Банківська справа (шпаргалка)

№1.Поняття та види операцій комерційних банків.

Комерційні банки, як правило, розглядаються у двох аспектах – широкому
та вузькому:

– у широкому розумінні комерційний банк – це будь-який банк, що
функціонує на другому після центрального банку рівні банківської
системи;

-у вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує певний
набір базових банківських операцій та єдиною метою якого є одержання
максимального прибутку. Законом України «Про банки і банківську
діяльність» визначено, що комерційний банк – це установа, функцією якої
є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок
залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших
кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного
господарства, виконання валютних та інших банківських операцій. До
базових банківських операцій належать 16 операцій, які й визначають банк
як фінансову установу (ст. 3 Закону України «Про банки і банківську
діяльність»). Залежно від економічного змісту всі види діяльності
комерційних банків прийнято поділяти на три групи (див. Рис. 1): –
пасивні операції; – активні операції; – послуги. За рахунок пасивних
операцій формуються ресурси комерційного банку, які необхідні йому понад
власний капітал для забезпечення нормальної діяльності, підтримання
ліквідності на належному рівні та отримання запланованого доходу.
Акумульовані в результаті пасивних операцій грошові кошти складають
переважну частину ресурсів банку, що визначає важливу роль цих операцій
в його діяльності. Пасивні операції включають: залучення коштів
юридичних осіб та вкладів населення; отримання кредитів від комерційних
банків та центрального банку; випуск банківських облігацій, векселів та
інших зобов’язань. Результати пасивних операцій відображаються в пасиві
балансу банку.

Активні операції – це розміщення банком власних та залучених коштів з
метою отримання прибутку. До активних операцій належать: надання
кредитів юридичним та фізичним особам, вкладення в цінні папери,
формування касових залишків та резервів, формування інших активів
(придбання приміщень, обладнання тощо). Результати активних операцій
відображаються в активі балансу банку. Активні операції тісно пов’язані
з пасивними операціями. Комерційний банк, розміщуючи грошові кошти в
активи, постійно стежить, щоб частина коштів знаходилась у вигляді
обов’язкових та вільних резервів і терміни вкладень в активи відповідали
термінам залучення коштів в пасиви. Крім того, кредитні операції банків
призводять до появи додаткових коштів в пасивах. Все це вимагає від
банку управління активами та пасивами в їх взаємозв’язку як єдиним
комплексом банківської діяльності. Крім операцій, пов’язаних з
формуванням банківських пасивів та активів, комерційні банки займаються
і іншими видами діяльності, які дістали назву банківських послуг. До
банківських послуг належать: розрахункові, касові, трастові (довірчі),
посередницькі, консультаційні та інші. Істотною ознакою банківських
послуг є те, що для їх надання банку не потрібні додаткові ресурси. Свою
діяльність щодо надання послуг банк здійснює як правило у процесі
проведення пасивних і активних операцій. Доходи від послуг банки
отримають не у вигляді відсотків, а у формі комісійних виплат.
Банківські послуги приносять банку стабільний дохід і є практично
безризиковим видом діяльності. За способом відображення у балансі
операції комерційних банків поділяються на: – активні (вкладення
коштів); – пасивні (залучення ресурсів);

-позабалансові (не відображають руху коштів, а тому до певного часу,
тобто поки не відобразяться в доходах чи видатках банку, в балансі не
значаться). Комерційні банки є суб’єктами підприємницької діяльності та
функціонують згідно з такими принципами: 1.Комерційний розрахунок:
доходи покривають витрати, відсутнє право на отримання державних
субсидій, безпосередньою метою діяльності є отримання прибутку при
розумному ризику. Основним джерелом прибутку є банківський процент.
Першоосновою процента є додатковий продукт, створений у виробництві, а
на поверхні явищ прибуток банків виступає переважно як різниця між сумою
процентів, отриманих за надані банком кредити і виплачених по внесках
клієнтів. 2. Автономія: банки отримали право самостійно здійснювати
ціноутворення банківських продуктів у межах діючих обмежень, тобто
самостійно встановлюють відсоткові ставки за депозитами та кредитами,
розміри тарифів на розрахунково-касове обслуговування тощо. 3.
Самоуправління: банки самостійно визначають стратегію і тактику свого
розвитку, своєї діяльності без втручання держави. 4. Комерційні банки
належать до категорії підприємств – фінансових посередників і працюють
за принципом: «Подешевше купити – подорожче продати». Виходячи з цього
банк з повним правом можна назвати спекулятивним підприємством. Певна
річ, спекуляція зі сторони банку має свої межі. Будь-хто має право
торгувати, але для цього спекуляція повинна носити «цивілізований»
характер. Для приборкання її аморальних якостей вона повинна спиратись
на законодавство, не суперечити йому, для здійснення комерції кожен банк
повинен мати рівні інформаційні можливості про кон’юнктуру ринку. В
таких умовах спекуляція втрачає свій кримінальний відтінок і стає нормою
підприємництва. Від того наскільки успішно «спекулює» банк, залежить
його дохідність та ефективність діяльності. 5. Всі гроші, всі ресурси
банку повинні максимально працювати. З позиції комерції не повинно бути
ресурсів, які даремно лежать. Реальність однак така, що якась частина
коштів знаходиться в резервах, обертається повільно, або не обертається
зовсім. З позиції бізнесу це не природно, тому завжди корисно знати, що
прибуток тим вищий, чим вища частка кредитів по відношенню до
банківських резервів.

6.Банківська комерція повинна діяти за принципом – все для клієнта. Це
означає, що банк несе повну відповідальність за клієнта, забезпечує його
прибуток. На перший погляд здається, що даний принцип не узгоджується з
принципом дохідності самого банку. Разом з тим ніякого протиріччя між
цими принципами не існує. На практиці все повинно бути на взаємовигідній
основі: перш за все прибуток клієнта, а потім прибуток банка. Вірно і
те, що прибуток клієнта – це не єдина мета, а основа для одержання
прибутку банка. Забезпечуючи прибуток клієнту, банк реалізовує і свій
власний інтерес.

№2.Види комерційних банків.

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків: а)
принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом
операцій чи сектором грошового ринку; б) принцип універсальності, коли
будь-які обмеження щодо діяльності банків на грошовому ринку знімаються.
У ринковій економіці функціонують різні види банків, які класифікуються
за певними ознаками: 1. За формою власності: -державні; -приватні;

-кооперативні. В Україні функціонують два державні банки:
експортно-імпортний та ощадний. Решта банків є приватними і мають статус
акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю. 2. За
масштабами операцій: -роздрібні (акумулюють кошти численних клієнтів,
невеликі за обсягом. При цьому потрібна розвинута інфраструктура);

-оптові. Обслуговують незначну кількість великих клієнтів, а необхідні
ресурси залучають на фінансовому ринку. 3. За територіальним
охопленням: -міжнародні; -регіональні;

-банки, що ведуть діяльність у національному масштабі (колишні
спеціалізовані банки). 4. За колом виконуваних операцій:
-спеціалізовані;

-універсальні. Спеціалізовані банки обмежують свою діяльність невеликим
колом операцій або функціонують у вузькому секторі ринку, або
обслуговують окремі галузі економіки (ощадні, іпотечні, банки споживчого
кредиту, банки підтримки, гарантійні, розрахункові (клірингові) банки
або палати). Універсальні банки виконують широкий спектр банківських
операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей
економіки. В Україні більшість банків універсальні, їм заборонено
здійснювати діяльність лише в сфері торгівлі, матеріального виробництва
і страхування. Крім функціональної, виділяють галузеву і регіональну
спеціалізації банків. 5. За порядком формування статутного фонду
комерційні банки поділяються на акціонерні товариства відкритого і
закритого типу та пайові банки. Характерні ознаки цих господарських
товариств регламентуються Законом України «Про господарські товариства»
від 16.12.93. 6. За наявністю мережі філій або безфілійні.

№3.Порядок реєстрації комерційного банку та ліцензування його
діяльності.Комерційний банк вважається створеним і набуває статусу
юридичної особи з часу його реєстрації НБУ в Республіканській книзі
реєстрації банків, валютних бірж та фінансово-кредитних установ.
Засновниками комерційного банку можуть бути українські та іноземні
юридичні і фізичні особи, за винятком профспілкових і політичних
організацій, спілок і партій, громадських фондів, рад усіх рівнів, їх
виконавчих органів, офшорних компаній і банків.

Мінімальний розмір статутного фонду складає:

для банків з національним капіталом – не менше 1 млн євро;

для банків з іноземним капіталом, якщо частка іноземного капіталу
становить менше 50%, – не менше 5 млн євро; якщо частка іноземного
капіталу 50% і більше, – не менше 10 млн євро;

якщо у формуванні статутного капіталу банку беруть участь підприємства
з іноземними інвестиціями (спільні підприємства, частка іноземного
капіталу в яких перевищує 50%) і частка таких підприємств у статутному
капіталі банку становить 10% і більше, мінімальний розмір статутного
фонду має бути не менше 3 млн євро.

Частка будь-якого із засновників банку не повинна перевищувати 35%
статутного фонду банку.

Внески засновників, акціонерів до статутного капіталу комерційного банку
здійснюються у грошовій формі в національній валюті України та вільно
конвертованій іноземній валюті (для нерезидентів).

Для створення комерційного банку створюється ініціативна група із
засновників або інших осіб. Ця група бере на себе вирішення всіх питань,
пов’язаних зі створенням банку.

Для формування статутного фонду до реєстрації комерційного банку в
регіональному управлінні НБУ за місцем створення комерційного банку
засновникам відкривається тимчасовий рахунок. На цей рахунок кожен із
засновників вносить визначену установчими документами частку статутного
фонду. Підставою для відкриття такого рахунку є заява на відкриття
рахунку та установчий договір.

До моменту реєстрації комерційного банку статутний фонд повинен бути
сплачений: для банків відкритого типу – в розмірі 30%, закритого типу –
50%. Після реєстрації банку зібрані кошти перераховуються з тимчасового
рахунку комерційного банку на кореспондентський рахунок.

У разі відмови в реєстрації банку кошти з тимчасового рахунку
повертаються засновникам банку у тижневий строк за їх заявою.

Для реєстрації комерційного банку орган управління банком (рада банку)
або уповноважена установчими зборами особа у двотижневий строк після
аудиторської перевірки фінансового стану засновників подає до
регіонального управління НБУ за місцем створення банку такі документи:

заяву про реєстрацію;

установчий договір;

статут банку;

протокол установчих зборів;

економічне обгрунтування створення банку, включаючи розрахунковий
баланс і розрахунок плану доходів, витрат та прибутку банку на кінець
першого року його діяльності;

висновок аудиторської організації про фінансовий стан і
платоспроможність засновників банку;

бухгалтерську і фінансову звітність акціонерів;

документи про наявність професійно придатних перших керівних осіб
банку;

копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію (100
неоподатковуваних мінімумів);

копію звіту про проведення відкритої передплати на акції;

угоду про надання приміщення для розміщення банку (оренда не менше ніж
на п’ять років);

установчі документи засновників, учасників банку;

копію свідоцтва про державну реєстрацію засновників;

копію рішення органів Антимонопольного комітету України про надання
згоди на створення відповідного комерційного банку.

Протягом наступних двох тижнів регіональне управління НБУ перевіряє
зазначені документи і разом з висновком про доцільність створення банку
передає їх до НБУ. В НБУ документи розглядають департаменти:
банківського нагляду, валютного регулювання, юридичний, а у разі
необхідності й інші підрозділи. Вони готують пропозиції та висновки щодо
реєстрації комерційного банку і передають їх для розгляду:

а) правлінням НБУ, якщо банк створюється за участю іноземного капіталу;

б) комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків, якщо банк
створений тільки за участю національного капіталу.

Реєстрація здійснюється шляхом внесення відповідного запису у
Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших
фінансово-кредитних установ у місячний термін з дня отримання
документів.

До розгляду питання про реєстрацію банку кандидати на посаду голови
правління і головного бухгалтера проходять співбесіду в НБУ.

НБУ може відмовити у реєстрації комерційному банку у разі:

порушення порядку реєстрації комерційного банку;

невідповідності статуту та інших установчих документів чинному
законодавству;

незадовільного фінансового стану засновників;

професійної непридатності рекомендованого керівництва банку;

відсутності відповідної матеріально-технічної бази.

Якщо у діючому банку відбулися зміни в установчих документах, то вони
повинні бути зареєстровані в НБУ. Процедура реєстрації змін і доповнень
аналогічна процедурі реєстрації банку.

Комерційні банки можуть відкривати філії, представництва та
територіальні відокремлені безбалансові відділення, які мають бути
зареєстровані в НБУ.

Філія банку – це банківська установа, яка не є юридичною особою. Вона
діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку,
має свій субкореспондентський рахунок і МФО, здійснює банківські
операції на основі довіреності головного банку і дозволу, виданого
регіональним управлінням НБУ за місцем знаходження філії.

Представництво банку – це установа банку, яка не є юридичною особою, діє
на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і ним
фінансується, не має права здійснювати банківські операції. Відкриває
поточний рахунок у НБУ.

Територіальне відокремлене безбалансове відділення банку здійснює лише
розрахунково-касове обслуговування клієнтів та вкладні операції.

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи,
забезпечення інтересів кредиторів, вкладників НБУ видає комерційним
банкам ліцензії на здійснення банківських операцій.

Ліцензування – це порядок видачі комерційним банкам, які набули статусу
юридичної особи, дозволу на здійснення деяких чи всіх банківських
операцій. Перелік операцій, що підлягають ліцензуванню, визначається
Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Комерційні банки мають право здійснювати операції тільки після отримання
відповідної ліцензії НБУ. Філії комерційного банку здійснюють операції
згідно з Положенням про філію та лише за умови наявності і в межах
дозволу, наданого банком – юридичною особою. Копія дозволу у 3-денний
строк надається регіональному управлінню НБУ за місцем розташування
філії та головного банку – юридичної особи.

Новоствореному комерційному банку надають ліцензію у разі дотримання
таких умов:

на час прийняття рішення зареєстрований статутний капітал банку повинен
бути повністю сплачений;

наявність професійно придатних керівних осіб банку;

наявність підрозділу, що виконує відповідні банківські операції;

наявність підрозділу внутрішнього аудиту, укомплектованого професійно
придатними кваліфікованими кадрами;

наявність внутрішніх нормативних документів банку, що регламентують
відповідні операції;

забезпеченість необхідним банківським обладнанням;

відповідність приміщення банку вимогам НБУ;

наявність угоди про оренду приміщення на строк не менше 5 років або
свідоцтва на право власності.

Крім додержання загальних умов для отримання ліцензії, НБУ встановив
особливі вимоги. Вони стосуються наявності:

– технічних умов (для касових операцій – відповідним чином обладнані
приміщення, належна організація охорони і т. д.);

– відповідного розміру статутного фонду;

– відповідної кваліфікації працівників;

– відповідного строку діяльності банку;

– відповідних внутрішніх регламентуючих ту чи іншу операцію документів;

– задовільної діяльності комерційного банку.

Так, для ведення рахунків банків-кореспондентів (резидентів) у грошовій
одиниці України строк діяльності банку повинен бути не менше 1 року,
зареєстрований та сплачений статутний капітал має становити 3 млн. євро.

Для надання та отримання кредитів на міжбанківському ринку, кредитування
юридичних і фізичних осіб та проведення фінансового лізингу необхідно
мати відповідні Положення про кредитування, Положення про кредитну раду
тощо.

Для залучення депозитів фізичних осіб строк діяльності банку мусить бути
не менше 2 років, відсутні сумнівні та безнадійні кредити, не покриті
резервами, необхідна наявність зареєстрованого та фактично сплаченого
статутного капіталу у розмірі 3 млн. євро.

Для розширення ліцензії банку необхідно врахувати такі додаткові умови:

статутний капітал діючого банку повинен бути зареєстрований і фактично
сплачений у розмірі, не меншому за встановлений НБУ;

відповідність формування резервного фонду банку вимогам законодавства
та НБУ;

відповідність формування фонду гарантування вкладів фізичних осіб
вимогам законодавства та нормативним актам НБУ;

відповідність формування резерву покриття можливих втрат за
банківськими позичками законодавству України та нормативним актам НБУ;

дотримання банком економічних нормативів за попереднє півріччя;

сума сумнівних та безнадійних кредитів не повинна перевищувати розміру
фактично сформованого резерву на покриття можливих втрат за позичками
банку;

наявність позитивного висновку зовнішнього аудитора про діяльність
банку за попередній звітний рік.

№4.Економічна характеристика банківських ресурсів, їх склад та
структура.

Комерційні банки є насамперед підприємствами, що спеціалізуються на
посередницькій діяльності, яка пов’язана, з одного боку, з купівлею
вільних грошових коштів на ринку ресурсів, а з другого – їх продажем
підприємствам, організаціям та населенню. За таких умов для банків є
однаково важливими як операції із залучення коштів, так і з їх
розміщення. Від операцій із залучення коштів залежить розмір банківських
ресурсів і, отже, масштаби діяльності комерційних банків. В свою чергу,
вигідне розміщення ресурсів сприяє підвищенню дохідності та ліквідності
комерційних банків, забезпечує їх економічну самостійність та
стабільність.

Ресурси комерційного банку – це сукупність грошових коштів, які
знаходяться у розпорядженні банку і використовуються ним для здійснення
кредитних, інвестиційних та інших активних операцій.

