.

Запровадження в Україні податку на нерухомість (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
90 1307
Скачать документ

Запровадження в Україні податку на нерухомість

Ще Гумбольдт у своєму розумінні загальних передумов для реформ привертав
увагу, що «для полегшення переходу від поточного стану до нового, який
збираються ввести, необхідно завжди давати новим реформам походити,
наскільки це можливо, з духу та розуму людей».

Тому для успішного впровадження будь-якого законодавчого нововведення
необхідно, щоб воно відповідало національним особливостям суспільства.
Ці національні особливості, культурні традиції та історичний досвід
формують в людині певні моральні та культурні орієнтири, запити та
цінності, створюючи у її свідомості певну картину світу. Ця картина
світу людини включає в себе широкий комплекс світосприйняття від
відношення до природи до переживання часу і історії, від образу смерті
до оцінки дитинства, старості, сім’ї до розуміння праці, багатства,
бідності та власності. Людина, як член суспільства, за твердженням
історичної соціології, поводить себе в залежності саме від тієї картини
світу, яка закріпилась у її свідомості, а не тільки і навіть не стільки
у відповідності з зовнішніми обставинами.

Тому, щоб спрогнозувати можливу реакцію населення на введення податку
на нерухомість, необхідно проаналізувати глибинний зв’язок сучасності
з минулим, і не тільки як його заперечення, але і як породження та
продовження. Головним же в цьому минулому був історичний досвід
соціалізму, який став фактом біографії декількох поколінь, що зараз
живуть в Україні. У зв’язку з цим особливого значення набуває аналіз
об’єктивної діалектики таких визначальних понять як соціалістична
власність, формальна і фактична рівність, справедливість, які були
наріжним каменем у картині світу цих людей. Будь-які ж дії, як відмічав
Вебер в тому числі і управлінські, оцінюються і сприймаються
суспільством, виходячи саме з тієї системи цінностей, яка закріплена у
свідомості індивідів в якості картини світу. Це сприйняття відбивається
у такому політико-психологічному феномені, як масові настрої.

Масові настрої – це особливий психологічний стан, що охоплює значні
спільноти людей. який обумовлений повсякденними емоціями, але має більш
узагальнений у соціально політичному відношенні характер, і в
інтегрованому вигляді віддзеркалює три основні моменти:

по-перше, ступінь задоволеності або незадоволеності загальними
соціально –політичними умовами життя;

по-друге, суб’єктивну оцінку можливостей реалізації соціально-політичних
очікувань людей за даних умов;

по-третє, прагнення до змін умов задля здійснення намагань.

Таким чином масові настрої – це суб’єктивна оцінка соціальної
дійсності, що пройшла скрізь призму інтересів та потреб, прагнень та
очікувань тієї чи іншої спільноти людей.

Зазвичай потрясіння від заміни звичного та сталого на нове і поки що
невідоме і породжує загальні фактори, що викликають досить однорідні
масові настрої, які стають особливо помітними при неузгодженості
бажаного і дійсного. Такі настрої мають величезну стійкість та
здібність до відтворення, є дуже заразливими і швидко поширюються,
оскільки неповна їх усвідомленість виводить їх поза межі критичного
аналізу, тому контроль з боку свідомості дуже ускладнений. Вони легко і
швидко об’єднують людей, які знаходяться в однаковому соціальному
становищі.

Саме масові настрої створюють постійну причину для занепокоєння у
влади, бо їх активізація є своєрідною готовністю до соціально-політичних
дій, які можуть загрожувати потенційним вибухом некерованих емоцій та
масовою деструктивною поведінкою. Тому Уряд у своїх діях, особливо у
законотворчій діяльності, має враховувати можливість виникнення в
масах таких опозиційних настроїв і намагатись працювати на їх
випередження.

З цієї точки зору будь-якій закон не носитиме в собі потенціалу
конфліктності і не зачепить інтереси цілих груп населення лише за умови
збігу уявлень щодо справедливості у законодавця і у суб’єктів правових
відносин.

