.

Європа XIX століття

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
188 6525
Скачать документ

Зміст

Вступ

1. Загальні риси розвитку культури XIX століття

2. Основні художньо-мистецькі напрями XIX століття

3. Криза у мистецтві XIX століття та шляхи її подолання

Список використаної літератури

Вступ

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду
європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті
наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна
наука поступово захоплює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку
століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів
викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений перестає
називати себе філософом, як він це робив v XVIII ст. Його вже не
цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному
застосуванню своїх знань.

1. Загальні риси розвитку культури XIX століття

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і
розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час
з’явились твори, які становлять дорогоцінне надбання духовної культури
людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити ,
що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни.
Поглиблювалась наукова революція, набирала оберти капіталізація
суспільства, посилювались демократичні процеси в політичному житті.
Висхідний розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню
прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний
процес, на вершині якого знаходились цивілізовані країни Заходу.
Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву. Філософи
та історики першої половини XIX ст. прагнули з’ясувати закономірності
різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між
минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об’єктивні закони
історії для розбудови нового «досконалого» суспільства.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під
безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у
першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя
одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави,
повністю перекроюється політична карта Європи, докорінно змінюється
життя цілих народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що
суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні
катаклізми. чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі
ці питання шукали відповідь у книгах істориків. Загальне захоплення
історією було таким же характерним для XIX ст., як захоплення філософією
для XVIII або природничими науками для XVII ст. Майже в усіх
європейських країнах утворюються історичні товариства, засновуються
музеї, починають видаватися історичні журнали, формуються національні
школи істориків. Мабуть, найвагомішою серед них була школа, яка склалася
у Франції в добу Реставрації (О. Тьєррі, О. Міньє, Ф. Гізо). Зокрема,
Огюстен Тьєррі (1795—1856 рр.) вважав, що історична наука повинна бути
ке «біографією влади», а «біографією маси». «…Рух народних мас до
свободи, — писав він, — видався би нам більш величнішим, ніж походи
завойовників, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя
королів, позбавлених престолу».

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду
європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті
наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна
наука поступово захоплює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку
століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів
викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений перестає
називати себе філософом, як він це робив v XVIII ст. Його вже не
цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному
застосуванню своїх знань.

Для вирішення техніко-економічних завдань, що ставилися перед наукою,
вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Треба було дослідним
шляхом перевірити взаємозв’язки між формами руху, різноманітними
хімічними речовинами, окремими видами рослин і тварин. Нагромадженню
природничих знань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження та
освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала більш
повною, вчені відкривали «недостаючі ланки» в системі просторових та
часових взаємозв’язків природи.

На перший план висуваються фізика і хімія, які вивчають
взаємоперетворення і взаємозв’язок різних форм руху. Зокрема,
розвиваються термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна
атойїістика. В геології утверджується історичний погляд на земну кору, в
біології — еволюційна теорія, виникають палеонтологія та ембріологія. У
природознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу
діалектичним. Особливо цьому сприяли три великих відкриття: створення
клітинної теорії (чеський натураліст Ян Пуркинє (1787—1869 рр.),
німецький ботанік Ма-тіас Шлейден (1804—1881 рр.), німецький біолог
Теодор Шванн (1810—1882 рр.); відкриття закону збереження та
перетворення енергії (німецький прирорознавець Юліус Майєр (1814—1878
рр.); створення еволюційної теорії (англійський натураліст Чарлз Дарвін
(1809—1882 рр.).

У філософському відношенні розвиток європейської культури XIX ст.,
особливо його першої половини, відбувався під знаком гегелівської
філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель
(1770— 1831 рр.) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої
людством культури. Глибокий історизм мислення дав змогу йому простежити
у межах своєї системи відомі реальні історичні зв’язки. Всю історію
людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожна доба займає
своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже в ранніх
творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні
ступені розвитку духу. У «Феноменології духу» (1807 р.) культура людства
подана в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил
«світового розуму». Свою епоху Гегель вважав перехідною до нової
формації, яка поступово визріває в надрах християнської культури і
грунтується на буржуазних моральних та правових принципах. Вплив
гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. важко переоцінити.
Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї
попередньої історії людського пізнання, наукового та
художньо-естетичного освоєння світу.

Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького
поета, мислителя, природознавця Иоганна-Вольфганга Гете (1749—1832 рр.).
Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета,
знайшло своєрідне відображення у філософській системі Гегеля. «Коли я
оглядаюсь назад, на шлях, який я пройшов у духовному розвитку, — писав
Гегель Гете в 1825 році, — я бачу, що Ви вплетені в кожний крок цього
шляху, і я б дозволив собі назвати себе одним із Ваших синів. Моє
мислення отримало від Вас силу протистояти абстракції, а Ваші видання
були тими маяками, по яких я направляв свій рух». Відомо, що Гегель мав
великий вплив на систему художнього мислення Бальзака, Меріме та інших
письменників і діячів культури XIX ст.

У культурному житті XIX ст. можна побачити два взаємопов’язаних процеси
— розвиток національних культур та виникнення культурних феноменів, які
мали інтегруюче регіональне, а іноді — світове значення, як, скажімо,
філософія Гегеля. Розвиток національних культур був зумовлений
зміцненням національних держав. У свою чергу, утворення регіональних
літератур та мистецтв було покликане до життя схожістю
соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленням зв’язків
між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось
завдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів,
удосконаленню засобів комунікації. Саме в XIX ст. скликаються перші
міжнародні конгреси, відкриваються перші міжнародні виставки,
розширюється кількість перекладних видань, зростає кількість людей, які
вивчають іноземні мови. Література і мистецтво Європи проникає в країни
Азії та Африки, поширюється й зворотній культурний вплив. Так, Гете
створює «Західно-східний диван», стверджуючи тим самим новий поетичний
стиль, а «Східні мотиви» В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій
поезії. Без «Східних поем» важко собі уявити творчість видатного
англійського поета Д. Байрона. Орієнталістські сюжети були притаманні
німецьким романтикам (Шлегель, Гауф, Рюккерт, Платен), вплинули на
формування французького романтичного живопису (Делакруа, Шассеріо).

У другій половині XIX ст. європейський та північноамериканський живопис
зазнає впливу японського мистецтва, яке відіграло важливу роль у
творчості Мане, Дега, Уістлера. Великий всесвітній обмін культурними
цінностями, який мав місце і в попередні епохи, в XIX ст. розгортається
з особливою силою. Проте слід зазначити, що культура країн Європи, які
випередили в науково-технічному відношенні Схід, була більш активною. В
країнах Азії та Африки розпочинається процес «європеїзації», який мав
суперечливі наслідки.

2. Основні художньо-мистецькі напрями XIX століття:

Класицизм, романтизм, реалізм

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов’язаний із протиборством та
послідовною зміною трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму,
реалізму.

На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип
класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю
від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму
доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно
передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького,
прекрасного та потворного. В творчості класицистів кінця XVIII—початку
XIX ст. переважали сюжети, в яких втілювалась ідея про необхідність
підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам
держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Класицизм XIX
ст. не. був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував
від революційного республіканського пафосу ранніх драм М.-Ж. Шеньє
(1764—1811 рр.) та живопису Ж.-Л. Давіда (1748— 1825 рр.) до
консервативного академічного жанру в добу імперії та Реставрації.
Розвивався новий класицизм в Італії, Іспанії, скандінавських країнах,
США, Росії. В останній він найбільш яскраво виявився в архітектурі
першої третини XIX ст.

Найвизначнішим художнім’ досягненням нового класицизму була творчість
видатних німецьких поетів Й.-В. Гете та РҐ-Ф. Шіллера (1759—1805 рр.),
зокрема їх твори, пов’язані з так званим періодом веймарського
класицизму («Розбійники», «Заколот Фієско». «Підступність та кохання»
Шіллера; «Римські елегії», «Егмонт» Гете). В цих творах відчувається
орієнтація на високі ідеали античності^ які сприяли формуванню
гармонійної, вільної, гуманної особистості. Раціоналістична виразність
образів та сюжету цих творів переплітається з тонким ліризмом.