Банківські ресурси з точки зору джерел утворення поділяються на власні і
залучені. До власних коштів банку належать статутний капітал, резервний
та інші фонди, резерви на покриття різноманітних ризиків і
нерозподілений прибуток. До залучених коштів відносяться кошти на
депозитних рахунках банківських клієнтів, позики, отримані від інших
банків, і кошти, отримані від інших кредиторів.

Головним джерелом банківських ресурсів є залучені кошти, частка яких в
середньому по банківській системі України складає 80% від загальної
величини ресурсів, а решта (20%) припадає на власний капітал.

Структура ресурсів окремих комерційних банків є індивідуальною і
залежить від ступеня їх спеціалізації, особливостей їх діяльності, стану
ринку кредитних ресурсів та інших факторів. Так, універсальні комерційні
банки, які здійснюють переважно операції з короткострокового
кредитування, як основний вид залучених ресурсів використовують
короткотермінові депозити, а іпотечні банки, які займаються
довгостроковим кредитуванням під заклад нерухомості, мобілізують кошти
шляхом випуску та реалізації довгострокових зобов’язань (іпотечних
облігацій).

На рис. 3 подано класифікацію ресурсів комерційного банку залежно від
джерел їх утворення.

Рис. 3. Класифікація ресурсів комерційного банку.

Операції за допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси,
називаються пасивними. Пасивні операції забезпечують формування ресурсів
банку, необхідних йому зверх власного капіталу для здійснення нормальної
діяльності, забезпечення ліквідності та одержання доходу.

Пасивні операції банку можуть здійснюватись у формі:

залучення коштів на депозитні рахунки – поточні, строкові, ощадні та
інші;

недепозитного залучення коштів: одержання позичок на міжбанківському
ринку, позичок НБУ, випуск банківських облігацій, векселів та інших
зобов’язань.

Основний вид пасивних операцій – залучення коштів на банківські рахунки
всіх видів: поточні, строкові, ощадні, валютні та інші. Всі кошти,
залучені на банківські рахунки, прийнято називати депозитами, а ці
операції – депозитними. Депозити слугують важливим джерелом коштів,
завдяки яким банки формують переважну частину своїх дохідних активів.
Недепозитні кошти найчастіше залучаються для підтримання ліквідності
банків.

№5.Власний капітал комерційного банку, його функції та значення.

Власний капітал (кошти) банку являє собою грошові кошти, внесені
акціонерами (засновниками банку), а також кошти, утворені в процесі
подальшої діяльності банку. У порівнянні з підприємствами інших сфер
діяльності власний капітал комерційного банку займає незначну питому
вагу у сукупному капіталі, приблизно 8 – 10%, тоді як у промислових
підприємствах 40 – 60%, до того ж він має інше призначення в банках,
аніж в інших сферах підприємництва. Якщо в останніх це – забезпечення
платоспроможності і виконання більшості оперативних функцій підприємств
та організацій, то власний капітал комерційного банку слугує перш за все
для страхування інтересів вкладників і меншою мірою – для фінансового
забезпечення своєї оперативної діяльності. Розмір власного капіталу є
важливим фактором забезпечення надійності функціонування банку і має
перебувати під контролем органів, що регулюють діяльність комерційних
банків.

Призначення банківського капіталу виражається в його функціях, до яких
відносяться:

1. Захисна: власний капітал слугує насамперед, як уже зазначалося, для
страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для
покриття поточних збитків від банківської діяльності.

2. Забезпечення оперативної діяльності: є другорядною для власного
капіталу банку. Ця функція відчутна на перших кроках діяльності банку,
коли за рахунок власного капіталу формується його інфраструктура і
розгортається діяльність (фінансується придбання комп’ютерної та
оргтехніки, будівництво (оренда) офісів тощо).

3. Регулююча: через фіксацію розміру власного капіталу регулюючі органи
впливають на діяльність банку в цілому.

№6.Склад власного капіталу кб та порядок його формування.

Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його
неоднорідним за своїм складом. Джерелами формування капіталу банку
можуть бути:

1. Статутний капітал банку, який, у свою чергу, формується з
акціонерного або приватного капіталу під час організації нового банку
шляхом акумулювання внесків засновників чи випуску і реалізації акцій.
Статутний фонд комерційного банку формується лише за рахунок власних
коштів акціонерів. Забороняється формування статутного капіталу за
рахунок бюджетних коштів, коштів, отриманих у кредит і під заставу.

Емісія акцій як форма створення і поповнення статутного фонду
комерційного банку регулюється законами України «Про господарські
товариства», «Про цінні папери і фондову біржу». Перший випуск акцій
банку має повністю складатися з простих акцій. Реєстрація і реалізація
банком-емітентом першого випуску акцій звільняється від оподаткування на
операції з цінними паперами.

Усі випуски акцій банками типу відкритих акціонерних товариств
підлягають реєстрації у Державній комісії з цінних паперів та фондового
ринку (ДКЦПФР). При повторній емісії банки можуть випускати
привілейовані акції. Для отримання права на повторну емісію акцій банк
має бути беззбитковим, не підлягати санкціям НБУ, не мати прострочену
заборгованість перед бюджетом і кредиторами. Для реєстрації випуску
акцій банк-емітент складає проспект емісії. При першій емісії його
готують засновники, при наступній – правління банку. В проспекті емісії
містяться дані про банк, його фінансовий стан, інформація про попередні
випуски цінних паперів. Проспект емісії повинен бути затверджений
незалежною аудиторською компанією.

2. Резервний фонд комерційного банку. Це грошові ресурси, що
резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат, покриття
збитків від банківської діяльності, а також виплати дивідендів по
привілейованих акціях, якщо недостатньо прибутку. Наявність коштів в
ньому забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його
банкрутства. Розмір резервного фонду та щорічних внесків до нього
встановлюється зборами акціонерів і фіксується в установчих документах,
але він не може бути меншим 25% статутного фонду, а розмір відрахувань –
меншим 5% чистого прибутку.

Коли резервний фонд досягає встановленої величини, то відрахування до
нього припиняються. У випадку використання коштів з резервного фонду
відрахування від чистого прибутку на його формування відновлюються.

3. Спеціальні фонди (фонд основних коштів, фонд переоцінки основних
засобів та інші), які призначені для виробничого та соціального розвитку
банку. Порядок формування і використання цих коштів визначається
статутними документами банку. Формуються ці фонди за рахунок прибутку.

Елементом резервного капіталу є загальні резерви, призначені для
покриття можливих збитків за операціями банку. Їх відмінність від
резервного фонду полягає в тому, що вони мають більш конкретне
призначення (наприклад, створюються для зниження негативних наслідків у
зв’язку з неповерненням кредитів, виникненням збитків від операцій з
валютою та цінними паперами, що знаходяться у розпорядженні банку).
Загальні резерви створюються з чистого прибутку, що залишається у банку
після сплати податків.

4. Нерозподілений прибуток – джерело внутрішнього походження. За своїм
змістом він є резервом банку, який залишається після розподілу чистого
прибутку на сплату податку, формування резерву та виплату дивідендів
власникам і призначається на капіталізацію, тобто на розширення
банківського бізнесу.

Оскільки розмір усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено,
то залишок нерозподіленого прибутку за минулий рік залежить головним
чином від розміру дивідендів, які повинні сплачуватися акціонерам.

Розмір власного капіталу комерційного банку залежить від таких факторів:

рівня мінімальних вимог НБУ до статутного фонду (це мінімальний розмір
статутного фонду, який банк повинен мати сплаченим);

специфіки клієнтури. За значної кількості невеликих вкладників власного
капіталу потрібно буде менше ніж за наявності великих вкладників;

характеру активних операцій. Наявність значного обсягу ризикованих
операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу.

Українська методика визначення капіталу банку і розрахунку його
достатності випливає з рекомендацій Базельського комітету. Ці
рекомендації були розроблені у грудні 1987 р. Згідно з ними капітал
банку поділяють на основний (капітал І рівня) та додатковий (капітал II
рівня).

Капітал банку складається з суми основного та додаткового капіталу за
мінусом відвернень з урахуванням основних засобів. Склад основного та
додаткового капіталу, а також відвернень визначається НБУ. При
розрахунках розмір додаткового капіталу не повинен перевищувати розмір
основного капіталу, як це визначено міжнародними стандартами.
Відрахування (мінусування) вартості основних засобів здійснюється тільки
тоді, коли вони перевищують суму основного й додаткового капіталів за
мінусом відвернень.

№7.Залучені ресурси комерційного банку, їх склад, порядок формування та
прогнозування.

Переважна частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок
залученого капіталу, а не власного. Так, співвідношення між власними і
залученими коштами складає 1:20.

кошти на депозитних рахунках банківських клієнтів;

кошти, отримані від випуску та продажу боргових зобов’язань банку
(облігацій та векселів);

кошти, отримані від інших комерційних банків;

позики, отримані від НБУ та інших кредитних установ.

Комерційні банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних
осіб шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовують
різні види банківських рахунків. Проте, практично усі клієнтські рахунки
відносяться до депозитних. Депозитним може бути буд-який відкритий
клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його кошти.

Депозит (вклад) – це грошові кошти, які внесені у банк клієнтами,
зберігаються на їх рахунках і використовуються згідно з укладеною угодою
та банківським законодавством. Депозити класифікуються за такими
ознаками: за категоріями вкладників та за строками використання коштів.

За категоріями вкладників депозити поділяються на:

депозити суб’єктів господарської діяльності;

депозити фізичних осіб;

депозити банків.

За строками використання коштів депозити поділяються на:

депозити до запитання;

строкові депозити.

Депозити до запитання – це кошти, що залучені на депозит без
визначеного строку погашення та поповнюються і використовуються
власниками залежно від потреби в цих коштах. Депозити до запитання
розміщуються у банку на поточних, кореспондентських та бюджетних
рахунках клієнтів і використовуються ними для здійснення поточних
розрахунків.

Депозити до запитання є нестабільними: у будь-який час кошти з цих
рахунків за вимогою клієнтів можуть бути вилучені шляхом видачі готівки,
виконання платіжних доручень, сплати чеків або векселів. Разом з тим,
клієнти банку не в повній мірі використовують кошти на депозитних
рахунках, в результаті чого на них постійно є стабільний залишок коштів,
який комерційні банки використовують для здійснення активних операцій.
Оскільки відсоток за кредитами набагато перевищує розмір плати за
депозитами до запитання, то банк при цьому одержує суттєвий дохід. У
цьому сенсі стає зрозумілим, чому комерційні банки одним із пріоритетних
завдань розглядають роботу, спрямовану на максимальне залучення
фінансово стійких та ресурсомістких клієнтів.

За користування залишками коштів на клієнтських рахунках банки
нараховують відсотки за низькими ставками або зовсім не сплачують
відсотки. В свою чергу, для покриття операційних витрат, пов’язаних з
веденням поточних рахунків банк стягує з клієнта комісійну винагороду.
Наприклад, за відкриття поточного або бюджетного рахунків, за
перерахування коштів клієнтів засобами електронної пошти, за оформлення
та видачу чекових книжок та бланків векселів, за прийом і перелік
готівки для зарахування на рахунок клієнта, за видачу готівки клієнтам,
за відправку запитів на прохання клієнтів електронною поштою, за
оформлення документів і переказ коштів в інші банки при закритті рахунку
тощо.

Строкові депозити – це кошти, що зберігаються на окремих депозитних
рахунках у банку протягом строку, який визначається у депозитній угоді.
Такі строкові депозити відкриваються усім клієнтам банку: суб’єктам
господарської діяльності, центральним і місцевим органам влади,
бюджетним установам, комерційним банкам і приватним особам.

Строкові депозити мають такі особливості:

чітко встановлений строк зберігання;

оформляються депозитною угодою;

не використовуються для здійснення поточних платежів;

при достроковому вилученні депозиту банк застосовує штрафні санкції.

За строковими депозитами сплачується високий депозитний процент, рівень
якого залежить від терміну вкладу, виду внеску, облікової ставки НБУ,
загальної динаміки ставок грошового ринку та інших факторів.
Визначальним при встановленні величини відсоткової ставки за строковими
депозитами є термін, на який розміщені кошти: чим триваліший термін, тим
вища процентна ставка. Відсоткова ставка за строковими депозитами
встановлюється на рівні, який не перевищує величину облікової ставки
НБУ. На величину відсоткової ставки впливає і частота виплати доходу:
чим рідше здійснюються виплати, тим вищий рівень процентної ставки.

Однієї із форм строкових депозитів є сертифікати, які бувають
депозитними та ощадними. Депозитні сертифікати надаються юридичним
особам, а ощадні – фізичним. Сертифікати можуть класифікуватись і за
такими ознаками:

спосіб випуску (у разовому порядку і серіями);

спосіб оформлення (іменні і на пред’явника);

термін обертання (строкові і до запитання);

умови сплати процентів (авансом, з регулярною сплатою відсотків по
закінченні розрахункового періоду та з виплатою відсотків в день
погашення сертифіката).

Депозитний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про внесення
юридичною особою грошових коштів на депозит. Він може використовуватись
його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку.
Депозитний сертифікат має істотну перевагу над строковим депозитом.
Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково
проданий власником іншій особі з отриманням певного доходу за час
зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку. В той же час
дострокове вилучення власником строкового депозиту означає для нього
втрату доходу, а для банку – втрату частини ресурсів.

Ощадний сертифікат – це документ, що використовується фізичною особою
для оформлення своїх заощаджень в банку. Оформлення депозиту
супроводжується видачею ощадної книжки, у якій відбиваються усі операції
по рахунку. Зняття грошей з ощадного рахунку здійснюється за попереднім
повідомленням власника внеску. По ощадних вкладах банки нараховують
відсотки. Ощадні вклади можуть не мати чітко встановленого строку
зберігання. Отже, ощадні вклади передбачають тривале осідання на
рахунках стабільних залишків коштів, що використовується банками для
розширення активних операцій.

До залученого капіталу комерційного банку належать також кошти,
отримані від випуску та продажу боргових зобов’язань (облігацій та
векселів). Облігація – це цінний папір, що емітується банком для
залучення коштів. Власники облігацій фактично надають банку
довгострокову позику, за що отримують фіксований прибуток по ній
протягом терміну дії позики. З настанням терміну погашення облігації
банк повертає власнику номінальну вартість даної облігації. В Україні
банківські облігації не дістали належного розвитку. До причин, що
призвели до такого становища відносяться: незабезпеченість облігацій,
нездатність комерційних банків довести статутні капітали до розмірів
мінімальних вимог НБУ, фінансові труднощі, з якими постійно стикаються
комерційні банки, а також нерозвинений вторинний ринок цінних паперів.

Банківський вексель має депозитну форму і цим нагадує сертифікат.
Проте, на відміну від останнього, банківський вексель може бути
використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги,
причому новий власник векселя може передати його третій особі шляхом
індосамента. Для придбання банківського векселя покупець перераховує
кошти на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує бланк
векселя на ім’я покупця із зазначенням дати зарахування грошей.
Погашення банківського векселя відбувається шляхом його викупу після
закінчення строку обертання або ж дострокового викупу векселя. У
банківському векселі вказується розмір прибутку у вигляді процента до
номіналу, що одержує власник векселя. Це означає, що продається вексель
за номіналом, а викуповується банком за ціною продажу.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є позики,
одержані у інших комерційних банків. Міжбанківський кредит – це
позичковий капітал комерційного банку, що передається іншому банку у
тимчасове користування на умовах повернення і платності. Кредитними
ресурсами торгують комерційні банки у яких в окремі періоди часу є
надлишок ресурсів. Комерційні банки залучають міжбанківські кредити для:

розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами;

отримання прибутку на купівлі-продажу ресурсів;

регулювання банківської ліквідності та виконання вимог щодо
обов’язкового резервування;

встановлення більш тісних ділових стосунків між банками.

Кредитні відносини між комерційними банками здійснюються на договірних
засадах шляхом укладання кредитних договорів, в яких обумовлюється сума
кредиту, термін, рівень відсоткової ставки, порядок погашення та інші
умови. При розгляді питання про надання міжбанківського кредиту
банк-кредитор робить оцінку фінансового стану банку-позичальника, яка
здійснюється на підставі: дотримання обов’язкових економічних нормативів
діяльності комерційного банку, наявності прибутку та збитків, аналізу
якості активів та пасивів, створення резервів під певні ризики,
виконання зобов’язань комерційним банком у минулому, якість банківського
менеджменту. З впровадженням в Україні ринку державних цінних паперів
(ОВДП) значна частина операцій купівлі-продажу міжбанківських ресурсів
відбувається під забезпечення цих цінних паперів.

Терміни міжбанківських депозитів можуть бути різними від одного дня до
шести місяців. Досить активно використовуються міжбанківські депозити
(овернайт) на термін не більше одного операційного дня без урахування
неробочих днів банка, мета яких полягає у підтримці поточної
ліквідності. Сплата процентів за депозитом овернайт здійснюється
одночасно з його поверненням.

Якщо комерційний банк залучив депозитні ресурси на міжбанківському
ринку і не може їх повернути у встановлений термін, то він купує грошові
кошти у іншого банку та розраховується зі своїм попереднім
банком-кредитором. При порушенні терміну погашення міжбанківського
кредиту звичайно застосовуються штрафні санкції.

