.

Становлення і розвиток шкільної географічної освіти в Україні (перша половина ХХ століття) (автореферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
204 5113
Скачать документ

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

МЕЛЬНИЧУК Леся Іванівна

УДК 371.214:91(477)

Становлення і розвиток шкільної географічної освіти в Україні (перша
половина ХХ століття)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки АПН України.

Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор

Корнєєв Віктор Петрович,

Інститут педагогіки АПН України,

головний науковий співробітник

лабораторії географічної освіти.

Офіційні опоненти – доктор педагогічних наук, професор

Зеленська Любов Іванівна,

Дніпропетровський національний університет,

кафедра фізичної та економічної географії

кандидат педагогічних наук, доцент

Паламарчук Лариса Борисівна,

Київський міський педагогічний університет

імені Б. Д. Грінченка,

кафедра природничо-математичних

дисциплін

Провідна установа – Національний педагогічний університет імені М. П.
Драгоманова ,

Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “24” вересня 2004 року о 16 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.16 в Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка за адресою 01033, м. Київ, вул.
Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного
університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська,
58).

Автореферат розісланий “19” серпня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради
О.О. Безносюк

Загальна характеристика роботи.

Актуальність теми дослідження.

В умовах розбудови молодої української держави, з якою пов’язані
перспективи економічного добробуту, подальше розгортання
науково-технічного прогресу, інтеграція у світове співробітництво,
об’єктивно зростає потреба в реформуванні шкільної географічної освіти.
Перед викладанням шкільної географії життя ставить нові проблеми, які
стосуються, перш за все, місця і ролі географії в сучасній середній
школі, змісту і обсягу географічного матеріалу за роками навчання, форм,
методів та засобів викладання географії.

Для визначення тенденцій і шляхів подальшого розвитку географічної
освіти особливого значення набуває глибокий і всебічний аналіз досвіду
минулого. Теоретичні і практичні здобутки наших попередників у пошуках
удосконалення сучасної географічної освіти стали важливим джерелом
збагачення її теорії і практики. Історичний підхід дав нам змогу
розібратися в закономірностях поступового розвитку шкільної географічної
освіти, простежити етапи цього розвитку.

Дисертаційна робота становить собою дослідження становлення і розвитку
географічної освіти в Україні впродовж першої половини ХХ століття
(1900-1950 рр.). За цей період шкільна географічна освіта пройшла довгий
і нелегкий шлях свого реформування, суттєво змінилися її зміст і мета
викладання, принципи і метод навчання.

Прогресивні зміни у викладанні шкільної географії значною мірою були
обумовлені історичними подіями, що відбувалися в Україні. Вони
спрямовували її розвиток то на піднесення, то на спад. Вивчення цих
чинників, а також розвитку методичної думки і практичного шкільного
викладання географії в минулому дало змогу виявити не тільки загальні
тенденції до позитивних зрушень, але й прослідкувати характерні
особливості цього процесу на окремих його етапах.

Біля витоків вивчення наукових засад шкільної географії (1900-1917 рр.)
стояли такі відомі педагоги, методисти і культурно-освітні діячі, як Л.
Весін , Е.Ю. Петрі , С.Ф. Русова , Я.І. Руднєв , Б.І. Срезнєвський,
В.П.Нечаєв, Е. Лесгафт, С. Меч, А. Рогозинський, Д.М. Анучин , С.П.
Аржанов, А. Соколов та інші.

Питання становлення шкільної географії і географічної освіти
розглядалися в працях М.М. Баранського, В.П. Буданова, А.С. Баркова,
О.А.Івановського, В.В. Кістяківського , О.О. Борзова, С.Л. Рудницького ,
О.Т. Діброви .

Теоретичні і методичні питання розвитку шкільної географічної освіти та
вдосконалення викладання шкільної географії досліджувалися в працях О.О.
Половінкіна , П.Г. Терехова , Ю.Г. Саушкіна , В.Г. Ерделі.

Науково-методичні питання розвитку шкільної географії розкривають у
своїх працях А.В. Даринський, М.М. Паламарчук, О.В. Сухомлинська, О.В.
Плахотнік , А.Й. Сиротенко , М.П. Откаленко , Я.І. Жупанський , В.П.
Корнєєв, Б.О. Чернов, І.М. Рибачок, Є.Й. Шипович, П.Т. Тронько, Л.І.
Круглик, В.Д. Поданчук та ін.

Ці та пов’язані з ними питання широко висвітлювалися в періодичній
літературі: в журналах “Географія в школі”, “Шлях освіти”, “Радянська
школа”, “Советская педагогика”, “Вільна українська школа”, “Географія та
основи економіки в школі”; в методичних збірниках з обміну досвідом
викладання географії та методичної допомоги вчителям географії Одеси
(1926 р.), Дніпропетровська (1929 р.), Харкова (1930 р.) Житомира (1939
р.), Чернівців (1941 р.), Черкас (1952 р.) та інших.

Важливим джерелом для вивчення питань становлення і розвитку шкільної
географії як предмета викладання є постанови вищих державних органів
влади про школу і географічну освіту, інструктивно-методичні листи
(посилання, звернення) Наркому освіти та Управління середніх шкіл до
працівників освіти, а також матеріали вищезазначених географічних
з’їздів, конференцій, нарад тощо. При написанні дисертації були
використані навчальні програми з географії впродовж піввікового
періоду, а також дані статистичних довідників “Народна освіта на
Україні”(1925 – 1929рр.), “Освіта на Україні в цифрах” (1933 – 1936рр.)
та інші.

Аналіз наявної літератури, яка стосується розвитку шкільної географії у
першій половині ХХ століття дозволяє зробити висновок, що нині в Україні
розпочате грунтовне вивчення цілісної системи становлення шкільної
географічної освіти від її зародження до наших днів. Проте багато
проблем минулого ще не висвітлено, не систематизовано.

Недостатність науково обґрунтованої концепції становлення і, зокрема,
розвитку шкільної географічної освіти в Україні взагалі і в першій
половині ХХ століття, недостатнє висвітлення даної теми у педагогічній
літературі, необхідність систематизації, аналізу і узагальнення
наукової, педагогічної і методичної літератури щодо викладання шкільної
географії та вдосконалення географічної освіти в Україні стали основою
для вибору теми і окреслення проблематики даного дисертаційного
дослідження.

Організація дослідження. Дослідження проводилось поетапно з 1998 до 2003
року.

На першому етапі (1998-2000 рр.) було визначено напрям і розроблена
програма дослідження, вивчалася література з історії шкільної географії
і методики її викладання.

На другому етапі (2001-2002 рр.) увага була зосереджена на вивченні
документів вищих державних органів влади з питань шкільної освіти,
фондових і архівних матеріалів з проблем шкільної географії,
аналізувалися статистичні дані і картографічний матеріал.

