.

Еволюція давньоруської общини

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 5485
Скачать документ

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Зародження общинної організації серед слов’янських племен

1.1 Община і її роль у суспільстві

1.2 Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна
організація

1.3 Особливості общинної організації східних слов’ян

Розділ 2. Сільська община, як основа давньоруської суспільної
організації

2.1 Причини розкладу сільської давньоруської общини

2.1.1 Розвиток ремесла

2.1.2 Розвиток торгівлі

2.1.3 Воєнні заходи князів

2.1.4 Збирання данини

2.2 Організація влади і управління в давньоруській общині часів
Київської Русі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Більшість істориків вважає, що слов’яни відокремилися від
індоєвропейської спільності в середині II тисячоріччя до н.е. За
археологічним даними прабатьківщиною ранніх слов’ян була територія зі
сходу від германців – від ріки Одри (Одеру) до Карпатських гір на сході.
Перші письмові свідчення про слов’ян відносяться до початку I століття
до н.е. Античні автори згадують про слов’ян під ім’ям венедів або антів.

В епоху великого переселення народів, що збігся із кризою
рабовласницької цивілізації, слов’яни освоїли територію Центральної,
Східної й Південно-Східної Європи. Вони жили в лісовій і лісостеповій
зоні, де в результаті поширення знарядь праці із заліза стало можливим
вести осіле землеробське господарство.

У VI-VII ст. у слов’ян зложився загальний уклад життя. До складу общини
входило 50-60 домогосподарств, кожне з яких жило великою родиною (батько
й мати, дорослі сини із дружинами й дітьми). Всі володіння общини
ділилися на суспільні й особисті. Будинок, худоба, присадибна земля,
інвентар – особисті, основний земельний масив, луги, ліси – загальні.
Всі справи зважувалися на основі самоврядування, на сходах самостійного
чоловічого населення, іменованих миром. Для ведення спільних справ
вибирали старійшин. Мир охороняв благоденство всієї общини й жадав від
кожного її члена беззастережної покори. Голосування не проводилися.
Розбіжності повинні були влагоджуватися одностайно. Століттями
виховувалася кругова порука, відданість общинників своєму миру,
взаємодопомога в польових роботах, сприяння хворим, сиротам. Традиції
общинності, соборності, мирського самоврядування глибоко ввійшли в життя
й побут слов’янських народів, переймали кочовими племенами, що осідали
на сусідніх землях. Згодом це стало живильним ґрунтом для ідеї
селянського соціалізму.

Для організації оборони общини поєднувалися у волості, на стратегічно
вигідних місцях, зазвичай на високих берегах рік, будували міста. У них
осідали вибрані із родоплемінної знаті князі із дружинами. Міста
обносилися дерев’яними, кам’яними зміцненнями. За їхніми стінами (на
посаді) осідали ремісники. Вже в VI-VII ст. виникли великі міста: Київ –
у полян, Чернігів – у жителів півночі, Новгород – в ільменських слов’ян.
Поступово міста через владу князів і силу їхніх дружин підкорили
навколишні волості, стали центрами князівств. Використовувалося право
збору князівської данини з вільних общинників (смердів) за їхній захист
і заступництво.

Таким чином, з плином часу із зародженням та розвитком феодальної
держави Київської Русі, давньоруська община зазнавала якісних змін.
Збільшувалась кількість різноманітних прошарків населення, їх права,
закріплювалися у зводах правил та законів, наприклад у “Руській правді”.

Актуальність теми визначається значимістю подій останньої чверті I
тисячоліття нової ери у історії східних слов’ян – завершення розкладу
первісного суспільства і перехід до феодалізму, визрівання передумов
виникнення державності та формування української народності, що склала
кістяк могутньої Київської держави.

Розробка питань історичного минулого східних слов’ян, зокрема зародження
общини напередодні утворення Київської Русі, та її еволюція в подальшому
потребує комплексного підходу із залученням різних категорій джерел:
археологічних, літописних, історичних досліджень. Це сприяє якісним
зрушенням у дослідженні як матеріальної культури, так і різноманітних
сторін суспільного життя східних слов’ян переддержавного періоду та за
часів Київської Русі.

Дане дослідження присвячене вивченню основних рис общинної організації
давньоруських слов’ян, та її еволюції та соціальної структури
суспільства з розвитком ранньофеодальної держави Київська Русь.

Мета і завдання дослідження – відтворення соціального розвитку слов’ян
Правобережної України та еволюція давньоруської общини напередодні
утворення Київської держави та за її часів.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:

· характеристика общини, як соціального утворення, та її ролі у житті
суспільства;

· окреслення перших зародків общини у прадавніх слов’янських племен;

· дослідження ролі та значення общини у суспільному житті давньоруського
населення під час існування Київської Русі;

· аналіз основних прошарків суспільства Київської держави, їх прав та
соціального становища.

Об’єктом дослідження є слов’янське населення. на території Правобережної
України до виникнення Київської Русі та в часи її існування.

Предметом дослідження є соціальний розвиток східнослов’янського
населення, еволюція давньоруської общини з часів племінних союзів до
виникнення різно-класового суспільства в часи Київської держави.

Методи дослідження. В основу курсового дослідження покладено
загальнонаукові принципи системності, історизму та об’єктивізму. Для
досягнення поставлених завдань застосовано порівняльний, типологічний,
хронологічний методи.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть
бути використані студентами гуманітарних факультетів в підготовці до
нормативних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, для
написання наукових, курсових, дипломних робіт з давньої історії України.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох
розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 36
найменувань.

Розділ 1. Зародження общинної організації серед слов’янських племен

1.1 Община і її роль у суспільстві

Вважають, що з появою держави роль соціального організму переходила від
общини до держави, община ж ставала суборганізмом. Ю.І.Семенов,
розглядаючи стадіальну типологію общин, відмічав, що община взагалі
існує лише в двох формах: як первісна община і як сільська. В першій
формі община була соціальним організмом, а в другій – лише соціальним
суборганізмом, бо втрачала деякі минулі функції.

Спочатку з’являються аморфні утворення на зразок племені, які нам відомі
з даних етнографії. Так, за В.Р. Кабо, первісне плем’я – це зона,
інформаційні зв’язки в середині якої інтенсивніші, ніж за її межами [33,
26]. Тому це більше лінгвістична, етнокультурна, генетична спільність. В
ній нема формального апарату влади. Те ж саме можна казати про подібні
утворення ранньої первісності. Пізніше з’являються дійсні племена:
складні соціальні організми з інтеграційною функцією одного з простих
соціального організму. Згодом виникають ще складніші общини – союзи
племен, як засіб нарощування військової сили для захисту від зовнішнього
ворога. Але окремі племена в цих союзах ще не є підлеглими, а виступають
як рівні партнери. А от вже коли починають складатися складні соціальні
організми з розподілом на керуючі соціальні організми і підлеглі, тобто
залежні від перших, то це вже є ієрархічні соціальні організми –
державні утворення.

Органом безпосереднього пристосування до природного середовища в
суспільстві є община і сім’я як найдрібніша ланка господарства
(домогосподарство). З початку історії суспільства родова община
збігалась з груповою сім’єю і була окремим соціальним організмом.
Пізніше община і сім’я починають змінюватися. Поява великої сім’ї
приводить до відмінностей серед общин, виникає так звана великосімейна
община. А згодом з’являється і новий тип общини – територіальна, в межах
якої з часом з’являються малі сім’ї. Мала сім’я стає найменшою
економічною одиницею соціального організму, саме вона і залишається
панівною до наших днів у вигляді моногамної сім’ї.

Чим дрібнішою стає економічна ланка безпосереднього пристосування до
природного середовища, тим гнучкішою стає можливість такого
пристосування, більшою стає можливість соціального організму змінювати
свою форму і структуру. Маючи цілу мережу таких ланок, соціальний
організм може охоплювати ширшу територію з різними природними умовами.
Це відбувається за рахунок збільшення кількості ієрархічних ланок
соціального організму: сукупність малих сімей поєднується територіальною
общиною, а остання, крім того, що може складати окремий соціальний
організм, може бути складовою частиною ще більшого соціального
організму, наприклад, племені, яке, в свою чергу – складовою частиною
спочатку союзу племен, а згодом і держави. Отже з появою складного
ієрархічного соціального організму подальша його еволюція іде шляхом
ускладнення цієї ієрархії і збільшення ланок в структурі соціального
організму. Але в той же час, безпосередніми ланками пристосування до
оточуючого природного середовища залишаються сім’я і община [33, 28-29].

