Соціально-культурний розвиток України у другій половині XIX сторіччя

Освітній рух широких народних мас

Розвиток культури України другої половини XIX ст. характеризувався рядом
особливостей. Перетворення у промисловості, сільському господарстві й
торгівлі, певні демократичні зрушення загострили потребу суспільства у
професійно підготовлених кадрах робітників і чиновників, а також
ідеологів, здатних задовольнити духовні запити народу. Небувало
пожвавився інтерес широкої громадськості до історії, мови, культури.
Національна інтелігенція стала впливовою інтелектуальною силою, здатною
спрямовувати культурний поступ нації й вести її за собою. Активно
кристалізувалася самосвідомість української нації, яка ставила на
порядок денний нові й нові національно-культурні завдання. В таких
умовах уряд Російської імперії вже не міг ефективно контролювати
національно-культурні процеси неросійських народів і спрямовувати їх у
русло денаціоналізації. Видавані ним заборони виявились малоефективними
й фактично не могли зупинити природний процес еволюції національних
культур. Боротьба, демократичних і прогресивних національних сил проти
русифікаторської політики царизму визначала зміст розвитку культури
України другої половини XIX ст.

Більшість простих людей усвідомлювала необхідність знань у практичній
сфері й неможливість задовольнити її шкільною системою. Після реформи
1861 р. народ почав брати справу освіти у власні руки. Так зародився
широкий народний рух за організацію шкільної мережі поза контролем
царських чиновників. Селяни, робітники, а також сільські громади
самостійно відкривали народні школи й виділяли на їх утримання необхідні
кошти. На 1863 р. у Харківському учбовому окрузі налічувалося 247 і в
Київському — 103 громадські однокласні школи, у створенні яких власті не
брали участі. Коли ж чиновники Міністерства освіти робили спроби
перешкодити розширенню мережі народних шкіл, громадськість одразу
наполягала на відкритті при них додаткових класів. Селяни й робітники,
не задовольняючись однокласними, почали домагатися ще й двокласних шкіл
і скасування заборони мати їх більш як одну на повіт. Причому діяли люди
послідовно й рішуче, поступово ламаючи опір шкільних чиновників і
Міністерства освіти. В цьому вони часто знаходили розуміння й підтримку
земських діячів. Одним із аспектів освітньої діяльності широких народних
мас були вимоги збільшення державних і земських асигнувань на освіту,
перетворення утримуваних ними шкіл на міністерські, відкриття
позашкільних закладів народної освіти.

Одночасно народні маси виступали за перебудову змісту освіти,
поглиблення шкільних програм. Висувались вимоги запровадити викладання
природознавства, хімії, фізики, астрономії, географії, історії. Під
тиском громадськості при окремих школах відкривались ремісничі класи та
курси городництва і садівництва. Батьки учнів виступали проти засилля
церковних дисциплін у церковних школах і відмовляли їм у матеріальній
підтримці, захищали прогресивних учителів від поліцейсько-бюрократичної
сваволі, добивалися права жінок на освіту, створення жіночих шкіл або
жіночих відділень при загальноосвітніх навчальних закладах. Вимагаючи
демократизації школи і освіти, робітники, селяни й національне свідома
інтелігенція обстоювали право навчати дітей рідною мовою. Навесні 1861
р. в містечку Куземиному Зіньківського повіту Полтавської губернії
відкрилося початкове училище з українською мовою викладання. В ньому
працювали кваліфіковані педагоги з колишніх студентів Петербурзького
університету й Петербурзької гімназії. Незважаючи на різні утиски й
розгул реакції, училище завдяки підтримці місцевої громадськості
проіснувало до 1866 р. Широку популярність здобула українська школа у с.
Денисівці Лубенського повіту тієї ж губернії, створена у 1863 р. В.
Лесевичем. Вона мала велику бібліотеку з шкільними підручниками й
дитячою літературою, творами Тараса Шевченка, Івана Котляревського,
Марка Вовчка та інших класиків української літератури. Тільки в 1866 р.
властям удалось її закрити. Але наступного року під тиском громадськості
вони мусили відмінити своє рішення, правда, при цьому заборонили в ній
українську мову. Подібні українські школи існували і в інших губерніях
Характерно, що сільські громади, на відміну від одина-ків-інтелігентів,
сміливіше ставили перед властями питання про дозвіл викладати в школах
українською мовою. При вабороні українського слова Валуєвським
циркуляром 1863 р. та Емським указом 1876 р. селяни Гадяцького повіту
Полтавської губернії вимагали у властей дозволу на навчання дітей
національною мовою. А в Золотоніському повіті такі X вимоги ставила
наприкінці XIX — на початку XX ст. абсолютна більшість місцевих селян.
Народна ініціатива у другій половині XIX ст. стала основним чинником
культурно-освітнього розвитку української нації.