Поняття соціальної справедливості можна охарактеризувати як узагальнену
моральну оцінку суспільних відносин, як деякий феномен суспільної
свідомості щодо забезпечення усім мінімально гарантованого рівня і
якості життя. Найчастіше її співвідносять з соціальною рівністю, як
міру рівності і нерівності у розподілі матеріальних і духовних благ у
суспільстві, статусів і влади, а також у положенні різних суспільних
груп. Однак зміст цього поняття змінювався протягом історії.

На поточний момент домінують такі головні погляди на соціальну
справедливість: Роуліанський принцип, пов’язаний з ім’ям Джона Роулса,
сучасного американського філософа. На його думку справедливим вважається
такий розподіл доходів, при якому відносна економічна нерівність
припустима лише тоді, коли вона сприяє досягненню більш високого
абсолютного рівня життя найбіднішими членами суспільства.

Утилітарний принцип виходить своїми коренями з вчення І.Бентама,
основоположника доктрини утилітаризму. Оскільки Бентам вважав, що
головним завданням держави є забезпечення найбільшого щастя для можливо
більшої кількості членів суспільства, тому одержувати більшу частку
суспільного багатства повинний той, хто здатний у більшій мірі
одержувати від неї користь.

Згідно ринковому розподілу доходів вважається, що соціальна
справедливість автоматично встановлюється ринком і його регуляторами,
чим і пояснюється значна нерівність у розподілі доходів.

Однак ці принципи справедливості ґрунтуються на ідеях формальної
рівності і формальної демократії, стосовно яких у радянській теорії
права часів соціалізму домінувало негативне відношення,як до явищ за
своєю суттю буржуазних.

Однак якогось іншого загального, формально рівного для всіх
регулятивного принципу, крім правового, справедливість не має. Оскільки
тільки визнання формальної рівності фактично різних людей припускає їх
свободу і незалежність одне від одного. Тільки вільні люди можуть бути
суб’єктами права, бо правові норми уособлюють рівні міри свободи для
всіх суб’єктів, які підпадають під дію відповідної правової норми.
Таким чином правова норма (і право в цілому) носить абстрактно
узагальнений (рівний для усіх) характер – характер абстрактно загальної
формальної рівності, чим і пояснюється його справедливість.

Причому історичний розвиток права свідчить про те, що
формування вільної, незалежної, правової особистості необхідно
пов’язане з визнанням людини суб’єктом відносин власності. Саме
власність надає кожному члену суспільства можливість вирішувати, що для
нього є вигідним або невигідним. Держава ж, за Кантом, має не заважати
людині діяти на свій страх і ризик, у чесному суперництві з іншими, їй
належить лише турбуватися, щоб умови такого суперництва були рівні.
Таким чином правова держава «утримує» суспільство, роздерте протилежними
інтересами, в межах суспільного порядку. Тому власність є не просто
однією з форм виявлення свободи і права людини, вона утворює собою
цивільне підґрунтя для свободи і права. Де нема власності, там не
тільки нема, але і взагалі неможливі свобода і право. Саме тому Гегель
проголосив, що суспільство, в якому панує формальна рівність індивідів
(і відповідно – їх нерівність у володінні власністю), досягло свого
вищого і останнього ступеня в історичному розвитку.

Однак хід історії в нашій країні визначив зовсім інший підхід.
Вирішальним при цьому стало ототожнення справедливості з рівністю – чим
більше рівності, тим більше справедливості. За Марксом прогрес свободи
продовжиться вже у неправовій (і недержавній) формі, і справжня свобода
починається з подолання буржуазного права і держави, які ототожнюються
з останнім ступенем в «передісторії» людства, а справжня історія лише
починається і завершиться «повним комунізмом», при якому відімруть і
право, і держава, і приватна власність. Таким чином соціалістична
доктрина, нехтуючи принципом «формальної рівності» (правової), ввела
принцип «фактичної рівності» (економічної). Цей принцип мав забезпечити
«економічну свободу», без якої вже завойована політична свобода «нічого
не варта». Тільки соціалізм спроможний довести до кінця багатовікову
боротьбу за свободу, в якій здобуття політичної свободи є лише першим
кроком. Тому соціалізм почали трактувати як стрибок з царства
необхідності у царство свободи.