На третьому етапі (2002-2003 рр.) – узагальнювались і оформлялись
результати дослідження, формувались висновки та рекомендації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження входило до плану науково-дослідницької роботи Інституту
педагогіки АПН України “Удосконалення змісту і методики географічної
освіти, науково-методичне забезпечення її навчальних курсів для різних
типів загальноосвітніх шкіл та класів”. Державний реєстраційний номер
0196 U 003091.

Об’єктом дослідження є шкільна географічна освіта в Україні, її
становлення і розвиток впродовж першої половини ХХ століття.

Предметом дослідження є писемні носії інформації про становлення і
розвиток шкільної географічної освіти з 1900 до 1950 рр.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є
комплексний аналіз етапів та особливостей процесу становлення і
розвитку шкільної географічної освіти в Україні в першій половині ХХ
століття.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

– вивчити і проаналізувати літературні джерела, які визначають специфіку
викладання шкільної географії та розвитку шкільної географічної освіти в
Україні в першій половині ХХ століття;

– систематизувати методичні погляди і підходи до визначення змісту і
обсягу географічного матеріалу в різних типах шкіл;

– обгрунтувати реальні позитивні зрушення в розвитку шкільної
географічної освіти внаслідок реалізації постанов вищих органів
державної влади з приводу покращення викладання географії в школах
України;

– проаналізувати поступове методологічне зміцнення шкільної географії
впродовж піввіку як основи для вдосконалення розвитку географічної
освіти в Україні;

систематизувати всі зміни в розвитку шкільної географії, визначити етапи
цього розвитку, виявити і проаналізувати особливості та тенденції
становлення і розвитку шкільної географії різних періодів.

Загальна гіпотеза дослідження полягає в припущенні, що розкриття
історичних аспектів становлення і розвитку шкільної географічної освіти
як складної, внутрішньо диференційованої цілісності, яка розвивається
під впливом матеріальних та духовних чинників, проходячи ряд етапів,
дасть можливість вчителям системно осмислити якісні зміни у викладанні
предмета, зрозуміти закономірності поступу шкільної географічної освіти
і напрямків її подальшого вдосконалення. Загальна гіпотеза дає підставу
прогнозувати стратегію пізнання сутності і тенденцій розвитку системи
шкільної географічної освіти в цілому.

Джерельною базою дослідження є писемні носії інформації, які містять
відомості про різні аспекти становлення і розвитку шкільної географічної
освіти в Україні у першій половині ХХ століття. Йдеться, зокрема, про
наукові праці вищезгаданих авторів – дослідників теорії та історії
педагогіки та історії географічної науки.

Методи дослідження. Дисертація має дослідницький характер.
Методологічною основою дослідження є логіко-гносеологічний,
структурно-функціональний та історичний підходи до вивчення об’єкта,
завдяки чому стає можливим його системний аналіз. Зокрема,
логіко-гносеологічний підхід передбачає теоретичний аналіз літературних
джерел з проблем становлення і розвитку шкільної географічної освіти.
Структурно-функціональний підхід до досліджуваного об’єкта передбачає
вивчення особливостей та функцій окремих елементів системи шкільної
географічної освіти та виявлення зв’язків між цими елементами.
Історичний підхід має на меті вивчення системи шкільної географічної
освіти та окремих її елементів в їх розвитку, встановлення зв’язків та
переходів між окремими його етапами. Системний підхід до вивчення
процесу становлення і розвитку шкільної географічної освіти уможливлює
його дослідження як органічної цілісності , де кожен елемент
детермінований цілим і, у свою чергу, детермінує усю цілісну систему, що
дає можливість прослідкувати усі аспекти розвитку шкільної географічної
освіти з урахуванням специфічної дії її чинників.

На різних етапах дослідження використовувались, зокрема, такі методи, як
узагальнення, класифікації, систематизації, аналіз і синтез, індукція і
дедукція, сходження від абстрактного до конкретного (при викладі
результатів дослідження), спеціальні методи – методи математичної
статистики, порівняльно-географічний метод тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що шкільна
географічна освіта першої половини ХХ століття стала предметом
спеціального дослідження; вперше проведено поетапну періодизацію
розвитку шкільної географічної освіти за першу половину ХХ століття,
прослідковано особливості кожного з цих етапів; виявлено основні
чинники, що впливали на розвиток шкільної географічної освіти,
конкретизовано місце і роль кожного з них; виявлено основні тенденції
розвитку шкільної географії впродовж означеного періоду; систематизовано
чинники, які обумовлювали вдосконалення викладання географії в школі.

Практичне значення одержаних результатів. Наукові результати виконаного
дослідження можуть бути методологічною і фактологічною основою для
подальшого вивчення процесу становлення і розвитку шкільної географічної
освіти в Україні. Матеріали роботи можуть реалізуватися в освітянській
практиці при викладанні шкільної географії, а також можуть бути
використані при розробці стандарту шкільної географічної освіти в
Україні, при підготовці спецкурсів та спецсемінарів в системі підвищення
кваліфікації вчителів географії.

Вчителі географії можуть використати матеріал дисертації для порівняння
форм і методів викладання шкільної географії в першій половині ХХ
століття з сучасними вимогами.

У дисертаційній роботі узагальнено проблеми розвитку шкільної географії
за п’ятдесят років та шляхи їх вирішення.

Аналіз науково-методичного досвіду створення шкільних навчальних планів,
програм, підручників, навчального обладнання з географії, їх подальшого
удосконалення з урахуванням досягнень географічної науки, дидактики,
шкільної методики стали практичною цінністю у викладанні географії,
особливо на сучасному етапі при розробці стандартів шкільної
географічної освіти.

Особистий внесок автора полягає у теоретичному і методологічному
обґрунтуванні концепції дослідження шкільної географічної освіти в її
розвитку 1900-1950 рр.; у системному аналізі виявлених літературних,
архівних, фондових, статистичних, картографічних джерел дослідження; на
основі всебічного опрацювання зібраних матеріалів виділено і
обґрунтовано чотири основних етапи становлення і розвитку шкільної
географічної освіти у першій половині ХХ століття.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження
доповідалися на засіданнях лабораторії географічної освіти Інституту
педагогіки АПН України (2000-2003 рр.), на 8 з’їзді Українського
географічного товариства (Луцьк, 2000 р.), на ХІІ Міжнародному
науково-методичному семінарі “Модернізація і реформування середньої,
вищої і післядипломної географічної та картографічної освіти в країнах
СНД: досвід, проблеми, перспективи” (Харків, 2003р.), на ІІ Міжнародній
науково-технічній конференції “Географічна освіта і наука в Україні”
(Київ, 2003 р.).

Апробація результатів дослідження здійснювалася під час викладання
географії в середній школах № 200 і № 13 м. Києва впродовж тринадцяти
років.

