8
План
Вступ 2
1. Українська діаспора, що проживає на території колишніх радянських
республік 4
2. Українці в Європі 8
Висновки 15
Вступ
Культура українців за межами України. Проблема розвитку культур народів
в іншоетнічному середовищі має важливе теоретичне і практичне значення.
Не є винятком щодо цього українці, яких тільки в інших республіках
колишнього СРСР налічується понад 6,8 млн. чоловік. Крім того, принаймні
2 млн. українців живуть у країнах зарубіжної Європи, Американського
континенту і навіть в Австралії.
Чи існують між українцями різних країн спільні об’єднуючі риси? Адже
вони мешкають не на одній території, належать до різних
соціально-політичних утворень, далеко не завжди розмовляють однією
мовою. Це питання допомагає розв’язати розроблена вітчизняною
етнографією типологія етнічних спільностей. За нею українці, де б вони
не були, становлять один етнос – спільність людей, що історично склалася
на певній території, яка має спільні, відносно стабільні особливості
мови, культури і психіки, а також свідомість своєї єдності
(самосвідомість), зафіксовану в самоназві (етнонімі).
Поняття етносу (етнічної спільності) неоднозначне і надзвичайно широке:
нація, або етносоціальний організм (населення України), етнічна, група,
або етнікос (українці за її межами), етнографічна група, або субетнос
(частина народу), – всі вони відрізняються між собою ступенем
соціально-економічного розвитку та іншими ознаками. За цих умов
найважливішого значення набуває етнічна самосвідомість: поки
зберігається вона, існує народ. Саме за ознакою етнічної самосвідомості
визначається національний склад населення більшості країн.
Не ототожнюючи українців різних країн у соціально-політичному плані,
разом із тим не можна не помітити, що у них історично склалося багато
спільних рис, які, однак, не залишаються незмінними: мова (принаймні у
сфері сімейного побуту), окремі риси національної психології, певні
особливості культури, етнічна самосвідомість, їх об’єднує прихильне
ставлення до надбань своєї культури, прагнення зберегти їх і примножити,
намагання зміцнювати зв’язки зі своєю прабатьківщиною. Свідченням цього,
зокрема, є й величезна кількість топонімів, які пов’язані з Україною, їх
можна зустріти на величезних просторах від Молдови до Далекого Сходу, в
канадських провінціях і американських штатах.
1. Українська діаспора, що проживає на території колишніх радянських
республік
Етнічні процеси серед українського населення за межами України
визначаються низкою факторів. Вони залежать від соціально-політичного
ладу країни, давності перебування в іншоетнічному середовищі,
чисельності та характеру розселення (компактне чи дисперсне), ступеня
урбанізації. Не останню роль відіграє близькість (етногенетична чи
соціальна) культури контактуючих народів.
Передумови для інтенсифікації етнічних процесів створюються головним
чином у містах. Цьому сприяє висока соціальна мобільність міського
населення, його поліетнічна структура. У містах деяких зарубіжних країн,
особливо американських, існує багато національних кварталів, виникнення
яких пов’язане з намаганням етнічних груп зберегти себе, протиставити
асиміляції.
Розглянемо етнічні групи українців, що живуть на території колишніх
радянських республік.
Основна маса українського населення за межами України розміщується у
Російській Федерації (Центрально-Чорноземний район, Північний Кавказ,
Сибір, Далекий схід), а також у Казахстані та деяких територіях
Закавказзя. Досить численне українське за походженням населення у
суміжних районах Бєларусі та Молдови. В інших регіонах українців
налічується порівняно мало.
З урахуванням особливостей формування українського населення за межами
України їх поділяють на три групи.
1) Українці у смузі етнічних кордонів, що відзначаються давністю
сумісного проживання з іншими народами (російсько-українська або
українсько-молдавська етнічно мішані зони). Згідно із запропонованою
вище типологією – це частина українського етносоціального організму.
Етнічні процеси тут характеризуються винятковою складністю і
багатогранністю, тривалою взаємодією, наслідком якої буває не досить
чітка етнічна самосвідомість. Вирішальну роль при цьому відіграє фактор
державності (“ми не українці, українці живуть в Україні”).
