.

Культура повсякденності

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
499 5836
Скачать документ

Культура повсякденності

Істотним недоліком культурології є її абстрактність, що не опускається
до рівня повсякденного життя людей. Соціальна антропологія намагається
перебороти цей розрив. У даній роботі будуть розглянуті деякі підходи до
пояснення культури повсякденності. Зрозуміло, цим не вичерпуються
можливості й досягнення теоретичного аналізу.

Повсякденність як мир досвіду

Повсякденне – це звичне, звичайне й близьке. Це той життєвий порядок, у
якому кожна людина, ким би і яким би вона не була, орієнтується вільно.
Аналітичне проникнення в повсякденне являє собою серйозні труднощі через
те, що все тут здається зрозумілим. Так відбувається тому, що людина в
культуру повсякденності включена своєю підсвідомістю, частиною розуму.

Повсякденне – це сфера людського досвіду, що характеризується особливою
формою сприйняття й осмислення миру, що виникає на основі трудової
діяльності. Для неї характерно напружений стан свідомості, особиста
участь у світі, що представляє собою сукупність видимих, не зухвалі
сумніви в об’єктивності свого існування форм простору, часу й соціальних
взаємодій. Всі ці форми є інтерсуб’ективно (соціально) організованими.

А. Шюц уважає, що повсякденність – це один з світів досвіду, для якого
характерні наступні риси: а) напружена увага до життя; б) утримання від
усякого сумніву в існуванні миру; в) переважною формою активності є
трудова діяльність. Серед всіх видів активності остання відіграє
найважливішу роль у конституюванні реальності повсякденного життя.
Реальність і трудова діяльність вступають у когнітивний функціональний
зв’язок, детермінований працею. Працююче Я виступає як цілісне, Я,
оскільки праця найбільше повно активізує всі потенційні якості
особистості, наділяє їхньою єдністю. І це зрозуміло, тому що основною
функцією повсякденності виступає життєзабезпечення.

Природно, у трудовій діяльності присутні й спонтанні фізичні прояви, і
властивість рефлексії, що споглядає (огляд результатів дії), і
діяльність уяви (проектування дії). Але головним залишається діючий
початок, чим повсякденне й відрізняється від миру фантазії
(літературного задуму, миру чарівної казки, міфу й т.д.). В останньому
немає праці, мотивованого навколишнім світом і у свою чергу впливає на
його об’єкти, немає характерного для повсякденності повинності, у силу
чого й увага до життя ослаблено, напружена установка заміняється
споглядальної, що уявляє, практикується утримання від судження про
існування об’єктів цього миру (миру фантазії). Всі уявлювані образи
мають право на існування в цьому безмежному світі.

Ясно, що в основі когнітивного стилю, що конституює повсякденне, лежить
принцип правдивості в комунікаціях людей, що породжує почуття
впевненості в істинності що відбувається. Принцип правдивості
затверджується трудовою активністю людей. Оскільки у світі фантазії
виявляється дефіцит діяльності (особистісна і соціальної), напрошується
висновок про те, що цей мир є трансформацією миру повсякденності, а не
являє собою ізольовану від її й рівноправну з нею реальність. Тому в
мистецтві головним принципом був і залишається принцип подібності життя,
а не відходу від нього.

У повсякденному житті людям доводиться винаходити, створювати свій мир.
У своєму світі люди беруть участь і свій зовнішній план (діяльністю,
поводженням), і внутрішнім (духовно-психічним) миром. Внутрішнє життя
прагне бути погодженої із зовнішньої й навпаки, оскільки люди так чи
інакше хочуть жити згідно із собою, у стані щиросердечної рівноваги. Це
можливо завдяки здатності людей створювати й накладати на мир фактів і
процесів свій значеннєвий і ціннісне нормативний порядок і приводити
обоє ці миру у відповідність один одному. Ясно також, що соціальна
взаємодія неможливо без стійких символічних форм. З’являються артефакти
– структурно подібні об’єкти. Культура повсякденності організується в
таких символічних формах, як позитивний досвід, що має властивість
передаватися від людини до людини, від покоління до покоління.
Соціокультурний досвід людей кодується в міміці, жестах, рухах тіла,
інтонаціях і словах, формулах, образах, технологіях. Ці прояви існують в
областях спільної життєдіяльності людей, міжособистісної вербальної й
невербальної комунікації, письмових текстах, сферах невербальних
естетичних об’єктів. Для участі в такого роду комунікаціях людина
повинен мати певну культурну компетентність.

