.

Громадянська війна і поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 — червень 1663 р.)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 6624
Скачать документ

16

Реферат на тему

Громадянська війна і поділ козацької України

на два гетьманства

(вересень 1657 — червень 1663 р.)

ПЛАН

1. Юрій Хмельницький та Іван Виговський на чолі української держави.

2. Пропольська політика Виговського.

3. Російсько-польське змагання за українські землі.

4. Боротьба за возз’єднання Української держави (червень 1663 — вересень
1676 р.).

5. Література.

1. Юрій Хмельницький та Іван Виговський на чолі української держави.

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української
національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про
створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти,
консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького,
цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна
загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого
воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів
гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради
(квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства — передачі
влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Хмельницький Юрій Богданович (прибл. 1641 — після 1681) — гетьман
України в 1657 р. та в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького.
Отримав добру домашню освіту, навчався в Ки-єво-Могилянській колегії. На
посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком,
шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України.
27 жовтня 1659 року він пішов на укладення нового Переяславського
договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української
держави. 17 жовтня 1660 року під тиском старшини підписав з Польщею
Чуднів-ський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних
можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від
гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за
булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана
П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Су-ховія
та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий
до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем «Руського
князівства» зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об’єднати
Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був
відкликаний до Стамбула.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На
жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його
починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю.
Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично
здійснили державний переворот.

Виговський Іван Остапович (? — 1663) — діяч українського козацтва.
Походив зі старовинного українського шляхетського православного роду. По
закінченні Ниєво-Могилянської колегії служив у державних установах. У
роки Визвольної війни став одним із найближчих соратників Б.
Хмельницького, генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Б.
Хмельницького обраний наказним гетьманом при Ю. Хмельницькому, а згодом
добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював
антимос-ковську політику, розгромив промосковське повстання козаків
(1658), а під Конотопом — прислані російські війська (1659). Уклав у
Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським
сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку
Виговського серед козацтва. У жовтні 1659 р. на «Чорній раді» він був
усунутий від гетьманства і повернув владу Юрію Хмельницькому. Після
цього перебував на польській державній службі. В 1664 р. за наказом
свого особистого ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України
Павла Тетері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді
польського короля і розстріляний.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість,
слабохарактерність Ю. Хмельницького. Реальними ж причинами — погіршення
геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в
суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка
ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки
лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення
агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи —
поразки Української національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада
визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну
діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив
під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо
з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід»
(на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський
укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на
порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією
гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти
бодай автономію Української держави, а головне — втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика
держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув
ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В
основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної
республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І.
Виговський запевняв старшину: «Без вашої військової ради жодних справ не
буду робити». З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка
гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися
відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике
землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці
верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі
соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня
політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення
позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в
суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної
боротьби.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили
народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей
— права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно
переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «Чорною радою».
Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під
час виступу з’явилися й нові претенденти на булаву — полтавський
полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели
таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в про-польській
орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну.
Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців і татар, І.
Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під
Полтавою (травень 1658 p.). Проте це була надзвичайно дорога перемога,
адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

2.Пропольська політика Виговського.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є
лише питанням часу, І. Виговський іде на рішуче зближення з Польщею. 16
вересня 1658 року він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За
його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике
Князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім
членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала
Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада
належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем.
Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого
війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення
адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 p.;
повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях;
відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська
держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський
цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій
Виговського було названо зрадником та містився заклик до народу чинити
непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г.
Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні
наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та
С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб.
Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі
загони зазнали поразки під Ромнами та Лохви-цею. Вирішальна битва
відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й
закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка,
царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги.
Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення
промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві
московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького
кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана —
повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р.
зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити соціальне
напруження, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує
гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім’я
Хмельницького» (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка
забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність
держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою
для елітної групи старшини, що стояла за його спиною. Найближчими
радниками гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники —
генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та
запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження
української державності обрав тактику не прямого протистояння, а
обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Старшина, як
доповідав королю А. Потоцький, вирішила «не бути ні під вашою
королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти
обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою
королівською милістю».

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився
фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до
Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний
гетьман згадував: «Я два тижні був в’язнем; що хотіли, те й робили зі
мною». Отже, до шантажу вдалася не українська сторона, а російська.
Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 року, фактично
перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана
мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати
і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в
похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у
Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право
розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася
Московському патріархату.

