1. Базові умови експортно-імпортних перевезень – Інктотермс
Метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для
тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі.
Таким чином можна уникнути або, щонайменше, значною мірою скоротити
невизначеності, пов’язані з неоднаковою інтерпретацією таких термінів у
різних країнах.
Часто сторони, що укладають контракт, незнайомі з різною практикою
ведення торгівлі в країнах одна одної. Це може стати причиною
непорозумінь, спорів і судових проваджень з усіма пов’язаними з цим
марними витратами часу й коштів. З метою вирішення вищезгаданих проблем,
МТП в 1936 році вперше опублікувала звід міжнародних правил тлумачення
торговельних термінів. Ці правила відомі як “Інкотермс-1936”. Пізніше
були внесені зміни та доповнення 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 і, на
сьогодні, 2000 року, для узгодження цих правил із сучасною практикою
міжнародної торгівлі.
Основною причиною послідовних редакцій Інкотермс була необхідність
адаптувати їх до сучасної комерційної практики. Так, після перегляду
1980 було введено термін Франко перевізник (тепер FCA) для розгляду
частих випадків, коли пунктом одержання товару при морській торгівлі
більш не був традиційний пункт FOB (проходження через бильця судна), а
пункт на суші перед навантаженням на борт судна, де товар було покладено
до контейнеру для наступного транспортування морем або комбінацією
різних транспортних засобів (так звані змішані або мультимодальні
перевезення).
Далі, після перегляду Інкотермс у 1990 статті, які стосуються обов’язків
продавця надати підтвердження поставки, дозволили замінити паперову
документацію EDI- повідомленнями за умови, що сторони заздалегідь
домовилися здійснювати спілкування за допомогою електронної пошти. Немає
необхідності говорити, що постійно прикладаються зусилля з
удосконалювання складання та представлення Інкотермс із метою полегшення
їхнього практичного здійснення.
Впродовж процесу редагування, що зайняв близько двох років, МТП вжила
всіх можливих заходів щодо залучення найширшого кола представників
світової торгівлі від різноманітних її секторів, репрезентованих у
національних комітетах, за посередництвом яких працює МТП, до
висловлення своїх поглядів і відгуків на низку проектів. Справжньою
винагородою за цю роботу стали свідчення того, що вона викликала
набагато активнішу реакцію з боку користувачів з усього світу, ніж
будь-яка з попередніх редакцій Інкотермс. Результатом цього діалогу
постала версія Інкотермс-2000, що може здатися лише незначною мірою
зміненою порівняно до Інкотермс-1990. Зрозуміло, проте, що Інкотермс
зараз користується всесвітнім визнанням, і тому МТП вирішила закріпити
це визнання й уникати змін заради самих змін. З іншого боку, було
докладено значних зусиль для забезпечення ясного й точного відображення
торговельної практики формулюваннями, використовуваними в
Інкотермс-2000. Крім того, значні зміни були внесені в дві області:
– обов’язки щодо митного очищення товару та здійснення митних платежів
за термінами FAS і DEQ;
– обов’язки щодо навантаження та розвантаження за терміном FCA.
Всі зміни, як за змістом, так і за формою, були зроблені на основі
ретельних досліджень, проведених серед користувачів Інкотермс. Особлива
увага приділялася запитам, отриманим із 1990 року Групою експертів з
Інкотермс, організованою для додаткового обслуговування користувачів
Інкотермс.
В Інкотермс-1990 терміни були для полегшення розуміння згруповані в
чотири категорії, відмінні між собою по суті, – починаючи з терміну,
згідно якого продавець тільки забезпечує покупцю доступ до товару на
власних площах продавця (“E”-термін – Ex Works); далі йде друга група, в
рамках якої продавець зобов’язаний доставити товар перевізнику,
призначеному покупцем (“F”-терміни – FCA, FAS і FOB); далі “C”-терміни,
відповідно до яких продавець повинен укласти договір на перевезення, не
приймаючи, проте, на себе ризик втрати чи пошкодження товару або
додаткові витрати внаслідок подій, що мають місце після відвантаження та
відправлення товару (CFR, CIF, CPT і CIP); і, нарешті, “D”-терміни, за
яких продавець має нести всі витрати та ризики, необхідні для доставки
товару до місця призначення (DAF, DES, DEQ, DDU і DDP).
ТЕРМІНИ
1. “E”-термін покладає на продавця мінімальні зобов’язання: продавець
повинен лише надати товар у розпорядження покупця в узгодженому місці –
звичайно на власних площах продавця. З іншого боку, як часто
відбувається на практиці, продавець може допомагати покупцю завантажити
товар на транспортний засіб, наданий останнім. Хоча термін EXW краще
відображував би це явище, якби коло зобов’язань продавця охоплювало й
відвантаження, автори визнали за бажане збереження традиційного принципу
мінімальних зобов’язань продавця за умовами терміна EXW, щоб їх можна
було застосовувати тоді, коли продавець не хоче приймати ніяких
зобов’язань щодо відвантаження товару. Якщо покупець бажає покласти на
продавця ці додаткові обов’язки, це має бути обумовлено в договорі
купівлі-продажу.
2. “F”-терміни вимагають від продавця доставки товару для перевезення
відповідно до вказівок покупця. Питання пункту такої доставки за умовами
FCA викликало утруднення через широке різноманіття обставин, що можуть
торкатися договорів, укладених у відповідності з цим терміном. Так,
товар може бути завантажений на транспортний засіб, надісланий покупцем,
щоб забрати товар з площ продавця; в іншому випадку товар може
потребувати відвантаження з транспортного засобу, наданого продавцем для
доставки товару на термінал, названий покупцем. Інкотермс-2000
враховують ці варіанти, передбачаючи, що у випадку, коли місцем,
названим у договорі в якості місця доставки, є площі продавця, поставка
є завершеною, коли товар завантажений на транспортний засіб, наданий
покупцем, а в інших випадках – коли товар наданий у розпорядження
покупця без розвантаження з транспортного засобу продавця. Варіанти, що
вказувалися для різноманітних видів транспорту в статті А.4 терміна FCA
Інкотермс-1990, не повторюються в Інкотермс-2000.
Пункт поставки на умовах FOB, такий самий, як у термінах CFR та CIF,
залишився без змін в Інкотермс-2000, попри значні дискусії. Хоча у
терміні FOB поняття “доставити товар через поручні судна” зараз може
видаватися в багатьох випадках непідходящим, воно тим не менш
розуміється комерсантами і застосовується з урахуванням особливостей
товару та наявних навантажувальних засобів. Відчувалося, що зміни щодо
пункту поставки в терміні FOB можуть створити непотрібну плутанину,
особливо у відношенні продажу промислових товарів, що перевозяться
морським шляхом, як правило, чартер-партіями.
На жаль, абревіатура FOB ще використовується деякими комерсантами просто
для позначення будь-якого пункту доставки – наприклад, “FOB фабрика”,
“FOB завод”, “FOB із заводу продавця” чи інших внутрішніх пунктів, таким
чином нехтуючи значенням абревіатури “вільно на борту”. Такого
застосування терміна, що створює плутанину, слід уникати.
У терміні FAS відбулися важливі зміни щодо обов’язку експортного митного
очищення товару, оскільки виявилося, що на практиці найчастіше цей
обов’язок покладається на продавця, а не на покупця. Для привернення
належної уваги до цієї зміни, її виділено заголовними літерами в
преамбулі терміна FAS.
3. “C”-терміни вимагають від продавця укласти договір перевезення на
звичайних умовах за свій власний рахунок. Тому пункт, до якого він
повинен оплачувати транспортні витрати, обов’язково має бути зазначений
після відповідного “C”-терміна. За умовами термінів CIF і CIP продавець
також повинен застрахувати товар і нести витрати щодо страхування.
Оскільки точка розподілу витрат фіксована в країні призначення, договори
з “C”-термінами часто помилково вважаються договорами прибуття, за якими
продавець несе всі ризики та витрати до моменту фактичного прибуття
товару до погодженого пункту. Слід підкреслити, однак, що “C”-терміни
мають ту ж природу, що “F”-терміни в тому відношенні, що продавець
здійснює виконання договору в країні відвантаження або відправлення.
Таким чином, договори купівлі-продажу на умовах “C”-термінів, як і
договори на умовах “F”-термінів, входять до категорії договорів
відправлення.
У природі договорів відправлення закладено, що, в той час як звичайні
транспортні витрати за перевезення товару звичайним маршрутом і способом
до погодженого місця сплачуються продавцем, покупець приймає ризики
втрати чи пошкодження товару, а також додаткові витрати, що можуть
виникнути внаслідок подій, що мають місце після належної доставки товару
для перевезення. Таким чином, “C”-терміни відрізняються від усіх інших
термінів тим, що вказують на дві “критичні” точки. Одна – це точка, до
якої продавець повинен організувати перевезення й нести витрати за
договором перевезення, а інша – це точка переходу ризиків. З цієї
причини, покладення на продавця за “C”-договором додаткових зобов’язань
щодо продовження його відповідальності за збереження товару після
проходження товаром вищезгаданої точки переходу ризику має здійснюватися
з максимальною обережністю. Сутність “C”-термінів полягає у звільненні
продавця від будь-яких подальших ризиків і витрат після належного
виконання ним договору купівлі-продажу шляхом укладення договору
перевезення та передання товару перевізникові, а також забезпечення
страхування за термінами CIF і CIP.
Сутнісна природа “C”-термінів як умов договорів відправлення також
відображається у використанні документарних акредитивів як переважного
засобу платежу за цих обставин. У випадках, коли сторони договору
купівлі-продажу домовилися, що продавець одержить оплату при поданні
погоджених вантажовідправних документів до банку у відповідності з
умовами документарного акредитиву, несення продавцем подальших ризиків і
витрат після одержання оплати, за акредитивом чи іншим шляхом, після
відвантаження й відправлення товару суперечило б ключовій меті
документарного акредитиву. Звичайно, продавцю доведеться нести витрати
за договором перевезення незалежно від того, чи фрахт підлягає оплаті
вперед відправки (в пункті відправки), чи то в місці призначення; однак
додаткові витрати, що можуть виникнути внаслідок подій, що матимуть
місце після відвантаження й відправлення, обов’язково покладаються на
покупця.
Якщо продавець повинний забезпечити договір перевезення, який охоплює
оплату мит, податків і інших зборів, такі витрати, звичайно,
покладаються на продавця в тій мірі, в який це передбачено договором.
Тепер це чітко сформульовано в статті А.6 усіх “C”-термінів.
Якщо звичайно необхідно укласти декілька договорів перевезення,
пов’язаних із перевантаженням товару в проміжних пунктах для доставки їх
до обумовленого місця призначення, продавець повинен оплачувати всі
відповідні витрати, включаючи будь-які витрати, що виникають при
перевантаженні товару з одного транспортного засобу на інший. Проте,
якщо перевізник використав право перевантаження за відповідною умовою
договору перевезення з метою уникнення непередбачених перешкод
(наприклад, лід, затор, страйки, робочі безпорядки, приписи органів
влади, війна чи військові дії), тоді всі додаткові витрати, що
випливають із цього, будуть віднесені на рахунок покупця, тому що
зобов’язання продавця обмежене організацією звичайного договору
перевезення.
Часто трапляється, що сторони договору купівлі-продажу бажають чітко
визначити міру, в якій продавець зобов’язаний забезпечувати договір
перевезення, включаючи витрати на розвантаження. Оскільки такі витрати
звичайно покриваються ціною фрахту, коли товар перевозиться звичайними
судноплавними лініями, договір купівлі-продажу часто передбачає, щоб
товар перевозився в такий спосіб або принаймні відповідно до “лінійних
умов” (умов перевезення вантажів рейсовими судами). В інших випадках
після термінів CFR і CIF добавляються слова “включаючи розвантаження”
(“розвантажено”). Втім, не рекомендується додавати до “C”-термінів
абревіатури, за винятком випадків, коли у відповідному секторі торгівлі
значення абревіатури є чітко зрозумілим та прийнятим договірними
сторонами, або мав бути, виходячи з відповідного законодавства чи
торгівельного звичаю.
Зокрема, для продавця не бажано – та й неможливо, не змінюючи саму
природу “C”-термінів – брати на себе будь-які зобов’язання щодо прибуття
товару в місце призначення, бо ризик будь-якої затримки під час
перевезення несе покупець. Таким чином, будь-яке зобов’язання щодо
часових рамок обов’язково має стосуватися місця відвантаження чи
відправлення, наприклад, “відвантаження (відправлення) не пізніше …”.
Умова, наприклад, “CFR Гамбург не пізніше …” є насправді некоректною і
тому залишає місце для різноманітних тлумачень. Можна припустити, що
сторони мали на увазі або те, що товар повинен дійсно прибути в Гамбург
у визначений день, і тоді договір вже буде не договором відвантаження, а
договором прибуття, чи, навпаки, що продавець повинен відправити товар у
такий термін, за якого товар, за звичайного ходу обставин, прибуде в
Гамбург до визначеної дати, за винятком випадків затримки перевезення
внаслідок непередбачених подій.
У товарній торгівлі трапляється, що товар купується під час перевезення
на судні, і в таких випадках після торговельного терміна додається вираз
“на плаву”. Оскільки за таких умов, згідно положень термінів CFR і CIF,
ризик втрати чи пошкодження товару вже перейшов від продавця до покупця,
можуть виникнути складності тлумачення. З одного боку, можливе
збереження звичайного значення термінів CFR і CIF щодо розподілу ризику
між продавцем і покупцем, як-от, переходу ризику в момент відвантаження:
це могло б означати, що покупець змушений прийняти наслідки подій, що
вже відбулися на момент вступу договору купівлі-продажу в силу. Іншим
варіантом було б визнати співпадіння моменту переходу ризику з часом
укладення договору купівлі-продажу. Перший варіант досить практичний,
оскільки звичайно неможливо визначити стан товару під час перевезення. З
цих міркувань стаття 68 Конвенції ООН 1980 року про договори міжнародної
купівлі-продажу товарів (CISG) передбачає, що, “[якщо на те вказують
обставини,] покупець приймає на себе ризик у відношенні товару,
проданого під час його знаходження в дорозі, з моменту здачі товару
перевізнику, що видав документи, які підтверджують договір перевезення”.
Проте, це правило має виняток, коли “продавець знав або повинен був
знати, що товар втрачено чи пошкоджено, і він не сповістив про це
покупця”. Таким чином, тлумачення термінів CFR або CIF із додаванням
виразу “на плаву” залежатиме від правових норм, застосовних до договору
купівлі-продажу. Сторонам рекомендується перевірити, яке право
застосовується до їх договору, та яке рішення має з цього випливати. У
випадку сумнівів сторонам рекомендується ясно розкрити це питання в
своєму договорі.
На практиці сторони часто продовжують використовувати стару абревіатуру
C&F (або C і F, C+F). Проте в більшості випадків виявляється, що вони
розглядають ці вирази як еквіваленти CFR. Сторонам, на уникнення
труднощів тлумачення їх договору, слід застосовувати правильний термін
Інкотермс – CFR, що є єдиною прийнятою в усьому світі стандартною
абревіатурою терміна “вартість і фрахт (… назва порту призначення)”.
Терміни CFR і CIF у статтях А.8 правил Інкотермс-1990 зобов’язували
продавця надавати копію чартер-партії в усіх випадках, коли його
транспортний документ (звичайно коносамент) містив посилання на
чартер-партію, наприклад, через вказівки на “всі інші умови, передбачені
в чартер-партії”. Хоча, звичайно, договірна сторона повинна завжди бути
в змозі визначити всі умови свого договору – бажано під час його
укладення, – виявилося, що практика надання чартер-партії як зазначено
вище створює проблеми, зокрема в зв’язку з акредитивними операціями.
Обов’язок продавця надавати відповідно до умов CFR і CIF копію
чартер-партії разом з іншими транспортними документами було виключено з
Інкотермс-2000.
Хоча статті А.8 правил Інкотермс спрямовані на забезпечення надання
продавцем покупцю “доказів поставки”, варто підкреслити, що продавець
виконує цю вимогу в момент надання “звичайних” доказів. Згідно умов
термінів CPT і CIP це буде “звичайний транспортний документ”, а термінів
CFR і CIF – коносамент або морська накладна. Транспортні документи
повинні бути “чистими”, що означає, що вони не повинні містити
застереження чи вказівки, що констатують дефектний стан товару та/або
упаковки. Якщо такі застереження або вказівки з’являються в документі,
він вважається “нечистим” і не приймається банками в операціях із
документарними акредитивами. Проте слід зазначити, що транспортний
документ, навіть без таких застережень чи вказівок, звичайно не складає
для покупця беззаперечного доказу того, що товар був відвантажений у
відповідності з умовами договору купівлі-продажу, для використання проти
перевізника. Як правило, перевізник у стандартному тексті на першій
сторінці транспортного документа відмовляється прийняти відповідальність
за інформацію щодо товару, вказуючи, що детальні відомості, включені до
транспортного документа, являють собою лише заяви вантажовідправника.
Згідно більшості застосовних законів і принципів перевізник повинний
принаймні використати розумні засоби перевірки правильності інформації,
й невиконання цього може покласти на нього відповідальність перед
вантажоодержувачем. Втім, у контейнерній торгівлі перевізник не має
засобів перевірки вмісту контейнера, якщо тільки він сам не відповідав
за його укладання.
Існують тільки два терміни, пов’язані із страхуванням, як-от терміни CIF
і CIP. Відповідно до них продавець зобов’язаний забезпечити страхування
на користь покупця. В інших випадках сторони самі вирішують, чи бажають
вони застрахуватися та в якій мірі. Оскільки продавець страхує угоду на
користь покупця, він не знає точних вимог останнього. Відповідно до
стандартних умов страхування вантажів Інституту лондонських страховиків
страхування може здійснюватися з “мінімальним покриттям” за умовами C,
із “середнім покриттям” за умовами B і з “найбільш широким покриттям” за
умовами A. Оскільки при продажі товарів за терміном CIF покупець може
захотіти продати товар у дорозі наступному покупцеві, який, в свою
чергу, може захотіти знову перепродати товар, неможливо знати розмір
страхового покриття, що задовольнятиме таких наступних покупців, і,
таким чином, традиційно за умов CIF обирається мінімальне страхування, з
можливістю покупця вимагати від продавця додаткового покриття. Однак
мінімальне страхування не підходить для продажу промислових товарів,
коли ризик викрадення, розкрадання або неналежного поводження з товаром
чи збереження товару потребує більшого покриття, ніж за умовами C.
Оскільки термін CIP, на відміну від терміна CIF, як правило, не
застосовується для продажу промислових товарів, доцільно було б
затвердити найширше страхове покриття за CIP, радше ніж мінімальне за
CIF. Але встановлення різних обов’язків продавця щодо страхування за
термінами CIF і CIP призвело б до плутанини, тож обидва терміни
обмежують обов’язки продавця щодо страхування мінімальним покриттям. Для
покупця на умовах CIP особливо важливо приділяти увагу наступному: при
необхідності додаткового страхування, він повинний домовитися з
продавцем, чи останній надасть додаткове страхування, або ж покупець сам
подбає про нього. Є також окремі випадки, коли покупець може захотіти
одержати ще більший захист, ніж надається згідно вищезгаданих
стандартних умов A, наприклад, страхування на випадок війни, повстань,
громадських заворушень, страйків або інших робочих безпорядків. Якщо він
бажає, щоб продавець забезпечив таке страхування, він повинний надати
йому відповідні вказівки щодо того, в якому випадку продавець буде
зобов’язаний, за наявності відповідних можливостей, забезпечити таке
страхування.
4. “D”-терміни відмінні за своєю природою від “C”-термінів, тому що
відповідно до “D”-термінів продавець відповідає за прибуття товару в
узгоджене місце чи пункт призначення на кордоні чи то всередині країни
імпорту. Продавець зобов’язаний нести всі ризики й витрати щодо доставки
товару до цього місця (пункту). Таким чином, “D”-терміни позначають
договори прибуття, в той час як “C”-терміни вказують на договори
відвантаження (відправлення).
Відповідно до “D”-термінів, за винятком DDP, продавець не зобов’язаний
доставляти товар очищеним для імпорту в країну призначення.
Традиційно, за терміном DEQ продавець був зобов’язаний очистити товар
для імпорту, оскільки товар мав бути вивантажений на причал і в такий
спосіб ввезений до країни імпорту. Але внаслідок змін у процедурах
митного очищення в більшості країн, зараз доречніше, щоб здійснювала
очищення і сплачувала мита й інші збори сторона з місцем знаходження в
відповідній країні. Таким чином, зміни до терміна DEQ було внесено з
тієї ж причини, що й згадані раніше зміни в терміні FAS, і так само вони
виділені заголовними літерами у преамбулі.
Виявилося, що в багатьох країнах використовуються торгові терміни, не
включені в Інкотермс, переважно при залізничних перевезеннях (“франко
кордон” – “franco border”, “franco-frontiere”, “Frei Granze”). Проте
такі терміни звичайно не передбачають, що продавець зобов’язується нести
ризик втрати чи пошкодження товару під час транспортування до кордону.
За цих обставин бажано було б застосовувати термін CPT із зазначенням
кордону. Якщо, з іншого боку, сторони мають на меті несення продавцем
ризику під час перевезення, доречно застосовувати термін DAF із
зазначенням кордону.
Термін DDU був запроваджений у версії Інкотермс 1990 року. Термін
виконує важливу функцію у випадках, коли продавець готовий доставити
товар до країни призначення без очищення його для імпорту й оплати мита.
У країнах, де імпортне очищення може бути складним і займати багато
часу, для продавця може бути ризиковано брати на себе зобов’язання
доставити товар за пункт митного очищення. Хоча за умовами статей Б.5 і
Б.6 терміна DDU покупець зобов’язаний нести додаткові ризики й витрати
внаслідок можливого не виконання своїх обов’язків щодо очищення товару
для імпорту, продавцю рекомендується не застосовувати термін DDU у
відношенні країн, де можна очікувати утруднень при імпортному очищенні
товару.
2,3,4. Види зовнішньоекономічної стратегії для економік, що
трансформуються. Поняття зовнішньоекономічної стратегії. Стратегія
лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків. Стратегія перехідного
протекціонізму.
Економічна стратегія – це цілісна система дій суб’єкта, спрямованих на
реалізацію мети, завдань та пріоритетів його економічного відтворення з
урахуванням комплексу впливів ендогенних та екзогенних чинників,
розрахована на тривалий період часу
Суб’єктом економічної стратегії може виступати будь-який суб’єкт, що
здатен впливати на процеси власного відтворення завдяки своєму місцю в
інституційній системі, розробляє і здійснює власну стратегію. Таким
суб’єктом можуть бути особа, фірма, корпорація, ділове об’єднання,
держава, міждержавне економічне об’єднання тощо.
Об’єкт економічної стратегії визначається сферою дії суб’єкта і може
бути уособленим іншим суб’єктом, суспільним інститутом (системою
відносин між суб’єктами) або суспільною системою в цілому.
Стратегічна мета – це орієнтир діяльності суб’єкта, сенс його розвитку.
В узагальненому вигляді вона полягає у забезпеченні тривкого
збалансованого економічного відтворення суб’єкта стратегії та
конкретизується залежно від системних характеристик суб’єкта.
Стратегічна мета є надсистемною характеристикою і може передбачати
значну структурну модифікацію суб’єкта.
Стратегічні напрями деталізують мету, визначають шляхи її досягнення,
виходячи із системних характеристик суб’єкта.
Стратегічні завдання являють собою конкретні цілі на довготерміновий
період, що реалізують стратегічні напрями та виходять з характеристик
об’єкта стратегії. Стратегічні завдання можуть становити основу
стратегічного плану.
Стратегічні пріоритети визначають вагу окремих стратегічних завдань у
формуванні економічної стратегії суб’єкта.
Економічна система, яка перебуває у стані трансформації від
командно-адміністративних до ринкових відносин, характеризується
специфічними рисами.
Значним впливом структурних факторів. Ці фактори формують коефіцієнти
основних макроекономічних рівнянь, які в класичній економічній теорії
прийнято вважати незмінними. У результаті порушується узгодженість
динаміки реального, грошово-кредитного і зовнішньоекономічного секторів.
Недостатнім розвитком ринків. Це створює серйозні перешкоди для
встановлення цін рівноваги на провідних ринках і об’єктивного визначення
ефективності прикладення капіталів, формує дефіцит децентралізованої
інформації для прийняття управлінських рішень.
Розбіжностями між рівнями цін на національних і міжнародних ринках
(йдеться не стільки про товарні ціни, скільки про ціни робочої сили,
грошей, капіталу тощо).
Слаборозвиненістю капіталу як фактора виробництва. Це спотворює ціну
капіталу, значно зменшує мобільність. Дефіцит капіталу обмежує дію
механізмів конкуренції і перешкоджає становленню стабільної і
розгалуженої структури власності.
Екстремальними випадками економічної динаміки. Високі темпи інфляції,
глибокий економічний спад і значне недозавантаження потужностей, чималий
надлишок трудових ресурсів та інші особливості зміщують дію
макроекономічних моделей у “прикордонні”, малодосліджені області.
Тимчасом класичні концепції розроблені для незначних відхилень головних
економічних індикаторів від рівноважних значень.
Аспекти інституційної недостатності в перехідній економіці:
відсутність організаційної інфраструктури, яка властива ліберальній
ринковій економіці;
слабкість фінансових посередників, здатних ефективно розмістити активи;
низький рівень комерціалізації державних підприємств до початку
приватизації;
некваліфікований менеджмент, нездатний забезпечити грамотне корпоративне
управління в умовах дерегуляції економіки;
відсутність інфраструктури для проведення політики розвитку конкуренції;
слабкі законодавча база та система судочинства, що веде до несприятливих
умов для виконання контрактів;
нездатність місцевого управління вирішувати проблеми регіонального
розвитку;
відсутність неурядових організацій, які допомагають розвитку ринкової
економіки.
Внаслідок цього економічні стратегії суб’єктів господарювання, що мають
становити основу відтворення суспільної системи, потерпають від
серйозних деформацій. Переслідуючи власні економічні інтереси (інтереси
власного виживання), суб’єкти входять у суперечність з інтересами інших
суб’єктів, як рівних собі в суспільній ієрархії, так і тих, що
перебувають на інших “поверхах” останньої. Фактично місце зруйнованої
ієрархії планово-адміністративних відносин поки що не посідає нова
ієрархічна структура суб’єктів приватної економічної влади, створення
якої потребує значного часу і певних умов. Це й виявляється у зростанні
взаємного відчуження пересічних громадян, суб’єктів господарювання та
держави.
Стратегія зовнішньоекономічної лібералізації для перехідної економіки
містить у собі три основні аспекти: рівень торговельних обмежень; форму
торговельних обмежень; структуру обмежень. Відповідно, оцінка вибраної
країною стратегії лібералізації залежить від трьох факторів: ступеня
відкриття національної економіки; ступеня прозорості; ступеня
нейтральності.
Звичайно відкритість національної економіки виміряється частиною
експорту та імпорту у ВНП чи національному доході. Але при цьому не
враховуються відмінності між малою, середньою та великою економіками,
більш того, при цьому не простежується зв’язок з вибраною стратегією.
Зокрема, більша частина експорту чи імпорту в національному доході не
обов’язково означає дійсну відкритість національної економіки в плані
доступності національного ринку для іноземних виробників.
Альтернативний підхід, який заснований на концепції “інституціональної
відкритості”, стверджує, що економіка вважається більш відкритою для
міжнародної торгівлі, чим менше обмежень для національних суб’єктів із
виходу на зовнішній ринок і для зарубіжних суб’єктів зі входу на
національний ринок (включаючи не тільки торговельні обмеження, але й
обмеження з конвертованості). З аналітичного погляду ступінь відкритості
національної економіки у цьому випадку може бути вимірянний частиною
товарів, охоплених непрямими податками, субсидіями, кількісними та
валютними обмеженнями в загальному обсязі товарів, які реалізуються за
світовими цінами.
Ступінь прозорості визначається співвідношенням стабільних, ясних,
широко відомих правил і розпоряджень чи наказів уряду, міністерств та
відомств, які досить часто змінюються. Прикладами більшої прозорості в
перехідній економіці можуть бути: заміна квот та ліцензій тарифами,
розподіл валютних коштів – рівним доступом до іноземної валюти,
спеціального режиму експорту – його повною лібералізацією.
Структура протекціонізму має особливе значення для стратегії ефективного
розміщення ресурсів. Оскільки національні виробники завжди стикаються з
можливістю вибору національного чи зовнішнього ринків при реалізації
своєї продукції, то рівень захисту вітчизняного ринку порівняно з рівнем
підтримки експортерів визначає характер розміщення ресурсів і різницю
між імпортозаміщуючою та експортоорієнтованою стратегіями.
Імпортозаміщуюча стратегія рекомендується для великих економік
східноєвропейських країн: захищені місткі внутрішні ринки дозволяють
використовувати фактори економії на масштабах виробництва. До того ж
високі витрати виробництва не обов’язково є обмежувачем для
внутрішньоорієнтованого економічного росту. Разом із тим, в умовах
різкого скорочення платоспроможного внутрішнього попиту у великих
перехідних економіках дана стратегія має обмежене значення і
слабоефективна. Отож, її використання можливе за наявності певних умов.
Експортноорієнтована стратегія властива для малих та середніх економік
країн регіону (а також для великих економік зі стиснутим внутрішнім
попитом): попит на внутрішніх ринках не забезпечує існування
рентабельних виробництв, їх конкурентоспроможність. При цьому рівень та
характер підтримки експорту визначається не тільки масштабами економіки,
але і реальними завданнями, з якими стикаються східноєвропейські країни
у зовнішньоекономічній діяльності. Наприклад, прагнення країни до
збалансованості торговельного і платіжного балансів може призвести до
підтримки експорту нерентабельних виробництв, оскільки тільки за рахунок
експорту рентабельних видів продукції дану проблему часто вирішити не
можна. Вибір експортне орієнтованої стратегії країн з перехідною
економікою може бути зумовлений і тим, що структуру експорту в умовах
лібералізації починають формувати галузі, які в принципі с
неперспективними для розвиненої країни: енергомісткі, видобувні,
сировинні тощо, тобто з мінімальним рівнем добавленої вартості. Цінові
сигнали зовнішнього ринку орієнтують на переважний розвиток цих галузей
як конкурентноспроможних. Відмова від підтримки галузей із високим
рівнем доданої вартості може привести до поступової трансформації
структури економіки східноєвропейської країни до структури народного
господарства, властивої для більшості країн, що розвиваються.
Тому, наприклад, у прийнятій 1994 р. Сеймом програмі економічного
розвитку країни на 1994-1997 pp. “Стратегія для Польщі” серед 10
вузлових програм одне із центральних місць відводиться програмі
“Міжнародна конкурентоспроможність господарства”. У ній формулюється
експортоорієнтуюча стратегія розвитку, коли фінансова та інші переваги
одержує виробництво на експорт. У результаті експорт за чотири роки
зросте на 33,3 %, а імпорт – усього на 18%.
Стратегія радикальної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, яка
вперше у Східній Європі була прийнята в Польщі, а потім і в деяких інших
країнах регіону на межі 80-90-х pp., є прямим наслідком корінних змін у
баченні законів та закономірностей розвитку сучасної економіки.
Відродження ортодоксальної теорії вільного ринку та вільної конкуренції
на початку 80-х pp. безпосередньо пов’язано з незадовільними
результатами використання на практиці протягом декількох десятиліть
фундаментальних ідей кейнсіанства та марксизму. Теорія вільного ринку та
конкуренції була підтримана концепціями монетаризму, раціональних
очікувань і суб’єктів, що максимізують прибуток, які в кінцевому
результаті були спрямовані на різке обмеження втручання держави до
економічного життя. Для країн із перехідною економікою суперечною стала
роль держави в самому процесі лібералізації зовнішньоекономічної
діяльності та розвитку міжнародної конкуренції: чи має цей процес
проходити під контролем і жорстким регулюванням з боку держави, чи вона
має якомога швидше вийти з цієї сфери та обмежити свою роль лише
створенням правил гри.
Розроблені на цій основі і підтриманні МВФ стратегії різкого зняття
торговельних бар’єрів привели у ряді країн до сильної зовнішньої
конкуренції на національних ринках. Першочергові девальвації валют в
1989-1991 pp. і низький рівень заробітної плати дозволили протягом
певного часу національним виробникам успішно конкурувати з іноземними
постачальниками без масових банкрутств і масового безробіття. Але ці
конкурентні переваги носили характер тимчасових і не забезпечували умов
для структурної перебудови і модернізації виробництва, перш за все,
через нестачу фінансових ресурсів. Пізніше, коли вартість національної
валюти зросла, і різниця у витратах праці скоротилась, ситуація різко
змінилась на користь іноземних виробників. Уряди східноєвропейських
країн під натиском промислових і сільськогосподарських виробників
змушені були посилити їх захист. Торговельні тарифи було збільшено в
Польщі, Угорщині та інших країнах в 1991-1992 pp. в Угорщині введено
нові квоти в 1992 р. У Росії та Україні відхід від лібералізації
зовнішньоекономічної діяльності відзначався в 1993-1994 pp. у формі
введення режиму спеціальних експортерів, підвищення торговельних
тарифів, використання множинності валютних курсів. У програмі
стабілізації угорського уряду, прийнятій 1995 p., передбачено введення
додаткової платні за ввіз товару у розмірі 8 %. Подібна практика
свідчить про поступову трансформацію зовнішньоекономічної стратегії
країн з перехідною економікою від нової ортодоксальної лібералізації до
перехідного протекціонізму.
Стратегія перехідного протекціонізму заснована на розумінні об’єктивного
становища, за якого виробництво є настільки неефективним і його
структура так спотворена, що робить основну частину продукції цих країн
неконкурентоспроможною на зовнішньому і (за умови зняття бар’єрів на
шляху імпорту) внутрішньому ринках. Ці виробництва (чи їх частина) мають
бути протягом певного часу захищені з тим, щоб мати можливість
структурно перебудуватися, що створить умови для їх відкриття для
зовнішньої конкуренції.
Підприємства в доперехідній економіці пристосувалися до виробництва та
продажу товарів за зниженими цінами на сировину та робочу силу. Перехід
до обміну на основі світових цін приводить до більшого зростання цін на
сировину, ніж на робочу силу. Ціна на готову продукцію в перехідних
економіках значно зросла порівняно з ростом заробітної плати, але впала
порівняно з цінами на сировину. Підприємства починають переходити до
іншої моделі співвідношення витрат на сировину та заробітну плату, яка
визначається ціновими пропорціями зовнішнього ринку. У цьому випадку
захист виробників є помилковим – це призведе до появи додаткової ренти і
відкладе пристосування до нових цін.
З іншого боку, оскільки більша частина підприємств на початку
перехідного періоду не готова до адекватної і швидкої адаптації до
цінових сигналів зовнішнього ринку в силу об’єктивних причин, то
практично повне усунення бар’єрів входу до національного ринку для
іноземних конкурентів зробить національних виробників
неконкурентоспроможними. Отже, центральне питання зовнішньоекономічної
стратегії країн із перехідною економікою є не у визнанні необхідності
тимчасового протекціонізму, а у визначенні пріоритетів, характеру і
тенденцій захисту національних виробників.