2)”Аграрні” українці, які протягом короткого часу, особливо наприкінці
XIX – на початку XX ст., сформували компактні етнічні масиви (Приуралля,
Казахстан, Сибір, Далекий Схід тощо). Початковий період їх заселення
характеризувався етнічною консолідацією. І в наш час вони відрізняються
порівняно стійкою етнічною самосвідомістю.
3) Українці, які дисперсна розселені в іншонаціональних масивах, а також
містах. Етнічні процеси серед них особливо інтенсивні.
Етнічним процесам серед українців у смузі українсько-російського
пограниччя – на території Курської, Воронезької, Бєлгородської,
Ростовської областей, Краснодарського краю, а також північно-східних
областей України – притаманне формування багатьох спільних рис із
культурою російського населення і водночас збереження окремих
особливостей, властивих українцям. Ці процеси зумовлені етногенетичною
близькістю обох народів, їхньою безпосередньою культурно-побутовою
взаємодією протягом століть. Зокрема, під впливом українців у російських
селищах Курщини та Воронежчини поширився східноукраїнський комплекс
житла – його обмазка і побілка, так зване українсько-білоруське
планування інтер’єру, “відкриті” типи двору тощо. Національна
своєрідність в культурі українців найбільше торкається традиційної
кулінарії, давніх весільних обрядів, народної поетичної творчості,
особливо пісенної.
Порівняння статистичних матеріалів свідчить, що у цьому регіоні
відбувалися активні процеси етнічної асиміляції українців. Якщо у
Воронезькій губернії за даними Всеросійського перепису 1897 р. їх
налічувалося 887,2 тис. (36,2% усього населення за ознакою “рідна
мова”), а в Курській – 502,2 тис. (22,9%), причому в деяких південних
повітах українці становили абсолютну більшість (в Острогозькому – 90,3%,
Богучарському – 81,8%, Бірючанському – 70,7%), то в останні десятиліття
їх питома вага набагато зменшилася. На початок 80-х років у Воронезькій
області було лише 5,4% українців, Бєлгородській – 4,8, Курській-1,4%. Ці
процеси інтенсивніше відбувалися в етнічно мішаних поселеннях, особливо
серед соціальне однорідного населення обох народів. Саме у таких
випадках найважче визначити етнічну самосвідомість. Це стосується
районів взаємодії не лише близькоспоріднених східнослов’янських народів,
а й, наприклад, українців і східнороманських народів – молдаван та
румунів.
Аналогічні процеси мали місце у східних районах серед українського
населення Кубані та Ростовської області. Водночас тут виявилися впливи
культури народів Північного Кавказу. Зокрема, в одязі українців Кубані –
нащадків запорізьких козаків, які наприкінці XVIII ст. утворили
Чорноморське козацьке військо, – було багато рис військового побуту
горян (бурка, башлик, черкеска з металевими газирями та ін).
Етнографічні дослідження українців, які переселилися наприкінці XIX – на
початку XX ст. із аграрне перенаселених губерній у Приуралля, Поволжя,
Казахстан, Сибір, Далекий Схід, відтворюють надзвичайно цікаві процеси
їхньої взаємодії з іншими народами, вмілого пристосування до природного,
господарського та культурного середовища. Зокрема, дослідження українців
Тобольсько-Іртишського межиріччя, де їх налічується 104 тис., дало
підставу науковцям говорити про становлення своєрідного
господарсько-культурного комплексу “сибірських українців”, у якому поряд
з успадкованими традиціями значну роль відіграли зв’язки з російським та
іншим населенням регіону.
Особливістю поселень “аграрних” українців було, як ми знаємо, те, що
початковий етап їх заселення характеризувався етнічною консолідацією,
яка, однак, залишилася незавершеною. На наступному етапі мали місце
процеси етнокультурної та мовної адаптації, етнічної асиміляції
українців росіянами, а також утворення багатьох загальних рис культури
та побуту. Разом із тим деякі групи “аграрних” українців досить стійко
зберігають етнічну самосвідомість. Це стосується, зокрема, українців
Башкири, майже половина яких вважає рідною українську мову.