3. Російсько-польське змагання за українські землі.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в
боротьбі за українські землі. На Волинь рушило 20-тисячне російське
військо на чолі з В. Шереме-тьєвим. У другому ешелоні рухалося ЗО тис.
козаків на чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєвода з пихою
говорив: «Зтому гетьманишке идет лучше гусей пасти, чем гетьмановать».
Незабаром під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали
поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини
на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею.
18 жовтня 1660 року було укладено Сло-бодищенський трактат, відповідно
до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах
автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження
політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено
статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права
зовнішньополітичних зносин, а й зобов’язувався надавати військову
допомогу Польщі у війнах з іншими державами; польській шляхті і магнатам
поверталися всі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком
Слободищенського трактату став початок територіального розколу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив
єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального
розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після
того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя — І.
Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як
влучно характеризує цей період О. Субтельний, «доба Руїни сягнула свого
апогею».

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 —
червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського
народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи
громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву;
наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої
моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від
державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї
автономізму 1648 p.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск
та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського
ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

4.Боротьба за возз’єднання Української держави (червень 1663 — вересень
1676 р.).

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за
територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за
гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом
бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало
під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється від Правобережжя.
На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило
народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин
гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі
основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В.
Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було
обрано І. Брюховецького.

Брюховецький Іван (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668
pp. З 1648 р. при дворі Б. Хмельницького в ролі «старшого слуги»
займався вихованням гетьманича Юрія, виконував дипломатичні доручення.
31659 р. перебував на Запорозькій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом.
У1661 р. прийняв титул кошового гетьмана. Протягом 1662—1663 pp. — один
із головних претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні.
Москвофільські заяви Брюховецького забезпечили йому підтримку царського
уряду. На «Чорній раді» під Ніжином (1663) проголошений гетьманом.
Наказав стратити іншого претендента — Я. Сомка, вчинив розправу над
опозицією. У вересні 1665 р. першим з українських гетьманів здійснив
візит до Москви. Невдалі спроби Брюховецького припинити колонізаторську
політику російського уряду спричинили падіння його політичного
авторитету в Україні. Прагнучи втримати важелі влади, оголосив про
розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 року біля Диканьки відбулось
об’єднання військ Правобережної та Лівобережної України, під час якого
лівобережні козаки жорстоко вбили Брюховецького. За наказом гетьмана П.
Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там поховано з усіма
гетьманськими почестями в соборній церкві.

Це був спритний авантюрист і демагог, один із тих, як писав козацький
літописець С. Величко, що «для срібла й золота не тільки дав би виколоти
собі око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за
Україною». Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції і
неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його
земель князівства на чолі з царевичем Федором.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на
Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. після
невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву
претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після
того, як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження,
козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

Тетеря (Моржковський, /Иошковський) Павло (прибл. 1620— 1671) — гетьман
Правобережної України в 1663—1665 pp. Один з найвизначніших дипломатів в
урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького,
переяславський полковник (1653—1658). Походив зі шляхетського роду, мав
добру освіту. Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька,
з 1649 р. — писар Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь
майже в усіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині,
виїжджав з дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів
«Березневих статей» (1654), Гадяцькоїугоди (1658), Слободищенського
трактату (1660). У ранзі гетьмана підтримував похід Яна Казимира на
Лівобережжя (1663—1664), намагаючись об’єднати Україну під єдиною
булавою і зверхністю польського короля. Своєю політикою спровокував
козацьке повстання. Зазнавши поразки від повстанців (1665), зрікся
гетьманства і виїхав до Польщі. Отруєний польськими агентами.