Проте піднесення класицизму було короткочасним. Поступово він
перетворювався в офіційне академічне мистецтво, яке втрачало зв’язки з
реальним життям. Залежність класицизму від офіційних’ естетичних канонів
набувала гротескових форм, що вбивало живу душу мистецтва — творче
натхнення митця. Ось, наприклад, які настанови давав скульпторам
начальник відділення витончених мистецтв міністерства внутрішніх справ
Франції доби наполеонівської імперії: «Риси гарного обличчя є простими,
правильними і якомога менш ускладненими. Обличчя, в якому лінія, що йде
від лоба до кінчика носу, дуга брів та дуги, що описуються повіками
очей, утворюють злам, має менше краси, ніж обличчя, в якому кожна з цих
частин утворюється однією лінією; потворність посилюється зі збільшенням
числа ліній. Тому завдання скульптора полягає в тому, щоб наблизити
«натуру» до ідеального типу, досконалим зразком якого є профіль Аполлона
Бельведерського або Антіноя».

Майже водночас з новим класицизмом виник, розвинувся і врешті-решт
рішуче відтіснив його інший напрям — романтизм. Романтизм як система
ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у
культурному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні
верстви відчували в цей період певне розчарування в наслідках
антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу
вільної конкуренції, мало нагадував «царство розуму» з його ідеалами
свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітнтелі
XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною «розу-у.у». повною
таємниць і непередбаченостей. Невіра в соціальний, промисловий, науковий
прогрес, який приніс лише нозі соціальні контрасти та антагонізми,
призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини
загалом. Настрої безнадії, «світової скорботи» притаманні героям
французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848рр.), Альфреда
Віктора Віньї (1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 рр.),
ліричній поезії Генріха Гейне (1797—1856 рр.) та ін. Тема злого та
страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей,
ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя
пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., знайшовши
найбільш яскраве втілення в творах видатного англійського поета
Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788—1824 Рр.), німецького письменника,
композитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776—1822 рр.),
американського письменника Едгара Ал-лана По (1809—1849 рр.), а також
російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841 рр.), автора поеми
«Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості
проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.

Разом з тим романтикам було властиве почуття необхідності радикального
оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства
та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі
у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба
нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття.
Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої
цивілізації по-лярно протиставляється романтичний потяг до
«нескінченного», до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не
про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення
суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує в
романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому в творчості,
наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С.-Т.
Колріджа, Т. Сауті, переважала думка про панування в світі незрозумілих
та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості
інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова переважали настрої боротьби та
протесту проти світового зла.

Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізованого» суспільства як
безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх
приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди,
екзотичний побут та звичаї далеких країн. Романтики відкривали читачеві
глибину та красу духовного світу людини, безмежність проявів людської
індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення
до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до
інтуїтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду.
Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та
самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ
Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854 рр.) вважав, що саме в свободі
полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особисто?
свободи була ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики
були схильні розглядати свободу як розрив творчою особистістю соціальних
пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних
обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої
особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і
від світу загалом — провідна світоглядно-естетична проблема, яку
намагались вирішити романтики. Не випадково, мабуть, «Меккою»
європейського •романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжого
революційного повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XVII ст., Франція
притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакції у себе на
батьківщині. Так, з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам
Міцкевич та Фридерик Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та
національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох.
Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших
досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно
реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори
американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 рр.),
англійця Вальтера Скотта (1771—1832 рр.), француза Віктора Гюго
(1802—1885 рр.) становлять неперевершений здобуток світової літератури.

Об’єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор
України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана
Мазепи знаходимо в од-ноіменних поемах Д. Байрона та В. Гюго, в
Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже
«Мазепа», яка отримала високу оцінку.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних,
персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський
зміст: вона була виявленням багатства єдиного світового цілого —
універсума.

У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню
природи» творчу активність митця, його право на перетворення
навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш
прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність.
Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний
зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на
творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці,
регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує
культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення
естетичних принципів іншої культури — ренесансу. Зокрема, в творчості
одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена
Делакруа (1798—1863 рр.) відчувається близька спорідненість барочному
стилю Рубенса, якого він щиро шанував.

Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді
стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля,
«відкритої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у
таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було поверненням до старого
стилю. Це був скоріше вияв відчуження самого митця від реального життя.
«Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти з житті.
Або ж драму шукають у сценах, пов’язаних з бурхливою дією, як, скажімо,
полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки
та Сходу (наприклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями
Єрусалиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були
притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокрема його «Марії»
(акварель 1840 р.) та «Катерині» (олія 1842 р.).

Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне
звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів,
образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епосу.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних
літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури.
Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади
безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андер-сена
(1805—1875 рр.), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з
топким гумором та іронією.

Народна творчість була джерелом тем і образів для
композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним
пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828 рр.) і
німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856 рр.), оперним та
симфонічним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884
рр.), фортеп’янній музиці польського композитора Фридерика Шопена
(1810—1849 рр.). В останнього картини народного побуту легко
простежуються в мазурках, історичні сцени — в полонезах, народні
перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю
повноту і складність внутрішнього життя людини — від ліричних роздумів
до буремної пристрасті. Слід зазначити, що музика займала особливе місце
в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, «культ
розуму» в різних його проявах, романтики прагнули апелювати до людських
почуттів, вплинути на які, на їх думку, можна найкраще саме за допомогою
музики.

Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні
суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків,
прагнення удосконалити світ. зробити його більш людяним, передбачає не
стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки
реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її
видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи
нового реалістичного світовідчуття, деякі визначні митці-романтики
переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочинається ще в добу
Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому
змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій
половині XIX ст. він поступово завойовує міцні позиції в літературі,
образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці тощо. Сам термін
«реалізм» входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому довгий
час він розумівся виключно як відображення наявної дійсності і не
відрізнявся від натуралізму. Лише поступово починає складатися погляд на
реалізм (від лат. real – речовинний, дійсний) як на такий напрям
художньої культури, що являє собою об’єктивне відображення дійсності,
пов’язане з соціально-історичним підходом до зображення людських
характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає
передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умовами,
тобто соціальне детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму —
виявити типовий взаємозв’язок характерів та життєвих обставин. Герої
реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як
це було притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, не
поодинокими романтичними бунтарями. Це були живі люди, які діяли в
реальних типових обставинах, що породжу-вались самою дійсністю.

Реалізм виконував передусім критичну функцію відносно існуючих
суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській
літературі оформлюється напрям критичного реалізму. Його представники
намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам
дійсного гуманізму. В своїх творах вони стверджували народні,
демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром
критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку
панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних
життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до
дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та
національного звільнення. Зокрема, революційна героїка, пов’язана з
глибоким реалізмом, притаманна поезії Т. Г. Шевченка.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно
пов’язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є «Шагренева шкіра»
видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850 рр.),
«Парм-ський монастир» видатного французького письменника Стендаля
(справжнє ім’я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, 1783—1842 рр.) або романи
видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870 рр.).
Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформувалися в
реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослідженні («Червоне і
чорне» Ф. Стендаля», «Батько Горіо» та «Гобсек» О. де Бальзака тощо).
Складний шлях до реалізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне
(1797—1856 рр.). У його ліричній «Книзі пісень» змальовані почуття
типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Для
з’ясування тонких нюансів любовного почуття поет широко використовує
співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Г.
Гейне писали музику відомі композитори, зокрема композитор-романтик
Роберт Шуман, автор вокального циклу «Кохання поета». Драматизм XIX ст.
Г. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». В
збірці «Сучасні вірші» він стверджує реалізм у німецькій поезії,
звертаючись до реальних соціальних проблем.

Життя людей праці було провідною темою творчості французьких митців
Оноре Дом’є (1808—1879 рр.) та Гюс-тава Курбе (1819—1877 рр.). Останній
застосував термін «реалізм» до особливого напряму у малярстві. «Я…
цілковитий реаліст, тобто щирий прихильник дійсної правди», — писав він.
Образ «широкоплечих атлетів з народу» був головним мотивом творчості
видатного американського поета Уолта Уїтмена (1819—1892 рр.), який
вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, але й в машинах,
механізмах, залізницях, промислових містах та ін. У. Уїтмен мріяв про
справжню рівність та свободу людей.

Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості О. де Бальзака. Всі
його твори просякнуті історизмом. Якщо героєм твору був банкір, то це
був не банкір «загалом», а конкретний тип конкретної доби. Читач отримує
можливість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових махінацій,
структуру «ділового життя» Франції 40-х років XIX ст., або «шляху
нагору» молодого честолюбця. Формулюючи ідею своєї серії романів під
загальною назвою «Людська комедія», О. де Бальзак зазначав: «Складаючи
опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зображаючи
характери, вибираючи головні події з життя суспільства,.., мені,
можливо, вдасться написати історію… звичаїв».

Прагнення до вироблення реалістичного світогляду, притаманне
європейській людині другої половини XIX ст., знайшло своє втілення і в
філософії. На хвилі наукової революції поширюється позитивізм, який стає
одним з провідних напрямів філософської думки. Виникнення позитивізму
пов’язане з творчістю французького мислителя Огюс-та Конта (1798—1857
рр.). Його філософія походить багато в чому від просвітницької традиції
XVIII ст. Як і просвітники, О. Конт висловлює віру в безмежні можливості
науки, виступає проти традиційної філософської метафізики. На його
думку, наука не потребує над собою ніякої метафізичної надбудови. Проте
він не заперечує існування теорії, яка б здійснювала синтез наукового
знання, і за якою можна було б зберегти назву «філософія». Але зводитись
вона може лише до загальних висновків з природничих та суспільних наук.
Проте ні наука, ні філософія не повинні ставити питання про причини
явищ, а лише вивчати їх фактичний стан. О. Конт розвинув ідею
французького мислителя та соціолога Клода Сен-Сімона (1760—1825 рр.) про
три стадії інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній, всі
явища пояснюються, виходячи з релігійних уявлень; друга, метафізична,
пов’язана зі з’ясуванням сутностей, причин, тут домінує філософія; на
третій стадії поширюється вже науковий світогляд, виникає можливість
науково-раціоналістичної організації життя. Особливе місце при цьому О.
Конт відводив соціології, яка, на його думку, повинна обґрунтовувати
наукову політику, примиряти консервативні та революційні тенденції в
суспільстві. Він дивився на соціологію як на «позитивну мораль» людства,
яка своїми принципами повинна сприяти «єднанню умів» і встановленню
суспільного порядку.

Інший лідер позитивізму, англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер
(1820—1903 рр.), був засновником так званої органічної школи в
соціології. Структуру суспільства, існуючі соціальні інституції він
тлумачив за аналогією з живим організмом, де кожний орган виконує власну
функцію. Основним законом соціального розвитку Г. Спенсер вважав закон
виживання найпристосованіших суспільств. На революцію філософ дивився як
на «хворобу» суспільного організму. Утилітаризм був притаманний його
етико-естетичним поглядам і розповсюджувався на культуру. Під останньою
в широкому значенні цього слова Г. Спенсер розумів «приготування до
наповненого життя». Культура «містить у собі, по-перше, таку дисципліну
і таке знання, які є необхідними для дійсної самопідтримкн та утримання
сім’ї… По-друге, всякий розвиток обдаровань, які сприяють утилізації
людських насолод», — писав він.

Позитивізм відіграв значну роль у формуванні науково-світоглядних засад
культури другої половини XIX ст. Філософія позитивізму набула поширення
не лише серед при-родничників, але й серед письменників, архітекторів,
художників тощо. Зокрема, на грунті позитивізму сформувався
естетико-художній напрям, який дістав назву «натуралізм».

3. Криза у мистецтві XIX століття та шляхи її подолання (від натуралізму
до символізму)

Натуралізм ( від лат. — природа) склався в останній третині XIX ст. Він
прагнув до об’єктивного, точного і безпосереднього зображення
реальності, людського характеру. Особлива увага зверталась на навколишнє
середовище, яке в більшості випадків розумілося як безпосереднє побутове
оточення людини.