Історична еволюція семіотичною системи повсякденності

Розглянемо сказане вище через призму семіотичних систем повсякденного
життя людей. Ці системи поєднують внутрішній мир людей і зовнішніх
фактів за допомогою знаків, служать засобом відбору фактів культури з
ряду соціальних фактів і забезпечують динаміку культури.

У повсякденному житті можна виділити принаймні 4 класи знаків, що
персоніфікують: а) цільні предмети (архітектура будинку, дизайн начиння,
костюм); б) керування діями людей (міри, орієнтири, команди); в) знаки
прогностики (прикмети, гадання, знамення); г) знаки мистецтв (музика,
хореографія, образотворчі мистецтва).

На ці знакові системи накладемо ще один ряд: мова, обряди, засоби
вирахування, гра. Тоді картина еволюції цих знаково-символічних систем у
дописьменної культурі (I), у суспільствах індустріальної цивілізації
(II) і культурі інформаційного суспільства (III) буде виглядати в такий
спосіб.

Архітектура: I – народна архітектура; II – архітектура культових,
кріпосних, спортивних і палацово-паркових споруджень; III – архітектура
промислових, транспортна, засобів зв’язку й інших подібних споруджень.

Костюм: 1 – народний костюм; II – становий костюм; III – сучасний костюм
у його функціональних різновидах.

Дизайн начиння (меблі, посуд, знаряддя праці й побуту, зброя): I –
народна; II – начиння, виготовлена ремісниками; III – начиння,
виготовлене промисловістю в масовому виробництві.

Міри, засоби й способи виміру: I – міри довжини, рівні довжині фаланги
вказівного пальця (вершки), долоні, довжині кроку й т.п.; II – міри,
стандартизовані в даній місцевості й співвіднесені один з одним (більший
сажень, маховий сажень, гроші й т.д.); III – міжнародні стандарти мер,
правила виміру.

Засоби орієнтування: I – межі, місцеві предмети, тамги й подібні знаки;
II – карти, плани, схеми, геральдика, реклама; III – комп’ютерні засоби
зображення (комп’ютерна анімація й т.п.).

Команди: I – сигнали-команди голосом і жестом; II – сигнали музичними
інструментами й звуками (постріли, петарди), зорові сигнали (лампи,
світлофори, підйом прапора, семафори й т.д.); III – автоматична
сигналізація (робототехніка, команди в мовах інформатики й т.д.).

Прикмети: I – місцеві прикмети (ознаки хвороби з їхніми народними
назвами, прикмети поводження домашніх і диких тварин); II – астрологія,
симптоматика в медицині, фенологія; III – прогнози погоди по радіо й
телебаченню, соціальна прогностика, техніка аналізів (у медицині,
ветеринарії, фізику, хімії, біології й т.д.).

Гадання: I – гадання народні; II – мантичні мистецтва: хіромантія,
каббалистика, гадання на картах, експерименти в науці й техніку й т.д.;
III – моделювання соціальних і природних ситуацій за допомогою
моделюючих систем.

Знамення: I – явища природи, суспільства й стани людини, що не входять у
народні прикмети знаючих людей; II – чудеса (опису в Біблії й т.д.); III
– маніпуляція масовою свідомістю засобами масової комунікації (паблік
релейшнз, пропагандистські кампанії в ЗМІ й т.д.).

Музика: I – спів і гра на народних музичних інструментах (музичний
фольклор); II – музика придворна, літургічна, сценічна, камерна; III –
музика популярна, у тому числі й поп-музика.

Образотворчі мистецтва: I – народна орнаментика, народна скульптура,
живопис природними матеріалами; II – іконопис, станковий живопис,
ліплення з дерева, каменю, металу, стінні розписи; III – фотографія,
кіно, телевізійне мистецтво, комп’ютерна художня анімація.

Хореографія: I – танцювальний фольклор; II – культовий, придворний,
побутовий, бальний, сценічний танець; III – масовий танець.