Публікації. Основні положення, результати дослідження і висновки
дисертації знайшли відображення в 11 одноосібних публікаціях, з них 5 –
у фахових виданнях, чотири – у збірниках матеріалів міжнародних
конференцій і семінарів та дві – у збірнику тез. Обсяг опублікованих
наукових праць становить 3,2 др. арк.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу,
чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.
Текст дисертації викладений на 171 сторінці, ілюстрований двома
рисунками, містить 7 таблиць, 5 додатків. Список використаних джерел
включає 216 найменувань.

Основний зміст дисертації.

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми дисертації,
характеризується стан вивчення проблеми, зв’язок з науковими програмами,
планами, темами: визначено об’єкт, предмет; сформульовано мету і
завдання дослідження; розкрито наукову новизну і практичне значення
одержаних результатів, виділено особистий внесок здобувача в розкритті
теми дослідження, подано відомості щодо апробації основних положень
дисертаційної роботи.

У першому розділі “Шкільна географія в Україні на початку ХХ століття”
(1900-1917рр.) досліджуються складні, суперечливі процеси становлення і
формування географії як навчального предмета у школах України.

На характер розгортання цього процесу вирішальний вплив мали політичні
фактори. Територія України була поділена між двома сусідніми імперіями –
Російською та Австро-Угорською, причому українські землі в їх складі
були на становищі колоній. Урядові кола цих країн робили все, щоб
ліквідувати етнонаціональну і соціокультурну самобутність українського
населення. Більше того, сама назва “Україна” і “українці” була по суті
під забороною. Прогресивна українська громадськість виступала проти
такого поділу України, за збереження самобутності українського народу,
за автономію, а деякі діячі – за політичну незалежність і об’єднання
українських земель. Зрозуміло, що в таких умовах вивчення географії,
зокрема географії України, в школах неодмінно набирало політичного
звучання і строго контролювалось відповідними владними структурами. Як
наслідок, рівень шкільної географічної освіти на Україні залишався
вельми низьким, її викладання було однобічним, урізаним, препарованим і
строго дозованим.

На початку ХХ століття географія в школах України була другорядним
предметом, а в початковій школі її, як окремого предмета, взагалі не
існувало. Натомість вивчали окремі географічні теми, оповідання, які
давали дітям мізерні географічні знання.

Починаючи з 1907 р., географія поступово вводиться до програм у нижчих
класах гімназій, у реальних училищах, відомчих училищах, приватних
школах. Однак рівень її викладання ще протягом тривалого часу був
незадовільним. Методика була застарілою і примітивною. Ніяких пояснень
на уроках учитель не давав, сама географія вважалася предметом
непояснювальним. Вся робота у класі (як і позакласна) зводилася до
запам’ятовування різного роду назв річок, гір, озер, міст, островів,
гірських вершин, кількості жителів у країнах, тобто, за словами
Е.Лесгафта, “процвітав номенклатурний напрям у шкільній географії”. Від
учнів 10-12 років вимагалося пам’ятати до 2 тисяч назв, близько 1 тисячі
цифр, зазубрити матеріал підручника. Діти розгублювалися у цьому обсязі
географічної номенклатури та її комбінаціях.

Обов’язковим видом занять на уроках географії було креслення і
розмальовування карт, яке зводилося до перемальовування або складання їх
за географічною сіткою, на розсуд самих дітей. Згодом до цього виду
занять додалося складання діаграм і картограм. Кресленням захоплювалися
настільки, що увесь центр географічної роботи у багатьох школах було
перенесено на малювання. Це забирало у дітей багато часу, але зовсім не
поглиблювало їхні географічні знання.

Гальмом розвитку шкільної географії була також недостатня кількість
географічних матеріалів для потреб саме шкільної географії, зокрема карт
і атласів, інших засобів унаочнення, картин, підручників, а також
недосконалі методи навчання. Учителі часто не володіли достовірними
знаннями, були слабо обізнані з науковими досягненнями у галузі
географії.

Місце шкільної географії в системі шкільних предметів було невизначеним.
Кожна школа, гімназія чи училище, залежно від змісту освіти, самі
визначали власний навчальний план. Так, у реальних училищах географію
вивчали в перших п’яти, а в жіночих гімназіях – у перших чотирьох
класах. У комерційних училищах географію викладали в середніх (6, 7, 8)
класах.

Різноманітність навчальних планів доповнювалась розмаїттям програм.
Єдиних програм викладання географії не було. Кожен вчитель на свій
розсуд визначав обсяг матеріалу в межах часу, що відводився на вивчення
географії. А цей час був мізерним: усього дві години на тиждень. Окремі
розділи математичної і особливо фізичної географії “випадали” з
програми, інші ж були далекі від науковості.

Однак, незважаючи на те, що в різних типах шкіл географія займала в
навчальних планах неоднакове місце і викладалася за різними програмами,
все ж таки мав місце певний розподіл навчального географічного матеріалу
по класах, який проіснував майже до 1917 р. (за М. Баранським, 1954):

1 клас – попередні відомості з фізичної та математичної географії,
короткий огляд світу, елементарний огляд Росії;

2 клас – географія Азії, Африки, Америки, Австралії;

3 клас – географія Європи;

4 клас – географія Росії.

Такий розподіл матеріалу з географії для шкіл України був найбільш
прийнятним, оскільки в більшості з них цей предмет у старших класах не
викладався.

Однак учителі не завжди дотримувались і цього розподілу. Викладачі на
місцях створювали власні програми, розробляли методичні наочні
посібники. Тобто пошуки шляхів поліпшення викладання географії в школі
тривали.

На початку ХХ століття було проведено реформу загальноосвітньої школи.
До навчального плану в початковій школі ввели курс “Природознавство”, а
з п’ятого року навчання – курс “Батьківщинознавство”. Збільшилася
кількість годин (з 6 до 10 годин на тиждень) для вивчення цих предметів.

Реформування середньої школи дало можливість поліпшити викладання
географії в гімназіях, удосконалити його в нижчих класах. Посилився
інтерес до вивчення природознавства, зменшувався обсяг вивчення
номенклатури.

У 1910-1915 рр. тривала робота над розробленням нових навчальних
програм. До цієї роботи залучалися представники земського і міського
самоврядування, окремі вчительські товариства, кращі педагогічні кадри.
На сторінках газет і журналів з’являється низка публікацій з питань
шкільної географії, а також доповідей і виступів, у яких дедалі гостріше
ставилося питання про дальший розвиток шкільної географії. Міністерство
народної освіти змушене було визнати, що для одержання загальної освіти
обов’язковим є знання географії (Циркуляр, 1914).