Натуралізм зародився і програмне оформився передусім у Франції. Велику
роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук,
зокрема фізіології. У філософсько-естетичному відношенні натуралізм
ґрунтувався на позитивізмі О. Конта та позитивістській естетиці
французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Те-на
(1828—1893 рр.), який ввів в естетику принцип «природного детермінізму».
Сама ж теорія натуралізму була розробена видатним французьким
письменником Емілем Золя (1840—1902 рр.) в працях «Експериментальний
роман», «Романісти-натуралісти» та ін. Е. Золя зробив талановиту спробу
застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості. В
середині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа (Гі
де Мопассан (1850—1893 рр.), Едмон Гонкур (1822—1896 рр.), Альфонс Доде
(1840—1897 рр.) та ін.), яка проіснувала до кінця 80-х років. В’90-ті
роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна
назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти
ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство так, як
природознавець вивчає природу. Предметом спостереження проголошувалась
«вся людина», про яку натуралісти мали намір розповісти «всю правду».
Художній твір розглядався як «людський документ», а основним естетичним
критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту.
Переважаючий інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра
до будь-якого роду ідей вели до обмеження можливостей натуралістичної
літератури. Проте вторгнення життєвої правди зумовило глибокий художній
вплив кращих творів натуралізму.

Вивчення матеріального побуту часто давало змогу натуралістам зосередити
увагу на соціальних передумовах людських вчинків, дослідити механізм
взаємодії середовища і людини. Багатьом письменникам-натуралістам були
властиві уявлення про зумовленість долі людини її фізіологічною природою
або соціальним оточенням. І якщо Золя, вірячи в науку і соціальний
прогрес, намагався відкрити засоби впливу на середовище з метою більш
розумної організації суспільства, то в інших письменників (наприклад, у
пізнього Гі де Мопассана) переважали моїиви фаталізму. Натуралісти
відмовились від моралізування, вважаючи, що зображена з науковою
пристрастю дійсність сама по собі є достатньо впливовою у виховному
відношенні. Вони вважали, що література, як і наука, не має права вибору
матеріалу, що для справжнього митця немає непридатного сюжету або тем,
що не заслуговують на увагу. Звідси походить прагнення розширити
тематику натуралістичних творів, збудити інтерес до «простих» явищ
життя. В 60—80-х роках натуралізм відігравав позитивну роль в
європейській культурі: він освоював нові теми, піднімав нові пласти
дійсності, показував життя знедолених і пригнічених, вивчав
взаємозв’язок мас і особистості, функціонування соціальних організмів,
роль підсвідомого в людському житті тощо. Натуралізм ввів у обіг нові
прийоми і засоби художнього зображення життя, виявив широкий демократизм
і критичні тенденції, що сприяло розвою суспільної думки і художньої
творчості.

Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні суперечності, мав свої
вразливі місця. Сутність художньо-естетичних недоліків натуралізму
влучно сформулював відомий філософ XX ст. М. Бердяєв. Характеризуючи
ситуацію, яка склалась у літературі у XIX ст., він, зокрема, писав:

«В літературі найскладнішою, але й найчистішою формою є роман,
притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не стільки краси, скільки
правдивості. Це само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того,
що зблід ідеал краси. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси… Це
породжує глибоку кризу мистецтва». Наприкінці XIX ст. виникає чимало
альтернативних художніх течій, спрямованих проти натуралізму, зокрема
імпресіонізм та символізм.

Імпресіонізм (від франц. — враження) виник у Франції наприкінці 60-х
років і ніби підводив підсумок пошукам образотворчого мистецтва у XIX
ст. Цей напрям пов’язаний із творчістю таких видатних майстрів, як Едуар
Мане (1832—1883 рр.), Клод Моне (1840—1926 рр.), Огюст Ренуар (1841—1919
рр.), Едгар Дега (1834—1917 рр.), Ка-міль Піссарро (1831—1903 рр.),
Альфред Сіслей (1839— 1899 рр.) та ін. Витоки імпресіонізму пов’язані з
новаторськими пошуками -Е. Мане, який в передмові до каталогу своїх
картин так висловив власне естетичне кредо: «Митець прагне лише до того,
щоб передати свої враження». Критики відразу охрестили Е. Мане
«імпресіоністом», пізніше так почали називати й інших художників, які
знаходились на подібних позиціях (Іноді виникнення терміна
«імпресіонізм» пов’язують з назвою картини іншого провідного діяча цього
напряму К. Моне «Враження. Схід сонця», що набула широкої популярності
після виставки 1879 р).