Першою й основною вимогою стратегії перехідного протекціонізму є
наявність помірно високих вхідних бар’єрів на шляху до національного
ринку іноземних виробників. Друга вимога полягає у поступовому зменшенні
захисту національних виробників та споживачів на користь останніх.
Захист національних виробників носить проконкурентний характер тільки у
випадку протидії формам недобросовісної конкуренції з боку іноземних
підприємців. У противному разі такий протекціонізм здійснюється за
рахунок національних споживачів і може відтворювати неефективне
розміщення ресурсів. Третя вимога полягає у необхідності раціонального
поєднання різних форм та методів захисту перехідних ринків.
Із двох основних форм перехідного протекціонізму – субсидій і тарифів –
використання останніх є більш привабливим, оскільки посилює фіскальні
позиції та мотивацію експортерів, а також створює передумову підвищення
ступеня обробки товарів. Разом з тим, субсидії можуть застосовуватися –
і це в конкретних випадках дозволяється ГАТТ/ВТО – на початкових етапах
реалізації зовнішньоекономічної стратегії перехідної економіки, коли
вони можуть стати на деякий час навіть ключовим компонентом у деяких
експортних виробництвах. Це, в першу чергу, може мати відношення до
“порогових” виробництв, які не потребують значних витрат для досягнення
конкурентоспроможності.
Стратегія перехідного протекціонізму має виходити із факту наявності
різнорідного зовнішнього середовища економік, що трансформуються,
принципових відмінностей у формах, методах та способах конкуренції у
різних конкурентних просторах. Така стратегія має передбачати виявлення
та диференціацію стратегічних зон конкуренції, під якими ми розуміємо
частину сфери зовнішнього оточення національної економіки, до якої
остання прагне знайти вихід.
5. Вільні (спеціальні) економічні зони та їх типи. Створення і
функціонування СЕЗ в Україні
6. Вільні економічні зони і національна економіка. Класифікація
економічних зон. ВЕЗ в Україні.
В сучасному вигляді ВЕЗ виникли на початку 70-х рр. в країнах
Південно-Східної Азії. Південна Корея в 1970 р. вперше ввела термін ВЕЗ.
Основні мотиви створення:
залучення іноземних інвестицій
стимулювання експорту
удосконалення технологій
зростання зайнятості
Кінець 90-х рр.. – лідером по створенню ВЕЗ являється Китай. Специфіка
Китаю: 5 економічних регіонів, які отримали пільги спеціальних
економічних зон (СЕЗ) + ВЕЗ Шанхай, яка по сумарному обсягу інвестицій
переважає всі ці 5 регіонів). Саме розвиток цих зон дозволив Китаю таке
економічне зростання. В них створено 6000 економічних підприємств.
Офіційно прийнятим визначенням ВЕЗ є визначення, яке прийняте у 8му
доповненні Кіотської конвенції (1973 р.):
Зона порто франко або вільна зона – це частина територій, на якій товари
розглядаються як об’єкти, що знаходяться поза межами національної митної
системи і тому не підлягають обов’язковому митному контролю і
оподаткуванню.
Зони порто франко – це прообраз вільних митних зон, що використовується
в міжнародній торгівлі, виникли в 1559 р. в Середземному морі. Вільною
гаванню була Генуя.
В дореволюційній Росії певні міста (Одеса 1817 р.) мали цей статус.
Світова статистика:
Європа – 130 вільних митних зон
США – приблизно 300 ВЕЗ (найбільша з них – силіконова долина, де
виробляється майже 20% всіх комп’ютерів і комп’ютерної техніки).
В світі (кінець 2001 р.) – приблизно 1060 ВЕЗ.
В нашій і закордонній літературі використовується наступне визначення:
ВЕЗ – це частина національної території, економічний потенціал якої
спрямований на вирішення певних спеціальних задач або комплексу задач.
В Україні використовуються терміни: спеціальні економічні зони, зони
вільного підприємництва, вільний митний склад, вільна митна зона,
експериментальна зона.
У світовій практиці існує 2 концептуальні підходи щодо створення ВЕЗ:
територіальний – ВЕЗ розглядається як окрема територія, де всі суб’єкти
економічної діяльності користуються встановленими для зони пільговими
режимами.
режимний (функціональний) – пільговий режим на таких територіях
застосовується до певного види підприємницької діяльності незалежно від
місця розміщення суб’єкту на території країни.
Класифікація ВЕЗ:
за формою організації:
локальні (точкові) – це може бути окреме підприємство або виробничий
вузол підприємств.
територіальні – займають велику територію відповідно до законодавства
країни.
за характером взаємодії з національною економікою:
інтеграційні – в механізм функціонування ВЕЗ закладений принцип тісної
взаємодії з поза зональними суб’єктами підприємництва
анклавні – функціонують в просторі і відкриті більше для зовнішніх
зв’язків, ніж для зв’язків всередині країни.
за функціональною спрямованістю (класифікація в світі):
зовнішньоторговельні зони
виробничі зони
офшорні зони тощо.
за функціональною спрямованістю (класифікація в Україні):
зовнішньоторговельні зони – частина території держави, де товари
іноземного походження можуть купуватися, продаватися, вироблятися без
митних зборів і сплати мита (або з їх відстрочкою). Форми їх
організації: вільні порти, вільні митні зони, митні склади.
комплексні виробничі зони – зони, де запроваджується спеціальний режим
підприємницької діяльності (митний, податковий, спеціальний). Форма
організації: експортні виробничі зони.
науково-технічні зони – спеціальний правовий режим яких спрямований на
розвиток наукового і виробничого потенціалу, фундаментальних досліджень
та інноваційних розробок.
туристично-рекреаційні зони – створилися в зонах, що мають багатий
природний і туристичний потенціал.
банківсько-страхові (офшорні) зони – сприятливий режим для здійснення
банківських і страхових операцій
зони прикордонної торгівлі – діє спрощений режим між прикордонними
територіями України і сусідніми державами.
2. Законодавчими актами в Україні створено: 11 ВЕЗ і 9 територій
пріоритетного розвитку (ТПР). 12тою ВЕЗ є Сиваш, але її дія
передбачалася на 5 років (до 2001 р.).
Основний Закон (від 1992 р.) “Про загальні засади створення і
функціонування СЕЗ”. На сьогодні розроблено приблизно 20 законодавчих
актів щодо кожної економічної зони і 30 законів, які стосуються цих зон.
Існує державна стратегія в сфері розбудови ВЕЗ і ТПР в Україні. Цю
стратегію визначають 2 постанови Кабміну:
1994 р. “Про концепцію створення ВЕЗ в Україні”
24 вересня 1999 р. “Про заходи щодо створення та функціонування СЕЗ і
ТПР із спеціальним режимом інвестиційної діяльності”.
Крім того, існують типові методичні рекомендації щодо
техніко-економічного обґрунтування ВЕЗ.
В 1999 р. було розроблено порядок моніторингу та оцінювання результатів
діяльності ВЕЗ і ТПР .
Міністерством Статистики було запропоновано в 1999 р. створити окрему
статистичну звітність для аналізу діяльності ВЕЗ в Україні.
28 лютого 2001 р. – була прийнята Постанова Кабміну “Про порядок
проведення аналізу результатів функціонування ВЕЗ в Україні”, яка є дуже
суперечливою.
Цей документ передбачає необхідність проведення аналізу ефективності і
поділ ВЕЗ на 3 групи:
ВЕЗ, робота яких оцінюється позитивно (цей спеціальний режим
пропонується зберегти)
ВЕЗ, в яких позитивні тенденції виправдовують себе неповною мірою. В
такому випадку пропонується надати певний період, після якого знову
потрібно зробити додатковий аналіз щодо доцільності збереження ВЕЗ.
зони, де відсутні будь-які позитивні результати (пропонується скасувати
такі ВЕЗ).
Ця постанова була початком накладення мораторію на функціонування ВЕЗ,
який має продовжуватися до закінчення проведення аналізу.
ВЕЗ в Україні:
Сиваш (створена 1996 р. терміном на 5 років)
порт Крим в Керчі (2000 р. на 30 років)
порто франко в Одесі (2000 р. на 25 років)
ВЕЗ Рені (2000 р. на 30 років)
ВЕЗ Славутич (1998 р. на 20 років)
Яворів (1999 р. на 20 років)
курорто-поліс Трускавець (2000 р. на 20 років)
ВЕЗ Донецьк (1998 р. на 60 років)
ВЕЗ Азов (1998 р. на 60 років)
інтерпорт Ковель (2000 р. на 20 років) – вважається досить перспективним
Миколаїв (2000 р. на 30 років)
Закарпаття (1999 р. на 30 років).
Аналітики вважають, що встановлення певного терміну функціонування зони
є негативним.
ТПР в Україні зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності:
Донецька область (створена 1998 р. на термін 30 років)
Луганська область (1999 р. на 30 років)
Закарпатська область (1999 р. на 15 років)
Автономна Республіка Крим, м. Шостка, Житомирська область, м. Харків,
Чернігівська область, Волинська область (2000 р. на 30 років).
Спільні пільги, що надаються ВЕЗ:
надання податкових канікул (2-5 років)
звільнення від оподаткування прибутку
зменшення ставки оподаткування прибутку до 15-20%
звільнення від оподаткування інвестицій
звільнення від ввізного мита і ПДВ імпортованих матеріалів, обладнання,
устаткування і сировини
тимчасове звільнення від сплати за землю (чи зменшення цієї плати)
тимчасове звільнення від сплати ряду обов’язкових платежів
Останнім часом у законодавстві України відбулися зміни:
поки що внесено тимчасовий мораторій на створення ВЕЗ
в розробці є проекти щодо удосконалення функціонування ВЕЗ
існують суперечності у Податковому кодексі (дві суперечливі статті):
встановлюється, що спеціальний режим оподаткування і інвестиційної
діяльності будуть запроваджуватися для тих суб’єктів, які на день
набрання чинності Кодексу були зареєстровані суб’єктами ВЕЗ (таким чином
потрібно відмінити дію 20ти існуючих законів)
стаття, що стосується технологічних парків на території України
(Інститут електроніки ім. Патона, Інститут монокристалів і
напівпровідників у Харкові), для яких збереглися всі пільги.
Показники, що характеризують діяльність ВЕЗ в Україні
ВЕЗ і ТПР займають майже 10% території України.
За даними Податкової адміністрації фактично існує 7 інвестиційних зон.
Відбулися значні темпи приросту у ВЕЗ, які перевищують такі показники по
Україні на 2-3%.
Частка ВЕЗ у залученні інвестицій в Україні збільшилася з 0,4% до 6,7%.
8. Географічна і галузева структури прямих інвестицій, їх регіональний
розподіл.
Найефективнішим джерелом зовнішнього фінансування є прямі іноземні
інвестиції, у разі здійснення яких весь ризик бере на себе інвестор.
Проте Україна посідає одне з останніх місць серед Країн Східної Європи
за обсягами прямих іноземних інвестицій. Збільшення портфельних
інвестицій на сьогодні обмежено можливостями ринку державних цінних
паперів та низькою ініціативою на ринку цінних паперів, емітованих
підприємствами. На 1997 рік Україна посідала майже останнє місце за
обсягом ін.інв.- 8 $ \люд., коли в деяких інших державах цей показник
сягав 170$. Внаслідок низької інвестиційної привабливості України сума
прямих іноземних інвестицій є незначною.
Цікавою є структура інвестицій у 1998-1999рр:
– внески в формі цінних паперів (1850 та 112 460 тис.),
– грошові внески (570 000 та 360 000 тис.),
– в формі рухомого та нерухомого майна (300 000 та 218 000 тис.),
– нематеріальні активи: придбання юр.прав, ноу-хау тощо (35000 та 2300
тис.),
Основними формами інвестування в 1999р були цінні папери та майно,
значним був обсяг вилученого нерезидентами капіталу. Загальний обсяг
вкладень склав понад 3,2млн.$, тобто в розрахунку на душу населення
показник сягнув 65$\люд.
Провідні позиції в інвестуванні посідають США, Нідерланди, Німеччина,
РФ.
Слід зазначити, що обсяг капіталовкладень значно відрізняється в різних
регіонах. Інвестори надають перевагу промислово розвинутим і географічно
вигідно розташованим регіонам: в Києві зосереджено 30% всіх інвестицій,
в Київській обл.- майже 10%, Запорізькій- близько 8%, Одеській- 6%,
Дніпропетровській- 6%, Донецькій- 6%.
Галузева структура прямих іноземних інвестицій становить близько 55%
інвестицій, з них до 2% у первинному секторі, 53%- у вторинному, в т.ч.
22% у харчовій промисловості, 13% в машинобудуванні та металообробці,
40% в третинному секторі,в т.ч. 21% у сфері внутрішньої торгівлі.
9. Головні тенденції світової торгівлі: перспективи для України.
Світова торгівля на сучасному етапі є надзвичайно динамічною, що
зумовлено розвитком спеціалізації та кооперування виробництва і
міжнародному масштабі, скасування багатьх обмежень і міжнародній
торгівлі, високими темпами розвитку „нових індустріальних країн”.
Основні тенденції:
панівні позиції в світовії торгівлі займають розвинуті країни, на частку
яких припадає 2\3 обсягу експорту та імпорту, найбіотшими з яких є
Німеччина, США, Японія, Франція, Великобританія, Ітілія, Канада та
Нідерланди.
Скорочуються питома вага сировини і підвищується частка готових виробів,
гловним чином торгівля машинами, обладнанням. Продукцією,
електротехнічної промисловості.
Все більшого значення набуває наукомістка продукція, що спричинило
розширенню торгівлі послугами
Збільшення частки торгівлі індустріальних країн між собою
Таким чином Україна також орієнтує свою торгівельнк політику на сучасні
тенденції міжнародної світової торгівлі.
Основними напрямами стратегічної політики України щодо інтеграції до
світового ринку і удосконалення зовнішньоторговельної діяльності є:
1. Поєднання структурної перебудови економіки з орієнтацією на активний
експорт.
2. Створення експортного потенціалу країни із значною питомою вагою у
його структурі виробів машинобудування та послуг.
3. Збереження та розширення традиційних для українського експорту
товарно-регіональних ніш на світовому ринку.
4. Скорочення імпорту товарів непершорядного значення, раціональне
використання імпорту товарів, які мають важливе економічне і соціальне
значення.
5. Диверсифікація ринків енергоносіїв та інших стратегічно важливих
сировинних та матеріальних ресурсів (пошук альтернативних
постачальників).
6. Запровадження в практику сучасних форм економічної взаємодії з
іноземними державами для взаємовигідного використання обопільного руху
товарів, послуг, капіталів і робочої сили.
7. Створення і вдосконалення правових, економічних, організаційних та
технічних умов для підвищення конкурентоспроможності українських
товарів.
8. Застосування тактики “експортного прориву”, що означає інтенсивне
нарощування експорту порівняно обмеженої групи товарів, для випуску яких
є найбільш сприятливі умови.
9. Поступове скорочення імпорту зерна та збільшення закупівлі екологічно
чистих продуктів харчування, насіння, обладнання для харчової
промисловості, техніки для фермерських господарств, комплектуючих
виробів.
10. Нарощування обсягів зовнішньоторговельного обороту зі збільшенням
його експортної частини та одночасним зменшенням невиробничого імпорту.
11. Посилення державного регулювання зовнішньоторговельного балансу з
метою зменшення відємного сальдо, насамперед, з країнами СНД.
12. Збереження традиційних ринків збуту товарів і накопичення потенціалу
для виходу на нові ринки.
13.Нарощування експорту товарів високого ступеня переробки і технологій
у тих секторах, де Україна зберегла передові технологічні позиції.
10. Економічні та організаційно-розпорядчі регулятори
зовнішньоекономічної політики
13. Зовнішньоекономічна політика держави: її принципи, завдання,
структура, інститути та інструменти
Зовнішня економіка України формувалася під впливом різних регуляторів,
які направляють розвиток зв’язків в єдину зовнішньоекономічну систему.
Регулятори:
економічні
організаційно-розпорядчі
Економічні регулятори – це економічні інтереси виявлення та здійснення
зв’язків:
співвідношення попиту і пропозиції
співвідношення світових та національних цін, тарифів, % ставок, курсів
валют
співвідношення світового та національного рівня виробництва (по якості,
обсягу).
Організаційно-розпорядчі регулятори – директивні акти, які передбачають
цілеспрямованість держави і органів на формування та розвиток ЗЕЗ:
ліцензування окремих видів діяльності
експортні тарифи
квотування
механізм обов’язкового продажу частини валютної виручки від експортної
діяльності (50%)
митне оформлення
валютний контроль.
Зовнішньоекономічна політика держави – це цілеспрямована діяльність
держави по формуванню і використанню ЗЕЗ для зміцнення свого потенціалу
і ефективної участі у світовій торгівлі.
Принципи ЗЕП:
перехід суб’єктів ЗЕД від разових до постійних ЗЕЗ
орієнтація ЗЕД на довгострокову перспективу
захист українського ринку і стимулювання економіки
розподіл функцій здійснення ЗЕП між державою і окремими суб’єктами
розгляд ЗЕП як важливої складової всієї зовнішньої політики України.
Основне завдання ЗЕП: створення сприятливих умов для українських
експортерів на світовому ринку; активізація ЗЕЗ для України.
Класифікація ЗЕП в часовому аспекті:
поточна ЗЕП – полягає в оперативному регулюванні ЗЕЗ
довгострокова ЗЕП – спрямована на вирішення великих справ, вимагає
великих втрат.
В просторовому аспекті: ЗЕП визначає дії держави по основних напрямках
впливу на світову та національну економіку:
зовнішньоторговельна ЗЕП
зовнішньо інвестиційна
валютна політика
митна ЗЕП
Зовнішньоторговельна політика регулює відносини України в сфері
торгівлі. Ці відносини базуються на основних загальновизнаних принципах
і стандартах.
Включає:
експортна політика – спрямована на сприяння конкурентоспроможності
українських товарів на світовому ринку та стимулювання виробництва
шляхом:
державних замовлень
державного фінансування
кредитування
імпортна політика – спрямована на регулювання ввозу на територію України
товарів, робіт, послуг та інтелектуальної власності.
Інструменти:
пряме обмеження імпорту з метою захисту української економіки
(ліцензування, контингентування)
антидемпінгові та компенсаційні мита
адміністративні формальності (технічні стандарти, екологічні умови)
Зовнішньо інвестиційна політика – це комплекс заходів по залученню
іноземних інвестицій на території України та регулюванню вивозу
національних інвестицій за кордон.
Включає:
політику імпорту іноземних інвестицій
збільшення обсягу національного виробництва товарів і послуг на рівні
міжнародних стандартів
залучення в Україну новітніх технологій, досвіду, ноу-хау
збільшення зайнятості та зниження безробіття
збільшення сукупного суспільного продукту і національного доходу.
політику експорту національних інвестицій
просування українських експортних товарів і послуг на закордонні ринки
розвиток закордонного виробництва
укріплення банківської системи
підвищення активності страхового бізнесу.
Валютна політика – це сукупність економічних, юридичних, організаційних
форм і методів у сфері валютних відносин, що здійснюються державою і
міжнародними валютно-фінансовими організаціями.
Передбачає:
вироблення основних напрямків формування і використання валютних коштів
розроблення заходів, спрямованих на використання цих коштів.
Включає:
поточну валютну політику:
дисконтна політика – система економічних і організаційних заходів по
використанню облікової ставки проценту для регулювання руху іноземних
інвестицій і платіжних зобов’язань. Проявляється у впливі на
короткострокові інвестиції, динаміку цін, рівень попиту.
девізна політика – система регулювання валютного курсу покупкою та
продажем валюти за допомогою валютних інтервенцій і валютних обмежень.
довгострокову валютну політику – довгострокові заходи структурного
характеру по зміні валютного механізму (за допомогою переговорів, угод в
рамках МВФ, Європейського фонду валютного регулювання).
Заходи: – порядок валютних розрахунків
режим валютних курсів і паритетів
використання золота
Митна політика – регулюється митним законодавством України.
Завдання:
забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного
контролю і регулювання товарообміну на митній територій України
участь в реалізації торговельно-економічних завдань по захисту
українського ринку і стимулюванню розвитку української економіки.
Регулювання ЗЕД України здійснюється:
– державою в особи її органів в межах їх компетенції;
– недержавними органами управління економікою;
– самими суб’єктами ЗЕД.
Органами державного регулювання ЗЕД є:
– Верховна Рада;
– Кабінет Міністрів;
– Національний банк;
– Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі;
– Державна митна служба;
– Експортно-імпортний банк;
– Центральне статистичне управління;
– Міністерство іноземних справ;
– податкові відомства.
11. Законодавче забезпечення інвестиційної діяльності в Україні.
Законодавче поле інвестиційної діяльності поділяється на:
загальне (стосується різних сфер, пов’язаних з інвестиційною діяльністю)
інвестиційне
Закон України “Про ЗЕД” (визначає рівність всіх суб’єктів інвестиційної
діяльності, гарантує права власності і представництва іноземним
інвесторам)
Закон “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”
Закон “Про інвестиційну діяльність” (державні гарантії, передбачено
стабільність умов діяльності інвестора внаслідок зміни законодавства
протягом 10 років)
з 1992 р. існував Закон “Про іноземні інвестиції” Але у 1996 р. його дію
було припинено.
Березень 1996 р. – прийнятий Закон “Про режим іноземного інвестування
України” (визначає статус іноземного інвестора в Україні).
Закони “Про ПДВ” та “Про оподаткування прибутку” передбачають
врегулювання іноземних інвестицій на загальних засадах (тобто скасовують
основні пільги для інвесторів)
Закон “Про банки і банківську діяльність” (визначає дозволені банкам
види операцій, пов’язані з інвестиційною діяльністю – фінансування
інвестицій, випуск ЦП, довірчі операції. Але забороняється діяльність
банку як інвестора у виробничій сфері).
15 липня 1999 р. – підписано Закон “Про внесення змін до деяких законів
України з метою стимулювання інвестиційної діяльності”. Тобто цей закон
зняв з фондового ринку частину дискримінаційного оподаткування.
Згідно з цим законом:
не оподатковуються податком на прибуток кошти і майно, які залучені в
довірче управління, а також шляхом випуску ощадних (депозитних)
сертифікатів
емітенти відсоткових облігацій та векселів можуть включати витрати до
своїх валових витрат
від оподаткування ПДВ звільнено передання основних фондів як внеску до
статутного фонду в обмін на акції
зняте подвійне оподаткування дивідендів, які отримують нерезиденти.
14 вересня 1999 р. – Закон “Про розподіл продукції” (створює певні
пільги для інвесторів)
В Україні політика щодо залучення іноземного капіталу здійснюється
Кабміном спільно з НБУ і регулюється Верховною Радою.
Важливу роль відіграє Адміністрація Президента.
1997 р. – Указ Президента “Про створення палати з незалежних експертів з
питань інвестицій”. Це постійний консультаційно дорадчий орган при
Президенті.
Мета: регулювання або запобігання конфліктів між іноземними інвесторами
та органами виконавчої влади.
Органи, що зайняті в інвестиційній сфері:
Державний інвестиційно-кліринговий комітет
Координаційна Рада з питань інвестиційно-клірингового співробітництва
Ці два органи розглядають питання, пов’язані з залученням інвестицій.
Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні – створена
при Президенті, займається розробкою і реалізацією державної політики по
залученню і використанню іноземних інвестицій
Валютно-кредитна рада Кабміну – видає рішення про надання державних
гарантій при залученні іноземних кредитів.
Недержавні організації:
інвестиційні банки (Український промисловий інвестиційний банк)
фінансові установи (Українська фінансова група)
недержавні вищі навчальні заклади інвестиційного спрямування (Інститут
інвестиційного менеджменту)
Серед інституціональних інвесторів в Україні утворилися 2 групи:
інвестиційні компанії і інвестиційні фонди, які мають на меті
спекулятивну торгівлю акціями і реалізацію замовлень.
На сьогодні в Україні існує близько 250 інвестиційних компаній і фондів.
Їх діяльність регламентується Положенням “Про інвестиційні фонди і
інвестиційні компанії”, в якому зафіксоване зобов’язання тримати в ЦП не
менше 70% своїх активів.
інвестиційні банки.
Фондовий ринок України
Середня капіталізація фондових ринків Чехії, Словаччини 40% від ВВП;
фондового ринку України – 10% від ВВП.
В Україні зареєстровано офіційно 7 фондових бірж і 2
торговельно-інвестиційні системи.
Фондові біржі в Україні:
Донецька фондова біржа
Київська міжнародна фондова біржа
Придніпровська фондова біржа (функціонує з 1999 р.)
Українська міжбанківська валютна біржа
Українська фондова біржа
Кримська фондова біржа
Український центр сертифікатних аукціонів.
Торговельно-інвестиційні системи:
фондова торговельна система (функціонує з 1996 р.)
південноукраїнська торгова система (функціонує з 1999 р)
12.Засади функціонування банківської системи Україи.
Банківська система — це сукупність різних видів банків та банківських
інституцій у їх взаємозв’язку, що існує в тій чи іншій країні в певний
історичний період.
Формування кредитної та банківської систем визначається характером
існуючих у країні кредитних відносин та відповідних форм кредиту. На
різних етапах розвитку суспільства склад кредитних установ зазнавав змін
відповідно до еволюції історичних умов розвитку національних економік.
Разом з цим існують деякі загальні принципи побудови кредитних систем на
сучасному етапі розвитку:
— розподіл функцій Центрального та всіх інших банків;
— контроль та регулювання діяльності банків другого рівня з боку
центрального;
— центральний банк не бере участі у конкуренції на грошових ринках
усередині держави.
До початку XIX ст. кількість банків та масштаби їх операцій були
незначними. Усі ці операції виконували одні й ті самі банки, що
називалися комерційними (від лат. соттегсе — торгівля). Спеціалізації
між ними не було.
Швидкий розвиток капіталізму після промислового перевороту
супроводжувався розширенням функцій та операцій комерційних банків,
появою спеціальних кредитних установ. У багатьох країнах було створено
центральні емісійні інститути, з’явилися ощадні каси та ощадно-позичкові
асоціації.
Інтенсивний розвиток акціонерних компаній з другої половини XIX ст.
привів до появи нових функцій існуючих банків і таких спеціальних
кредитних установ, як інвестиційні банки та компанії. На початку XX ст.
з’являється цілий ряд нових спеціальних кредитних установ:
зовнішньоторговельні банки, установи споживчого кредиту та ін.
За своєю структурою банківські системи різних країн істотно різняться.
Разом з тим є низка ознак, які властиві всім банківським системам, що
функціонують у ринковій економіці. Це передусім дворівнева структура.
На першому рівні міститься один банк (або кілька банків, як у США),
котрий виконує функції центрального емісійного. Він несе
відповідальність за підтримання стабільності національних грошей та
забезпечення стабільного функціонування всієї банківської системи.
На другому рівні банківської системи розміщені всі інші банки:
комерційні (універсальні) та спеціалізовані. Вони покликані
обслуговувати економічних суб’єктів, виконуючи базові операції грошового
ринку: мобілізацію коштів, надання їх у позички, здійснення розрахунків
між економічними суб’єктами.
Банківська система потребує постійного контролю з боку спеціальних
органів, що пов’язано з життєво важливим значенням для національної
економіки стану та перспектив її діяльності. У кожній країні існує
система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської
діяльності. Особливості історичного розвитку та дія різних
політико-економічних чинників обумовили специфіку форм та методів
нагляду та контролю за діяльністю банків, що забезпечує стабільність
усієї системи.
Важливою формою забезпечення стабільності банківської системи є надання
вкладникам гарантій повернення їх депозитів. Нині практично в усіх
країнах існує та чи інша форма страхування банківських депозитів.
Центральні банки усіх країн світу виконують такі функції:
— розроблення і реалізація державної грошово-кредитної політики;
— емісія грошей;
— функції «банку банків»;
— функції банку уряду.
Крім цих функцій, центральний банк може виконувати й інші. Він зберігає
централізований золотовалютний запас (якщо він не переданий скарбниці),
здійснює нагляд і контроль за банківською діяльністю (не в усіх країнах
ця функція є виключною компетенцією центрального банку).
Виконання перелічених функцій визначає місце і роль центрального банку в
економіці, дає змогу найефективніше організувати діяльність дворівневої
кредитної системи.
Другий рівень банківської системи в розвинутій економіці складається з
різноманітних видів банків, які можна поєднати у дві групи: комерційні
та спеціалізовані.
Особливістю комерційних банків є те, що, крім традиційних базових
функцій, вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції,
інших інституцій кредитної системи (за винятком функцій центрального
банку). Їх називають «супермаркетами фінансового ринку», тому що вони є
фінансовими установами універсального типу.
………………………………………………………………
………………………………………………………………
…..
До другої половини 60-х років Україна не мала у своєму розпорядженні
автономної кредитно-банківської системи. На її території діяли філії
Держбанку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.
Мережа установ Держбанку в Україні поширювалася до 1975 р. У 1970 р. на
її території було 652 філії, в 1975 р. – 678. Потім почалося скорочення.
І в 1980 р. вже функціонувало 663 установи Держбанку.
З 1989 р. в республіці починається створення комерційних і кооперативних
банків. 20 червня 1990 р. на території України офіційно було
зареєстровано 25 банків (17 акціонерних комерційних і 8 кооперативних).
Вони були розміщені вкрай нерівномірно й оперували обмеженим капіталом.
Статутні капітали кооперативних банків коливалися від 0,5 млн. крб. до
3,5 млн. крб., акціонерних -від 5 до 15 млн. крб. Самі банки
розташувалися в Києві, на Західній та Південно-Східній Україні, в Криму.
Сучасні банківські системи, як правило, складаються з двох рівнів.
Верхній рівень дворівневої банківської системи займає національний
(центральний банк) країни. Його основними функціями є:
– грошово-кредитне регулювання економіки;
– емісія валюти країни і забезпечення її обігу;
– контроль за діяльністю кредитних установ;
– акумуляція і зберігання резервів кредитних установ;
– кредитування комерційних банків;
– кредитно-розрахункове обслуговування уряду;
– зберігання та проведення операцій із золотовалютними запасами і
резервами. Комерційні банки – головна ланка дворівневої банківської
системи. Основні функції комерційних банків такі:
– управління грошовим обігом;
– забезпечення платіжного механізму;
– акумуляція заощаджень;
– надання кредиту;
– фінансування зовнішньої торгівлі;
– довірчі операції;
– зберігання цінностей;
– консультації і надання інформації.
Однією з найважливіших функцій системи комерційних банків є управління
грошовим обігом країни. Воно здійснюється спільно з центральним банком
країни за допомогою кредитних операцій. Мета політики центрального банку
– через систему обов’язкових резервів управляти динамікою кредиту і
забезпечити відповідність кількості грошей в обігу національним
завданням стабілізації цін, підтримки нормальних темпів економічного
зростання та високого рівня зайнятості. Комерційні банки є необхідним
каналом для збільшення або зменшення кількості грошей в обігу як засобу
вирішення вказаних завдань.
Національний банк України є центральним банком України, особливим
центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання,
функції, повноваження і принципи організації якого визначаються
Конституцією України, Законом “Про Національний банк України”, іншими
законами України. Національний банк має статутний капітал, що є
державною власністю. Розмір статутного капіталу становить 10 млн. грн.
Розмір статутного капіталу може бути змінено за рішенням Ради
Національного банку. Джерелами формування статутного капіталу
Національного банку є прибутки його кошторису, а при необхідності –
Державний бюджет України.
Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є
об’єктом права державної власності і перебуває у його повному
господарському розпорядженні.
Національний банк не відповідає по зобов’язаннях органів державної
влади, а органи державної влади не відповідають по зобов’язаннях
Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе
такі зобов’язання.
Національний банк не відповідає за зобов’язання інших банків, а інші
банки не відповідають за зобов’язання Національного банку крім випадків,
коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.
Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва
в Україні, а також представництва за ії межами.
Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку
є забезпечення стабільності грошової одиниці України.
Національний банк сприяє дотриманню стабільності’банківської системи, а
також, у межах своїх повноважень, – цінової стабільності.
Національний банк виконує такі функції:
1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України основних
засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну
політику;
2) монопольне здійснює емісію національної валюти України та організує
її обіг;
3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує
систему рефінансування;
4) встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила
проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності,
захисту інформації, коштів та майна;
5) організовує створення та методологічно забезпечує систему
грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики
платіжного балансу;
6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками
та фінансово-кредитними установами;
7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських
технологій, створює, координує та контролює створення електронних
платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської
діяльності та засобів захисту банківської інформації;
8) здійснює банківське регулювання та нагляд;
9) веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж і
фінансово-кредитних установ, здійснює ліцензування банківської
діяльності та операцій у передбачених законами випадках;
10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав,
міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво
здійснюється на рівні центральних банків;
12) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень
валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній
валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками
та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного
банку на здійснення операцій з валютними цінностями;
13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та
здійснення операцій з ними;
14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних
відносин;
15) організує інкасацію та перевезення банкнот, монет та інших
цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот,
монет та інших
цінностей;
16) реалізує державну політику з питань захисту державних таємниць у
системі Національного банку;
17) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;
18) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї
компетенції, визначеної законом. Національний банк України є:
– центральним банком;
– емісійним банком;
– валютним органом;
– органом банківського нагляду;
– банком банків;
– банком держави;
– організатором міжбанківських розрахунків.
Основною функцією Національного банку України, як центрального банку
держави, є забезпечення стабільності національної грошової одиниці –
гривні.
Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних
бірж та інших фінансово-кредитних установ.
Комерційні банки та іноземні банки можуть здійснювати банківські
операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі.
Національний банк представляє інтереси України у відносинах із
центральними банками інших країн, міжнародними банками та
фінансово-кредитними організаціями.
Національному банку України належить монопольне право на емісію грошей,
а також випуск національних грошових знаків (банкнот, монет). Для
друкування банкнот та карбування монет створено власний
Банкнотно-монетний двір. З введенням у дію Малинської фабрики
банкнотного паперу Україна має замкнутий цикл виготовлення національної
грошової одиниці.
Забезпечення економіки готівковими грошима здійснюється через мережу
регіональних управлінь Національного банку на замовлення комерційних
банків.
Національний банк створює і організовує діяльність Державної скарбниці
України, нагромаджує золотовалютні резерви; які зараховуються на баланс
Національного банку.
Національний банк України є головним органом, який визначає валютну
політику.У сфері валютного регулювання Національний банк:
– здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної
політики України;
– складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
– контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту
зовнішнього державного боргу України;
– визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків
нерезидентам;
– нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для
здійснення державної валютної політики;
– видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про
їх скасування;
– визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних)
курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних
цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових)
одиницях. У сфері валютного контролю Національний банк:
– здійснює контроль за виконанням правил валютних цінностей на території
України;
– забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення
валютного контролю.