На розвиток шкільної географії в Україні значний вплив мали ХІ з’їзд
природознавців і лікарів, що проходив у Санкт-Петербурзі в грудні 1902
р., ІІІ з’їзд викладачів природничих наук, що відбувся в Києві 28 грудня
1909 р. та Перший з’їзд викладачів географії, який відбувся в березні
1915 р. у Москві. На з’їздах відзначалося, що викладання шкільної
географії розвиває думку учнів, привчає до спостережливості, викликає
допитливість та інтерес до предмета. Робиться спроба внести до повного
курсу географії в середній школі політичну географію та етнографію.
Одним з важливих питань, що обговорювалися на з’їздах, було створення
шкільних географічних кабінетів “для правильної і успішної постановки
викладання географії” (Руднєв Я.І., 1908). На з’їздах приділялася значна
увага залученню до викладання географії природознавців, осіб, що
навчалися на кафедрі географії природничо-історичного відділення
фізико-математичного факультету, і обрали географію своєю спеціальністю.

На з’їзді в Києві дискутувалось питання, чи має географія свій предмет
дослідження, чи не є вона повторенням усього того, що вивчає природнича
фізика і природнича історія (палеогеографія). Учасник з’їзду, викладач
Київського реального училища А. Рогозинський писав, що учасники з’їзду
дійшли спільної думки: географія не є чимось збірним із запозиченого у
різних наук, їх відкриттів, висновків і положень. Це окрема наукова
дисципліна, яка має свій власний предмет спостереження і свої власні
погляди на таке спостереження.

Незважаючи на позитивні зрушення в обговоренні питань шкільної
географії, рівень її викладання в школах України все ж залишався
незадовільним. Це може здаватися парадоксальним, з огляду на те, що
початок ХХ століття характеризувався значним розвитком географічної
науки. Цьому сприяла діяльність Імператорського Руського географічного
товариства, яке в той час було значним науковим і культурним осередком.
Наукові експедиції і дослідження дали для шкільної географії величезний
матеріал. Проте в практиці викладання географії результати досліджень,
факти і узагальнення даних географічної науки майже не
використовувались.

Невідповідність розвитку географічної науки стану викладання шкільної
географії призвело до того, що, за словами Лесгафта Е. (1913), діти, які
закінчували школу, йшли в життя з дуже бідним запасом знань з географії,
який ніяк не можна було співвіднести з рівнем розвитку науки.

Різні підходи до викладання географії в школі знайшли своє концентроване
вираження в тривалій і гострій дискусії про те, яким повинен бути
шкільний підручник з географії. Одні схилялися до думки, що він має бути
коротким, описово-номенклатурним, де б містилися імена, цифри,
відомості, не пов’язані між собою за змістом. Інші їм заперечували.
Зокрема, проф. О.А. Івановський (1915) виступив проти “коротких”
підручників, які, вважав він, “містять в собі тільки шкаралупку, а зерно
учнівської роботи в них відсутнє”.

Дискусія скінчилася тим, що більшість педагогів погодилась: підручник
повинен бути не дуже коротким і не дуже насиченим, у ньому має
поміщатися така кількість матеріалу з географії, яка може бути
опрацьована з учнями протягом року.

Усі підручники з шкільної географії початку ХХ століття О.А.
Івановський (1915) поділяв на три групи.

До першої з них він відніс старі підручники, які містили велику
кількість номенклатурних даних. Через них географія, вважав він,
перетворилася на нецікавий, сухий предмет навчання. До цієї групи
належали підручники А. Лінберга, В. Ряднова, Є.Г. Лебедєва, І.П.
Матченка.

До другої групи потрапили підручники, в яких номенклатуру було зведено
до мінімуму і водночас вміщено надто невеликий обсяг матеріалу з
географії.

Третю групу становили підручники нового типу. З 1900 до 1916 рр. ця
група значно зросла кількісно. Авторами кращих підручників були П.
Броунов, А. Свиридов, Е. Лесгафт, Г. Іванов, С.Ф. Русова, С. Меч.
Географічна номенклатура в них була оптимальною, самі вони були невеликі
за обсягом, викладені доступною мовою. У підручниках А. Свиридова, І.
Словцова, М. Панченка, О. Холмика було вміщено опис земель Малоросії,
Києво-Чернігівського регіону, Волині, Поділля, Слобідської України.

Отже, на початку ХХ століття шкільна географія в школах України
викладалася, однак рівень був досить низьким. До того ж з боку органів
освіти їй приділялася недостатня увага. Серед шкільних предметів вона
займала другорядне місце. Убогою залишалася матеріальна база навчання,
незадовільними були науково-методичний рівень викладання предмета,
унаочнення.

У другому розділі “Розвиток шкільної географічної освіти в Україні з
1917 до 1930 рр.” досліджуються складні проблеми, пов’язані з пошуками
шляхів поліпшення викладання географії як шкільного предмета.

На цей час припадають “лівацькі” експерименти над шкільною географією
(Баранський М.М., 1954), які були негативістською реакцією на принципи і
засади старої школи з її авторитаризмом і муштрою. При цьому бездумно
відкидались усі її раціональні елементи. Викладання географії вкрай
примітивізувалось, будь-які пропозиції щодо його вдосконалення
відкидались. Висловлювалися проти оцінок, екзаменів, завдань учням
додому, критикувалися підручники, урочна система навчання, предметна
система викладання матеріалу. З метою скорочення кількості предметів
робилися спроби взагалі ліквідувати шкільну географію як навчальний
предмет, а необхідні для учнів географічні відомості безсистемно
розкидалися між дисциплінами природничого циклу.

Однією із “лівацьких” спроб ліквідувати географію як самостійний предмет
було, наприклад, поширення в школах України так званих ландшафтних
програм з географії, коли основна увага у вивченні географічного
матеріалу зосереджувалася на розкритті особливостей окремих ландшафтів
(Буданов В.П, 1919). За прикладом РРФСР, усі розділи програми з
географії України було заповнено назвами різноманітних ландшафтів
(степовий ландшафт, ландшафти Карпат, південний ландшафт, кочовий
ландшафт тощо). Сам термін “географія” майже зник з шкільного вжитку.
“Вивчення ландшафтів” (навіть не “ландшафтознавство”) – так називався
цей предмет у розкладі занять. Наркомос України підтримував таке
“новаторство”, не підозрюючи, якої шкоди воно завдавало шкільній
географії.

У 1922-1923 рр. у школах України на зміну ландшафтним програмам прийшли
“комплексові”, які протрималися у різних варіантах майже впродовж 10
років. Це, за словами В.П.Буданова , “був період важкої кризи для
шкільної географії”.

Схему комплексової програми було взято з російської системи освіти і
пристосовано до шкіл України. Для початкової школи або учнів 1-го
ступеня навчання (1, 2, 3, 4 класи) програма складалася з окремих тем і
розподілялася на три колонки (за Баранським М.М., 1954): природа і
людина, праця, суспільство. Для учнів ІІ ступеня навчання (5, 6, 7
класи) програма подавалася теж за трьома колонками: природа, її
багатства і сили, використання цих багатств і сил людиною, суспільне
життя.