Проведемо невеликий аналіз показаної еволюції форм символізації миру
повсякденного досвіду. Зупинимося на предметах побутового побуту. Вони
завжди мали знаковий зміст і тому характеризували соціокультурну
приналежність людини: тога римлянина, одяг селянина свідчили про
соціальний стан, але не про психологічний стан людини. Зараз положення
міняється: комбінація берета, кепі, капелюха з гімнастеркою, піджаком
або светром, чоботями, кросівками або мокасинами дає можливість людині
виразити своє індивідуальне самовідчуття й емоційне відношення до
дійсності. Повсякденне життя і її інвентар усе більше беруть на себе
функцію емоційного суспільного самовираження, що так довго були
монополією ідеології, слова, високого мистецтва. Естетика костюма
переборює протилежність побутового і офіційного, з’єднуючи воєдино волю
першого й красу й пристойність другого.

Життєве середовище стає реальною формою існування мистецтва. Наприклад,
рок-концерт поряд з особливою емоцією, що виникає від переживання
музичного добутку, дає відчуття радості спілкування, тому що люди вільно
пересуваються під час концерту, випробовуючи почуття вікової й
соціокультурної солідарності. Відбувається розкриття змісту добутку
через середовище. Телебачення, радіо, домашня й відеотехніка дозволяють
мистецтву розчинитися в повсякденному житті. (В 1891 р. у залі
Карнегі-Хол Перший концерт Чайковського слухали 2 тис. чоловік, а перший
виступ рок-групи дивилися й слухали завдяки телебаченню вже 73 млн.
чоловік.)

Знання також розливається в життєвому середовищі. Виявляються вузькість
і непродуктивність будь-якої спеціалізованої діяльності, позбавленої
широкої культурно-гуманітарної основи. Це викликає потік
науково-популярних журналів, телевізійних передач і т.д. Так вирішується
кардинальна проблема епохи – проблема взаємин високої культури з
низовим, повсякденним життям – з розчиненими в ній і модельованими нею
культурними змістами. У той же час проблемою є втрата своїх орієнтирів
так званою високою культурою. Починається епоха пошуку нових змістів.
Можливо, змісти споконвічно закладені у світобудові й розпаковуються
безліччю різних способів, у тому числі й життєвим шляхом людини, що
проходить через страждання.

Мова й культура

Праця, свідомість і членороздільна мова – головні властивості людини, що
виникли історично (у філогенезі) і формовані при індивідуальному
освоєнні культури (в онтогенезі). У культурі повсякденності мова є
основною знаковою системою, що дозволяє людям розуміти один одного в
будь-яких ситуаціях соціальної взаємодії. Мова існує в усній і письмовій
формах (вербальні форми), рухах тіла і міміці (невербальні форми),
штучних формах (машинна мова, мова математичних і інших символів). У
світі налічується понад дві тисячі живих мов: від безписемних племінних
мов, на яких говорять іноді лише десятки людей, до національних мов,
якими користуються багато мільйонів людей і на які створена багата
література. Прийнято виділяти 15 мовних сімейств (індоєвропейська,
семіто-хамітська, кавказька, давне індійська, уральська,
чукотсько-камчатська, конго (нигеро) – кордофанська, нило-сахарська,
койсанська, китайсько-тибетська, тайська, айстроазіатська,
ескімосо-алеутська). Основна родина – індоєвропейська, що включає в себе
близько 100 різних мов, на яких говорять майже 150 народів, що живуть у
всіх частинах світла. Понад 60% населення Землі говорять на десяти
найпоширеніших мовах.

Життя мови в суспільстві – основна проблема соціолінгвістики.
Соціологічний напрямок у лінгвістиці пов’язане з інтересом до
функціонування живої розмовної мови, його соціальної й територіальної
диференціації. Основними проблемами є питання: хто з ким розмовляє, як
засобу масової комунікації говорять зі слухачами, яка мовна політика
держави? Хто й що говорить, з ким і на якій мові, при яких соціальних
обставинах, з якою метою, які наслідки мовного акту – от предмет
соціолінгвістики. В увагу беруться рольові, ситуаційні й тематичні типи
мовного поводження (статус, роль, соціальна ситуація).

