Розвиток державного управління інноваційною
діяльністю середнього та малого сектору економіки на регіональному рівні
В розвинених країнах за минулі десятиліття відбулася так звана
«регіональна революція», яка викликала трансформацію внутрішнього устрою
економіки. Зсув акцентів інноваційного розвитку на регіональний рівень
став кроком на шляху подолання історичної спеціалізації регіонів, що не
завжди сприяє їх сталому розвитку через зависокі ризики зміни
кон’юнктури або кризи. Так, владна еліта Європи почала усвідомлювати, що
саме регіони є «двигуном» економічного розвитку, який базується на
дослідженнях, техніці та інноваціях. Виникла мережева модель, яка
включає автономні та, що важливо, взаємозамінні ланки – виробничі
комплекси і підприємства, які на основі кооперації утворюють виробничий
кластер. Ці регіони не мають жорсткої спеціалізації і здатні до
інновацій і галузевої гнучкості, саме їх називають основою сталого
розвитку і конкурентоспроможності країни [1].
В Україні регіональна система інновацій знаходиться на стадії
становлення. На наш погляд, на цій стадії вона має функціонувати як
інформаційна підсистема національної інноваційної системи, забезпечуючи
необхідні інтерактивні та інституціональні умови інноваційного розвитку
вітчизняних економічних суб’єктів. На стадії росту регіональної
інноваційної системи (РІС) вже має стати самостійною інформаційною
підсистемою, підсилюючи результативність входу національної економіки в
світовий інноваційно-інформаційний простір. На стадії становлення РІС
можливо використання досвіду впровадження моделей державного
протекціонізму інноваційного розвитку сучасних західноєвропейських та
азіатських країн. В основу методології вибору цих моделей покладені
дослідження таких світових тенденцій, як локалізація, регіоналізація,
глобалізація та їх впливу на розвиток національної інноваційної системи
(рис. 1).
Як випливає з рис. 1, тенденції централізації та децентралізації
економічних зв’язків в межах національної інноваційної системи
відбивають вплив тенденцій глобалізації та локалізації світового ринку.
Рис. 1 Тенденції економічних зв’язків в межах національної інноваційної
системи
Результатом поєднання глобалізації і локалізації на міжнародному рівні
та децентралізації й централізації на національному рівні є процес
регіоналізації. Регіоналізація відображає виділення певних
територіальних секторів суспільно-економічного розвитку національного та
світового господарства.
В процесі еволюції систем управління інноваційним розвитком регіону під
впливом глобалізаційних факторів зовнішнього середовища, слід визначити
наступні інституціонально-економічні ознаки зміни концепцій управління
інноваційними процесами на національному та регіональному рівнях:
формування національного інформаційного ринку інновацій; поширення
моделей “віртуального” партнерства регіональних підприємств в межах
національної економіки; підсилення вагомості інформаційних ресурсів в
структурі інноваційного потенціалу різнорівневих економічних систем
національного господарства; формування єдиного
інноваційно-інформаційного простору.
Отже, перехід до інноваційного шляху розвитку економіки України
пов’язаний з підвищенням ролі регіонального управління та збільшенням
ефективності існуючої системи державного управління інноваційною
діяльністю різнорівневих економічних суб’єктів. В цих умовах значна
увага має приділятися визначенню оптимального співвідношення між
регіональним управлінням та державним протекціонізмом в системі
управління інноваційним розвитком реального сектору економіки.
Загальновідомо, що розвиток сектора середнього та малого підприємництва
(СМП) є однією з необхідних умов демократизації суспільства, формування
потужного “середнього класу”, а також однією з основних складових
забезпечення соціально-економічної безпеки України в умовах
євроінтеграції та вступу до СОТ. Належний рівень конкурентоспроможності
сектора СМП є запорукою його функціонування та розвитку в умовах різкого
посилення конкуренції та насичення внутрішнього споживчого ринку.
