.

Пріоритети державного податкового стимулювання інноваційної діяльності в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
448 4385
Скачать документ

Пріоритети державного податкового стимулювання інноваційної діяльності в
Україні

Держава виступає суб’єктом інноваційної діяльності через свої інститути,
господарські товариства (компанії) та корпорації, фінансово-кредитні
установи, інших функціональних учасників. Держава бере участь в
інноваційному процесі як безпосередньо через державний сектор економіки,
так і опосередковано, через свої інституції, органи виконавчої влади та
місцевого самоврядування. В цілому державне інвестування охоплює ті
галузі і виробництва, продукція яких має загальнонаціональний характер
та які найближчим часом не підлягають приватизації.

Фундаментальні дослідження, спрямовані на розгляд економічного змісту
передових технологій і інновацій, проводили вчені: Й. Шумпетер, Е. Янг,
К. Опенлендер, Е. Менсфілд, Д. Мартін, Д. Сахал, Т. Кун, Л. Амділен, П.
Вайт, Р. Уотермен, Е. Денісон, М. Портер, Д. Білл. Також вітчизняні В.П.
Александрова, О.І. Амоша, С.С. Аптекар, Ю.М. Бажал, Л.К. Безчасний, П.Ю.
Белєнький, Б.М. Біренберг, Д.П. Богиня, Є.І. Бойко, А.М. Бузні, В.М.
Геєць, М.С. Герасимчук, В.І. Голіков, В.М. Гончаров, М.І. Долішній, В.І.
Захарченко, М.І. Іванов, Б.Є. Кваснюк, М.А. Садиков, І.Л. Сазонець, В.О.
Точилін, Л.І. Федулова, Б.І. Холод, Д.М. Черваньов, М.Г. Чумаченко, І.Б.
Швець. Проте не достатньо уваги зазначені вчені приділяли податковому
стимулюванню інноваційного розвитку у державі.

У перехідний період функції інвестора в соціальній сфері також повинні
залишатися за державою. Деякі виробництва сільського господарства
(особливо збиткові) теж повинні інвестуватися з держбюджету. Цей
антиринковий захід може бути скасований лише з розвитком приватизації у
сільському господарстві і насиченням ринку його продукцією.

Загальні аспекти щодо державного регулювання інноваційної діяльності в
Україні викладено в Законі України “Про інноваційну діяльність” (2002
p.). У статті 6 цього Закону зазначається, що Державне регулювання
інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

— визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності
державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

— формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих
інноваційних програм;

— створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для
підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

— захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності;

— фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

— стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ,
що кредитують виконання інноваційних проектів;

— встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної
діяльності;

— підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної
інфраструктури.

Для порівняння: відповідно до світового досвіду існують такі методи
державного стимулювання інноваційної діяльності (табл. 1) [2].

Часто перелічені вище форми впливу держави на інноваційну діяльність
класифікують як прямі і непрямі. Тип Ракової системи визначає
співвідношення між ними. Світова практика формування ринкових засад
доводить, що безпосередня участь держави в інноваційному процесі є
об’єктивно зумовленою необхідністю. При цьому слід зауважити, що
державні інвестиції за умов ринку не є відокремленим джерелом
фінансування. На зміну прямим дотаціям і субсидіям з боку держави, які
довели свою неефективність, повинні прийти нові методи державної
інноваційної політики.

В Україні сьогодні повністю відсутня чітка організаційна система руху та
контролю за використанням централізованих державних коштів. Механізм
розподілу коштів у позабюджетних і галузевих державних фондах (Фонд
розвитку промисловості, Державний інноваційний фонд та ін.) залишається
непрозорим, організаційно складним, не забезпечує відбору
найефективніших проектів і не має елементів чіткої економічної
відповідальності за прийняті рішення [1].

Очевидно, що постала необхідність створення принципово нових
організаційних структур для успішного функціонування економічного
механізму державної інноваційної політики.