Новий гетьман хотів відновити єдність козацької України шляхом
компромісу з лівобережною старшиною. Він не одразу виявив себе як
прихильник пропольської орієнтації, зокрема після обрання він повідомляв
кримському хану, що «від царя й короля не чекає нічого доброго». Проте
Правобережжя територіально було міцно прив’язане до Польщі, і тому кожен
з правобережних гетьманів мусив демонструвати свою лояльність польському
уряду та йти у фарватері польської політики. За цих обставин цілком
природно, що П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира в
Лівобережну Україну. У разі успіху перед гетьманом відкривалася
перспектива за допомогою Польщі розв’язати проблему возз’єднання
козацької України. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на
Правобережжі 1664—1665 pp. вибухнуло повстання місцевого населення проти
польської шляхти. Не зумівши опанувати ситуацією, П. Тетеря зрікається
гетьманства та втікає до Польщі.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався.
Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити
цю руйнівну тенденцію, об’єднати українські землі в межах однієї держави
та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний
гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман України (1665 —1676),
один із найвидатніших діячів її історії. Народився в Чигирині в
козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту. Активний учасник Визвольної
війни українського народу, один з найближчих соратників Б. Хмельницького
і продовжувач його справи. Ставши гетьманом на Правобережжі, рішуче
виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 р. зробив
спробу приєднати до Гетьманщини західний регіон. У червні 1668 р.
домігся возз’єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. В
умовах спровокованої Запорожжям й сусідніми з Україною державами
політичної боротьби пішов у березні 1669 р. на прийняття турецького
протекторату. Влітку 1672 р. взяв участь у поході турецької армії проти
Польщі, але, невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким
договором, який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на
Росію і Польщу. У розпалі народного обурення спустошенням України
турецько-татарською та польською арміями складає гетьманські
повноваження. У березні 1677 р. вивезений до Москви, у 1679—1692 pp. —
в’ятський воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче
Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого
часу.

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних
умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну, втрати
населення сягали 65—70%; на гетьманську булаву претендували ще двоє — В.
Дрозденко і С. Опара; поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася
геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. Дорошенко зміцнив свої
внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу. Проте
вже тоді відносини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою
прихильність, правобережний гетьман водночас відмовляв у розміщенні
польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення
податкового тягаря та ін.

Андрусівське перемир’я (20 січня 1667 року) між Польщею та Росією,
укладене на 13,5 років, ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани
гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялася
на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя — за
Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн. Тому
українське територіальне питання набуло міжнародного характеру.
Намагаючись зміцнити внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює кілька
реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб
заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так
звані сер-дюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької
старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати
власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку,
спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з
Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета
переговорів — повернення в повному обсязі прав і вольнос-тей Війську
Запорозькому, возз’єднання у межах єдиної держави усіх етнічних
українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці
переговори закінчилися безрезультатно.

Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступливість Росії змусили
П. Дорошенка шукати підтримки в Оттоманської Порти та порозуміння з
гетьманом Лівобережжя І. Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском
об’єднаних турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет
гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку
орієнтацію П. Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку
пропозицію прийняти підданство султана на умовах «удільності» (подібно
Кримському ханству) він направляє до Стамбула свою делегацію, що мала на
меті домогтися гарантії забезпечення єдності українських земель у межах
національної держави.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку
могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий
берег Дніпра, і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його
проголошено гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх
не вдалося закріпити надовго, оскільки він був наслідком складних
політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у
внутрішній, так і в зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова влади
мала надзвичайно слабку конструкцію і достатньо було вийняти бодай одну
цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнулася, чим і скористалися
вороги. Спочатку польська воєнна активність змусила гетьмана, залишивши
Лівобережжя, поспішати на правий берег Дніпра. У цей час не зацікавлені
в зміцненні української державності татари підтримали претензії на
гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запорожжя. Ситуацію ще
більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна
частина лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д.
Многогрішним змушена була визнати верховенство царя. Аналізуючи перебіг
подій, один із сучасних дослідників пише: «Між собою українці воюють,
здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню
землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».

За тих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська
генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне
прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення
присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Отто-манська Порта
розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала
театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому
боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже
відповідно до Бучацького мирного договору Порта отримала Подільське
воєводство, а за ним визнавалася територія «у старих кордонах». Більше
того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на
безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана
руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння
населення.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив
виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У
середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та
відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно,
гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна
опора — сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та
найближчий друг — митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безвихідному
становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти
гетьманські повноваження і здатися Росії.

Отже, на третьому етапі Української національної революції (червень 1663
— вересень 1676 р.) територіальний розкол України призвів до глибокої
кризи та певної деморалізації суспільства. За часів гетьманства П.
Тетері на Правобережжі та І. Брюховецького на Лівобережжі ці
катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від
створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку
ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе
значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі
в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні
регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних
держав до розв’язання внутрішніх проблем.

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність
і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте
внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки
невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та
Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко
втратив підтримку народних мас, не зміг об’єднати українські землі в
межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на
Правобережжі стало завершальним актом Української національної
революції.

Література

1. Антонович В. Іван Виговський // Україна. – 1990. – № 4.

2. Брайчевський М. Приєднання чи воз’єднання // Україна. – 1991. – № 16.

3. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.

4. Липинський В. Україна на переломі (1657-1659). – Відень, 1920.

5. Смолій В. Воз’єднання Правобережної України з Росією. – К., 1978.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020