?

?

o

eX

e

e

зчинився в комплексових темах, що ні про яке систематичне опрацювання
його не могло бути й мови” (Буданов В.П., 1949). Таке поглинання всіх
предметів “трьома колонками” (Баранський М., 1954) і робота без
підручників призвели до того, що географія як предмет викладання зникла
і в початковій, і в середній школі, “розчинившись” у природознавстві,
фізиці, суспільствознавстві.

Викладання матеріалу за комплексовими програмами проводилось одночасно
за трьома колонками відразу. Заняття тривали стільки, скільки цього
вимагали інтереси школярів,без поділу на уроки, без будь-яких перерв.
Теми комплексових занять обирали самі діти, виходячи із власної
зацікавленості та допитливості. Для зручності теми класифікувалися,
виділялися предметні і робочі теми.

Комплексове навчання зводилося, по суті, до безпредметного викладу
матеріалу. Як наслідок, стан справ з викладанням шкільної географії
погіршувався. Знання фізичної географії і робота з картою зовсім
занепали.

Спроби виправити становище звелись до пошуків нових варіантів
комплексових програм та їх методичного забезпечення. Вчителі
ознайомлювалися з методикою комплексової праці зі статей у журналах,
газетах, з доповідей, лекцій і бесід під час проведення вчительських
конференцій, семінарів. У більшості шкіл ці “новітні” програми навчання
запроваджувалися суто формально. Самі вчителі не завжди розуміли, для
чого це робиться, не кажучи вже про відповідну підготовку до викладання.
Наркомос України не давав ніяких вказівок і пояснень, як правильно
користуватися комплексом. Мовчали і відділи народної освіти. Тому багато
вчителів, особливо у віддалених сільських школах, продовжували працювати
за старими програмами.

Тільки в 1927-1928 навчальному році комплексові програми було піддано
гострій критиці з боку відділів народної освіти, вчителів,
громадськості. Тоді ж Наркомос видав нові програми з географії, проте
старий підхід не було подолано. Лише в старших класах середньої школи
було зроблено спробу ввести у викладання окремих дисциплін (тільки
загальні теми).

З 1929 року спостерігалося масове захоплення “методом проектів” і
“дальтон-планом” (система організації навчально-виховної роботи, яка
ґрунтувалась на принципі індивідуального навчання в школі). Ці методи
продовжували практику безпредметного навчання, “повільно, але впевнено,
вели до підпорядкування знань учнів завданням тієї чи іншої проектної
теми, отже, до цілковитої безсистемності в набуванні цих знань і до
знищення їх якості” (Буданов В.П., 1949).

За дальтон-планом переважав лабораторно-бригадний метод роботи, діти
працювали індивідуально над виконанням завдання певного циклу.

І метод проектів, і дальтон-план були складовими комплексовості в
навчанні географії і однаково шкідливими для неї як предмета шкільного
викладання, оскільки зовсім не сприяли її розвитку.

Шкільна географічна освіта цього періоду переживала значні проблеми. В
її розвитку помітні спади, гальмування, відхилення. Надто
віддзеркалювалось на викладанні шкільної географії її заполітизованість.
Вона не набула в школах України самостійності як навчальний предмет.

В третьому розділі “Становлення і розвиток шкільної географічної освіти
з 1930 до 1940 рр.” аналізуються позитивні зміни в суспільному
ставленні до викладання географії в школі, зміни в структурі і змісті
шкільного курсу географії.

Після ряду Постанов вищих державних органів влади (5 вересня 1931 р., 25
серпня 1932р., 16 травня 1934 р. та інші) географія утверджується як
самостійний і важливий загальноосвітній предмет шкільного навчання. Ці
Постанови стали рішучим і поворотним моментом у розвитку шкільної
географічної освіти. Зріс інтерес до шкільної географії, намітився
перехід до активних форм викладання, покращувалась матеріальна база
навчання з предмета.

Група авторів в складі М.М. Баранського, А.С. Баранова, А.А. Некрасова,
О.О. Половінкіна, Б.М. Камінського розробили нові програми з шкільної
географії. Ці програми були розраховані на перспективу і тому дістали
назву “стабільних” (Половінкін О.О., 1940). З невеликими змінами,
уточненнями і доповненнями (1935р., 1937р.) вони проіснували аж до 1947
р. Ними користувалися і пізніше.

У програмах було зроблено наголос на зв’язок географічного матеріалу з
картою (Постанова від 25 серпня 1932 р.) “Без карти нема, не може бути
ніякого навчання географії”, – писав, зокрема, проф. В.П.Буданов, 1938).
Науково-методична рада, яку було створено при Харківському
науково-дослідному інституті географії і картографії, за порівняно
короткий період своєї роботи вивчила стан справ із шкільними
географічними картами, відкинула застарілі і розробила перелік карт
відповідно до потреб середньої школи і вимог програм з географії.
Підготовлений мінімум географічних карт дав можливість задовольнити
потреби шкіл від п’ятого до дев’ятого класів.

Новим підтвердженням посиленої уваги до географії в цей період стала
Постанова вищих державних органів влади від 16 травня 1934р. “Про
викладання географії в початковій і середній школах СРСР”. Ця постанова
прирівнюється до етапного переходу у викладанні та оцінці географії і як
науки, і як предмета шкільного викладання. Постанова мала для шкільної
географії велике історичне значення: затверджувався суто географічний її
зміст, започатковано новий етап у її становленні і розвитку, значно
піднесено престиж предмета. Географія увійшла в практику шкіл як
обов’язковий навчальний предмет. Постанова була схвально сприйнята
вчителями України і надихнула їх на активізацію роботи для кращого
засвоєння учнями систематичних географічних знань.

На виконання постанови уряду Наркомос здійснив ряд заходів з метою
поліпшення викладання географії в початковій і середній школах.

Збільшення кількості годин на вивчення матеріалу зумовило зміни його
розподілу за класами. На вивчення фізичної географії виділялося три роки
(5-7 класи). Економічна географія викладалася в старших (8-9) класах.

Для кожного класу визначався чіткий зміст навчального матеріалу, його
обсяг, а також певні завдання в його освоєнні. Це сприяло покращенню
викладання географії як шкільного предмета, зміцненню її позицій,
підвищенню освітнього рівня школярів.

В 1935 р. було порушено питання про створення стабільних підручників.
Проте тогочасні важкі економічні умови не дали змоги повністю
забезпечити ними школи України. Це було зроблено пізніше, причому
підручники для всіх класів були випущені українською мовою.

Разом з підвищенням вимог до викладання географії зростали вимоги до
кваліфікаційного рівня вчителів. На той час тільки 10% з них мали вищу
географічну освіту. Тому на початку 1936-1937 навчального року Раднарком
затвердив план підвищення кваліфікації і заочного навчання вчителів, що
працювали в школі і не мали закінченої педагогічної освіти.