Проте лише інституційного забезпечення недостатньо для ефективної
реалізації державних інновацій. Викликає занепокоєння недосконалість
визначення державних інноваційних пріоритетів, серед яких продовжують
залишатися збитковими, низькорентабельними сфери, які насамперед
потребують якісних змін у принципах господарювання. Держава повинна
сконцентрувати обмежені фінансові ресурси в галузях, що виробляють
кінцеву продукцію, мають значний експортний потенціал, забезпечують
швидкий обіг капіталу та стабільні бюджетні надходження.

Актуальним для України залишається питання щодо встановлення прав та
обов’язків держави як суб’єкта інноваційної діяльності. Протягом
останніх 4—5 років в Україні створені необхідні макроекономічні умови
для формування сприятливого інноваційного середовища, закладені основи
інноваційної інфраструктури, розроблена певна правова база. Однак слід
відзначити, що накопичений в ці роки інноваційний потенціал був
використаний не повною мірою.

Форми впливу держави в інноваційній сфері поділяються на прямі та
непрямі. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні
та вибором у зв’язку з цим концепції державного регулювання. Остання
може бути орієнтована на ринкові відносини або спрямована на
централізований вплив [3].

Прямі методи державного регулювання інноваційної діяльності здійснюються
в адміністративній та цільовій формах. Адміністративна форма регулювання
являє собою пряме дотаційне фінансування через державні цільові програми
підтримки нововведень, у тому числі і на малих наукомістких фірмах,
створення системи державних контрактів на придбання тих чи інших товарів
і послуг, надання кредитних пільг фірмам для реалізації нових ідей.
Цільове фінансування — це один з елементів системи контрактних відносин,
за яких укладаються угоди між замовниками та підрядниками.

Непрямі методи націлені на стимулювання інноваційних програм і створення
сприятливих умов для новаторської діяльності. До них належать [3]:

1) лібералізація податкової та амортизаційної політики (так, у LUA
податкові та амортизаційні пільги покривають до 20 % загальних витрат на
НДДКР);

2) створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної
інформаційної системи країни.

Основні етапи розвитку інноваційної діяльності:

— розробка комплексного соціально-економічного та науково-технічного
прогнозу розвитку країни на довгострокову перспективу;

— довготермінове прогнозування;

— формування переліку стратегічних напрямів і державних програм, що
пов’язані з нововведеннями у найважливіших секторах економіки та
соціального розвитку, таких як харчова та оздоровча сфери, фармакологія,
будівельні матеріали та технології, товари народного споживання,
екологія та ін.;

— створення системи органів регулювання інноваційної діяльності,
починаючи зі структур загальнонаціонального рівня та створення органів,
які забезпечують контроль і реалізацію певних рішень на всіх рівнях
управління;

— формування мережі наукових закладів;

— створення ефективного механізму концентрації науково-технічних
ресурсів на пріоритетних напрямах і масштабне фінансування інноваційних
проектів, включаючи залучення зарубіжних фондів та міжнародних проектів
з найкапіталомісткіших напрямів науково-технічного прогресу, включаючи
космічні дослідження, розвиток енергетики та медичної сфери.

Державні комплексні науково-технічні програми та міжгалузеві інноваційні
проекти фінансуються за рахунок бюджету держави, а галузеві інноваційні
програми — за рахунок коштів підприємств та організацій.

В Україні створено Державний інноваційний фонд (ДІФ), до складу якого
входить 27 регіональних відділень (у кожній області, АР Крим та містах
Києві і Севастополі), які проводять конкурси проектів, що мають державне
значення, та залучають для їх фінансування кошти банків, компаній,
відомств, що зацікавлені в реалізації цих проектів. Кошти ДІФ формуються
за рахунок відрахувань підприємств та організацій у розмірі 1 % від
обсягу реалізованої продукції з відношення витрат на собівартість
продукції, з яких 0,3 % перераховується до центрального органу ДІФ, 0,7
% — в його регіональні відділення.