В інших регіонах процеси етнічної асиміляції помітніші, особливо у
містах. Виняток становить українське населення Північного Кавказу (понад
40 тис. чоловік). У 60-70-х роках тут навіть на 12% зріс відсоток осіб,
які вважали рідною українську мову. Дослідники пов’язують це з процесом
“старіння” населення: питома вага літніх людей зростає, а переважно вони
й зберігають мову свого народу, його культуру і традиції.
Крім об’єктивних причин, про які йшлося, етнічній асиміляції сприяли
явища, що мали місце в умовах команд-но-адміністративної системи і
негативно відбилися на соціально-культурному розвиткові багатьох
народів, у тому числі українського.
Ось лише деякі факти. У 20-х роках українські газети виходили у
Воронежі, Катеринодарі, Ростові, Новоросійську, Саратові, Самарі,
Омську, Хабаровську, Владивостоку, Спаську; у Москві існувало українське
видавництво, у Ленінграді – український театр; у 1931 р. тільки у
видавництвах Північного Кавказу було видано 149 книг українською мовою;
працювало понад 1000 українських шкіл, 12 педагогічних технікумів,
педінститутів, кафедра української літератури при Краснодарському
педінституті; у Нижньо-Волзькому краї 46 тис. українських дітей змогу
навчатися рідною мовою, було три українських педтехнікуми, радпартшкола,
сільськогосподарський технікум; на Далекому Сході у 1932 р. діяли
Український пересувний драматичний театр, 1076 початкових і 219 середніх
українських шкіл, педтехнікум, український відділ педінституту. Само
собою зрозуміло, що невдовзі всі ці заклади припинили своє існування.
У цьому світлі не є обгрунтованими поширені в роки застою твердження про
“природну” асиміляцію, оскільки вона не може бути природною за
відсутності шкіл із рідною мовою навчання, культурних центрів та інших
закладів, спроможних задовольнити різноманітні потреби народів.
Кінець 80-х – початок 90-х років характеризувався піднесенням етнічної
свідомості українців східної діаспори виникають українські земляцтва
(Нижньовартовськ, Барнаул, Якутськ, Душанбе, Таллінн тощо),
культурно-громадські товариства і осередки (імені Тараса Шевченка у
Санкт-Петербурзі, “Славутич” у Москві, “Кобзар” в Уфі “Дружба” у
Воркуті, “Червона калина” в Тирасполі та Єревані, “Золоті ворота” у Ризі
та багато інших), відкриваються недільні школи для українського
населення у Москві, Алма-Аті, Єревані, Вільнюсі та інших містах Литви, у
Ризі, Таллінні, у ряді районів Бєларусі. Поза сумнівом, всі ці установи
потребують підтримки – як з боку місцевої влади, так і України.
2. Українці в Європі
Етнічні процеси серед українців західної діаспори й значною мірою
залежать від національної політики країн, в яких вони перебувають.
У зарубіжній Європі, де українці історично були розселені у західному
ареалі української етнічної території (у суміжних районах Польщі,
Словаччини, Румунії, Угорщини), їх питома вага істотно зменшилася: у
XVIII ст. тут жило близько 7% українців усього світу, нині – ІД% –
Доля українців у сусідніх європейських країнах складалася по-різному.
У Словаччині (в основному у північно-східній частині, в районі Пряшева)
мали місце процеси етнічної асиміляції, внаслідок чого чисельність
русинів-українців (цією назвою ніби підкреслюється генетичний зв’язок з
Руссю) помітно знизилася і становить зараз 47 тис. Однак, особливо у
післявоєнний період, тут створилися сприятливі умови для їх
культурно-національного відродження. Значну роботу проводить “Союз
русинів-українців Словаччини”, українською мовою виходять журнали
“Дукля”, “Дружно вперед”, газета “Нове життя”, плідну наукову і
культурно-освітню роботу веде Музей української культури у Свиднику,
популярністю користується Піддуклянський український народний ансамбль,
існує багато самодіяльних фольклорних колективів тощо.
Переселенці з Пряшева утворили протягом 1745 – 1780 рр. осередки
русинів-українців на сучасній території Сербії. Живуть вони переважно в
історичній області Бачка (автономний край Воєводина) та інших
республіках. Центром югославських українців вважається м. Руський
Корестур. Донедавна їх налічувалося близько 36 тис. чоловік. На жаль,
протягом останніх років унаслідок міжнаціональних конфліктів “і’х
чисельність набагато зменшилася.