Низький рівень конкурентоспроможності сектора СМП регіону перешкоджає
збільшенню обсягів виробництва та реалізації високотехнологічної
продукції, формуванню здорового конкурентного середовища на споживчому
ринку, зниженню рівня безробіття та посиленню соціальної захищеності
громадян, збільшенню податкових надходжень до місцевого бюджету,
активізації підприємницької діяльності та зростанню позитивного іміджу
органів державного управління. Лише 46,9 % підприємств сектора
середнього та малого підприємництва впевнені у достатньому рівні власної
конкурентоспроможності при вступі України до СОТ (за даними Проекту
БізПро “Малі та середні підприємства України: показники діяльності та
стратегії розвитку”).
Погіршення конкурентних позицій середніх та малих підприємств певних
галузей економіки призведе до погіршення інтегрованих показників
розвитку сектора СМП регіону (питома вага кількості середніх та малих
підприємств, питома вага виробленої та реалізованої продукції (послуг),
питома вага зайнятості у секторі СМП, питома вага сектора СМП у ВВП
тощо), зниження рівня інвестиційної привабливості сектора СМП та
підприємницької активності загалом. Зрозуміло, що в загальнодержавних
масштабах негативні наслідки будуть ще вагомішими.
Стратегічні засади управління розвитком сектора СМП загалом повинні
формуватись на загальнодержавному рівні. Водночас регіональні органи
державного управління повинні володіти важелями оперативного впливу на
розвиток цього сектора та посилення його конкурентоспроможності, що є
закономірним та дозволить більш якісно враховувати особливості стану
розвитку і структури економіки області, а також особливості розвитку
сектора МП.
Сьогодні в Україні спостерігається існування ряду негативних явищ,
подолання яких дозволило б сектору середнього та малого підприємництва
збільшити випуск інноваційної та високотехнологічної продукції:
· інноваційна активність середніх та малих підприємств
України перебуває на вкрай низькому рівні. Більшість промислових
підприємств малого та середнього бізнесу взагалі не впроваджували і не
мають на меті в подальшому реалізовувати інноваційні проекти. Частка
підприємств, що здійснювали інновації, у 2008 р. становила 11,5 %
загальної кількості, тоді як у 2002 р. – 14,8 %, у 2003 р. – 14,6 %.
Питома вага реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі
промислової у 2002-2008 рр. стабільно не перевищує 6,7 % [2];
· розвитку інноваційної діяльності українських середніх
та малих підприємств перешкоджають фінансові чинники, що, насамперед,
пов’язано з браком коштів. Відсутніми є механізми залучення венчурного
капіталу, залучення заощаджень населення для інноваційної діяльності, не
вирішені фінансово-кредитні питання, у тому числі відсутність доступу до
кредитних ресурсів через зависокі процентні ставки, не розроблені
механізми страхування інноваційних ризиків. Вкрай низькою є частка
фінансування з держбюджету. Так, аналіз структури витрат фінансування
технологічних інновацій підприємствами, здійснюваних у 2008 р.,
свідчить, що найбільшу частку цих витрат складають саме власні кошти
підприємств (74 %). Однак, їх не вистачає і якість інноваційного процесу
погіршується. Для порівняння: майже 90 % усіх науково-технічних робіт,
здійснюваних в Європі та США фінансуються переважно за рахунок коштів з
державного бюджету та цільових фондів стимулювання розвитку науки,
високих технологій та виробництва нової продукції. Сьогодні українська
держава практично індиферентна до інновацій: частка відповідних
державних витрат склала у 2008 р. лише 1,3 % загальних витрат [3];
· дотепер несформовані пріоритети регіонального
інноваційного розвитку та відсутні механізм інтеграції регіональних
галузевих програм до національної інноваційної системи. Як наслідок –
занизькими і нерівномірними є темпи регіонального розвитку. Так, згідно
пілотного обстеження інноваційної діяльності за міжнародною методологією
CIS 6 у декількох регіонах (м. Київ, АР Крим, Харківська, Донецька та
Чернівецька обл.), рівень інноваційної активності підприємств
коливається в діапазоні 10-30 %; рівень інноваційної активності великих
підприємств України складає 23-49 %, середніх – 11-29 %, малих – 7-23 %.