Основні напрями інноваційної політики в Україні мають бути такі:

— зниження соціальної напруги, досягнення остаточного підходу у
виділенні коштів на потреби соціальної сфери;

— скорочення фонду виробничого будівництва за рахунок державних коштів і
формування надійних інноваційних джерел, в першу чергу з власних коштів
підприємств та ін;

— скорочення централізованих державних капіталовкладень, що виділяються
безповоротно. Перехід до нових принципів централізованого фінансування
інноваційної діяльності;

— створення ринку підрядних робіт. Зацікавленість будівельників у
виконанні замовлень;

— прискорення темпів розвитку промисловості групи Б;

— прискорення у кілька разів темпів вибуття застарілого обладнання;

— перегляд надання державних кредитів на вигідних умовах з дефіцитними
ставками на конкурсній основі, включаючи державне замовлення;

— залучення іноземних інновацій, отримання іноземних кредитів, створення
спільних підприємств з іноземним капіталом за такими напрямами, як
розвиток переробної промисловості АПК, активізація приватизації,
конверсії, а також галузей, які визначають науково-технічний прогрес;

— створення ефективних форм і механізмів управління інноваційною
діяльністю;

— розвиток паливно-енергетичного комплексу, ресурсозберігаючих
технологій, конверсія ВПК, забезпечення населення товарами народного
споживання вітчизняного виробництва, розвиток медицини і фармацевтичної
промисловості.

Усі ці напрями інноваційної діяльності в Україні вже зараз починають
розвиватися в умовах формування ринкового механізму. Тому трансформація
інноваційного механізму на мікрорівні, наприклад у промисловості,
повинно проводитися в межах макроекономічної стабілізації.

Регулювання інноваційного процесу в державі з ринковою економікою
здійснюється [4]:

— через державну інноваційну політику, яка визначає та підтримує
пріоритетні напрями розвитку економіки;

— через індикативне планування певних показників і встановлення
нормативів регулювання інноваційного процесу;

— шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової
системи;

— через порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт.

Економіка України має свої особливості, тому вирішення проблеми
регулювання має носити тут індивідуальний характер. У чистому вигляді
методи, які застосовувались у розвинутих ринкових економіках та
грунтуються на теоретичних розробках кейнсіанців або неолібералів,
неприйнятні для України, оскільки її економіка поєднує окремі чинники,
котрі вимагають застосування як перших, так і останніх підходів. Так, з
одного боку, інфляційні тенденції вимагають скорочення видатків бюджету,
однак недостатньо сформований фінансовий сектор і відсутність сучасних
систем соціального забезпечення не дають в повному обсязі застосувати
його. З іншого боку, кредитна система слаборозвинута, комерційні банки
не в змозі фінансувати масштабні інноваційні проекти через недостатність
власних ресурсів і високі інфляційні очікування й пов’язані з цим
ризики. Інфляція знецінила власні кошти підприємств, що спрямовувались у
виробництво. Тому в цій ситуації бюджет поки що залишається одним з
небагатьох джерел збільшення інновацій.

Отже, особливість державного макроекономічного регулювання полягає,
по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в
директивному (обов’язковому) характері, підтримці приватних підприємств,
прямому стимулюванні їх розвитку, а по-друге, в орієнтації на закони і
принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів
саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут
набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання,
оптимальне співвідношення між ними.

Державне макроекомічне регулювання охоплює рівень галузей і сфер
економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки
регулювання — це процес, який взаємопов’язує об’єкт, регулятор та
орієнтири руху, то державне макроекономічне регулювання поєднує у
спрямовуючому русі макро-економіку (об’єкт), механізм регуляції
(регулятор), сукупність завдань і за-собів їх вирішення (цілі).

j h”

h”

h”

h”

забезпечує проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними
ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від
інновацій тощо. За умов України це привабливо для державного сектора
економіки. У другому випадку для інших суб’єктів інвестування держава
повинна надати максимальну свободу і впливати на інноваційний процес
через податкову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і
санкцій [1].