Таким чином, пристосування соціального організму до довкілля
відбувається у загальному вигляді від найдрібнішої його одиниці до
найкрупнішої. До природного середовища пристосовується сім’я, община. З
появою складних ієрархічних соціальних організмів вони ж залишаються
основними пристосовувачами до природного оточення, а весь новий
соціальний організм вже пристосовується до оточення соціального. Тобто
новий соціальний організм бере на себе функцію пристосування до
соціального оточення, залишивши функцію пристосування до природного
старому. Соціальні причини теж можуть впливати на структуру общини,
принаймні на деякий час. Так, ми маємо приклади розсіяння населення
давньоруських общин за набігів кочовиків і, навпаки, зосередження в
певних місцях, коли така загроза минала.

1.2 Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна
організація

Слов’ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники
від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот,
Пліши, Таціт, Птоломей. Дехто зв’язував їх з Балтійським узбережжям.
Ґогський історик Йордан писав, що “анти найхоробріші між ними
(венедами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра”, але
за іншими відомостями, в тому числі Павла Диякона, можна зробити
висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію —
від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одри і частини
Богемії.

Значна частина дослідників вважає їх за слов’ян. О.О. Шахматов вважав
антів слов’янами, які жили на Прикарпатті, С.М. Соловйов —
південно-західною частиною східних слов’ян, Л. Нідерле — волинянами,
В.О. Ключевський — дулібами, М.С. Грушевський — українцями. Поділяючи ці
думки дослідників, М.Ю. Брайчевський підкреслює погляд “націоналіста”
М.С. Грушевського, начебто є різниця між його “українцями” та “дулібами”
Ключевського. Сам М.Ю. Брайчевський вважає антів продовжувачами носіїв
Черняхівської, себто української культури. В. Щербаківський вважав, що
іменем “анти” називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де
пізніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та
слов’яни розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрізняє слов’ян,
які посунулися на Балканський півострів, та антів, від яких походять
руси [21, 42-43].

Жили анти великими поселеннями по берегах річок та озер, займалися
скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували черняхівські, але
мали вони й окремі — для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення
не в кожному селі, а спільні — для кількох поселень. М.Ю. Брайчевський
приписує антам так звані Змієві або Троякові вали, які тягнуться на
десятки кілометрів по річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж, Сула.
Аналогічні були в Подністров’ї; вони сягали 10 метрів заввишки.

Збереглося чимало відомостей про громадську організацію антів. Прокопій
Кесарійський писав, що слов’янами та антами не править хтось один, але
здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони
вирішують спільно. Але за часів загальної небезпеки вони обирали царя
(“тех”), авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який
у 380 році зорганізував союз для боротьби з остготським царством
Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для антів: потрапили до полону
(були забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза,
відзначився в боротьбі з аварами в 550-их роках [20, 52].

Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському
побережжі. Характер об’єднання антів викликає різні гіпотези. Одні
вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав її
“Дулібський союз”. Інші бачать короткотермінове об’єднання для боротьби
з ворогом (Бож — з готами, Мезамир — з аварами і т. д.). У всякому разі,
факт об’єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків
українського народу створити державне об’єднання з організованим
військом та участю населення у політичному житті [3, 27].

Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст.
Вона впала під навалою аварів.

Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VІІІ сторіч, жили вони
здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з
дерев’яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома
світлицями, що нагадують планом сучасні українські хати. Біля житла були
глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували
могильники з безкурганними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні
поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною
частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати,
старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття. Українські поселення
мали укріплення — городища з високими земляними валами та глибокими
ровами.

Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з
двох-трьох боків оточені були річкою. По всіх українських землях
залишилося багато городищ у Київщині — 400, на Волині — 350, на Поділлі
— 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища були різного
розміру. Одні були невеликі й служили захистом одного двору, інші були
укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох
осель.

Городища, однак, не тільки захищали від свавілля ворогів, а й були також
адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них,
переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну роль в
торгівлі.

У кожному племінному об’єднанні були значні городові центри: у полян —
Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у
древлян — Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів — Бузьк, Волинь (біля
Городив), у білих хорватів — Велз, Червень. Серед цих міст були великі,
значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому
було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж
виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою
значні торговельні міста [3, 35].

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття
населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар),
скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало
гончарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремства. Важливе місце
посідало полювання на дикого звіра. Полювали на турів, зубрів, лосів,
оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів
різних типів, а головне — бобрів у річках. Крім того, було багато диких
бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль в житті. Усі
ці природні багатства притягували увагу чужоземних купців і втягали
людність України з далеких, часів у торговельний вир.

1.3 Особливості общинної організації східних слов’ян

Східні слов’яни – довгий час зберігали патріархальний племінний побут.
Вони ділилися на племена. Плем’я ж складалося з родів. Під родом малася
на увазі сукупність родин, які живуть разом, які володіють загальною
власністю й ними керує один родовий старшина. Родові старшини мали
велику владу кожний у своєму роді, а зійшовшись разом на раду (віче),
вони вирішували справи за все своє плем’я.

Родові общини вели своє походження від загального, найчастіше міфічного
предка. Все добуте загальною працею було загальним надбанням і ділилося
між родичами нарівно. Це первісне розуміння рівності як загальної
“зрівнялівки” збереглося в східних слов’ян на довгі століття. Щасливий
мисливець користувався загальною повагою не тому, що він багато мав, а
оскільки щедро ділився видобутком зі своїми родичами. Найбільшим
авторитетом користувалися більше досвідчені, люди похилого віку, носії
досвіду й знань попередніх поколінь. Тому в слов’янських мовах
однокореневі слова “старший”, “старий”, “старець”, “старшина” означали
одночасно й старшого за віком, і того, хто займає більше високе
суспільне становище [5, 113].

Із часом, коли племена й роди розселялися на великих просторах, зв’язок
між ними слабшав, і вони розпадалися, ділячись на самостійні родини.
Кожна окрема родина заводила свою особливу ріллю, мала свої косовиці,
окремо полювала й промишляла в лісах. Загальна родова власність
замінялася сімейною. Точно так само переставала діяти й влада старшого
роду (“родовластителя”): він не міг управляти всіма господарствами
родичів, якщо ці господарства були розкидані на великих відстанях. Його
влада переходила до батька кожної окремої родини, до “домовластителя”. З
розпадом родових зв’язків, родичі переставали почувати свою спільність й
у випадку потреби поєднувалися для спільних справ уже тільки по
сусідству. На загальну раду (віче) сходилися домохазяїни округи.
З’єднані одним якимсь спільним інтересом, вони становили общину (верв) і
обирали для ведення спільних справ виборних старійшин.

Таким чином, найдавніший родовий устрій замінявся поступово общинним,
причому до складу общин могли входити родини, що належать не тільки до
різних родів, але навіть до різних племен. Сусідська громада – це, як
правило, село в 10-15 дворів, де жили великі родини з 2-3 поколінь,
включаючи дорослих одружених синів. У міру їхнього росту на відстані в
7-8 км “у деревах” (лісу) ґрунтувалися села в 1-2 двори, які зберігали
зв’язок із селом. Розчищення лісу під ріллю вимагало зусиль всієї
общини, звідси її міцність у східних слов’ян [5, 117].

Вищим органом общини був схід з домохазяїнів, де рішення приймалося не
голосуванням, а загальною згодою, і обиралися старці.

Сусідська (територіальна) община в східних слов’ян була нижчою ланкою
соціальної організації. Сусідські общини згодом поєднувалися в племена,
а останні – у союзи племен (починаючи з VII століття). Ці союзи племен
являли собою досить складний соціальний організм. Центрами їхнього
соціально-політичного життя були укріплені “гради”, які згодом
перетворилися в повноцінні міста. Наприклад, Київ – у полян, Іскоростень
– у древлян, Новгород – у слов’ян й т.д. У Древній Русі вже в IX-X ст.
було близько 25 великих міст. В XI столітті до них додалося ще понад
60-ти, а до моменту монголо-татарської навали на Русі було вже близько
300 міст. Міста були центрами культури. Якщо давньоруське село довгий
час була неписьменним, то в містах грамотність була поширена широко,
причому не тільки серед купців, але й серед ремісників. Про це свідчать
численні берестяні грамоти й написи на побутових предметах. У містах
відбувалися збори вільних чоловіків-общинників союзу (віча), на яких
вирішувалися найважливіші питання.

Ускладнення общинного життя в рамках союзів східно-слов’янських племен
привело до виділення особливого соціального шару – старійшин, і
утворенню органів управління – рад старійшин. Община існувала й у
містах. Вільні міські жителі, купці й ремісники, входили в сотні –
об’єднання по професіях. Їхнім привілеєм було володіння зброєю. Оскільки
сотень у місті налічувалося всього 10, то глава міського ополчення, він
же – суддя з цивільних справ, називався “тисяцьким”. Ця дуже впливова
посада зберігалася до 1335 року, коли останній тисяцький у Москві був
страчений великим князем Дмитром Донським [5, 124].