На Національний банк покладено функцію банківського нагляду та контролю
за дотриманням комерційними банками законодавства ,з банківської справи,
додержанням економічних нормативів, встановлених Національним банком та
власних нормативних актів.
З метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності
комерційних банків Національний банк встановлює для комерційних банків
такі обов’язкові економічні нормативи:
– показники капіталу банку;
– платоспроможність;
– співвідношення високоліквідних активів до загальних активів банку;
– показники ліквідності банку;
– максимальний розмір ризику на одного позичальника.
Порядок розрахунку зазначених економічних нормативів визначається
Національним банком.
З метою підтримки стабільності банківської системи та розширення її
кредитних можливостей Національний банк надає комерційним банкам
кредити, які використовуються для задоволення тимчасових потреб банків і
кредитування потреб, пов’язаних з структурною перебудовою економіки
України. Виконуючи функцію кредитора останньої інстанції, Національний
банк України надає комерційним банкам кредити під програми фінансового
оздоровлення банків.
Щорічно Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями
грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком
на наступний рік і на більш тривалий період.
Національний банк має права брати участь у формуванні капіталу і
діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів,
учасниками яких є Україна, а також відповідно до угод між ними та
іноземними центральними банками.
Національний банк пред’являє вимоги щодо здійснення обов’язкових
аудиторських перевірок банків та інших фінансово-кредитних установ,
отримує висновки незалежних аудиторських організацій про результати
діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ.
Основною, базовою ланкою дворівневої банківської системи України є
комерційні банки.
Сьогодні до групи комерційних банків у різних країнах належить цілий ряд
інститутів з різноманітною структурою і різним співвідношенням
власності. Їх головна відмінність від центральних банків – відсутність
права емісії банкнот.
Комерційний банк – це багатофункціональний фінансовий інститут, що
здійснює широкий спектр послуг кредитного, страхового і платіжного
характеру, а також виконує різноманітні фінансові функції відносно
будь-якого підприємства в економіці з метою одержання прибутку.
Основними сферами діяльності комерційних банків в Україні є:
– приойм заощаджень та інших коштів, що підлягають поверненню;
– надання кредитів за рахунок власних і залучених коштів;
– здійснення інвестицій за рахунок власних коштів;
– переміщення коштів у рамках платіжної системи України. Комерційні
банки мають право на здійснення іншої комерційної діяльності, яка не
суперечить чинному законодавству. Комерційним банкам забороняється
діяльність у сферах матеріального виробництва і торгівлі (крім золота,
дорогоцінних металів, монет, цінних паперів), а також діяльність у всіх
видах страхування. Тому межа між банківськими і небанківськими
інститутами досить умовна. Активні операції комерційних банків щодо
надання кредитів є однією з пріоритетних сфер банківської діяльності,
оскільки доходи від кредитів дають значний прибуток.
.
26. Обсяги залучення і динаміка іноземних інвестицій в економіку
України.
Інвестиційний клімат – це сукупність політичних, соціальних та
економічних чинників, яка приймається до уваги інвестором при здійсненні
інвестицій.
Найважливішими з перерахованих чинників є економічні.
Перелік конкретних економічних показників залежить від форми інвестицій,
терміну та умов інвестування.
Наприклад:
для державних інвесторів важлива гарантія держави;
для приватних інвесторів – розвиток кредитно-фінансової системи (тобто
показник заборгованості, доступність банківського кредитування);
особи, які здійснюють портфельне інвестування – наявність інвестиційного
середовища (розвинутий фондовий ринок з елементами інфраструктури і
можливість репатріації доходів);
інвесторів, що здійснюють прямі іноземні інвестиції, цікавлять, крім
фінансових показників, характеристики внутрішнього ринку
країни-одержувача (місткість ринку, купівельна спроможність населення,
доступ до ринку, ресурсна база тощо).
Аналіз комплексу цих показників визначає синтетичний показник
інвестиційної привабливості країни.
Рейтинги інвестиційної привабливості надають:
Лондонський часопис Euro money
американська група Business Risk International
Handelsblatt (Німеччина)
В Україні у 1995 р. Бланк і інвестиційна компанія “Омега Інвест”
розробили єдиний признаний в Україні рейтинг, що стосується
інвестиційної привабливості регіонів. В основу покладені основні
довготривалі фактори:
природно ресурсний потенціал
рівень промислового і сільськогосподарського виробництва
рівень урбанізації
ринкова інфраструктура
Всі регіони розділили на 4 групи:
пріоритетна інвестиційна привабливість
достатньо велика інвестиційна привабливість
середня інвестиційна привабливість
низька інвестиційна привабливість
Будь-який рейтинг – це моментальний знімок стану ринку.
Фактори інвестиційного клімату:
інвестиційний потенціал
інвестиційні ризики
Інвестиційні ризики
Інвестиційний ризик будь-якої країни характеризується рівнем
невизначеності прогнозу щодо одержання прибутку від інвестицій.
У структуру інвестиційного ризику входять політичні, економічні та
соціальні складові.
Політичні показники:
внутрішні заворушення (від страйків до громадянської війни)
зовнішні конфлікти (як наявні, так і потенційні)
можливість націоналізації власності
відсутність або можливість втрати міжнародної довіри
Економічні чинники:
ключові макроекономічні показники
специфічні індикатори, що характеризують фінансовий стан країни:
коефіцієнт обслуговування боргу – розраховується як відношення платежів
з обслуговування зовнішнього боргу до прибутку від експорту товарів і
послуг. Раніше значення 0,2 по цьому показнику характеризувало високо
ризиковані країни. Але внаслідок появи латино американських країн (мають
показник приблизно 1) відбулося підвищення значення цього показника.
відношення зовнішнього боргу до ВНП – сигналом підвищення ризикованості
є значення цього показника на рівні 0,5.
відношення всього зовнішнього боргу до загального обсягу експорту
товарів і послуг. Сигналом підвищення ризикованості є значення цього
показника на рівні 1,5.
індикатор ліквідності (до якого входять 3 показника)
коефіцієнт відношення резервів країни до фінансових вимог
коефіцієнт дефіциту ліквідності – розраховується як відношення
фінансових вимог до експорту товарів та послуг.
Соціальні чинники:
рівень соціальної напруженості в країні
загальний рівень злочинності
екологічні параметри.
Інвестиційний потенціал
Потенційно Україна вважається інвестиційно привабливою країною.
Передумови інвестиційної привабливості України:
вигідне географічне положення (знаходиться в центрі Європи і на
перехресті торговельних шляхів)
багато природних ресурсів і 60% сільськогосподарських земель, які мають
високо родючі чорноземи
рекреаційні ресурси (Крим, Карпати)
освічена робоча сила
надлишок населення працездатного віку, не зайнятого в економіці України
несформований ринок товарів
незадоволений попит населення
наявність в Україні інвестиційного законодавства.
15.Зовнішня торгівля України: динаміка, галузеві та регіональні
структури.
У регіональному аспекті одним з пріоритетних напрямів у
зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами
СНД, що обумовлено історичними зв’язками, взаємоповязаністю економік,
подібністю економічних проблем. Необхідне поглиблення участі України в
діяльності Економічного Союзу СНД, Торговельно-економічні стосунки із
СНД мають розвиватися за умов режиму вільної торгівлі. У відносинах
України з країнами СНД найважливіший пріоритетний напрям – розвиток
українсько-російських торговельно-економічних відносин.
Перспективним напрямом розвитку зовнішньої торгівлі з Росією є
налагодження прямих звязків з окремими її регіонами. Такі звязки вже
розвиваються з Башкоторстаном, Татарстаном, Дагестаном, Бурятією,
Якутією, Санкт-Петербургом, створюється міст “Далекий Схід Росії –
Україна”, підписано (1998 р.) договір з Кузбасом.
У межах СНД існують умови для подальшого розвитку торгівлі з Білоруссю і
Молдовою, а також поглибленння відносин з країнами Центральної Азії,
насамперед, з Узбекистаном, Туркменистаном, Казахстаном, які мають
великі природні ресурси (зокрема, паливно-енергетичні та
мінерально-сировинні), в обмін на які Україна може постачати нові
технології, проектно-будівельні потужності, товари.
Серед інших країн СНД привабливими є звязки з країнами Закавказзя, які
сприяють виходу України на ринки Центральної Азії і Близького Сходу.
Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і
стабільних торговельних звязків з країнами Балтії, в перспективі в
режимі вільної торгівлі.
У напрямі розвитку зовнішньої торгівлі з окремими регіонами світу,
велике значення мають звязки з Європейським Союзом в цілому та особливо
з такими країнами, як Німеччина, Італія, Великобританія.
Необхідне збільшення товарообороту між Україною і країнами Центральної
та Східної Європи, особливо з угрупованням Центрально-європейської зони
вільної торгівлі (СЕFТА).
З країнами Центральної Європи зовнішньоекономічна політика має
спрямовуватися, насамперед, на відновлення ефективних традиційних
звязків, міжнародної спеціалізації і кооперування, зокрема в металургії,
транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній та
легкій промисловості, а також контактів у сфері науки і техніки.
Для України важливе значення мають торговельні зв’язки з країнами
Чорноморського економічного співробітництва, перш за все, з Туреччиною
(забезпечення диверсифікації джерел надходження нафтопродуктів, а також
імпорту сировини для легкої промисловості), Грецією (розвиток
судноплавства в басейні Середземного моря), Болгарією та Румунією
(розвиток торгівлі в Придунайському регіоні).
Необхідно розвивати позитивну тенденцію до збільшення обсягів торгівлі з
країнами Північноамериканської зони вільної торгівлі (NАFТА) і особливо
з США та Канадою.
У розвитку торговельних відносин з країнами Латинської Америки
перспективним є співробітництво з такими країнами, як Бразилія,
Аргентина, Чилі. На нову фазу взаємин виходить співробітництво з Панамою
та Перу, відновлюються звязки з Кубою.
Зростає роль торговельно-економічних звязків з країнами Африки, Азії та
Тихоокеанського регіону.
Україна буде продовжувати активну співпрацю з країнами Північної
(Єгипет, Марокко, Туніс) і Західної Африки (Гвінейська Республіка,
Нігерія), з Південно-Африканською Республікою. Найперспективнішим
партнером України на Далекому Сході є Японія, яка включила Україну до
Генеральної системи преференцій. Необхідно активізувати співробітництво
з Новими індустріальними країнами (НІК), з країнами АСЕАН, Китаєм та
Індією, країнами Південно-Західної Азії.
Країни Південно-Західної Азії (Близького та Середнього Сходу) такі, як
Ліван, Кувейт, Туреччина, Сирія, Саудівська Аравія, Обєднані Арабські
Емірати мають велике значення з точки зору забезпечення економіки
України джерелами енергоносіїв і споживання інженерно-технічних послуг
України у спорудженні промислових та цивільних обєктів, транспортної і
комунальної інфраструктури. За певних умов доцільне співробітництво у
розвитку трансконтинентальної системи транспорту та звязку. Українські
підприємства ВПК можуть одержати в цьому регіоні необхідні для конверсії
кошти від торгівлі воєнною технікою, озброєнням та надання ремонтних
послуг.
Китай та Індія є одними з основних партнерів України у зовнішній
торгівлі, в перспективі це ринки для значного збільшення експорту
української продукції машинобудування і передових технологій,
насамперед, для реконструкції обєктів, збудованих колишнім СРСР.
Країни АСЕАН – потенційні партнери України в XXI столітті. Вони можуть
стати значними ринками для вітчизняної машинотехнічної продукції,
інженерно-технічних послуг, підготовки кадрів. Україна може взяти участь
у будівництві великих обєктів енергетичного та промислового значення.
Збільшуватимуться обсяги експорту традиційної продукції української
промисловості (металопрокат, вироби важкого машинобудування, верстати,
мінеральні добрива та інша хімічна продукція) імпорту порівняно дешевих,
але високотехнологічних виробів.
Для удосконалення регіональних зовнішньотогівельних звязків Україні в
переспективі необхідна участь в міжнародних торговельних організаціях,
особливо в ГАТТ/Сот, а також співробітництво з інтеграційними
угрупуваннями, перш за все, з ЄС, а також з CEFTA, ЦЕІ, NAFTA.
Фактор віддаленості від Середньої Азії та Казахстану значно зменшує
ефективність української торгівлі з ними, при цьому зменшується і
транзитна роль Росії, особливо це стосується торгівлі металами, що
обумовлено зростанням цін внаслідок високих транспортних тарифів у
Росії.
Організація та здійснення торговельних відносин між країнами СНД
передбачає активний обмін необхідною статистичною інформацією і, в першу
чергу, співставлення по зовнішній торгівлі. Передбачається обмін
статистичними виданнями та публікаціями, методологією, розробками і
програмами, а також досвідом проведення статистичних спостережень,
узгоджень принципів формування статистики зовнішньої торгівлі. Це
сприятиме створенню спільних інформаційних систем, які дадуть змогу
забезпечити відстеження стану ринку товарів та послуг усіх країн СНД,
включаючи обсяги виробництва та споживання товарів та послуг та їх
порівняльну кон”юнктуру на внутрішньому та світовому ринку.
Успішному розвитку економічних відносин між країнами СНД сприятиме
остаточне визначення загальної стратегії інтеграційного співробітництва.
Ця стратегія має враховувати як геоекономічні переваги, так і
першочергові регіональні та державні інтереси зацікавлених сторін.
35, 36.Пріоритети зовнішньої торгівлі України. Структура експорту та
імпорту й шляхи її оптимізації.
Вирівнювання балансу поточних операцій до кінця розглянутого періоду
здається не лише неможливим, але й небажаним. Розвиток торгівлі буде
зумовлюватися необхідністю імпорту технологій, успіхами у заощадженні
енергії та політикою щодо обмінного курсу. У разі інтеграції України в
систему міжнародного поділу праці розпочнеться процес скорочення розриву
між Україною та західними країнами, в ході якого рівень доходів на душу
населення буде наближатися до західних показників. Цей процес наближення
може тривати більше 10 років. Але такий імпорт капіталів є еквівалентним
дефіциту балансу поточних операцій, і тому на період від 5 до 15 років
слід очікувати дефіцит балансу поточних операцій. Насамперед цей дефіцит
буде наслідком імпорту інвестиційних товарів, що дозволить поліпшити та
розширити основні фонди в Україні і сприятиме розвитку економіки.
Обслуговування пов’язаного з цим зовнішнього боргу було б у цьому
випадку безпроблемним.
Експорт
Як і іншим східноєвропейським країнам, Україні надається можливість
використати стратегію економічного росту, що спирається на експорт. З
огляду на подальшу обмеженість внутрішнього попиту експортні ринки до
певного часу пропонують значні стимули для розширення виробництва. Ці
стимули використовувалися ще в минулому навдивовиж активно. Незважаючи
на загальний спад виробництва, український експорт з початком реформ
восени 1994 р. помітно зріс.
Поки що експорт тримається на таких традиційних експортних галузях, як
металургія, хімічна промисловість, сільське господарство.
В ході широкої реструктуризації європейської промисловості виникає та
зростає попит на комплектуючі вироби, деталі та напівфабрикати для всіх
видів обладнання, виготовлення яких вимагає великих трудових затрат.
Україна цілковито змогла б постачати таку продукцію, яка здебільшого
виготовляється в металообробній та металургійній промисловості.
Надзвичайно важливим для використання експортних шансів є те, щоб
імпульсам попиту, які надходять з-за кордону, не створювалися
адміністративні або тарифні перешкоди. Водночас потрібно також істотно
збільшити гнучкість підприємств, зокрема, шляхом їх поділу на менші
структурні одиниці.
Імпорт
Динаміка імпорту зумовлюється в першу чергу двома різними факторами:
заощадженням енергії та імпортом технологій. Економічна політика України
має бути спрямованою на суворе заощадження енергії замість розбудови
вітчизняного виробництва енергії. Навіть саме тільки скорочення імпорту
енергії на 20 % дозволило б урівноважити баланс поточних операцій.
Істотним засобом заощадження енергії є правильне ціноутворення, якого
можна досягти зокрема завдяки припиненню постачання енергії в разі
несплати.
Разом з тим, уже в найближчі роки забезпечення оплати поставок енергії
дасть змогу знизити частку імпорту енергії в сукупному обсязі імпорту.
Це дозволить неенергетичній складовій імпорту зростати швидше, ніж
сукупний імпорт. У середньостроковій перспективі, коли розпочнеться
процес економічного росту, імпорт необхідних технологій
збільшуватиметься значно швидше, ніж темпи росту в усьому народному
господарстві. В кінцевому підсумку це призведе до того, що насамперед у
другій половині розглядуваного періоду зменшення сальдо балансу поточних
рахунків зможе здійснюватися лише повільними темпами.
Політика щодо обмінного курсу
Якщо обмінний курс у 1996 р. залишиться майже постійним, то в
перерахунку на весь рік це означатиме реальну ревальвацію в розмірі 35 —
40 %. Внаслідок цього товари українського експорту подорожчають на цю
величину, тоді як імпорт порівняно з цінами на вітчизняну продукцію на
цю ж величину стане дешевшим. Розрахунки МВФ на період 1996—1999 рр.
зроблені відповідно до подальшої реальної ревальвації приблизно на рівні
60 %. Зокрема, це знайде своє відображення у значному рості заробітної
плати в доларовому еквіваленті, яка, наприклад, у 1999 р. досягне
позначки 200 доларів США, тобто тієї суми зарплати, яку мали Польща і
Чехія у першій половині 90-х років. Натомість Міністерство економіки
відштовхується від значно нижчих показників ревальвації і його
припущення значною мірою перегукуються з динамікою обмінного курсу, яка
передбачається за нашим сценарієм.
Реальна ревальвація означає перерозподіл прибутків експортних галузей
промисловості на користь імпортерів. Очевидно, що такий розподіл шансів
на отримання прибутків не сприяє початкові процесів росту. Тепер, коли
процес стабілізації (подолання інфляції) зробив великий поступ,
необхідно стимулювати розширення попиту. Реальна ревальвація сильніше
спрямовуватиме внутрішній попит на імпортні товари і тим самим
послаблюватиме імпульси попиту для вітчизняної економіки, а також
сприятиме протекціонізму. З огляду на необхідність продовжувати
рест-риктивну грошову політику варто було б використати як засіб
піднесення виробництва попит з-за кордону та переорієнтацію внутрішнього
попиту на вітчизняну продукцію за допомогою обмінного курсу. Якщо
виробництво не отримає підтримки з боку обмінного курсу, тоді
збільшиться загроза того, що покращання балансу поточних операцій
досягатиметься лише збереженням стану рецесії (тобто подальшого падіння
ВВП та відповідно до цього попиту на імпорт).
Загроза інфляції у разі номінальної девальвації значною мірою може бути
компенсована за рахунок очікуваного росту продуктивності. З іншого боку,
необхідне та можливе у найближчі роки заощадження енергії сприятиме
зменшенню загрози інфляції витрат, зумовленої цінами на енергію.
Для фінансування негативного сальдо зовнішньої торгівлі існує дві
принципових можливості: за допомогою кредитів або припливу прямих
іноземних інвестицій.
Прямі іноземні інвестиції
Фінансування за допомогою прямих іноземних інвестицій є найвигіднішим
способом, оскільки у цьому випадку держава не повинна здійснювати
платежі по обслуговуванню боргів. На приплив іноземних інвестицій можна
впливати лише побічно, а саме: шляхом приведення інституційних та
правових норм в Україні відповідно до міжнародних вимог. Як потенційний
отримувач інвестицій Україна знаходиться у стані безпосередньої
конкуренції з іншими — перш за все східноєвропейськими — країнами. Тому
в Україні мають бути принаймні однакові, а ще краще привабливіші умови,
ніж в інших країнах. У минулому спостерігалася значна втеча капіталів з
України. Однак ці капітали можуть за сприятливих умов знову повернутися
в країну. Якщо вдасться залучити вивезений капітал, то вже завдяки лише
цьому можна було б фінансувати дефіцит балансу поточних рахунків
протягом кількох років.
Міжнародні кредити
У рамках програми “механізму розширеного кредитування” (ЕРР)
Міжнародного валютного фонду Україна може отримувати подальші міжнародні
кредити обсягом 1 млрд доларів США щороку до 1999 р. Якщо ж окрім цього
буде досягнуто домовленість з міжнародними організаціями та на
двосторонній основі, насамперед, з Росією про продовження існуючих
боргів, тоді шансів на отримання кредитів на міжнародному ринку стане
більше. Можливість збільшення обсягів зовнішньої заборгованості та
витрат на її обслуговування залежатиме перш за все від показників
заборгованості. Запропонована нами поступова номінальна девальвація,
можливо в рамках коридору для обмінного курсу, призводить порівняно з
постійним обмінним курсом до збільшення квоти боргу. Міжнародний досвід
також свідчить про те, що недоцільно вимагати для України стратегії
різкого скорочення боргової квоти, очевидно, пов’язаної з повільним
ростом. Припустима постійна квота боргу на нинішньому рівні. Якщо
вдасться стимулювати ріст за допомогою обмінного курсу, то квота на
рівні 25 % не становитиме проблеми. В дійсності ж кредитоспроможність
будь-якої країни залежить не лише від боргової квоти (зовнішній
борг/ВВП), а й від квоти обслуговування боргу (проценти і
погашення/експорт).
Зниження податків і самофінансування
Передбачається, що починаючи з 1997 р. і особливо у 1998 р. буде
зменшено фактичне оподаткування підприємств та нарахування на суму
заробітної плати. Зниженням податків необхідно, наскільки це можливо,
скористатися для стимулювання інвестицій, а не споживання. У прийнятних
для України розмірах можна було б подумати про зменшення оподаткування
нерозподілених прибутків. Зменшення податків на прибутки відбувається
також, якщо значно покращуються умови амортизації. Особливо ефективним
зниження податків може бути для малих та середніх підприємств, а цього
можна досягти зменшенням податкової ставки у нижній частині тарифного
регулювання. Зниження податків переслідує три цілі:
а) зниження наполовину нарахувань на суму заробітної плати зменшує тягар
на малі та середні підприємства, які складають значну частину тіньової
економіки (див. розділ 4 “Тіньова економіка”);
б) зменшення податкового тягаря зробить можливим поліпшення
самофінансування економіки, що створить малим підприємствам умови для
зростання, а експортній промисловості — для розширення бази експорту;
в) зниження нарахувань на суму заробітної плати призведе до зменшення
видатків на оплату праці. Цей захід є важливим для якнайшвидшого
залучення незайнятих людей у виробничий процес. Зниження видатків на
оплату праці полегшує заміщення капіталу працею.
На початку навряд чи можна буде повністю компенсувати зменшення
надходжень, хоча вже протягом двох наступних років можна було б
скасувати численні й не завжди обгрунтовані пільги у сфері комунальних
послуг. Варто також різко скоротити пільги на податок з обороту і
податок на прибуток. Та прогалина в фінансуванні, яка залишиться після
цих заходів, знайде своє відображення в збільшенні дефіциту бюджету в
1997 — 1999 рр. Лише пізніше можна буде розраховувати, що завдяки
розширенню бази оподаткування та економічному росту дефіцит складатиме
лише 2 % від ВВП.
Іноземні кредити
Загалом кредити міжнародних фінансових організацій надаються не для
фінансування бюджетного дефіциту. Держава може спробувати отримати
кредити на міжнародному ринку приватних кредитів і використати їх для
фінансування бюджету. Однак цією можливістю можна скористатися лише
після детальних консультацій із досвідченими банками. Україна могла б
спробувати отримати такі міжнародні кредити не раніше 1997 р., причому
слід також передбачити в розрахунках велику надбавку за ризик розміром
біля п’яти процентних пунктів додатково до ринкової процентної ставки.
Внутрішнє фінансування
Внутрішнє фінансування бюджетного дефіциту і надалі буде обмежуватися
вимогами суворої грошової політики. Очікуване зростання попиту на гривні
(ремонетаризація) внаслідок нижчого рівня інфляції зробить можливим
розширення грошової маси в певних межах без підштовхування інфляції.
Щоправда, кредити банківської системи мали б надаватися по можливості
підприємствам. Як позичальники держава і підприємства е конкурентами.
Фінансування дефіциту бюджету за рахунок продажу облігацій державного
займу залишається дуже дорогим. Витрати можна зменшити шляхом: —
зниженням оподаткування торгівлі державними облігаціями
на вторинному ринку;
— поліпшення умов для купівлі державних паперів іноземцями; — своєчасної
виплати відсотків та викупу паперів.
Досі продаж державних паперів був досить успішним, однак за період до
середини жовтня 1996 р. було зареєстровано вже шість випадків їх
несвоєчасного погашення. Такі дії можуть серйозно зашкодити збуту
державних облігацій та спричинити підвищення витрат на покриття ризику.
Тому для збільшення обсягів продажу цих облігацій у наступному році
важливою умовою поряд з низьким рівнем інфляції буде також істотне
вдосконалення ринку цих паперів.
Хоча надходження від приватизації й зросли у 1996 р., динаміка їх
розвитку є непевною, тому що продаж підприємств приносить все менше
доходів або ж здійснюється через інвестиційні тендери. Тому не варто
очікувати від приватизації великих надходжень.
З огляду на те, що кредити НБУ, отримані державою у минулому, були
безпроцентними, заборгованість державного бюджету разом із сплатою
процентів, розміри яких складають біля трьох процентів, є поки що малою.
Однак внаслідок високих реальних процентних ставок це обтяження швидко
зростає. Тому ми бачимо верхню межу допустимого бюджетного дефіциту на
рівні 2,5 % від ВВП. Проте передумовою цього має бути збереження суворої
антиінфляційної політики та найбільшого пріоритету для обслуговування
державних боргів.
Важко однозначно визначити, якими повинні бути методи трансформації
економіки, але можна сказати, що заходи, які приймаються, насамперед
повинні бути комплексними. Політика, яка втілюється урядом, має бути
стабільною, послідовною, адекватною економічному стану країни.
На нашу думку країні потрібен рівномірний еволюційний розвитої:,
основними пріоритетами якого повинні бути:
– соціальна орієнтація економіки
– ії технічна та технологічна трансформація.
– пріоритетою має стати державна підтримка малого та середнього бізнесу,
фермерських господарств як найбільш динамічних носіів науково-технічного
прогресу, забезпечення структурної еластичності виробництва, ефективної
зайняггості, соціальної стабільності.
Економіка не може розвиватись спонтанно, без інститутів, необхідних для
її функціонування. Це банківська система, грошовий і фінансовий ринки,
законодавство про підприємства, банкрутсгво, конкуренцію з відповідними
судовими інстанціями, оподаткування фізичних і юридичних осіб, трудове
законодавство, механізми найму, звільнення, виплат із безробіття,
трудові угоди, які стануть основою ринку праці.
Інвестиції
За нашим переконанням, без масштабних іноземних інвестицій глибока
структурна перебудова народного господарства неможлива.
Треба створити умови для відновлення власних інвестиційних джерел
підприємств – амортизаційних фондів і реінвестованої частини прибутку,
прийняти пакет законопроектів, спрямованих на зниження податкового тиску
на підприємства. Також необхідно створити умови для перетікання
тіньового капіталу в легальну економіку.
Необхідно визначити ті сфери економіки, де можна очікувати припливу
західних капіталів, і створити в них стабільні пільгові умови для
іноземних інвесторів. На нашу думку, до таких сфер належать, насамперед,
легка і харчова галузі промисловості, де виробляється продукція, що
користується сталим попитом на внутрішньому ринку України та в ряд”
країн СНД, а оборот капіталу відбувається досить швидко, що забезпечує
високу рентабельність виробництва і швидку окупність вкладень.
Важливою сферою, до якої можна очікувати припливу іноземнихкапіталів, є
і туризм за умови створення відповідної сучасної інфраструктури.
Технологічна реконструкція
Почнемо з металургійного комплексу, який потребує докорінної
технологічної реконструтсції та глибокого реструктурування. Модернізація
металургійної промисловості дозволить різко знизити матеріаломісткість
(а тим самим – витратність) продукції машинобудівного комплексу і
підвищити якість
Необхідна спеціалізація на виробництві наукомісткої продукції -машин,
устаткування, приладів, складної військової техніки, високотехнологічних
споживчих товарів тривалого користування.
Необхідно відзначити, що слабке українське виробництво потребує
проведення політики протекціонізму. Глибока структурна перебудова
економіки України передбачає інвестиції не тільки у виробництво, але й у
сферу науки і освіти, тобто в “людський капітал”.
19. Масштаби, тенденції і проблеми іноземного інвестування в Україні.
Стан іноземних інвестицій в Україні на 1 січня 2002 року:
загальний обсяг 4,406 млрд. доларів
на душу населення 85-90 доларів
Майже 70% всіх іноземних інвестицій припадає на основних інвесторів:
США (16,6%)
Кіпр (10%)
Великобританія (9,5%)
Нідерланди (8,4%)
Російська Федерація (6,7%)
Німеччина (5,7%)
висока питома вага Віргінських островів (5,5%)
Швейцарія, Корея, Австрія (4,3%)
Галузі інвестування:
харчова переробна промисловість (19,5%)
оптова та комерційна діяльність (14%)
машинобудування і фінансова діяльність (по 8%)
транспорт (7%) і нафтохімія (5%)
металургія та металообробка, операції з нерухомим майном,
нафтопереробка, переробка коксу (по 4%).
В Україні утворилося 2 основні групи інвесторів:
іноземні
російські,
кожна з яких має свої пріоритети інвестування в Україні.
Іноземних інвесторів цікавить Україна як ринок збуту. Тому вони надають
перевагу харчовій промисловості, торгівлі і збуту, агросектору (ці
галузі не потребують високих інвестицій, мають великий внутрішній попит
і оборот).
Російські інвестори надають перевагу інвестиціям в базові галузі
економіки (паливно-енергетичний сектор, металургія, металообробка,
алюмінієва промисловість).
В Україні існує багато суперечностей на шляху залучення інвестицій,
оскільки цей процес регулюється 70 законодавчими актами.
21. Митно-тарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Держава застосовує правові, адміністративні та економічні методи
регулювання ЗЕД
Правове регулювання ЗЕЗ включає:
– розробку та прийняття нормативної бази в Україні та виконання норм
міжнародного права;
– приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій;
– укладання міждержавних угод; (договори про торгівлю та угоди про
ліквідацію подв. оподаткування)
Адміністративне регулювання зовнішніх зв’язків здійснюються за допомогою
таких важелів, як:
– реєстрація суб’єктів зовнішньоекономічних відносин;
– реєстрація зовнішньоекономічних контрактів;
– розробка системи нетарифного регулювання ЗЕЗ;
– митне регулювання;
– оперативне регулювання ЗЕД; ( з метою збалансованого розвитку ЗЕЗ і
удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики
країни в особливих випадках застосовують заходи оперативного регулювання
ЗЕД,а саме: тимчасове зупинення ЗЕД та застосування індивідуального
ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері
зовнішньоекономічних відносин).
До економічних регуляторів належать:
– розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх зносин;
– затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів
суб’єктів ЗЕД;
– система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин;
Тарифні – ті що засновані на використанні митного тарифу; Нетарифні –
всі інші, а саме:
а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що
дозволені до експорту і імпорту)
– квотування (контингентування);
– ліцензування;
б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні
формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і
зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають
імпорту, але по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних
товарів).
Особливості митного регулювання при здійсненні експортно-імпортних
операцій;
а) Митні тарифи і рівні митного регулювання”
Одним із найбільш поширених регуляторів ЗЕД є митний тариф. Практично
всі країни світу за його допомогою вирішують найрізноманітніші завдання:
(від захисту вітчизняного виробника до поповнення державного бюджету за
рахунок коштів, вилучених на кордоні) Спеціально уповноваженим органом
державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет
України.
У міжнародній практиці митне регулювання здійснюється на таких 4-х
рівнях
1. Зона вільної торгівлі. У межах цієї зони країни-учасниці скасовують
між собою торгові бар’єри, зберігаючи їх при цьому відносно третіх
країн. Прикладом вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної
торгівлі (ЄАВТ), яку засновано у 1960р..
2. Митний союз. У межах митного союзу країни-учасниці не тільки
скасовують всі обмеження в торгівлі між собою, але й засновують єдину
систему зовнішніх торговельних обмежень, що усуває тим самим
необхідність існування митної служби на внутрішніх кордонах. Відносно
торгівлі прикладом митного союзу є Європейська економічна співдружність.
3. Спільний ринок, – у рамках якого учасники крім свободи торгівлі
користуються свободою переміщень всіх факторів виробництва (міграція
робочої сили і капіталу).
4. Повний економічний союз, в якому країни-учасниці уніфікують свою
економічну політику стосовно торгівлі, міграції робочої сили і переливу
капіталу.
Митні тарифи – будь-якої країни являють собою перелік товарів, що
обкладаються митом. Ці товари об’єднані в групи за ознакою походження
(рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару.
Митний контроль здійснюється митними службами, які виконують слідуючи
операції:
– фіскальну (справл. мито, митні збори, акциз, ПДВ при імпорті товарів)
– правову (проводять самостійно слідства у справах контрабанди);
– економічну (є органом економічної політики України);
– виконують функцію валютного регулювання (контроль за поверненням
валютної виручки)
24.Нетарифні заходи регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Система
ліцензування експортно-імпортної діяльності.
Нетарифні:
а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що
дозволені до експорту і імпорту адміністративна форма регулювання, що
передбачає встановлення максимального обсягу товару певної номенклатури,
що дозволений для експорту чи імпорту протягом визначеного часу;
обмежують можливості конкуренції, оскільки лімітують надходження товару
на ринок)
– квотування (контингентування; кількісне лімітування розміру імпорту\
експорту за допомогою глобальних, індивідуальних, групових, сезонних,
тарифних та інших відсоткових чи вартісних обмежинь);
Квотування вводиться для балансування розвитку зовнішньої торгівлі та
платіжних балансів, регулювання попиту та пропозицій на внутрішньому
ринку та виконання міжнародних зобов”ясень.
Види квот:
1) заохопленням
-глобальні ( встановлюються що до товару без зазначення конкретних
країн, куди товар експортується або з яких імпортується)
-групові ( встановлюються що до товару з визначеною групою країн…)
-індивідуальні ( квота що дог конкретної країни: автономні, що
встановлюються самостійно країною імпортером без погодження з країною
експортером, та конвенційні квоти, що закріплюються в рамках торгової
угоди)
2) за напрямком дії
– імпортні
-експортні
(граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено
ввозити\вивозити на територію країни протягом певного періоду).
3) за характером
-сезонні ( встановлюються на суворо визначений період часу і
застосовуються традиційно відносно с\г товарів)
-тарифні ( встановлення кількості товару, що дозволено для ввезення та
вивезення за особливою більш низькою ставкою тарифу протягом певного
часу)
– спеціальний ( антидемпінгові – коли граничний обсяг імпорту в країну
певного товару, що є об”єктом антидемпінгового розслідування, що
дозволено імпортувати в країну протягом встановленого терміну та який
визначається у натуральних чи вартісних одиницях виміру; компенсаційні –
граничний обсях імпорту в країну певного товару, що є об”єктом
антисубсидійного розслідування…)
– ліцензування; (видання державою імпортеру\ експортеру через спеціальну
уповноважений державний орган дозволу на ввезення певного включеного у
списки товару протягом певного терміну.