Таким чином, ключовим питанням є визначення частки бюджетного
фінансування в загальному обсязі інновацій. Сьогодні — це невеликий
сегмент, за рахунок якого інвестуються лише вкрай необхідні проекти.
Скорочення державних інвестицій і збільшення частки вкладень підприємств
за рахунок власних фондів не змінило співвідношення форм власності, але
призвело до скорочення державної підтримки традиційно малорентабельних
інноваційних галузей: машинобудування, деревообробки, промисловості
будівельних матеріалів. Скорочення виробництва у цих галузях спричинило
падіння у ще більших розмірах виробництва у капітальному будівництві.
Тому в даний час інноваційна сфера й тісно пов’язані з нею галузі
виробництва потребують значної державної підтримки.

Дуже важливий напрям регулювання інноваційного процесу — це обробка
перспективної структури інновацій за формами власності. При цьому слід
зважати на те, що державні інвестиції за умов ринку, як правило, не є
відособленим джерелом фінансування. Нові методи державної інноваційної
політики — це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів
за зниженими заліковими ставками, фінансування проектів за рахунок
випуску цінних паперів, формування портфелів фінансових інновацій.
Дедалі менше місця у цих методах повинно займати пряме дотування й
субсидіювання з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в
економіку є їх ефективність, оперативна віддача.

Проте завжди існуватимуть галузі і виробництва, невигідні для
комерційної інфраструктури. Однак у міру розвитку цієї сфери їх
інноваційна привабливість зростатиме, наприклад, за рахунок будівництва
платних автомагістралей.

Нові підходи до участі держбю-джетних коштів у фінансуванні інновацій
вимагають також покращення діяльності органів, які відповідають за
ефективність їх використання. В цілому раціональне співвідношення
адміністративних і ринкових методів регулювання інноваційної діяльності
поступово змінюватиметься через заміщення старих методів новими.

Першоосновою державного регулювання інноваційної діяльності є визначення
пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвестицій у ті сфери і галузі,
які забезпечать розширене відтворення, швидшу віддачу і підвищення
життєвого рівня населення. У зв’язку з цим державна інноваційна політика
повинна враховувати такі принципові напрями використання державних і
недержавних джерел фінансування:

— поступовий перехід до економічно обгрунтованого спрямування інвестицій
тільки у високорентабельні виробництва і максимальне скорочення витрат
на підтримку збиткових і малорентабельних виробництв;

— повна відмова від фінансування соціальної сфери за залишковим
принципом, першочергове спрямування інвестицій у виробництво товарів
народного споживання;

— перехід від адміністративних методів управління інноваційними
процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки,
амортизаційні норми і кредитні ставки;

— заміщення повного держбю-джетного фінансування частковою участю
держави;

— впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і
муніципальних позик.

На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є
регуляторами при розподілі державних інвестицій в інноваційну сферу.
Вони впливають на залучення інвестиційних ресурсів з недержавного
сектора. Державна інноваційна політика України на сучасному етапі
передбачає такі пріоритетні напрями використання джерел фінансування:

— розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення
власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впровадження
енергозберігаючих технологій;

— структурна перебудова народного господарства, науково обгрунтована
конверсія виробництва; розвиток інфраструктурних галузей з використанням
інноваційних проектів; реконструкція і створення нових, екологічно
чистих виробництв;

— інвестування галузей і виробництв, які сприяють розширенню
конкурентного середовища, розвитку приватизації й підприємництва;

— варіантне інвестування і державна підтримка виробництв, які потребують
оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може
забезпечити технічний і технологічний прорив, істотний приріст обсягів
виробництва;

— інвестування виробництв, де можливе їх ефективне перепрофілю-вання,
санація чи вертикальне злиття;

— інвестування ліквідації неперспективних, технологічно відсталих,
заздалегідь збиткових підприємств.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється з дотриманням
послідовності наведених пріоритетів при оцінці інноваційних проектів. На
мікроструктурному рівні таке регулювання здійснюється через систему
нормативів і преференцій (пільг).