Типовою для середньовіччя була приналежність людини до якоїсь
корпорації, яка її захищала. Якщо хтось виявлявся “випавшим” зі своєї
групи, виявлявся викинутим із суспільства, ізгоєм. Відомі три випадки
перетворення в безправного ізгоя: купець, який розорився, “попів син
грамоті не вчений”, Холоп, який викупився на волю. Вони надходили під
заступництво церкви, за що на неї працювали. В VI-IX ст., в епоху
масових міграцій і лютих зіткнень між племенами, з’явився прошарок
професійних воїнів-дружинників на чолі з військовим керівником – князем,
у руках якого сконцентрувалася реальна влада. Маючи владу й військову
силу, опираючись на свій авторитет і накопичені багатства, князі,
дружинники, старійшини вилучали в рядових общинників частину зробленої
ними продукції.

Таким чином, до середини IX ст. з’явилися передумови для формування
державності. Окремі міські племінні волості й князівства зібралися разом
й об’єдналися під однією державною владою. У такий спосіб утворилася
держава – Київська Русь.

Київська Русь була ранньофеодальною державою. У Х-ХІІ ст. на Русі
складається велика феодальна власність на землю у вигляді князівських,
боярських і церковних володінь. Формою земельної власності стає
феодальна вотчина (отчина, тобто батьківське володіння) – відчужувана
(із правом купівлі-продажу) і передавана в спадщину. Проживаючі на ній
селяни не тільки виплачували данину державі, але й ставали поземельно
залежними від феодала (боярина), виплачуючи йому за користування землею
натуральну ренту, або відпрацьовуючи панщину. Однак значне число жителів
як і раніше становили незалежні від бояр селяни-общинники, які платили
данину на користь держави (великого князя). Вільне сільське населення –
смерди – володіло землею на общинному праві: власником землі вважалася
вся громада, розпоряджався нею сільський схід, окремі родини лише
користувалися нею. Община захищала смердів, допомагала їм у важких
випадках, несла колективну відповідальність за вбивство, вчинене на її
землі. Смерди користувалися захистом закону, але за вбивство смерда
платили в кілька разів меншу ціну, ніж за людей князів і бояр. (
ст.62,65,91 й ін. “Руської правди”). Зневажливе відношення до смердів
виразилося в появі дієслова “смердіти” – “пахнути мужиком” [5, 124-126].

Ще гірше було становище залежних людей. Закуп одержував від
землевласника “купу” – позичку, знаряддя праці й “отарицу” – ділянка
ріллі, і не міг піти, не вернувши їх. У випадку втечі він перетворювався
в холопа. Рядович надходив на службу за договором (рядом), відсутність
договору так само перетворювало його в холопа. Джерелами рабства служили
також покупка, самопродаж, неоплатний борг, тяжкий злочин, одруження
вільного на рабині без договору з її хазяїном, народження від холопа або
рабині. Холоп взагалі не мав ніяких прав, навіть діти його вважалися
власністю його хазяїна. Вотчини, стаючи спадкоємною власністю,
безумовно, були однією з основних причин феодальної роздробленості Русі,
яка почалася в середині ХІ – початку XII ст.

У другій половині XIII століття починається процес утворення
централізованої держави. Головна економічна причина її утворення – це
розвиток феодальних відносин “усередину” й “углиб” – на всю територію
північно-східної Русі, і поява, поряд з вотчинами, умовного феодального
землеволодіння. Це супроводжувалося посиленням феодальної експлуатації й
загостренням соціальних протиріч у країні між селянами й феодалами.

Однак, навіть у другій половині XV століття в північно-східній Русі
переважали так звані “чорні землі”, для яких було характерно общинне
землеволодіння селян з індивідуальним володінням присадибною ділянкою й
орною землею, а також наявність виборного селянського волосного
самоврядування під контролем князівської адміністрації. Існували дві
категорії селян: чорні селяни, які живуть громадами в селах, що не
належали окремим феодалам, і власницькі селяни, що жили на окремих
землях у системі феодальної вотчини. Власницькі селяни були особисто
залежні від феодалів. За цими селянами ще збереглося право вільного
переходу від одного феодала до іншого, але на практиці воно все частіше
виявлялося формальним. Залучення в систему феодальних відносин усього
сільського населення привело до зникнення багатьох термінів, що
позначали в минулому різні категорії сільського населення (“люди”,
“смерди”, “закупи”, “ізгої” і т.д.) і появі до кінця XIV століття нового
терміна “селяни”. Ця назва збереглася й до наших днів [5. 134].

Форму суспільних відносин, що існували в східних слов’ян у древні часи,
можна визначити як “військову демократію”. Її ознаками були: участь всіх
членів (чоловіків) племінного союзу в рішенні найважливіших суспільних
проблем; особлива роль народних зборів, як вищого органа влади; загальне
озброєння народу (народне ополчення); рівність всіх членів суспільства.
Правлячий клас формувався із двох прошарків: старої родоплемінної
аристократії (вождів, жерців, старійшин) і общинників, які розбагатіли
на експлуатації рабів і сусідів. Наявність сусідської общини (“верви”) і
патріархального рабства до певної пори гальмувало процес соціальної
диференціації. Вищим органом управління й влади в древній Русі була
князівська рада. Вона складалася з бояр й “княжих чоловіків”. Окремі
функції або керівництво галузями князівського палацового господарства
здійснювали тіуни й старости. Згодом ці палацові управителі
перетворюються в керуючих галузями князівського (державного)
господарства. Десяткова (чисельна) система управління змінюється
палацово-вотчиною, при якій політична влада належить власникові
(князеві-землевласникові або боярину-вотчиннику). Складалися два центри
влади – князівський палац і боярська вотчина.

Місцеве управління здійснювалося довіреними людьми князя, його синами й
опиралося на військові гарнізони, керовані тисяцькими, сотниками й
десяцькими. Ресурси для свого існування й діяльності місцеві органи
управління одержують через систему годівель (зборів з місцевого
населення).

У ранньофеодальній монархії важливу державну функцію виконували народні
збори – віче. У його компетенцію спочатку входили всі питання державного
правління, законодавство, суд і т.п. Поступово це коло справ звужується,
і у віча залишаються тільки функції вищого управління: покликання й
призначення князів, заключення договорів з ними, контроль за керуванням,
питання “війни й миру” і т.п. Поточне управління стали здійснювати
городові й сільські общини (сотні й верви), а також князівська
адміністрація. При цьому віче опиралося на підтримку общин (сільська й
міських), князівська влада – на підтримку дружини, феодальної
аристократії й солдат [12, 62-63].

Таким чином, Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою з
досить розвинутою економікою, соціальною нерівністю й зі складним
переплетенням галузей влади. Також характерною була перевага військової
сили, нерозділеність адміністративної, законодавчої й судової влади й
перший написаний закон (Руська Правда), що нагадує “варварські правди”
Західної Європи. А община при цьому була зародком місцевого управління.

Розділ 2. Сільська община, як основа давньоруської суспільної
організації

Джерела не дають нам ніяких вказівок на існування сільської
територіальної общини в IX — X ст. Але це зовсім не означає, що її не
існувало. В усякому разі, археологічні дані, що характеризують еволюцію
поселень східного слов’янства VIII — XII ст., з певністю говорять нам,
що велика родина починає розпадатись і що виникають інші
суспільно-економічні колективи. Зокрема вивчення городищ, які являють
собою місце поселення великих родин, показує, що або городища втрачають
це своє значення, перетворюючись у тимчасові пристановища, або навколо
них розвивається селище, або виникав велике відкрите поселення,
незалежно від городищ. Процес розкладу великих родин повинен був
привести до виникнення тільки сільських общин, бо іншого
суспільно-економічного колективу наука поки що не знає. Джерела не дають
нам змоги також установити, яка назва була присвоєна сільським общинам.

Сільська община розкладалась у дофеодальний період. Цей розклад був
зумовлений цілим рядом моментів. Тут на першому місці стоїть відділення
від сільського господарства ремесла і торгівлі, яке почалось тоді, а це
було можливо внаслідок розвитку продуктивних сил; далі йдуть
грабіжницькі війни, що збагачували князів і племінну верхівку. Але
ймовірно, що велику роль у розкладі общини грало і збирання князями
данини.

Сільська община була необхідна на даному етапі розвитку продуктивних сил
сільського господарства. Вона була “формою землеробського виробництва”,
що відповідала низькому рівневі техніки [35, 46].