Ця мрія виникла задовго до Маркса. Ідея соціалізму відноситься до тих
великих ідей, які супроводжували людство на протязі всього його
культурного існування. Вона знаходила живий відгук у суспільній
свідомості кількох епох, кожного разу підтверджуючи свою привабливу
силу. Непереборні проблеми і протиріччя реального світу, з якими
зіштовхується людина, не можуть не породжувати, не підтримувати мрію про
інший, вільний від цих протиріч, ідеальний світ. Вплив цих ідей відчуло
багато видатних сучасних філософів, сліди чого легко простежуються у
цілій низці впливових філософських шкіл і течій. Ідея соціалізму
зводиться до ідеї такого суспільного ладу, «при якому не буде
несправедливості, нерівності та взаємної ворожнечі поміж людьми».

Питання справедливості, яке є центральним для соціалістичної ідеї, було
чітко описано М.Вебером. Згідно Веберу, нерівність у розподілі
суспільного багатства і нерівність життєвих шансів, яка звідси випливає,
було тим, що завжди хвилювало людський розум. Якщо люди протягом
тисячоліть та до наших днів, терплять кричущу нерівність у розподілі
багатства у світі, то лише тому, що релігії, поширені в окремих
культурах, поселяють в них віру у можливість релігійно обґрунтованої
зрівняльної справедливості, в результаті чого люди так чи інакше можуть
примиритися з фактичною несправедливістю. Коли ж таке уявлення
руйнується або коли люди перестають вірити у Бога, який нібито слідкує
за додержанням справедливості в цьому світі і коли-небудь її здійснить,
тоді знов постає питання про справедливість та її втілення тут і зараз.
Якщо Бога нема, якщо не існує якогось моменту у часі, в якому може бути
втілена справедливість, то тоді вона повинна мати місце саме тут і зараз
і вимога справедливості майже неминучо набуває соціалістичного
забарвлення.

Реальним втіленням соціалістичної справедливості стала соціалістична або
суспільна власність, яка і сформувала глибинні підвалини масової
свідомості нашого суспільства.

gdBG

Суспільна власність – це власність не просто всіх, а кожного, тобто така
спільна власність, де кожний є власником всього суспільного багатства в
його повному обсязі. Як свобода кожного є умовою свободи всіх, так і
суспільна власність припускає власність кожного як умову власності всіх,
тобто кожному належить все і тільки тому воно належить всім. У більш
широкому сенсі суспільна власність є власність на культуру в цілому –
на ті умови праці, які слугують розвитку не тільки натурального або
фінансового багатства, але самої людини як «основного капіталу»,
включаючи сюди освіту, засоби інформації та комунікації, різні види
інтелектуальної та творчої діяльності. Така власність робить людину
духовно багатою істотою, чиє багатство міститься в її особистому
індивідуальному розвитку. Суспільна власність в цьому значенні вже не
просто економічна категорія, але категорія суспільна, культурна, що
включає в себе відношення людини до засобів не тільки матеріального
виробництва, але і свого відтворення як суспільної культурної істоти.
Вона як би виводе людину за межи безпосереднього матеріального
виробництва, за межи його сутто економічного існування в більш широку
соціальну сферу вільного і всебічного розвитку. В ідеї суспільної
власності висловлена історична тенденція переходу не до вільної
економіки, а до свободи від економіки, завдяки чому людина стає
співвласником суспільних умов свого особистого розвитку, незалежно від
виконуваних нею економічних функцій та ролей.

Тому суспільна власність означає не просто більш високий рівень
задоволення людських потреб, подолання злиднів та бідності, а якісно
новий рівень людської свободи – свободи від сутто економічної, тобто
продиктованої матеріальними злиднями необхідності працювати.