Процентна ставка за міжбанківськими депозитами пов’язана з обліковою
ставкою НБУ і, як правило, є нижчою ніж за кредитами, наданими
суб’єктам господарської діяльності. Разом з тим, банкам вигідно
розміщувати кредитні ресурси в інших банках у порівнянні з кредитуванням
суб’єктів господарської діяльності, оскільки комерційні банки є більш
надійними партнерами. Комерційні банки на купівлі-продажу ресурсів на
міжбанківському ринку можуть отримувати суттєві доходи.

Загальний розмір отримання комерційним банком міжбанківських ресурсів
обмежується певним розміром власного капіталу банку. Забороняється їх
надання та отримання банківськими установами (філіями, управліннями,
відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це
здійснюється за дорученням юридичної особи. Банківські установи можуть
купувати та продавати ресурси тільки в системі одного банку, який має
філійну мережу.

Комерційні банки позичають кошти у Національного банку України шляхом
одержання кредитів через:

закриті кредитні аукціони;

ломбардний кредит (кредитування під забезпечення державних цінних
паперів);

операції РЕПО. Це операції з цінними паперами, які складаються з двох
частин і при яких укладається єдина генеральна угода між учасниками
ринку (НБУ та комерційними банками) про продаж-купівлю державних цінних
паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного продажу-купівлі у
визначений термін або на вимогу однієї із сторін за заздалегідь
обумовленою ціною;

рефінансування у формі переобліку векселів та перезастави векселів.

Економічна сутність кредитів НБУ полягає у тому, що на макрорівні через
кредитування комерційних банків здійснюється емісія грошей в обіг і
розширюється обсяг сукупної грошової маси в економіці, а на мікрорівні
кредити НБУ сприяють підтриманню комерційними банками своєї ліквідності
на необхідному рівні та зміні структури їхніх активів на користь
кредитування своїх клієнтів.

№8.Види вкладів та їх економічні характеристики.

Депозитні операції – це операції із залучення грошових коштів на
депозитні рахунки. Під час здійснення депозитної операції виконуються
такі операції: відкриття та реєстрація депозитного рахунку, залучення
грошових коштів на депозит, вилучення коштів з депозиту, нарахування
відсотків за депозитом та їх сплата клієнтам, повернення коштів з
депозиту та закриття депозитного рахунку.

Комерційний банк відкриває клієнту строковий або ощадний депозитний
рахунок на підставі таких документів:

депозитної угоди;

картки зі зразками підписів та відбитком печатки (для юридичних осіб);

паспорта або документа, що його замінює, і зразка підпису (для фізичних
осіб).

Депозитна угода укладається між банком та юридичною (фізичною) особою в
двох примірниках, один із яких зберігається у банку, а інший у клієнта.
Укладена угода засвідчує право комерційного банку керувати на свій
розсуд залученими грошовими коштами і право вкладників отримувати у
встановлений термін суму депозиту та відсотків за його користування. В
депозитній угоді передбачається: дата внесення депозиту, сума депозиту,
форма зарахування коштів на депозитний рахунок, відсоткова ставка за
користування депозитом, періодичність сплати відсотків, порядок
повернення депозиту та відсотків після закінчення строку зберігання
коштів, права, зобов’язання та відповідальність сторін тощо. В угоді
проставляється номер відкритого особового депозитного рахунку. В номер
рахунку вносять параметри, що характеризують вид, тип вкладу, строк дії,
термін закінчення угоди, тип контрагента, відсоткову ставку та інші.

Підписана депозитна угода передається в бухгалтерію банку. Всі особові
рахунки вкладників підлягають реєстрації як у бухгалтерії, так і в
депозитному відділі банку. Датою відкриття депозитного рахунку є дата
надходження грошей на депозитний рахунок. Форма надходження грошей
обумовлюється угодою. Юридичні особи мають право перераховувати кошти на
депозитний рахунок тільки з поточного рахунку, а фізичні особи можуть
вносити кошти готівкою або перераховувати з поточного рахунку.

Згідно з депозитною угодою можуть бути передбачені додаткові
надходження грошей на депозитні рахунки. Строкові депозити не
використовуються для здійснення поточних платежів. Якщо вкладник бажає
змінити суму вкладу – збільшити або зменшити, то він може розірвати
депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових умовах.
Часткове вилучення коштів з депозиту передбачено тільки для окремих
типів ощадних вкладів (пенсійних, для зарахування заробітної плати та
інші.).

Після закінчення депозитної угоди закриття депозиту здійснюється на
основі оформлення меморіального ордеру. Повернення депозиту і сплата
відсоткового доходу юридичним особам здійснюється тільки через
перерахування коштів на поточний рахунок, а фізичним особам – шляхом
виплати готівки або перерахування коштів на поточний рахунок. Дострокове
закриття депозитного рахунку можливе на підставі заяви або клопотання
вкладника.

За користування залученими коштами комерційні банки сплачують
вкладникам відсотковий дохід, який може виплачуватись авансом,
періодично (щомісяця, раз у квартал, за підсумками року) та після
закінчення строку дії депозиту. Діючими правилами передбачено щомісячне
нарахування відсотків незалежно від дати їх фактичної виплати згідно
укладеної угоди. Відсотки підлягають нарахуванню щомісяця, не пізніше,
ніж в останній робочий день місяця. Нараховані, але не сплачені відсотки
відносять до нарахованих витрат. Нараховані за депозитами відсотки
відображаються в балансі на перше число наступного місяця як
зобов’язання банку, а в звіті про прибутки і збитки – як понесені
витрати.

У банківській практиці використовується три методи визначення кількості
днів для розрахунку відсотків:

1. Метод «факт/факт» – при розрахунку суми відсотків береться фактична
кількість днів у місяці та році;

2. Метод «факт/360» – при розрахунку суми відсотків береться фактична
кількість днів у місяці, але умовно в році – 360 днів.

3. Метод «30/360» – при розрахунку суми відсотків береться умовна
кількість днів у місяці – 30 та у році – 360.

Незалежно від методу розрахунку відсотків при визначенні кількості днів
враховується перший день і не враховується останній день угоди. Так,
якщо термін депозитному договору встановлено з 14 травня до 10 серпня,
то при визначенні кількості днів для розрахунку відсотків враховується
14 травня і не враховується 10 серпня. При нарахуванні відсотків за
звітний місяць останній день місяця має включатися в розрахунок, крім
випадків, коли звітна дата є датою закінчення операції.

№9.Залучення кб ресурсів на міжбанківському ринку.

Залучений капітал (кошти) – це кредиторська заборгованість банку, що
виникла внаслідок попередніх операцій і яка має бути погашена у
визначений термін. Залучений капітал включає: кошти на депозитних
рахунках банківських клієнтів; кошти, отримані від випуску та продажу
боргових зобов’язань банку (облігацій та векселів); кошти, отримані від
інших комерційних банків; позики, отримані від НБУ та інших кредитних
установ.

Депозити до запитання – це кошти, що залучені на депозит без визначеного
строку погашення та поповнюються і використовуються власниками залежно
від потреби в цих коштах. Депозити до запитання розміщуються у банку на
поточних, кореспондентських та бюджетних рахунках клієнтів і
використовуються ними для здійснення поточних розрахунків.

До залученого капіталу комерційного банку належать також кошти, отримані
від випуску та продажу боргових зобов’язань (облігацій та векселів).
Облігація – це цінний папір, що емітується банком для залучення коштів.
Власники облігацій фактично надають банку довгострокову позику, за що
отримують фіксований прибуток по ній протягом терміну дії позики.
Банківський вексель має депозитну форму і цим нагадує сертифікат. Проте,
на відміну від останнього, банківський вексель може бути використаний
його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий
власник векселя може передати його третій особі шляхом індосамента. Для
придбання банківського векселя покупець перераховує кошти на рахунок
банку-продавця, після чого останній виписує бланк векселя на ім’я
покупця із зазначенням дати зарахування грошей.

№10.Випуск комерційними банками боргових цінних паперів.

Комерційні банки України використовують емісію цінних паперів при
створенні банку задля розширення його операцій, а також при формуванні
ресурсів для своїх активних операцій.

За рахунок випуску простих та привілейованих акцій відбувається
утворення капіталу комерційних банків, які мають статус акціонерного
товариства. Власники простих акцій беруть участь в управлінні банком і
поділяють з ним усі його доходи, збитки та ризики. Якщо комерційний банк
не заробляє прибутку, власники простих акцій не отримують дивідендів; їм
нічого не гарантується і у випадку ліквідації банку. Прості акції вільно
купуються та продаються на вторинному ринку цінних паперів.

Привілейовані акції дають право їх власникам на отримання фіксованого
розміру дивідендів, який не залежить від отриманого банком прибутку.
Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні комерційним
банком.

Перший випуск акцій банку повинен складатися виключно із простих акцій.
Реєстрація та продаж банком-емітентом першого випуску акцій звільняється
від оподаткування на операції з цінними паперами.

Усі випуски цінних паперів банками типу відкритого акціонерного
товариства, незалежно від розміру випуску та кількості інвесторів,
підлягають державній реєстрації у Міністерстві фінансів України. Таким
чином підвищується відповідальність банків-емітентів перед покупцями
цінних паперів та знижується ризик, пов’язаний з фінансовими
зловживаннями та махінаціями.

Процес випуску акцій містить такі етапи:

1. Прийняття рішення про емісію.

2. Випуск проспекту емісії, який готують спеціалісти банку. У проспекті
визначаються вид акції, обсяг емісії, витрати на неї, тривалість.
Проспект емісії готується: при першій емісії – засновниками банку, при
наступних емісіях – Правлінням банку. Проспект емісії має надавати таку
інформацію: характеристика емітента; органи управління банком та вищі
посадові особи; опис ділової активності, діяльності емітента; інформація
про емісію; фактори ризику.

3. Затвердження проспекту емісії Правлінням банку та його посвідчення
незалежною аудиторською компанією.

4. Реєстрація проспекту емісії в Державній комісії з цінних паперів та
фондового ринку.

5. Публікація проспекту емісії в пресі.

6. Розміщення цінних паперів. Відбувається такими способами: вільний
продаж; капіталізація власних коштів; обмін акцій попереднього випуску.

7. Реєстрація підсумків випуску.

8. Публікація підсумків емісії у пресі.

Випуск простих акцій дозволяє банку отримати додаткові кошти у
безстрокове користування, збільшити капітал банку, що дає змогу
нарощувати обсяг активних операцій. Якщо прибуток відсутній чи
невеликий, то банк може не виплачувати дивіденди акціонерам. Однак
випуск простих акцій має й свої недоліки:є дорогим джерелом, оскільки
дивіденди виплачуються з прибутку; розмір дивідендів, як правило, вищий
за процент, що виплачується кредиторам банку.

Випуск привілейованих акцій також має свої переваги і недоліки. Так, до
позитивних сторін можна віднести: зростання капіталу, а отже й
розширення спектра активних операцій; кошти отримуються у безстрокове
користування; немає загрози дійсним акціонерам щодо зменшення контролю
над банком.

Проте випуск привілейованих акцій є дорогим джерелом, оскільки дивіденди
по них бувають вищими за дивіденди по простих акціях. Згідно з
Базельськими рекомендаціями привілейовані акції належать до додаткового
капіталу, а в Україні вони, перебуваючи в складі статутного капіталу,
відносяться до основного капіталу.

У деяких випадках випускають конвертовані префакції, які через певний
строк чи за певних умов можуть бути обмінені на прості акції.

№11.Економічна характеристика банківського кредитування. Кредитні
ресурси кб.

Банківський кредит – це позичковий капітал банку у грошовій формі, що
передається у тимчасове користування на засадах строковості, повернення,
платності, забезпеченості та цільового використання.

Строковість кредиту означає, що позики підприємствам видаються на
певний строк, по закінченні якого вони повинні бути повернені.

Повернення кредиту означає, що отримані підприємством залучені кошти
повинні бути повернені через певний час. Повернення кредиту
забезпечується безперервністю кругообігу коштів і переходом їх в
завершальній стадії в грошову форму.

Платність кредиту полягає в тому, що кредити банк видає підприємствам за
певну плату, яка називається процентом. Розмір процента встановлюється з
таким розрахунком, щоб сума отриманих від позичальника відсотків
покривала витрати банку по залученню коштів, необхідних для даного
кредиту, витрат на ведення банківської справи і забезпечувала одержання
певного доходу.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для
захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу
через неплатоспроможність позичальника. В банківській практиці найбільш
розповсюдженими є такі форми забезпечення кредитів: застава майна,
гарантія або поручительство, страхування кредиту та інші.

Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на
конкретні цілі, передбачені кредитним договором. Кредити надаються на
здійснення таких заходів: збільшення основних та оборотних фондів
підприємств; накопичення сезонних запасів ТМЦ, незавершеного
виробництва, готової продукції та товарів; інвестиції; викуп державного
майна; споживчі потреби громадян; інші заходи, у разі розриву між
надходженнями коштів та їх витратами в процесі виробництва.
Забороняється надання кредитів на покриття збитків господарської
діяльності позичальника і формування та збільшення статутного фонду
комерційних банків та інших господарських товариств.

№12.Класифікація кредитів кб.

Кредити комерційних банків можна класифікувати за різними ознаками та
критеріями. Найбільш прийнятною є така класифікація банківських
кредитів:

1. За основними категоріями позичальників;

• кредити галузям народного господарства;

• кредити населенню;

• кредити державним органам влади.

2. За цільовим спрямуванням:

• виробничий (поповнення обігових коштів та основних засобів);

• споживчий (споживчі цілі населення).

3. За строками користування:

• строкові, тобто надані на визначений у договорі строк, які, в свою
чергу, можуть бути:

а) короткостроковими (до 1 року);

б) середньостроковими (1-3 роки);

в) довгостроковими (понад 3 роки);

Короткостроковий кредит надається підприємствам для покриття витрат по
формуванню оборотних коштів на строк до одного року. Цей строк
використання короткострокового кредиту обумовлений тим, що кругообіг
оборотних коштів здійснюється звичайно протягом одного року. Тому після
здійснення кругообігу цих коштів одержаний кредит повинен бути
повернений банку.

Середньо- і довгостроковий кредит надається підприємствам для покриття
витрат по формуванню основних фондів на строк понад один рік. Цей строк
використання кредиту обумовлюється тривалим функціонуванням основних
засобів і перенесенням їх вартості на продукт частинами.

• до запитання (онкольні) – видаються на невизначений строк. Позичальник
повинен погасити такий кредит за першою вимогою банку. Якщо банк не
вимагає погашення, то кредит повертається на розсуд позичальника;

• прострочені – по яких строк погашення, встановлений кредитним
договором, минув;

• відстрочені (пролонговані) – щодо яких за клопотанням позичальника
банком прийняте рішення про перенесення строків погашення кредиту на
більш пізню дату.

4. Залежно від забезпечення:

• забезпечені (ломбардні) – надаються під забезпечення (заставу майна,
поручительство, гарантію, страхування ризику неповернення кредиту тощо);

• незабезпечені (бланкові) – надаються без забезпечення. Незабезпечені
(бланкові) кредити, що називаються у банківській практиці довірчими,
надаються лише під зобов’язання позичальника погасити позичку. Вони
пов’язані з великим ризиком для банку, тому потребують ретельнішого
вивчення кредитоспроможності позичальника і надаються під більш високий
процент.

5. За методами надання:

• у разовому порядку, коли рішення про надання приймається окремо по
кожному кредиту;

• відповідно до відкритої кредитної лінії, тобто кредити надаються у
межах завчасно визначеного ліміту кредитування без погодження кожний раз
із банком умов кредитного договору;

• гарантовані – банк бере на себе зобов’язання у разі потреби надати
кредит клієнту визначеного розміру протягом відповідного періоду.
Гарантовані кредити, в свою чергу, можуть бути двох видів: з
обумовленою датою видачі кредиту та з наданням кредиту в міру виникнення
потреби в ньому.

6. Залежно від кількості кредиторів:

надані одним банком;

• консорціумні, тобто такі, що надаються консорціумом банків, в якому
один з банків бере на себе роль менеджера, збирає з банків-учасників
потрібну кредитоодержувачу суму ресурсів, укладає з ним договір і надає
кредит. Банк-менеджер займається також розподілом відсотків;

• паралельні, що передбачають участь в їх наданні кількох банків. Тут
кредити одному позичальникові надають різні банки, але на одних,
завчасно погоджених, умовах.

7. Залежно від порядку погашення:

поступово (в розстрочку);

водночас із закінченням строку кредитного договору;

у відповідності з особливими умовами, визначеними кредитними
договорами.

8. За характером і способом сплати процентів:

• з фіксованою процентною ставкою;

• з плаваючою процентною ставкою;

• зі сплатою процентів у міру використання наданих коштів (звичайний
кредит);

зі сплатою процентів одночасно з отриманням кредиту (дисконтний
кредит).

Кредити з фіксованою процентною ставкою характерні для стабільної
економіки. З метою зменшення ризику недоотримання прибутку або
запобігання збитків в умовах інфляції при видачі кредитів на значні
строки банки використовують плаваючу процентну ставку. В цьому випадку у
відповідності з кредитним договором процентні ставки періодично
переглядаються і звичайно прив’язуються до рівня облікової ставки
центрального банку та фактичного темпу інфляції.

За ступенем ризику:

стандартні;

нестандартні, до яких, в свою чергу, відносяться: кредити під
контролем, субстандартні, сумнівні та безнадійні.

