Основні підходи до визначення поняття “конституціоналізм” у сучасній
науковій думці
В Україні здійснюється політична реформа. Її головним джерелом і
найважливішим засобом здійснення є реформування конституційного устрою
країни. Це зумовлено тим, що системна політична реформа здійснюється з
метою забезпечення динамічного розвитку української державності,
створення передумов для підвищення реальної ролі партій, структур
громадянського суспільства, а також упровадження демократичних
інститутів, що відповідає європейській моделі розвитку сучасної
демократичної держави.
У сучасній політико-правовій літературі використовуються різні підходи
до визначення конституціоналізму. Саме ХХ ст. з його масштабними
соціально-політичними потрясіннями, формуванням загальнолюдських
цінностей, появою та зростанням ролі міжнародних стандартів прав людини
та громадянина надало сучасній конституційній доктрині нової
спрямованості. Проте основні правові цінності, що характеризують теорію
конституціоналізму, продовжують займати важливе місце в
політико-правовій вітчизняній і зарубіжній думці. Насамперед
конституціоналізм розглядався як необхідний атрибут правової держави та
ліберальної демократії, у якій поважається гідність особи, гарантовані
права та свободи громадян, не допускається втручання у сферу приватних
інтересів.
У СРСР було “державне право”, що зумовлювалося багатьма політичними,
правовими, ідеологічними причинами. Найбільш важлива з них –
конституційний лад, який не знав ні поділу влади, ні судового захисту
прав особи, ні інших дійсно демократичних інститутів. Дослідження
вчених-конституціоналістів у радянський період будувалися згідно із
соціальним замовленням тоталітарної системи. Однак у зв’язку з більш
ширшим змістом радянських конституцій у радянську науку було введено
деякі новели, створено нові поняття. Ці новели, багато з яких мали
декларативний характер, справили вплив на обсяг конституційного
регулювання на Заході, у результаті чого в розвитку конституціоналізму у
світі було здійснено поворот до соціальних аспектів, до питання устрою
суспільства. Передусім замість старої тези про юридичні відносини було
сформульовано тезу про особливі суспільні відносини, які піддаються
правовому регулюванню і повинні бути врегульовані нормами
конституційного права.
У теорії та практиці державного будівництва категорія конституціоналізму
тісно пов’язана з поняттям “конституційний лад”. Ряд учених, зокрема
Н.О. Богданова, вказують на тісне зближення і взаємодію цих понять. Це
пов’язано з переходом до аксіологічного сприйняття категорії
конституційного ладу, формування системи критеріїв, яким він має
відповідати. У зв’язку з цим конституціоналізм можна визначити як
систему ідей і поглядів, що відповідають принципам демократичного
державного устрою, організації у ньому влади і відносин останньої з
громадянами. Така держава прагне до свого ідеалу – конституційної
держави [1, с. 164].
Згідно з Г.Дж. Берманом, термін “конституціоналізм” був введений у
науковий обіг на межі ХУІІІ-ХІХ ст. для позначення головним чином
американської доктрини верховенства писаної конституції над законами.
Однак реальність цього феномену вперше виявилась ще в міських правових
системах Західної Європи в ХІ-ХІІ ст. [2, с. 11].
У сучасній юридичній літературі конституціоналізм зазвичай розглядають у
нерозривному зв’язку з обмеженням влади держави як “надію на існування
конституційних важелів відносно встановлення державних обмежень”,
“юридичне обмеження держави і загальну протидію свавіллю правління”,
сукупність принципів, порядку діяльності й ін-ституціональних
механізмів, що традиційно використовуються з метою обмеження державної
влади. Це, однак, не виключає різноманіття поглядів щодо розуміння
поняття “конституціоналізм”.
Так, Ю.П. Єременко розглядає конституціоналізм як єдність
конституційного устрою, конституційної ідеології та конституційної
практики.
Згідно з Л. Фрідменом, конституціоналізм – це: а) живий, верховний
закон, втілений у життя країни; б) ставлення суспільства до Конституції;
в) демократичні зразки поведінки й інститути, що з’явилися навколо
Конституції; г) сукупність громадянських прав, свобод слова і гарантії
прав меншинств від переважної більшості.