Великі землевласники, які з’являються в надрах общин, що розкладались,
перетворюючись у феодалів, не знищують общинної організації. Вони
намагаються використати її як знаряддя свого панування над общинниками,
землю яких вони експропріювали. Насамперед вони намагаються перетворити
общинні виборні власті в своїх агентів. Далі починають втручатись у
розподіл земель і угідь між общинниками, виходячи з міркувань найкращих
способів експлуатації того чи іншого селянина. Нарешті, використовують
общинну організацію для встановлення інституту кругової поруки.

Особливо були зацікавлені в збереженні общинної організації, як уже
об’єднаного колективу, князі. Вони, як можна з достатніми підставами
думати, пристосовували встановлення фінансово-адміністративних округ до
території общин. В усякому разі, згодом (XII — XIV ст. і пізніше) кожна
волость, що складалась з кількох сіл, являла собою общину (волосну
общину).

Дрібні феодали, не маючи змоги експропріювати належну всій общині землю,
намагаються відірвати частину общинної території і утворити з
общинників, що жили на їх землі, нову общину, яку також використовують
для затвердження і зміцнення свого панування [35, 52].

2.1 Причини розкладу сільської давньоруської общини

2.1.1 Розвиток ремесла

Одним з найбільших показників розкладу сільської общини в дофеодальний
період Київської Русі, який (розклад) почався тоді, є відокремлення
ремесла від землеробства, підвищення продуктивності праці ремісників і
поліпшення якості продукції. Археологічні дані дозволяють нам
встановити, що цей процес достатньою мірою визначився з X ст. Саме з
цього часу ремісничі вироби починають дуже відрізнятись своєю якістю й
різноманітністю типів від продукції попередньої епохи.

Цей процес виявляється в усіх основних галузях ремісничої праці, але
особливо показовий він, за археологічними даними, Щодо ремісничого
оброблення металів. Раніш металеві вироби були дуже грубі своєю
технікою, не відрізнялись різноманітністю зразків і не мали стабільних
форм. Обслідування археологічних об’єктів, датованих X ст., виявляє, що
їх асортимент різко збільшується14. З’являються добре вироблені
ремісничі інструменти: сокири, долота, щипці, скоби, заклепки, цвяхи та
ін., зброя у вигляді списів, стріл, кинджалів, ножів різноманітних
типів, хатнє начиння, наприклад, сковорода, хатні речі, як от: кресала,
замки, ключі тощо. Порівняння всіх цих виробів з виробами попередньої
епохи показує, що якість плавлення і кування різко поліпшується. Разом з
тим можна простежити, що поступово встановлюються стандартні типи цих
виробів по окремих районах, наприклад, сокири з прямим верхнім краєм і
півкруглою виїмкою в нижньому краї, залізні лопати з протилежним кінцем
у вигляді сковородника, стандартні плоскі сковороди. Неважко зробити
висновок, що в обробці заліза склались спеціальні ремісничі традиції,
виробились спеціальні навички, що обробка заліза стала тепер окремою
спеціальністю. Так само спостерігається великий прогрес в обробці
кольорових металів. Так, місцевою роботою вважаються два срібні роги для
пиття, знайдені в чернігівській Чорній Могилі, датованій візантійськими
монетами IX ст. Ці роги являють собою вироби високої техніки: вони мають
різбляну срібну оковку зі стилізованим рослинним орнаментом і фігурами
звірів і людей. З’являються в цей час і стандартні типи прикрас,
наприклад, новгородські вискові кільця з ромбічним розширенням, кільця з
великим обручем у смоленських кривичів, а це доводить, що вже в цей
період існували певні районні центри виготовлення їх [35, 58-59].

Археологічні дані дозволяють встановити розвиток керамічного
виробництва. До розглядуваного періоду глиняний посуд ліпили руками з
грубої глиняної маси при поганому обпалі. Можна припускати, що кожна
родина виробляла такий посуд власними засобами. В X ст. почали
застосовувати гончарне коло: гончарі навчились робити рівну
дрібнозернисту глиняну масу і добре обпалювати виготовлені посудини в
спеціальних печах, що вимагали вмілого поводження і спеціальних знань.
Унаслідок розвитку техніки гончарної справи з’являються стандартні типи
горщиків з відігнутою шийкою, з випнутими округлими боками, з
орнаментацією з хвилястих чи паралельних ліній, які легко й швидко можна
було робити в той час, як готовий сирий горщик обертався на гончарному
колі. Все це дозволяє зробити висновок, що вироби ці виготовляли
спеціалісти, гончарі, які займались виключно керамічним виробництвом,
знали всі тонкощі ремесла і працювали на обмін.

Звичайно, поруч з цим ремеслом мусило розвинутись і домашнє ремесло;
з’являються ковалі, теслярі, кушніри та ін., що працюють здебільшого на
замовлення. Наявність стандартних типів виробів дозволяє зробити
висновок, що в даний період виникли більш-менш великі ремісничі центри
серед окремих племен. Але безперечно, що поруч з ними з’являються і
більші ремісничі центри, які обслуговують своєю продукцією широку
територію, наприклад, центри виробництва шиферних пряслиць, деяких типів
поясних пряжок і намиста.

2.1.2 Розвиток торгівлі

Розвиток поділу праці, розвиток ремесла означає і розвиток обміну,
розвиток торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої.

Можна припускати, що спочатку основними предметами внутрішньої торгівлі
були сіль і залізо. Місцеву сіль добували в Галицькій землі, а залізо з
місцевої, так званої болотної руди, наприклад, у землі древлян. Успіхи в
обробці металів, у ювелірному виробництві, в кераміці зумовлюють
збільшення числа предметів внутрішньої торгівлі. Про збільшення торгівлі
місцевими ремісничими виробами досить переконливо говорять археологічні
дані. При розкопках виявляється більш-менш велике поширення решток
однотипних речей. Виникнення ряду великих міст, що являли собою
торговельно-промислові центри з населенням, певна частина якого
перестала займатись сільським господарством, повинне було викликати
торгівлю продуктами, створювати більш-менш місткі сільські ринки.
Основним центром торгівлі був Київ. Він був збірним пунктом для всього,
що рухалось по Дніпровській системі, а до цієї системи йшли товари з
інших річкових систем. Київ був перехрестям не тільки водних систем, а й
сухопутних шляхів — з Волині, з Польщі, з Чехії й Угорщини, з Курська, з
Переяслава. На південь же з Києва йшли три шляхи, що мали дуже велике
значення в зовнішній торгівлі — Грецький, Соляний і Залозний [35,
61-63].

Поруч з розвитком внутрішньої торгівлі підсилюється торгівля і зовнішня.
Сильний ріст останньої можна пояснити тим, що в Київській Русі добували
товари дуже цінні і які дуже цінували найбільші і економічно розвинуті
держави того часу, наприклад, Арабська і Візантійська.

Такими товарами були хутра, мед і віск. Звичайно, і в цих країнах
займались полюванням і бджільництвом, але всього, що добували там, було
мало для задоволення попиту і, мабуть, воно мало цінувалось. Досить
вказати, наприклад, на хутра, що добували в Східній Європі. З цими
хутрами, звичайно, щодо краси й теплоти не могли конкурувати хутра
місцеві.

Ближче вивчення матеріалу змушує нас визнати, що Київська Русь торгувала
не тільки з хозарськими й візантійськими, а й з усіма сусідніми
країнами. Але, звичайно, торгівля зі Сходом і Візантією мала дуже велике
значення.

Початок торгівлі східного слов’янства зі Сходом, якщо ґрунтуватись на
монетних скарбах, належить до VII ст., а з свідчень східного письменника
Ібн-Хордадбе можна встановити, що східна торгівля була вже дуже
розвинута в першій половині IX ст. В трактаті, який приписують Аль-Балхі
(перша половина X ст.) говориться, що Русь провадить торгівлю з
Хозарією, Візантією і Великим Болгаром [33, 57].

Неважко встановити, що торгівлю з болгарами провадили переважно племена,
які жили на півночі — ільменські слов’яни, кривичі, вятичі. Південні ж
племена — поляни, сіверяни, деревляни — торгували головним чином з
хозарами, точніше, з столицею Хозарського царства Ітілем. Ця торгівля з
хозарами в певний період грала головну роль. Про це свідчить Хаукаль,
який говорить, що “головна торгівля Русі була в Хазрані, де було багато
купців і мусульман і всякого товару” [33, 59].

Поруч з торгівлею зі Сходом, певне значення мала і торгівля з Півднем,
особливо з Кримом. Київська Русь, зокрема Київ, зв’язувався з Кримом
двома шляхами — так званими Соляним і Залозним. Соляним цей шлях
називають тому, що ним везли з Криму сіль, але, безперечно, що крім солі
звідти Русь вивозила й інші товари. Принаймні імператор Константан
Багрянородний повідомляє, що херсонесці купували в печенігів шкіри і
віск. Але печеніги — степовий кочовий народ — бджільництвом не
займались, отже віск, яким вони торгували, міг бути тільки руського
походження.