Початкова освіта

У другій половині XIX ст. значні зміни відбулися в освіті, духовній
основі культури народу. На час скасування кріпацтва кількість навчальних
початкових закладів була явно недостатньою для задоволення потреби
населення у знаннях. У 1856 р. діяло 1320 початкових шкіл, або одна
школа припадала на 9,6 тис. жителів, а один учень — на 150 чол. Навчання
велося за старою методикою, рівень знань учнів залишався невисоким.
Введення під впливом масового культурно-освітнього руху і потреб часу
«Положення про початкові народні училища» 1864 р. реформувало освіту. До
початкових народних училищ було віднесено елементарні школи всіх
відомств, міські й сільські, що утримувались за рахунок казни, громад і
приватних осіб. У них викладали закон божий, читання, письмо, чотири
арифметичні дії й, де можливо було, церковні співи. Навчання тривало 2—
3 роки, обов’язково російською мовою, могло бути платним або безплатним.
Всі народні училища, що раніше перебували у віданні різних відомств,
підпорядковувалися Міністерству освіти, а церковно-приходські школи —
синоду. Для керівництва навчально-виховною роботою шкіл створювались
повітові й губернські училищні ради, вводилася посада попечителя
народних училищ. Школа мала позастановий характер.

Під впливом різних чинників мережа початкових освітніх закладів у другій
половині XIX ст. значно розширилася. Вирішальну роль у цьому відіграли
прогресивна інтелігенція, селяни, робітники, громади і земства. Почавши
освітню діяльність приблизно з 70-х років, земства на 1898 р. довели
кількість своїх шкіл до 3179. Як правило, вони мали краще фінансове
забезпечення, а відповідно й кращі приміщення, кращих учителів і багатші
бібліотеки. В окремих випадках земства дивилися крізь пальці на
викладання шкільних предметів українською мовою, а то й добивались
офіційного її запровадження в навчальний процес. Усього ж в Україні в
1897 p. налічувалося 16798 початкових шкіл усіх типів, які, однак, не
могли охопити навчанням усіх дітей. Значна частина населення все ще
залишалась неписьменною. Навіть у 1897 р. в різних українських губерніях
уміли писати тільки від 15,5 до 27,9 % усіх жителів.Терор народників
змусив урядові кола звернути увагу на духовенство як силу, здатну
забезпечити мир і спокій у суспільстві. З цією метою кабінет міністрів у
1881 р. затвердив рішення про поширення впливу духовенства на всі типи
училищ. Спеціальними правилами 1884 р. були створені церковнопарафіяльні
школи, головна увага в яких приділялася вихованню покори властям і
дотриманню церковних канонів. Навчання тривало, як правило, два роки.
Церковнопарафіяльні школи розташовувалися переважно в сільській
місцевості й підпорядковувалися синоду. В його ж віданні перебували й
школи грамоти. Разюча темрява народу покликала до життя появу системи
позашкільної освіти дорослих. Вона з’явилася з ініціативи і діяла
завдяки безкорисливій діяльності прогресивної громадськості, об’єднаної
в різні освітні товариства, комітети, комісії. Зокрема, в останній
чверті XIX ст. активну діяльність розгорнуло відкрите в 1869 р.
Харківське товариство грамотності. Серед його учасників плідно працювала
відома просвітниця Христина Алчевська, яка роз-Лробила і впроваджувала
на практиці ефективну методику ”навчання дорослих учнів.