Л.В. Соніна вважає, що “конституціоналізм – це політико-правовий режим,
що полягає в конструюванні індустріального (постіндустріального)
суспільства і встановленні у ньому початку конституційності (гармонії,
справедливості) з метою забезпечення його повноцінного існування й
розвитку шляхом втілення в праві, правосвідомості, суспільно-державному
устрої ідей (цінностей) пріоритету конституційного законодавства,
забезпечення людської гідності, прав та свобод людини і громадянина,
демократії та децентралізації, сильної державної влади, свободи
економічної діяльності, інших ідей (цінностей), а також шляхом виділення
в суспільстві соціальних груп, здатних відстоювати названі ідеї
(цінності)” [3, с. 54].
М.А. Рябінін переконаний, що під конституціоналізмом розуміють вчення
про конституцію як обґрунтований інструмент політичного управління
державою. На його думку, створена у суспільстві політична система,
заснована, у першу чергу, на конституції та конституційних методах
управління державою [4, с. 7].
Ж. А. Бокоєв розглядає конституціоналізм у трьох аспектах: 1) як систему
(форму) правління, протилежну абсолютизму у формі конституційної
правової держави, заснованої на принципі обмеженого правління і приматі
прав людини; 2) як варіант політичної модернізації, що полягає у
перерозподілі монархічної влади органам народного представництва; 3) як
політико-правовий режим відносин держави і суспільства, який склався в
цілому ряді країн, заснований на певному наборі правових принципів [5,
с. 13].
Цікавим є погляд на конституціоналізм учених-конституціоналістів М.Ф.
Орзіха і A. Р. Крусян. Вони зазначають: “В українській
конституційно-правовій науці конституціоналізм не отримав єдиного
визначення, тому інтерпретується по-різному. Огляд різних його
характеристик дає змогу зробити висновок, що в науці склалися три
основні підходи до його визначення: політичний, філософсько-історичний і
юридичний” [6].
У політичному аспекті конституціоналізм розкривається як особливий
характер відносин між державою і суспільством на основі консенсусу, як
ідейно-політична доктрина і рух. На думку Ю.М. Тодики і В.С.
Журав-ського, “… конституціоналізм у політичному розумінні – це
особливий характер відносин між державою і суспільством. Він є
оформленням суспільної згоди щодо відповідних цінностей, принципів і
механізмів” [7, с. 5].
B. М. Шаповал також вважає, що “… конституціоналізм – це, перш за все,
політико-правова ідеологія, інтелектуальні узагальнення, властиві
певному етапу історичного розвитку”, вказуючи, що разом з тим
конституціоналізм “нерідко сприймають як суспільно-політичний рух,
спрямований на реалізацію відповідних ідей” [8, с. 17].
У філософсько-історичному сенсі конституціоналізм представ як вчення про
конституцію, включаючи передконституційні ідеї божественного, природного
права, договірного походження держави, вчення про плутократію, тиранію,
деспотію, демократію тощо. При чому це поняття розглядається з двох
позицій -широкої і вузької. “У широкому розумінні конституціоналізм
еволюціонує, починаючи від міфологічних форм світобачення –
параполі-тології ІУ-ІІІ тис. до н. е. … до раціонально-логічних форм
мислення, тобто до ознак теоретичного знання, виникнення
політико-правової науки”. У вузькому розумінні конституціоналізм
трактується як комплекс політико-правових ідей і практики державного
будівництва буржуазії ХУІІ-ХУІІІ ст., яка орієнтувалася на створення
інституційно-правових умов функціонування держав, у яких забезпечувалося
б “верховенство народу, виняткове правління законів, широкі права і
свободи особи, демократична виборча система” [9, с. 5-8].
В юридичному аспекті конституціоналізм розуміється у вузькому значенні
як особливий режим функціонування державної влади на основі
конституційних методів і в широкому розумінні – як складна
політико-правова система.
Безумовно, політична і філософсько-історична характеристики
конституціоналізму становлять інтерес, але в їх рамках, як правило,
стверджуються тези, що мають досить абстрактний характер. Юридичний же
аспект дає змогу сформулювати чітку дефініцію цього явища, що видається
методологічно необхідним для наукового дослідження конституціоналізму,
оскільки одна з найважливіших категорій сучасної науки конституційного
права не може визначатися in abstracto.
Юридичний конституціоналізм є системою, у якій як один з елементів
наявні конституційні норми, конституція, але не як щось застигле,
статичне, а конституція, узята разом з її доктринальними основами,
системою політико-правових цінностей, які відображають концепцію,
філософію, суть конституції, а також практику її здійснення. Крім цих
складових політико-правової системи конституціоналізму, важливе значення
мають конституційна правосвідомість, конституційні правовідносини і
конституційна законність, на встановлення якої, зрештою, спрямоване
функціонування цієї складної системи. Вважаємо, що такий набір елементів
системи конституціоналізму є найповнішим і відображає суть цього
соціально-правового явища повною мірою.