Проте з часом і торгівля зі Сходом, посередня чи безпосередня, і
торгівля через Чорноморське узбережжя почала втрачати своє значення.
Занепад цей значною мірою пояснюється тим, що визначився й занепад
Арабського халіфату, а також тим, що на Хозарське царство починають
нападати кочовики середньоазіатських степів. Розгром кн. Святославом
Хозарської держави повинен був ще більше відбитись на згортанні східної
торгівлі. В міру того, як визначався занепад торгівлі зі Сходом,
особливого значення почала набувати торгівля Русі з Візантією. Дніпро
був основним шляхом, основною артерією цієї торгівлі (шлях “із варяг у
греки”).

Спочатку торгівля з Візантією велась через грецькі міста, серед яких на
першому місці стояв Херсонес, але далі Русь зав’язала безпосередні
торговельні зносини з Візантією. Можна припускати, що зародження
безпосередньої торгівлі Русі з Візантією належить до початку IX ст. [35,
69].

В X ст. після вдалого походу кн. Олега русько-візантійська торгівля
почала дуже розвиватись. Безперечно, на розвиток її сприятливо вплинуло
укладення договору між Олегом і візантійським урядом. Руські купці
одержали значні торговельні привілеї. Вони не платили ніякого
торговельного мита. Навіть більше: візантійський уряд повинен був
постачати руських купців продуктами. Щодо речей руського вивозу, то це
були специфічні руські товари — мед, віск, хутра і раби.

2.1.3 Воєнні заходи князів

Літопис досить багато говорить про походи київських князів у цей період
на окремі слов’янські племена або на оточуючі Русь країни. Так, він
розповідає, що князь Олег завоював деревлян, відвоював від хозар
сіверян, воював з тиверцями й уличами, а в 907 р. вирушив у свій
знаменитий похід на Візантію, примусивши візантійців заплатити
контрибуцію і укласти з ним вигідний торговельний договір. При князі
Ігорі було зроблено ряд походів на слов’янські племена — уличів,
тиверців, деревлян, які повстали після смерті кн. Олега. Наш літопис
розповідає про два походи Ігоря на Візантію, а за східними звістками —
під час князювання Ігоря було два походи на західне узбережжя Каспію.

Після смерті Ігоря Ольга люто розправилась з деревлянами, підкоривши
значну частину їх, розграбувала головне деревлянське місто, а жителів,
що залишились живі, обклала тяжкою даниною. Але особливо завойовницьку
діяльність розгорнув кн. Святослав, який підкорив радимичів, вятичів,
розгромив волзько-камських болгар, буртасів, хозар, примусив платити
данину ясів і касогів. Цю серію походів Святослав закінчив довгою війною
з болгарами і візантійцями. Досить багато військових походів зробив і
кн. Володимир [35, 72].

Але, безперечно, літопис розповідає не про всі походи руських князів.
Було багато різних воєнних експедицій, яких він не відзначає. Наприклад,
він не говорить про два кавказькі походи Русі під час князювання кн.
Ігоря. З другого боку, крім київських князів, безперечно, воювали один з
одним і слов’янські племінні князі.

Всі ці походи супроводились поневоленням полонених ворогів, грабуванням
сіл і міст. Від походів збагачувались не тільки князі й дружинники, а й
рядові учасники. Досить пригадати роздачу кн. Ярославом грошей
новгородському ополченню після перемоги над Святополком. Та коли
порівняно невелика частина багатіла, основна маса населення, на яку
нападали, втрачала своє майно. Отже грабіжницькі війни підсилювали
диференціацію населення.

2.1.4 Збирання данини

В справі розкладання общини і росту диференціації суспільства Київської
Русі в досліджуваний період велике значення мало збирання князями данини
з населення.

Літопис відзначає, що слов’янські і фінські племена платили данину ще до
утворення Київської держави: “Имаху дань Варязи из заморья на Чюди и на
Словенех, на Мери и на Всех и на Кривечех; а Козари имаху на Полянех, и
на Северех, и на Вятичех”. В другому місці літопис вказує, що радимичі
також платили данину хозарам. Її платили грішми (шелягами — шилінгами)
або хутрами (білими веверицями, чорними кунами). Після утворення
Київської держави данину продовжували брати, як і раніш, і тими самими
об’єктами. І Олег, і Святослав примушували новопідкорені племена платити
те, що вони платили хозарам, іноді полегшуючи данину для того, щоб
притягти їх на свій бік і міцніше закріпити за собою. Але можна думати,
що після остаточного оформлення Київської держави і укріплення
державного апарату данина почала ускладнюватись: поруч з хутрами почали
брати мед і віск. Так, деревляни, обложені кн. Ольгою, пропонували
давати їй данину “медом и скорою”. Святослав розповідав, що він
одержував з Русі “скору и воск, мед и челядь”. Безперечно, що шкіру, мед
і віск він міг одержати тільки як данину [35, 83-84].

Немає ніякого сумніву, що так зване “примучування” данини збагачувало не
тільки князів і дружину, а й місцеву родоплемінну знать, яка тією чи
іншою мірою допомагала князям.

Але це примучування, збагачуючи князів і родоплемінну знать, руйнувало
багатьох інших, економічно слабких общинників, яким, щоб виплатити
данину цілком, доводилось іти в кабалу до своїх найзаможніших сусідів
або до тієї ж племінної знаті. Особливо розкладаючий вплив данини
повинен був виявитись після фінансово-адміністративних реформ кн. Ольги,
яка після закінчення війни з деревлянами встановила “погости”. Ця
реформа привела кінець-кінцем не тільки до збільшення данини, а й до
додаткового встановлення всякого роду поборів, які брали
фінансово-адміністративні агенти. Велике значення повинна була мати й
заміна натуральної данини грошовою. Заміну цю почали робити ще хозари, і
руські князі, приєднавши ці племена (наприклад, вятичів) до Київської
держави, звичайно продовжували брати данину грішми [35, 87].

2.2 Організація влади і управління в давньоруській общині часів
Київської Русі

Територіальна структура

В основному територіальну структуру Київської Русі ми можемо зрозуміти,
встановивши, з яких територіальних одиниць вона складалась і яке було
відношення цих одиниць до центральної влади.

Щодо питання про територіальні одиниці, то в нас ніби не повинно бути
сумнівів, що київські князі мали справу з територіями, зайнятими
окремими племенами. Перші князі воювали з уличами і тиверцями, з
деревлянами, радимичами і вятичами. Про сіверян як про окреме плем’я
говориться ще в XI ст.

Але немає ніякого сумніву, що вже визначився процес розкладу племінних
відносин, отже й процес розпаду племінних територій. Досить вказати, що
на півночі ще в середині IX ст. під гегемонією Новгорода утворився
досить складний племінний комплекс, куди входили не тільки два
слов’янських племені — ільменські слов’яни і кривичі, а й ряд племен
фінських. Цей процес розпаду племінних територій починає виявлятись або
в об’єднанні їх, або в дроблінні на самостійні частини. Племінні
зв’язки, руйнуючись, вступають місце територіально-економічним. На
початок XI ст. розпад племінних територій можна в основному вважати
закінченим.

Сини князя Володимира сидять уже не в племінних князівствах, а в окремих
територіальних комплексах. Лишалось тільки одне плем’я, яке зберегло
свою племінну організацію, отже й свою територіальну структуру. Плем’я
це — в’ятичі [26, 28-29].

Згідно з літописними даними в основних центрах сиділи князі не з дому
Рюрика, а або спеціально послані великим князем, тобто князі-намісники,
або місцеві, племінні. І тут, безперечно, існувала різниця в становищі
тих і других князів. Князі-намісники одержували землю з рук великих
князів; племінні князі продовжують сидіти на своїй землі, але дозволяють
великому князеві збирати данину з неї.

К. Маркс надзвичайно влучно визначив суть цих подвійних відносин. Він
каже, що це — “васалітет без ленних відносин або лени, що складалися з
данини”[35, 86]. Таким васалітетом без ленних відносин, заснованим не на
вільному договорі, а на примусі, були відносини племінних князів.
Відносини князів-намісників визначались тим, що вони діставали лени, які
складались з данини. Всі ці відносини є типові для феодального періоду.
Не дарма К. Маркс називав їх примітивними [35, 86]. Відносини цих князів
обмежувались виплачуванням данини київському князеві. Інших повинностей
вони не виконували. Немає даних для того, щоб твердити, що вони
виконували основну для васала повинність — військову. Якщо ці місцеві
князі або їх дружини і брали участь у війську київських князів, то це
була участь добровільна, а не з обов’язку. Вербував “воїв” сам київський
князь. Та це й не дивно, бо самі місцеві князі не мали феодальних
ополчень і не могли їх посилати київському князеві. Вони могли тільки в
крайньому разі послати йому частину дружини.