№13.Способи захисту від кредитного резику.

Кредитний ризик – це ризик несплати позичальником кредитору основного
боргу і процентів за його користування. Звідси, під кредитним ризиком
слід розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх
ресурсів, недотримання прибутків або збільшення витрат у результаті
здійснення певних фінансових операцій.

Для кожної кредитної операції характерні свої особливості, що визначають
ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникати через погіршення
фінансового стану позичальника, відсутність належних організаційних
здібностей у його керівництва, недостатню підготовку працівника, який
приймає рішення про кредитування, та інші обставини.

Найбільш загальні засоби страхування ризиків у банківській практиці
зводяться до їх диверсифікації (тобто розподілу, регулювання структури і
розмірів), а також до постійного контролю з боку банку за виконанням
необхідних співвідношень і нормативів (наприклад, нормативу
максимального розміру ризику на одного позичальника, нормативу великих
кредитних ризиків, що встановлюються центральним банком) та здійснення у
разі необхідності заходів по їх коригуванню.

Істотну роль при цьому відіграє наявність у банку належної інформаційної
бази і сучасних технологій, кваліфікованого персоналу, а також
проведення постійних заходів з прогнозування економічної кон’юнктури.
Однак здійснення подібних заходів потребує значних витрат і доступне
лише досить великим банкам.

Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за
допомогою таких заходів:

• лімітування кредитів;

• диверсифікації портфеля позичок банку;

• контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні
боргу;

• страхування кредитних операцій;

• достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів;

• аналізу кредитоспроможності позичальника.

І спосіб – встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило,
банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах
кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках
встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за
кредитом на певну дату.

Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється, як правило,
шляхом відкриття кредитної лінії (характеризує оборот по видачі
кредиту). Вона відкривається клієнтам зі сталою репутацією, які мають
стабільний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони
можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах
встановленого ліміту, і непоновлювальні, коли після надання і погашення
кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються. У ряді випадків
питання про видачу кредитів вирішується банком кожний раз індивідуально.

ІІ спосіб – диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл
кредитів між різними суб’єктами правовідносин, клієнтами різних форм
власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В
деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за
допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ.

Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде
ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність
банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох.

ІІІ спосіб – оперативність при стягненні боргу – передбачає необхідність
підтримувати з позичальником тісні контакти протягом усього строку
користування кредитом. Банк повинен слідкувати за станом справ у клієнта
і у разі необхідності застосовувати упереджувальні дії щодо захисту
своїх інтересів.

IV спосіб – страхування кредитних операцій. Він означає, що банки
повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікро-рівнях, а
також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових
компаніях.

V спосіб – забезпеченість кредиту.

У країнах з розвиненою ринковою економікою поширенішими є такі форми
забезпечення кредитів:

• гарантія, або порука третьої сторони;

• переуступка контрактів, дебіторської заборгованості;

• застава товарних запасів;

застава дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів,
дорогоцінних металів, страхування.

Гарантія, або порука – це зобов’язання третьої особи погасити борг
позичальника у випадку його неплатоспроможності; оформляється як
самостійний обов’язок гаранта чи поручителя.

Переуступка контрактів практикується при кредитуванні будівельних
компаній, що здійснюють регулярні поставки товарів або послуг за
контрактом. Боржник переуступає контракт кредитуючому банку, внаслідок
чого надходження коштів від замовника зараховуються в погашення кредиту.

Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку
рахунку, що вимагає оплати за поставлені позичальником товари.

Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть
бути: сировина, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.

Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні
експортно-імпортних операцій. Заставою тут виступають документи, що
підтверджують відвантаження товарів. Такі документи називаються
коносамент і накладні.

Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому предмет
застави залишається у заставодавця чи третьої особи. Предметом іпотеки
може бути майно, пов’язане із землею, – будівлі споруди, квартири,
земельні ділянки громадян, багаторічні насадження тощо.

Заставою по кредиту можуть бути такі види рухомого мийна: обладнання,
машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, товари довгострокового
вжитку.

Застава векселя чи іншого цінного папера здійснюється шляхом індосаменту
і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Умовою
використання цінних паперів як форми застави мас бути їх висока
ліквідність.

Також зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Зокрема,
надання позичальнику кредиту за умови накопичення та зберігання останнім
протягом встановленого терміну визначеної суми коштів на вкладі, при
видачі позичок індивідуальним позичальникам за заставу приймаються
поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні внески, вимоги на виплату
заробітної плати; при кредитуванні підприємств добувних галузей —
корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів; при
кредитуванні фермерських господарств — урожай (зібраний або у корінні за
умови його страхування).

У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами
забезпечення зобов’язань позичальника перед банком є застава майна,
гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені і штрафів,
переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі,
страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення
кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави
визначені Цивільним кодексом України.

VI спосіб – оцінка кредитоспроможності позичальника. У процесі роботи,
що передує укладанню кредитної угоди, працівник банку повинен ретельно
проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто його здатність
своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити
непогашення позички. Кредитоспроможність позичальника, на відміну від
його платоспроможності, не фіксує неплатежі за минулий період чи на
певну дату, а прогнозує здатність до погашення боргу на найближчу
перспективу. Отже, кредитоспроможність – це якісна оцінка позичальника,
яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови
кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного поверненні
позичок та їх ефективного використання.

Межі вивчення кредитоспроможності залежать від:

• розміру позички;

• терміну позички;

• результатів минулої діяльності позичальника;

• забезпечення кредиту (яка форма забезпечення передбачається);

• взаємовідносин банку з клієнтом.

Жодних твердих правил щодо цього не існує, оскільки кожний клієнт, що
подав кредитну заявку, може мати специфічні особливості, які вимагають
більш детального вивчення.

Банк може використовувати різні джерела інформації про
кредитоспроможність потенційного позичальника:

• використання карток на всіх вкладників і позичальників, якщо такі
ведуться в банку;

• отримання інформації з зовнішніх джерел, використання великої
кількості довідкових та аналітичних звітів; при цьому в діловому світі
неухильно дотримуються правил передачі конфіденційної інформації (в США
ці відносини регулюються Етичним кодексом про обмін банками інформацією
щодо кредитоспроможності комерційних фірм).

У вітчизняній практиці організації кредитування такого
високоорганізованого та якісного джерела зовнішньої інформації про
кредитоспроможність підприємств поки що немає. Однак, якщо банк
зацікавлений в підтвердженні достовірності окремих моментів діяльності
потенційного позичальника, він може отримати зовнішню інформацію від
інших банків, куди раніше звертався позичальник, від постачальників,
покупців, конкурентів, органів податкової інспекції, а також шляхом
вивчення архівів банку і фінансової преси;

фінансові звіти позичальника (баланс, звіт про прибутки і збитки), які
є основним джерелом внутрішньої інформації. Розрахунок різних
коефіцієнтів на основі цих звітів дозволяє глибше проаналізувати дійсний
стан справ потенційного позичальника, оцінити перспективи його розвитку
і здатність погасити позику.

Одночасно з цим вивчається репутація позичальника, його чесність,
порядність, взаємовідносини з іншими банками, компетентність керівників,
досвід і знання справи, потенційні можливості, особистий добробут
позичальника, ринкова вартість підприємства та інші.

Оцінка кредитоспроможності – процес творчий, що вимагає від банківських
працівників глибоких економічних знань, аналітичного мислення, вміння
визначати та оцінювати тенденції в господарській діяльності і
фінансовому стані позичальників, зокрема можливості дотримання ними
принципів кредитування, прогнозувати майбутній стан справ позичальника і
передбачати обставини, які можуть на них вплинути.

Здійснюючи оцінку кредитоспроможності, комерційні банки України
керуються власними положеннями, що розробляються кожним банком, а також
повинні враховувати нормативні вимоги НБУ, зокрема Рекомендації щодо
визначення фінансового стану позичальників (постанова НБУ від 29.09.97 №
323) та Положення про порядок формування і використання резерву на
можливі втрати за позиками комерційних банків (затверджене правлінням
НБУ від 16.12 98 № 520).

Згідно з цими документами НБУ виділяє три групи позичальників:

юридичні особи, крім комерційних банків;

комерційні банки;

фізичні особи.

Для оцінки фінансового стану юридичної особи враховують такі економічні
показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки,
рентабельність, ліквідність, собівартість продукції, грошові потоки,
склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості.

Крім того, враховуються фактори суб’єктивного характеру: ефективність
управління позичальника, його ринкова позиція і залежність від циклічних
та структурних змін в економіці, погашення кредитної заборгованості
позичальника у минулому, професіоналізм керівництва, державна підтримка
позичальника тощо.

Згідно з даним положенням для оцінки кредитоспроможності
позичальника-юридичної особи комерційні банки повинні обов’язково
враховувати такі показники:

), який характеризує, наскільки обсяг поточних зобов’язань за кредитами
і розрахунками можна погасити за рахунок усіх мобілізованих оборотних
активів:

* Витрати майбутніх періодів включаються до складу поточних активів у
тій частині, яка буде використана (списана) протягом 12 місяців з дати
балансу.

** Доходи майбутніх періодів включаються до складу поточних зобов’язань
у тій частині, яка буде погашена протягом 12 місяців з дати балансу.

Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності.

не менше 2,0 – 2,5.

), який показує, яка частина поточних (короткострокових) зобов’язань
може бути погашена негайно:

Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності.

не менше 0,2 – 0,25.

не більше 1,0

), який свідчить про питому вагу власних коштів у загальній сумі
заборгованості:

не менше 0,2.

), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів:

не менше 0,5.

При здійсненні оцінки кредитоспроможності та фінансової стабільності
банки можуть використовувати й інші показники.

Для отримання комплексної оцінки кредитоспроможності позичальника
потрібно визначені показники порівняти з оптимальними і на підставі їх
аналізу вирішувати питання про можливість надання кредиту.

Кредит надається банком, як правило, позичальникам з найбільш високою
кредитоспроможністю, які забезпечують своєчасне його погашення за
рахунок отриманих доходів.

Якщо позичальником виступає комерційний банк, то оцінка його фінансового
стану здійснюється на підставі:

• дотримання обов’язкових економічних нормативів та показників
діяльності комерційного банку, передбачених нормативними актами НБУ;

аналізу прибутків і збитків;

аналізу якості активів і пасивів;

створення резервів;

виконання зобов’язань комерційним банком у минулому;

якості банківського менеджменту.

Якщо позичальником є фізична особа, то при здійсненні оцінки її
фінансового стану мають бути враховані:

• соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості,
цінних паперів, постійної роботи, сімейний стан;

• наявність реальної застави;

• вік та здоров’я клієнта;

• загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;

• інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та
своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування
іншими банківськими послугами;

• зв’язки клієнта у діловому світі тощо.

№14.Етапи процесу кредитування.

Організація кредитних взаємовідносин банку і клієнтів визначається
багатьма факторами, що включають стратегію і тактику банку, кваліфікацію
банківських працівників, розмір статутного та власного капіталу,
кредитну політику банку тощо.

У банківській практиці виділяються такі етапи кредитування:

Перший етап. До банку подається заявка (клопотання) на отримання кредиту
за формою, визначеною банком. На цьому етапі оцінюються сильні й слабкі
сторони майбутнього позичальника та об’єкта кредитування. Крім заявки,
клієнт має подати такі документи:

1. Анкету позичальника (стислі відомості про позичальника) за формою,
визначеною банком.

2. Копії установчих документів, а також інші документи, що підтверджують
правоздатність (для юридичних осіб) і дієздатність (для фізичних осіб)
клієнта.

3. Копію статуту.

4. Копію свідоцтва про реєстрацію (переєстрацію).

5. Копії ліцензій, передбачених законодавством.

6. Техніко-економічне обгрунтування одержання кредиту з розрахунком
строку окупності та рентабельності об’єкта кредитування із зазначенням
спрямування позичкових коштів та розрахунку затрат та надходжень на весь
термін користування позикою.

7. Копії контрактів, угод та інших документів, що стосуються кредиту:
контракти на придбання та реалізацію товарно-матеріальних цінностей,
послуг та виконання робіт, накладні, митні декларації тощо.

8. Завірений податковою адміністрацією бухгалтерський баланс (форма №
1), звіт про фінансові результати (форма № 2), звіт про рух грошових
коштів (форма № 3), звіт про власний капітал (форма № 4) на останню
звітну дату, а також річні баланси за весь період діяльності
підприємства, при необхідності – розшифровка окремих статей балансу.

9. Документи, що стосуються забезпечення кредиту:

застава майна – опис закладеного майна, угоди на придбання заставлених
ТМЦ, накладні та інші документи, що підтверджують право власності
(техпаспорти, техталони – у разі застави транспортних засобів);

застава нерухомості – довідка-характеристика з Бюро технічної
інвентаризації, довідка з міської нотаріальної контори, угода
купівлі-продажу (передачі, дарування) чи свідоцтво про приватизацію;

гарантія (поручительство) – угода гарантії (поручительства), а також
відповідні документи по гаранту;

страхування – страховий поліс, угода страхування, умови страхування, а
також необхідні документи по страховій компанії.

10. Довідку з обслуговуючого банку про наявність рахунків позичальника,
наявність (відсутність) заборгованості за кредитами та картотекою № 2.

11. Відомості за кредитами, отриманими в інших банках.

До документів, перерахованих у пп. 2 – 4, 7 додаються також оригінали
для звіряння.

У разі необхідності позичальник подає (до ухвалення рішення про надання
кредиту або в процесі подальшого контролю) внутрішні фінансові та
управлінські звіти, звіт про рух касових надходжень, дані про
дебіторську та кредиторську заборгованість, податкові та митні
декларації, документи про оренду приміщень та інші.

Після ознайомлення з документами працівник банку проводить попередню
бесіду з майбутнім кредитоодержувачем, що дозволяє з’ясувати важливі
деталі щодо умов надання та погашення кредиту і процентів. На цьому
етапі банк приділяє увагу достовірності документів та інформації, на
основі яких вирішується питання про надання кредиту.

Другий етап. Передбачає вивчення кредитоспроможності клієнта. При цьому
аналіз кредитної заявки клієнта та його кредитоспроможності базується на
використанні різних джерел інформації, серед яких:

• матеріали, отримані безпосередньо від позичальника;

• матеріали, що знаходяться в архіві і базі даних самого банку;

відомості, отримані від кредиторів, покупців і постачальників
позичальника та інших зовнішніх джерел.

Важливе значення мають архіви банку. Якщо клієнт вже отримував кредит у
цьому банку, то в архіві містяться відомості про можливі затримки в
погашенні боргу або інші порушення.

R?R>T”U„X Z//oo/o////eeee/THOOOTHTHTHTHTH

gd5Z?

oooeeeeeeeeeeeeeeooooooeeeee

gd5Z?

„o„F…–…ae…z†oaNNNNoNNAEAEAEAEAEAEAEAEoooooo

gd5Z?

??????

gd5Z?

e‚eUeee.ece?eoee?inaeaeaeUOOOOaeaeaeaeOOOCCCOCCO

gd5Z?

h^W¦CJ

v ////iiii//iiiU///N/A?

gd5Z?

ooooooooooooooooiiaaOOOO

gd5Z?

ocoooU?ooU???Uooo?UA??

gd5Z?

iBi//ccccUUUUUUIIIIIIIIUUU

gd5Z?

oaeaeaeaeaeaeaeaeOOOOIIIIIOOOOO

gd5Z?

-:-N ?”O#?%®%U&o’t(e(i(oeOeeAooeeee1/2eeee?

gd5Z?

.(/N/?/¶/¶0a0F1.2iaOIIIA®IIIOIIIcII

gd5Z?

A?AiBooocUeUeUeUeUeocccccccOOAEooo

gd5Z?

O:P?PPQAESVVTHWJXEX?YuZ “i•oooooooaaaaooooooOOEooo

gd5Z?

Із зовнішніх джерел найбільш важливим є відомості, отримані з інших
банків, які обслуговують даного клієнта, та в його ділових партнерів.

Можна провести перевірку позичальника на місці. Дуже важливо з’ясувати
рівень компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову,
маркетингову служби, адміністративний апарат. Під час відвідування
клієнта можна з’ясувати деякі питання, що не були розглянуті під час
попередньої бесіди, а також скласти уявлення про стан майна, яким
володіє підприємство.

Методика оцінки кредитоспроможності позичальника висвітлена у
попередньому параграфі.

Третій етап. Полягає в розробці умов процесу кредитування, підготовці й
укладанні кредитного договору. Цей етап називають ще структуруванням
кредиту, в ході якого визначають основні умови кредитного договору.

Банк визначає параметри позички: вид кредиту, суму, строк, спосіб видачі
і погашення кредиту, забезпечення, рівень процента, інші моменти. Банк
повинен запропонувати клієнту той вид кредиту, який найбільшою мірою
відповідає характеру кредитованого заходу.

Розробляється також графік погашення кредиту у відповідності зі строками
оборотності того виду капіталу, на формування якого видається позичка.

Після закінчення роботи по структуруванню кредиту кредитний працівник
банку переходить до переговорів про укладання кредитного договору з
клієнтом. При цьому клієнту надаються пропозиції по умовах майбутньої
кредитної угоди. Вони можуть суттєво відрізнятись від тих, що містяться
в кредитній заявці. Зближення позицій банку і клієнті та досягнення
компромісу є кінцевою метою переговорів.