Найвищий показник – серед великих підприємств м. Києва, найнижчий –
серед малих Чернівецької області. В м. Києві, АР Крим та Чернівецькій
обл. найвищий рівень інноваційної активності має діяльність, пов’язана з
комп’ютерами та ПЗ, консультуванням у сфері архітектури та інжинірингу,
технічними випробуваннями (74,3 %). Для Харківської обл. – це переробна
промисловість, а у Донецькій – це переробна промисловість і фінансова
діяльність. Основним напрямком інноваційної діяльності (78-91 %
підприємств) обстежених регіонів стало придбання машин, обладнання та ПЗ
для виробництва нових продуктів та послуг [4];
· стримує інновації відсутність можливості кооперування
між підприємствами і науковими організаціями. Цей фактор випливає,
по-перше, з браку інформації про нові технології та про ринки збуту, і,
по-друге, з неготовності підприємств до нововведень, що свідчить про
нерозвиненість самого ринку інновацій в країні та її регіонах. Про
більшість наявних для комерціалізації нововведень споживач не знає, і
відповідно, не може сформулювати попит. Одночасно розробник
інноваційного продукту відчуває несприйнятливість підприємств до
нововведень, зумовлене занизькою інноваційною культурою українського
суспільства;
· гальмує регіональний інноваційний розвиток
нерозвиненість інноваційної інфраструктури, що має поєднувати ланки
«ідея – наука – технологія – виробництво – ринок». Внаслідок відсутності
механізмів комерціалізації результатів науково-технічних розробок та
передачі їх до сфери виробництва найслабшою стає ланка «наука –
технологія – виробництво». З міжнародного досвіду найперспективнішими
для регіонів є: інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори,
інноваційні кластери, ВЕЗ та технопарки [5].
· занизькі темпи інноваційного розвитку за рахунок
кластерів, хоча сама ідея їх створення вже знайшла своє відображення в
роботі регіональних і місцевих органів управління України. Кластер
виступає індустріальним комплексом на основі концентрації мереж
виробників, постачальників і споживачів, пов’язаних технологічним
циклом. Причина виникнення кластерів полягає в необхідності створення
технологічних зв’язків між галузями і секторами економіки для реалізації
їх потенційних переваг. Нажаль, в Україні кількість кластерів
збільшується повільно, і сьогодні вони існують лише у 8 областях.
Найбільше їх – в Хмельницькій області, де розташовані швейний,
будівельний, харчовий і туристичний кластери [6].
· спостерігаються негативні тенденції у чисельності та
віковій структурі наукового потенціалу. Відбувається невпинне скорочення
числа науково-технічних співробітників. Якщо у 2005 р. їх кількість
склала 106603 особи, у 2006 р. – 105512, у 2007 р. – 100245, то у
2008 р. – лише 96820, тобто зменшилась за 4 роки майже на 9 %. За
останні 9 років в два рази зросла частка групи вчених із ступенем
кандидата наук у віці від 61 до 71 років, а кількість фахівців до 40
років істотно скоротилася. Подібна ситуація склалася і з докторами наук,
де група пенсійного віку складає найбільшу частину всієї їх чисельності.
Середній вік кандидатів та докторів наук дорівнює відповідно 51 та 59
років, що також спричиняє своєрідний диспаритет професійних здібностей
на регіональному ринку наукових послуг. На противагу цьому, вік
науковців ВНЗ Європи і США знаходиться у межах 40-50 років, що дає змогу
максимально забезпечити ефективне здійснення НДР [7];
„?`„?gd\^i
gd\^i
??i?бізнес-планів технологічно орієнтованих проектів, занизька
кваліфікація управлінських кадрів для забезпечення інноваційного сталого
розвитку регіону, відсутність досвіду ефективної роботи з інвесторами і
налагодження зв’язків з потенційними партнерами, брак
нормативно-правових знань та профільних фахівців з інтелектуальної
власності.