Ще примітивніше були відносини племінних князів і великого князя. Можна
думати, що племінні князі не тільки не відбували військової повинності,
а навіть не платили данини. З літописного оповідання про відносини
деревлянського князя до Ігоря легко встановити, що підкорення деревлян і
деревлянського князя виявлялось тільки в тому, що данину збирали
князівські бояри (в даному випадку Свенельд) або сам князь.

При Святославі можна відзначити ряд нових моментів у територіальних
відносинах. Вони насамперед полягають у тому, що Деревлянська земля була
остаточно освоєна руським князем. Коли були впорядковані форми
феодально-князівської експлуатації деревлян, коли були встановлені
данина і “уроки”, Деревлянську землю одержав син Святослава — Олег [18,
114].

Невідомо, чи при Святославі, чи при його наступникові була освоєна і
земля радимичів. В усякому разі, літопис не згадує більше про окреме
племінне князівство радимичів. Лишалась не остаточно освоєною тільки
земля вятичів.

Другим новим моментом є те, що дім Рюрика встановлює монополію на
князівську владу в Київській державі. Очевидно, сидячи в основних
центрах — Новгороді, Києві, кінцевих пунктах великого шляху “из варяг в
греки”, перші Рюриковичі спромоглись захопити в свої руки всі економічні
й політичні нитки держави. Тільки полоцькі князі, що також сиділи на
одній з великих магістралей (на Західній Двіні), зуміли зберегти своє
князювання, а всі інші знизились до ступеня бояр. Мабуть, при Святославі
почався процес ускладнення тих примітивних відносин, які Маркс так
влучно визначив “лени, що складались з данини”. Можна думати, що
поглиблення й розширення процесу розкладу общинного ладу і розклад
племінних відносин мав своїм загальним наслідком також ускладнення
відносин між великим князем і місцевими “світлими” князями.
Упорядкування збору данини, почате кн. Ольгою, було, мабуть, проведене
по всій території, а це знову-таки неодмінно мало відбитись на колі тих
повинностей, які мусив виконувати місцевий князь. На більшу
централізацію, отже й на більше коло обов’язків вплинув і відзначений
нами факт — зведення князів на ступінь бояр, тобто, по суті, князівських
посадників. Князівські посадники дедалі більше перетворюються в місцеві
органи князівської влади [35, 91].

Князівська влада

В досліджуваний період як у самій структурі князівської влади, так і в
здійсненні її функцій, безперечно, було надзвичайно багато
патріархальних рис. У літературі давно вже відзначено, що по суті
Київською Руссю управляв рід Рюриковичів. Принаймні весь дім Рюриковичів
підписував договір Ігоря з Візантією. Племена також управлялись
князівськими родами. Взаємовідносини між князями всередині кожного
князівського роду в дофеодальний період визначались патріархальними,
родовими рисами.

Само собою зрозуміло, функції перших Рюриковичів були дуже нескладні.
Головною їх діяльністю були організація військових ополчень,
командування військом, підкорення нових племен, встановлення і збирання
данини (головним чином товарами, які мали попит на зовнішніх ринках) і
реалізація цих товарів. Крім того, вони судили . дружинників, своїх
залежних людей і холопів і, очевидно, міське населення.

Щодо князівського управління, то київські князі на початку повинні були
безпосередньо відати тільки Київською землею, тобто землею полян. Як
було вказано, інші племінні території були під управлінням або племінних
князів, або князів-намісників (так званих світлих князів
русько-візантійських договорів).

Щодо суду, то князь судив тільки своїх васалів, дружинників, свою
челядь, рабів. Судив він на основі звичаїв (“закон руський”
русько-візантійських договорів). Не може бути мови про те, що князівська
юрисдикція в цей період поширювалась на всю масу населення, зокрема на
членів общин [7, 53-55].

Навряд чи можна говорити про князівське законодавство, якщо не розуміти
під законодавством фінансово-адміністративних розпоряджень (наприклад,
кн. Ольги).

Якби князь у цей час і захотів видавати якісь загальні. норми — закони,
то в нього не було ні сил, ні засобів опублікувати їх і, тим більше,
простежити за їх виконанням. Очевидно, роль князів була незначна і в
справі організації культу, оскільки релігійні вірування мали примітивний
характер.

Дана нами характеристика князів до XI ст. буде не зовсім точна, якщо ми
не візьмемо до уваги, що вона зроблена на основі вивчення тих відносин,
які визначались в основному політичному центрі — Києві. На місцях, тобто
в окремих племен, князівська влада мала, звичайно, багато патріархальних
рис. Але, з другого боку, неправильно було б заперечувати деякий
розвиток і ускладнення князівських функцій з другої половини X ст.
Досить пригадати, що на Русі в цей період було дві групи в правлячій
верстві: одна спрямовувала діяльність кн. Святослава, а друга складала
оточення кн. Ольги. Кн. Ольга і її оточення, як нам відомо, провели
фінансово-адміністративну реформу, встановивши погости. Можна думати, що
ця група була тісно зв’язана з місцевими землевласницькими елементами,
які поступово виростали при розкладі общини. Група ця, як можна
встановити з літописного тексту, воліла методичної експлуатації
підвладних племен, ніж воєнних авантюр кн. Святослава. Нам відомо, що
кн. Ольга намагалась встановити зв’язки з Візантією і прийняла
християнство. Словом, і в X ст. були вже певні тенденції до ускладнення
функцій князівської влади. Виникає питання: хто ж становив оточення
князя, хто були його помічники і радники? І тут пам’ятники дозволяють
нам встановити, що князь був оточений, з одного боку, дружиною, а з
другого — родовою і племінною знаттю [7, 58].

Дружина

В досліджувану нами епоху слово дружина мало два значення — загальне, що
означало близьких людей, товаришів, супутників, і спеціальне, яке
означало найближчих соратників і співробітників, які оточували князя чи
боярина і під час миру, і під час війни. Дружина в цьому останньому
розумінні не є специфічною особливістю руського суспільного ладу
дофеодальної епохи; вона може бути визнана не тільки всеєвропейським
інститутом, а й інститутом, який існував і в інших частинах світу на
певній стадії суспільного ладу.

Дружина в тісному розумінні слова, тобто дружина князів і їх
найвидатніших помічників, існувала з часу самого виникнення Київської
держави. Але можна думати, що й так звані племінні князі мали також свою
дружину. Одним з характерних моментів дружинного ладу е те, що
дружинники завжди стояли при князеві або бояринові, жили при ньому,
поділяли всі його інтереси.

З кого складалась дружина? Насамперед треба встановити, з кого вона
набиралась. Як ми вже говорили, основний контингент дружини складався з
родової знаті; але й усякий, кого князь вважав цінним у військовій
справі і в раді, міг бути притягнутий до складу дружини. Отже князь міг
приймати людей, що належали до різних народів і племен. Перелік
дружинників у договорах з візантійцями показує, що в дружину входили як
варяги й слов’яни, так і представники інших національностей. Звернемось
тепер до встановлення того, з яких груп складалась дружина [35, 89].

Верхівка дружини складалась з дружинників, що часто служили батькові
князя (“дружина отня”). Вона переходить до молодшого покоління князів,
має попередній вплив і авторитет серед дружинників і в суспільстві. З її
рядів виходять тисяцькі, посадники та інші представники князівської
адміністрації.

Молодша дружина — отроки, пасинки, дітські, очевидно дійсно молодші
віком, — перебувала при дворі князя, зближаючись і зливаючись з
невільною челяддю. З молодшої дружини вибирались особисті слуги князя,
його охоронці, а також призначались дрібні урядові особи. Між старою і
молодшою дружинами стояли дружинники, які не могли бути причислені ні до
тієї, ні до іншої групи. Вони не мали особливої назви. Звичайно їх
називали просто мужами, відмінно від верхівки старої дружини — бояр і
представників молодшої дружини — отроків. Очевидно, що це був основний
бойовий контингент особистих військових сил князя. Від військової справи
їх звичайно не відривали, як відривали бояр для управління, або отроків
для служби при дворі.

Верхівка старшої дружини почала називатись боярами. В договорі кн. Олега
говориться, що він укладений і від імені “бояр його світлих”. Як
сказано, пам’ятники X ст. також говорять про князівських бояр,
протиставлячи їх “старцям градським” [35. 91].

Можна встановити, що боярином почали називати насамперед заслуженого
члена дружини, який набував не тільки великої громадської ваги, а й
певної господарської самостійності. Цю господарську самостійність можна
було добути, тільки утворивши свою власну дружину, свій двір. Звідси в
паралель князівській дружині наші пам’ятники починають говорити про
дружину боярську.