Мета: 1) кількісне регулювання торгівлі (складова частина квотування,
коли ліцензія є лише документом, що підтверджує право ввезти\ вивезти
товар в рамках отриманої квоти) 2) контроль за імпортом та експортом (
самостійний інструмент державного регулювання)
Ліцензія – дозвіл на ввезення чи вивезення товарів, продукції, різних
послуг.
Ліцензії поділяються:
1) Індивідуальна ліцензія – це переважно разовий дозвіл на ввіз певного
товару, дійсний протягом обмеженого терміну;
2) Генеральна ліцензія – становить собою список товарів, які
дозволяються ввозити чи вивозити протягом зазначеного у ній часу.
б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні
формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і
зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають
імпорту, але по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних
товарів).
Протекційна політика України розвивається по трьох напрямках:
1) встановлення тарифних митних бар’єрів;
2) встановлення нетарифних бар’єрів;
а) прямі – це ліцензування, квотування, створення невиправданих
стандартів якості продукції, бюрократичні перешкоди в митних процедурах.
б) державна монополія на ЗЕД -(держава монополізує право здійснювати
певні ЗЕЗ операції або торгівлю певними товарами
(наркотичні речовини у медицині, алмази, золото). Ці операції
здійснюються або державою, або уповноваженім! державою приватними
фірмами,
в) непрямі нетарифні бар’єри:
– державна система оподаткування, (акцизний збір);
– державна система норм і стандартів;
– закриття портів, ж-д станцій, аеропортів;
– заборона на ввезення, покупку товарів іноземного виробництва при
наявності національних аналогів.
Поряд із прямими обмеженнями товарів у вигляді мита та кількісних
обмежень промислово-розвинуті країни використовують цілу систему заходів
непрямого (скритого) протекціонізму. В їх число входять:
– різноманітні митні оформлення;
– санітарно-ветеринарні норми;
– система внутрішніх податків і зборів;
– різноманітні адміністративні (правила, що стосуються використання
іноземних товарів, які прямо не перешкоджають імпорту, але по суті,
створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних товарів.
Розподіл ліцензій проводиться:
1. За системою явної переваги;
2. За “методом витрат”;
3. Аукціон на конкурентній основі.
За системою явної переваги держава закріплює ліцензії за певними
фірмами без попередніх заявок чи переговорів;
– Надаючи ліцензії за “методом витрат” держава змушує претендентів
конкурувати на неціновій основі. Наприклад: раніше прийшов – раніше
отримав. або розподіл ліцензій на імпорт промислової сировини в
залежності від кількості виробничих потужностей;
– Найсправедливішим та ефективним є аукціон квот на конкурентній основі.
Отже, на сьогоднішній день у суб’єкта ЗЕД існує три шляхи отримання
квоти чи ліцензії на експорт товару:
– отримання держзамовлення (чи держконтракту, за якого квота і ліцензія
видають безкоштовно;
– можна отримати експортну квоту і ліцензію у МЗЄЗТ, оплативши повністю
експортне мито;
– можна купити квоту на аукціоні і безкоштовно стати власником ліцензії
27. Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності:
компетенція, мета, засоби.
Система регулювання ЗЕД.
Регулювання ЗЕД України здійснюється:
– державою в особи її органів в межах їх компетенції;
– недержавними органами управління економікою;
– самими суб’єктами ЗЕД.
Органами державного регулювання ЗЕД є:
– Верховна Рада;
– Кабінет Міністрів;
– Національний банк;
– Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі;
– Державна митна служба;
– Експортно-імпортний банк;
– Центральне статистичне управління;
– Міністерство іноземних справ;
– податкові відомства.
Держава застосовує правові, адміністративні та економічні методи
регулювання ЗЕД
Правове регулювання ЗЕЗ включає:
– розробку та прийняття нормативної бази в Україні та виконання норм
міжнародного права;
– приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій;
– укладання міждержавних угод; (договори про торгівлю та угоди про
ліквідацію подв. оподаткування)
Адміністративне регулювання зовнішніх зв’язків здійснюються за допомогою
таких важелів, як:
– реєстрація суб’єктів зовнішньоекономічних відносин;
– реєстрація зовнішньоекономічних контрактів;
– розробка системи нетарифного регулювання ЗЕЗ;
– митне регулювання;
– оперативне регулювання ЗЕД; ( з метою збалансованого розвитку ЗЕЗ і
удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики
країни в особливих випадках застосовують заходи оперативного регулювання
ЗЕД,а саме: тимчасове зупинення ЗЕД та застосування індивідуального
ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері
зовнішньоекономічних відносин).
До економічних регуляторів належать:
– розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх зносин;
– затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів
суб’Єктив ЗЕД;
– система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин;
2. Державне регулювання ЗЕД та його функції.
Мета – прийняття системи протекціоністських норм і заходів, направлених
на захист національного товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому
ринку.
Завдання держави помогти вивезти експортерам як можна більше продукції і
обмежити імпорт, роблячи свої товари конкурентними на внутрішньому
ринку.
Існує: вільна торгівля політика мінімального державного вміщання у
внутрішню і зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі вільних
ринкових попиту і пропозиції.
Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від
іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних
інструментів торгівельної політики.
Тарифні – ті що засновані на використанні митного тарифу; Нетарифні –
всі інші, а саме:
а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що
дозволені до експорту і імпорту)
– квотування (контингентування);
– ліцензування;
б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні
формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і
зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають
імпорту, але по суті, створюють приховані першкоди для ввозу іноземних
товарів).
Основним показником, що оцінює ЗЕД є платіжний баланс – співвідношення
між сумою платежів, здійснених даною країною за кордоном, і сумою
надходжень у цю країну за певний період (рік, квартал, місяць).
Перевищення надходжень над платежами утворює активне сальдо. Платіжний
баланс включає платежі й надходження від зовнішньої торгівлі, різного
виду послуг іноземній клієнтурі (транспортних, поштово-телеграфних від
закордонного туризму)
28,29. Основні види і форми зовнішньоекономічної діяльності.
Митно-тарифне регулювання.
Держава застосовує правові, адміністративні та економічні методи
регулювання ЗЕД
Правове регулювання ЗЕЗ включає:
– розробку та прийняття нормативної бази в Україні та виконання норм
міжнародного права;
– приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій;
– укладання міждержавних угод; (договори про торгівлю та угоди про
ліквідацію подв. оподаткування)
Адміністративне регулювання зовнішніх зв’язків здійснюються за допомогою
таких важелів, як:
– реєстрація суб’єктів зовнішньоекономічних відносин;
– реєстрація зовнішньоекономічних контрактів;
– розробка системи нетарифного регулювання ЗЕЗ;
– митне регулювання;
– оперативне регулювання ЗЕД; ( з метою збалансованого розвитку ЗЕЗ і
удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики
країни в особливих випадках застосовують заходи оперативного регулювання
ЗЕД,а саме: тимчасове зупинення ЗЕД та застосування індивідуального
ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері
зовнішньоекономічних відносин).
До економічних регуляторів належать:
– розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх зносин;
– затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів
суб’єктів ЗЕД;
– система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин;
Тарифні – ті що засновані на використанні митного тарифу; Нетарифні –
всі інші, а саме:
а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що
дозволені до експорту і імпорту)
– квотування (контингентування);
– ліцензування;
б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні
формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і
зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають
імпорту, але по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних
товарів).
Особливості митного регулювання при здійсненні експортно-імпортних
операцій;
а) Митні тарифи і рівні митного регулювання”
Одним із найбільш поширених регуляторів ЗЕД є митний тариф. Практично
всі країни світу за його допомогою вирішують найрізноманітніші завдання:
(від захисту вітчизняного виробника до поповнення державного бюджету за
рахунок коштів, вилучених на кордоні) Спеціально уповноваженим органом
державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет
України.
У міжнародній практиці митне регулювання здійснюється на таких 4-х
рівнях
1. Зона вільної торгівлі. У межах цієї зони країни-учасниці скасовують
між собою торгові бар’єри, зберігаючи їх при цьому відносно третіх
країн. Прикладом вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної
торгівлі (ЄАВТ), яку засновано у 1960р..
2. Митний союз. У межах митного союзу країни-учасниці не тільки
скасовують всі обмеження в торгівлі між собою, але й засновують єдину
систему зовнішніх торговельних обмежень, що усуває тим самим
необхідність існування митної служби на внутрішніх кордонах. Відносно
торгівлі прикладом митного союзу є Європейська економічна співдружність.
3. Спільний ринок, – у рамках якого учасники крім свободи торгівлі
користуються свободою переміщень всіх факторів виробництва (міграція
робочої сили і капіталу).
4. Повний економічний союз, в якому країни-учасниці уніфікують свою
економічну політику стосовно торгівлі, міграції робочої сили і переливу
капіталу.
Митні тарифи – будь-якої країни являють собою перелік товарів, що
обкладаються митом. Ці товари об’єднані в групи за ознакою походження
(рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару.
Митний контроль здійснюється митними службами, які виконують слідуючи
операції:
– фіскальну (справл. мито, митні збори, акциз, ПДВ при імпорті товарів)
– правову (проводять самостійно слідства у справах контрабанди);
– економічну (є органом економічної політики України);
– виконують функцію валютного регулювання (контроль за поверненням
валютної виручки)
30. Основні критерії та показники конкурентоспроможності національних
економік.
Визначальним чинником конкурентоспроможності національної економіки є
наявність умов для формування стійких конкурентних позицій національних
підприємств. Отже, політика підвищення конкурентоспроможності
національної економіки полягає в забезпеченні, насамперед всередині
країни, реального конкурентного середовища та, що не менш важливо,
здатності підприємств вести конкурентну боротьбу, яка має конструктивну
спрямованість. Рівень такого забезпечення і визначає головний критерій
конкурентоспроможності національної економіки.
Складовими конкуренції як економічного процесу є конкурентне середовище
і конкурентоспроможність підприємств та галузей. Фактично різниця між
цими двома складовими є різницею між мікро– та макрорівнями економіки.
Особливістю економічних реформ в Україні став надмірний ухил у бік
макрореформ — створення конкурентного середовища засобами приватизації,
демонополізації, розукрупнення підприємств, лібералізації цін та
торгівлі. Увага ж проблемам розвитку власне підприємств практично не
приділялася. Внаслідок цього спроби налагодження конкурентного
середовища в Україні не справили очікуваного позитивного впливу на
економічну динаміку, а посилення конкурентного тиску внаслідок
лібералізації імпорту не сприяло, як правило, зміцненню
конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та національної економіки
в цілому. Це стало на заваді розвитку в Україні конкуренції як цілісного
регулюючого економічного процесу.
З огляду на те, що конкурентоспроможність підприємств формується в
конкурентній боротьбі внаслідок вибору ними адекватної стратегії
діяльності, відсутність стратегії чи помилки у її виборі призводять до
неефективного витрачання обмежених виробничих ресурсів, втрати часу як
найбільш цінного фактора ринкового успіху. На жаль, стратегія
економічної трансформації в Україні не сприяла виробленню більшістю
підприємств власних конкурентних стратегій, що призводить до їх програшу
у конкурентній боротьбі із зарубіжними компаніями, які вже пройшли етап
власного становлення.
У зв’язку з тим, що конкурентоспроможність будь–якого суб’єкта ринкових
відносин може бути визначена лише в процесі фактичної конкурентної
боротьби, питання зміцнення конкурентоспроможності слід розглядати через
призму проблеми ефективності конкуренції та конкурентних відносин [4].
На жаль, роки економічних перетворень фактично стали роками розгортання
кризи конкурентоспроможності української економіки.
Трансформаційні процеси в Україні в останні роки не сприяли подоланню
монополізму української економіки. Через украй несприятливі умови для
підприємницької діяльності, низьку доступність кредитних ресурсів,
високу зарегульованість економіки загальмовано процес утворення нових
підприємств, а вже створені — позбавлені змоги вести активну інноваційну
діяльність. У результаті, внаслідок природного прагнення до уникання
конкуренції підприємства, що набули господарської самостійності, ведуть
пошук конкурентних переваг в зрощуванні із структурами держвлади та
отриманні відповідних пільг та преференцій або у виході до “тіньового”
сектору економіки, реалізуючи “рентну” модель конкуренції. За такого
становища не доводиться вести мову про встановлення міжнародної
конкурентоспроможності українських підприємств під час конкурентної
боротьби між ними.
Криза конкурентоспроможності стала одним з провідних чинників
загострення соціально–економічних проблем. Аналіз специфіки цієї кризи
вказує на її системність, отже, її подолання вимагає застосування
важелів розбудови високомотиваційного соціально–економічного середовища,
відмінних від існуючих в сучасній практиці. В умовах кризи єдиним
засобом консолідації суб’єктів національної економіки є дотримання
державою економічних інтересів усіх суб’єктів господарювання за умов
підвищення продуктивності праці. Для цього господарський механізм
повинен передбачати безпосередній зв’язок між рівнем доходів громадян,
їх купівельною спроможністю, збільшенням бюджетних надходжень і
зростанням прибутковості національного виробництва та економії всіх
видів ресурсів. Інші шляхи вже виявили свою хибність й неспроможність
реально змінити ситуацію.
Найбільш дискусійними у зв’язку з цим є питання щодо механізмів
досягнення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки.
Одні фахівці пропонують віддати пріоритет стратегії “технологічного
ривка”, інші — посиленню інвестиційного напряму забезпечення структурної
перебудови.
Останніми робиться наголос на беззаперечній здатності інвестицій
примусити запрацювати промисловість і вирішити проблему неплатежів.
Зустрічаються також і думки про необхідність зміцнення національної
грошової одиниці та посилення впливу фінансової політики в цілому.
Останнім часом також посилилося лобіювання різного роду обмежень в
економічній діяльності.
Цілком очевидно, що кожному із зазначених напрямів притаманні виважені і
раціональні пропозиції, які за певних обставин можуть бути залучені до
загальної стратегії відновлення конкурентоспроможності національної
економіки. Але очевидно й те, що жоден з цих напрямів сам по собі не
виконує функцію ініціатора злагодженої й продуктивної праці в Україні.
Одним з важливих напрямів підвищення конкурентоспроможності національної
економіки є орієнтація на інновації і прогресивні технології. У
забезпеченні даного напряму доцільно застосовувати пільгове
оподаткування для цих типів виробництва. Українська модель економіки
повинна закласти у внутрішньому середовищі підвалини для
високопродуктивної праці. При цьому держава повинна охороняти
мотиваційні можливості внутрішнього середовища та підтримувати ефективну
роботу всіх суб’єктів господарювання.
Отже, основними умовами розбудови високого рівня конкурентоспроможності
національної економіки є такі:
1) переведення функціонування всіх суб`єктів економіки на ефективну
роботу в умовах конкурентного середовища;
2) забезпечення паритетності міжгалузевого переливу капіталу за рахунок
вирівнювання умов капіталотворення на різних сегментах ринку;
3) залучення “тіньового” сектору до сфери легального обігу фінансових
ресурсів і розширення на цій основі власних ресурсів для здійснення
підприємницької діяльності;
4) формування економічної політики з урахуванням пріоритетів
національної безпеки;
5) переорієнтація на внутрішні джерела розвитку з метою зниження
залежності від країн–партнерів та міжнародних організацій;
6) створення стабільної та несуперечливої нормативно–правової бази для
впровадження стратегії підвищення конкурентоспроможності національної
економіки України.
38.Соціальні наслідки ринкових трансформацій 1990-99 рр.
Десятилітня економічна криза має два чітко виражені періоди:
1990–1995 рр. – період стрімкого (прогресуючого) нарощування темпів
падіння;
1995–1999 рр. – період поступової санації (оздоровлення) – скорочення
інтенсивності падіння і накопичення передумов виведення економіки з
кризи.
Упродовж 1990-1995 рр. в економіці України тривала затяжна криза. В цей
період економіка зазнала найвідчутніших втрат: ВВП на душу населення
знизився на 46,5%, промислове виробництво – на 40,6%, с/г – на 32,5%.
У 1993 р. Україна зазнала найбільшого у світі злету інфляції — на
10155%.
Лише у 1994 році падіння ВВП склало 22,9%, а промислового виробництва –
27,8%.. Повністю розбалансованою виявилася грошова та фінансова система.
Дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією НБУ. Інших
механізмів його обслуговування не було. Наслідком цього стала рекордна
(навіть за світовими стандартами) гіперінфляція, яка перевищила 10 250%.
Тільки за 1994 рік валютний курс українського карбованця в доларах США
знизився у 8,3 раза.
Ситуація ускладнилася практичною відсутністю основних атрибутів
національної економіки, втратою дієздатності держави, глибокими
суперечностями між законодавчою та виконавчою владами, далеко не в
усьому сприятливою зовнішньоекономічною та політичною кон’юнктурою. Стан
української економіки характеризувався розладом фінансово-кредитної та
грошової систем, платіжною кризою, скороченням матеріального
виробництва, спадом інвестиційної діяльності та стрімким падінням
життєвого рівня населення.
Перехід від високомонополізованої планової економіки до змішаної
економіки конкурентного типу в Україні значною мірою був ускладнений
через успадковані від колишнього СРСР структуру і спеціалізацію
української економіки, а також внаслідок істотних прорахунків
економічного й політичного характеру.
Економічна спадщина
Внаслідок спеціалізації економіки, сформованої впродовж багатьох
десятиріч на основі розподілу праці в Радянському Союзі, Україна
виробляла в середньому лише близько 20% кінцевого продукту. У
промисловому секторі їй було відведено роль виробника напівфабрикатів із
низьким вмістом додаткової вартості. Слід зважити й на те, що 1990 р.
частка міжрегіональної торгівлі у загальному обсязі торгівлі України
становила 82.1%, себто Україна залежала від зовнішньоекономічних зносин
більше, ніж інші країни — члени колишньої Ради Економічної
Взаємодопомоги (РЕВ) та більшість країн Європейського Співтовариства
(ЄС).
Рішення про перехід до взаємних розрахунків за енергоносії за світовими
цінами, прийняте республіками колишнього Радянського Союзу, дуже
негативно відбилось на українській економіці. Так, якщо 1991 р. середня
ціна імпортованої сирої нафти дорівнювала 50 доларів США за тонну, то
наприкінці 1993 р. вона вже піднялась до рівня світової ціни —близько
120 доларів за тонну. В середині 1993 р. Україна отримувала природний
газ із Росії й Туркменистану за ціною від 15 до 30 доларів за тисячу
кубічних метрів, а на початку 1995 р. ця ціна сягнула вже 70 доларів , і
до сьогодні вона постійно коригується у бік її збільшення.
Рекордно високий рівень інфляції в Україні 1993 р. значною мірою
спричинений саме цим стрімким підвищенням цін на енер гоносїї. За
підрахунками фахівців, більш як 85-90% загального обсягу спаду
виробництва пов’язано з недостатньою забезпеченістю промисловості й
сільського господарства України енергоресурсами . Слід зазначити, що,
згідно з попередніми розрахунками фахівців на підставі прогнозованих
потреб ключових галузей лроми-словості України, у 1995-1996 роках
очікується стрімке зростання споживання і, відповідно, імпорту нафти й
вугілля
Помилковість і невизначеність економічної політики перших років
незалежності
Всеосяжна економічна й політична криза багато в чому пов’язана з
невизначеною, а часом просто деструктивною економічною політикою перших
років після здобуття незалежності. Прагнення до якнайскорішого демонтажу
адміністративно-командної системи і звільнення від пануючого
ультраетатизму закономірно вивело на передній план неоліберальну
ідеологію, що спиралась на дерегуляцію й роздержавлення економіки. Це
був шлях епігонства ідей монетаризму як універсальної моделі ринкової
трансформації без урахування економіко-соціологічних реалій України.
Помилки в соціальній політиці. Через нерозуміння справжніх причин
інфляції у 1992-1993 роках проводилась принципово помилкова соціальна
політика. Вона обґрунтовувалась тезою про існування в Україні інфляції
попиту, породженої надмірною платоспроможністю населення. Тому головним
завданням соціальної політики вважалася штучна консервація доходів
населення.
Цінова лібералізація за умов паралельного стримування фонду оплати
праці, введення в податкову систему податку на доходи (що спонукало до
першочергового згортання доходів у структурі витрат на оплату праці)
призвели до глибоких вартісних деформацій в економіці. В річному
обчисленні реальна заробітна плата знизилась упродовж 1992 р. більш ніж
на 40% порівняно з кінцем 1991 р., що призвело до відповідного
скорочення фонду споживання на 10.2% у 1992 р. і на 21.8% у 1993 р.
Частка оплати праці у виробленому національному доході знизилась у 1993
р. до 35.1% проти 59.1% у 1990 р. У 1994 р. середня заробітна плата в
кра’їні забезпечувала лише 40% прожиткового мінімуму, а в цілому І$
Україні за два з половиною роки (1992 —перша половина 1994 рр.) життєвий
рівень знизився наполовину.
Прорахунки в інтелектуальному забезпеченні політики реформування. Поруч
із помилками у сфері здійснення економічної політики однією із глибинних
причин сучасної кризи виступає наявне й досі неадекватне розуміння
основних засад функціонування західних економічних моделей. Цим
пояснюється кидання від ринково-романтичних до ретро-соціалістичних
рецептів трансформації української економіки, декларативний характер
багатьох положень президентської ринкової програми, низька ефективність
новітньої української економічної політики щодо Ідійснення
цілеспрямованої ринкової стратегії розвитку.
Попри те, що Україна мала певний історичний досвід функціонування
ринкової економіки і відповідної ринкової філософії (період
індустріалізації країни в останній чверті XIX ст. — на початку XX ст.),
це не свідчить про інтелектуальну спроможність України розробити
програму ринкової трансформації суспільства виключно на ґрунті
національного наукового потенціалу і традицій національної економічної
спадщини. По-перше, генетичний код розвитку економічних знань в Україні
був штучно перерваний і зазнав Істотних змін за роки панування
радянської влади, а сама економічна теорія донедавна лише виконувала
функції тлумачення волюнтаристської політики КПРС. По-друге, некоректні
самі спроби адаптувати загальні ринкові ідеї столітньої давності до
вирішення принципово нових економічних завдань сьогодення, ігноруючи при
цьому сучасні надбання світової економічної науки.
На думку багатьох західних експертів, проблеми України не є чимось
унікальним, і тому пошуки якогось особливого шляху виходу країни з
кризи, відтягування в часі радикальних економічних перетворень (зокрема,
приборкання інфляції) ведуть до поглиблення депресії, що згубно впливає
на формування всієї інфраструктури ринку. Досвід багатьох
постсоціалістичних країн (Угорщини, Чехії, Польщі, навіть Росії)
неспростовно свідчить: прогрес у реформах можливий лише за умови
значного впливу західних ідей і рецептів переходу від тоталітаризму до
ринку.
Період 1994-1999 рр., незважаючи на суперечливість оцінок його
результатів, залишить помітний слід у реалізації стратегії економічних
та соціальних реформ, наближенні України до сучасних надбань світового
розвитку. Звичайно, на цьому шляху було допущено багато помилок та
недоліків. Однак безпрецедентність здійснюваних перетворень, пов’язаних
не лише з докорінною зміною соціально-економічних відносин, а й з
формуванням принципово нової економічної системи, дав підставу говорити
про здійснене з необхідним розумінням та повагою.
1. У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе ознаки
економічної стабілізації. В основному подолано падіння ВВП. Обсяг
промислового виробництва зріс на 4,3%. Принципове значення у цьому мають
випереджаючі темпи зростання (+7,2%) виробництва товарів народного
споживання, в т.ч. непродовольчих товарів (+10,2%). Зростання випуску
промислової продукції зафіксовано у 21 регіоні. Капіталовкладення в
основні фонди збільшилися на 2,9%. На 7,5% зросли обсяги житлового
будівництва. Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту
Державного бюджету України (з 6,6% від ВВП – у 1997 р. до 1,5% – у 1999
р.). В передбачуваних межах утримувався рівень інфляції (19,2%).
Стабілізаційні процеси мають об’єктивні передумови. Такими передумовами
є системні перетворення, що відбуваються в українській економіці,
досягнення відносно низького рівня інфляції та подолання штучно
утримуваної впродовж 1996-1997 рр. надмірної ревальвації валютного курсу
гривні, демонтаж фінансової піраміди, поліпшення умов
зовнішньоекономічної діяльності.
Позитивний вплив на стабілізацію справляють реструктуризація
підприємств, їх адаптація до умов ринкової кон’юнктури. Практично у всіх
галузях промисловості сформувалися “точки зростання”. Це підприємства,
що виробляють потрібну ринкові конкурентноспроможну продукцію. Приклад
тому – харчова та деревообробна промисловість, де обсяги виробництва за
минулий рік зросли відповідно на 7,8% і 23,6%. Такі ж “точки зростання”
сформувалися і в окремих галузях машинобудування, в т.ч. й тих, що
пов’язані з виробництвом високотехнологічної продукції. На 14,2% зросли
обсяги виробництва у верстатобудуванні та інструментальній
промисловості, яка забезпечує оновлення виробничих фондів та
технологічної бази промисловості.
2. 3 1994 по 1999 р. в економіці сталися також глибокі якісні зміни.
Сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову,
платіжну, податкову, митну, банківську та інші системи, що у своїй
сукупності визначають економічну інфраструктуру нашої держави. Вагомим
здобутком стало проведення у 1996 p. грошової реформи, забезпечення
відносної валютної стабілізації.
Знайшло своє вирішення й інше: сформовано базові засади багатоукладної
економіки. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Йде
активний і незворотний процес утвердження механізмів приватної
власності, розширення корпоративного та приватного секторів економіки.
Реалізуються завдання земельної реформи. Утверджується реальний власник
землі. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких
становить більше половини земельних угідь країни. В основному завершено
приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали близько 11 млн.
громадян.
Здійснено відчутні заходи щодо лібералізації господарських зв’язків. У
1994 р. 70% цін регулювалися державою. Дотації на комунальні послуги
складали 95% від їх вартості, на хліб –60%. У країні існував режим
адміністративно-зафіксованого валютного курсу. Дефіцит бюджету
автоматично покривався емісією Національного банку. Ці рудименти
адміністративної економіки відходять у минуле. В Україні утверджено
ринковий механізм ціноутворення, здійснено непростий перехід до світових
цін, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Вирішення цих
завдань забезпечило подолання хронічної дефіцитності національної
економіки, товарну насиченість ринку. Адміністративній економіці таке
було не під силу. Понад 70 років ми жили в умовах гострого товарного
дефіциту.
В економіці утверджено основи ринкової інфраструктури. На кінець 1999 р.
в Україні зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних
компаній та фондів, 2250 аудиторських фірм, 262 страхові компанії, 340
бірж, 390 кредитних спілок. Відбулося становлення фондового, товарного,
грошового та валютного ринків. Завершено формування дворівневої
банківської системи. Поступово опановуються складні механізми ринку
державних цінних паперів.
Однією з найбільш прогресуючих в українській економіці виявилася сфера
зовнішньоекономічної діяльності: з 1993 по 1999 р. частка експорту
товарів та послуг у структурі ВВП зросла з 26 до 53%. Експорт зростав
значною мірою за рахунок вивезення товарів та послуг у країни далекого
зарубіжжя. Їх частка у 1999 р. становила 64%. 3 1996 р. Україна
забезпечує в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо. Із 484
млн. дол. у 1994 р. до 3248 млн. дол. у 1999 р. зросли прямі іноземні
інвестиції.
Наведені показники є свідченням того, що в Україні на практиці
реалізується модель відкритої конкурентної економіки, утвердження якої
було одним із ключових завдань економічних перетворень, визначених у
жовтні 1994р.
За всіх складнощів трансформаційних процесів позитивні зрушення
здійснюються і в сфері соціальних відносин, зокрема у соціальній
структурі суспільства. Відбувається інтенсивний процес формування
прошарку підприємців, який відіграє дедалі відчутнішу роль у всіх сферах
суспільного життя: економіці, політиці, гуманітарному розвитку держави.
Утверджується широкий прошарок власників акцій, нерухомості, земельних
ділянок тощо. Нині майже 15 млн. осіб є акціонерами та власниками
земельних паїв. З виходом економіки з кризи їх позиції в розподілі
прибутків, забезпеченні реального впливу на управлінські процеси будуть
зміцнюватися.
Дедалі більшою мірою утверджуються економічна свобода, можливості
вільного вибору сфери господарської діяльності, самоствердження та
реалізації особистості. На цій основі змінюється суспільна психологія.
Люди усвідомили необхідність “рахувати гроші” і починають розуміти, що
їх економічний стан залежить у першу чергу від них самих. Повернення до
радянських часів для багатьох співвітчизників здається неможливим,
катастрофічним. Особливо це стосується найбільш дієздатної частини
населення, молоді, людей, що отримали у своє розпорядження власність.
Саме цей соціальний прошарок і стає нині основним гарантом дальшого
поглиблення реформ, курсу ринкових перетворень, яким Україна іде у нове
тисячоліття.
3. Водночас позитивний вплив реформ на стан національної економіки досі
недостатній. В економіці ще не накопичено необхідного потенціалу
економічного зростання. Не забезпечено зміцнення фінансової системи
держави – перш за все фінансів підприємств і організацій, підвищення
загальної конкурентоспроможності, структурного оновлення економіки. У
критичному стані перебуває аграрний сектор. Понад 87% КСП є збитковими.
Низька рентабельність промисловості та інших галузей економіки. На 42%
знизилася продуктивність праці, в т.ч. у промисловості – на 21%,
сільськогосподарських підприємствах – більш як у 2 рази. Критичною є
ситуація з формуванням обігових коштів підприємств і організацій.
Посилюється незбалансованість відтворювальних пропорцій, зростають
цінові та структурні диспропорції. Відсутні ознаки подолання платіжної
кризи. Можливості економічного зростання стримуються недосконалістю
бюджетних відносин та потребами використання значної частини фінансових
ресурсів на обслуговування зовнішнього боргу.
Небезпечними стають структури деформації, які були притаманні
українській економіці ще за часів адміністративно-командної системи. За
останні роки ця ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою
ускладнилася. У 1999 р. тривала тенденція до скорочення питомої ваги
галузей, що виробляють продукцію інвестиційного призначення
(машинобудування та будівельні матеріали). Минулого року частка
машинобудування у структурі промислового виробництва склала 13,8% проти
30,7% у 1990 р. За цей же час майже у 8 разів скоротилася питома вага
легкої промисловості. Водночас продовжує зростати частка найбільш
енергоємних та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної,
металургійної, хімічної). У 1999 р. вона досягла 59% проти 26,5% у 1990
p.
Тривалий спад виробництва унеможливлював досягнення відчутних зрушень у
соціальній політиці. 3 1994 по 1999 р. знижувався життєвий рівень людей.
Значне розшарування населення за рівнем доходів, штучне заниження
вартості робочої сили (як і низький рівень соціальних витрат) переросли
в один із головних чинників, які стримують розширення внутрішнього
ринку, технологічне оновлення виробництва.
Невирішеність соціальних питань та зубожіння значної частини населення,
великі суми заборгованості з заробітної плати, соціальних виплат та
пенсій, вимушені простої значної частки виробництва й відповідно
приховане та зареєстроване безробіття, загострення демографічної
ситуації, стагнація медицини, сфери послуг, освіти, науки та культури,
високий рівень корупції та злочинності –все це реальності нашого
сьогодення, які однозначно доводять: соціально-економічна ситуація в
країні лишається складною. Немає гарантій, що фаза відносної
макроекономічної стабілізації обов’язково переросте в економічне
зростання. Нестійкість стабілізаційних процесів, загострення у
фінансовій сфері можуть призвести до нового витка економічної кризи.
31.Основні політичні та економічні чинники трансформаційних перетворень.
Одним з найважливіших факторів утвердження реального суверенітету
України є проведення зовнішньоекономічної політики, яка забезпечувала б
інтеграцію національної економіки до світової, надійно захищала
український ринок, сприяла здійсненню ефективної структурної перебудови
і розвитку ринкових відносин.
Економічна інтеграція є об’єктивним процесом розвитку стійких
взаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами, Їх
пристосування одне до одного з метою найбільш ефективного використання
своїх ресурсів. Необхідність економічної інтеграції як для України, так
і інших держав обумовлена об’єктивними потребами економічного зростання
та інтернаціоналізації господарської діяльності. Україна належить до тих
держав, чий економічний розвиток тривалий час базувався на використанні
внутрішніх ресурсів.
Нині економіка України характеризується низьким ступенем участі в
міжнародному поділі праці. Зовнішня торгівля перебуває у скрутному
становищі. Ще більше занепокоєння викликає нераціональна товарна
структура зовнішньої торгівлі країни.
Серйозною перешкодою на шляху розвитку зовнішньоекономічних зв’язків
країни є величезний розмір зовнішнього боргу.
В той час, як інформаційно-технологічна революція корінним чином змінює
структуру світового виробництва і міжнародного обміну, посилює
взаємозалежність держав, наша країна виявилась осторонь світових потоків
капіталів, науково-технічних знань, міжнародної кооперації.
Ситуація, що склалась, значною мірою відбиває загальний кризовий стан
економіки України. Зокрема вона є результатом слабкої експортної бази
країни. Продукція більшості галузей народного господарства є
неконкурентноспроможною на світовому ринку. Участь України в
міжнародному поділі праці гальмується недостатньо розвиненою
інфраструктурою зовнішньоекономічної діяльності, оскільки раніше вона
була пристосована до умов державної монополії.
.
Сучасний етап світового розвитку характеризується збільшенням масштабів
господарської діяльності, поглибленням інтеграційних процесів і
міжнародного поділу праці, посиленням економічної взаємодії і
взаємозв(язку між країнами.
Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі
Ще жодна країна не спромоглася створити ефективну національну економіку,
ізолювавши себе від світової економічної системи.
Україна, як й інші постсоціалістичні країни, довгі роки мала жорсткі
обмеження на зовнішню економічну діяльність. Саме тому, ще й сьогодні її
економіка характеризується низьким рівнем економічного зростання. Більше
того, в Україні низький обсяг експорту, який поєднується з його вкрай
незадовільною структурою. Україна, що впродовж десятиріч перебувала в
ізоляції від світових ринків, сьогодні експортує лише три основні
категорії товарів: сировину, продукцію металургії, цукор. Машини,
устаткування та інші механізми (враховуючи воєнний експорт) становлять
лише 14,1 % експортного обороту1. Такий стан робить розвиток
українського експорту повністю залежним від коливань кон’юнктури на
зовнішньому ринку, а структура українського зовнішньоторговельного
обміну все більш набуває рис, притаманним слаборозвинутим в економічному
розумінні, країнам.
Існуюча модель входження України до світового господарства, основою якої
є обмін сировини і товарів традиційного експорту на товари переважно
споживацького призначення, створює перепони прогресивним структурним
перетворенням української економіки.