Ще менше сприятливою виявилася доля українців у Польщі та Румунії.
Після другої світової війни у зв’язку з урегулюванням кордонів між
Радянським Союзом і Польщею був проведений взаємний обмін населення,
внаслідок якого на територію України було депортовано з Жепгувського,
Люблінського та Краківського воєводств близько 500 тис. лемків –
субетнічної групи українців. Крім того, у 1947 р. польські власті
примусово переселили зі споконвічної батьківщини принаймні 300 тис.
лемків у західні та північні воєводства. Таким чином, компактна етнічна
територія українських горян у Польщі фактично перестала існувати.
Розселення їх у різних воєводствах – Ольштинському, Гданьському,
Кошалінському, Щецінському і Вроцлавському – призвело до розпорошення
лемків і як наслідок – до активізації асиміляційних процесів.
Останнім часом стан справ дещо поліпшився: створено Українське
суспільно-культурне товариство Польщі, відновив роботу щотижневик “Наше
слово”, в окремих школах ведеться навчання українською мовою або діють
українські класи (Баня Мазурська, Білий Бор та ін), у Варшаві засновано
кафедру української філології, створено Польську асоціацію
українознавців. Є багато художніх колективів, серед яких хор “Журавлі”,
який гастролював в Україні, ансамблі “Лемковина”, “Думка”, “Чумаки”,
“Веретено”, “Ослов’яни”.
У Румунії українське за походженням населення (близько 55 тис. чоловік)
зосереджено у Південній Буковині на кордоні з Закарпатською,
Івано-Франківською та Чернівецькою областями (Марамуреш, Банат), у гирлі
Дунаю та у Добруджі.
Українці Марамурешу та Сучави – автохтони Румунії. У долині р. Рускави –
це переважно гуцули, у Добруджі – певною мірою нащадки козаків, які
з’явилися тут наприкінці XVIII ст. після скасування Запорізької Січі. До
Банату українці потрапили внаслідок міграційних процесів у межах
Австро-Угорщини у XVIII-XIX ст.
Українці Румунії досить стійко зберігають свою етнічну самосвідомість.
Однак протягом тривалого часу вони фактично підлягали денаціоналізації
внаслідок політики, яку проводив уряд Чаушеску. Досить сказати, що були
ліквідовані всі школи з українською мовою навчання, заборонялося
спілкування рідною мовою. Румунською історіографією взагалі
заперечувалося слов’янське походження українських горян.
Зразу ж після Грудневої революції 1989 р. була створена громадська
організація “Союз українців Румунії”, видається газета “Вільне слово”,
здійснюються зусилля на відновлення українських шкіл.
Українська діаспора американського континенту, Австралії та
Великобританії
Еміграція українського населення в країни Американського континенту
розпочалася з 70-х років XIX ст. (переселення закарпатських селян у
Пенсильванію, лемків з території Польщі та ін). Хоча окремі українці
потрапляли до Америки й раніше: це були козаки, заслані царатом у Сибір,
і переселенці із західних областей, які тікали від покатоличення.
Офіційно першим українським емігрантом вважається Агапій Гончаренко,
чернець Києво-Печерської лаври, який 1 січня 1865 р. прибув до Бостона.
Динаміку чисельності українського населення в американських країнах
важко визначити внаслідок різних методичних засад переписів і дії
етнічних процесів. Так, за офіційними даними перепису США 1990 року, там
налічується 741 тис. українців, а за конфесійними даними їх значно
більше. За переписом Канади 1981 р. у ній було 530 тис. українців, проте
адміністративний облік 1986 р. визначив 420,2 тис. осіб, у яких обидва
батьки за походженням були українцями, і 541,1 тис., у яких українцем
був один із батьків.