Соціальну антропологію цікавлять питання існування й розвитку мови як
головного семіотичного засобу, структурующего й досвід, що позначає. У
мові впорядковується, виявляє своє значення позитивний і негативний
досвід людей: за допомогою мови формується єдине культурне поле з
типовими ціннісно-нормативними координатами поводження й взаємодії
людей. Словниковий склад мов містить три шари: а) незмінну масу основних
слів (4000-5000 слів); б) технічний словник, що відбиває еволюцію
технічного миру й нараховує десятки тисяч слів; цей словник, однак,
підрозділяється на ряд спеціальних словників, чим знижується цінність
його культурного внеску в суспільство; в) вузький шар слів, включених у
мову творців слів (літераторів, поетів, журналістів, ораторів).

Ступінь культурності конкретної людини звичайно оцінюється по його
словниковому багажі, що він використовує систематично. Отже,
соціокультурне розшарування людей у суспільстві визначається насамперед
типом мови, яким користується та або інша соціальна група. Тип мовного
спілкування являє собою щось подібне до айсберга – підводні 9/10
складаються з рівня утворення, виду діяльності людини, мовної культури
його безпосереднього середовища, особистих здатностей і т.д.

Аналіз мови як елемента соціокультурного життя дозволяє встановити
наступну його типологію:

– загальна літературна мова: письмовий (науковий: есе, трактати,
дослідження; художній: поезія, проза), усний (театр, лекції, проповідь);

– загальний утилітарний, або стандартна мова: письмовий (преса, реклама,
комерційна документація, будь-якого роду кореспонденція); усний (радіо,
телебачення й кіно);

– розмовна, фамільярна мова: письмовий (листа, записки); усний (усна
неформальна бесіда в повсякденних ситуаціях, жаргон, арго, ненормативна
лексика).

А. Моль ділить суспільство на чотири категорії, що роблять різний вплив
на мову залежно від свого положення в соціальній піраміді:

1. Категорія творців слів (учені, письменники, інженерно-технічна
інтелігенція).

2. Утворена публіка, що вважає себе здатної судити про ці слова.

3. Обличчя, що використовують мову в професійних цілях.

4. Пасивна маса. (У Франції 60-х рр. відносно утворена публіка
нараховувала до 2 млн. чоловік, а шар, що робить вплив на мову, –
близько 100 тис. чоловік.)

Словниковий склад мови – це зміст мови, що відбивається в словниках, що
становляться систематично: Оксфордському словнику (Англія), Ларусса
(Франція), Даля або Ожегова (Росія) і т.д. Словники містять у собі від
40 до 150 тис. словникових статей. Людина маси оперативно використовує
лише незначну частину слів, наявних у цих словниках.

У мові людини розрізняють граматику й риторику. Перша має справа із
правилами з’єднання слів. Ці правила строгі. Граматичні форми утворять
такий аспект громадського життя, у якому вимоги цензури, повага до
особистості й дотримання умовностей носять найбільш категоричний
характер. Риторика затверджує логіку побудови повідомлень,
використовуваних у міжособистісній мові. Тут панують в основному
інстинктивні способи вживання мови, засвоєні в процесі оволодіння рідною
мовою. В умовах широкого застосування засобів масової комунікації одними
з найпоширеніших методів переконання людей, що не мають навичок
самостійного міркування, є метод повторів, систематична надмірність
прикладів, маніпуляція статистичними даними й т.д. Такі повідомлення –
це передачі низької культурної якості (реклама у всіх її формах,
промивання мозків перед виборами, формування вигідного іміджу того або
іншого політичного діяча й т.д.).

До фактів культури ставляться також добутки мови, відібрані й збережені
спеціально. Розглянемо еволюцію їхніх форм в історії.

1. Усна до письмена мова зводилася до діалогу, поголосці, фольклору.

2. Усна літературна мова розвивалася у формах риторики (судова, дорадча,
показова мова), гомілетики (навчальна мова, проповідь, пропаганда),
сценічної мови (драма, читання вголос, диктант).

3. Письмова мова розвивалася в наступних формах: епіграфіка (напису на
надгробних пам’ятниках), нумізматика (напису на монетах, медалях),
сигілографія (історична дисципліна, пов’язана з печаткою, геральдикою),
палеографія (епістоли, тобто листа, а також документи, рукописна
література у вигляді гомілетичних добутків, гімнографій, житійної
літератури, географічних творів про подорожі, історичних творів у формі
хроніки, творів по різних мистецтвах, розважальних творів, повчальних
творів).

4. Неографія: художня література (епос, лірика, драма), наукова
література (рецензія, стаття, монографія, навчальний курс, дисертація),
журналістика (бібліографія, анотація, рецензія, памфлет, стаття).