Ситуацію погіршує також вплив світовою ринку на внутрішнє ціноутворення.
Цьому сприяли, як “шокова” відміна контролю за цінами у країні і
введення конвертованості національної валюти, так і наближення
внутрішніх цін до світових”. Світові ціни стали орієнтиром для
вітчизняних експортноорієнтованих галузей, почався перехід і до похідних
від світових цін на внутрішньоукраїнській торгівлі імпортними і
імпортнозамінними товарами. Результатом цього стало те, що внутрішні
ціни на основні українські товари перебільшили світові (в перерахунку за
поточним курсом гривні). Така переорієнтація на світові ціни без
структурних перетворень, впровадження новітніх технологій і наявності
розвинутої ринкової структури, призвели до неконкурентоспроможності за
ціновими параметрами цілої низки продукції вітчизняного виробництва.
Як свідчить світовий досвід, внутрішні і світові ціни на продукцію в
різних країнах відрізняються. Саме така різниця є об’єктивною основою
міжнародного поділу праці і участі країни в цьому процесі. Внутрішні
ціни відбивають суспільне необхідні витрати праці, ідо складаються в
кожній окремій країні через особливості її соціально-економічного
розвитку і специфіку зовнішньоекономічних зв’язків.
Фактором, що гальмує процес вдосконалення структури
українського зовнішньоторговельної о обміну, є нестабільність валютного
курсу. Із введенням єдиного ринкового курсу почалося підвищення його
відносної вартості щодо долару.
Наслідком цього процесу, як правило, є зниження ефективності експорту і
підвищення ефективності імпорту, що призводить доскорочення першого і
збільшення другого.
Однак класичні наслідки ревальвації в Україні проявляються не повною
мірою, що зумовлено специфікою фінансової ситуації в країні. Зростання
неплатежів, бартеризація обміну, розповсюдження грошових сурогатів
роблять експорт більш привабливим, ніж поставки на внутрішній ринок: при
експорті гарантована оплата відвантаженої продукції реальними грошима.
Обмеженість внутрішнього платоспроможного попиту перешкоджає збільшенню
імпорту.
Разом з тим, експорт все більшої кількості вітчизняних товарів стає
збитковим, а імпорт -все більш прибутковим. Таким чином, укріплення
гривні обертається придушенням вітчизняного виробника, перш за все в
експортноорієнтованому та імпортнозамінному секторах.
Отже, лібералізовані зовнішньоекономічні зв(язки, амортизуючи
незбалансованість попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, не завдали
кардинального впливу на вітчизняне виробництво, перш за все на його
структуру, посилили труднощі і породили нові проблеми. Очевидним є те,
що досягнутий ступінь зовнішньої відкритості української економіки не
враховує реальних можливостей країни. “Шокова” лібералізація
зовнішньоекономічної діяльності, підпорядкована вирішенню окремих
поточних завдань, призвела до того, що у системі зовнішньоекономічного
регулювання утворилася низка слабких ланок, які суттєво знизили
керованість економічними зв’язками з боку держави.
Надавши простір для дії ринкових сил і механізмів у сфері господарчої
взаємодії із зовнішнім світом, держава намагалась здійснювати регулюючі
і контрольні функції у сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом
використання прийнятих у світовій практиці інструментів. Маючи
можливість використовувати у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності
практично весь спектр загальноприйнятних засобів і методів, державні
органи освоїли і відносно ефективно застосовують лише деякі з них:
імпортний тариф, податки на імпорт (ПДВ і акцизи), ліцензування ввозу і
вивозу специфічних товарів, валютний курс гривні, контроль за
надходженням експортної виручки, режим функціонування в Україні
іноземного капіталу і засоби економічної дипломатії.
В той же час, недостатньо використовувались прийняті в зарубіжній
практиці інструменти протекціоністського захисту національного
виробництва і внутрішнього ринку. З досвіду країн ринкової економіки
добре відомо, що за умов депресії і Швидкого зростання конкуруючого
імпорту, у зовнішньоекономічній політиці відбувається зсув у бік
протекціонізму. Більше того, в кризових ситуаціях істотно зростає роль
держави, а для регулювання зовнішньоекономічних операцій
використовуються в першу чергу нетарифні, адміністративні методи, котрі
мають найбільший ефект. Результатом цього, за оцінками багатьох
спеціалістів, наша країна вийшла на більш високий рівень лібералізації
зовнішньоекономічної діяльності і відкрила вітчизняний ринок для
іноземної конкуренції більше, ніж це було зроблено в інших країнах
сбіту. Це підсилює труднощі господарювання, які переживає наша країна,
шкодить економічній безпеці держави, а також послаблює міжнародні
позиції України, позбавляючи її можливості адекватної реакції на
дискримінаційні заходи зарубіжних партнерів.
Таким чином курс на лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності і
відкриття вітчизняної економіки відповідає загальним принципам і
напрямкам ринкових перетворень. Однак, помилки і недоліки в ході
проведення політики лібералізації і формування державної системи
зовнішньоекономічного регулювання (в першу чергу, в галузі недостатнього
використання захисних заходів і державної підтримки промислового
експорту) визначили низку серйозних труднощів і деформацій у самому
процесі зовнішньоекономічного розвитку країни.
В процесі трансформації економіки України особливе значення має той
аспект державної політики, який передбачає розробку ефективного
механізму використання внутрішнього потенціалу країни з урахуванням
зовнішньоекономічних факторів стабілізації
32.Основні чинники економічного зростання 2000-2004рр.
Тривалий період економічного зростання засвідчив формування в Україні
економічних механізмів, які стимулюють продуктивну діяльність суб’єктів
господарювання щодо збільшення обсягів виробництва та господарських
оборотів, підвищення конкурентоспроможності, освоєння нових ринків
збуту. Ці механізми перебувають як у площині об’єктивних
макроекономічних закономірностей, сформованих внаслідок ліберальних
економічних реформ, що утворили критичну масу самостійних економічних
суб’єктів та середовище їхньої взаємодії, так і у площині заходів
державної політики, яка створила відповідні умови для діяльності цих
суб’єктів.
У 2003 р. спостерігався подальший розвиток зазначених тенденцій.
Розглянемо основні чинники економічного зростання в Україні у 2003 р.
1. Значне прискорення темпів зростання експорту, що сприяло розвитку
насамперед металургійної, хімічної та нафтопереробної галузей, а також
машинобудування. У вартісному вимірі обсяги експорту товарів і послуг
зросли порівняно з попереднім роком на 5,6 млрд дол. США, що складає три
чверті сумарного приросту ВВП у доларовому еквіваленті або 55 % ВВП.
Темпи зростання експорту значно випереджають темпи приросту ВВП та
промислового виробництва, що свідчить за суттєве посилення цього чинника
економічної динаміки у 2003 р. порівняно з попереднім роком (у 2001-2002
рр. частка експорту щодо ВВП становила 52 %). Збільшення обсягів
експорту відбулося внаслідок поліпшення зовнішньоекономічної кон’юнктури
та ревальвації євро щодо долара США (за рік вона склала 17 %), що, за
збереження сталого номінального обмінного курсу гривні щодо долара,
сприяло збільшенню цінової конкурентоспроможності українських товарів на
зовнішніх ринках.
2. Активна ремонетизація економіки, яка відбувалася внаслідок поповнення
валютних резервів Національного банку України, а також завдяки різкому
збільшенню обсягів рефінансування комерційних банків. Грошова маса М3
зросла за 2003 р. на 47,0 %, а рівень монетизації економіки сягнув 36,0
%. Спрощення доступу підприємств та населення як до коротко- так і до
довгострокових кредитних ресурсів дозволило пожвавити економічний
оборот, стало важливим чинником зростання споживчого попиту на товари
тривалого користування та активізації інвестиційної діяльності
підприємств.
3. Активізація інвестиційної діяльності завдяки зростанню доходів
підприємств-експортерів, реалізації коштів, нагромаджених за період
економічного зростання, випереджаючому зростанню довгострокового
кредитування комерційними банками, збільшенню припливу іноземних
інвестицій, в тому числі – в реальний сектор економіки. Загальний обсяг
інвестицій збільшився у 2003 р. на 31,3 %. Це сприяло підвищенню попиту
на інвестиційну продукцію вітчизняного походження. Одним з чинників
активізації інвестиційних процесів слід вважати також посилення
фіскального тиску, яке привело до збільшення частки „офіційного”
прибутку підприємств.
4. Продовження зростання споживчого попиту населення. Цей чинник у 2003
р. істотно поступився позиціями у ряді факторів економічної динаміки. За
рік реальні доходи населення збільшилися лише на 5,8 %, істотно
відстаючи від темпів приросту промислового виробництва, що загальмувало
приріст споживчого попиту на товари повсякденного споживання.
Підтримання приросту споживчого попиту, в тому числі за рахунок товарів
тривалого користування, стало можливим завдяки суттєвому розширенню
споживчого кредитування та витрачанню готівкових заощаджень населення
(при зростанні номінальних наявних доходів за рік на 15,8 % витрати
зросли на 19,3 %, причому одночасно спостерігалося зростання банківських
вкладів населення в національній валюті на 68,2 %).
5. Належне виконання плану бюджетних видатків, що забезпечило стійкий
рівень державного попиту та зростання доходів працівників бюджетних
організацій та установ, з відповідним підвищенням їхньої купівельної
спроможності (причому видатки зведеного бюджету зросли порівняно з 2002
р. на 25,4 %, в той час як доходи – на 21,3 %, що свідчить про певне
посилення стимулюючої ролі бюджетних важелів). Позитивну роль відіграло
зростання рівня монетизації економіки, яке полегшило доступ підприємств
до ліквідних ресурсів, необхідних для своєчасної сплати податку.
Оскільки фіскальне вилучення коштів не зростало пропорційно приросту ВВП
(за даними Рахункової палати України, реальні доходи зведеного бюджету,
обчислені за порівняними умовами, зросли лише на 2,9 %), це виявилося
додатковим стимулом зростання та посилення інвестиційних процесів.
6. Детінізація економічної діяльності, яка відбулася за рахунок активних
дій ДПА України щодо впорядкування процесу сплати податків, дій
Міністерства фінансів щодо посилення контролю за витрачанням бюджетних
коштів, посилення контролю в грошово-кредитній сфері з боку НБУ. Як
ознаки детінізації слід, зокрема, розглядати підвищення реальної
ефективної ставки по податку на прибуток підприємств (за 2003 р.
надходження від податку на прибуток склали 35,3 % прибутків прибуткових
підприємств, 65,0 % від сукупного фінансового результату підприємств
України проти 25,1 % і 64,2 % відповідно у 2002 р.), різке зростання
офіційного чистого фінансового результату підприємств (воно склало 38,7
%, причому сумарний збиток скоротився на 25 %, що засвідчило згортання
механізмів “тінізації” через штучну збитковість підприємств), зниження
частки готівки в грошовій масі тощо.
Суперечності чинників економічного зростання знайшли відбиток у
структурі промислового зростання. За рік було досягнуто рекордного
показника зростання промислового виробництва – 15,8 %, причому
спостерігалося певне поліпшення структури промисловості України завдяки
тому, що найвищі темпи зростання – 35,8 % – було відзначено в
машинобудуванні. Позитивну роль у розвитку цієї складної галузі
відіграли ремонетизація економіки зі збільшенням оборотних коштів
підприємств, та розширення кредитування. Між тим, найшвидше зростало
виробництво в автомобільній промисловості (119,2 %) та залізничному
машинобудуванні (72,2 %), в той час як галузі, які виробляють
інвестиційну продукцію, демонстрували більш повільне зростання
(виробництво машин для переробки сільгосппродуктів зросло на 16,4 %,
верстатів – на 16 %, сільськогосподарських машин – на 3 %). З огляду на
те, що, за приблизними підрахунками, у 2003 р. експортувалося близько
половини виробленої в Україні продукції машинобудування, як визначальний
чинник зростання в машинобудуванні слід розглядати саме експортне
виробництво.
Між тим, частка машинобудування в національній економіці залишається
вельми низькою (13,6 %, що на 1,1 пункту вище за показник 2002 р.).
Чверть промислового виробництва становить продукція металургії та
металообробки, темпи зростання якої завдяки поліпшенню
зовнішньоекономічної кон’юнктури суттєво прискорилися та склали 14,3 %
проти 3,9 % за 2002 р. Це ж саме стосується хімічної та нафтохімічної
промисловості (зростання склало 16,8 % проти 6,5 % торік). Реальне
домінування металургійної галузі підтверджується структурою фінансових
потоків: нею отримано 54,5 % чистого фінансового результату в
промисловості. Загалом на частку базових галузей промисловості
(металургія та металообробка, хімічна, нафтохімічна промисловості та
нафтопереробка), видобувної промисловості та виробництва та розподілу
електроенергії, газу і води припадало 71 % прибутків, отриманих у
промисловості. Це зумовило значні труднощі в розвитку інших галузей, в
тому числі тих, що є пріоритетними на шляху формування інноваційної
моделі розвитку.
Недостатньо визначеним залишається становище в інноваційній сфері. У
2003 р. відбулося помітне (на 17,8 %) зменшення кількості підприємств,
які впроваджували технологічні інновації. Кількість освоєних нових видів
продукції скоротилася порівняно з попереднім роком на 67,6 %. Частка
інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції
зменшилася з 7,0 % до 5,1 %. Обнадійливим є те, що порівняно з минулим
роком на 29,8 % зросла кількість впроваджених нових технологічних
процесів (хоча це й становить лише половину від показника 1995 р.),
проте реалізація їхнього інноваційного потенціалу залежить як від
сприятливості макроекономічної кон’юнктури, так і від виваженості
державної економічної політики.
У 2004 р. зазначені тенденції загалом збереглися. Відбулося помітне
посилення експортного чинника економічної динаміки, зумовлене тривкою
сприятливою кон’юнктурою на традиційних ринках українського експорту. За
січень-травень виробництво в машинобудуванні зросло на 36,5 %, в чому
визначальну роль відіграв саме експортний чинник: експорт галузі
збільшився у 2,3 разу. Завдяки цьому частка машинобудування в експорті
збільшилася до 20 % порівняно з 13 % у минулому році. За підсумком
першого кварталу експорт товарів і послуг зріс у порівнянні з
аналогічним періодом минулого року на 40,2 % і склав 71,7 % ВВП.
Зростання продажу валюти експортерами викликало потребу в активізації
гривневих інтервенцій Національного банку (89 % приросту грошової маси
за 4 місяці року), які компенсувалися шляхом посилення обмежувальних
заходів на інших напрямах монетарної політики. Збільшився дефіцит
ліквідних ресурсів, що виявилося у значному зростанні сумарної
кредиторської заборгованості суб’єктів господарювання. Дещо
уповільнилися темпи приросту банківського кредитування, в той час як в
його структурі зросла частка довгострокових кредитів (вони зросли за І
квартал на 14,7 % за загального збільшення кредитування на 8,5 %).
Відбулося збільшення потенційної місткості споживчого ринку. За
січень-травень номінальні наявні доходи населення зросли на 19,7 %,
реальні – на 15,0 %. Проте за цей самий час витрати населення
збільшилися лише на 19,2 %, що засвідчило певну зміну споживчих настроїв
та відновлення схильності до заощадження.
&
F)
AE
&
F)
AE
t
x
??&?
????
??&?
D
l
?
ae
&
F-
gd1/2MA
&
F
°
&
F*
AE
gdOx’ ра чинників економічного зростання відіграла стерилізуючу роль
щодо вимушеного приросту грошової маси. Це призвело до своєрідних
„ножиць цін” між цінами на експортну продукцію та на продукцію,
зорієнтовану на внутрішній ринок, а також випереджаючого зростання
оптових цін у промисловості (14,3 % за січень-червень проти 4,4 %
зростання споживчих цін).
Таким чином, у 2003 – першому півріччі 2004 рр. завдяки сприятливій
зовнішньоекономічній кон’юнктурі відбулося фактичне відновлення
експортної моделі. Проте, завдяки нагромадженому потенціалу
інституційних змін, стійким ремонетизаційним процесам, накопиченню
ресурсів фінансової сфери ця модель набула інвестиційної спрямованості.
Інвестиційний аспект надає додаткової стійкості експортній моделі, яка
значною мірою залежить від факторів міжнародної економічної кон’юнктури,
та створює потенційну можливість модифікації моделі з розширенням
внутрішніх ринків, поступовим переходом до інвестиційно-інноваційної
моделі розвитку. Така можливість може бути реалізована в разі оволодіння
дієвим міжнародно – визнаним інструментарієм стимулювання економічного
зростання та позитивних структурних зрушень.
33.Потенціал та структурні проблеми інтеграції України до Європейського
Союзу.
Пріоритетом України у сфері зовнішньої політики залишається реалізація
розробленої й сформульованої протягом 1994-2004 рр. державної стратегії
європейської інтеграції. Ця стратегія базується на усвідомленні
українцями реального місця держави в системі міжнародних відносин, є
ключовим засобом втілення у життя фундаментальних національних інтересів
і вирішення завдань реформування економічної та політичної системи.
Сьогодні виникає потреба приведення українських євроінтеграційних планів
у відповідність з новими реаліями. За нинішніх умов і обставин вступ
України до ЄС міг би призвести до ситуації так званої “шокової терапії”,
яка мала місце у низці постсоціалістичних країн під час трансформаційних
перетворень. З огляду на це занепокоєння української сторони викликає не
сам факт відсутності України серед наступних кандидатів на вступ до ЄС,
а відсутність від останнього чіткої відповіді на питання про можливість
вступу до єдиної Європи.
На зміст очікуваного від Євросоюзу “сигналу” у відповідь на активізацію
українських євроінтеграційних прагнень й їх концентрації навколо питання
про перспективи “єврочленства” може вплинути внутрішньополітична
ситуація в Україні, зокрема прозорість чергових президентських виборів.
Проте потенційний вплив внутрішньополітичних чинників на вирішення
“європейської долі” України не варто переоцінювати. В який спосіб
співпрацювати Україні з ЄС і бути чи не бути їй членом Євросоюзу
залежатиме насамперед від того, що відбуватиметься у самій об’єднаній
Європі. Велике значення матиме й те, як складатимуться відносини України
з впливовими регіональними та глобальними акторами, тобто, з одного
боку, з Росією, а з іншого – зі Сполученими Штатами Америки.
У ситуації, що склалася, завданням “номер один” для української сторони
слід вважати узгодження своїх поглядів з поглядами європейських
партнерів. Це узгодження необхідне як щодо розуміння головних завдань
двосторонньої співпраці на наступний період та інструментів їх
реалізації, так і щодо вірогідних термінів досягнення Україною
відповідності “Копенгагенським критеріям”.
Йдеться фактично про вибір однієї з трьох об’єктивно існуючих у нинішніх
конкретно-історичних умовах можливостей: приєднання України до ЄС з
оформленням статусу повноправного члена; відносини асоціації з певними
обмеженнями інтеграційних устремлінь української сторони; підписання
нового договору й встановлення двосторонніх відносин або у пропонованому
європейцями форматі “особливого сусідства”, або у форматі іншого типу
(можливо, “привілейованого”, як це було між Європейськими
Співтовариствами та колишньою СФРЮ напередодні її розпаду) в рамках
концепції “Розширена Європа”.
Українській стороні доцільно було б спробувати виробити спільну з
Європою формулу, яка відбивала би сутність нинішнього етапу двосторонніх
відносин, а також висвітлювала перспективу їхнього розвитку. Така
формула повинна випливати з нової Європейської політики сусідства, в
рамках якої Євросоюз планує розвивати відносини з Україною, але
враховувати й те, що статус однієї з “країн-сусідів” не повністю
відповідатиме реальним місцю і ролі України в євроінтеграційному
процесі.
Специфіка євроінтеграційної стратегії України, визначені такі:
реалізація стратегії випереджального розвитку, яка має забезпечити до
2015 року зростання ВВП у 2,3–2,4 разу та подолання на цій основі
розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами–членами
ЄС;
опанування інноваційної моделі з метою істотного підвищення
конкурентоспроможності економіки, утвердження України як
високотехнологічної держави;
цілеспрямоване забезпечення рівня та якості життєвих стандартів,
адекватних стандартам ЄС, подальше формування в Україні середнього
класу, що гарантує стабільність та демократизацію суспільства.
У двосторонніх відносинах Україна очікує від ЄС надання статусу держави
з ринковою економікою в контексті антидемпінгового законодавства, а
також впровадження преференцій у рамках Генеральної системи преференцій
ЄС, що знизило б імпортні тарифи на українські товари та дозволило б
вітчизняним підприємствам повною мірою скористатися перевагами, що надає
вступ до ЄС держав Центрально-Східноєвропейського регіону.
Системним ризиком подальшого зближення України з ЄС є не тільки
неготовність української економіки до успішної ринкової конкуренції, а й
незавершеність процесу внутрішньополітичної консолідації. Вступ до
Європейського Союзу як кінцева мета реалізації євроінтеграційної
стратегії може бути забезпечений лише за рахунок фундаментальних
внутрішніх перетворень.
Принципово важливим напрямом таких перетворень є послідовна
демократизація суспільства, забезпечення свободи слова та розбудова
громадянського суспільства. У цьому контексті поглиблення співпраці
України з ЄС після його розширення слід розглядати як визначальний
чинник вирішення зазначених завдань. Необхідно враховувати, що нині
формування системи відносин Євросоюз – європейське громадянське
суспільство є майже завершеним. Аналіз принципів і методів
функціонування цієї системи, перспектив її впровадження у вітчизняну
політичну практику вимагає від українських науковців визначення засад
діяльності організацій європейського громадянського суспільства,
розгляду застосованих і запропонованих на майбутнє інституціями ЄС
політико-правових механізмів їхньої участі в процесі прийняття рішень,
зокрема щодо європейської інтеграції, з’ясування ролі програм ЄС зі
сприяння розвиткові громадянського суспільства в європейських державах,
що залишаються поза межами ЄС. За умов посилення громадського інтересу в
Україні до міжнародних зв’язків, активнішого залучення громадян до
участі у розбудові загальноєвропейського громадянського суспільства має
розглядатися як неодмінна складова успішної євроінтеграційної стратегії
України. Важливим завданням у зазначеному контексті є також
встановлення, яких саме змін очікують українці від вступу нашої держави
до ЄС.
Відродження притаманних українському народу духовних цінностей,
подолання ідеологічних стереотипів, браку національної гідності,
комплексу меншовартості, самоствердження українців як європейської нації
через відтворення національної ідентичності обґрунтовано визнаються не
менш суттєвими, ніж темпи економічного зростання, чинниками входження до
демократичної спільноти європейських народів. Реалізація принципу
конструктивної інтеграції потребує активної державотворчої політики
також і в цих напрямах.
Не менш важливим чинником здійснення євроінтеграційної стратегії України
є збереження досягнутого рівня й подальше поглиблення співробітництва з
державами Центральної та Східної Європи. Існують об’єктивні передумови
поглиблення інтеграційних процесів в Центрально-Східноєвропейському
регіоні за участю України. Близькість культурної спадщини наших народів,
історичних традицій та цивілізаційних цінностей зумовлює можливість і
необхідність їхнього подальшого зближення. Українська мова є третьою за
поширеністю мовою, якою розмовляють в країнах ЄС – 25 (після турецької
та російської): володіють і розмовляють українською близько 2 млн
громадян цих країн, передусім нових членів Євросоюзу.
……………………………………………………………………………………
Тому при аналізі стану, проблем та перспектив розвитку взаємовідносин
України та ЄС необхідно враховувати наступне:
• ЄС знаходиться напередодні вступу в кількісно і якісно новий етап
свого розвитку. У березні поточного року розпочалися переговори щодо
вступу до нього нових членів з числа країн ЦСЄ та Балтії. Одночасно йде
інтенсивний процес практичної підготовки до формування Європейського
Валютного Союзу і введення з 1.01.1999 р. спільної грошової одиниці
“євро”. В таких умовах ЄС не докладатиме особливих зусиль для сприяння
інтеграції України до своїх структур. Відбувається певне дистанціювання
від України по лінії політичного діалогу і зведення контактів у цій
сфері до обміну загальною інформацією та здійснення суттєвого тиску на
Україну з деяких питань (темпи реформ, інвестиційний клімат, внутрішнє
законодавство, ЧАЕС тощо);
найбільш помітною рисою політики ЄС щодо України на даному етапі є її
“тасизація”, тобто надання допомоги і співробітництво переважно по лінії
програм “ТАСІs” і “ТЕМРUS”;
– однією з причин дистанціювання ЄС від України є опозиція подальшому
розширенню на Схід з боку таких країн як Португалія, Греція, певною
мірою Іспанія та Італія, які висловлюють побоювання, що Україна
претендуватиме на частку допомоги з бюджету ЄС по лінії Регіонального та
Структурного фондів. В політичному плані проти подальшого розширення ЄС
на Схід виступають Франція, Бельгія, Італія, оскільки таке розширення
об’єктивно посилює позиції ФРН;
– в ЄС недостатньо відомо про Україну, її існуючі і потенціальні
виробничі, науково-технічні, інтелектуальні можливості;
– Україна є занадто великою державою за масштабами, і відповідно,
завданнями, які перед нею стоять, для вступу в сьогоднішній або навіть в
завтрашній ЄС. Євросоюз просто нездатний абсорбувати країну таких
масштабів. Крім цього, Україна є занадто важливим геополітичним фактором
для всіх центрів світової політики (США, Росія, ЄС) і має занадто велике
стратегічне значення, щоб просто “увійти” до якогось з них – цьому
будуть протидіяти інші світові центри. У хорошому розумінні слова
Україна приречена реалізувати свою багатовекторну відповідальність у
світовій політиці. Завдання полягає у визначенні курсу “золотої
середини”, який найбільшою мірою відповідав би стратегічним національним
інтересам України;
– європейський напрямок є, як відомо, пріоритетним в нашій зовнішній
політиці. Саме в інтересах України домагатися більшої інтеграції до
європейських структур, оскільки саме тут знаходиться передова технологія
і більш прогресивні економічні відносини;
– водночас існує традиційна геополітична орієнтація окремих країн-членів
ЄС на Росію і віднесення ними України до її законної сфери інтересів.
Росія не має намірів вступати до ЄС, і тут наші інтереси розходяться.
Цитата з інформативного бюлетеню ЄС:
“На політику ЄС по відношенню до СНД суттєво впливають повага та
стурбованість країн-членів ЄС питаннями, чутливими для Росії, яка
залишається домінуючою державою цього регіону”;
• на сьогодні відсутні принципові зміни з приводу допуску українських
товарів на ринок ЄС (певне, але незначне збільшення квот, і тільки по
окремих групах товарів, підтверджує протекціоністські засади
зовнішньоторговельної політики ЄС по відношенню до України, як і взагалі
до третіх країн, які мають так звані “природні переваги” в окремих
сферах виробництва у зв’язку зі змінами у світовому розподілі праці
(металургія, легка промисловість, хімічна індустрія тощо). Прийняті
Парламентом та Урядом України рішення щодо компанії “Деу-Автозаз”, про
заборону ввезення імпортної сільськогосподарської техніки, а також
експорт до ЄС металевих труб та прокату чорних металів понад встановлені
квоти і за демпінговими цінами створюють додаткову напругу у відносинах
з ЄС, підривають довіру до України як економічного партнера.
34. Приватизаційний процес в Україні.
Приватна власність на засоби виробництва має низку реваг, відсутніх у
державній формі власності. Вона можливість громадянам реалізувати своє
індивідуальне приємництво, виявити самостійність, ризикувати, пробуд? в
людях високу економічну самостійність,інтереси та ві,с відальність за
наслідки праці тощо.
— право володіння, тобто — виключного фізичного кс тролю над благами;
— право користування, тобто — вирішувати, хто і як бур забезпечувати
використання благ;
— право суверена, тобто — на відчудження, споживання, зміну або знищення
благ;
— право на безпеку, тобто — на захист від експропріації благ, від шкоди
з боку зовнішнього середовища;
– право на безстроковість володіння благами;
— заборона на використання способу, який завдає шкоди зовнішньому
середовищу;
Створення в Україні відносин приватної власності, які б відповідали
названим критеріям, є тією основою, яка формує фактори, що стимулюють
зростання виробництва ВВП.
Через 5 років приватизаційних процесів в Україні загалом ще не вдалося
створити сучасної базової основи ринкової економіки. Це тому, що
приватизація все ще має риси ва-учерної, тобто суто формальної. Перехід
від державної власності до формально приватної і колективної форм
власності нерідко не підвищує, а знижує ефективність усієї економіки.
Це, на нашу думку, і є головною причиною глибокої і затяжної кризи
народногосподарського комплексу України.
В 1996 р. мають завершитися т. зв. ваучерна, мац що важливо, велика
приватизації. Обсяг робіт, пов’язя з приватизацією значної кількості
малих і великих підгі ємств, дуже великий. Він привертає до себе увагу
всіх| ганів центральної виконавчо-розпорядчої влади, місщ органів влади,
підприємств і організацій, що приваті ються. Проблеми виробництва, а тим
більше зросте випуску продукції та поліпшення її якості, витісняютьсі
другий план. Це означає, що і в 1996 р. процес спаду буде значним.
Після завершення ваучерної приватизації об’єктів державної власності
їхніми власниками в тій чи іншій формі стануть практично всі громадяни
України, які одержать акції чи паї корпоратизованих і приватизованих
підприємств промисловості, сільського господарства, будівництва,
транспорту, оптової і роздрібної торгівлі тощо. Збільшиться частка осіб,
яка придбає державне майно за власні кошти, через усілякі аукціони,
конкурси та ринок цінних паперів.
Важливо, що в ході приватизації основне місце в економіці посідатимуть
акціонерні товариства, які є найефективнішою формою приватно-колективної
трудової і капіталістичної власності. Саме ці підприємства формуватимуть
у перспективі “українське чудо” — високі темпи економічного зростання і
конкурентоспроможну продукцію.
Завершення формальної приватизації матиме попервах тільки два позитивні
результати:
1) вона буде усвідомлена людьми — широкими верствами робітників, селян,
службовців, інтелігенції та пенсіонерів, іцо пробудить у них не тільки
відчуття власності, а й відповідальності за результати її використання;
2) економічно змусить колективи, які тепер відповідають за результати
господарювання своїм майном (пропорційно паю чи акції), подбати про
віднаходження матеріальних і фінансових ресурсів для стабілізації
виробництва, а за тим і для його зростання.
Варто також звернути увагу й на те, що в основному в країні буде
завершено роботу, пов’язану з організацією випуску майнових і
компенсаційних сертифікатів, створенням десятків тисяч приватизаційних
комісій, організацією серти-фікатних аукціонів, оцінкою майна
підприємств, що приватизуються, і т. ін.
Видатною подією роздержавлення і приватизації є створення умов для
ринкової конкуренції, яка не тільки заохочує людей до ефективної і
новаторської діяльності, а й матеріально (фінансове) спонукає їх до
цього.
Аналіз роботи приватизованих підприємств показує, що позитивні зрушення
в їхній діяльності настають не одразу, а через 2-3 й більше років Це
зумовлено тим, що потрібен час: 1) для усвідомлення новими власниками
колишніх державних підприємств свого нового соціально-економічного
становища; для вивчення ринку і розробки нової парадигми розвитку; 3)
для пошуку надійних партнерів — постачальників продукції та покупців
готової продукції;
4) для здійснення заходів щодо реконструкції та оновлення технічної бази
виробництва.
Результати дослідження, проведеного спеціалістами на замовлення
Міжнародної фінансової корпорації показують, що ефективніше працюють ті
підприємства, що мають більший досвід післяприватизаційної діяльності.
Як видно з даних підприємства, приватизовані в 1992-93 рр., за всіма
вибраними показниками ефективності мають кращі результати. Так, у них
вищі показники з тривалості робочого дня, інтенсивності праці,
позитивних змін у матеріальній базі, обсягу реалізованої продукції,
середнього розміру реінвесто-ваного прибутку тощо. З нагромадженням
післяприватиза-ційного досвіду показники ефективності роботи
приватизованих підприємств поступово зростатимуть.
Враховуючи, що приватизаційний процес в Україні охоплює 5 років
(1992—1996 рр.), причому в 1996 р. його сертифіката форма практично
повністю завершується, то, резюмуючи вищенаведені висновки, можна
константувати, що 1997 р. об’єктивно має стати першим роком стабілізації
суспільного виробництва, яка нарешті припинить затяжну фазу економічної
кризи. Стабілізація утвердиться, за нашими прогнозами, перш за все в
промисловості.
Зарубіжний досвід функціонування державного сектора свідчить, що
підприємства та організації’ цього сектора складаються з двох-трьох
груп, кожна з яких має свій особливий статус. До першої групи належать
казенні підприємства. Вони управляються безпосередньо відповідними
державними структурами, а їхні бюджети є складовою частиною державного
бюджету. В наших умовах до групи казенних підприємств ввійдуть
підприємства ВПК, ряд підприємств вугільної промисловості, здебільшого
збиткових, та деяких інших галузей, які мають народногосподарське
значення.
Решта підприємств державного сектора мусить бути кор-поратизована. Тому
можуть виникнути два нові види акціонерних товариств: державне
акціонерне товариство, в якому не менше 51% акцій належатиме державі.
Така корпо-ратизація, на думку Президента України, дозволить : перше
— остаточно розмежувати бюджет держави і фінанси підприємств;
друге — відкрити цим підприємствам шлях до фінансового ринку;
третє — внести відповідні зміни у структуру їх менеджменту та
підпорядкування. Ця корпоратизація повинна охопити ті підприємства, які,
відповідно до рішення Верховної Ради України, не підлягають
приватизації.
Вважаємо, що пропозиції щодо зміни статусу державних підприємств
заслуговують на увагу, оскільки, тільки опинившись у ринковому
середовищі, держпідприємства зможуть працювати на ефективній основі та
на самофінансуванні.
Деякі державні підприємства можуть бути корпоратизо-вані з часткою
державної участі в статутному капіталі менше 50%. Управління цими
підприємствами здійснюватиметься на паритетних засадах: недержавним
власником і державою за участю її представників у наглядових радах.
Зміна статусу державних підприємств вимагає демонтажу радянської
адміністративно-командної системи управління і заміни його сучасною
системою менеджменту з обов’язковим залученням представників трудових
колективів до органів управління корпораціями. Така система управління
ефективно діє в багатьох країнах.
Корпоратизація державних підприємств дозволить:
1) створити єдину систему корпоративного капіталу України і цілісний
національний ринок;
2) поширити дух підприємництва і новаторства на державний сектор
економіки;
3) залучити підприємства державного сектора до системи ринкової
конкуренції;
4) створити єдині основи і приниципи ціноутворення на продукцію
недержавних і державних підприємств.
Водночас держава збереже свою роль головного координатора розширеного
відтворення, темпів зростання суспільного продукту. Це ті головні
аспекти сертифікатного (формального) етапу приватизації частини
державної власності, які мають стати, по-перше, основою для стабілізації
виробництва (що означає нагромадження ним сил для зростання); по-друге,
зняти ряд перешкод (правових, організаційних, психологічних тощо), які
заважали зростанню суспільного виробництва.