Втім, світовий досвід доводить, що саме активізація використання
інновацій регіонами країни дозволяє досягти високої технологічної
незалежності невеликих компаній, забезпечує зростання їх ефективності та
конкурентоспроможності, що сприяє економічному розвитку як на
регіональному, так і на національному рівні, та дозволяє досягти
істотного підвищення доходів та якості життя населення. Економічні
інструменти, за допомогою яких здійснюється державне регулювання
інноваційною сферою економіки на макро- та мікрорівнях, спираються в
основному, на залучення значного обсягу фінансових ресурсів. Запорукою
їх успішного застосування може стати виділення пріоритетів у сфері
державного управління інноваціями, підвищення конкурентоспроможності
середнього та малого бізнесу, підтримку фундаментальних наукових
досліджень, розвиток системи освіти тощо. Таким чином, виділені аспекти
державного регулювання інноваційним розвитком регіонів доцільно навести
у графічному вигляді (рис. 2).
Запропонована схема наочно показує прямий вплив держави на макро- та
мікрорівні та встановлює зворотні зв’язки реального сектору економіки (в
тому числі середнього та малого підприємництва) з пріоритетами
державного розвитку інноваційної сфери. Останні формуються згідно
„Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004-2015
рр.” та Законами України „Про інноваційну діяльність”, „Про пріоритетні
напрями інноваційної діяльності в Україні” і включають до свого складу
бюджетне фінансування інноваційної сфери, вдосконалення інноваційної
інфраструктури, розвиток венчурного бізнесу тощо. При цьому
взаємозв’язок між державою, регіональним розвитком інноваційної сфери та
реальним сектором економіки визначається через державну підтримку
наступними заходами:
· розробка та впровадження на національному рівні
регіональних інноваційних програм в секторі малого та середнього
підприємництва, які є комплексом взаємопов’язаних завдань і заходів,
спрямованих на розв’язання важливіших проблем інноваційного розвитку
кожного регіону, окремих його галузей та територіальних громад.
Рис. 2. Схема розвитку державного управління інноваційною діяльністю на
регіональному рівні
В регіонах має бути враховано місцеву специфіку: оцінені
науково-технічні, фінансово-економічні, виробничі, соціальні та освітні
можливості, що потрібні для інноваційного розвитку, вивчено потреби
підприємств у технологічних інноваціях та наявний потенціал для їх
створення. Це забезпечить керованість процесу, підвищить рівень
інноваційної діяльності, юридично закріпить інноваційний напрямок
розвитку регіону.
· визначення джерел фінансування створення та
функціонування інноваційних систем регіонів. На початкових етапах
формування таких систем необхідним є активне сприяння держави. Необхідно
створити регіональні структури (регіональний інвестиційний центр або
фонд регіональних інвестицій), метою якого має бути максимально
ефективне використання державних коштів. Це має відбуватися шляхом
фінансування інноваційних проектів регіону, що пройшли експертизу
незалежних фахівців, бажано навіть закордонних. Також вдосконалення
фінансового забезпечення інноваційного розвитку регіонів припускає
створення системи венчурного фінансування та формування єдиної бази
проектів і програм. Це дозволить підвищити інвестиційну привабливість
регіонів, досягти істотного збільшення інвестицій в інноваційні проекти,
залучити приватний та державний капітал для фінансування НДКР,
мобілізувати внутрішні фінансові ресурси регіонів для розвитку
інноваційної діяльності. Важливим чинником мають стати пільги (або
звільнення) у сплаті окремих місцевих податків для підприємств, що
діятимуть протягом терміну реалізації інноваційного проекту.