Така акція дала свої позитивні результати у викладанні географії.
Збулися передбачення О.А. Іванівського, який казав, що освічений вчитель
сам буде вчитися, розширювати свої географічні знання, бо “географія,
як наука, розвивається постійно, рухається вперед, і вчитель не може і
не повинен відставати від цього руху” ( 1915).

Як наслідок, школи України в 30-40 роках ХХ ст. зробили значний крок
вперед у викладанні географії, досягли помітних успіхів у розвитку
шкільної географічної освіти.

В четвертому розділі “Шкільна географічна освіта в Україні з 1940 до
1950 рр.” проаналізовано основні чинники та заходи, які обумовили
корінні зміни у викладанні географії в українських школах зазначеного
періоду. Ці роки були сприятливими для піднесення рівня викладання
шкільної географії, вдосконалення її методики. Прагнучи забезпечити
високий рівень знань учнів, вчителі широко використовували нагромаджений
досвід викладання. Щоб уникнути шаблонів при проведенні занять, вчителі,
враховуючи поради В.Г. Ерделі (1949), не копіювали досвід інших
викладачів, а брали його за основу, творчо переосмислювали, прагнули
відшукати кращі шляхи і засоби викладання.

У 40-х роках в школах України остаточно утвердився урок як основна форма
організації занять. В межах уроку стали можливими різні варіанти
поєднання індивідуальної, групової і фронтальної форм роботи. Вивчати
географічний матеріал вчителі були зобов’язані в певній послідовності,
відповідно до стабільних програм і підручників.

Урок вимагав творчого підходу вчителів до виборів активних форм і
методів викладання матеріалу. Щоб полегшити підготовку вчителів до
уроків, методичні журнали “Географія в школі”, “Комуністична освіта”,
“Радянська педагогіка”, “Радянська школа” друкували на своїх сторінках
дослівний опис конкретних уроків. Але висновків, узагальнень методичного
характеру щодо їх проведення не давалось.

Методична необізнаність часто повертала вчителів до старої форми
викладу географічного матеріалу. Уроки проводились у формі лекцій або
методом загальних формулювань. В ряді шкіл мала місце цілковита
покірність стабільним підручникам, що призводило до книжно-словесних
форм навчання. Рівень досліджень, спостережливість на уроках
знижувались. Викладання географії орієнтувалося на механічне засвоєння
великої кількості матеріалу стабільних підручників.

Учні одержували строго регламентовані географічні знання. Активність
учнів падала, їх зацікавленість у набутті географічних знань поступово
почала знижуватись.

Рівень географічної освіти потребував методичного вдосконалення
викладання шкільної географії. У зв’язку з цим Наркомос видав наказ “Про
посилення методичної допомоги вчителям”, згідно якого визначалося ряд
конкретних заходів щодо підвищення якості методичної роботи на основі
вивчення та узагальнення кращого педагогічного досвіду в республіці. При
Шкільній Управі Наркомосу було створено постійне лекційне бюро з
професорів, наукових працівників та кращих вчителів, завданням якого
було надавати методичні поради в різних містах і районах України. В
Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Вінниці, Донецьку, Чернівцях були
організовані заняття з актуальних питань методики географії. В усіх
районах були відкриті методичні кабінети, районні, кущові, шкільні
методичні об’єднання вчителів. Почали працювати постійно діючі предметні
комісії, завданням яких був перегляд і апробація методичних розробок,
аналіз і узагальнення методичної роботи в школах, висвітлення досвіду
кращих вчителів-новаторів. Серед вчителів розгорнулося змагання за
оволодіння педагогічною майстерністю. На той час ні підручник з
педагогіки, ні існуючі методики не давали вичерпної відповіді на
питання, що являє собою педагогічна майстерність, як її досягти. Пошуки
її секретів продовжуються до наших днів.

За цей період багато зроблено для зміцнення матеріальної бази шкільної
географії. Збільшився випуск посібників, приладів, появилися перші
навчальні географічні фільми, рельєфні карти, макети, а згодом почали
видаватися атласи, глобуси, контурні карти, книги і журнали для
вчителів, географічні хрестоматії для 3, 4, 5, 6 класів. Ці видання були
для вчителів і учнів джерелом знань, засобом прилучення до наукових
досягнень і відкриттів.

Відновилася діяльність географічних товариств. Вони давали змогу
вчителям спілкуватися щодо питань розвитку науки, освіти, методики
викладання шкільної географії, сприяли пошукам нових шляхів підвищення
педагогічної майстерності.

Мирна праця вчителів України була перервана війною 1941-1945 рр. Війна
висунула нові завдання, внесла певні зміни в зміст і методи роботи
вчителів. При викладанні географічного матеріалу вони змушені були
органічно пов’язувати шкільне навчання з військовою тематикою, а методи
навчання пристосовувати до умов військової обстановки.

Серед шкільних предметів географія найтісніше пов’язана з питаннями
оборони країни. Тільки шкільна географія займається топографічним
зніманням місцевості, вчить читати і розуміти географічну карту,
визначати кордони держав або регіонів, розміри території, особливості їх
географічного положення, що вельми важливо у воєнній справі.

Газета “Правда” від 10 вересня 1937 р. у передовій статті “Відмінно
знати географію” відзначала: “Точне і досконале знання місцевості, її
особливостей, рельєфу – одне з найважливіших умов успішних дій сучасної
армії з усією її новою і різноманітною технікою. Боєць повинен відмінно
знати географію”.

На уроках фізичної географії учні одержували знання визначати сторони
горизонту, орієнтуватися за компасом, за сонцем, за певними предметами
на місцевості, користуватися планшетом, масштабом, визначати азимути. Ці
знання і навички знадобилися молодим воїнам.

Війна показала не тільки успіхи у викладанні шкільної географії, а й
виявила ряд недоліків. Одним з них було невміння читати топографічну
карту, недостатня увага до вироблення навичок використовувати їх при
виконанні практичних робіт, орієнтуватись на місцевості тощо.

Отже, у важкі роки війни шкільна географічна освіта не тільки не
припиняла свого розвитку і вдосконалення, а набула важливого державного
значення, перетворившись у військово-географічну освіту, таку необхідну
для молодих захисників Вітчизни.

У повоєнний період характерними особливостями викладання шкільної
географії були пропаганда активних методів навчання, підвищення
науково-теоретичного і методичного рівнів учителів, подолання формалізму
при викладанні предмета, виховання патріотизму в процесі навчання.

Потреба вдосконалення загальної географічної освіти вимагала зміни
програм з предмета. В 1947 р. Міністерство освіти розробило нові
навчальні плани і програми, які внесли певні зміни до структури і змісту
курсу шкільної географії. Географія поширювалася на 10-й клас. Курс
загальної фізичної географії переміщувався з 5 до 8 класу, а курс
економічної географії СРСР – з 8 до 10 класу. Огляд материків вивчався
протягом півтора року в 5 класі і в першому півріччі 6 класу. Фізична
географія СРСР також вивчалася протягом півтора року – в другому
півріччі 6 і у 7 класі.