Такі ідеали соціалізму були величним злетом людського духу заради
звільнення всього людства від будь-якої форми економічної залежності і
влади багатства над людиною. Сповнені найглибшим етичним змістом, вони
стали ідеалом для декількох поколінь в нашій країні і закріпилися у
масовій свідомості, як нероздільне поєднання економіки і права зі
справедливістю, наповнюючи їх реальним гуманістичним змістом.

У реальній же дійсності революційна мораль класової боротьби заради
визволення людства звелася до кривавої боротьби невласників проти
приватної власності, а вимога нової свободи – до старої вимоги рівного
розподілу багатства, а «фактична рівність» прийняла форму «зрівнялівки».
Сам же соціалізм виявився ладом без справжньої власності, свободи та
права, однак в результаті соціалістичного заперечення капіталізму була
вперше в історії створена власність «усіх разом», яка належала всім,
але нікому окремо. А всіх разом представляла держава. Державна форма
власності по своїй сутності стала вже не власністю в економічному та
правовому сенсі, а репрезентацією послідовного заперечення приватної
власності як такої, радикальним запереченням усякої власності і усякого
права власності взагалі.

Однак модель „монолітної суспільної єдності” з неподільними сферами
економіки, права і справедливості підсвідомо залишилась присутньою у
масовій свідомості. Саме тому створення ринкової інфраструктури та
здійснення демократичних перетворень – не могло здійснитися як якийсь
адміністративний акт, а лише як результат складних та тривалих
процесів, найважливішою передумовою яких мав бути пріоритет права та
реалізація права приватної власності.

Тобто встановлення демократії полягало в першу чергу у переході від
безособової соціалістичної власності до справжньої, індивідуалізованої,
приватної власності, якою, як зрозуміло, могла володіти лише частина
членів суспільства. Однак єдиним власником у нас була держава і така
соціалістична власність виключала чиїсь привілеї на приватну власність
за рахунок усіх інших членів, бо всі громадяни – в рівній мірі і з
рівним правом – мали бути спадкоємцями соціалістичної власності. Нові
ж форми власності могли з»явитися лише шляхом роздроблення,
відокремлення та присвоєння різних (неминучо – нерівних) часток єдиної
соціалістичної власності. Зрозуміло, що такий розподіл соціалістичної
власності на нерівні частки здійснився практично під тиском та на
користь перш за все найбільш потужних і впливових соціальних груп. Для
обділених членів суспільства, які ніякої адекватної компенсації від
нових власників, що утворилися за суспільний рахунок, не одержали,
реформи стали лише символом несправедливого поділу «соціалістичного
спадку».

Саме цим пояснювалися невдачі на шляху приватизації соціалістичної
власності, втягування все нових і нових верств населення в безкінечну
і безперспективну «війну всіх проти всіх» за власність, підйом
неомарксиських та необільшовицьких сил на тлі загального зубожіння
населення. Все це безсумнівно продемонструвало відсутність
суспільної злагоди та згоди на підтримку запропонованих варіантів
капіталізації соціалізму. І цю несправедливість мала затвердити
формальна рівність, яку наше суспільство десятки років ігнорувало, як
законодавче закріплення інтересів капіталістів та залежності всіх
трударів від експлуататорів, як фіксацію порядків, бажаних та вигідних,
лише панівному класу, виходячи з відомого визначення, що „ право це
воля економічно пануючого класу ”.

Всім цим і обумовлюється те, що нові ідеологічні цінності – формальна
рівність і формальна демократія – дотепер розглядаються як запозичені
у інших народів і не сприймаються широкими верствами населення. Тому,
щоб передбачити масове сприйняття податку на нерухомість необхідно на
«сітку координат», яка була фактом масової свідомості у
соціалістичному минулому, нанести соціопсихологічні реалії сьогодення
– неповагу до приватної власності, недовіру закону і сумніви щодо
існування справедливості у нашому суспільстві.