· організувати при державних регіональних
адміністраціях відповідні структури зі сприяння науковій,
науково-технічній та інноваційній діяльності, зокрема з розвитку
трансферу наукового і науково-технічного продукту в регіоні та за його
межами; створення центрів комерціалізації технологій,
інформаційно-консалтингових центрів високих технологій,
інформаційно-аналітичних центрів управління інвестиційними і
комерційними ризиками, фондів підтримки венчурного підприємництва та
малого бізнесу у сфері високих технологій, методичних та навчальних
структур тощо.
· створити механізми страхування і компенсації
можливих ризиків інноваційної діяльності та додаткове страхування
внесків населення, оскільки інноваційна діяльність традиційно пов’язана
з високим рівнем ризику, і за статистикою лише 10% впроваджуваних
розробок мають комерційний успіх.
· організувати систему прямих зв’язків науки і
промисловості. Підвищення конкурентоспроможності українських малих та
середніх підприємств неможливе без інформації про новітні прикладні та
фундаментальні дослідження, для чого потрібні найтісніші зв’язки з
первинними джерелами фундаментальної науки, що представлені НДІ та
академічним сектором науки. Ці установи також зацікавлені у
безпосередньому співробітництві з промисловими підприємствами через
пошук фінансування своїх розробок і можливостей їх комерціалізації. Таке
співробітництво вимагає утворення різноманітних форм інтеграції науки з
промисловістю на зразок територіальних науково-промислових комплексів.
· активізувати створення в регіонах інноваційної
інфраструктури, що сприятиме розвитку трансферу технологій на території
областей, визначить підходи до підтримки інноваційного підприємництва,
забезпечить реалізацію кластерного підходу до розвитку інноваційного
бізнесу. При розбудові інноваційної інфраструктури головна увага має
приділятись створенню в регіонах організаційних структур із впровадження
у виробництво нових технологій та інноваційної продукції. В свою чергу
створення і функціонування розвиненої інноваційної інфраструктури в
регіонах вимагає посилення правового поля, розробки та затвердження
регіональної стратегії розвитку наукової, науково-технічної та
інноваційної діяльності, а також відповідних нормативних рішень з
організаційної, фінансової, інформаційної, кадрової підтримки та
забезпечення реалізації інноваційної політики в регіоні.
· необхідно активізувати створення сучасних
соціально-інтеграційних систем, в т.ч. їх найефективнішої форми –
промислово-інноваційних кластерів, формуванню яких сприятимуть
інноваційні центри та бізнес-інкубатори. Інноваційний кластер має
об’єднувати промислові підприємства, наукові та дослідні установи, біржі
праці, фінансові та страхові компанії регіону. Кластеризація сприятиме
зростанню якісних параметрів виробництва, розвитку малого підприємництва
та збільшенню зайнятості населення.
· створити регіональні системи реєстрації
(патентування) результатів науково-технічних досліджень і системи
повного або часткового продажу прав на винаходи, що уможливить
формування ринку патентних послуг. Передумовами створення такого ринку
є: моніторинг внутрішнього і світового ринку науково-технічної
продукції; формування регіональних галузевих і міжгалузевих виробничих
кластерів; встановлення зв’язків із центрами підтримки інноваційної
діяльності та з провідними фондами венчурного капіталу з США, країн
Європи та Азії, які спеціалізуються на застосуванні і розвитку
аналогічних та близьких до них технологій.