Хоч програми були складені надто стисло, “алгебраїчно” (Баранський М.М.,
1947), вони давали можливість реально застосовувати предметні методи
викладання географії. З цією метою до програм були включені обов’язкові
практичні заняття, екскурсії, спостереження, різні види краєзнавчої
роботи. Такі зміни в програмах шкільної географії відповідали потребам
зростання вимог до одержання географічної освіти в країні.

Впровадження нових програм викликало необхідність переглянути існуючі
підручники, які вміщували застарілі географічні явища і факти, не
відповідали вимогам сьогодення. Протягом 1948-1950 рр. всі шкільні
підручники з географії були перевидані відповідно до нових програм. За
це й же час обновляється унаочнення з предмета, виходять з друку
хрестоматії для 5, 6, 7 класів, “Словник географічних назв” М.С.
Бондарського, публікується ряд статей методичного характеру (зокрема,
“Про наочність у викладанні економічної географії”, “Як необхідно
працювати з підручником в школі” проф. М.М. Баранського), які давали
неоціненні поради вчителям географії, націлювали їх на пошуки інновацій
при викладанні шкільної географії.

Наслідком цих заходів була значна активізація зусиль, направлених на
покращення викладання географії в школах, на підвищення його
теоретичного і методичного рівня. В школах України йшла постійна і
наполеглива робота над вдосконаленням шкільної географічної освіти.
Зросла відповідальність учителів за якість навчання і рівень
географічних знань. Іскри педагогічної творчості спалахували то в одній,
то в другій школах, закликали не заспокоюватися на досягнутому, а шукати
нові шляхи до розв’язання ще не вирішених питань шкільної географії,
підвищувати якість її викладання. Адже можливості поліпшення викладання
шкільної географії і підвищення рівня географічної освіти невичерпні.

ВИСНОВКИ

Шкільна географічна освіта в Україні в першій половині ХХ ст.
формувалась і розвивалась під дією матеріальних і духовних чинників,
серед яких вирішальну роль відігравали економічні, політичні,
ідеологічні чинники та розвиток географічної і психолого-педагогічної
науки.

Економічні чинники детермінували розвиток шкільної географії у двох
аспектах:

а) вони формували “соціальне замовлення” школі на підготовку майбутніх
працівників тих сфер діяльності, де важливим є володіння географічними
знаннями, зокрема майбутніх фахівців, для яких географічні знання є
необхідною складовою частиною їх фахової підготовки;

б) вони визначали матеріальну базу шкільної географії, зокрема
матеріально-технічні засоби викладання та засвоєння географічних знань.

3. Політичні та ідеологічні чинники визначали соціальну та
ідейно-політичну

орієнтацію курсу шкільної географії.

4. Водночас обумовлювали вдосконалення викладання шкільної географії і
розвиток географічної освіти такі чинники :

– науково-методичний досвід створення шкільних навчальних планів і
програм;

– видання підручників і посібників;

– вдосконалення навчального обладнання з географії;

– розширення джерел географічних знань;

– урахування досягнень географічної науки;

– розвиток методики викладання географії.

5. Розвиток географічної науки визначав науковий рівень викладання
географії в

школі, рівень шкільних підручників, засобів унаочнення тощо.

6. Розвиток психолого-педагогічної науки визначав форми і методи
викладання

та засвоєння географічних знань у школі.

7. Шкільна географічна освіта в Україні впродовж першої половини ХХ ст.
у

своєму розвитку пройшла 4 основних етапи:

а) 1900 – 1917 рр. – етап становлення географії як шкільного навчального

предмета;

б) 1917 – 1930 рр. – етап складних і суперечливих пошуків шкільної
геогра-

фічної освіти;

в) 1930 – 1940 рр. – етап становлення сучасних підходів до викладання

географії в школі;

г) 1940 – 1950 рр. – етап утвердження географії як самостійного
шкільного загальноосвітнього предмета.

8. У розвитку шкільної географічної освіти в Україні впродовж першої
половини ХХ століття прослідковується кілька тенденцій, зокрема:

а) від вивчення географії як допоміжного предмета до утвердження її як
самостійної шкільної дисципліни і до формування розгалуженої системи
географічних дисциплін;

б) тенденція до розширення соціальної мети шкільної географічної освіти
:

якщо спочатку викладання географії мало суто просвітницькі цілі, то
згодом до них долучаються політичні й ідеологічні цілі
(обґрунтування політики держави, переваг соціалістичної системи
господарювання тощо), а ще пізніше, окрім них, все більшого значення
набирають суто економічні, господарські цілі ( підготовка майбутніх
працівників, зокрема фахівців, для яких наявність географічних знань є
необхідною умовою їх ефективної роботи).

Отже, в школах України протягом першої половини ХХ століття шлях
становлення і розвитку шкільної географічної освіти був непростим. Йшла
наполеглива робота вчителів, методистів, науковців над вдосконаленням
викладання шкільної географії, що було першою умовою розвитку і
реформування географічної освіти. Складність одержання шкільної
географічної освіти вимагала залучення до цієї роботи уваги всієї
географічної громадськості і навіть уряду. Адже можливості поліпшення
викладання шкільної географії, а разом з тим і підвищення рівня
географічної освіти, невичерпні.

Основні публікації за темою дисертації

Основний зміст дисертації викладено в таких публікаціях:

Мельничук Л.І. Шкільна географія в Україні на початку ХХ століття (1900
– 1917 рр.). // Географія та основи економіки в школі. – 2002. – № 2.–
С. 40 – 42.

Мельничук Л.І. Розвиток шкільної географії в Україні у 20 – 30 роках ХХ
століття // Географія та основи економіки в школі. – 2002. – № 5.– С. 37
– 39.

Мельничук Л.І. Зміцнення позицій шкільної географії в 30 – 40 рр. ХХ
століття. // Географія та основи економіки в школі. – 2003. – № 4.– С.
45 – 47.

Мельничук Л.І. Перші підручники і посібники з географії. Матеріали VIII
з’їзду Українського географічного товариства “Україна та глобальні
процеси : географічний вимір”, т. 3. – Луцьк , 2000. – С. 339.

Мельничук Л.І. Про навчальні програми з шкільної географії в першій
половині ХХ століття. Тези. – Матеріали ІІ міжнародної
науково-практичної конференції. – К., 2003. – С. 334 – 335.

Мельничук Л.І. З досвіду вирішення проблем екологічної освіти у
німецькій школі. – Матеріали VII з’їзду Українського географічного
товариства. – К., 1995. – С. 418.