На початку 60-х років Е. Мане переосмислює композиційні та живописні
прийоми майстрів XVI—XVIII ст., які прихильниками офіційного «салонного»
мистецтва вважались непорушними еталонами. У відомих картинах «Олімпія»,
«Сніданок на траві» (обидві — 1863 р.) він робить талановиту спробу
застосувати ці прийоми до зображення сучасного життя, що було розцінено
як злочин щодо вимог «високого» мистецтва. Але перші негативні оцінки не
спинили митця. Е. Мане рішуче оновлював побутовий жанр. У сценах
міського життя він намагався вловити живі іскри поезії. Від
зрівноважених «картинних» композицій, чіткого малюнку, гладкої манери
письма майстер переходить до більш світлих, «імпресіоністичних»,
наповнених повітрям полотен, написаних широким мазком, до фрагментарної
композиції, підкресленого «вихоплення» сцени з життя Ї водночас
утвердження непорушних життєвих засад людського буття. Таким є
іскрометний, свіжий, стверджуючий красу світу «Бар «Фолі-Бержер»» (1882
р.) та інші твори цього періоду.

Імпресіоністи застосували новий метод бачення світу, заснований на
безпосередньому враженні глядачів. У творах імпресіоністів світ
являється в своєму вічному русі, природа — різноманітністю в своїх
безмежних і чудових формах. Головну увагу вони зосередили на кольорі й
світлі. Цим пояснюється їх інтерес до явищ світло-повітряного
середовища, різних станів атмосфери, до вивчення проблем кольору,
кольорозабарвлених тіней тощо. Звідси походить відмова від сюжету в
традиційному розумінні на користь мотиву. Нові завдання викликали до
життя цілу систему нових живописних прийомів: робота на відкритому
повітрі, серії творів на один сюжет, підкреслена «випадковість»
композиційного вирішення, відсутність чіткого контуру, роздільний мазок
тощо. Найбільш послідовне втілення принципи імпресіонізму отримали в
творчості пейзажистів К. Моне, А. Сіслея, К. Піссарро. Свої твори вони
наповнили живим духом природи, показали людину в нерозривній єдності з
навколишнім світом, як його одухотворену частину. Утвердження
повнокровного людського буття, мінливий, невловимий світ людської душі —
провідні теми картин О. Ренуара. «Включити» глядача в просторовий світ
своїх полотен прагнув й Е. Дега. Його улюблені теми — балет, скачки,
повсякденне життя міста. Якщо картини О. Ренуара ніби випромінюють
світло і радість («Мулен де ла Галетт», 1876 р., «Портрет Жанни Самарі»,
1877 р.), то твори Е. Дега часто просякнуті гіркою іронією — художник
гостро відчуває недосконалість людського буття («Абсент», 1876 р.).