Після досягнення згоди по всіх питаннях підписується кредитний договір.

Четвертий етап. Характеризується тим, що відбувається надання кредиту, а
також здійснюється контроль за виконанням умов кредитного договору.

Після підписання кредитної угоди працівник кредитного відділу оформляє
бухгалтерські документи, які містять вказівки щодо відкриття позичкового
рахунку та видачі кредиту. Ці документи повинні містити дозвільні
підписи керівника банку або уповноважених ним для виконання зазначених
операцій посадових осіб.

Оформлені згідно банківських вимог документи передаються в
обліково-операційний відділ для виконання. Перелік цих документів такий:

розпорядження кредитного відділу;

примірник кредитної угоди;

договір застави (або інша форма забезпечення);

строкове зобов’язання;

картка із взірцями підписів керівника і головного бухгалтера та
відбитком печатки підприємства, посвідчена в установленому порядку.

У розпорядженні кредитного відділу повинен зазначатись наданий
особовому позичковому рахунку позичальника номер рахунку, а також
загальні рекомендовані й додаткові параметри, що характеризують
позичальника та кредитну угоду і які необхідні для виконання
аналітичного обліку. На основі даних розпорядження здійснюється
реєстрація позичкового особового рахунку в книзі відкритих рахунків.

Строкове зобов’язання являє собою юридичний документ, який служить
основою для погашення кредиту. Кількість примірників строкового
зобов’язання залежить від способу погашення кредиту: водночас, по
частинах або після обумовленого періоду.

З метою контролю за своєчасним погашенням кредиту та забезпечення
нарахування процентів видача позичок може проводитись з окремих
позичкових рахунків, в окремих випадках кредит може зараховуватись
безпосередньо на поточний рахунок позичальника.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного
договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його
погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного
договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов’язаний
проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що повинно бути
передбачено в кредитному договорі.

Якщо в процесі кредитування змінились умови здійснення кредитованого
проекту і це призвело до додаткової потреби в коштах, банк може
задовольнити цю потребу на умовах укладання додаткової кредитної угоди.

У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням
банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою
для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитним
договором у встановленому чинним законодавством порядку.

П’ятий етап процесу банківського кредитування полягає в поверненні
кредиту разом з відсотками. У відповідності з вимогами НБУ відсотки за
користування кредитом нараховуються щомісяця. Погашення кредиту і
нарахованих за ним відсотків здійснюється платіжним дорученням з
поточного рахунку позичальника. Черговість сплати основного боргу та
відсотків за кредитом регламентована ст. 12 Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств», згідно з якою передусім сплачуються
відсотки, а потім гаситься основний борг. Погашення кредиту може
здійснюватись одночасно або частинами.

Позичальник по узгодженні з банком може достроково повернути отриманий
кредит.

У разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень
сторони можуть подовжувати строк дії кредитного договору (пролонгація).
При прийнятті рішення щодо пролонгування кредиту складається додаткова
угода між банком та позичальником, яка є невід’ємною частиною кредитної
угоди.

При настанні строку погашення кредиту і відсутності у клієнта достатньої
суми коштів для його погашення банк починає проводити роботу з
проблемними кредитами. У день визначеного строку погашення частина
непогашеної або непогашена заборгованість за позичкою переноситься на
рахунок прострочених позик.

Труднощі з погашенням позичок можуть виникати з різних причин. Найбільш
поширеними з них є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки,
при розробці умов кредитної угоди; нерентабельна робота клієнта, що
отримав позичку; фактори, непідконтрольні банку, або форс-мажорні
обставини.

Існує багато сигналів, що свідчать про погіршення фінансового стану
позичальника, які працівник банку повинен вміти розпізнавати. Для цього
використовуються аналіз фінансової звітності, особисті контакти з
позичальником, повідомлення від третіх осіб.

Якщо банк виявляє проблемну позичку, він негайно повинен вжити заходів
для забезпечення повного і своєчасного її повернення. Найдоцільнішим
кроком буде розробка разом з позичальником заходів щодо покращення
фінансового стану підприємства. Якщо цей спосіб не дасть результатів,
банк повинен забезпечити свої інтереси шляхом реалізації забезпечення,
пред’явлення претензії до гаранта і т. д. Крайній захід – це порушення
питання про оголошення позичальника банкрутом.

№15.Формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат
за кредитами кб.

Для підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту
кредиторів і вкладників комерційних банків НБУ встановив Порядок
формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за
кредитними операціями комерційних банків і затвердив його постановою
Правління НБУ від 27.03.98 № 122 та вніс зміни і доповнення до цього
Порядку постановою Правління НБУ від 16.12.98 № 520.

Відповідно до цього Положення комерційні банки формують резерв для
покриття можливих збитків, що можуть бути завдані в результаті їх
кредитної діяльності. Резерви формуються для відшкодування можливих
втрат за основним боргом (без процентів та комісій) за всіма видами
наданих кредитів у національній та іноземній валютах, включаючи
депозити, кредити іншим банкам, суб’єктам господарювання (овердрафт,
враховані векселі, факторингові операції, фінансовий лізинг), гарантії
та поручительства. Резерв використовується на покриття безнадійної
заборгованості, яка виникла внаслідок кредитної діяльності банку.

До 16.12.98 резерв розподілявся на загальний та спеціальний. Загальний
резерв нараховувався на стандартні кредити, спеціальний — на
нестандартні кредити, а саме: кредити під контролем, субстандартні,
сумнівні, безнадійні. Тепер формулювання змінено на таке: «Резерв під
кредитні ризики розподіляється на резерв під стандартну заборгованість
за кредитами та резерв під нестандартну заборгованість за кредитами».

Резерв формується у тій валюті, в якій обліковується заборгованість, на
відміну від попереднього варіанта, коли всі резерви формувались у
національній валюті.

З метою нарахування резерву комерційний банк здійснює класифікацію
наданих кредитів і депозитів та оцінку кредитних ризиків з урахуванням
таких критеріїв:

• оцінки фінансового стану позичальника;

• погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та
процентів за нею.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним
комерційним банком самостійно з урахуванням вимог цього Положення та
рекомендацій НБУ щодо визначення фінансового стану позичальника,
схвалених постановою Правління НБУ № 323 від 29.09.97.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника – юридичної особи
комерційний банк має враховувати такі економічні показники його
діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність,
ліквідність, грошові потоки, склад та динаміку дебіторсько-кредиторської
заборгованості, собівартість продукції. Також мають бути враховані
фактори суб’єктивного характеру: ефективність управління позичальника,
його ринкова позиція і залежність від циклічних та структурних змін в
економіці та галузі, погашення кредитної заборгованості позичальником у
минулому, професіоналізм керівництва.

Згідно з оцінкою фінансового стану позичальника та перспектив його
розвитку кредити слід відносити до таких категорій:

клас А – фінансова діяльність дуже добра і дає змогу погашати основну
суму кредиту і проценти за ним у встановлені строки;

клас Б – фінансова діяльність добра, але немає можливості підтримувати
її на цьому рівні протягом тривалого часу;

клас В – фінансова діяльність задовільна, але спостерігається чітка
тенденція до погіршення;

клас Г – фінансова діяльність погана і спостерігається її чітка
циклічність протягом коротких періодів часу;

клас Д – фінансова діяльність свідчить про збитки і очевидно, що ні
основна сума кредиту, ні проценти за ним не можуть бути сплачені.

Погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та
процентів за ним є:

• добрим, якщо заборгованість за кредитом і процентами сплачується у
встановлені строки та за кредитом, пролонгованим один раз на строк не
більше 90 днів;

• слабким, якщо прострочена заборгованість за кредитом та процентами
становлять не більше 90 днів чи заборгованість за кредитом,
пролонгованим на строк понад 90 днів, якщо проценти сплачуються;

• недостатнім, якщо прострочена заборгованість за кредитом та процентами
становить понад 90 днів, чи заборгованість за пролонгованим кредитом
перевищує 90 днів і проценти не сплачуються.

При визначенні розміру резерву сума заборгованості за кожним
позичальником окремо зменшується на вартість гарантій і застави.

У розрахунок розміру резерву вартість заставного манна (майнових прав)
позичальника (за винятком державних цінних паперів) включається у
розмірі не більше 50 % вартості, визначеної договором застави.
Враховуючи кон’юнктуру ринку, комерційний банк зобов’язаний один раз на
рік, а у разі пролонгації кредитного договору – під час кожної
пролонгації проводити перегляд вартості заставного майна, визначеної
договором застави.

Методику віднесення того чи іншого підприємства до кожного класу банк
розробляє самостійно і керується нею в процесі кредитування.

Резерв має бути сформовано щодо кожної групи кредитів у повному обсязі
відповідно до сум фактичної заборгованості за групами ризику та
встановленого рівня резерву з розподілом за видами валют.

Комерційний банк формує резерв під стандартну і нестандартну
заборгованість в повному обсязі щоквартально. Якщо банк має філії,
резерв формується окремо головним банком, окремо підвідомчими
установами. Резерв під стандартну заборгованість за кредитами
обліковується на балансі головного банку. Резерв під нестандартну
заборгованість за кредитами обліковується на балансі установ банку, які
зареєстровані як платники податку. За повноту формування резервів
відповідальність несе головний банк (юридична особа).

Комерційний банк використовує резерви на погашення безнадійної кредитної
заборгованості за основним боргом, яка обліковується на балансових
рахунках як сумнівна.

Безнадійна кредитна заборгованість відшкодовується за рахунок резерву
під нестандартну заборгованість. Безнадійна заборгованість позичальника,
визнаного банкрутом у встановленому порядку, списується за рахунок
резерву під нестандартну заборгованість після прийняття арбітражним
судом рішення про визнання позичальника банкрутом.

Заборгованість, яка забезпечена заставою, погашається у порядку,
передбаченому Законом України «Про заставу». У разі, якщо частина
кредитної заборгованості залишилась непогашеною внаслідок недостатності
коштів, одержаних від реалізації майна позичальника, переданого у
заставу, ця частина заборгованості списується за рахунок резерву під
нестандартну заборгованість.

Комерційні банки зобов’язані продовжувати роботу з клієнтами щодо
повернення ними боргу, списаного за рахунок резервів, протягом строку
позовної дії. На сьогодні цей термін становить три роки. Якщо протягом
строку позовної давності комерційному банку не вдалося погасити
безнадійну кредитну заборгованість, то вона вважається повністю
безнадійною і списується з позабалансових рахунків.

№16.Кредити, пов’язані з вексельним обігом.

Законом України «Про підприємства в Україні» передбачено, що
підприємство може виконувати роботи, відвантажувати продукцію, надавати
послуги в кредит зі сплатою покупцем (споживачем) процентів за
користування цим кредитом. З 1992 року в Україні впроваджено вексельний
обіг з використанням простого та переказного векселів. Згідно з цим
комерційні банки можуть проводити операції з обліку векселів, видавати
кредити під заставу векселів, надавати послуги клієнтам при отриманні
платежів і виплаті заборгованості по векселях.

Обліковий кредит надається банками при обслуговуванні платіжного обороту
клієнта. Кредитна угода виникає в результаті купівлі банком векселя, по
якому одержувачем коштів є його клієнт. Ціна купівлі векселя являє собою
його номінальну вартість, за вирахуванням облікової ставки. Клієнт
отримує гроші готівкою чи переказом на поточний рахунок. Передача
векселя банку здійснюється шляхом індосаменту на його користь.
Отримувачем коштів за індосованим векселем стає банк. Внаслідок цієї
операції комерційний кредит трансформується на банківський.

Умовою прийняття векселів до обліку в комерційних банках є їх висока
ліквідність, яка визначається надійністю платника за векселем, строком
погашення боргового зобов’язання. Оскільки векселі, як правило,
виставляються на строк не більше 90 днів, обліковий кредит є
короткостроковим.

Обліковуючи вексель, банк отримує його у своє розпорядження і стає
кредитором-векселедержателем. Векселі, які обліковуються банком, повинні
мати не менше двох підписів – векселедавця та першого векселедержателя.
Кількість передавальних написів свідчить про надійність векселя (чим
більше, тим краще).

За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну
винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується зі знижкою, яка
називається дисконтом. Сума дисконту розраховується за формулою:

де: С – сума дисконту; Н – номінальна сума векселя; к – річна облікова
ставка; n – строк у днях (від дня обліку до дня платежу); Т –
максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Сума дисконту утримується банком одночасно з обліком векселя. За
векселями з платежем не у місці врахування стягуються також
поштово-телеграфні витрати і комісія.

Якщо платіж за векселем надходить достроково, то платнику повертається
відповідна сума дисконту за ті дні, які залишились до строку, виходячи
зі ставки банківського процента, який сплачується за вкладами до
запитання. У випадку сплати за векселем після строку платежу платник,
окрім вексельної суми, сплачує банку за прострочені дні, а також
відшкодовує витрати, пов’язані з опротестуванням, відправкою повідомлень
тощо.

Кредит під заставу векселів є найвигіднішим для тих підприємств, які
активно використовують векселі як засіб платежу. Цей кредит
характеризується тим, що, по-перше, власником векселя залишається
векселедержатель, який лише передає вексель у заставу на визначений
строк з наступним викупом після погашення кредиту. По-друге, векселі
приймаються як забезпечення кредиту не на їх повну номінальну вартість,
а на 60 – 90 % від неї (залежно від розміру, визначеного банком кожному
конкретному клієнтові, виходячи з його кредитоспроможності і надійності
пред’явлених векселів). Видача кредитів під заставу може мати як
разовий, так і постійний характер. В останньому випадку банки
відкривають клієнту спеціальні позичкові рахунки і відображають на них
суми наданих і погашених кредитів. Спеціальний позичковий рахунок є
формою обліку кредитів до запитання, що надає банку право в будь-який
момент вимагати від клієнта повного або часткового погашення позички,
або внесення додаткового забезпечення векселями. Умови надання та
погашення кредитів обумовлюються у кредитному договорі:

ліміт кредитування (кредитна лінія);

граничне співвідношення між забезпеченням і можливою заборгованістю;

розмір процента за кредит і комісії на користь банку;

право банку самостійно підвищувати розмір процентів та комісії;

право банку обертати на погашення боргу суми, що надходять для оплати
прийнятих в заставу векселів, або необхідну частину із сум, що належать
клієнту і знаходяться у банку на інших рахунках клієнта;

право банку закрити рахунок і вимагати погашення заборгованості чи
додаткового забезпечення;

ініціатива клієнта і згода банку на заміну одних векселів іншими до
строку їх оплати.

Приклад розрахунку розміру кредиту під забезпечення векселів:

1. Встановлене банком співвідношення заборгованості до забезпечення – 80
%.

2. Встановлений ліміт заборгованості за кредитом – 110 тис. грн.

3. Сума векселів, прийнятих у заставу, – 97 тис. грн.;

Фактична заборгованість за позичкою – 60 тис. грн.

Фактичне співвідношення між заборгованістю та забезпеченням (р.4/р. 3) –
61,8%.

6. Можлива заборгованість за кредитом, виходячи з фактичного
забезпечення і прийнятого співвідношення заборгованості до забезпечення
(р. З х р. 1/100 %), – 77,6 тис. грн.

Вільний ліміт заборгованості (р.2 – р.4) – 50 тис. грн.

Можлива додаткова сума позички (р.6 – р.4 або (р.1 – р.5) х р.3/100%),
але не більше суми за р. 7 – 17,6 тис. грн.

Кредит, наданий під заставу векселів зі спеціального позичкового
рахунку, погашається, як правило, шляхом перерахування коштів за
розпорядженням позичальника з його поточного рахунку на спеціальний
позичковий рахунок або шляхом зарахування платежів, які надходять від
векселедавців по векселях, прийнятих у забезпечення кредиту
безпосередньо на спецпозичковий рахунок.

При проведенні операцій з векселями комерційні банки накопичують значну
їх кількість. При правильному веденні цих операцій вексельний портфель є
для банку надійною статтею активів, більш стабільною, ніж такі цінні
папери, як акції.

Акцептний кредит надається векселедавцю і виступає як гарантійна
послуга. Векселедавець, виставляючи вексель, вказує платника, який
повинен акцептувати його. Клієнт виставляє тратту на банк, котрий її
акцептує за умови, що до настання строку платежу по векселю клієнт внесе
в банк необхідну для погашення векселя суму. Позичальник (векселедавець)
може використати акцептований банком вексель як платіжний засіб для
купівлі товарів або облікувати його в іншому банку. Облік векселя може
бути здійснено в банку, який його акцептував. У цьому випадку банк стає
не тільки гарантом, але й безпосереднім кредитором клієнта. За
здійснення акцептної операції банк стягує комісію.

Якщо позичальник до настання строку платежу по векселю не вніс до банку
суму коштів, необхідних для погашення векселя, то вексель в цьому
випадку оплачується за рахунок банку. Таким чином, гарантійна послуга
перетворюється на кредитну і згідно з вексельним правом банк виставляє
зворотню вимогу до векселедавця з подальшим примусовим стягненням боргу
з позичальника.

Авальний кредит застосовується банками як гарантійна послуга. Він
призначений покрити зобов’язання клієнта, якщо останній не зможе
виконати їх самостійно. Аваль може бути здійснено при видачі векселя або
на будь-якому наступному етапі його обігу. У разі несплати платником
пред’явленого йому векселя векселедержатель звертається з пропозицією
про оплату до банку-аваліста. Після оплати авальованого векселя
банк-аваліст набуває право регресної вимоги проти особи, за яку він
надав аваль, а також проти всіх зобов’язаних за векселем осіб
(акцептант, векселедавець, індосант).