Адекватним інноваційній політиці повинен бути весь комплекс засобів,
котрі застосовуються з метою впливу на інноваційні процеси. Ці засоби
можна умовно поділити на змінні і постійні, прямі і непрямі, з обмеженою
чи загальнодержавною сферою дії та її результатами.

До змінних засобів прямого впливу з обмеженою сферою дії та отриманим
результатом належать: бюджетне фінансування на безповоротній основі;
бюджетне кредитування; державні гарантії щодо умов реалізації
інноваційних проектів; державний контракт на розробку і виконання
інноваційного проекту; розробка та реалізація загальнодержавних цільових
комплексних програм; управління процесами приватизації з метою пошуку
ефективного інвестора; часткове фінансування державою інноваційних
проектів у пріоритетних галузях економіки; реалізація державою
самостійно комерційних високоприбуткових інноваційних проектів. Ця група
засобів за своїми масштабами досить незначна, однак з позиції швидкого
нагромадження інноваційних ресурсів та їх оперативного використання вона
найефективніша, оскільки дозволяє за короткий проміжок часу реалізувати
масштабні інноваційні програми, що в цілому повинно дати поштовх до
початку економічного зростання. Ці засоби можуть лише сприяти поліпшенню
економічної ситуації, але не визначати її [3].

До змінних засобів непрямого впливу із загальнодержавною сферою дії та
отриманим результатом належать: бюджетно-податкова, грошово-кредитна,
амортизаційна, цінова, валютна та інноваційна політика. Ці засоби
формують економічний клімат в цілому та інноваційний зокрема, хоча з
точки зору швидкої мобілізації інноваційних ресурсів вони інертніші, за
швидкістю своєї дії— повільніші порівняно з прямими засобами.

До постійних засобів прямого впливу з обмеженою чи загальнодержавною
сферою дії та отриманим результатом відносяться: ліцензування окремих
видів робіт, стандартизація продукції та експертиза інноваційних
проектів. Ця група засобів повинна застосуватися незалежно від
економічної ситуації; вона більш зорієнтована на підвищення якості
розробки та виконання інноваційних проектів і програм.

Усі згадані засоби можуть бути деталізовані. Наприклад, такий змінний
засіб непрямого впливу як фінансово-бюджетне регулювання може
забезпечувати:

— зміцнення фінансової бази місцевих органів влади за рахунок податкових
відрахувань;

— посилення податкового впливу на підприємства і підприємців, які
скорочують виробництво важливої народногосподарської продукції;

— усунення багаторазового оподаткування однієї і тієї самої
виробничо-господарської діяльності;

— можливе досягнення оптимального варіанта в обмеженні суми всіх
податків, що стягуються з підприємств, без різкого впливу на зменшення
дохідної частини бюджету;

— створення заходами податкової політики матеріальної зацікавленості
виробників у соціальному захисті громадян;

— побудову оподаткування на стабільній законодавчій основі, простоту
сприйняття та справедливість оподаткування;

— активізацію виробництва споживчих товарів за допомогою заходів
податкової політики. Кредитне регулювання передбачає:

— удосконалення кредитних механізмів;

— поширення практики довгострокового кредитування;

— посилення стимулюючої ролі кредиту за рахунок диференціації
відсоткових ставок;

— підвищення оперативності кредитування тощо. Важливим засобом непрямого
впливу є амортизаційна політика у зв’язку з тим, що серед фінансових
джерел інноваційних ресурсів найголовнішими є кошти амортизаційного
фонду. Законом “Про оподаткування прибутку підприємств”, прийнятим у
1997 p., затверджено три групи основних фондів за функціональною ознакою
з нормами амортизації відповідно 5,25 та 15 %, які замінили близько 1400
амортизаційних норм, що існували у старому законодавстві. Підприємствам
надано право самостійно індексувати власні основні фонди.