Сучасне територіальне розміщення українського за походженням населення
Америки та етнічні процеси в його середовищі значною мірою зумовлені
особливостями його формування. У США більшість українських переселенців
зразу ж поповнила лави промислового пролетаріату. Багато їх і зараз
становить міське населення переважно в східних штатах – Нью-Йорку,
Пенсильванії, Нью-Джерсі та Іллінойсі. У Канаді, при наявності кількох
міграційних хвиль, найчисельнішою була “аграрна” хвиля 1891 – 1914 рр.,
внаслідок чого і дотепер українці становлять досить значний відсоток
сільського населення. Етнічні процеси найбільш Інтенсивно відбуваються
серед молоді, особливо в містах: саме там чимале число осіб, які
втратили рідну мову.
Традиційно-побутова культура українців Американського континенту
зберігається головним чином у сфері релігійної обрядовості – у храмових
святах, на які запрошуються родичі та знайомі, хрестинах, різдвяних і
великодніх урочистостях тощо. Серед фермерів існують гуртки мистецької
самодіяльності. У містах влаштовуються виставки традиційного мистецтва –
вишивок, кераміки, народних страв, писанок. Зростає кількість бібліотек,
картинних галерей, музеїв. Серед останніх можна назвати Український
музей у Нью-Йорку, Село спадщини української культури в Едмонтоні
(Канада), Український музей Канади у Саскатуні. Збудовано пам’ятники
видатним діячам української культури – Тарасу Шевченку, Лесі Українці,
Івану Франку, Василю Стефанику та ін. Деякі з них поруч з
монументальними роботами канадського українця Л. Молодожанина створені
українськими митцями
Велику культурно-освітню роботу проводять Осередок української культури
та освіти у Вінніпезі, культурні центри у Чікаго та інших містах США і
Канади. Важливу роль житті українців Америки відіграють також численні
українські мистецькі фестивалі.
Україністика викладається у 28 університетах та коледжах США та у 12
університетах Канади. У Карлтонському університеті (Оттава) працює
Інститут східноєвропейських студій, у Торонто – редакція англомовної
енциклопедії України. Ґрунтовні дослідження проводяться Гарвардським
Інститутом українських досліджень (США), Канадським Інститутом
україністики (Едмонтон), Науковим товариством ім. Т.Г. Шевченка, яке має
відділення ряді країн (ФРН, Франція та ін), Українською вільною
Академією наук та Іншими закладами.
Своєрідністю українців Австралії можна вважати те, що вони з’явилися на
континенті порівняно недавно, у повоєнний період, переважно з числа так
званих “переміщених осіб” з Європи. Більшість їх становить міське
населення (Мельбурн, Сідней, Аделаїда) і працює у промисловості.
Невелика група західноукраїнських переселенців початку XX ст. майже
повністю асимілювалася. Зараз в Австралії налічується 25 тис. українців.
Діють Союз українських організацій Австралії, кафедри українознавства у
Сіднейському університеті та університеті Монаша у Мельбурні, ряд
українських театрів, Спілка українських образотворчих митців,
літературно-мистецький клуб ім. Василя Симоненка, танцювальний ансамбль
“Веселка”, вокальний “Євшан”, які з успіхом гастролювали в Україні. У
трьох штатах українська мова викладається як предмет, а всього працює 12
українських шкіл. Нещодавно в Австралії створено філіал Наукового
товариства ім. Т.Г. Шевченка.
Українська етнічна група Великобританії (понад 20 тис чоловік) багато в
чому подібна до австралійської теж повоєнного періоду і теж переважно
міська. Найбільші громадські організації – Союз українців Британії та
Об’єднання українців у Великій Британії; з газет відома “Українська
думка”.
Незважаючи на дисперсне розселення, українці Великобританії, як і
Австралії, досить стійко зберігають етнічну самосвідомість. Крім
зазначених товариств, Існують клуби різних громадських і політичних
партій та Ідеологічних напрямів, релігійні організації різних
віросповідань.
Українці західної діаспори – нині досить помітна впливова сила. Вони вже
не “плагбої (від слова “плуг”) в овечих шкірах”, як їх зневажливо
називали англосакси на початку XX ст.; це велика інтелектуальна група,
серед якої є всесвітньовідомі вчені та митці. Назвемо лише кілька імен:
скульптор Олександр Артеменко, співак Павло Плішка, спеціаліст у галузі
ядерного синтезу Юрій Кістяківський, математик Степан Тимошенко,
тюрколог та історик Омелян Пріцак, біохімік Іван Горбачевський,
архітектор Радослав Жук, диригент Олександр Кошиць, хореограф Василь
Авраменко, художник Василь Курилик І багато інших. Навіть
генерал-губернатора Канади обрано з українського середовища.