Авальний кредит існує у вигляді різноманітних форм гарантій або
доручень:

• доручень по кредиту;

• гарантій платежу;

• гарантій постачання і т. п.

По авальному кредиту нараховується комісія, а також сплачується процент
у відповідності з діючими ставками.

№17.Іпотечний кредит.

Іпотека – це особливий вид економічних відносин з приводу надання
кредитів під заставу нерухомого майна.

Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, у власності яких є
об’єкти нерухомості або які мають поручителів, що надають під заставу
об’єкти нерухомості на користь позичальника. Предметом іпотеки при
наданні кредиту можуть бути: жилі будинки, квартири, виробничі споруди,
магазини, земельні ділянки тощо, що є власністю позичальника і не є
об’єктом застави за іншою угодою.

Характерною ознакою іпотечного кредиту є залишення заставного майна у
боржника. Боржник може експлуатувати об’єкти, що передані у заставу.
Іпотека дає право кредитору переважного задоволення своїх вимог до
боржника в межах суми зареєстрованої застави. Також у процесі дії
кредитної угоди кредитор має право і повинен перевіряти наявність,
розмір, умови експлуатації об’єкта застави і т. д.

До іпотеки банки вдаються, як правило, при великих розмірах кредиту, але
частіше іпотечний кредит надається спеціалізованими іпотечними банками,
фінансовими компаніями, земельними банками і т. д. Ресурси для надання
іпотечного кредиту можуть надходити з двох джерел: залучені ресурси
комерційних банків та кошти, отримані за рахунок реалізації іпотечних
облігацій (заставні листи).

Іпотечні облігації – це довгострокові цінні папери, які емітуються
фінансовими і нефінансовими інститутами під забезпечення нерухомістю, і
приносять твердий процент. У багатьох країнах іпотечні облігації є
значною частиною ринку цінних паперів.

Механізм надання іпотечного кредиту такий: позичальник звертається до
банку за кредитом під забезпечення нерухомості, землі. Банк вимагає від
клієнта виписку з реєстру для того, щоб дізнатись про вартість застави і
наявність чи відсутність інших заставних прав на неї. Такий реєстр, в
якому фіксується інформація про власників майна, землі, зміни у
власності, про видані та погашені іпотечні кредити, ведеться державними
органами. Задоволення вимог кредиторів відбувається у порядку черговості
запису їх номерів у реєстрі. Тому банки зацікавлені бути першими в
списку кредиторів. Також важливо правильно оцінити вартість застави, щоб
за рахунок реалізації майна можна було б погасити заборгованість.

Проблемами розвитку іпотечного кредитування українськими банками є:
недостатня ресурсна база банків, що має в основі низький платоспроможний
попит на нерухомість, відсутність у банків досвіду розміщення коштів на
строки понад один рік, а також високий рівень інфляції. За оцінками
спеціалістів банків, що займаються іпотечним кредитуванням, переважним
кредитним періодом для клієнтів є термін до трьох років. Для банків
великою проблемою ліквідності є розрив між строками залучення
короткострокових ресурсів і довгими строками розміщення ресурсів при
іпотечному кредитуванні.

№18.Лізинговий кредит.

Лізинговий кредит – це відносини між юридичними особами, які виникають у
разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг
є формою майнового кредиту.

Об’єктом лізингу є рухоме майно (машини, обладнання, транспортні засоби,
обчислювальна та інша техніка тощо) та нерухоме майно (будинки, споруди,
система телекомунікацій тощо).

Лізингова послуга виникає так. На прохання клієнта банк закуповує за
власні гроші певне майно і бере на себе практично всі зобов’язання
власника, включаючи відповідальність за збереження майна, внесення
страхових платежів, оплату майнових податків.

Клієнт на прохання якого було куплене майно, укладає з банком строковий
договір оренди, в котрому визначаються, поряд з іншими умовами, розмір
орендної плати і періодичність її внеску. Орендна плата складається з
двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за лізингові
послуги, що дорівнює відсотку за кредит.

Прибуток банку від лізингових операцій складається з лізингового
відсотка і залишкової вартості майна до моменту закінчення строку
оренди; податкових пільг, зв’язаних з інвестуванням в устаткування.

Відсоткова плата за лізингову послугу нижча від позичкового відсотка,
тому клієнту вигідніше користуватись лізингом, ніж брати грошову позику
для купівлі коштовного обладнання.

№19.Факторингові операції кб. Форфейтинг.

Факторинг – одна з нетрадиційних банківських послуг, що з’явилася у
банківській практиці у 50-х роках.

Факторинг – це операція, що поєднує в собі кредитування клієнта з метою
формування обігового капіталу, а також ряд посередницько-комісійних
послуг. Суть факторингу полягає в тому, що банк купує у клієнта право на
вимогу боргу. Як правило, банком купуються дебіторські рахунки,
пов’язані з поставкою товарів чи наданням послуг. Також банк може
надавати клієнту ряд інших послуг, таких як ведення бухгалтерії,
інформаційні, юридичні послуги.

У факторингу беруть участь три сторони:

фактор (спеціалізована установа, спеціальний відділ комерційного
банку);

постачальник;

покупець.

Розрізняють два види факторингу:

1. Конвенційний, який є комплексною системою обслуговування клієнта і
зосереджує в собі бухгалтерські, юридичні, консультаційні та інші
послуги. Фактично за клієнтом зберігаються лише виробничі функції;

2. Конфіденційний, що обмежується тільки дисконтуванням рахунків-фактур.
Переваги цього виду факторингу для клієнта полягають у тому, що він є
більш незалежним від банку.

Факторингова послуга може надаватись банком як в поєднанні з
фінансуванням, так і без фінансування. При факторингу без фінансування
клієнт подає фактору документи, що підтверджують відвантаження товару, а
фактор зобов’язується отримати на користь клієнта грошові кошти. Тобто
роль фактора зводиться до інкасування фінансових документів. Факторинг з
фінансуванням полягає в тому, що фактор купує рахунки-фактури клієнта і
виплачує йому грошові кошти у розмірі 80-90% від суми боргу. Решта
10-20%, що лишилися, банк утримує як компенсацію ризику до погашення
боргу. Після погашення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.

Факторингова послуга оформляється шляхом укладання угоди між банком і
клієнтом, в якій має бути зазначено вид факторингу: закритий чи
відкритий. При відкритому факторингу дебіторам надсилається повідомлення
про укладання угоди і пропонується здійснити платежі безпосередньо
фактору. При закритому факторингу дебітори направляють кошти клієнту, а
той розраховується з фактором.

У договорі може передбачатися: право регресу – право повернення фактором
клієнту несплачених покупцем розрахункових документів з вимогою
повернення коштів; негайна оплата фактором розрахункових документів,
тільки-но вони будуть йому пред’явлені (фактично це означає кредитування
фактором клієнта).

Доходи фактора від здійснення факторингової операції складаються з двох
частин:

комісійні за послуги по обслуговуванню боргу (в розмірі 1—2% загальної
суми придбаних банком рахунків);

позичковий процент, нарахований на виданий клієнту аванс.

Внаслідок швидкого обігу дебіторських рахунків і в зв’язку з незначним
періодом користуванням авансом дохід банку від позичкового процента
менший, ніж від комісійних платежів.

Зміст та послідовність факторингової операції приведена на рис. 9.

№20.Суть, цілі та види банківських інвестицій.

Інвестиції – це витрати на виробництво та нагромадження запасів
виробництва, або ж сукупність витрат, які реалізуються у формі
довгострокових вкладень капіталу в промисловість, сільське господарство,
транспорт, будівництво та інші галузі народного господарства.

Згідно з законодавством інвестиції поділяються на:

1. Капітальні (придбання будівель, споруд, інших об’єктів нерухомості,
інших основних фондів та нематеріальних активів).

2. Фінансові (придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів
та інших фінансових інструментів). У свою чергу, фінансові інвестиції
розрізняються як:

прямі інвестиції – передбачає внесення коштів чи майна до статутного
фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою
юридичною особою;

портфельні інвестиції – придбання цінних паперів та інших фінансових
активів за кошти на біржовому ринку;

3. Інвестиції під реінвестиції – здійснення капітальних чи фінансових
інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

Цілі інвестиційної діяльності комерційного банку полягають у додержанні
безпеки банківських коштів, забезпеченні їх диверсифікації, доходу та
ліквідності.

Участь банків в інвестиційному процесі може здійснюватися за двома
напрямами:

за допомогою механізмів фондового ринку;

за допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування.

Комерційні банки повинні в своїй інвестиційній діяльності мати тісний
контакт з підприємствами. У випадку створення нового підприємства
заснування його можливе за допомогою банківського капіталу як в рамках
фінансово-промислових груп, так і поза ними. Фінансово-промисловими
групами вважаються ті організації та структури, які утворюються шляхом
об’єднання промислового і фінансового капіталів. В Україні банкам
заборонено виступати в ролі головного підприємства згідно з Законом «Про
фінансово-промислові групи».

Комерційний банк може брати участь у санації підприємства: він дає кошти
підприємству, натомість одержує його цінні папери. Також можлива і
передача державної частки капіталів підприємства в довірче управління
банку, замість чого банк зобов’язується інвестувати певну суму коштів у
це підприємство.

№21.Економічна характеристика банківських послуг, їх класифікація.

Розвиток комерційної діяльності банків пов’язаний із розширенням
банківських послуг для клієнтури. Сучасні банки західних країн можуть
надавати сотні різноманітних послуг юридичним та фізичним особам і
отримувати найбільшу частку доходів від здійснення цих операцій.
Характерною в цьому аспекті є діяльність одного із найбільших банків
Англії – «Barctays». Понад 95% доходів банк отримує за послуги, які
надає своїм клієнтам переважно по розрахунках, і менше 5% – за кредити.

Банківські послуги класифікуються залежно від:

1. Руху матеріального продукту:

послуги, пов’язані з рухом матеріального продукту (наприклад,
розрахунково-касове обслуговування);

чисті послуги (наприклад, консультаційні);

2. Контингенту споживачів:

послуги юридичним особам;

послуги фізичним особам;

3. Відображення послуг у балансі:

балансові;

позабалансові (операції, що певний час не відображаються в балансі,
поки не будуть відображені в прибутках або збитках банку);

4. Плати за надання послуг:

платні;

безкоштовні;

5. Можливості обліку платних послуг і можливості визначення розміру
плати:

послуги, розміри яких підлягають обліку (розрахунково-касові, кредитні,
валютні);

послуги, аналоги яких є у відповідних тарифах (консультаційні);

послуги, вартість яких не може бути встановлена об’єктивно (як правило,
надаються банками в пакеті з платними товарними послугами).

Банківськими послугами можна вважати також дії банку, які супроводжують
його основні функції та спрямовані на зростання дохідної діяльності
банку.

Вітчизняні комерційні банки тільки розпочинають освоювати сферу
банківських послуг. Нині широко надаються розрахунково-касові довірчі,
консультаційні та інші послуги. Повільне запровадження ринку банківських
послуг викликане неспроможністю банків надавати весь спектр послуг та
низьким попитом клієнтів на них.

№22.Трастові послуги кб.

Трастові послуги – це вид діяльності комерційних банків по управлінню
майном, що за домовленістю з клієнтом передається банку.

Трастові послуги – це відносини між заінтересованими сторонами, одна з
яких передає, а інша бере на себе відповідальність за управління
власністю, майном.

Управління майном за своєю специфікою близьке до банківської справи і
пов’язане з виконанням операцій з обліку, збереження цінностей,
розміщення грошових коштів, фінансового аналізу тощо.

У трастових операціях беруть участь декілька сторін:

довірена особа (траст) – суб’єкт, що здійснює управління майном за
дорученням на користь довірителя;

довіритель – юридична або фізична особа, яка передає право управління
своїм майном довіреній особі;

бенефіціар – особа, на користь якої надаються довірчі послуги. Це може
бути як сам довіритель, так і третя особа.

Зміст договору про трастове обслуговування може мати багато варіантів,
наприклад, розпорядження майном за заповітом, агентські послуги,
обслуговування та зберігання коштів тощо.

Види трастових послуг в залежності від характеру розпорядження майном
класифікуються таким чином:

активні операції – власність на майно, що знаходиться в довірчому
управлінні, може відчужуватись шляхом продажу, надання застави без згоди
довірителя;

пасивні операції – коли майно, передане в довірче управління, не може
використовуватись без згоди довірителя.

Можна виділити два напрями надання трастових послуг:

• на користь фізичних осіб (розпорядження спадком; управління
персональними трастами; опікунство на збереження майна; агентські
функції);

• на користь юридичних осіб.

Зараз досить поширеним є управління майном на користь пенсійних фондів,
страхових компаній.

До розпорядження спадком належать операції з отримання рішень суду,
збору та забезпечення зберігання спадку, сплати адміністративних витрат
по розрахунках з кредиторами, сплати податків, розподілу майна.

Управління персональними трастами (майном, що було передано банку для
управління) передбачає: розміщення коштів; депозитні операції; отримання
доходів; виплату доходу клієнтові; облікові операції; фінансовий аналіз.

Агентські послуги дещо відрізняються від трастових тим, що клієнт не
втрачає повноважень власника, а лише доручає банку проведення операцій
від свого імені. Агентські послуги включають: страхування майна,
інвестиційні та комерційні операції за дорученням власника, сплата
рахунків, податків та інші.

Підприємствам комерційні банки надають такі види агентських послуг:
розпорядження активами, агентські операції, ліквідація підприємств тощо.

Доходи від трастових послуг формуються за рахунок комісійних винагород
(щорічні відрахування від доходів трасту, щорічний внесок з первинної
суми трасту тощо). Ставки внесків диференційовані залежно від видів
трастів та пов’язаних з ними послуг по управлінню трастами.

№23.Гарантійні послуги кб.

Гарантійні послуги полягають у зобов’язанні банку виплатити суму боргу
свого клієнта, якщо останній не зможе (не захоче) виконати свої
зобов’язання. До цієї групи операцій належать: гарантії повернення
кредиту, гарантії відшкодування збитків, що випливають з невиконання
клієнтом умов контракту. Плата за надання гарантійних послуг – це
комісія. Банківські гарантії, особливо відомих своєю платоспроможністю
банків, фактично означають доступ клієнта до кредиту.

№24.Посередницькі послуги кб.

Посередницькі послуги – це послуги, у наданні яких бере участь третя
сторона, що виступає посередником між замовником і виконавцем. Серед
посередницьких послуг, що надаються комерційними банками, найбільш
поширеними є: посередництво в отриманні клієнтом позички, посередництво
в операціях з цінними паперами, валютою, майном. Перший вид послуг
надається банком тоді, коли банк неспроможний задовольнити кредитну
заявку клієнта. Така ситуація може виникнути у випадку перевищення
потрібної суми над встановленим лімітом кредитування. Посередницькі
послуги в операціях з цінними паперами, валютою, майном здійснюються на
основі доручення від клієнта.

№25.Економічна характеристика розрахунково-касових операцій кб.

Грошові розрахунки здійснюються за допомогою готівкових грошей і в
безготівковому порядку.

Готівкові розрахунки застосовуються в основному у взаємовідносинах
підприємств і організацій з населенням, тобто обслуговують рух грошових
доходів і витрат населення.

У розрахунках між підприємствами та організаціями майже всі господарські
платежі (крім дрібних) здійснюються шляхом безготівкових перерахувань.

Сукупність усіх грошових розрахунків незалежно від форми їх здійснення
являє собою грошовий обіг.

Основну частину сукупного грошового обігу (понад 80%) складає
безготівковий обіг. Сфери застосування готівкових грошей і безготівкових
розрахунків розмежовані між собою, в той же час вони органічно
взаємопов’язані.

Організаторами та основними виконавцями розрахункових операцій є банки.
Деякі безготівкові платежі, переважно дрібні, проводяться підприємствами
та організаціями за допомогою поштово-телеграфних переказів через
відділення зв’язку.

Безготівкові розрахунки поділяються на дві групи – іногородні та
місцеві.

Також безготівкові розрахунки розрізняються за способом платежу і
формою.

Основний спосіб платежу – це перерахування грошових коштів з рахунку
платника на рахунок постачальника шляхом відповідних записів по них. У
залежності від характеру платежу, порядку кредитування та інших умов
кошти перераховуються по різних рахунках підприємств – поточних,
позичкових, рахунках фінансування капітальних вкладень. Різновидом цього
способу платежу є планові платежі, при яких розрахунки проводяться не по
кожній окремій поставці матеріальних цінностей, а за певний період,
виходячи з плану поставки.

Другий спосіб платежу – залік взаємних вимог, при якому взаємні борги
підприємств зараховуються і тільки різниця перераховується шляхом
записів по рахунках.

Залежно від розрахункового документа, що використовується у розрахунках,
та його обігу розрізняють такі форми розрахунків:

• платіжними дорученнями;

• вимогами-дорученнями;

• за допомогою акредитивів;

• чеками та інші.

Застосування тієї чи іншої форми розрахунків визначається особливостями
господарських взаємовідносин підприємств та організацій і спрямовано на
зміцнення договірної дисципліни, забезпечення безперебійних платежів і
прискорення оборотності грошових коштів у розрахунках.