Дружинники живуть при дворі князя на повному його утриманні. Князь чи
боярин постачає дружину всім необхідним — їжею, одягом, зброєю. З
дружиною князь не розлучається ні на війні, ні під час своєї
адміністративної діяльності, ні в себе вдома.

Отже князь вважав дружинників своїми природними радниками. Літопис
розповідає, що кн. Володимир Святославич “любя дружину, и с ними думая о
строй земленем, и о ратех, и о уставе земленем”. Але кн. Володимир не
був винятком. Літописи свідчать, що жодного рішення в скільки-будь
важливому питанні князь не робив без ради з дружиною.

Родоплемінна знать

Разом з дружиною діяльність князя спрямовувала родоплемінна знать. Про
це вичерпно говорять і джерела.

Князі, не створюючи ніякої установи, радились або з своєю дружиною — це
було звичайним явищем, або запрошували, крім дружини, родоплемінну знать
— “старців градських”, коли вважали це за потрібне.

Такі розширені наради звичайно князь скликав для вирішення
найсерйозніших питань. Але, заперечуючи існування при князі ради як
особливої установи, дослідники зовсім не заперечують, що в діяльності
князя його не спрямовували дружина і родоплемінна знать. Не бажаючи йти
за порадами своєї дружини, князь рискував лишитись самотнім. Наприклад,
літопис розповідає, що в такому становищі опинився кн. Борис, не
послухавши ради дружини: “Се дружина у тобе отьня и вои; поиди, сяди
Кыеве на столе отни”. Дружина перейшла до кн. Святополка [5, 20].

Треба сказати, що вже на початок XI ст. намітився процес розкладу
дружинної організації, який виявився в відриві від князівського двору
найвпливовіших дружинників. Далі ми докладно скажемо про те, що процес
розкладу дружини був зв’язаний з процесом розвитку боярського
васалітету.

Але треба відзначити, що й у дофеодальний період у князя були слуги, які
не входили в дружинну організацію і мали своє господарство.

Таким слугою був, наприклад, Свенельд. Свенельд мав свою власну дружину,
своїх отроків. Безперечно, його відносини з князем мали інший характер,
ніж відносини інших слуг — дружинників князя. Тут дружинні відносини
почали переростати вже в васальні, але примітивного типу, “в васалітет
без лена”, за висловом Маркса [35, 92].

Віче

Одним з основних органів племінної організації був племінний сход, на
якому вирішувались найважливіші питання, що стосувалися племені.

Звичай скликати племінні сходи був, звісно, і в східного слов’янства,
причому вони мали в нього спеціальну назву — віче. Оскільки в
дофеодальний період Київської Русі політичні органи розвивались під
племінною оболонкою, природно, що широкі наради правлячої верхівки і
міського населення зберегли цю назву. Можна думати, що збереглись,
особливо на початку, і організаційні форми племінних сходів.

В історичній літературі в основному не висловлювались сумніви щодо
існування віча з моменту утворення Київської держави. Єдиним винятком
був Ключевський, на думку якого спочатку влада не була вічовою,
народною, бо управління містом і краєм зосереджувалось у руках
військової старшини. Віче обласних міст виникає і набуває значення тоді,
коли починає зростати значення всієї міської маси, що збиралась на віче
в міру занепаду авторитету князя. За Ключевським, всенародне віче
головних обласних міст було наступником давньої міської
торговельно-промислової аристократії.

В.І. Сергеєвич називав усякі наради правлячої верхівки вічем і гадав, що
всяке рішення київської влади було результатом вічової діяльності, про
що є цілком вичерпні повідомлення літопису, а саме про скликання віча в
997 р. в м. Білгороді під час облоги його печенігами [35, 92-93]. Отже
віче скликали задовго до того часу, коли, за Ключевським, воно могло
існувати. У нас немає ніяких інших відомостей, де прямо говорилось би
про скликання віча, крім звістки від 997 р. Природно, що ми не можемо
встановити на основі конкретних даних, які були функції і організаційні
форми віча. Тут можливі тільки припущення. Нам здається, що віче для
вирішення найважливіших питань скликав князь. На нього збирались дружина
князя і родоплемінна, знать, а також всі жителі міста. Можна припускати,
що в цей період на вічі в достатній мірі виявлялись начала первісної
демократії.

Оскільки Київська держава на початку дофеодального періоду складалась з
окремих племен, то природно, що в кожному племінному центрі скликались
племінні сходи — віча.

Таким чином, вже в IX — X ст. ми спостерігаємо розклад сільської общини
внаслідок розвитку виробничих сил, відділення від сільського
господарства ремесла і торгівлі, що почалось, розвитку ремесла,
внутрішньої і зовнішньої торгівлі, внаслідок грабіжницьких воєн
київських князів і їх васалів — племінних князів і князів-намісників,
воєн, які збагачували верхівку київського суспільства і родоплемінну
знать, нарешті, внаслідок “вимучування” данини, яке збагачувало не
тільки князівське оточення, а й численних князівських агентів, але разом
з тим руйнувало общинників.

На основі розкладу общини виникають перші класи — клас рабів і клас
рабовласників. Рабство в цей період мало яскраві патріархальні риси.
Передумов для переходу в рабовласницьку суспільно-економічну формацію не
було. Створюється політичний апарат, який спочатку зберігає
організаційні форми племінної влади. Князь був оточений своєю дружиною і
родоплемінною знаттю, які й керували його діяльністю.

Князі для вирішення найважливіших питань скликали ради з представників
верхівки, родоплемінної знаті і міських жителів. Цим радам була
присвоєна стара назва племінних сходів — віче.

Процес розкладу сільської общини особливо посилився в другій половині X
ст., коли була проведена серйозна фінансово-адміністративна реформа, в
результаті якої були збільшені побори з населення і створена численна
князівська адміністрація на місцях. У другій половині X ст. кн.
Святослав розгорнув цілу серію грабіжницьких воєн проти оточуючих Русь
сусідніх народів. Були розгромлені хозари і дунайські болгари.
Поступово, особливо з другої половини X ст., створюються передумови для
розвитку феодалізму, для перетворення князів, родоплемінної знаті,
дружинників у великих землевласників-феодалів, а общинників, землі яких
експропріюються, — у феодально залежне селянство.

Говорячи словами Енгельса, верхівка київського суспільства дедалі більше
відривається від свого коріння в народі, в роді і в племені.

Потроху починають з’являтись ростки великого землеволодіння. За даними,
що дійшли до нас, першими великими землевласниками стають князі, але
ясно, що відбувається процес розвитку великого землеволодіння і
всередині сільської общини, яка розкладалась. Відповідно до цього
поступово починають і в дофеодальному суспільстві з’являтись значні
групи вибитих з колії, які стають залежними від верхівки київського
суспільства і експлуатуються як робоча сила у великих земельних
володіннях, що виникають [2, 33].

Всередині дофеодального суспільства починають з’являтись, особливо з
половини X ст., ростки феодальних відносин.

Але цей процес розкладу общинного ладу і виникнення ростків феодалізму
розвивався неоднаково на всьому просторі Київської Русі. В деяких її
частинах він проходив інтенсивніше, в деяких слабше. Безперечно, що
насамперед ростки феодалізму почали з’являтись у тих частинах Київської
Русі, які містились на великому торговельному шляху “из варяг в грекы”,
де внутрішня і зовнішня торгівля була жвавіша, отже де скоріше
створювались передумови для розкладу общинного ладу. Безперечно також,
що справжнім вогнищем феодалізму, який народжувався, була Київська
земля, земля полян. На територіях, далеких від торговельних центрів, від
торговельного Дніпровсько-Ільменського шляху, ми ще довго, зокрема у
вятичів навіть у XII ст., спостерігаємо пережитки родоплемінних відносин
[2, 33].

Висновки

Основною формою соціальної організації наших предків – слав’яно-русів –
була община. У сільській місцевості вона йменувалася “верв’ю”, за назвою
мотузки, за допомогою якої визначалися розміри земельних ділянок. Верв
складалася з декількох селищ, які у свою чергу, включали в себе біля
десятка родин. Ці селища зазвичай розташовувалися по берегах рік, а
відстані між вервями досягали 30-100 км.

Слов’янська земельна община була територіальною. Для слов’яно-русів
головною була приналежність до місцевості, а не до роду. Історики давно
вже звернули увагу на те, що назви багатьох племінних союзів східних
слов’ян в своїй основі мають характеристику місцевості. Так поляни
одержали своє ім’я тому, що проживали в полях, древляни – у дрімучих
лісах, посередині дерев. Дреговичі жили в місцях, рясних болотами –
“дрягвами”. А жителі півночі виділялися своїм географічним положенням
щодо інших слов’янських племен. Втім, деякі слов’янські племена
називалися по імені міфічних прабатьків: вятичі – від Вятко, радимичі –
від Радимира. Це показує, що серед частини слов’ян переважала
кровно-родинна община.