Другий етап приватизації, який можна назвати, на відміну від
сертифікатного, реальним або, точніше, діловим, здійснюватиметься в
умовах: а) фази стабілізації, але не спокою, в якій відбуватимуться
значні зрушення в напрямку формування умов для переходу до наступної
фази ділового циклу — пожвавлення та забезпечення зростання ВВП на
інтенсивній основі, що має величезне значення для України, виробничий
апарат якої за роки кризи значно постарішав; б) фази пожвавлення,
протягом якої ВВП має зрости за декілька років щонайменше в 2 рази, щоб
досягти рівня передкризового 1989 року.
Ключовий аспект фази стабілізації полягає у формуванні умов для зниження
витрат виробництва продукції та послуг в усіх галузях народного
господарства України.
35. Пріоритети зовнішньої торгівлі України. Структура експорту та
імпорту й шляхи її оптимізації.
36.Пріоритети зовнішньої торгівлі України. Структура експорту та імпорту
й шляхи її оптимізації
У 2004 році обсяги експорту товарів та послуг порівняно з 2003 роком
збільшилися на 39%, імпорту ( на 26,9% і становили відповідно 38
млрд.дол. та 31,1 млрд.дол.США. Позитивне сальдо досягло 6925,6 млн.дол.
проти 2836,7 млн.дол у 2003 році. Коефіцієнт покриття імпорту експортом
становив 1,22 (у 2003 році ( 1,12). Відбулося подальше підвищення
коефіцієнту відкритості економіки (співвідношення суми експорту та
імпорту товарів і послуг до ВВП), який склав 1,06 проти 1,03 у 2003 році
та 0,95 у 2002 році.
Структура експорту та імпорту України порівняно з 2003 роком майже не
змінилася: питома вага зовнішньої торгівлі товарами в експорті становила
86%, в імпорті – 93,4% (у 2003 році ( відповідно 84,4% та 94%),
послугами – 14% та 6,6% (у 2003 році – 15,6% та 6%).
Структура зовнішньої торгівлі
За 2004 рік загальний обсяг експорту товарів та послуг до країн СНД
становив 11,1 млрд.дол. і збільшився на 32,3%, до інших країн світу –
26,9 млрд.дол. і збільшився на 42%.
Обсяг імпорту з країн СНД становив – 15,3 млрд.дол. і збільшився на
29%, з інших країн світу – 15,8 млрд.дол. і збільшився на 24,9%.
У співвідношенні обсягів експорту товарів і послуг між країнами СНД та
іншими країнами світу відбулися незначні зміни: частка експорту до
країн СНД зменшилась до 29,2% проти 30,6% у 2003 році, до інших
країн світу збільшилась до 70,8% проти 69,4%. Питома вага імпорту
з країн СНД становила 49,2% проти 48,4%, з інших країн світу (
відповідно 50,8% (51,6%).
Обсяги експорту товарів з України за 2004 рік збільшились на 41,6%,
імпорту ( на 26% і становили відповідно 32,7 млрд. та 29 млрд. доларів.
Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило 3676,3 млн.дол.
(у 2003 році ( 46,7 млн.дол.).
Зовнішньоторговельні операції з товарами проводились з партнерами із 199
країн світу.
Експортні поставки товарів здійснювали 13,6 тис. підприємств і
організацій різних форм власності, з них приватної форми власності 12,7
тис., що становило 91,4% вартості від загального обсягу експорту,
державної та державної корпоративної 0,8 тис., відповідно 8,4%. Імпортні
поставки товарів здійснювали 19,6 тис. підприємств, з них приватної
форми власності 18,7 тис., вартість поставок яких складала 66,4% від
загального обсягу імпорту, державної та державної корпоративної 0,6
тис., відповідно 33,5%.
Структура експорту до країн СНД та інших країн світу за 2004 рік у
порівнянні з 2003 роком не змінилась і становила відповідно 26,2% і
73,8%. У 2004 році з країн СНД імпортовано 51,3% усіх товарів, з інших
країн світу ( 48,7% (у 2003 році – по 50%).
Найбільші обсяги експортних поставок здійснювались до Російської
Федерації ( 18% від загального обсягу експорту, Німеччини ( 5,8%,
Туреччини ( 5,7%, Італії ( 5%, США ( 4,6%, Польщі ( 3%, Китаю та
Угорщини ( по 2,5%.
Найбільші імпортні надходження здійснювались з Російської Федерації (
40,7%, Німеччини ( 9,4%, Туркменістану ( 6,7%, Польщі ( 3,3%, Італії (
2,8%, США ( 2,6%, Сполученого Королівства та Китаю ( по 2,5%.
Традиційно поставки недорогоцінних металів та виробів з них займали
вагому частку експорту країни – 39,9% (у т.ч. чорні метали – 33%) від
загального обсягу експорту товарів. На поставки мінеральних продуктів
припадало – 13,2% (з них енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її
перегонки ( 10,4%). Питома вага механічного та електричного обладнання
складала 9,3% (у т.ч. механічного – 5,5%, електричного – 3,8%),
продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості ( 8,5%,
транспортних засобів та шляхового обладнання – 6,2%, готових харчових
продуктів та продуктів рослинного походження – по 3,5%, текстилю та
виробів з текстилю – 2,7%, живих тварин; продуктів тваринного походження
– 2%, приладів і апаратів оптичних, медико(хірургічних та інших ( 1,8%.
У загальному обсязі експорту товарів за 2004 рік порівняно 2003 роком
збільшилась частка молока та молочних продуктів; зернових культур;
чорних металів; залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового
обладнання; наземних транспортних засобів, крім залізничних; приладів і
апаратів. Натомість зменшилась частка м’яса та харчових субпродуктів;
насіння і плодів олійних рослин; жирів та олій тваринного або рослинного
походження; цукру і кондвиробів з цукру; руд, шлаків та золи;
енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки; продуктів
неорганічної хімії; добрив; полімерних матеріалів, пластмаси; одягу
текстильного; виробів з чорних металів; котлів, машин, апаратів і
механічних пристроїв; аеронавігаційних або космічних апаратів.
У загальному обсязі імпорту товарів 37,4% вартості припадало на
мінеральні продукти, у тому числі 35% ( на енергетичні матеріали, нафту
та продукти її перегонки (16,7% ( нафта сира, 12,4% ( газ природний).
Поставки механічного та електричного обладнання складали 16,4% імпортних
надходжень (у т.ч. механічного – 11,1%, електричного – 5,3%),
транспортних засобів та шляхового обладнання – 8,6% (у т.ч. наземних
транспортних засобів, крім залізничних – 7,8%), продукції хімічної та
пов’язаних з нею галузей промисловості – 7,8%, недорогоцінних металів та
виробів з них ( 6,1%, полімерних матеріалів, пластмас та каучуку – 4,9%,
готових харчових продуктів ( 3,5%, текстилю та виробів з текстилю (
3,4%, маси з деревини або інших волокнистих целюлозних матеріалів –
2,7%. У загальному обсязі імпорту товарів збільшилась частка м’яса та
харчових субпродуктів; енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її
перегонки; полімерних матеріалів, пластмас; чорних металів; котлів,
машин, апаратів і механічних пристроїв; електричних машин і
устаткування; наземних транспортних засобів, крім залізничних; приладів
і апаратів. Зменшилась частка зернових культур; цукру і кондвиробів з
цукру; алкогольних і безалкогольних напоїв, оцту; руд, шлаків та золи;
паперу та картону.
За 2004 рік експорт давальницької сировини становив 37,2 млн.дол. (на
15,1% більше ніж за попередній рік). Імпортовано готової продукції з
української давальницької сировини на 39 млн.дол. (зменшення на 6,8%). У
той же час, в Україну надійшло іноземної давальницької сировини на
1793,4 млн.дол. (на 12,6% більше ніж у 2003 році). Експортовано готової
продукції з імпортної давальницької сировини на 2487,9 млн.дол.
(збільшення на 19%).
Частка товарообмінних (бартерних) операцій у загальному обсязі експорту
країни за 2004 рік складала 0,2%, імпорту ( 0,01%, що становило 68,2
млн. та 3,2 млн.доларів. Значна частина бартерних операцій з експорту
припадала на поставки до Туркменістану (65,2 млн.дол.).
Обсяги експорту гуманітарної допомоги України за 2004 рік становили
майже 1 млн.доларів. Гуманітарна допомога Іраку складала 76,7% від
загального обсягу експорту гуманітарної допомоги, в основному це
продукція фармацевтичної промисловості.
Гуманітарна допомога надана Україні 55 країнами світу на 69,1
млн.доларів. Найбільші імпортні надходження здійснювались із Німеччини –
28,2%, Сполучених Штатів Америки – 26,8%.
Основна частина експортних поставок товарів здійснювалася морським
транспортом – 47,8%, залізничним – 26,4%, автодорожнім – 18,1% від
загального обсягу експорту, імпортних – автодорожнім транспортом –
37,3%, залізничним – 20%, стаціонарними транспортними засобами
(трубопроводи, ЛЕП і т.ін.) – 12,9% від загального обсягу імпорту.
Найбільш вагомий внесок до обсягів зовнішньої торгівлі товарами з
експортних операцій зробили підприємства Донецької (25,5%),
Дніпропетровської (16,6%) областей, м. Києва (12,7%), Запорізької
(7,3%), Луганської (5,8%), Полтавської (4,2%) та Одеської (3,2%)
областей, з імпортних операцій ( м. Києва (22,4%), Дніпропетровської
(8,1%), Донецької (7,5%), Запорізької (4,2%), Одеської та Київської (по
3,2%), Харківської (3%) областей.
У 2004 році порівняно з попереднім роком експорт послуг збільшився на
25% і становив 5307,9 млн.дол., імпорт – відповідно на 41,2% і склав
2058,6 млн.доларів. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі послугами
становило 3249,3 млн.дол. (у 2003 році – 2790 млн.дол.).
Україна здійснювала зовнішньо-торговельні операції послугами з 202
країнами світу.
Найбільшу питому вагу в загальному обсязі українського експорту складали
транспортні (76,1%), різні ділові, професійні та технічні (8%) послуги,
послуги з ремонту (6,1%), імпорту – транспортні (22,2%), державні
(24,3%), різні ділові, професійні та технічні (14,4%) послуги.
Провідну роль у зовнішній торгівлі послугами відігравали підприємства
державної та державної корпоративної форми власності – 59,8% загального
обсягу експорту послуг та 40,9% – імпорту послуг. На приватну форму
власності припадало 39% експорту та 57,1% імпорту.
Відбулися деякі зміни у структурі експорту та імпорту послуг до країн
СНД та інших країн світу. У 2004 році експортовано до країн СНД 47,4%
послуг, інших країн світу – 52,6% (у 2003 році – відповідно 54,7%,
45,3%); імпортовано – 19,8%, 80,2% (у 2003 році – 23,1%, 76,9%).
Найбільші обсяги експорту послуг здійснювались до Російської Федерації –
43,5% від загального обсягу експорту України, Сполученого Королівства –
5,8%, Сполучених Штатів Америки – 4,6%, Угорщини – 4%, Швейцарії – 3,7%,
Кіпру – 2,8%, Німеччини – 2,7%.
Порівняно з попереднім роком зріс експорт транспортних послуг (на 15%),
будівельних послуг (у 4,2 раза), страхових послуг (26,5%), фінансових
послуг (на 20,5%), комп’ютерних послуг (у 1,7 раза), роялті та
ліцензійних послуг (у 5,8 раза), різних ділових, професійних та
технічних послуг (у 1,7 раза), по подорожах (на 38,8%), послуг зв’язку
(у 1,5 раза).
Найбільші імпортні надходження здійснювались з Російської Федерації –
16,5%, Сполучених Штатів Америки – 11%, Сполученого Королівства – 7,1%,
Німеччини – 7%, Кіпру – 5,4%.
Порівняно з попереднім роком зріс імпорт транспортних послуг (на 40,6%),
по подорожах (у 1,7 раза), послуг зв’язку (на 34,1%), будівельних послуг
(у 2,8 раза), страхових послуг (у 1,8 раза), фінансових послуг (у 2
рази), комп’ютерних послуг (у 2,3 раза), роялті та ліцензійних послуг (у
3 рази), різних ділових професійних та технічних послуг (у 1,5 раза).
Найактивніше здійснювали експортні операції послугами підприємства
м.Києва (14,4% від загального обсягу експорту України), Одеської
(12,4%), Донецької (3,9%) областей, Автономної Республіки Крим (2,9%),
Дніпропетров-ської та Запорізької (2,3%) областей; імпортні операції –
підприємства м.Києва (22,6% від загального обсягу імпорту України),
Дніпропетровської (5%), Одеської (3,9%), Вінницької (3,5%), Донецької
(3,2%), Сумської (2,7%), Полтавської (2,4%), Харківської (2,3%)
областей.
40,41.Структура експортно-імпортного потенціалу в галузевому,
територіальному аспектах та проблеми її удосконалення.
Україна має значний експортний потенціал. Експортний потенціал країни –
це здатність суспільного виробництва даної країни виробляти необхідну
кількість конкурентоспроможних товарів і послуг для зовнішнього ринку.
В експортному потенціалі України виділяють дешеву робочу силу, відносно
розвинуту промисловість, значну сировинну базу, можливості АПК і ВПК,
наявність високих технологій і науку. Але кожний з цих елементів має
суттєві недоліки з точки зору світових масштабів.
Робоча сила в Україні не така вже й дешева, ціна її лише на 1/3 менша,
ніж у США, але і ця різниця поглинається низькою якістю праці і значними
втратами на виробництві. Якісні характеристики трудових ресурсів низькі:
низький рівень кваліфікації, дисципліни, ставлення до праці, організації
і управління виробництвом. Крім того, застосування в промислово
розвинутих країнах електронних, інформаційних технологій викликає сумнів
щодо конкурентних переваг коштом дешевої робочої сили.
В Україні відносно розвинута промисловість, але її продукція може
конкурувати головним чином на ринках СНД і країн, що розвиваються, де
відзначається низька якість товарів. На світові ринки Україна має
виходити з конкурентоспроможною продукцією, а не шукати невибагливих
клієнтів.
Україна має значну сировинну базу, багаті родовища корисних копалин, але
надмірний експорт мінеральної сировини за дешевими цінами не приносить
їй належних прибутків.
Агропромисловий комплекс також має потужну базу розвитку і можливість
швидкої експортної спеціалізації, але низька продуктивність сільського
господарства, стан АПК стримують вихід України на світовий ринок. Крім
того, Заходу сільськогосподарська продукція не потрібна. Росія та інші
країни СНД також не купуватимуть сільськогосподарську продукцію в
Україні за світовими цінами, оскільки за такими цінами вони знайдуть
кращу продукцію на Заході. Іншими словами – товари АПК
неконкурентоспроможні і ще довго продаватимуться за низькими цінами.
В Україні потужний технологічний потенціал ВПК, його сфера НДДКР, але
технології потребують конверсії, а “високі технології” в експорті
посідають незначне місце.
Україна володіє розвинутим науковим потенціалом, але коштів на його
подальший ефективний розвиток немає.
Зовнішньоторговельну діяльність України не можна назвати успішною, що
обумовлено негативними передумовами її розвитку. Економіка України і до
сьогодні має ізольований характер і функціонує з відривом від світового
ринку, що призводить до консервації економічного, технічного і наукового
відставання.
За економічним потенціалом Україна входить до першої пятірки країн
Європи, а за ефективністю його використання – замикає першу сотню країн
світу. Неабиякою мірою це пояснюється низькою конкурентоспроможністю
експортного виробництва, обумовленою важким періодом депресії в
економіці, повязаної із структурними перетвореннями і переходом на
ринкові відносини.
Але, незважаючи на депресивні процеси, експортний потенціал лише
промислової продукції і послуг України в цілому оцінюється приблизно в
12 млрд. дол. США, причому переважає продукція металургії (5 млрд.
дол.), машин і обладнання (3-4 млрд. дол.), хімічна продукція (близько
700 млн. дол.), послуги (1,5 млрд. дол.).
На сучасному етапі у структурі економіки України переважають видобувні
галузі та аграрний комплекс. Підсилюється розрив внутрішніх зв’язків
України з іншими країнами СНД і на території самої України, що негативно
впливає на її зовнішньоекономічну діяльність. Але зовнішня торгівля
України поступово набирає темпи розвитку.
За даними Державного комітету статистики України, загальний обсяг
зовнішньої торгівлі товарами в Україні у 2000 р. збільшився порівняно з
1999 р. на 21,8% і становив 28600 млн. дол. При цьому на експорт
припадає 14600 млн. дол. (збільшився на 25,8% порівняно з 1999 р.).
Імпорт товарів зріс на 17,8% і сягав 14000 млн. дол. Додатне сальдо
становило 616,5 млн. дол. проти від’ємного сальдо в 264,5 млн.дол. у
1999 р. Коефіцієнт покриття імпорту експортом дорівнював 1,04, тоді як у
1999 р. він становив 0,98 Див.: Інформаційне агенство
«Інтерфакс-Україна». Випуск «Экономика» від 21 лютого 2001 р., стор.4.
У 2000 р. процес зміни основних напрямів зовнішньої торгівлі
продовжувався. Зниження обсягів товарообороту з країнами СНД та Балтії,
яке відбувалося в 1999 р., змінило свою спрямованість на протилежну:
так, експорт у ці країни зріс на 40%, а імпорт з них – на 19%. На частку
цих держав у загальному товарообороті припадає – 47,5% (на країни СНД –
45,7% і країни Балтії – 1,8%). Частка решти держав світу дорівнює 52,5%.
Зовнішньоторговельні операції здійснювалися з партнерами з 189 країн.
Найбільшими споживачами українських товарів у 2000 р. (як і в 1999 р.)
залишалися Росія, Туркменистан, Бєларусь, США, Китай, Туреччина,
Німеччина. Польща, Угорщина та Італія. Питома вага цих десяти найбільших
торговельних партнерів України в загальному обсягу товарних
зовнішньоторговельних операцій у 2000 р. становила 66,1% Див.: там же,
стор. 4.
Такі ж зміни в географії зовнішньоекономічної діяльності пов’язані з
фінансовим станом країн – торговельних партнерів України. Торгівля
розвивається з тими державами, які платоспроможніші. Водночас у товарній
структурі зовнішньої торгівлі України якихось глобальних змін за 2000 р.
не відбулося. Як і раніше, в загальному обсягу зовнішньої торгівлі –
висока питома вага сировини та матеріалів і незначна частка товарів
високого рівня переробки. Це зумовлене тим, що на більшості підприємств
України зосереджений застарілий виробничий апарат, відсутня сировинна
складова і не нагромаджено потенціал для нововведень, а самі
підприємства не мають стійких перспектив з точки зору міжнародної
конкурентоспроможності. Хоч деякі відмінності порівняно з попереднім
роком усе-таки є.
Так, у загальному обсягу експорту товарів у 2000 р. порівняно з 1999 р.
збільшилася питома вага чорних металів і становила 34,52% – 5031,2 млн.
дол., продукції хімічної галузі промисловості -10,58%, або 1542,3 млн.
дол., машин та устаткування – 9,32%, або 1358,1 млн. дол. (в 1999р. –
5,1%). Найбільше зниження спостерігалося за такими товарними позиціями:
продукція рослинного походження – 2,52%, або 367,9 млн. дол. (в 1999 р.
– 6,3%), мінерального палива – 9,61%, або 1400,0 млн. дол. (в 1999 р. –
6,1%), транспортних засобів – 3,33% (437,9 млн. дол.), текстилю та одягу
– 3,69% (537,8 млн. дол.). Проблема експортно-імпортної збалансованості
на сьогодні є вирішальним фактором у процесі економічних перетворень в
Україні. У зовнішньоторговельному обороті України на товари припадає
84,6% (24195,6 млн. дол.), а на послуги -15,4% (4404,4 млн.дол.)
У зовнішній торгівлі України велика частка бартеру – у 1996 р. на нього
припадало 20,1% (1995 р – 31,0%). Скоротилися абсолютні обсяги бартерних
поставок при збільшенні загальних показників зовнішньої торгівлі.
Відносний рівень бартерних операцій наближається до рівня, який
характерний для світової торгівлі. У бартерних операціях переважають
країни СНД і Балтії. Сальдо бартеру додатне. Бартер формується за
рахунок експорту високоліквідних товарів – це чорні метали та вироби з
них (28%), продукція машинобудування (12%), цукор та кондитерські вироби
з нього (10%). Імпортуються за бартером паливо (35%), продукція
машинобудування (30%), каучук (7%), руди (4%). Питома вага бартерних
операцій у торгівлі товарами з Росією становить: в експорті – 8,7%, в
імпорті – 4,3%.
В експорті України у 2000 р. на товари в матеріальній формі припадає 76%
(11 096 млн.дол), а на товари в нематеріальній формі – послуги – 24% (3
504 млн.дол ).
Найбільш вагомий обмінний ресурс – це продукція чорної металургії – 30%
експортних постачань країни. Україна експортує усі види металургійної
продукції – від сировини і напівфабрикатів до кінцевих виробів. Значну
питому вагу в структурі металургійного експорту України має залізна
руда, яка експортується у країни Східної Європи та СНД головним чином, з
Криворізького басейну. Експортується невелика кількість кольорових
металів – алюміній (1%), мідь, нікель, свинець, цинк В експорті
продукції чорної металургії виділяються Дніпропетровська, Донецька,
Запорізька та Луганська області.
Темпи розвитку чорної металургії в Україні мають тенденцію до зниження,
що свідчить про поступове звуження можливостей нарощування експорту
продукції даної галузі Але й на світовому ринку попит на них знижується
внаслідок успішного використання замінників конструкційних матеріалів
(пластмас, кераміки, композитних матеріалів), підвищуються вимоги до
якості металів. Внаслідок цього обсяги експорту продукції чорної
металургії прямо залежать від рівня споживчих характеристик
металопродукції.
Україна має можливості для збільшення експорту кольорових металів,
насамперед, алюмінію і титану.
Друге місце в експорті України посідає продукція хімічної та повязаних з
нею галузей промисловості, в тому числі з виробництвом пластмас і
каучуку – 13,5%. Це невисокий показник, крім того в експорті хімічної
продукції переважають вироби неорганічної (основної) хімії, головним
чином мінеральні добрива, а товари органічної хімії мають невиправдано
малу частку. Хімічна промисловість є галуззю експортної спеціалізації в
Луганській, Івано-Франківській і Черкаській областях, які забезпечують
майже половину всього експорту продукції хімічної промисловості.
На світовому ринку зростає попит на якісні пакувальні матеріали,
пластмаси, фармацевтичні товари, товари побутової хімії, що є
економічним стимулом для структурних якісних змін у національному
хімічному виробництві, в розвитку його експортного потенціалу.
В експорті України важливе значення мають вироби харчової промисловості
– 9,8% та продукти рослинного (6,1%) і тваринного (3,8%) походження, що
відбиває агропромислову експортну спеціалізацію України. Україна
експортує цукор, алкогольні напої, мясо-молочні продукти, тютюн,
кондвироби, рослинну олію, сіль, продукти переробки плодів і овочів.
Значно зросли експортні поставки насіння і плодів, зернових культур,
продуктів борошномельного виробництва. Враховуючи ту обставину, що на
світовому ринку сільськогосподарська сировина коштує набагато дешевше,
ніж продукти її переробки, в Україні необхідно створювати систему
експортних галузей харчової промисловості на основі застосування
сучасних технологій. Це дасть можливість Україні вийти на насичений
світовий ринок продовольства. У той самий час на світовому ринку окремі
види сільськогосподарської сировини – волокно льону і конопель, вовна,
соняшник тощо ціняться досить високо (500-900 дол. за тонну), тому
Україна є потенційним експортером цієї продукції. Необхідно здійснювати
експортну спрямованість розвитку сільського господарства. Важливо
створити і агропромислові зони виробництва екологічно чистих
продтоварів, які займають особливу нішу на світовому ринку.
В експорті України знижується частка машин, устаткування та механізмів
(порівняно з 1992 р. – у 2 рази) і в 1996 р. вона дорівнює всього 9,8%,
а з засобами наземного, повітряного та водного транспорту (4,4%) –
14,2%. Серед засобів транспорту в експорті переважають локомотиви та
вагони, а серед машин – котли, ядерні реактори, електричні машини і
устаткування.
Машинобудування України поки що не може задовольнити повністю вимоги
зовнішнього ринку через високу металомісткість продукції, а також
відставання з показників якості (точність, надійність, трудомісткість
експлуатації, економічність). Структурні зміни в машинобудуванні
необхідно орієнтувати на ринки збуту наукомісткої продукції (електронні
товари, побутова техніка, медапаратура та ін.). Проблема розширення
виробництва українських машин та устаткування тісно повязана з
підвищенням їх якості та конкурентоспроможності на світовому ринку.
Україна має потужну мінерально-сировинну і паливну базу, тому в її
експорті важливе місце належить паливу і мінеральним продуктам – 8,8%.
Експортуються сіль, сірка, штукатурні матеріали, цемент, мінеральне
паливо, перш за все, нафта, яка значною мірою реекспортується, та
продукти її переробки.
Україна багата на уран, але не має підприємств з виготовлення кінцевого
ядерного пального для АЕС. Тому Україна не експортер, а імпортер
ядерного пального: пять АЕС на 1,5 року роботи (цикл) потребують
ядерного пального на 2 млрд. дол., а на спорудження підприємства для
переробки урану в ядерне пальне необхідно 1 мрд. дол.
Щодо товарів мінерального походження, то Україна також експортує вироби
з каміння, гіпсу, цементу, скла, азбесту, а також керамічні вироби, скло
і вироби з нього.
Дуже обмеженим є сучасний експортний потенціал України у виробництві
непродовольчих товарів, частка яких в експорті складає всього 4% – це
текстиль, взуття, трикотажне полотно, килими, головні убори, одяг,
шкіряна та хутряна сировина.
Високоефективними експортними товарами на світовому ринку є наукомісткі
високотехнологічні товари тривалого користування, що задовольняють
культурні, побутові, споживчі, туристичні потреби ведення. В Україні
необхідно створити експортну спеціалізацію виробництва цих товарів.
В експорті України переважає сировина та матеріали, але проблема полягає
не в цьому, а в тому що мало експортується промислових товарів і
технологій. США і Канада також найкрупніші постачальники сировини на
світовий ринок, але вони є і найкрупнішими експортерами готової
промислової продукції і послуг.
У структурі експорту України зростає частка послуг: якщо в 1992 р. їх
експорт складав всього 0,5% загальної вартості українського експорту, в
1996 р. вже 24%, то в 2000 р. – 47,5% – їх експорт переважає імпорт
(3,2%) майже в 14,8 разів. Але на світовому ринку послуг Україна посідає
незначне місце, повільно використовує свої можливості.
Значну частину в експорті послуг посідають транспортні послуги – 86%. У
структурі ж експорту транспортних послуг 70% належить трубопровідному
транспорту, тобто транзиту нафти та газу.
В експорті виділяються комунікаційні послуги (3%), а також послуги з
монтажу та ремонту і в галузі досліджень та розробок (по 2%).
Україна має значні рекреаційно-туристичні ресурси, які при підготовці
відповідної інфраструктури обслуговування можуть забезпечити розвиток у
країні міжнародного туризму, значно збільшити експорт туристичних
послуг.
Останнім часом більш динамічно розвивається експорт технологій –
торгівля патентами і ноу-хау, послугами лізингу, інжинірингу,
консалтингу. Україна має певний потенціал для розвитку послуг у
космічній галузі. Відомо, що космічний щит СРСР створювався і в
Дніпропетровському квадраті. Зараз Україна створює інфраструктуру для
виконання космічних програм.
На сучасному етапі для України ще не можна ставити завдання широкого
виходу на ринок наукомісткої продукції і послуг. Необхідно визначити
пріоритетні напрями науково-технічного прогресу для реалізації їх через
систему республіканських науково-технічних програм, у тому числі і через
розвиток технопопісів, перш за все таких, як Київський (мікроелектроніка
та обчислювальна техніка), Львівський (робототехніка), Дніпропетровський
(супутниковий звязок).
Вихід України на зовнішній ринок може бути високоефективним завдяки
тактиці “лазерного променя”, який застосовують Японія та Нові
індустріальні країни – це пошук своїх ніш на світовому ринку товарів та
послуг. Україна може, наприклад, ефективно використати технічний
потенціал воєнно-промислового комплексу для випуску наукомісткої
продукції мирного профілю, а також і виробництва тих видів зброї, які
можуть найти збут на світовому ринку.
Близько 20% експорту України припадає на товарні групи з несприятливою
конюнктурою товарних ринків.
Здійсненню ефективної експортної політики перешкоджає низка факторів,
серед яких:
· низька конкурентоспроможність більшості готових виробів;
· повільний перехід на випуск нових товарів;
· відставання якості промислової продукції від світових аналогів;
· невідповідність продукції світовим стандартам;
· висока собівартість багатьох товарів (часто вище світової ціни).
Усунення цих негативних факторів сприятиме більш активній інтеграції
України до світового ринку товарів та послуг.
В імпорті України переважають товари, частка яких складає 92,8% (19 389
млн. дол.), а послуги посідають незначне місце – всього 7,2% (1 400 млн.
дол.).
У структурі імпорту товарів 53,5% припадає на паливо і мінеральні
продукти. Паливо (нафта і газ) надходять головним чином з Росії, крім
того газ, постачається з Туркменистану, укладено договір на його
поставки з Узбекистану.
Машини, устаткування і механізми в імпорті України посідають друге місце
і з засобами транспорту складають 15,2%, продукція хімічної
промисловості, пластмаси і каучук – 9,7%, неблагородні метали та вироби
з них – 4,1%. Україна імпортує продовольчі (7,8%) та непродовольчі
(4,1%) товари (текстиль, взуття, головні убори), а також папір, картон,
паперову масу з деревини (3%).
У загальних обсягах імпорту більше 80% складає продукція, що
спрямовується на задоволення потреб вітчизняного виробництва та
забезпечення його функціонування. В імпорті послуг так само, як і в їх
експорті, провідне значення мають транспортні послуги (31%), з інших
послуг в імпорті України виділяються будівельні, з монтажу та ремонту,
страхові, фінансові, незначне місце посідають послуги у сфері торгівлі
патентами та ноу-хау, послуги туристичних організацій.
Україна здійснює зовнішньоторговельні звязки з 189 країнами світу. У
зовнішньоторговельному обороті України переважають 14 країн СНД і Балтії
– 62,6%. Зовнішньоторговельний оборот з країнами цього регіону склав
23777 млн. дол., що на 22,8% більше, ніж у 1995 р. Спостерігається
тенденція випереджаючих темпів розвитку торгівлі з близьким зарубіжжям
завдяки реальному впровадженню режимів вільної торгівлі з цими країнами,
зокрема з Росією. У торгівлі з країнами СНД і Балтії Україна має
від’ємне сальдо -1613 млн. дол.
Основним торговельним партнером України залишається Російська Федерація,
на неї припадає – 46,3% загальних обсягів торгівлі. Загальний товарообіг
з Росією перевищує 17 млрд. дол. і постійно зростає. В експорті товарів
України до країн СНД і Балтії виділяються – Білорусь (5%), Туркменистан
(1,9%), Молдова (1,7%), Грузія (1,2%).
В імпортних надходженнях товарів з країн близького зарубіжжя переважають
Туркменистан (9,2%), Білорусь (2,1%), Казахстан (0,9%). Серед регіонів
світу, з країнами яких Україна здійснює зовнішню торгівлю, перше місце
посідає Європа: 22,8% зовнішньоторговельного обороту, в тому числі 22,1%
експорту і 23,4% імпорту України. З 40 країн Європи, які торгують з
Україною, перше місце належить Німеччині (2,9% експорту і 6,2% імпорту),
за нею йдуть Угорщина, Польща, Італія (відповідно 2,6; 2,5 і 2,4% в
експорті, і 1,2; 2,7 і 1,8% в імпорті). З інших європейських країн
виділяються Словакія, Франція, Чехія, Великобританія.
На європейському континенті превалює торгівля з країнами Європейського
Союзу, на частку якого припадає 12,8% зовнішньоторговельного обороту
України. Сальдо взаємної торгівлі з країнами ЄС відємне ( 1 млрд. 43
млн, дол.). Такий стан торгівлі і, перш за все, випереджаючий темп
зростання імпорту, обумовлений:
· реальним наповненням товарами кредитних ліній, що надавались Україні з
боку Німеччини, Італії, Франції та ЄС в цілому;
· збереженням низки торговельних обмежень для товарів з України;
· низькою ефективністю використання українськими підприємствами
торговельних преференцій ЄС.
Динамічним є розвиток торгівлі з країнами СЕFТА. З цим регіоном
зовнішньоторговельний оборот товарами зріс у 1996 р. (порівняно з 1995
р.) на 20,2%, в тому числі експорт на 26,6%, а імпорт на 14,8%.
Зберігається відємне сальдо з Польщею, Чехією, Словенією, яке значною
мірою компенсується додатнім сальдо у відносинах з Угорщиною та
Словакією.
Країни Азії посідають друге місце у зовнішній торгівлі України (18,4%),
сальдо торговельного балансу з ними додатне. Серед 41 азіатської країни,
що ведуть торгівлю з Україною, перше місце посідає Китай – його частка в
експорті України 5,3%, але в імпорті всього 0,5%. Більш ніж по 2% в
експорті України належить Туреччині і Таїланду, а серед інших країн Азії
в торгівлі з Україною виділяються Сирія, Ліван, Іран, Японія, Індія,
Південна Корея.
У торгівлі України товарами з 37 країнами Америки (4,1% в
зовнішньоторговельному обороті) виділяються США (2,5% в експорті і 3,1%
в імпорті України), а також Бразилія, Канада, Аргентина, Чилі,
Венесуела, Перу.
Збільшуються обсяги торгівлі з країнами NАFТА (в 1996 р. порівняно з
1995 р. на 37%) і складають близько 1 млрд. дол. Сальдо торговельного
балансу України з цим інтеграційним угрупованням – відємне.
Україна торгує з 42 країнами Африки, на частку яких припадає лише 1,3%
зовнішньоторговельного обороту. Головні торговельні партнери України в
Африці – Єгипет, Алжир, Гвінея, Ліберія, Нігерія, Марокко, Кот-дІвуар,
Гана, Південно-Африканська Республіка. Важливо, що Україна вийшла на
регіональний ринок Африки, цей напрям в торгівлі буде розвиватись.
Україна Правильне визначення у зовнішньоторговельній діяльності України
регіональних пріоритетів є підґрунтям для подальшого збільшення обсягів
зовнішньої торгівлі та удосконалення її структури.
Проблема підвищення ефективності зовнішньоторговельної діяльності
України на сучасному етапі має винятково важливе значення. Без
інтеграції до світової економіки Україна відставатиме від стрімко
змінюваних технологій виробництва, технічних, екологічних та інших
стандартів і критеріїв конкурентоспроможності.