Форми фіксації мови еволюціонували від написів на бересті, папірусі й
каменях надгробків у письмових цивілізаціях до пластинок, плівок і
дискет в інформаційному суспільстві.

Отже, узагальнюючи, можна сказати, що в комунікативних актах, що
супроводжує ситуації соціальної взаємодії, виникають мовні моделі,
адекватні конкретним ситуаціям. Така відповідність забезпечується
лінгвістичною компетентністю учасників ситуації, що у свою чергу
визначається їхнім соціальним досвідом (представляється спірної точка
зору, що відстоює вродженість такої компетентності). Лінгвістична
компетентність визначається чотирма параметрами: граматичною
правильністю, прийнятністю, зустрічальністю.

Спільне життя (у повсякденному) людей супроводжується появою безлічі
соціальних утворень, серед яких особливо виділяються групи, класи,
етноси й раси. Що лежить в основі соціального розшарування – розмаїтість
людей або ж соціокультурні, економічні, політичні й інші фактори, що
діють як би примусово, ззовні, розподіляючи їх по групах і тим самим
визначаючи статус, ролі й долю конкретних індивідів? Спробуємо знайти
відповіді на ці важливі питання.

Існує дивна подібність між людьми. Воно становить людську природу, що
усіх нас поєднує й відрізняє від інших живих істот. Але незважаючи на
подібність, наш повсякденний досвід переконує в тім, що між людьми є
величезну кількість розходжень: ми навіть зовні різнимося – по росту,
вазі, кольору волосся й шкіри, рисам і вираженню особи, поставі, ході й
т.д. Про це ж говорять фізичні й психічні досягнення людей, які фіксують
в книзі рекордів Гинеса. Зрозуміло, така розмаїтість людей корениться в
біології людини – ми народжуємося з різними генами. У той же час
біологія людини є джерелом розмаїтості людей тому, що саме вона створила
й можливість людського суспільства, і його необхідність. Діти
народжуються безпомічними істотами, і потрібна соціальна організація
виробництва їжі, житла, одягу й т.п., захисту слабких і одержання знань
про світ для виживання людей. Тому розмаїтість людей і мінливість такої
розмаїтості можливі лише в суспільстві й через суспільство. У результаті
з’являється проблема співвіднесення біологічної мінливості, що люди
успадковують від своїх біологічно, що різняться батьків, із впливами
середовища.

Отже, спадковість і середовище – об’єкти нашої уваги. Читач знає по
досвіду, що часто вони протиставляються. Існують навіть твердження, що
розходження в IQ (коефіцієнті інтелекту) на 80% визначаються генами й на
20% – середовищем. Однак такий плюралістичний підхід некоректний,
помилка складається в спробі приписати зовнішнім і внутрішнім силам
окремі, не зв’язані один з одним ролі, які вони грають у формуванні
індивідів і суспільства. Питання: Я відрізняюся від сусіда тому, що в
мене інші гени, або тому, що в мене інший життєвий досвід? – є з погляду
біології безглуздим. Спроби чітко відокремити зовнішні й внутрішні
причини йдуть ще від Р. Декарта, що представляли собі людський організм
як машину. Дроблення організму на частині дало позитивні результати,
наприклад, у медицині (поява професій хірурга, терапевта, невропатолога,
окуліста й т.д.). Однак невдачі такого підходу, особливо в розумінні
того, як запліднене яйце перетворюється в мислячу й діючу людину,
привели до наступних висновків: а) кожний організм є суб’єктом постійної
зміни протягом всього свого життя й б) організм у кожний момент часу
перебуває під спільним впливом взаємодіючих генів і середовища.

У силу цього ми можемо сказати, що зовнішня мінливість людини у
звичайному світі є продуктом суспільства, а саме: полові й географічні,
расові й етнічні розходження знаходять у суспільстві соціальні форми
через розвиток суспільного поділу праці й розподілу видів праці серед
людей по родовитості, власності або по здібностях.

Література

1.Орлова Э.А. Введение в социальную и культурную антропологию. М., 1994.

2.Розин В.М. Введение в культурологию. М., 1994.

3.Тойнбі А.Дж. Збагнення історії. – К., 2001.

4.Кнабе Г. Мова побутових речей. – К., 1991.

5. Моль А. Соціодинаміка культури. – К., 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020