Конституціоналізм – політико-правове явище, правова (юридична) суть
якого зумовлена, перш за все, нормативно-правовою основою цієї системи,
якою виступає Конституція (конституційне законодавство). Конституція має
змішану політико-правову природу, як і конституційні відносини, що
виникають на основі її норм, які також можуть бути охарактеризовані як
політичні і правові одночасно, оскільки “… вони регулюють процес
організації та здійснення владних повноважень народом, державою й
елементами політичної системи” [9, с. 47]. Крім того, політична природа
конституціоналізму випливає з тісного взаємозв’язку політики з
конституційно-правовими інститутами і реаліями.
Сучасна конституційна думка пропонує також таку точку зору:
“Конституціоналізм є правовою ідеологією, яка відображає і прогнозує
розвиток відповідної нормотворчості та нормозастосування” [10, с. 289].
Отже, різноманітність підходів до визначення поняття “конституціоналізм”
дає можливість скласти об’єктивне уявлення про цей феномен.
Таким чином, можна подати таке визначення: конституціоналізм – теорія і
практика управління публічними справами, заснована на демократичних
конституціях та конституційних методах правління, що обмежує державну та
іншу публічну владу з метою гарантування верховенств права.
Конституціоналізму властиві, як мінімум, три істотні компоненти.
1. Конституціоналізм – це певна філософія, система ідей, поглядів,
принципів, де центральне місце займає вчення про конституцію, про
правові основи державної влади, про державний устрій суспільства, про
права і свободи людини та громадянина.
2. Конституціоналізм – це конституційне законодавство, тобто частина
нормативної бази державного будівництва. Тут вирішальне значення
належить правовим принципам і нормам, що визначають основи
конституційного ладу суспільства і держави з урахуванням багатьох
чинників, серед яких істотним є чинник часу, культурний рівень
конкретного суспільства тощо.
3. Конституціоналізм – це практика реалізації принципів і норм, що
отримали закріплення в чинній конституції, конституційному
законодавстві. У результаті утворюються реальні правові та політичні
інститути (установи й організації), за якими можна скласти уявлення про
рівень конституційного розвитку відповідної держави, про реальний рівень
загальної, правової та політичної культури населення.
Як для теорії, так і для практики, важливий аналіз усіх компонентів
конституціоналізму, взятих в єдності, відмінності і взаємодії.
Аналізуючи і порівнюючи засади світового конституціоналізму, ми вивели
такі принципи українського конституціоналізму:
1) верховенства права;
2) обмеження державної влади;
3) суверенітету народу;
4) зв’язку державної влади з народом;
5) принцип розподілу владних повноважень.
Висновки
Отже, категорія конституціоналізму, незважаючи на її консервативну
природу, в умовах глобалізації набуває певних ознак незамкнутої
національної системи конституційного феномену. Важливу роль у цьому
процесі відіграє розвиток сучасної доктрини конституціоналізму, яка
базується на спільному надбанні зарубіжної та вітчизняної науки
конституційного права. Підсумовуючи вищесказане, можна зробити такі
висновки та пропозиції:
1. Як у науковому, так і практичному аспекті важливо проаналізувати і
позитивні й негативні чинники, що впливають на реалізацію конституційних
положень, визначитися з тим, як Конституція вплинула на становлення
конституційного законодавства і правової системи України в цілому. Ця
проблема є як методологічною, так і теоретичною.
2. Основний Закон позитивно вплинув на становлення в Україні
конституційного законодавства, що виявилося в таких тенденціях. Усім
своїм змістом Конституція спрямована на забезпечення суверенітету
України, становлення її як незалежної держави. Відбувається гуманізація
всіх конституційно-правових інститутів, перед державними органами
ставиться завдання зосередити свої зусилля на забезпеченні прав і свобод
людини. Нормативна регламентація в конституційному праві України
зорієнтована на врахування позитивного досвіду світового
конституціоналізму, найважливіших демократичних цінностей (права людини,
народний суверенітет, верховенство права тощо).
3. Вважаємо, це дає підстави розуміти конституціоналізм як системне,
функціональне, структурне явище, що дає змогу оцінювати державність за
гносеологічними, аксіологічними та іншими якісними ознаками.