Основними напрямами стратегічної політики України щодо інтеграції до
світового ринку і удосконалення зовнішньоторговельної діяльності є:
1. Поєднання структурної перебудови економіки з орієнтацією на активний
експорт.
2. Створення експортного потенціалу країни із значною питомою вагою у
його структурі виробів машинобудування та послуг.
3. Збереження та розширення традиційних для українського експорту
товарно-регіональних ніш на світовому ринку.
4. Скорочення імпорту товарів непершорядного значення, раціональне
використання імпорту товарів, які мають важливе економічне і соціальне
значення.
5. Диверсифікація ринків енергоносіїв та інших стратегічно важливих
сировинних та матеріальних ресурсів (пошук альтернативних
постачальників).
6. Запровадження в практику сучасних форм економічної взаємодії з
іноземними державами для взаємовигідного використання обопільного руху
товарів, послуг, капіталів і робочої сили.
7. Створення і вдосконалення правових, економічних, організаційних та
технічних умов для підвищення конкурентоспроможності українських
товарів.
8. Застосування тактики “експортного прориву”, що означає інтенсивне
нарощування експорту порівняно обмеженої групи товарів, для випуску яких
є найбільш сприятливі умови.
9. Поступове скорочення імпорту зерна та збільшення закупівлі екологічно
чистих продуктів харчування, насіння, обладнання для харчової
промисловості, техніки для фермерських господарств, комплектуючих
виробів.
10. Нарощування обсягів зовнішньоторговельного обороту зі збільшенням
його експортної частини та одночасним зменшенням невиробничого імпорту.
11. Посилення державного регулювання зовнішньоторговельного балансу з
метою зменшення відємного сальдо, насамперед, з країнами СНД.
12. Збереження традиційних ринків збуту товарів і накопичення потенціалу
для виходу на нові ринки.
13.Нарощування експорту товарів високого ступеня переробки і технологій
у тих секторах, де Україна зберегла передові технологічні позиції.
торгує з 12 країнами Австралії і Океанії, але у зовнішній торгівлі
України вони посідають незначне місце (0,1%).
42.Сутність та класифікація зовнішньоекономічних зв’язків.
Економічний стан будь-якої країни світу багато в чому визначається
обсягом та структурою її зовнішньоторговельних зв’язків. Для України цей
фактор взагалі має домінантне значення, оскільки в умовах сталого
скорочення внутрішнього попиту на промислову продукцію зовнішня торгівля
практично залишилася єдиним вагомим чинником оздоровлення національної
економіки та джерелом надходження валютних ресурсів, вкрай необхідних
для придбання товарів критичного імпорту та модернізації й структурної
перебудови виробництва.
Значущість та благополуччя зовнішньоторговельної сфери України,
насамперед, залежить від стану торгівлі з Росією – нашим традиційним і
найбільшим торговельним партнером. Після глибокого і тривалого спаду,
який спостерігався в економіці обох країн, викликаного розпадом єдиного
народногосподарського комплексу СРСР, розривом більшості господарських
зв’язків між країнами, а також об’єктивними втратами і суб’єктивними
промахами в процесі переведення адміністративно-командної економіки на
ринкові рейки, однією з перших сфер зовнішньоекономічної діяльності, що
почала оживати в наших країнах, стала зовнішня торгівля.
Зовнішньоторговельні взаємовідносини України і Росії були, в основному,
переведені на загальноприйняті у світовій торгівлі принципи митного
регулювання, але з вельми суттєвою асиметрією оподаткування в
національних законодавствах.
Протягом 1994-1996 рр. обсяги зовнішньої торгівлі товарами між Україною
та Росією постійно зростали. Якщо у 1994 р. товарооборот складав 11,0
млрд.дол.США, у 1995 р. – 13,9 млрд.дол.США, то у 1996 р. – 14,4
млрд.дол.США, тобто збільшився за 2 роки у 1,3 раза. Але на фоні ейфорії
з цього приводу неможливо залишати осторонь факт непаритетного
товарообміну між країнами. Так, якщо за період 1994-1996 рр. експорт
товарів у Росією збільшився в 1,2 раза, то імпорт російських товарів
зріс в 1,4 раза, внаслідок чого від’ємне сальдо зовнішньоторговельного
балансу у торгівлі товарами побільшало на 1,5 млрд.дол.США.
Природний розвиток міждержавного товарообміну був перерваний в
результаті введення в травні 1996 р. ввізних мит на цукор і підакцизні
товари, а з 1 вересня – ПДВ на всі товари українського походження. Це
означало позбавлення України режиму найбільшої сприятливості і
переведення торгового режиму на двосторонню основу, за якого ПДВ на
імпорт стягується обома сторонами.
Не справдилися надії щодо відновлення потоку експорту в Росію після
скасування ПДВ у взаємному товарообороті в лютому 1998 р. Негативні
тенденції, що сформувалися протягом дії обмежувальних заходів,
залишилися нездоланими. Експорт товарів в Росію за І півріччя 1998 р.
скоротився відносно аналогічного періоду 1997 року ще на 15,5%.
Традиційний український експорт за час дії дискримінаційних заходів
успішно заміщався в Росії імпортом із країн дальнього зарубіжжя.
Фактично це означає втрату значної частини російського ринку, в першу
чергу, його продовольчого сегменту.
У 1998 р. до цих несприятливих обставин додався вплив світової
фінансової кризи, яка в 1997 р. зменшила попит усього світового ринку, а
в 1998 р. і російського, на сировинні товари і товари промислового
споживання, котрі в українському експорті займають превалюючу позицію.
Це зумовило зменшення українського експорту товарів в Росію в цілому за
1998 р. на 22% порівняно з попереднім роком (додаток 1). Негативне
сальдо у торгівлі товарами склало 4,2 млрд.дол.США і перевищило показник
1997 р. на 1,1%.
Сумна тенденція подальшого скорочення обсягів зовнішньої торгівлі
товарами між Україною та Росією спостерігалася і в 1999 р. За даними
Держкомстату України, обсяг зовнішньої торгівлі товарами між обома
країнами у 1999 р. зменшився порівняно з 1998 р. на 28%, в тому числі по
експортних операціях – на 17,2%, а по імпортних – на 21,1%. Від’ємне
сальдо у торгівлі товарами за 1999 р. складало близько 3,2 млрд.дол.США.
Таким чином, аналіз динаміки зовнішньоторговельних взаємовідносин
України з Росією за 1996-1999 рр. дозволяє зробити висновок про стале
зменшення питомої ваги Росії у загальному обсязі українського
товарообміну від 45% до 34,5%, в тому числі в галузі експорту – з 38,7%
до 20,7% (додаток 2).
В принципі зменшення залежності від монопольного партнера можна було б
оцінити позитивно, оскільки це не тільки підвищує економічну безпеку
України, але й дозволяє уникнути жорсткого диктату монополіста при
укладанні торговельних угод, але за умови, що це зменшення відбувається
за рахунок випереджаючого зростання українського експорту в інші країни,
а не за рахунок втрати російського ринку
Аналіз ЗЕД протягом 2003-2004рр.
Зовнішньоторговельні операції з товарами проводились з партнерами із 199
країн світу.
Експортні поставки товарів здійснювали 13,6 тис. підприємств і
організацій різних форм власності, з них приватної форми власності 12,7
тис., що становило 91,4% вартості від загального обсягу експорту,
державної та державної корпоративної 0,8 тис., відповідно 8,4%. Імпортні
поставки товарів здійснювали 19,6 тис. підприємств, з них приватної
форми власності 18,7 тис., вартість поставок яких складала 66,4% від
загального обсягу імпорту, державної та державної корпоративної 0,6
тис., відповідно 33,5%.
Структура експорту до країн СНД та інших країн світу за 2004 рік у
порівнянні з 2003 роком не змінилась і становила відповідно 26,2% і
73,8%. У 2004 році з країн СНД імпортовано 51,3% усіх товарів, з інших
країн світу ( 48,7% (у 2003 році – по 50%).
Найбільші обсяги експортних поставок здійснювались до Російської
Федерації ( 18% від загального обсягу експорту, Німеччини ( 5,8%,
Туреччини ( 5,7%, Італії ( 5%, США ( 4,6%, Польщі ( 3%, Китаю та
Угорщини ( по 2,5%.
Найбільші імпортні надходження здійснювались з Російської Федерації (
40,7%, Німеччини ( 9,4%, Туркменістану ( 6,7%, Польщі ( 3,3%, Італії (
2,8%, США ( 2,6%, Сполученого Королівства та Китаю ( по 2,5%.
Традиційно поставки недорогоцінних металів та виробів з них займали
вагому частку експорту країни – 39,9% (у т.ч. чорні метали – 33%) від
загального обсягу експорту товарів. На поставки мінеральних продуктів
припадало – 13,2% (з них енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її
перегонки ( 10,4%). Питома вага механічного та електричного обладнання
складала 9,3% (у т.ч. механічного – 5,5%, електричного – 3,8%),
продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості ( 8,5%,
транспортних засобів та шляхового обладнання – 6,2%, готових харчових
продуктів та продуктів рослинного походження – по 3,5%, текстилю та
виробів з текстилю – 2,7%, живих тварин; продуктів тваринного походження
– 2%, приладів і апаратів оптичних, медико(хірургічних та інших ( 1,8%.
У загальному обсязі експорту товарів за 2004 рік порівняно 2003 роком
збільшилась частка молока та молочних продуктів; зернових культур;
чорних металів; залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового
обладнання; наземних транспортних засобів, крім залізничних; приладів і
апаратів. Натомість зменшилась частка м’яса та харчових субпродуктів;
насіння і плодів олійних рослин; жирів та олій тваринного або рослинного
походження; цукру і кондвиробів з цукру; руд, шлаків та золи;
енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки; продуктів
неорганічної хімії; добрив; полімерних матеріалів, пластмаси; одягу
текстильного; виробів з чорних металів; котлів, машин, апаратів і
механічних пристроїв; аеронавігаційних або космічних апаратів.
У загальному обсязі імпорту товарів 37,4% вартості припадало на
мінеральні продукти, у тому числі 35% ( на енергетичні матеріали, нафту
та продукти її перегонки (16,7% ( нафта сира, 12,4% ( газ природний).
Поставки механічного та електричного обладнання складали 16,4% імпортних
надходжень (у т.ч. механічного – 11,1%, електричного – 5,3%),
транспортних засобів та шляхового обладнання – 8,6% (у т.ч. наземних
транспортних засобів, крім залізничних – 7,8%), продукції хімічної та
пов’язаних з нею галузей промисловості – 7,8%, недорогоцінних металів та
виробів з них ( 6,1%, полімерних матеріалів, пластмас та каучуку – 4,9%,
готових харчових продуктів ( 3,5%, текстилю та виробів з текстилю (
3,4%, маси з деревини або інших волокнистих целюлозних матеріалів –
2,7%. У загальному обсязі імпорту товарів збільшилась частка м’яса та
харчових субпродуктів; енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її
перегонки; полімерних матеріалів, пластмас; чорних металів; котлів,
машин, апаратів і механічних пристроїв; електричних машин і
устаткування; наземних транспортних засобів, крім залізничних; приладів
і апаратів. Зменшилась частка зернових культур; цукру і кондвиробів з
цукру; алкогольних і безалкогольних напоїв, оцту; руд, шлаків та золи;
паперу та картону.
За 2004 рік експорт давальницької сировини становив 37,2 млн.дол. (на
15,1% більше ніж за попередній рік). Імпортовано готової продукції з
української давальницької сировини на 39 млн.дол. (зменшення на 6,8%). У
той же час, в Україну надійшло іноземної давальницької сировини на
1793,4 млн.дол. (на 12,6% більше ніж у 2003 році). Експортовано готової
продукції з імпортної давальницької сировини на 2487,9 млн.дол.
(збільшення на 19%).
Частка товарообмінних (бартерних) операцій у загальному обсязі експорту
країни за 2004 рік складала 0,2%, імпорту ( 0,01%, що становило 68,2
млн. та 3,2 млн.доларів. Значна частина бартерних операцій з експорту
припадала на поставки до Туркменістану (65,2 млн.дол.).
Обсяги експорту гуманітарної допомоги України за 2004 рік становили
майже 1 млн.доларів. Гуманітарна допомога Іраку складала 76,7% від
загального обсягу експорту гуманітарної допомоги, в основному це
продукція фармацевтичної промисловості.
Гуманітарна допомога надана Україні 55 країнами світу на 69,1
млн.доларів. Найбільші імпортні надходження здійснювались із Німеччини –
28,2%, Сполучених Штатів Америки – 26,8%.
Основна частина експортних поставок товарів здійснювалася морським
транспортом – 47,8%, залізничним – 26,4%, автодорожнім – 18,1% від
загального обсягу експорту, імпортних – автодорожнім транспортом –
37,3%, залізничним – 20%, стаціонарними транспортними засобами
(трубопроводи, ЛЕП і т.ін.) – 12,9% від загального обсягу імпорту.
Найбільш вагомий внесок до обсягів зовнішньої торгівлі товарами з
експортних операцій зробили підприємства Донецької (25,5%),
Дніпропетровської (16,6%) областей, м. Києва (12,7%), Запорізької
(7,3%), Луганської (5,8%), Полтавської (4,2%) та Одеської (3,2%)
областей, з імпортних операцій ( м. Києва (22,4%), Дніпропетровської
(8,1%), Донецької (7,5%), Запорізької (4,2%), Одеської та Київської (по
3,2%), Харківської (3%) областей.
У 2004 році порівняно з попереднім роком експорт послуг збільшився на
25% і становив 5307,9 млн.дол., імпорт – відповідно на 41,2% і склав
2058,6 млн.доларів. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі послугами
становило 3249,3 млн.дол. (у 2003 році – 2790 млн.дол.).
Товарна структура українського експорту. В загальному обсязі експорту
українських товарів до Росії (що розраховується Держкомстатом України на
основі інформації Держмитслужби України та звітів підприємств по
товарах, які не проходять митного декларування, з дорахуванням обсягів
електроенергії та імпорту природного газу, пов’язаного з недообліком їх
митною статистикою) найбільшу питому вагу протягом 1996-І півріччя 1999
рр. мають неблагородні метали та вироби з них – відповідно 25,4% у 1996
р., 30,12% – у 1997 р., 28,79% – у 1998 р. і 23,3% у І півріччі 1999 р.
(додаток 4). Це дає підстави говорити про певну монокультурність, яка
підвищує вразливість країни у сфері зовнішньоекономічних зв’язків.
Структура цієї групи товарів складається насамперед з чорних металів та
виробів з них: міді, нікелю, алюмінію, свинцю, цинку, олова та виробів з
них тощо.
Чорні метали (чавун, залізо, сталь, готовий прокат, залізний дріт,
прутки гарячекатані тощо) та вироби з них (сталеві труби,
металоконструкції з чорних металів, радіатори для центрального опалення
тощо) протягом аналізованого періоду залишались найбільш
представницькими товарами українського експорту на внутрішньому
російському ринку. Частка чорних металів у загальному обсязі експорту до
Росії становила 12,14% у 1996 р., 12,63% у 1997 р., 15,58% у 1998 р. і
12,71% у І півріччі 1999 р. (додаток 5), тобто залишалась упродовж
зазначеного періоду практично на одному рівні, хоча вартісні обсяги їх
експорту в 1997-1998 рр. значно скоротились порівняно з 1996 роком
приблизно в 1,5 раза. Основними факторами, що впливають на обсяги
експорту чорних металів до Росії, залишаються кон’юнктура попиту
російського ринку на ці товари та вітчизняні ціни на них.
У структурі експорту до Росії частка виробів з чорних металів протягом
1996-І півріччя 1999 рр. становила 12,01% у 1996 р., 15,48% у 1997 р.,
10,95% у 1998 р. і 6,96% у І півріччі 1999 р. (додаток 5) і попит на них
був обумовлений кон’юнктурою на російському ринку металопродукції.
Сталим попитом на внутрішньому російському ринку в 1996-І півріччі 1999
рр. користувалась продукція машинобудівного комплексу. В товарній
структурі зовнішньої торгівлі України з Російською Федерацією частка
цієї підгрупи товарів посідала друге місце, а саме: 15,97% у 1996 р.,
18,92% у 1997 р., 19,28% у 1998 р. і 18,27% у І півріччі 1999 р.
(додатки 3, 4). Серед основних товарів цієї підгрупи – машини,
устаткування, механізми, електротехнічне устаткування, відтворювальна
апаратура, телеапаратура тощо.
Найбільш представницькими товарами в цій товарній групі експорту є
машини та устаткування (турбіни, двигуни турбореактивні та внутрішнього
згорання, насоси, прокатні стани, металорізальні верстати та багато
інших виробів), частка яких у загальному обсязі експорту до Росії
складала 10,81% у 1996 р., 12,81% у 1997 р., 14,26% у 1998 р. і 13,3% у
І півріччі 1999 р. (додаток 5).
Електричні машини та устаткування протягом зазначеного періоду також
були найбільш представницькими товарами українського експорту до Росії.
До цієї групи товарів належать насамперед електричні двигуни та
генератори, електрогенераторні установки, електричні трансформатори,
електричні акумулятори, телефонні апарати, електрична апаратура та
багато інших товарів. Частка цієї групи товарів у загальному обсязі
експорту до Росії становила у 1996 р. – 5,16%, у 1997 р. – 6,11%, у 1998
р. – 5,02% і 4,97% у І півріччі 1999 р. ( додаток 5).
Упродовж 1996-І півріччі 1999 рр. Російська Федерація продовжувала
залишатись найбільшим ринком збуту товарів харчової промисловості
України. Частка цієї підгрупи товарів у товарній структурі експорту до
Російської Федерації становила 16,08% у 1996 р., 11,75% у 1997 р., 7,64%
у 1998 р. і 8,48% у І півріччі 1999 р. (додаток 4). Основними
експортоспроможними товарами цієї товарної підгрупи на російському ринку
є цукор, вироби з м’яса та риби, етиловий спирт, продукція
борошномельного виробництва, алкогольні та безалкогольні напої, тютюн
тощо. Найбільш представницьким серед товарів харчової промисловості до
1997 р. був цукор, частка якого в загальному обсязі експорту становила
8,72% у 1996 р., але з 1997 р. внаслідок “цукрової війни” експорт цукру
почав стрімко падати і в 1998 р. його частка становила лише 0,75%
загального експорту, тобто зменшилась майже у 23 рази (додаток 5).
Практично на одному рівні протягом 1996-І півріччя 1999 рр. залишалась в
загальному обсязі експорту вітчизняних товарів до Росії частка продукції
агропромислового комплексу України, яка складала 7,05% у 1996 р., 7,54%
у 1997 р., 6,67% у 1998 р. і 8,69% у І півріччі 1999 р. (додаток 4). Це
в основному – живі тварини, м’ясо та харчові субпродукти, риба і
рибопродукти, молоко, молочні продукти та яйця, інші продукти тваринного
походження.
Найбільш представницьким товаром цієї товарної підгрупи була яловичина
морожена, однак обсяги експорту її починаючи з 1996 р. впали з 263
млн.дол.США у 1996 р. до 152,6 млн.дол. у 1998 р. Частка цього товару в
загальному обсязі експорту становила 4,72% у 1996 р., 6,01% у 1997 р.,
5,25% у 1998 р. і 7,46% у І півріччі 1999 р. (додаток 5).
Констатуючи сталий попит російського ринку на продукцію агропромислового
комплексу, слід однак зауважити, що збут на зовнішньому ринку живих
тварин та продуктів тваринництва і рослинництва, шкіри, хутра призводить
водночас до оголення вітчизняного ринку і стимулює зростання внутрішніх
цін на них. Сировина стає дедалі більш недосяжною для українських
виробників, а зростаюче проникнення на внутрішній ринок продукції
іноземних фірм, виготовленої з української сировини і напівфабрикатів,
прискорює деградацію вітчизняної переробної промисловості, темпи спаду
виробництва в якій у 2-3 рази перевищують відповідні показники
сировинних галузей.
У 1996-І півріччі 1999 рр. продовжувала користуватись попитом на
російському ринку продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей
промисловості. В загальному обсязі експорту до Росії частка цієї
товарної групи була в 1996 р. – 8,92%, у 1997 р. – 8,59%, у 1998 р. –
9,94% і 10,69% у І півріччі 1999 р. (додаток 4). Структура цієї підгрупи
товарів складалася в основному з продуктів неорганічної хімії,
органічних хімічних з’єднань, фармацевтичних продуктів (включаючи
медикаменти, добрива, дубильні екстракти і барвники, ефірні масла та
есенції, миючі засоби, білкові речовини тощо).
Найбільш представницькими товарами в структурі цієї групи були продукти
неорганічної хімії (сірчана та азотна кислоти, штучний корунд, сульфіти,
нітрити і нітрати, оксиди та гідроксиди хрому, заліза, кобальту та інші
товари). Частка продуктів неорганічної хімії становила 4,62% у 1996 р.,
4,2% у 1997 р., 5,58% у 1998 р. і 5,35% у І півріччі 1999 р. (додаток
5).
Частка фармацевтичних продуктів та дубильних екстрактів і барвників у
загальному обсязі експорту до Росії в 1996-І півріччі 1999 роках
залишалася практично на одному рівні (відповідно 0,62% і 1,11% у 1996
р., 0,98% і 1,12% у 1997 р., але з 1998 р. питома вага фармацевтичних
продуктів різко впала: 0,39% у 1998 р. і 0,22% у І півріччі 1999 р.).
У той же час значно зменшилися обсяги експорту до Росії органічних
хімічних з’єднань – з 42,5 млн.дол.США у 1996 р. (0,76% загального
обсягу експорту) до 18,3 млн.дол. у 1998 р. (0,63%) (додаток 5).
Серед найбільш представницьких товарів продукції хімічної та пов’язаних
з нею галузей промисловості – каучук та гумові вироби, частка яких у
загальному обсязі експорту поступово зростала протягом аналізованого
періоду.
В цілому по товарній групі, що об’єднує продукцію хімічної
промисловості, відбувається постійне скорочення обсягів експорту до
Росії, тобто цей сектор є одним з найбільш потерпілих. Україна практично
втратила російський ринок збуту калійних та азотних добрив, різко
зменшилися обсяги експорту до Росії сірчаної кислоти, кальцинованої та
каустичної соди, фосфатних добрив та інших товарів хімічної
промисловості. Протягом аналізованого періоду залишалися стабільними
позиції українських експортерів на російському ринку пластмас та
синтетичних смол, оскільки на ньому зберігався попит на поліетилен,
полістирол, споживчі смоли, полівінілхлорид.
Ускладнення проблеми експорту українських товарів хімічної промисловості
до Російської Федерації обумовлене рядом факторів, основними серед яких
є: різке скорочення попиту на хімічну продукцію промисловості,
транспорту і особливо сільського господарства Росії, нестабільне
забезпечення українських підприємств енергоносіями та сировиною (зокрема
нафтою та стиролом), подібністю внутрішньої галузевої структури хімічної
промисловості в Україні і Росії. Тому можна передбачати збереження в
перспективі попиту російського ринку на вироби української малотоннажної
хімії (барвники, хімічні реактиви, синтетичні пігменти, особливо чисті
речовини), хлорвміщувальні продукти та ін.
У той же час посилення позицій українських експортерів на російському
ринку товарів хімічної промисловості може бути забезпечене лише при
докорінній перебудові вітчизняної галузі з метою створення виробництв,
що не залежать від імпортної сировини та із значно меншою енергоємністю.
Аналіз товарної структури українського експорту в Росію показав, що вона
за останні 3 роки практично не змінилася: продукція металургійної
промисловості, машини та механізми, продукція хімічної промисловості,
продовольство, різна промислова продукція, руди та мінеральні продукти,
деревина, папір, целюлоза, будматеріали з каменю та гіпсу, продукція
легкої промисловості.
Динаміка обсягів експорту та імпорту України у відносинах з ЄС
Незадовільна динаміка зовнішньої торгівлі України з Євросоюзом – прямий
наслідок нераціональної і малоперспективної структури українського
експорту в ЄС, у якому неблагородні метали (особливо продукція чорної
металургії, на яку в останні роки припадає 15,3-20,5% сукупного експорту
України в ЄС), текстиль і текстильні вироби та мінеральні продукти є
домінуючими товарними групами і забезпечу вали в 1998-2000 рр. загалом
58-64% надходжень від поставок вітчизняних товарів на ринок ЄС. При
цьому частка машин, устаткування, транспортних засобів і приладів
становить всього 6,3-8,2% і має тенденцію до подальшого зниження.
Очевидно, що така структура експортної торгівлі не вписується в
пріоритети структурного розвитку Європейського Союзу і є несприятливою
для прискореного входження України в економічний простір ЄС.
Ринок послуг. У 1995 р. частка ЄС в українському експорті послуг
становила 11,2%, імпорті – 23,0%. У 2000 р. ці показники були на рівні
відповідно 14,9% та 22,1%. З 1999 р. в експорті послуг до регіону ЄС
спостерігаєть ся тенденція падіння обсягів (які до того досить швидко
зростали): у 1999 р. – на 8%, у 2000 р. – орієнтовно у межах 2,1%. В
імпорті ж з 1998 р. має місце стагнація з незначними коливаннями
обсягів. Загалом такий стан є наслідком превалювання в структурі
українського експорту транспортних послуг та обмеженості української
присутності на найбільш динамічних сегментах ринку послуг – туристичних,
інформаційних, інженерних, науково-технічних, фінансових, управлінських.
Ринок капіталу. Загальна динаміка прямих іноземних інвестицій (ПІІ) з
країн-членів ЄС в Україну виглядає останнім часом позитивною. Порівняно
з початком 1995 р., загальний обсяг цих ПІІ зріс більш ніж у 6 разів і
перевищив 1,4 млрд дол. США. Найбільший інтерес інвестори з ЄС виявляють
до харчової промисловості, внутрішньої торгівлі, машинобудування та
металообробки. Однак темпи зростання прямих інвестицій залишаються
нестабільними. Загалом регіон ЄС все ще зберігає за собою позицію
провідного інвестора економіки України, проте його частка досить
стабільно зменшується: з 45,6% загального обсягу прямих інвестицій на
Не найсильнішою складовою економічних відносин України з ЄС виглядає
сфера експорту капіталу, без розвитку якого неможливо забезпечити
проникнення та закріплення українських компаній на єдиному європейському
ринку. Офіційно зареєстровані обсяги такого експорту мізерні – менше 3
млн дол. США (3% загального офіційного обсягу інвестицій з України за
кордон) – і останнім часом навіть зменшуються. І це при тому, що
мільярди доларів, за оцінками експертів, були нелегально вивезені за
межі України, у т.ч. в країни ЄС.
19.Масштаби, тенденції і проблеми іноземного інвестування в Україні.
Фіксація рівноважного стану грошово–фінансових показників на
мінімальному рівні фактично позбавила українську економіку потенціалу
економічного зростання. Наявний дохід виявляється замалим і не створює
умов для збільшення заощаджень як джерел інвестування [14]. Крайня
звуженість господарських оборотів призводить до виникнення системної
суперечності на шляху процесів нагромадження: їхнє здійснення за рахунок
необхідного, а не додаткового продукту можливе лише за умови зменшення
необхідного споживання, а отже, звуження платоспроможного попиту. До
того ж методи та інструменти, за допомогою яких здійснювалася
макроекономічна стабілізація, призвели до витіснення значної частини
вітчизняних капіталів, доходів та заощаджень у “тіньову” сферу, яка за
визначенням не може стати джерелом інвестиційних ресурсів офіційної
економіки.
Отже, не відмовляючись від необхідності здійснення стабілізаційної
політики, слід змістити її акцент на стабілізацію фінансового становища
підприємств та сприяння акумуляції національного інвестиційного
потенціалу. Завдання зниження рівня економічних, соціальних та
екологічних загроз національній безпеці вимагає забезпечення
випереджаючих темпів зростання інвестицій у реальний сектор економіки
порівняно з темпами зростання ВВП. Це неможливо без ефективної
інвестиційної політики, яка повинна посідати центральне місце в
комплексі заходів, що здійснюються в грошово–кредитній, фінансовій,
зовнішньоекономічній сферах і спрямовані на становлення ефективної
структури української економіки.
Штучне “насадження” інвестицій за умов збереження низького “попиту” на
них з боку національної економіки за умов, коли інвестиції зростають
швидше ніж реальні доходи, призводить до зниження норми прибутку та
послаблення стимулів для приватного інвестування. І навпаки, збільшення
“попиту” на інвестиції підвищує норму прибутку і сприяє
децентралізованому стимулюванню інвестиційних процесів. Становище
надмірної “пропозиції” інвестицій можливе, зокрема в разі
диспропорційної динаміки окремих галузей економіки, наприклад внаслідок
їхньої експортної орієнтації. Реальна ревальвація гривні за таких умов
довершує пригнічення національної економіки та “попиту” на інвестиції.
Відтак саме збільшення “попиту” на інвестиції за рахунок активізації
господарських оборотів на внутрішніх ринках є головною ознакою дійсного
економічного підйому. Воно повинно стати визначальним орієнтиром
структурної та інвестиційної політики в Україні.
Найбільш перспективним стратегічним шляхом розвитку економіки України є,
на думку авторів, технологічна модель, яка грунтується на підтримці й
стимулюванні інноваційних “точок зростання”. Проте сьогодні в Україні
немає для цього фінансового, а тим більше — соціального “запасу
тривкості”. З огляду на дефіцит фінансових ресурсів, а також тривалий
термін окупності більшості інноваційних проектів пропонується інша
модель вибору пріоритетів, що складається з двох етапів (вони можуть
частково поєднуватися).
1. Пріоритетне фінансування виробництва товарів народного споживання.
Це, зокрема, дасть змогу завдяки швидкому обороту капіталу у цих галузях
за короткий термін збільшити податкові надходження в бюджет і поступово
створити матеріальну основу для подальшого фінансування структурної
перебудови. Під пріоритетним фінансуванням слід розуміти цільове,
контрольоване пільгове кредитування лише тих інвестиційних проектів,
реалізація яких дасть змогу “розшити” вузькі місця у галузях, поліпшити
їхній фінансовий стан з найменшими витратами й найменшим інфляційним
ефектом.
2. Пріоритетне фінансування розвитку виробничої інфраструктури (шляхове
господарство, транспорт, зв’язок), енергозберігаючих технологій і
наукомісткого машинобудування, пов’язаного з авіакосмічною галуззю і
військово–промисловим комплексом.
Вибір наведених інвестиційних напрямків грунтується на тому, що поки
інноваційні “точки зростання” не визначені, необхідно надати пріоритетне
значення галузям, розвиток яких дасть змогу реалізувати факторні
переваги і використовувати високотехнологічну складову наявного
виробничого потенціалу.
Початок реалізації другого етапу можливий в міру виникнення вільних
фінансових ресурсів. Виробництва, що не є пріоритетними і не пов’язані з
пріоритетними технологічними ланцюжками, повинні функціонувати на
загальних принципах, тобто, як правило, без особливої державної
підтримки.
Потрібно переосмислити і роль держави в процесі зміни технологічних
укладів. З огляду на прогресуючу рецесію традиційного технологічного
укладу, що супроводжується драматичними соціальними і фінансовими
витратами, держава повинна зосередитися на забезпеченні його
безболісного згортання з одночасною організацією фінансового
забезпечення впровадження нових технологій. Державна підтримка нового
технологічного укладу повинна обмежитися розвитком інфраструктури,
організацією конкурентного середовища і найбільш сприятливих умов для
приватного бізнесу, спрямованого на впровадження найбільш перспективних
технологій.
За умов недозавантаження основних фондів необхідні інвестиції в оборотні
кошти, зокрема у подоланні платіжної кризи [15], розвиток торговельної
інфраструктури тощо. Наповнення каналів обігу платіжними інструментами,
відновлення платоспроможності підприємств та населення мають стимулювати
господарські обороти та забезпечити доцільність інвестицій в основний
капітал, знизять їхню ризиковість та підвищать прибутковість [16]. Мають
утворитися умови, за яких інвестори отримають змогу коректно визначати
та використовувати найефективніші напрями вкладання власних фінансових
ресурсів.
Слід також забезпечити умови для зближення норми прибутку в реальному
секторі та грошово–фінансовій сфері, формування в національній економіці
обгрунтованої норми прибутку, яка б стимулювала перетік інвестицій у
реальний сектор. Особливу увагу потрібно приділити проблемам
стимулювання переходу на енергозберігаючі технології, оскільки
удосконалення процесів постачання та споживання в Україні енергоносіїв
може розглядатися як вагомий засіб вивільнення значних інвестиційних
ресурсів.
Пріоритетні завдання в галузі інвестиційної діяльності, які визначено
урядом, не можна вважати дієвими та перспективними. Так, погляд авторів,
не поліпшить стану справ у інвестиційній сфері введення в дію
Податкового, Митного, Бюджетного, Земельного та Цивільного кодексів;
прийняття нового механізму нарахування та використання амортизаційних
нарахувань; створення технопарків, розвиток страхових та фондових
ринків; впровадження системи спільного інвестування тощо. Приватизація,
яка вже триває майже 10 років, не дала відчутних результатів, тому
прискорення її темпів або очікування її грошового розвитку теж не
змінить ситуацію на краще [17].
Не дасть очікуваних результатів використання інструментів удосконалення
механізму захисту прав інвесторів та заходів щодо забезпечення
відкритості та прозорості процесу приватизації державного майна з
одночасним застосуванням процедур реструктуризації боргових зобов’язань
підприємств, що приватизуються, перед бюджетами та державними цільовими
фондами, оскільки більшість суб’єктів господарювання є практично
неплатоспроможними. Внаслідок тотальної неплатоспроможності також навряд
чи повною мірою спрацюють інститут спільного інвестування та механізм
гарантії збереження вкладів населення.
Ключове завдання нової інвестиційної політики полягає в тому, щоб
адаптувати сучасну модель інвестування до конкретних умов перехідного
періоду, коли внутрішніх принципів самоорганізації ринкової економіки
явно недостатньо для вирішення проблем, що постають [18].
Для того, щоб пожвавити виробництво і підвищити його рентабельність,
потрібні кошти для ліквідації дефіциту оборотних коштів і нормалізації
платежів, а також на хоча б початкову модернізацію й освоєння
конкурентоспроможних видів продукції. Умовно їх можна назвати пусковими
інвестиціями. У результаті їхнього освоєння економіка повинна давати
віддачу і тим самим залучати інвестиції [19].
Для пускової стадії характерні дві основні задачі:
• залучення інвестицій за умов інвестиційної непривабливості;
• організаційна підготовка до ефективного сприйняття масштабних
інвестицій.
Практика свідчить, що діючі підприємства не зовсім готові освоїти
інвестиції. Потрібні спеціальні організаційні форми, що настроюють
господарський механізм на роботу за умов ринку, сприяють відповідній
зміні психології інженерного складу
43.Тарифні пільги та преференції як елемент керування торговельною
політикою.
Відносно товарів, що переміщуються через митний кордон України
застосовують три види ставок ;
1) преференційні – це особливі пільгові ставки, які включають звільнення
від сплати мита і застосовуються до товарів, які походять з держав, що
разом з Україною входять до митних союзів або створюють спеціальні митні
зони, а також при встановленні якогось спеціального преференційного
рішення відповідно до міжнародних договорів за участю України.