За балансову вартість при нарахуванні амортизації прийнята залишкова
вартість основних фондів. Даний принцип визначення балансової вартості
застосовується у методі залишку, що зменшується. При застосуванні цього
методу необхідно встановити або норму амортизації і строк служби, або
залишкову ліквідаційну вартість і строк служби. Вітчизняним
законодавством встановлені норми амортизації, однак не визначений строк
служби обладнання. Крім того, ліквідаційна вартість для основних фондів
першої групи становить 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
для груп 2 і 3 ліквідаційна вартість має дорівнювати нульовому значенню.
При такому підході до нарахування амортизації її як інноваційний ресурс
буде зведено до мінімуму. При цьому фактичний строк служби обладнання
значно перевищуватиме нормативний, що призведе до перенакопичення в
економіці морально застарілих і фізично зношених основних фондів.

Висновки

Пріоритетним напрямом стимулювання інноваційної діяльності держави мають
бути фінансово-податкові інструменти державної політики. До чинного
законодавства доцільно внести деякі корективи, зокрема поновити принцип
нарахування амортизації за балансовою вартістю, котра дорівнює
первісній, а не залишковій вартості. Новий закон повинен дати змогу
також ширше, порівняно з попереднім, застосувати прискорену амортизацію.

Необхідність і межі використання окремих форм, а також методи, за
допомогою яких вони реалізуються у господарській практиці, визначаються
прийнятою концепцією державного регулювання інноваційного процесу,
конкретними умовами і цілями соціально-економічного розвитку кожної
країни.

Регулювання інноваційного процесу в державі з ринковою економікою має
здійснюватися: через державну інноваційну політику, яка визначає та
підтримує пріоритетні напрями розвитку економіки; через індикативне
планування певних показників і встановлення нормативів регулювання
інноваційного процесу; шляхом забезпечення належного функціонування
договірно-правової системи; через порядок надання дозволу на виконання
будівельних робіт.

Державна інноваційна політика України на сучасному етапі має передбачати
такі пріоритетні напрями використання джерел фінансування: розвиток і
модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення власної бази та
інфраструктури енергоносіїв, впровадження енергозберігаючих технологій;
структурна перебудова народного господарства, науково обгрунтована
конверсія виробництва; розвиток інфраст-руктурних галузей з
використанням інноваційних проектів; реконструкція і створення нових,
екологічно чистих виробництв; інвестування галузей і виробництв, які
сприяють розширенню конкурентного середовища, розвитку приватизації й
підприємництва; варіантне інвестування і державна підтримка виробництв.
які потребують оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал,
що може забезпечити технічний і технологічний прорив, істотний приріст
обсягів виробництва; інвестування виробництв, де можливе їх ефективне
перепрофілю-вання, санація чи вертикальне злиття; інвестування
ліквідації неперспективних, технологічно відсталих, заздалегідь
збиткових підприємств.

Література:

1. Гриньов А.В. Інноваційний розвиток промислових підприємств:
концепція, методологія, стратегічне управління. — Х.: ІНЖЕК, 2003. —308
с.

2. Кондрашов О.М. Основні напрями та пріоритети інноваційної діяльності
в промисловості України. — К.: Науковий світ, 2002. — 29 с.

3. Мова Н., Хаустов В. Інноваційна діяльність в Україні і напрямки її
розвитку // Економіка України. — 2001. — №6. — С. 29—34.

4. Патон Б.Е. Інноваційний шлях розвитку економіки України // Україна на
порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку: Матеріали
наукової конференції. — К.: НТУУ КПІ, 2001. — С. 60—64.

5. Економіка та держава. № 1, стр. 80-83, 2009 рік.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020