· оскільки створення ринку інновацій в регіонах
суттєво гальмується відсутністю цілісної інформаційно-консалтингової
мережі, необхідно забезпечити функціонування регіональної мережі
інноваційного консалтингу. Це дозволить сформувати цілісну систему
інформаційного забезпечення розвитку інноваційної діяльності. Так, в
областях можливе створення інформаційно-пошукової системи, що міститиме
нормативну, науково-технічну, патентну та економічну інформацію з
провадження інновацій. Можливе створення центрів юридичних консультацій
з питань захисту прав інтелектуальної власності, фахівці яких
здійснюватимуть юридичний супровід реєстрації наукових розробок і
проектів та експертизу договорів з передачі прав інтелектуальної
власності. Єдина інформаційно-консалтингова система регіону забезпечить
накопичення, постійне оновлення та обмін інформацією щодо інноваційного
розвитку, а її послуги сприятимуть вирішенню питань, пов’язаних з
комерціалізацією результатів науково-технічних розробок та передачею їх
до виробництва.
· вдосконалити систему підготовки спеціалістів для
основних галузей високотехнологічного виробництва, що зокрема, пов’язано
із підготовкою та навчанням молоді для вирішення питання кадрового
забезпечення інноваційної інфраструктури. Для цього необхідним є
відкриття спеціалізованих факультетів з підготовки фахівців з
інноваційного менеджменту, управління технологічними змінами та права
інтелектуальної власності.
· створити високоефективну систему телекомунікацій,
запровадити новітніх методів передачі та обробки інформації в
інноваційній сфері, забезпечення якнайшвидшої інтеграції України в
світовий інформаційний простір.
· формування регіональної системи автоматизованого
пошуку, збору, накопичення, аналітичної обробки, систематизації,
консолідації, зберігання, розповсюдження і надання інформації в сфері
науково-технологічного та інноваційного розвитку, єдиної системи обліку
електронних інформаційних ресурсів.
ВИСНОВКИ
Таким чином, реалізація вищевказаних заходів дозволить:
· забезпечити перехід економіки регіонів до
інноваційно-інформаційної моделі розвитку;
· здійснити реструктуризацію та диверсифікацію
виробництва;
· підвищити конкурентоспроможність економіки та
ефективність державного управління інноваційною діяльністю у секторі
середнього та малого бізнесу;
· збільшити частку високотехнологічної та наукоємної
продукції, що виробляється середніми та малими підприємствами;
· створити нові робочі місця, активізувати
інноваційне підприємництво;
· забезпечити приток інвестицій у сферу впровадження
наукових розробок та розвиток ринку інноваційних продуктів;
· забезпечити вільний доступ бізнесу та науки до
інформації в галузі останніх наукових розробок;
· створити мережу малих інноваційних
впроваджувальних підприємств;
· створити єдину регіональну
інформаційно-телекомунікативну систему;
· підвищити інноваційну культуру суспільства.
ЛІТЕРАТУРА
1. Долішній М.І., Вовканич С.Й. Глобалізація і регіональні детермінанти
ренаціоналізації // Регіональна економіка. – 2001. – № 3. – С. 7-16.
2. Статистичний щорічник України за 2007 рік. / Держ. комітет статистики
України ; ред. О. Г. Осауленко. – Київ: Консультант, 2008. – 571 с.
3. Данилишин Б.М., Корецький М.Х., Дацій О.І. Регулювання розвитку
інноваційного потенціалу в економіці: Монографія. – Донецьк: ТОВ
„Юго-Восток Лтд”, 2006. – 292 с.
4. Кондрашов О.М. Основні напрями та пріоритети інноваційної діяльності
в промисловості України. – К.: Науковий світ, 2002. – 29 с.
5. Драган І.О. Формування системи регіонального управління розвитком
малого підприємництва // Вісник НАДУ. – 2006. – № 2. – С. 64-71.
6. Тарасенко Т.В. Досвід упровадження урядових програм інноваційного
розвитку. – Х.: Золоті сторінки, 2007. – 96 с.
7. Гаман М.В., Дацій О.І., Корецький М.Х. та ін.. Стратегічне управління
інноваційною діяльністю як основа економічної безпеки національної
економіки: Монографія. – Донецьк: ТОВ „Юго-Восток Лтд”, 2008. – 281 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