Мережа позашкільної освіти дорослого населення складалася з недільних
шкіл, вечірніх та повторних класів, народних читань і народних
бібліотек. Перші недільні школи з’явилися з ініціативи прогресивної
студентської молоді у 1859 р. в Києві, їх засновниками стали студенти
університету на чолі з Федором Вороним, а також Яків Бекман, Митрофан
Муравський. Незабаром такі школи виникли і в інших містах. Значну роль в
організації недільних шкіл відіграли попечитель Київського учбового
округу Микола Пирогов і професор історії Університету св. Володимира
Платон Павлов. До 1862 р. по всій Україні діяло 111 недільних шкіл.
Викладачами у них працювали, як правило, студенти, вчителі, прогресивне
чиновництво та творча інтелігенція. Вони ж готували для недільних шкіл
підручники й посібники. Навчання мало переважно світський характер і в
більшості випадків виходило за межі програм початкових навчальних
закладів. Крім типово шкільних предметів, у них викладалися географія,
історія, природознавство, основи сільського господарства, гігієна.
Вчителі вели викладання українською мовою, добивались її офіційного
визнання в школах. Перші недільні школи швидко здобули популярність
серед народу й водночас викликали невдоволення царської адміністрації й
реакціонерів усіх мастей. У 1862 р. власті нібито за виявлену
революційну пропаганду закрили всі недільні школи. Але через два роки
під тиском громадськості мусили знову дозволити їх існування.

Положення про початкові народні училища прирівнювали недільні школи до
загального типу початкових навчальних закладів з чітко визначеним
завданням: «стверджувати в народі релігійні й моральні поняття і
поширювати початкові знання». Вони призначалися для робітників і
ремісників, які не мали можливості одержати освіту звичайним способом.
Над ними встановлювався пильний нагляд міністерських чиновників, аз 1891
р. ще й духовного відомства. Недільні школи почали Відроджуватися тільки
з 70-х років. Хоча, наприклад, приватна недільна школа Алчевської в
Харкові не припиняла своєї роботи, незважаючи на всі перешкоди, протягом
усієї другої половини XIX ст. Самовіддана півстолітня праця на ниві
народної освіти висунула Алчевську в один ряд І найвідомішими педагогами
свого часу. На кінець 90-х років кількість недільних шкіл у Полтавській
губернії зросла всього до 15, Харківській і Чернігівській — до 10 в
кожній.

Прості люди могли навчитися писати й читати у вечірніх класах. Вони
призначалися для осіб, котрі не могли відвідувати щоденні чи недільні
школи, а також для відстаючих учнів. Вечірні класи почали створювати у
першій половині 70-х років з ініціативи селян, робітникіи і вчителів
Бор-зенського повіту Чернігівської губернії. Потім вони з’явились і в
інших губерніях. Сучасники, особливо вчителі, відзначали широку
популярність таких форм позашкільної освіти серед неписьменних дорослих
селян і робітників. Але у зв’язку з активізацією діяльності народників
вечірні класи у другій половині 70-х років були закриті й відродилися
тільки наприкінці 80-х. Заняття з дорослими учнями велися 1—2 рази на
тиждень протягом одного-двох років, як правило, взимку, у вільний від
роботи час.