Підприємства, а також установи банків здійснюють розрахунки при
дотриманні таких умов:

1. Кошти підприємств підлягають обов’язковому зберіганню в банках, за
винятком залишків готівки в їх касах у межах встановленого банком ліміту
та норм витрат з виручки, які передбачені діючим порядком ведення
касових операцій у народному господарстві України.

2. Безготівкові розрахунки між підприємствами здійснюються у
національній валюті України через банк шляхом перерахування коштів з
рахунку платника на рахунок одержувача коштів.

3. Кошти з рахунку клієнта списуються за розпорядженнями його власника
крім випадків, у яких чинним законодавством передбачене безспірне
стягнення та безакцептне списання коштів. У безакцептному порядку
проводиться списання:

• за виконавчим листом суду та арбітражу;

• недоїмок по податках, недоплат у державні цільові фонди, позабюджетні
фонди;

• платежів за розпорядженням державних податкових адміністрацій;

• платежів державного обов’язкового і державного соціального
страхування, до Пенсійного фонду;

• за розпорядженням Антимонопольного комітету і КРУ;

• за розпорядженням підприємств по результатах розгляду претензій, що
стосуються доарбітражного врегулювання господарських спорів у тому
випадку, якщо боржник визнав претензію.

4. Розрахункові документи приймаються банком до виконання тільки в межах
наявних коштів на рахунку клієнта.

5. Платежі проводяться, як правило, після відвантаження
товарно-матеріальних цінностей, виконання робіт чи надання послуг або
одночасно з ними. В окремих випадках може бути проведена попередня
оплата. Платежі проводяться за рахунок власних коштів платника, а в
окремих випадках за рахунок кредиту банку.

6. Платежі одного клієнта за рахунок коштів іншого не допускаються, за
винятком випадків уступки вимоги і переведення боргу відповідно до
Цивільного Кодексу України та в інших випадках, передбачених чинним
законодавством.

7. Банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування
своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перерахування коштів з
рахунків.

8. Підприємства самостійно обирають форми розрахунків, передбачені
інструкцією № 7 «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті
України» та вказують їх при укладенні між собою договорів.

9. Взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів
розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі
банку.

№26.Акредитиви та їх види. Розрахунки акредитивами.

Розрахунки з використанням акредитивів. Акредитиви використовуються
тільки в іногородніх розрахунках за матеріальні цінності і послуги.
Особливість цієї форми розрахунків полягає в тому, що рух грошових
коштів випереджає рух матеріальних цінностей.

Акредитивна форма розрахунків застосовується тоді, коли ця форма
розрахунків передбачена договором. Відкриття (виставлення) акредитива
проводиться за рахунок власних коштів покупця або кредиту банку.
Дозволяється також виставлення акредитива частково за рахунок власних
коштів і кредиту банку.

Кожний акредитив призначений для розрахунків тільки з одним
постачальником і не може бути переадресованим.

Строк дії акредитива встановлюється у договорі між постачальником і
покупцем у межах 15 днів з дня відкриття, не враховуючи термін
проходження документів спецзв’язком між банками. У зв’язку зі змінами
умов поставки і відвантаження продукції строк може бути подовжений на 10
днів.

Акредитиви можуть відкриватися в банку покупця або постачальника. Вони
бувають таких видів:

• покриті (депоновані) і непокриті (гарантовані);

• відзивні і безвідзивні.

Покритими (депонованими) вважаються акредитиви, відкриття яких банк
покупця перераховує кошти платника на окремий рахунок «Акредитиви», що
відкривається в банку постачальника або покупця.

Непокриті акредитиви – це акредитиви, які виставлені без депонування
коштів. Такі акредитиви можуть виставлятися в банку покупця. В банку
постачальника вони можуть відкриватися тільки при наявності
кореспондентських відносин між банками.

Відзивний акредитив – це акредитив, який може бути змінений або
анульований банком покупця без попереднього погодження з постачальником
(наприклад, у випадку недотримання умов, передбачених договором,
дострокової відмови банку-покупця гарантувати платежі по акредитиву).
Всі розпорядження про зміну умов відзивного акредитива платник
повідомляє своєму банку, який повідомляє банк постачальника, а останній
– самого постачальника.

Безвідзивний акредитив може бути змінений або анульований тільки за
згодою постачальника, на користь якого він відкритий.

Строк дії і порядок розрахунків по акредитиву встановлюється в договорі
між платником і постачальником, в якому слід вказати:

– найменування банку покупця;

– вид акредитива і спосіб його виконання;

– перелік документів, які повинні бути подані постачальником для
отримання коштів по акредитиву;

– строк подання документів після відвантаження товару.

Для відкриття акредитива платник подає обслуговуючому банку заяву, в
якій вказує:

номер договору, за яким відкривається акредитив;

строк дії акредитива;

найменування постачальника;

найменування банку-постачальника;

місце виконання акредитива;

повне і точне найменування документів, проти яких проводяться виплати
по акредитиву, строк їх подання;

вид акредитива;

для відвантаження яких товарів відкривається акредитив;

строк відвантаження;

сума акредитива;

спосіб реалізації акредитива.

Порядок розрахунків з використанням акредитивів такий:

Якщо платник виставив покритий акредитив у банку постачальника, то за
заявою покупця на виставлення акредитива і його платіжного доручення
гроші перераховуються до банку постачальника на рахунок «Акредитиви». В
банку платника цей акредитив обліковується на позабалансовому рахунку
«Акредитиви до оплати».

При виставленні покритого акредитива в банку платника сума акредитива
депонується в банку платника на рахунку «Акредитиви», а прийняті до
оплати акредитиви в банку постачальника обліковуються на позабалансовому
рахунку «Акредитиви до оплати».

Для отримання коштів по акредитиву в тому випадку, коли акредитив
покритий і виставлений в банку постачальника, постачальник,
відвантаживши товари, подає реєстр рахунків, відвантажувальні та інші,
передбачені умовами акредитива, документи в обслуговуючий банк.

Реєстр рахунків подається постачальником банку в чотирьох примірниках.
Перший використовується як меморіальний ордер, другий повертається
постачальнику як розписка в прийнятті реєстру рахунків, третій та
четвертий з доданими товарно-транспортними документами і відміткою банку
відсилаються банку покупця для вручення платнику (четвертий примірник) і
для відображення операцій по рахунку «Акредитиви до оплати» (третій
примірник).

Якщо гроші в сумі виставленого акредитива задепоновані в банку покупця
на рахунку «Акредитиви», то розрахунки проводяться таким чином. По мірі
відвантаження товарів постачальник подає своєму банку реєстри рахунків
(у трьох примірниках) та інші документи, передбачені умовами акредитива.
Третій примірник реєстру банк постачальника повертає постачальнику, а
перший та другий — разом з документами направляються спецзв’язком банку
покупця. На основі першого примірника банк списує гроші з рахунку
«Акредитиви» і перераховує їх постачальнику. Другий примірник реєстру з
іншими документами передається платнику. Банк постачальника після
отримання грошей від банку покупця списує кошти з рахунку «Акредитиви до
сплати».

Схема документообороту при акредитивній формі розрахунків з
депонуванням коштів у банку платника приведена на рис. 7.

Непокритий акредитив. При виставленні такого акредитива депонування
коштів не проводиться, але гарантія платежу при цьому акредитиві є і
досягається за рахунок банківської гарантії.

При отриманні заяви на виставлення такого акредитива банк покупця суму
непокритого акредитива оприбутковує на позабалансовому рахунку «Гарантії
і поручительства, видані банком». Якщо такий акредитив виставлений в
банку постачальника, то банк покупця дає дозвіл банку постачальника, де
відкритий коррахунок банку покупця, освоюючи акредитив, відповідні суми
списувати зі свого коррахунку.

Зарахування грошей постачальнику при непокритому (гарантованому)
акредитиві здійснюється банком постачальника після перевірки отриманого
реєстру та інших документів, що підтверджують відвантаження товару, та
після списання коштів з коррахунку банку покупця. При цьому два
примірники реєстру і доданих до нього документів по виконаному
акредитиву банк постачальника направляє спецзв’язком банку покупця, де
перший примірник слугує підставою для списання грошей з покупця, а
другий разом з оплаченими з акредитива документами передається покупцю.

Після перевірки дотримання умов акредитива банк покупця повертає банку
постачальника витрати, пов’язані з виконанням акредитива. Ці витрати
відшкодовуються на умовах, передбачених міжбанківським договором.

Якщо банк покупця не може списати кошти з рахунку покупця, за умови, що
виконання акредитива здійснювалось за рахунок кредиту, банк до вирішення
питання згідно з договором відносить заборгованість на рахунок «Суми
нестягнені по банківських гарантіях, наданих підприємствам і
організаціям». Одночасно на суму виплачених постачальнику коштів
проводиться списання з рахунку «Гарантії і поручительства, видані
банком».

При виставленні непокритого акредитива в банку покупця списання коштів
на суму відвантажених товарів проводиться з рахунку покупця, а у разі
відсутності на ньому грошей операції здійснюються в порядку, викладеному
для непокритого акредитива, виставленого в банку постачальника.

Платежі з акредитива проводяться в межах строку його дії повною сумою
акредитива або частинами. Видача з акредитива готівки не допускається.

Акредитив може закриватися достроково за згодою постачальника і покупця,
якщо акредитив безвідзивний, або однією стороною, якщо він відзивний.

№27.Вексельна форма розрахунків. Інкасування та доміціляція векселів.

Розрахунки векселями. Розрахункова діяльність комерційного банку полягає
також у виконанні доручень клієнтів по оплаті векселів. При цьому банки
здійснюють такі операції:

інкасування векселів (послуга, що надається векселедержателю).

доміциляція векселів (послуга, що надається векселедавцю).

Інкасування векселя – це виконання банком доручення векселедержателя на
стягнення платежу з боржника. За цю послугу банк стягує плату. Прийнявши
на інкасо вексель, комерційний банк повинен своєчасно переслати його до
комерційного банку за місцем платежу і повідомити платника про
інкасування векселя.

Сплативши вексель, комерційний банк платника письмово повідомляє про це
банк векселедержателя, а сам вексель вручає платнику.

Якщо вексель не оплачений у день настання строку платежу, комерційний
банк повинен на наступний день передати його нотаріусу для протесту.
Комерційний банк несе відповідальність за наслідки непред’явлення
векселя до протесту.

Неоплачений вексель разом з актом протесту повертається банком
векселедержателю на його вимогу.

Усі витрати по пересилці, протесту, зберіганню векселів відшкодовуються
банку векселедержателем понад комісійних винагород.

Доміциляція векселя полягає в дорученні векселедавця комерційному банку
сплатити по векселю в установлений строк за рахунок завчасно внесеної в
банк суми або стабільного залишку грошей, що повинні бути на рахунку.
Свою згоду бути доміциліатом банк висловлює на лицьовому боці векселя
відповідним написом.

Схема доміциляції векселя приведена на рис. 8.

Для більш широкого використання векселів у розрахунках необхідні
стабільність економічних відносин, довіра суб’єктів один одному та
високий рівень розвитку вексельного права, які в Україні ще не створені
достатньою мірою.

№28.Кореспондентські відносини з іноземними банками.

Міжбанківські кореспондентські відносини – це договірні відносини між
банками, мета яких – здійснення платежів і розрахунків за дорученням
один одному. Вони регламентуються угодою про кореспондентські відносини
між банками, які знаходяться як усередині країни, так і за її межами.

Міжбанківські відносини можуть бути:

– між комерційними банками (установами) і регіональними управліннями
Національного банку;

– безпосередньо між комерційними банками.

Кореспондентські відносини встановлюються комерційним банком (установою)
з регіональним управлінням НБУ на підставі укладеного між ними договору
про відкриття кореспондентського рахунку для проведення міжбанківських
розрахунків комерційного банку з іншими банками.

У разі проведення міжбанківських розрахунків через прямі
кореспондентські відносини комерційний банк відкриває кореспондентський
рахунок в іншому комерційному банку, який здійснює банківські операції
за його дорученням на підставі укладеної угоди.

Кореспондентські відносини можуть бути як односторонні, так і взаємні.
Комерційні банки, які встановили між собою кореспондентські відносини
називаються банками-кореспондентами. Рахунок «Лоро» – рахунок, відкритий
комерційним банком банку-кореспонденту. Рахунок «Ностро» – рахунок
даного комерційного банку в банку-кореспонденті. Рахунок «Ностро» одного
комерційного банку є рахунком «Лоро» для банку-кореспондента.

Враховуючи, що на території України введено систему електронних
платежів, яка дає можливість здійснювати розрахунки протягом одного
робочого дня, і її учасниками є всі комерційні банки, прямі
кореспондентські відносини між комерційними банками встановлюються в
окремих випадках. Наприклад, при здійсненні операцій, пов’язаних із
купівлею та продажем валютних коштів на міжбанківській валютній біржі,
при розрахунках між клієнтами банків за операціями, що мають постійний
характер.

Встановлення між комерційними банками прямих кореспондентських відносин
здійснюється з метою прискорення розрахунків. В усіх випадках, дозвіл на
встановлення прямих кореспондентських відносин надає регіональне
управління НБУ.

№29.Операції кб з іноземною валютою.

Під іноземною валютою розуміється як власне іноземні грошові знаки у
вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та
є законними платіжними засобами на території відповідної держав, так і
платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземки валюті або
монетарних металах.

Під валютній операціями розуміються операції, пов’язані з переходом
права власності на валютні цінності, з використанням валютних цінностей
в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей
та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності, та операції,
пов’язані з ввезенням (вивезенням), переказуванням і пересиланням на
територію України або за її межі валютних цінностей.

Під торгівлею валютою розуміють купівлю-продаж іноземної валюти за
національну або інші конвертовані валюти.

Купівля та продаж іноземної валюти здійснюється на валютному ринку. При
цьому тут складається така система взаємовідносин:

· між комерційними банками та їх клієнтами у даній країні;

· між комерційними банками однієї і тієї ж країни;

· між комерційними банками різних країн;

· між комерційними та центральними емісійними банками;

· між центральними емісійними банками.

У першій ланці з цих сфер валютного ринку ведеться роздрібна торгівля
іноземною валютою, а в решті – оптова торгівля. Торгівля валютою може
здійснюватись комерційними банками на комісійних засадах або за власний
рахунок.

Валюти розрізняють за двома ознаками:

1. Конвертованістю:

o вільно конвертована;

o неконвертована.

2. Строковістю:

o касова, або операція спот, при якій розрахунки між продавцем і
покупцем валюти здійснюються не пізніше, ніж на другий робочий день
після укладення угоди;

o строкова, або форвардна угода, що передбачає розрахунок між продавцем
та покупцем валюти не раніше, ніж через два робочі дні після її
укладення за курсом, зафіксованим в угоді.

І касовою і строковою угодою передбачається фіксація певного валютного
курсу в момент її укладення. Касові угоди укладаються за поточним
ринковим курсом – так званим спот-курсом валюти, а тому часто й сам
ринок таких контрактів називають спотовим. Валютний курс, за яким
здійснюються контракти на ринку строкових угод, називається форвардним
курсом, а ринок відповідно – форвардним.

Більш складним різновидом форвардної угоди є угода своп, що укладається
між банками і дозволяє їм тримати свою валютну позицію закритою, тим
самим запобігаючи ризику зміни курсу валюти. Валютні операції своп
полягають в одночасному проведенні двох протилежних за змістом операцій:
купівлі (продажу) валютних коштів на умовах спот та продажу (купівлі) на
умовах форвард. Якщо продаж валюти проводиться на спотовому ринку і
одночасно укладається угода про купівлю тієї саиої валюти на форвардному
ринку, то це валютна операція своп, що має назву репорт. Якщо ж ідеться
про купівлю валюти на умовах спот у поєднанні з одночасним продажем на
форварді, то відповідну операцію називають депорт.

Валютна позиція банку – це співвідношення між сумою активів та
позабалансових вимог у певній іноземній валюті та сумою балансових і
позабалансових зобов’язань у цій самій валюті. Різниця між сумою активів
у іноземній валюті і пасивів у тій самій валюті називається експозицією
щодо даної валюти. Експозиція визначає розмір валютного ризику, на який
наражається банк внаслідок незбалансованості активів і пасивів в
іноземній валюті. Чим більший розмір експозиції, тим більший валютний
ризик існує в банку, і навпаки.

Валютна позиція банку буває закритою і відкритою. Валютна позиція
називається закритою, якщо сума активів та позабалансових вимог
збігається із сумою балансових та позабалансових зобов’язань у кожній
іноземній валюті, а відкритою, – якщо сума активів та позабалансових
вимог не збігається із сумою балансових і позабалансових зобов’язань.

Валютна позиція відкрита довга – це коли сума активів і позабалансових
вимог перевищує суму балансових і позабалансових зобов’язань. Якщо
відбувається навпаки, то відкрита валютна позиція називається короткою.

Валютна позиція банку визначається щоденно і окремо стосовно кожної
іноземної валюти. На розмір відкритої валютної позиції банку впливають
такі операції:

– купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної валюти, як
поточні так і строкові операції (на умовах своп, форвард, опціон та
інші), за якими виникають вимоги та зобов’язання в іноземних валютах,
незалежно від способів та форм розрахунків за ними;

– одержання (сплата) іноземної валюти у вигляді доходів або витрат та
нарахування доходів і витрат, які враховуються на гривневих рахунках;

– купівля (продаж) основних засобів та товарно-матеріальних цінностей за
іноземну валюту;

– надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду:

– погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті
(списання, якої здійснюється з гривневого рахунку витрат):

– інші обмінні операції з іноземною валютою (виникнення вимог в одній
валюті при розрахунках за ними в іншій валюті, в т.ч. і національній).