Значною подією в історії культури було виникнення в другій половині XIX
ст. естетики символізму. Символізм (від франц. — знак, символ) як
літературна течія зароджується у Франції 60—70-х років у творчості таких
відомих поетів, як Шарль Бодлер (1821— 1867 рр.), Поль Верлен (1844—1896
рр.), Артюр Рембо (1854—1891 рр.), Стефан Малларме (1842—1898 рр.).
Пізніше поетичний символізм переростає у загальноєвропейське культурне
явище, охоплює театральне мистецтво, живопис, музику тощо. Зокрема,
символізмом захоплювались бельгійський драматург і поет Моріс Метерлінк
(1862— 1949 рр.), німецький поет Стефан Георге (1868—1933 рр.),
німецький письменник Гергарт Гауптман (1862—1946 рр.), австрійський —
Гуго фон Гофмансталь (1874—1929), англійський — Оскар Уайльд (1854—1900
рр.), французький живописець ГГєр Пюві де Шаванн (1824—1898 рр.),
швейцарський — Арнольд Беклін (1827—1901 рр.), норвезький живописець і
графік Едвард Мунк (1863—1944 рр.), литовський композитор і маляр
Микалоюс Чюрльоніс (1875— 1911 рр.), російський композитор і піаніст
Олександр Скря-бін (1872—1915) та багато інших відомих діячів культури.
Реалізму і натуралізму в мистецтві, позитивізму і матеріалізму в
філософії вони протиставили свою поетику та естетику, в яких
акцентувалась ідея таємничості світу, конфлікту між реальним та
ідеальним. Символісти звертались до духовного, релігійного світу людини,
вважали головним у художній творчості інтуїтивне, безсвідоме. Найчастіше
вони звертались до ідей романтиків і містиків, до філософських вчень
Платона, Канта, Шопенгауера, Ніцше, К’єркегора. Виходячи з ідеї, що
будь-яке мистецтво символічне, основною проблемою художньої творчості
символісти вважали проблему символу, який, за їх думкою, поєднує земне,
емпіричне, тимчасове з іншими світами, з глибинами духу і душі, з вічним
та абсолютним. Зокрема, французький поет Ж. Мореас, який запровадив
термін «символізм» в «Маніфесті символізму» (1886 р.), вказував, що
символічна поезія висловлює передусім «споконвічні ідеї», вона — ворог
будь-якого об’єктивізму. Символічний образ знаменує собою існування
«царини таємного», — вказував С. Маллар-ие. За М. Метерлінком, він є
втіленням «невидимих та фатальних сил». Велике значення символісти
надавали музиці, адже музика краще від інших видів мистецтва передає
відтінки й напівтони, безпосередньо свідчить про потойбічний символічний
образ завжди є музичним за своїм змістом. Поезія, передусім, вимагає
музики, — вважав П. Верлен. Характерною рисою символізму було
протиставлення мистецтва і реального життя. Багато хто з символістів
обстоював ідею самоцінності мистецтва, його незалежності від соціальних
завдань і проблем. Наприклад, О. Уайльд вважав, що мистецтво нічого не
виражає, крім самого себе, мистецтво вище від життя. Як духовна сила
мистецтво має невичерпний потенціал впливу на людину і, за думкою
багатьох символістів (Г. Ібсен, Ф. Сологуб, А. Рембо та ін.), є магічною
силою перетворення життя і врятування світу. Так, російські символісти
(М. Мінський, Д. Мережковський, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, 3. Гіппіус,
В’яч. Іванов та ін.) мріяли про злиття мистецтва та релігії, яке повинно
сприяти «оновленню соборного духу», подоланню розпаду суспільних
зв’язків людей, утворенню нової духовної спільноти.

Символізм спричинив значний вплив на розвиток культури наступного XX
ст., зокрема на мистецтво сюрреалізму та експресіонізму.

Поява наприкінці XIX ст. якісно нових культурних течій, які відрізнялись
як від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої ще в добу
Ренесансу, так і від раціоналістичного та реалістичного підходу до
проблем людського буття, поширення в філософії ірраціоналістичних, а в
мистецтві декадентських (від фр. — занепад) настроїв було передвістям
глибокої кризи, яка переслідує культуру протягом усього XX ст.,
розпочинаючи з першої світової війни і закінчуючи сьогоденням.

Список використаної літератури

1. ДлитгариеваНАКраткаяисторияискусств. — М., 1991. — Внп. 2.

2. Европейское просвещение и Французькая революция XVIII в.: Сб. статей
/ Под ред. Г.С. Кучеренко. — М., 1988.

3. Культура народов Центральной и Юго-Восточной Европьі взпоху
Просвещения. — М., 1988.

4. Мастера классического искусства Запада. — М., 1993.

5. Проблеми Просвещения в мировой литературе. — М., 1970.

6. Проблеми Просвещения в мировой литературе. — М., 1970.

7. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Зако-У45 вич,
І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. — К.: Т-во
“Знання”, К00, 2000. — 622 с. — (Вища освіта XXI століття).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020