4. Теорія сучасного конституціоналізму як політико-правова доктрина є
системою наукових знань, що дають цілісне уявлення про закономірності
розвитку й істотні зв’язки явищ дійсності при встановленні
конституційного ладу, формуванні політичної системи, що спирається на
конституцію як основний інструмент публічної влади, конституційні методи
правління. У рамках цієї теорії можна виділити три основних підходи до
визначення сучасного конституціоналізму: 1) юридичний напрям (його
філософською основою є нормативізм; у рамках цього напряму розвинулися
наукові школи – юридичний позитивізм, легистська школа); 2)
філософсько-історичний напрям (його основою є соціологічна теорія
права); 3) політичний напрям.
5. Становлення конституціоналізму в Україні здійснюється в руслі
формування правової держави, яка не тільки визнає і закріплює на рівні
Конституції і поточного законодавства основні права та свободи людини і
громадянина, а й забезпечує правову безпеку особи, її життя, здоров’я,
гідність, захищеність її прав не тільки від посягань інших осіб і
організацій, а й від самої держави, її посадових осіб [12]. Особистість
– первинна, автономна одиниця суспільного організму, суспільства, тому,
відповідно, її благополуччя, правова і соціальна захищеність залежать
від стану суспільства, відносин з державою. У тоталітарній державі
суспільство поглинається державою, не має необхідної самостійності,
повністю залежить від держави. У правовій державі формується
громадянське суспільство, яке складається з незалежних від держави
суб’єктів, які діють у межах закону. Відносини між громадянським
суспільством і державою тут інші: держава підкоряється суспільству, вона
виконує тільки ті функції, які випливають з природи самого суспільства і
слугують суспільству. Прагнення досягти такої моделі взаємовідносин між
державою і суспільством знайшло чітке відображення в ст. 3 Конституції
України, у якій закріплено, що “держава відповідає перед людиною за свою
діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним
обов’язком держави”. Такого положення ще не знала історія українського
конституціоналізму. Підкорення держави суспільству реалізується, перш за
все, за допомогою законів, насамперед Конституції, оскільки Конституція
України встановлює межі діяльності держави, визначає напрями, форми і
методи діяльності структур державного механізму.
Література:
1. Богданова Н.А. Система науки конституционного права / Н.А. Богданова.
-М. : Юрист, 2001. – С. 164.
2. Берман Г.Дж. Западная традиция права: епоха формирования / Г.Дж.
Берман. -М., 1998. – С.11.
3. Рябинин Н.А. Государственность и российский конституционализм / Н.А.
Рябинин // Конституционные основы организации и функционирования
институтов публичной власти в Российской Федерации : материалы
Всероссийской научно-практической конференции (2021 апреля 2000 года). –
Екатеринбург : Изд-во УрГЮА, 2001. – С. 54.
4. Сонина Л.В. Конституционализм в Российской Федерации как
политико-правовой режим : автореф. дис. на соискание научной степени
канд. юрид. наук / Л.В. Сонина. – Екатеринбург, 2001. -С. 7
5. Бокоев Ж.А. Модели современного конституционализма и опыт
постсоциалистических государств (на примере Киргизской республики) :
автореф. дис. на соискание научной степени канд. юрид. наук / Ж.А.
Бокоев. – М., 1998. – С. 13.
6. Орзих М.Ф. Современный конституционализм: теория и перспективы
развития / М.Ф. Орзих, А.Р. Крусян // Современный конституционализм :
междунар. науч-практич. журнал / [под. ред. А. Юшин] г. Тирасполь. –
2006. – № 1 [Электронный ресурс]. – Режим доступа:
kspmr.com/MAG/?id_article_4d a 0dac591.
7. Конституційне право України : підручник для студ. вищ. навч. закл. /
[за ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського]. – К., 2002. – С. 5.
8. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм / В.М. Шаповал. – К., 2005. –
С. 17.
9. Конституція незалежної України : навчальний посібник / [за ред. В.Ф.
Погорілка, Ю.С. Шемшученка, В.О. Евдокимова]. -К., 2000. – С. 5-8; 47.
10. Юридична енциклопедія. – К. : “Укр. ен-цикл.”, 2001. – Т. 2 /
[редкол. : Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.]. – С. 289.
11. Циверенко Г.П. Сучасний український конституціоналізм: передумови
становлення / Г.П. Циверенко // Збірник тез доповідей учасників V!
Міжнародної наукової конференції молодих вчених [“Соціально-економічний
розвиток України: європейський вимір”] (м. Мелітополь, 20 квітня 2006
р.) : в 2 ч. / [за заг. ред. А.А. Ткача]. – Мелітополь : МІДМУ ГУ
“ЗІДМУ”, 2006. – С. 112-113.
12. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 1, с. 171–175
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