Деякі історики висувають припущення, відповідно до якого варто
розрізняти слов’ян і русів. Останні, на їхню думку, були неслов’янським
народом, який відрізнявся домінуванням кровно-родинної общини. Руси, у
підсумку, виявилися асимільовані слов’янами, але встигли зміцнити серед
них аристократичний початок. На підтвердження своєї версії деякі
історики приводять старі доводи норманистів, які звертали увагу на дані
арабських авторів. Останні, здебільшого, розділяли слов’ян і русів. Тим
часом, для подібних категоричних оцінок немає достатніх підстав. Руси
могли бути слов’янським плем’ям із сильно розвиненим кровно-родинним
початком. Ця їхня специфіка відразу впадала в око іноземцям, які
помилково приймали русів за неслов’янський народ.

Перевага територіального принципу перешкоджала надмірному зміцненню
позицій багатих і знатних родів. Навіть в X ст. підвищення
продуктивності праці й рівня життя (а воно було значним) не вело до
істотного посилення матеріальної нерівності в громаді. Про це свідчать
дані археології. Це наклало досить сильний відбиток на суспільну
психологію всього слов’янського народу, який завжди вкрай неприязно
ставився до користолюбців і корисливості. Сила общинних інститутів була
обумовлена не тільки її структурою. Важкі кліматичні умови, у яких
перебували мешканці української рівнини, змушували їх міцніше триматися
за общину, яка допомагала своїм членам. Якийсь неврожай або якесь
стихійне лихо не могли лишити селянина ні з чим, тому що про нього
проявляв турботу весь колектив. Міцність общинних підвалин зберігалася
на всьому протязі історії громади й затримувала розвиток капіталістичних
відносин на селі.

Більше того, община дозволяла стримувати апетити багатьох феодалів, які
прагнули обмежити особисту волю й економічну самостійність селян. У
Європі, де переважала кровно-родинна община, сам колектив общинників був
розколотий. У міру розвитку капіталізму община піддавалася розкладанню,
у результаті чого вона й не могла протистояти експансії феодалів. Але на
Русі багаті землевласники зіштовхувалися із солідарною позицією община.
Тому в нас до XIV ст. практично не було поширено панщинне господарство.
Селян не змушували трудитися у вотчинах феодалів, обмежуючись більше
прийнятної для них продуктовою рентою.

Становленню такого, “полегшеного” феодалізму сприяла князівська влада. У
Європі феодали переважно скуповували общинні землі, одержуючи більшу
свободу у відношенні до самих общинників. На Русі ж землі головним чином
роздавалися – дружинникам, за службу на князя. У результаті власники
знову придбаних земель ставали більше залежними від волі князя. А він
волів не дуже потурати апетитам своїх васалів, усвідомлюючи погрозу
того, що вони можуть зосередитися на наживанні – на шкоду державній
службі. Князі київської Русі не терпіли феодальної сваволі. Створений
ними звід юридичних норм “Руська правда” строго регламентує відносини
між общиною й боярським господарством. Це, звичайно ж, було на руку, у
першу чергу, слабким, а не сильним. Тому ще в ті древні часи простий
народ звик бачити в государях захисників перед лицем знаті, точніше тих
її представників, які зловживали своїми привілеями.

При цьому не слід закривати очі на те, що деякі категорії селян не мали
особисту свободу. Мова йде про смердів і холопів. Перші були невільними
або напіввільними князівськими данниками. Вони сиділи на землі й несли
повинності на користь князя. Смерди протиставлялися вільним общинникам –
“людям”. За вбивство вільного общинника покладалося 40 гривень штрафу,
тоді як той, хто убив смерда карався 5 гривнями. Ще менше прав мали
холопи, нічим не відрізнялися від рабів. Холоп, що вдарить вільного, міг
бути безоплатно ним убитий – навіть у тому випадку, якщо хазяїн холопа
сплатить компенсацію. Але й смерди, і холопи, перебували поза общиною,
що була об’єднанням вільних людей навіть у тому випадку, коли її землі
переходили до феодала.

Сільські общини підкорялися общинам міським. Але й серед останніх також
існувала своя ієрархія. Общини великих міст підкоряли собі більш дрібні
міста або пригороди. Навколо них поєднувалися великі території,
іменовані “волостями”. Характерний зв’язок цього слова зі словом
“влада”. Саме волость – гігантська община – і була верховною владою, яка
здійснювалася за допомогою народних – вічових зборів. А в період своєї
єдності (IX-XI ст.) східнослов’янські землі управлялися великою волостю
– “Руською землею”, що включала в себе Київ, Чернігів і Перяславль.
Переважав тут Київ. Тому словосполучення “Руська земля” мало тоді
подвійне значення – це було ім’я окремої волості й, одночасно, всіх
східних слов’ян. Історики звертають увагу на те, що в літописах більша
частина всіх важливих рішень (у тому числі, і кадрових) здійснювалися
“киянами ” (киянами) , “полочанами” і жителями інших земель. Віче
призначали й зміщали князів, представників адміністрації (десяцьких,
соцьких, тисяцьких), розпоряджалися фінансовими ресурсами, вирішували
питання війни й миру. Проте, їх не можна вважати аналогами сучасних
парламентів. На віче висловлювалися різні точки зору, але рішення
приймалися консенсусом. Поряд з масою делегатів від різних общин на
вічових зборах важлива роль належала аристократам з Боярської думи, а
також духівництву.

По суті справи в Древній Русі влада ще не відокремилася від суспільства.
Тому влада здійснювала сама общинна організація, тобто община.
Князівська влада в зазначений період була, користуючись сучасним
визначенням, виконавчою владою. Вона постійно підсилювалася, що
відбивало ускладнення соціальної структури суспільства. А це ускладнення
викликало необхідність у якомусь єдиновладному арбітрі, що зміг би
здійснювати баланс сил й інтересів.

Список використаної літератури

1. Аркас М. Історія України-Русі. — К.: “Маяк”, 1994 р.

2. Баран В.Д. Давні слов’яни. Україна крізь віки. – Т.З. – К., 1998. –
С.33;

3. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов’ян. — К., 1991.

4. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих
навчальних закладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. – К.:
Академвидав, 2005. – 688.

5. Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку історії //
Україна крізь віки. – Т.1. – К., 1998.

6. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших
часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К., 1995.

7. Винокур О., Трубчанінов О. Давня і середньовічна історія України. —
К., 1996.

8. Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна землеробська
техніка українців.— К., 1971;

9. Греков Б. Київська Русь. – К., 1953.

10. Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1993. Т.3. С.192.

11. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.:
Лыбидь, 1991.

12. Давня історія України. У 3-х т. — К., 1997.

13. Драчук В. Дорогами тисячоліть. – К., 1978.

14. Енциклопедія українознавства: т.1-10. – Львів. 1993-2000.

15. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990.

16. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

17. ЗалізнякЛ. Первісна історія України. — К., 1999.

18. Залізняк Л. Походження українського народу. — К., 1996.

19. Залізняк Л. Проблема походження індоєвропейців // Дивослово. – 2000.
– №5. – С.23-37.

20. Історія України (керівн. автор, ко-лект. Ю.Зайцев). – Львів, 1996.–
С.334.

21. Історія України : Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. – К.:
Центр учбової літератури, 2007.

22. Історія України. Навчальний посібник для студентів історичних
спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.

23. Історія України. Посібник. За ред. В.А.Смолія, – К., 1997.

24. Малий словник історії України. — К., 1997.

25. Моця О.П. Населення південно-руських земель ІХ-ХІІІ ст. — К., 1993.

26. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. —
К., 1996.

27. Пріцак О. Походження Русі. – К., 1997.

28. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст.
ст. С.В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993.
– 720 с.

29. Толочко А. Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология. –
К., 1992.

30. Толочко П. Київська Русь. — К., 1996.

31. Україна і світ: Історія господарства від первісної доби і перших
цивілізацій до становлення індустріального суспільства. — К., 1994.

32. Фроянов И. Древняя Русь. – М., 1995.

33. Фроянов И. Киевская Русь: очерки социально-экономической истории. –
Л., 1990.

34. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс
лекцій. — К., 1999.

35. Юшков C. В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку
феодалізму в Київській Русі / АН України, Ін-т історії України,
Археограф. комісія. Відп. ред. В. А. Смолій. — К. : Наук. думка, 1992. —
352 с.

36. Яковенко Н. Нариси історії України з найдавніших часів до кінця
XVIII ст. – К., 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020