Насиченість же масових настроїв, які можуть виникнути, залежить, як
відомо, перш за все від ступеня однорідності соціально-політичної
структури суспільства. Чим сильніше і однородніше представлені суспільні
відношення, тим більш компактна політико–психологічна структура і тим
однородніший компонент настроїв. Чим плюралістичніша ця структура, тим
більше з’являється різних груп, які мають своє особисте світосприйняття
і інтереси, і кожна з них матиме свої настрої. Саме такою
неоднорідністю характеризується сучасне українське суспільство, оскільки
поділ соціалістичної власності зруйнував сталі соціальні ніші. Крім
того, згідно статистичних даних, в Україні активно продовжується
процес розшарування суспільства за рівнем доходів громадян.

Однак більшість зовнішньо різних соціальних груп підсвідомо ще
поділяють у своїх системах цінностей соціалістичний ідеал фактичної
рівності, тому вони дуже підвладні однаковому ідеологічному впливу,
який може скерувати масову свідомість у деструктивне русло. Таку
особливість відмічав ще Б. Кістяківський: ”У суспільствах, в яких одна
частина користується усіма правами і привілеями, а інша зовсім
безправна, де панує найбільша нерівність, несправедливість і гноблення
особистості, ця несправедливість суспільних відносин менш усього
усвідомлюється, і проти неї зовсім не виникає протестів і боротьби.
Загострюється ж сприйняття несправедливості тоді, коли розходження між
класами згладжуються і вони вже на шляху до злиття. ”

Сучасна західна економічна теорія для дослідження проблеми
податків теж використовує етичні поняття свідомості й волі, елементи
соціології, психології, щоб враховувати такий вагомий індивідуальний
чинник кожної країни, як менталітет нації. І це при тому, що податок на
нерухоме майно у вигляді податку з володіння нерухомим майном – один із
найстаріших видів податку, який використовується, починаючи з XVIII
сторіччя. Володіння нерухомим майном здавна вважалось проявом багатства
людей і податок на нерухоме майно в країнах з ринковою економікою
виконує роль податку з заможних, що є дійовим соціальним чинником.

Висновки. Запропонований підхід робить спробу аналізу запровадження
податку на нерухомість під різними кутами зору, які знаходяться у сфері
вивчення кількох дисциплін – соціології, психології та історії. Таке
об’єднання зумовлене неординарністю соціально-економічної ситуації в
Україні та комплексним характером самого податку як такого.

Введення в Україні податку на нерухомість, який відповідав би масовій
системі цінностей, стає автоматичним потужним регулятором при
розв’язанні внутрішніх соціально-економічних проблем і опосередковано
буде сприяти утворенню реального громадянського суспільства. Саме такий
підхід безсумнівно матиме прогресивну соціальну направленість, оскільки
характер соціальних відносин буде розгорнутий у бік послаблення
нерівності, що сприятиме зменшенню соціальної напруги.

Якщо ж вектор розвитку соціальних відносин буде розгорнутий у бік
посилення нерівності, це безумовно приведе до росту соціальної
напруженості, оскільки принцип соціальної справедливості, як було
доведено вище, є дуже вагомий для українського менталітету.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Горев Б.И. История социализма. Т.1, М., 1924, с. 9.

2. Кант І. Критика чистого разума.–Режим доступу:
http://psylib.org.ua/books/kanti02/index.htm

3. Кистяковский Б.А. Идея равенства с социологической точки зрения. Мир
Божий. – 1900. – №4. – С. 160-170.

4. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья
современной цивилизации. – К.: Благотворительный

Фонд содействия развитию гуманитарных и экономических наук
«Международный деловой центр», 1998. – С. 333.

5. Роулз Дж. Теория справедливості / Пер. с англ. – Новосибирск, 1995. –
С. 158.

6. Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. – М., 1992. – С. 109.

7. Шевяков А., Кирута А. Измерение экономического неравенства. – М.,
2002. – С. 67-68.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020