Для багатьох зарубіжних українців їхня колишня батьківщина була і
залишається джерелом життєдайних сил. Етносоціальні процеси серед них
певною мірою залежать і від зв’язків із землею предків.
Віднедавна змінилися наші погляди на українців західної діаспори,
переважна більшість яких прихильно ставиться до нашої країни, – про це
свідчить хоча б їхній відгук на трагедію Чорнобиля. Нинішня політика
передбачає контакти з усіма українцями світу, незважаючи на їхні
політичні та віросповідні переконання.
Останнім часом значно розширилися творчі зв’язки між науковцями України
і провідними зарубіжними центрами у галузі історії та культури
українського народу. Йдеться, наприклад, про Міжнародну асоціацію
україністики, до якої увійшли й вітчизняні вчені, про участь українських
фахівців у підготовці спільних наукових праць, зокрема, Гарвардської
бібліотеки давнього українського письменства, яка становитиме понад 150
томів. Здійснюються спільні дослідження на ниві народознавства; у Києві
передбачається створення Українського міжнародного центру науки І
культури, Комітету науки і культури для зв’язків з українцями за
кордоном; у ряді міст України створено бібліотеки українознавства.
Працює Міжнародний український університет, відбувається обмін
студентами, вченими, журналістами. Значно розширилися мистецькі зв’язки,
які охоплюють різноманітні сфери (Міжнародний фестиваль сучасної
української пісні та популярної музики “Червона рута”,* спільне
культурно-мистецьке підприємство “Кобза” та ін).
Зміцнення зв’язків народу України з українцями за її межами – цей
духовний міст єднання – сприятиме соціальному прогресу, демократії,
взаєморозумінню між народами.
Висновки
За висловом відомого українсько-канадського письменника і публіциста
Петра Кравчука, історія українців поза Україною – це складова частина
історії всього українського народу. Разом із тим в інших країнах вони
становлять частину відповідного суспільства та органічно пов’язані з
його соціально-політичною організацією. Тому українці, які, скажімо,
живуть у Канаді, – це одночасно і українці, і канадці. Українці вони за
своєю етнічною свідомістю і тими рисами, про які йшлося вище. “Українці”
– це їхній етнонім. Водночас вони канадці – як представники
соціально-політичної спільності, країни, громадянами якої вони є.
“Канадці” – це їхній політонім. Одне не виключає другого хоча б тому, що
Канада – поліетнічна країна (в ній є англійська і французька нації, такі
етнічні спільності, як німці, італійці, ескімоси тощо).
Зазначені терміни, вживані поруч із поняттям етносу (етносоціальний
організм, етнікос, субетнос), допомагають з’ясувати всю складність
етносоціальної структури. Термін “етнікос” вживається у розумінні
“національність” (це, скажімо, українці Австралії, Канади або Польщі).
Окремі групи українського народу з певними особливостями культури
становлять субетнос (гуцули, лемки, бойки та ін).
Поняття “етносоціальний організм” дещо ширше, ніж поняття “нація”, яке
нерідко обмежується адміністративно-державними кордонами. До
українського етносоціального організму відносять, наприклад, українців,
які протягом століть входили до основного українського етнічного масиву,
а потім внаслідок адміністративного поділу залишилися за його межами.
Але державні кордони не завжди перешкоджали процесам етнічної
консолідації. Йдеться про українців суміжних територій Бєларусі, Росії
та Молдови. Більшість дослідників відносять до українського
етносоціального організму представників основного українського етнічного
масиву у Польщі, Чехії, Словаччині та Румунії, виходячи з того, що в
їхній культурі багато спільних рис з культурою українських горян в
Україні. Інші, враховуючи соціально-політичні фактори, відносять їх до
українського етнікосу.
Поруч із зазначеними термінами побутує назва діаспора, яка стосується
окремих груп українців, розселених за межами основного етнічного масиву.
Особливості культури українців, як і інших народів, у вирішальній мірі
залежать від етнічних процесів, тобто змін основних етнічних ознак у
ході історичного розвитку.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