Валютна позиція виникає на дату операції з купівлі (продажу) іноземної
валюти, а також нарахування доходів (витрат), зарахування на рахунки
(списання з рахунків) інших доходів (витрат) та відповідно до
перелічених операцій.

Обрахування загальної величини відкритої валютної позиції проводиться
таким чином:

· визначається відкрита валютна позиція за кожною іноземною валютою як
різниця між сумою активів за балансовими та позабалансовими рахунками та
сумою пасивів за балансовими та позабалансовими рахунками. При цьому
довга відкрита валютна позиція показується зі знаком плюс, а коротка
відкрита валютна позиція – зі знаком мінус;

· довгі і короткі відкриті валютні позиції за кожною іноземною валютою
переводяться в гривневий еквівалент за офіційним курсом НБУ;

· загальна величина відкритої валютної позиції банку дорівнює сумі
абсолютних величин довгої та короткої відкритої валютної позиції банку у
гривневому еквіваленті за кожною іноземною валютою.

Збалансованість активів і пасивів у іноземній валюті є одним із методів
управління валютним ризиком. Зайнявши певну валютну позицію, можна
отримати прибутки чи зазнати збитків внаслідок зміни валютного курсу,
оскільки:

· довга валютна позиція приносить прибутки в разі підвищення курсу
іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження;

· коротка валютна позиція приносить прибутки в разі зниження курсу
іноземної валюти, але завдає збитків при підвищенні курсу.

Розмір прибутків і збитків залежить від розміру експозиції та змін у
валютних курсах.

Управління валютною позицією банку може здійснюватися на основі
структурного балансування активів та зобов’язань в іноземній валюті за
строками і сумами, тобто методами натурального (природного) хеджування.
До них відносяться: структурне балансування валютних потоків; зміна
строків валютних платежів (випередження та відставання), дисконтування
платіжних вимог в іноземній валюті тощо.

Обмеження величини валютної позиції також може бути досягнене методами
штучного хеджування, які базуються на проведенні позабалансових
операцій, таких як строкові валютні угоди, форвардні валютні контракти,
валютні ф’ючерси, валютні опціони та валютні своп-контракти.

Комерційні банки відіграють головну роль на валютних ринках, оскільки
вони:

· купують і продають іноземну валюту, що сприяє безперебійності
розрахунків по міжнародних угодах;

· допомагають учасникам зовнішньоекономічної діяльності уникати чи
зводити до мінімуму експозицію до іноземної валюти. Це ситуація, при
якій експортер або імпортер піддаються впливу валютного ризику, тобто
невизначеності фінансових результатів угоди.

Це досягається завдяки таким заходам:

1. Введенню банківського рахунку в іноземній валюті.

2. Наданню позички в іноземній валюті.

3. Укладанню форвардних валютних угод. При цьому банк дає згоду продати
або купити певну кількість іноземної валюти по фіксованому обмінному
курсу для поставки її в майбутньому.

Експортери та імпортери можуть уникнути своєї експозиції до іноземної
валюти шляхом фіксації зі своїм банком обмінного курсу наступних
валютних надходжень або платежів.

Суми контрактів та тривалість форвардного періоду можуть довільними і
визначаються в угоді за домовленістю сторін, відповідаючи їхнім
потребам.

Основним питанням при укладанні форвардного валютного контракту є рівень
обмінного курсу, який визначається на дату угоди і за яким операція
купівлі-продажу валюти буде здійснена на дату валютування. Щоб не
втратити значних коштів на форварді, учасникам бажано мати прогноз зміни
валютних курсів і враховувати вплив відповідних чинників на процес
формування форвардних валютних курсів.

Для європейських умов, коли котирування показує кількість валюти за один
долар США, короткотерміновий (до року) форвардний курс можна розрахувати
за формулою:

де: ФКВ/Д – форвардний курс валюти до долара США;

СКВ/Д – спот-курс валюти до долара США;

КВ – річна відсоткова ставка за даною валютою;

КД – річна відсоткова ставка за доларом США;

n – форвардний період у днях;

Т – максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Для розрахунку довготермінових форвардних курсів використовується
формула:

4. Укладанню валютних опціонів. Вони дають власникам право (але не
зобов’язання) купувати чи продавати в майбутньому визначену кількість
іноземної валюти по фіксованому курсу обміну. Існує два типи валютних
опціонів – опціони покупця і опціони продавця. Опціон покупця дає право
купувати, опціон продавця дає право продавати.

Призначення валютних опціонів полягає в захисті власника від
несприятливих коливань валютних курсів. Водночас, якщо валютний курс
змінився у сприятливому для власника напрямку, то опціон дає можливість
скористатись перевагами. У цьому разі власник може обміняти валюту за
вигіднішим ринковим курсом, не користуючись опціоном. Валютний опціон
обмежує валютний ризик учасника ринку, пов’язаний зі змінами валютних
курсів. Розмір ризику при використанні опціону як інструменту
страхування валютних ризиків обмежується розміром опціонної премії.
Премія, тобто вартість опціону, залежить від співвідношення спот-курсу
валюти в момент укладення угоди та курсу опціону, а також від тривалості
періоду дії опціону.

Для проведення розрахунків за опціонною угодою відводять 2 робочі дні.
Тому валютний опціон має бути пред’явлений до виконання його власником
не пізніше як за 2 робочі дні до дати розрахунків за умови прийняття
рішення про його виконання.

Використання валютних опціонів фірмами для страхування валютних ризиків
доцільне у таких випадках:

· коли час та сума валютних надходжень і платежів точно не визначені, а
отже, застосування форвардів та ф’ючерсів неможливе;

· при захисті експортних або імпортних товарів, які чутливі до зміни
цін, виражених у конкретній валюті;

· при публікації прейскурантів на свої товари в іноземній валюті;

· для підтримки комерційної пропозиції на укладання контрактів із
зарубіжним партнером, які оцінюються в іноземній валюті.

Для банків основними напрямками використання валютних опціонів є
страхування відкритої валютної позиції та захист інвестиційного
портфеля, деномінованого в іноземній валюті.

№30.Регулювання та нагляд НБУ за діяльністю кб. Обов’язкові економічні
нормативи.

Аналіз діяльності банку є одним з найважливіших напрямів економічної
роботи. Без правильної організації аналітичної роботи як на мікрорівні
(тобто в окремому банку), так і на макрорівні (у банківській системі в
цілому) Національний банк України не зможе визначити:

основні напрями грошово-кредитної політики;

прогнозовану ситуацію на кредитних ринках країни;

висновки про стійкість і надійність банківської системи в цілому;

виконання банками встановлених економічних нормативів.

Основним об’єктом аналізу є комерційна діяльність кожного окремого
банку.

Суб’єктами аналізу виступають як самі комерційні банки, так і
Національний банк, аудиторські фірми, реальні та потенційні клієнти. У
зв’язку з цим виокремлюють різні напрями та критерії аналізу:

для акціонера – можливість одержати максимальні дивіденди на вкладений
капітал;

для підприємства – спроможність банку швидко проводити розрахунки,
надавати якісні послуги;

для фізичної особи – надійно зберегти свої збереження, захистити їх від
інфляції та отримати певну величину доходу.

Разом з тим методика аналізу баланса має бути єдиною для порівняння
одержаних результатів. Для цього застосовується загальновідома система
рейтингу CAMEL та інші.

Метою аналізу є визначення фінансового стану та результатів діяльності
банку, доцільності та перспектив подальшої його діяльності.

Завданнями аналізу є:

визначення джерел, якості і стійкості банківських доходів;

дотримання всіх вимог щодо ліквідності;

підтримання стану адекватності і достатності капіталу;

порівняння фінансового стану і результатів діяльності банку з
результатами діяльності інших банків;

узагальнення результатів аналізу і підготовка рекомендацій для прийняття
управлінських рішень, спрямованих на покращення діяльності окремого
банку.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» з метою
захисту інтересів клієнтів і забезпечення фінансової надійності НБУ
встановлює для всіх комерційних банків економічні нормативи. Економічні
нормативи об’єднані у три групи:

І група – нормативи капіталу:

) комерційного банку. Розраховується як сума основного (капітал 1-го
рівня) і додаткового капіталу (капітал 2-го рівня) за мінусом відвернень
з урахуванням основних засобів. Такий капітал називають
невідкоригованим.

До основного капіталу включаються: статутний капітал; емісійні різниці
(різниці між ціною первинного розміщення акцій та їх номінальною
вартістю); резервні фонди, які створюються за рахунок прибутку банку;
прибуток минулих років.

До додаткового капіталу включаються: загальні резерви; результати
переоцінки основних засобів; результат поточного року.

До відвернень належать: цінні папери в портфелі банку на інвестиції та
вкладення банку в в асоційовані компанії та дочірні установи.

Загальна сума капіталу, невідкоригованого на основні засоби,
визначається за формулою:

де: ОК – основний капітал, ДК – додатковий капітал, В – відвернення.

При розрахунку сума додаткового капіталу не повинна перевищувати суму
основного капіталу.

Відкоригований капітал банку визначається як:

де: 03 – основні засоби, (03 – К1) – перевищення капітальних витрат над
сумою капіталу банку.

Якщо 03 > К1, то до розрахунку приймається позитивна різниця. Якщо 03 <
К1, до розрахунку приймається 0.

Отже, мінусування вартості основних засобів здійснюється тільки тоді,
коли вони перевищують суму основного й додаткового капіталів за мінусом
відвернень.

Для діючих банків, які були зареєстровані до 01.01.97, мінімальні вимоги
до розміру капіталу визначені у сумі:

еквівалентній 2 млн. євро на 01.01.2002 р.;

еквівалентній 4 млн. євро на 01.01.2006 р.;

еквівалентній 5 млн. євро на 01.01.2008 р.

Для банків, які були зареєстровані після 01.01.97, та для новостворених
банків норматив капіталу Н1 стає обов’язковим для виконання після одного
календарного року з початку діяльності.

) повинен становити:

для банків з національним капіталом – у сумі, еквівалентній 1 млн євро;

для банків з іноземним капіталом, якщо частка іноземного капіталу
становить до 50%, – не менше суми, еквівалентної 5 млн євро;

якщо частка іноземного капіталу в статутному капіталі банку становить
50% і більше, то мінімальний розмір статутного капіталу повинен бути не
менше 10 млн євро.

Розраховується як співвідношення капіталу банку і активів, зважених щодо
відповідних

коефіцієнтів за ступенем ризику:

де: К – капітал банку, ЗP – активи, зважені щодо відповідних
коефіцієнтів за ступенем ризику:

Коефіцієнти ризику активів комерційного банку (у %) поділяються на 5
груп, а саме:

0 – кошти на кореспондентському рахунку в НБУ, банкноти та монети в
касі; банківські

метали;

10 – кредити, надані центральним органам державного управління;

20 – кредити, надані місцевим органам влади, боргові цінні папери
центральних органів державного управління та місцевих органів влади;

50 – кошти до запитання в інших банках, строкові депозити, які розміщені
в інших банках;

100 – операції з цінними паперами, кредити, які надані клієнтам банку,
пролонгована, прострочена та сумнівна заборгованість, дебітори, основні
засоби та товарно-матеріальні цінності тощо.

не може бути нижчим за 8%.

Розраховується як співвідношення капіталу банку і загальних активів
банку, зменшених на створені відповідні резерви:

де: К – капітал банку, ЗА – загальні активи банку, ЗР – загальні
резерви.

. До загальних резервів відносяться: резерви під знецінення боргових
цінних паперів, що рефінансуються НБУ, резерв під заборгованість інших
банків, резерви під заборгованість за кредитами, які надані клієнтам,
резерви на можливі втрати за сумнівною дебіторською заборгованістю за
операціями з клінтами банку, резерв під знецінення цінних паперів у
портфелі банку на продаж, резерв під знецінення цінних паперів у
портфелі банку на інвестиції, резерви на можливі втрати за сумнівною
дебіторською заборгованістю.

має бути не менше ніж 4%.

II група – нормативи ліквідності.

Ліквідність банку – це його здатність забезпечити своєчасне виконання
своїх грошових зобов’язань. Визначається збалансованістю між строками і
сумами погашення активів та строками і сумами виконання зобов’язань
банку.

Розраховується як співвідношення суми коштів на кореспондентському
рахунку в НБУ та в касі банку до поточних зобов’язань:

де: Ккр – кошти на коррахунку в НБУ; Ка – кошти в касі; Пр – поточні
зобов’язання.

До поточних зобов’язань відносяться: кошти НБУ в банку, кошти до
запитання інших банків, строкові депозити інших банків, кошти бюджету та
позабюджетних фондів України, кошти на поточних рахунках клієнтів банку.

має бути не менше 20%.

Розраховується як співвідношення загальних активів до загальних
зобов’язань банку, помножене на 100%:

де: А – активи банку, 3 – зобов’язання банку.

має бути не менше 100%.

де: Ва – високоліквідні активи, Ра – робочі активи.

має бути не менше 20%.

III група – нормативи ризику.

). розраховується за формулою:

де: Зс – сукупна заборгованість за позичками, міжбанківськими кредитами
та врахованими векселями одного позичальника плюс 100% суми
позабалансових зобов’язань, наданих щодо цього позичальника; К – капітал
банку.

не повинно перевищувати 25%.

де: Ск – сукупний розмір великих кредитів, наданих банком з урахуванням
100% позабалансових зобов’язань банку; К- капітал банку.

не повинно перевищувати восьмикратного розміру капіталу банку.

Великим кредитом вважається сукупний розмір кредитів з урахуванням
облікованих векселів та 100% позабалансових вимог щодо одного
позичальника, який перевищує 10% капіталу банку.

Рішення про надання великого кредиту має бути оформлено висновком
кредитного комітету банку, затвердженим правлінням банку. Якщо сума всіх
великих кредитів перевищує восьмикратний розмір капіталу не більше ніж
на 50%, то вимоги до платоспроможності банку подвоюються (не менше 16%),
а якщо перевищує 50%, – потроюються (не менше 24%).

де Ркі – сукупний розмір наданих банком кредитів, поручительств,
врахованих векселів та 100% суми позабалансових зобов’язань щодо одного
інсайдера; К – капітал банку.

не повинно перевищувати 5%. Розмір кредитів, наданих акціонеру
(засновнику) банку без відповідного забезпечення, не може перевищувати
50% його внеску до статутного капіталу банку.

де: Рк – сукупний розмір наданих банком кредитів, поручительств,
врахованих векселів та 100% суми позабалансових зобов’язань щодо всіх
інсайдерів банку; К – капітал банку.

не повинно перевищувати 40%.

де: МБн – загальна сума наданих комерційним банком міжбанківських
кредитів; К- капітал банку.

не повинно перевищувати 200%.

де: МБо – загальна сума отриманих комерційним банком міжбанківських
кредитів; ЦК – загальна сума залучених централізованих коштів; К –
капітал банку.

не повинно перевищувати 300%.

де: Кін – кошти банку, які інвестуються на придбання часток (акцій,
інших цінних паперів) акціонерних товариств, підприємств і недержавних
боргових зобов’язань; К – капітал банку; ЦП – цінні папери у портфелі
банку на інвестиції; Ва – вкладення в асоційовані компанії.

не повинно перевищувати 50%.

де: Вп – загальна відкрита валютна позиція банку за балансовими і
позабалансовими активами та зобов’язаннями банку за всіма іноземними
валютами у гривневому еквіваленті (розрахунок здійснюється на звітну
дату); К – капітал банку.

Нормативне значення з 15.01.99 не повинно перевищувати 35%.

У разі, якщо вартість активів та позабалансових вимог перевищує вартість
пасивів і позабалансових зобов’язань, відкривається довга відкрита
валютна позиція. Якщо вартість пасивів та позабалансових зобов’язань
перевищує вартість активів і позабалансових вимог, відкривається коротка
відкрита валютна позиція.

де: Він – довга (коротка) відкрита валютна позиція банку за балансовими
і позабалансовими активами та зобов’язаннями банку за кожною вільно
конвертованою валютою у гривневому еквіваленті (розрахунок здійснюється
на звітну дату); К- капітал банку.

Нормативне значення з 15.01.99 по довгій позиції у ВКВ не повинно
перевищувати 30%, а по короткій позиції у ВКВ – 5%.

де; Вп – довга (коротка) відкрита валютна позиція банку за балансовими і
позабалансовими активами та зобов’язаннями банку за кожною
неконвертованою валютою у гривневому еквіваленті; К — капітал банку.

Нормативне значення з 15.01.99 не повинно перевищувати 3%.

де Вм – довга (коротка) відкрита валютна позиція банку за балансовими і
позабалансовими активами та зобов’язаннями банку по банківських металах
у гривневому еквіваленті; К – капітал банку.

Нормативне значення з 15.01.99 не повинно перевищувати 2%.

Кошти населення, залучені

у формі вкладів

Ресурси

комерційного банку

Нерозподілений прибуток

Резерви на покриття різноманітних ризиків

Резервний та інші фонди банку

Статутний капітал банку

Кошти на поточних та інших рахунках банківських клієнтів

Кошти, отримані від інших

банків та кредиторів