Мельничук Л.І. Підручник як засіб навчання в умовах нової школи (з
досвіду викладання географії у німецьких школах). – Зб. “Проблеми
розвитку географічної освіти в Україні”. – Луцьк, 1993. – С. 183.

Мельничук Л.І. Реформування шкільної географічної освіти в першій
половині ХХ століття. – Збірник матеріалів ХІІ Міжнародного
науково-методичного семінару. – Харків, 2003. – С. 219-223.

Мельничук Л.І. Становлення шкільної географії у ФРН. – Зб. “Нові
технології навчання і виховання у сучасній зарубіжній школі”. – Тези
наукового семінару. – К., 1994. – С. 84.

Мельничук Л.І. Вдосконалення навчальних програм з шкільної географії в
першій половині ХХ століття. // Часопис “Історія Української
географії“, Тернопіль, 2003. – Вип.7. – С. 44 – 47.

Мельничук Л.І. Шкільна географія в Україні в 40 – 50 роках ХХ століття.
// Географія та основи економіки в школі. – 2004. – № 2. – с. 39-41.

АНОТАЦІЯ

Мельничук Л.І. Становлення і розвиток шкільної географічної освіти в
Україні в першій половині ХХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за
спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. –
Інститут педагогіки АПН України. Київ. 2004.

В дисертації прослідковано особливості та тенденції становлення і
розвитку шкільної географічної освіти в Україні впродовж першої половини
ХХ століття.

Робота носить дослідницький характер і написана на основі вивчення
писемних носіїв інформації.

Проаналізовано загальні тенденції позитивних зрушень та характерні
особливості викладання географії в школах України з 1900 до 1950 рр.

Особливу увагу приділено системі і змісту географічної освіти.
Обґрунтовано періодизацію становлення і розвитку її в школах України.

Показано значення історичних постанов вищих державних органів влади
країни для становлення і розвитку шкільної географії як навчального
предмета, які поклали початок нового етапу рішучих змін у викладанні
географії, зміцнили її позиції серед предметів шкільного навчання.

У дисертації розглянуто питання удосконалення навчальних планів і
програм з географії, їх значення для становлення і розвитку географічної
освіти в Україні на підвищення її наукового і методичного рівня впродовж
першої половини ХХ століття.

Виходячи з принципів системного аналізу, матеріал дисертації викладено в
хронологічному порядку. Історичний підхід дав змогу глибше розібратися в
закономірностях поступового розвитку шкільної географічної освіти.

Ключові слова: шкільна географічна освіта, етапи розвитку географії,
природничі дисципліни, педагогічна думка, реформування освіти,
національна школа, концентр, джерела географічної освіти.

АННОТАЦИЯ

Мельничук Л.И. Становление и развитие школьного географического
образования в Украине в первой половине ХХ века. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по
специальности 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики. –
Институт педагогики АПН Украины. Киев, 2004.

В диссертации прослежено особенности и тенденции становления и развития
школьного географического образования в Украине в первой половине ХХ
века.

Работа носит исследовательский характер и написана на основании изучения
письменных носителей информации.

Проанализированы общие тенденции положительных сдвигов и характерные
особенности преподавания географии в школах Украины с 1900 по 1950 гг.

Особенное внимание уделено системе и содержанию географического
образования. Обосновано периодизацию становления и развития его в школах
Украины.

Установлены четыре основных этапа развития школьного географического
образования в Украине в первой половине ХХ века:

а) 1900 – 1917 гг. – этап становления географии как школьного учебного
предмета;

б) 1917 – 1930 гг. – этап сложных и спорных поисков школьного
географического образования;

в) 1930 – 1940 гг. – этап становления современных подходов к
преподаванию географии в школе;

г) 1940 – 1950 гг. этап утверждения географии в качестве
самостоятельного школьного общеобразовательного предмета .

В развитии школьного географического образования в Украине прослежены
некоторые тенденции, а именно, от изучения географии в качестве
вспомогательного предмета до утверждения ее как самостоятельной школьной
дисциплины и к формированию разветвленной системы географических
дисциплин, а также тенденция к расширению социальной цели школьного
географического образования от чисто просветительских на начальном этапе
до политических и идеологических, а еще позднее и до экономических,
хозяйственных целей.

Исследовано развитие методов преподавания школьной географии, показана
роль учителей, методистов, ученых в совершенствовании форм и методов
обучения предмета, что было основным условием развития и реформирования
географического образования.

Показано значение исторических постановлений высших государственных
органов власти страны для становления и развития школьной географии,
которые положили начало нового этапа коренных изменений в преподавании
географии , укрепили ее позиции среди предметов школьного образования :
школьная география стала самостоятельным, обязательным, основным
общеобразовательным предметом.

В диссертации изложены вопросы формирования учебных планов и программ по
географии, показано их значение для становления и развития
географического образования в Украине в первой половине ХХ века, их
влияние на повышение его научного и методического уровня.

Исходя из принципов системного анализа, материал диссертации изложен в
хронологическом порядке. Исторический подход позволил глубже разобраться
в закономерностях поступательного развития школьного географического
образования.

Ключевые слова: школьное географическое образование, этапы развития
школьной географии, естественные дисциплины, педагогическая мысль,
реформирование образования, воспитательный процесс, национальная школа,
концентр, источники географического образования.

ANNOTATION

Melnichuk L. I. Formation and development of school geography education
in Ukraine in the first half of the twentieth century. – Manuscript.

The Candidate’s of Science Degree Dissertation in Pedagogic, speciality
13.00.01 – general pedagogy and the history of pedagogy. Institute of
Pedagogy, the Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine. Kiev, 2004.

Formation and development of school geography education in Ukraine in
the first half of the twentieth century is summarized in this work.

This dissertation has been carried out as a research work and it is the
result of studying the written information carriers.

Positive tendencies and characteristic features of geography teaching in
schools of Ukraine from 1900 till 1950 have been analyzed.

Special attention is given to the system and content of geography
education. The stages of its formation and development in schools of
Ukraine have been defined.

Development of the school geography teaching methods, painstaking
teachers, methodologists and scientists’ work on their improvement have
been also investigated. Their work was the major condition of the
development and reforming of geography education.

It is shown the significance of the historical government regulations
for the formation and development of school geography. These regulations
have initiated a new stage of decisive changes in teaching geography,
strengthened its position among other subjects. Owing to government
regulations school geography has become an independent and compulsory
general subject.

The dissertation deals with the problem of making curricula and syllabi
on geography as a school subject, the process of their development and
influence on the content of geography education in Ukraine.

According to the principles of system analysis, the material is
presented in a chronological order. Historical approach has allowed to
get a profound understanding of rules, which have an influence on the
progressive development of school geography education.

Key words: school geography education, stages of school geography
development, natural subjects, pedagogical thought, reforming of
education, upbringing process, national school, sources of geography
education.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020