Для людей, які в дитинстві навчались у школах, але з часом забули
грамоту, організовувалися повторні класи. Вони мали на меті, з одного
боку, запобігти рецидивам неписьменності, а з іншого — дати більш повну
освіту тим, хто нещодавно закінчив трирічний курс початкової школи. Тут
вивчались ті ж предмети, що й у початковій школі, але в ширшому обсязі.
Учні читали художні твори, релігійно-моральні та популярні статті тощо.
На початку 60-х років у Києві, Харкові та Полтаві, а згодом і в інших
містах почали проводитися народні читання. Але під час масових репресій
проти всього українського вони були заборонені й припинили існування.
Лише під тиском прогресивної громадськості уряд у 1876 р. дав дозвіл на
відновлення народних читань у губернських містах, у 1888 р. — в селах і
в 1894 р. — у повітових містах, фабричних і заводських селищах. При
місцевих товариствах грамотності й земських установах почали працювати
спеціальні Комісії, які займались організацією читань для народу,
добором відповідної літератури та ілюстрацій. Крім них, таку ж
діяльність вели товариства тверезості. Для читань використовували
переважно світську літературу, зокрема різні оповідання, поеми, казки,
байки, а також праці про ведення сільського господарства та промислів,
їх відвідувало багато як дорослих, так і дітей, особливо в сільській
місцевості. До 1896 р. у Полтавській губернії народними читаннями було
охоплено 40 тис. слухачів. Приблизно таке ж саме спостерігалось і в
інших губерніях.

Продовжувала існувати невелика кількість досить добре забезпечених
літературою публічних бібліотек. Перші народні (безплатні) бібліотеки
з’явились у 1859— 1861 pp. в Києві, Харкові, Полтаві та деяких повітових
містечках. Але разом з недільними школами вони були закриті властями в
1862— 1863 pp. Щоб паралізувати народну ініціативу в цій справі, в 1865
р. уряд передав питання про їх відкриття на розсуд міністра народної
освіти або губернатора. З 1867 р. за ними встановлювався подвійний
нагляд: Міністерства внутрішніх справ і Міністерства народної освіти, а
з 1871 р. — ще й духовного відомства. В ході боротьби уряду з опозицією
й народниками бібліотеки зазнавали різних утисків, їх закривали,
вилучали літературу, звільняли з роботи, а то й заарештовували
бібліотекарів. Після погрому народні бібліотеки почали відроджуватись на
початку 70-х років. Одну з них відкрило в 1871 р. Харківське товариство
грамотності в с. Липцях. її книжковий фонд становив 109 примірників
книжок різного жанру. В організації таких закладів брали участь повітові
та губернські земства, а також сільські громади. До 1898 р. у селах і
містечках Лівобережжя та Слобожанщини відкрилось 307 народних бібліотек,
один заклад припадав на 32 населені пункти. Відвідувачі читали ту
літературу, яку їм нав’язували власті через «Каталоги дозволених книг».
Це були в основному твори Олександра Пушкіна, Івана Тургенева, Миколи
Гоголя, Льва Толстого та інших видатних російських літераторів. Фактично
не допускалися на полиці книжки українських літераторів, особливо писані
українською мовою. Поряд із легальними в окремих випадках існували й
нелегальні бібліотеки громадівців і народників. Дещо в іншому становищі
перебувала початкова освіта на західноукраїнських землях. У 1869 р. уряд
Австро-Угорщини провів шкільну реформу, за якою встановлювалося загальне
обов’язкове початкове навчання дітей від 6 до 14 років. Усі школи
передавалися з відання церкви під контроль світських властей. Пізніше
для керівництва освітою у Східній Галичині було створено шкільні округи,
які підпорядковувалися головній крайовій раді. За новим шкільним законом
(1895) школи ділились на два типи— нижчі (сільські одно-, дво- й
трикласні) та вищі (міські чотири-, п’яти- й шестикласні). Навчальних
закладів ні в Галичині, ні в Закарпатті, ні на Буковині явно не
вистачало. Внаслідок цього, а також через тяжке матеріальне становище
селян приблизно 66,4 % всього населення Східної Галичини в 1890 р.
залишалось неписьменним. На відміну від російського, австро-угорський
уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. Але його реальна
політика відкривала широкі можливості для денаціоналізації українців, в
тому числі й у школах. Сфера користування українською мовою звужувалася.
Кількість навчальних закладів з українською мовою викладання у Східній
Галичині зменшилася з 1292 у ІХ6

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter