, побудованим на ритмічному чергуванні та
поєднанні геометричних елементів або стилізованих зображень живих і
неживих предметів. Вважається, що цей орнамент міг мати візантійське,
східне, слов’янське або ж варязьке походження. Існує ще одна думка:
тризуб — це літера «ПІ», яка раніше означала цифру 3.

Цікаві варіанти розв’язання проблеми походження і суті тризуба
пропонуються філософськими гіпотезами. Вони трактують цей знак не як
дзеркальне чи стилізоване позначення предмета, а як символічне
зображення ідеї, поняття або явища. Є думка, що тризуб Володимира — це
символ ідеї державної влади. За іншими версіями — символ влади над
трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до
розуміння алфавітів земної писемності. Дехто припускає, що тризуб — це
знак «Шу» («Шукання»), тобто нагадування про закони природи з метою
підвищення людської активності та відповідальності за свій розвиток.

Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в
триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох
елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та
молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий,
червоний, синій — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність
світу, три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують
об’єм і простір світобудови.

Абстрактна ідея Трійці, одним із графічних зображень якої і став тризуб,
лягла в основу канонізованої християнської доктрини про єдність
Бога-Отця, Бога-Сина та Бога-Духа Святого. Знак Трійці (тризуба) посідає
одне з перших місць серед символів світобудови. Деякі дослідники
вбачають у ньому символічне зображення Вогню, Води і Життя, інші —
єдність Мудрості, Знання і Любові або ж Мудрості, Краси і Розуму. Згідно
з однією з версій тризуб є символом Життя. Тризуб має спільну основу
(символ Вакууму-Абсолюту), ліву фігуру (символ позитивного батьківського
полюсу), симетричну (дзеркальну) праву фігуру (символ негативного,
материнського полюсу) і центральну фігуру (символ дитяти).

Для більшості гіпотез каменем спотикання ставала давність тризуба як
символу. Задовго до появи християнської церкви він зустрічався в
трипільців та інших народів, 59 відсотків сучасних національних гербів
європейських держав вміщують знаки Трійці (трикутні корони, тризубчаті
вежі, потроєні знаки, трилисники тощо).

Предметні, графічні та філософські гіпотези утворюють своєрідний
трикутник, чи замкнуте коло, що відображає рух людської думки. Досі
немає однозначної відповіді на питання: що зумовило появу та розвиток
тризуба як символу — конкретний предмет, спрощене символічне зображення
чи філософське узагальнення?

Література

1. Огієко І. Українська церква: У 2-х т. – К., 1993.

2. Котляр М. Запровадження християнства в Давньоруській державі. – К.,
1983.

3. Київська Русь: культура, традиції. – К., 1982.

4. Бойко О. Історія України. – К., 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020