Преференції (це встановлення преференційних ставок для зазначених
товарів) застосовуються до товарів (країнам що розвиваються) від 1-ї до
24-ї товарної групи (за винятком товарів товарних груп 22 та 24 – пива і
тютюнові вироби)
2) Пільгові ставки – застосовуються до товарів які мають походження з
держав або економічних союзів, що користуються в Україні режимом
найбільшого сприяння, а також до товарів з країн, які розвиваються (у
межах товарних груп позицій 25-97).
3) Повні ставки – по інших товарах. Повним митом оподатковуються товари
із Тайваню, ЮАР, Сербії, Хорватії, Словенії. За характером угоди
застосовують:
– ввізне мито;
– вивізне мито .
46.Україна в інтеграційних угрупуваннях.
Заснування Євразійського економічного співтовариства (ЄЕС) чітко
окреслило дисбаланс у відносинах Російської Федерації з країнами СНД.
Основні зусилля Російської Федерації спрямовуються на створення такої
нової архітектури безпеки на пострадянському просторі, що дає можливість
ЄЕС, Раді колективної безпеки, іншим політичним та силовим структурам
СНД доповнювати одне одного. Але водночас це посилює потенційні ризики
регіональної нестабільності й створює напруженість у відносинах між
окремими державами-учасницями СНД та у відносинах з іншими угрупованнями
держав, що формуються на пострадянському просторі.
Переваги інституційних основ ЄЕС як перспективного механізму реалізації
зовнішньополітичних завдань Росії на пострадянському просторі над
існуючими структурами в рамках СНД для багатьох експертів досить
очевидні. Водночас стає зрозуміло, що СНД у вигляді структури з
ідентичними горизонтальними зв’язками існувати вже не може. Фактично з
утворенням ЄЕС інтеграційне навантаження на СНД зменшується, зокрема у
короткостроковій перспективі.
Для того щоб виграти час для організації системи ефективної протидії
дезінтеграцій ним тенденціям на пострадянському просторі, російська
сторона впродовж останнього року певною мірою підтримувала ініціативи
України та інших країн СНД щодо реального введення в дію зони вільної
торгівлі СНД. А вже на жовтневому 2000 р. самміті “інтеграційної
п’ятірки” держав-учасниць СНД Російська Федерація внесла свої пропозиції
щодо розширення співробітництва країн Митного союзу у
валютно-фінансовій, промисловій та макроекономічній сферах. Але за своїм
інтегральним політичним характером ЄЕС, безперечно, відрізняється від
Митного союзу: Євразійське економічне співтовариство поряд з
економічними може висувати ще політичні та військові завдання.
Згідно з сучасними науковими підходами, це є важливою характерною рисою
“нового регіоналізму”, що властивий міжнародним відносинам кінця ХХ –
початку ХХІ століття. За теорією шведського професора Бьорна Хетне,
“новий регіоналізм” означає багатовимірність, що включає в себе
торгово-фінансові, соціально-політичні, військові, екологічні та інші
виміри [8]. Росія має потужний економічний потенціал, практично може
самостійно розвиватися. Казахстан – розвинута країна, що шукає вихід на
Захід. Білорусь прагне знайти вихід на Схід. Білорусь у геополітичному
вимірі дуже важливий партнер для Росії, хоча Кремль не задовольняє
динаміка <проведення реформ у Білорусі. Киргизія економічно
слаборозвинута країна, але вона вступила до ВТО. Таджикистан перебуває в
стані перманентного військового конфлікту. Тому членство згаданих країн
у ЄЕС, де економіка розширює свої межі до політики і військово го
співробітництва, виглядає більш прагматичним, ніж у Митному союзі.
Симптоматич но, що наступного дня після переговорів в Астані відбулась
нарада голів держав-учас ниць Договору про колективну безпеку в Бішкеку.
В новому об’єднанні зберігаються колишні структури Митного союзу –
Міждержрада, Інтеграційний комітет і Міжпарламентська асамблея. Принцип
голосування у співтоваристві будуватиметься на основі частки
фінансування співтовариства та економічного потенціалу країни. За Росією
закріплено 40% голосів, за Білоруссю і Казахстаном – по 20%, за
Киргизією і Таджикистаном – по 10%. За словами заступника голови
адміністрації президента Росії С. Приходька, підписання Договору про
заснування ЄЕС варто розглядати “як перший крок у створенні більш
зрозумілої, ефективної системи взаємодії п’яти країн в економічній сфері
на принципах, аналогічних тим, що діяли у колишньому Європейському
Економічному Співтоваристві”.
Доцільно зазначити, що нині механізм відсоткового голосування Ради
Європейського Союзу визначено за іншим принципом – пропорційно до
чисельності населення країн-учасниць [4]. Тому новий принцип голосування
можна вважати технічним важелем політичного впливу РФ на держави ЄЕС.
Нині Росія юридично одержала можливість залучати партнерів по ЄЕС до
своїх позицій, володіючи у новій організації найбільшою кількістю
голосів. Для України – це знак того, що час “пострадянського романтизму”
у двосторонніх та багатосторонніх міждержавних відносинах, пов’язаний з
ілюзією рівноправності та рівних політичних й економічних можливостей,
закінчився. Зрозуміло, що такого роду “принцип справедливості” (зокрема,
щодо залежності політичної “ваги” країни у регіональному співробітництві
від її економічних можливостей) буде трансформуватися на перспективи
розвитку двосторонніх та багатосторонніх відносин у рамках СНД.
Відповідно до договору про створення Євразійського економічного
співтовариства, інтеграційний комітет ЄЕС розміщується в Алмати та
Москві, Міжпарламентська асамблея – у Санкт-Петербурзі, Суд – у Мінську.
Таким чином, Москва прагне у перспективі розширити політичну сферу
діяльності ЄЕС до формату СНД. У перспективі боротьба з тероризмом та
транснаціональною злочинністю через укладення угод між органами
міждержавного співробітництва СНД та ЄЕС може бути приводом для
залучення до цієї системи співробітництва силових структур СНД, в яких,
зокрема, бере участь і Україна.
Тому велике значення для перспектив багатостороннього співробітництва в
рамках СНД мають підсумкові документи Бішкекської зустрічі ДКБ, у яких
визначено регламент, функції та завдання створюваних в інтересах
держав-учасниць ДКБ коаліційних сил. Це свідчить про початок нового
витка військової інтеграції групи країн СНД, об’єднаних Договором про
колективну безпеку. Генеральний секретар Ради колективної безпеки В.
Ніколаєнко зазначив: “Країни-учасниці ДКБ створять спеціальні військові
контингенти, що дислокуватимуться на території своїх держав. Ці
підрозділи проходитимуть постійну підготовку, і будь-яка
держава-учасниця ДКБ при потребі зможе на них розраховувати. Керувати
цими силами буде спеціально створений регіональний військовий штаб”.
Трансформація ДКБ у структуру швидкого реагування суттєво змінює
військово-політич ну ситуацію в регіоні. Подібна мобільна організація
може виправдати своє існування та ефективно функціонувати лише при
наявності потенційного (деякою мірою рівного за силою) супротивника .
Першочерговим завданням ДКБ у Бішкеку заявлено саме протидію афганському
тероризму . Щодо цього як досить загрозливу тенденцію для забезпечен ня
гарантій національної безпеки України можна вважати можливість
перенесення образу супротивника ДКБ в очах широкої російської
громадськості на неформальне угруповання ГУУАМ (упродовж останнього року
російська сторона постійно звинувачує у підтримці чеченських терористів
такі країни-учасниці ГУУАМ, як Грузію та Азербайджан). Водночас
функціонери ДКБ намагаються заперечувати подібний розвиток подій.
Зокрема, Генеральний секретар Ради колективної безпеки вважає, що не
може бути й мови про суперництво ДКБ з іншою регіональною організацією в
рамках СНД, відомої як ГУУАМ – Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан
і Молдова. Якщо ГУУАМ вважає за доцільне прийняття додаткових заходів по
забезпеченню безпеки, зокрема, шляхів транспортування енергоносіїв, що
проходять її територією, то такі кроки цілком зрозумілі. Учасникам ДКБ
зрозумілі і такі заходи ГУУАМ, як створення і використан ня спільного
миротворчого батальйону [2].
Але наявність у рамках СНД двох угруповань держав, що активно формуються
і мають різну політичну спрямованість , безумовно ставить питання про
рівень і характер майбутніх стосунків між ними. За деяких умов,
політичним фундаментом формування характеру відносин ЄЕС та країн ГУУАМ
може стати намагання сторін домінувати у системі міжнародних
транспортних коридорів та трансрегіональному співробітництві.
Враховуючи високі ставки та ризики створення ситуації подібного
суперництва, доцільно визначити стратегічні підходи до розвитку відносин
держав-учасниць ЄЕС та країн ГУУАМ. Для цього можна проаналізувати різні
форми взаємного співвідношення процесів глобалізації,
транснаціоналізації та регіоналізації.
Новий світовий порядок поки не знайшов оптимального балансу між
глобалізацією та регіональними проблемами. Різні наукові школи, що
вивчають міжнародні відносини, по різному трактують феномен сучасного
регіоналізму. Реалісти вважають міжнародну систему “анархічною”,
оскільки визначаль ну роль у ній відіграють егоїстичні інтереси держав.
Інституціоналісти вважають, що таку “анархію” можна виправити за
допомогою міцних та ефективних інститутів – каркасу різного роду
регіональних блоків та альянсів.
Прихильники когнітивного підходу вбачають у регіоналізмі вид соціальної
рефлексії, що базується на переважних на даний момент (і здатних
змінюватись у процесі взаємного пристосування) уявлень щодо ідентичності
та територіальної спільності. Досить поширена у Західній Європі
концепція “виникаючого регіоналізму ” (emerging regionalism), або
“регіонобудівництва ” (region building), що є непрямою реакцією на
когнітивний підхід. У деяких випадках регіоналізм трактують як “явище,
що конструюється “, яке не можна виокремити з соціально-економічного
контексту [10]. Наприклад, крах старого біполярного світу спровокував
появу таких нових форм регіоналізму, як Чорноморське економічне
співробітництво. До рушійних сил регіоналі зації зараховують не тільки
держави, а й неурядові структури (економічні “групи інтересів” тощо)
[9]. Наприклад, учасники приватних проектів нафтопроводів певною мірою
визначають геоекономічну ситуацію на північно-західних кордонах
Російської Федерації [1]. Зрозуміло, що проекти приватних європейських
корпорацій та російського “Газпрому” щодо будівництва обхідних
газопроводів значною мірою можуть визначити геоекономічні перспективи
України.
Своєрідним компромісом між регіоналізацією та глобалізацією можна
вважати спроби втілити в життя моделі транснаціональних регіонів.
Трансрегіональне співробітництво може бути результатом спільних зусиль
держав, міждержавних корпоративних коаліцій транснаціонального
регіонобудівниц тва тощо [11].
Саме до такої моделі трансрегіонального співробітництва доцільно
віднести створення системи колективних відносин для захисту спільних
економічних інтересів у рамках ГУУАМ. Але інституалізацію ГУУАМ можна
розглядати і як спробу збалансування впливу домінуючої в регіоні держави
– версія “балансу сил”. Разом з тим вбачається, що формування ЄЕС є
наслідком необхідності зміцнення геополітичних позицій Росії на
пострадянському просторі. За цих умов важливим фактором регіональної
стабільності стає така структура міждержавного співробітництва, як СНД.
Саме механізми Співдружності незалежних держав значною мірою
відповідають функціональному характеру платформи корпоративної
стабільності та безпеки на пострадянському просторі.
Сучасні форми трансрегіонального співробіт ництва (Рада Балтійських
держав, ГУУАМ) експериментальні у тому значенні, що сам склад їх
учасників свідчить про бажання подолати лінії розподілу між Сходом та
Заходом. Вони здійснюють спробу налагодити “горизонтальне”
співробітництво між країнами-членами НАТО, кандидатами до цього блоку,
нейтральними державами та колишніми радянськими республіками.
Західноєвропейські експерти, як правило, розглядають нові моделі
трансрегіонального співробітництва як засіб оптимального “розподілу
праці” у Старому Світі [7]. Таку інтеграцію вони пропонують, з одного
боку, як доповнення до розширення НАТО та ЄС, а з другого – як компроміс
при обговоренні перспектив розширення євроатлантичних структур на Схід
[6].
У цьому зв’язку виникає як мінімум три концептуальні проблеми.
По-перше, ідея регіонобудівництва як у рамках ГУУАМ, так і в рамках ЄЕС
припускає формування нової ідентичності , заснованої на уявленні про
природний характер зв’язків між складовими частинами нових регіонів.
Якщо Україна зробила вибір у бік європейської ідентичності, то подібне
поки що неможливо очікувати, наприклад, від Узбекистану. До того ж, на
думку російського вченого В. Тішкова, “ідентичність – це не тільки
уявлення про те, що є група, яка постійно змінюється, це завжди боротьба
за контроль над даним уявленням, за те, що становить головні риси і
цінності групи. Боротьба не тільки політична. Вона точиться й у сфері
науки та релігії, в галузі мовних відносин, символіки, історичних та
територіальних проблем тощо” [3]. Тому питання виникнення, наприклад,
“балтійської ідентичності” розглядаються Тішковим як досить складні:
“країни Балтії, що вбачають себе частиною Північної (Латвія, Естонія) чи
Центральної (Литва) Європи, вважають себе цивілізаційно відмінними від
Росії” і тому інстинктивно відокремлюються від усього східного [5]. Якщо
провести аналогії до перспектив ЄЕС та ГУУАМ, то можна дійти висновку
про початок формування Північної та Південної євразійської ідентичності
на фундаменті колишньої радянської квазіідентичності.
По-друге, трансрегіоналізація кидає виклик подальшому розвитку
українсько-російських відносин, бо, виникаюча система “багаторівневих
політичних лояльностей ” випробовує відносини стратегічного партнерства
на міцність.
Саме тому на порядку денному регіонобудівництва виникають нові завдання,
зокрема щодо формування у рамках Співдружності незалежних держав
механізмів регіональної стабільності , спрямованих на створення
сприятливих умов для співпраці не тільки окремих держав-учасниць СНД, а
й регіональних угруповань, зокрема, таких як ЄЕС і ГУУАМ. Доцільно
переглянути погляди та стереотипи щодо пріоритетності двосторонніх
відносин і прямого діалогу замість багатосторонніх міждержавних
конференцій у вирішенні нагальних проблем на пострадянському просторі та
недоцільності створення наддержавних структур (насамперед за участю
Росії) й повноцінної участі у їх роботі. Таким чином, на сучасному етапі
регіонобудівництва в рамках СНД ігноруються саме ті процедури, за
допомогою яких можна конструювати ефективні комбінації транснаціональних
альянсів ГУУАМ та ЄЕС для оптимального використання корпоративного
потенціалу союзів.
По-третє, ефективна реалізація проголошених президентами країн ГУУАМ
намірів перетворити його на міжнародну організацію насамперед передбачає
чітке визначення місця цієї структури на новій георегіональній мапі
світу. За своїм цільовим та функціональним характером ГУУАМ можна
визначити як Організацію трансрегіонального економічно го
співробітництва країн Європи та Азії, або Трансрегіональну економічну
співдружність.
47.Фактори формування конкурентних переваг економік окремих країн за
умов глобалізації.
Конкурентоспроможність як обумовлене економічними, соціальними і
політичними факторами стійке становище країни або виробника на
внутрішньому та зовнішньому ринках, здатність суб’єкта конкурентної
боротьби протистояти міжнародній конкуренції на внутрішньому ринку та
ринках інших країн [1] має, на думку авторів, виступати також як одна з
визначальних характеристик стратегічного розвитку соціально–економічної
системи.
За оцінкою Світового економічного форуму, у 2001 р. за рівнем
конкурентоспроможності національної економіки Україна посідає 69–е місце
серед 75 досліджуваних країн [2]. Менший рівень конкурентоспроможності
мали лише економіки таких країн, як Гондурас, Бангладеш, Парагвай,
Нікарагуа, Нігерія та Зімбабве. Отже, незважаючи на досягнуті протягом
1999—2001 рр. певні позитивні зрушення, необхідно посилити увагу до
проблем розбудови конкурентоспроможності національної економіки та
особливостей її досягнення в умовах глобалізації.
Глобалізація економіки поставила перед урядами багатьох країн проблему
пошуку нового змісту механізмів адаптації внутрішнього економічного та
політико–правового середовищ до сучасних умов економічної діяльності.
Швидкі зміни чинників, які визначають конкурентоспроможність фірм на
світових ринках, та динамічний розвиток глобального середовища змушують
уряди створювати умови економічного зростання і процвітання нації,
виходячи з оптимальної та передбачливої стратегії розвитку внутрішніх
чинників конкурентоспроможності. Досвід останніх десятиріч ХХ ст. дав
змогу зробити деякі висновки щодо змісту загальних вимог до державної
політики, які забезпечують підтримку конкурентоспроможності національної
економіки.
1. Досягнення успіху на світових ринках за сучасних умов неможливе без
виваженої співпраці між фірмами та країнами їхнього базування. Внаслідок
значного зростання цінової конкуренції в сучасному світі надпотужні
корпорації вдаються до запровадження нової тактики розширення ринків
збуту, включаючи й активну “гру” на державному рівні, підкріплюючи
власні позиції у світі урядовою підтримкою.
2. Державна політика має мотивувати консолідацію суб’єктів економічних
відносин в межах країни, а також вихід корпорацій на світову арену і
залучення потужностей та ресурсів інших країн. На корпоративному рівні
підтримання конкурентоспроможності відзначається дедалі глибшим
об’єднанням фінансового та виробничого капіталів. У глобальному
середовищі для успішної конкуренції національних можливостей вже не
вистачає, про що свідчить багато прикладів злиття надпотужних гігантів у
фінансовій, промисловій та інших сферах. Проблеми цінової конкуренції
все активніше вирішуються в межах самих корпорацій. Одним з таких
заходів є негласний розподіл ринків збуту на сфери впливу, що є нічим
іншим, як поширенням транснаціонального монополізму.
3. Уряд повинен передбачати та виявляти критичну межу, за якою
збільшення прибутковості окремих суб’єктів починає погіршувати умови
роботи інших, внаслідок чого виникає загроза пригнічення розвитку
перспективних напрямів. Зокрема, ще Дж. М. Кейнс відзначив, що умови
процвітання окремої фірми не ідентичні умовам процвітання економіки в
цілому, внаслідок чого виникають суперечності, які слід вирівнювати за
допомогою “реанімації” порушених загальноекономічних пропорцій [3].
4. Досягнення високого рівня конкурентоспроможності визначається
можливістю створення кращого продукту чи послуги в приблизно рівних
умовах розвитку. Досвід ЄС свідчить про складність та суперечливість
процесу інтеграції економік, що пов’язане з впливом уніфікації умов
господарювання на функціонування національних суб’єктів економічних
відносин. Проблема полягає в тому, що уніфікація законодавства створює
значні труднощі для підтримання національного мотиваційного поля для
суб’єктів ринку, що може призводити до втрати ними
конкурентоспроможності. Крім того, в процесі інтеграції економічних
систем загострюється конкурентна боротьба навколо передових та
системоутворюючих сфер діяльності (найсучасніших технологій,
комп’ютерів, комунікацій тощо), а тому зацікавленість країн у збереженні
провідних позицій у цих сферах є предметом національних інтересів. Так
звані “групи тиску” й уряди обов’язково відстоюватимуть національні
інтереси, що може суперечити процесам інтеграції. Все це посилює
необхідність підвищення ефективності державного регулювання як у сфері
моніторингу можливих наслідків уніфікації законодавства або інших
механізмів, які передбачає поглиблення інтеграції, так і у створенні
нових конкурентних переваг для національних виробників. Це також
свідчить про посилення ролі держави в умовах глобалізації.
5. Уряди мають закласти в механізми економічного регулювання країни
певний “запас міцності” на випадок зростання ізоляціонізму, який
неминуче виявляється з боку інших країн. Зростання протекціонізму — це,
головним чином, результат посилення конкуренції на світовому ринку, яка
висунула перед багатьма надпотужними корпораціями проблему необхідності
зниження цін. Проте таке зниження ускладнює можливості продовження
активної інноваційної стратегії, яка потребує досить високих обсягів
капіталовкладень. Відповідно тиск на уряди з боку ТНК з метою
недопущення загострення цінової конкуренції лише посилюється.
Звинувачення одних країн іншими у надмірному протекціонізмі здебільшого
відбувається на тлі високого протекціоністського захисту національної
економіки, тому заклики до вільної торгівлі та усунення бар’єрів мають
на меті лібералізацію зовнішніх ринків. Очевидно, що країни намагаються
отримати більше користі від “відкриття” саме тих сфер, де іноземний
конкурент програє або принаймні не перешкоджає діям національних
експортерів. Національним виробникам у такій спосіб відкривається доступ
до ресурсів та зарубіжних ринків збуту своєї продукції.
6. Довгострокове збереження конкурентоспроможності невідривно пов’язане
зі збереженням базових показників економічної безпеки. Так, загроза
посилення тенденції до втрати високопродуктивних робочих місць,
збільшення кількості екологомістких об’єктів тощо не тільки виправдовує
тимчасову ізоляцію, але й зумовлює необхідність коригування економічного
курсу. Ці корективи насамперед полягають в ідентифікації основних
перешкод (переважно внутрішніх) розвитку інноваційних секторів, зниження
рівня життя населення тощо з впровадженням механізмів усунення цих
перешкод. Таким чином, нормативно–правове поле держави повинно містити
механізми вбудованих регуляторів, здатних оперативно адаптувати систему
економічної мотивації до змін у глобальному середовищі з метою
забезпечення економічної безпеки держави.
7. У країні, де забезпечення конкурентоспроможності виведене на рівень
державної політики, особлива увага приділяється розвитку за допомогою
засобів інноваційно–промислової політики нових сфер, покликаних
забезпечувати її конкурентоспроможність у майбутньому. Для цього
передбачається централізація ресурсів, які мають спрямовуватися на
досягнення цієї мети. Посилення “спеціалізації” країн у міжнародному
поділі праці та їхнє прагнення розмістити на власній території переваги,
які стануть визначальними у конкурентній боротьбі третього тисячоліття,
вказують на відведення цим перевагам чільного місця в державній
стратегії. Так, наприклад, виробництво продукції, яка має
системоутворюючий характер (унікальні технології, нові розробки в
комп’ютерній сфері тощо) дало можливість США отримувати ексклюзивний
прибуток з кожного “оберту” розгалуження попиту у світі.
8. Поряд з вирішенням проблем запровадження й підтримки мотиваційних
важелів для випуску конкурентоспроможних товарів уряди стимулюють
підкріплення цього процесу необхідним рівнем платоспроможного попиту
фірм та населення. Політика доходів, зокрема, спрямовується на
недопущення зниження рівня та якості життя населення. Для цього
передбачені регулювання мінімальної заробітної плати, відшкодування її
знецінення при зростанні інфляції, системи соціального страхування і
медичного обслуговування, державні дотації та стипендії тощо. За
допомогою “інвестицій в людину” держава зменшує витрати національних
компаній на освіту та охорону здоров`я найманих робітників, а також
розширює місткість внутрішнього ринку збуту.
9. В умовах розвитку глобалізації уряди змушені зважати на неможливість
довгострокового збереження конкурентоспроможності національної економіки
без координації власної економічної політики з країнами–партнерами у
глобальному середовищі. Внаслідок поглиблення взаємопроникнення та
поширення економічної діяльності у світовому масштабі уряди змушені
регулювати дії резидентів на зовнішніх ринках. Некоректні дії щодо
компаній інших країн з метою накопичення спекулятивного прибутку,
зловживання дешевизною ресурсів, використання внутрішніх тимчасових
труднощів з метою встановлення економічного диктату та інші такі дії
призведуть згодом до блокування глобальних ресурсів розвитку
конкурентоспроможності і загальмують економічний розвиток самої
країни–агресора.
У цьому аспекті недосконалість моніторингу та узгодження глобальних
проблем економічного розвитку призводить до перманентних кризових
потрясінь та збільшення диференціації у світі, що в майбутньому
визначить гальмування рівня конкурентоспроможності багатьох провідних
країн. Крім цього, експансіоністські дії країн–лідерів, які поширюють
прецеденти недовіри і негативних наслідків глобалізації, ускладнюють
здійснення відповідної координації. Формування координаційних
міжнародних організацій у сфері дотримання справедливої конкуренції у
світовому масштабі внаслідок зіткнення великої кількості інтересів є
процесом еволюційним і надзвичайно складним, проте важливим і
необхідним, що зумовлено обмеженістю можливостей національних урядів
вирішувати глобальні проблеми конкурентоспроможності.
50. Формування та оцінка параметрів національного інвестиційного клімату
стан національної інвестиційної сфери в Україні протягом 1991—2001 рр.
можна охарактеризувати як критичний. До 1997 р. обсяг інвестицій в
основний капітал скоротився у п’ять разів, або в середньому зменшувався
на 21 % щорічно (табл. 4.3), і лише в 1998 р. почалося його деяке
зростання. В розрахунку на душу населення інвестиції скоротилися з 1684
грн у 1990 р. до 395 грн у 2000 р. (в цінах 2000 р.). Обсяг інвестицій в
основний капітал у 2000 р. складав лише 22,3 % від рівня 1990 р. Норма
інвестицій (відношення інвестицій в основний капітал до ВВП) скоротилася
з 18,5 % в 1990 р. до 11,8 % в 2000 р., тобто більш ніж на третину. На
думку авторів, фактична норма інвестицій в економіці України є ще нижчою
і не перевищила у 2000 р. 5 %, оскільки реальний ВВП з урахуванням
“тіньової” складової становить щонайменше 150 % офіційного. “Тіньовий”
сектор за своєю природою не здійснює інвестицій в основний капітал, а,
як правило, використовує виробничі потужності офіційного сектора.
Варто зауважити, що, незважаючи на помітну тенденцію зростання
інвестицій в останні роки та зростання ВВП протягом 2000—2001 рр., норма
інвестицій суттєво не змінилася. За розрахункової потреби в інвестиціях
на структурну перебудову економіки — 200 млрд доларів [1], на
інвестування в 2000 р. було спрямовано лише 3,5 млрд.
За підсумками 9 місяців 2001 р. в структурі інвестицій власні кошти
підприємств становили 66 %, кошти державного та місцевого бюджетів — 11
%, іноземні інвестиції — 5 %. Отже, основним джерелом фінансува ння
інвестицій в Україні залишаються власні кошти підприємств, що, з огляду
на їх обмеженість, не дає змоги дійти висновку про позитивні якісні
зрушення в інвестиційній сфері в Україні. Таким чином, постає гостра
необхідність активізувати інші форми фінансування інвестицій, зокрема
залучення підприємствами заощаджень населення, коштів інституційних
інвесторів, бюджетів різних рівнів, а також нерезидентів.
Поряд зі зростанням інвестицій в реальному вимірі, погіршується їх
структура. Порівняно з 1990 р. значно скоротилася частка сільського
господарства (більше ніж у шість разів) та будівництва об’єктів
соціальної сфери (на 40 %). У структурі капіталовкладень у промисловість
зросла частка низькотехнологічних галузей: електроенергетики — на 90 %,
нафтогазової промисловості — на 124 %, чорної металургії — удвічі,
харчової промисловості — на 60 %. Натомість частка машинобудування
скоротилася майже у п’ять разів. Поряд з цим слід відзначити стійку
тенденцію до поліпшення технологічної структури інвестицій, яка
характеризується співвідношенням витрат на активні (машини та
устаткування) та пасивні (будівлі) елементи основного капіталу.
Починаючи з 1995 р., витрати на обладнання зростають, а на пасивні
елементи — зменшуються. За результатами 9 місяців 2001 р. витрати на
пасивні елементи основного капіталу склали 46,4 %, а на активні — 44,4
%, що, проте, на 15—20 % менше, ніж в західних розвинених економіках, і
дорівнює показнику 1990 р. Згідно з потребами підтримки високих темпів
економічного зростання та прискореного технологічного оновлення
економіки витрати на активні елементи основного капіталу мали б бути в
Україні ще вищими.
Держава відіграє пасивну роль у фінансуванні інвестиційної діяльності в
Україні. Так, за даними Рахункової палати України, попри зазначені у
Законі “Про державний бюджет України на 1999 рік” 1130 млн грн
централізованих капіталовкладень реально було профінансовано лише 463,3
млн грн, або 2,6 % валових капіталовкладень в основні фонди.
Централізовані капіталовкладення, передбачені Законом про Державний
бюджет на 2000 р., становили лише 2,8 %. За підсумками 9 місяців 2001 р.
обсяг централізованих капіталовкладень становив 1,1 млрд, або 6,5 % від
фактичних інвестицій в основний капітал за рахунок усіх джерел
фінансування.
………………………………………………………………
…………………………………………………………….
Рушійною силою іноземних інвестицій є позитивна різниця в нормі
прибутку, яка може бути отримана в країні вивезення капіталу.
Визначальний вплив на імпорт капіталу мають структурні чинники —
об’єктивні та суб’єктивні умови інвестування, об’єднані терміном
“інвестиційний клімат”. Стан інвестиційного клімату в перехідній
економіці — один з важливих інтегральних показників послідовності та
успішності процесу економічної трансформації.
Оскільки базовою метою будь–якого інвестора є отримання належної віддачі
від вкладення капіталу, головна характеристика інвестиційного клімату —
спроможність економіко–правового середовища забезпечити цю віддачу. У
такому вимірі поняття інвестиційного клімату збігається з поняттям
підприємницького клімату. Проте вони не тотожні. Адже цілком можлива
ситуація, за якої економіко–правове середовище є несприятливим для
отримання високого прибутку, проте інвестиції можуть дати значну віддачу
у стратегічній перспективі за рахунок оволодіння ринками збуту,
ресурсами, вигідного геостратегічного положення. І навпаки, умови можуть
сприяти швидкому збагаченню внаслідок спекулятивної, монопольної або
незаконної діяльності чи використання пільг, наданих іноземному
інвестору. Проте цей інвестор не розглядатиме своє вкладення як
довгострокове і прагнутиме до якнайшвидшої репатріації максимальної
частки прибутку. Таким чином, одним з базових орієнтирів державної
економічної стратегії має бути максимальне зближення параметрів
підприємницького та інвестиційного клімату та одночасне сприяння
зростанню як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій.
Досвід залучення іноземних інвестицій у країни Центральної та Східної
Європи, зокрема в Україну, дає змогу виявити низку системних вад
економіко–правового середовища, які заважають припливові капіталу, тобто
роблять інвестиційний клімат несприятливим.
Експерти, спираючись на власні дослідження та результати опитувань
іноземних інвесторів, виокремлюють такі вади:
• недосконалість правового середовища;
• політична нестабільність;
• непередбачуваність і непрозорість державної політики;
• неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування;
• надмірна фіскальна активність держави;
• вузькість та неструктурованість внутрішнього ринку;
• обтяжлива митна політика;
• недосконалість галузей інфраструктури;
• недорозвиненість інституцій ринку;
• “клановість” економіки, нераціональність економічної поведінки;
• низький рівень життя.
Неважко помітити, що значна частина наведених перешкод стосується
макроекономічних чинників інвестиційного клімату, які не можуть бути
усунуті тільки шляхом удосконалення системи державного управління.
Залучаючи іноземних інвесторів, країна з перехідною економікою, як
правило, розраховує на такі наслідки.
Зменшення дефіциту платіжного балансу. Цю функцію ефективніше виконують
портфельні інвестиції як більш динамічні.
Компенсацію загального дефіциту фінансових ресурсів для розвитку
економіки та фінансування структурної перебудови тощо.
Збільшення обсягів виробництва, зокрема, створення нових
експортоорієнтованих виробництв.
Зростання доходів бюджету, підприємців та населення внаслідок зростання
ефективності економіки, створення нових робочих місць.
Зменшення залежності від імпорту через розвиток галузей, що його
замінюють.
Впровадження нових технологій виробництва, ввезення та освоєння нової
техніки та устаткування.
Активізацію конкуренції на внутрішньому ринку, диверсифікацію та
удосконалення методів і форм конкуренції.
Появу реального ефективного власника колишнього державного майна.
Впровадження сучасних методів управління, здобуття нових знань у сфері
маркетингу, менеджменту, збагачення кадрового потенціалу управлінського
та фахового персоналу, підвищення правової та управлінської культури
ведення бізнесу.
Прискорення розвитку слаборозвинених територій. Зокрема, з цією метою
може застосовуватися механізм спеціальних економічних зон та територій
пріоритетного розвитку.
Полегшення інтеграції країни до міжнародного співтовариства, оскільки
“популярність” країни серед інвесторів, насиченість фондового ринку
капіталами нерезидентів обумовлює більш виважене та поважне ставлення до
країни на міжнародній арені. Залучення великих інвесторів дає змогу
отримувати в їхній особі своєрідну “протекцію” в національних та
наднаціональних організаціях і в процесі входження до економічних та
політичних об’єднань тощо.
“Конкуренція” за залучення іноземних інвесторів спонукає національні
уряди до запровадження для них спеціальних сприятливих умов. Зокрема,
особливий режим стосовно іноземних інвестицій запровадили 143 країни
світу [9]. Більшість країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн
для заохочення надходжень прямих інвестицій широко використовують
приватизацію державних підприємств.
Водночас проникнення в національну економіку іноземного капіталу може
спричинити й негативні наслідки, створюючи загрози економічній безпеці.
У переважній більшості випадків ці загрози не є умисними, а випливають з
реалізації основної функції інвестиції — забезпечення максимальної
прибутковості використання активів.
Як засвідчив досвід кінця ХХ століття, потоки портфельних інвестицій
можуть стати надпотужним чинником економічної дестабілізації на
регіональному або глобальному рівнях, джерелом швидкого погіршення
становища платіжних балансів країн та їхніх національних валют. Постійне
збільшення швидкості фінансових потоків внаслідок розвитку систем
електронних трансакцій, наявність у розвинених країнах світу значного
фіктивного капіталу у вигляді цінних паперів, які не мають реального
забезпечення, уможливлюють значні хвилеподібні міграції спекулятивних
капіталів і дають підстави й надалі очікувати посилення загроз
економічній безпеці держави внаслідок дії цього чинника.
Сальдо платіжного балансу України по портфельних інвестиціях за
1994—2000 рр. додатне і складає 1708 млн доларів США. Позитивне сальдо
викликане фактичною відсутністю вкладень резидентів у зарубіжні цінні
папери, тобто інтеграція України в цей сектор світового фінансового
ринку є слабкою та односторонньою (рис. 4.2). Відчутний приплив
іноземних портфельних інвестицій в українські облігації внутрішньої
державної позики спостерігався з початку 1996 р. Він постійно зростав та
сягнув найвищого значення в першому кварталі 1998 р. З ІІ кварталу
почався відплив вкладень нерезидентів в українські цінні папери,
пов’язаний з наростанням кризових очікувань. Криза осені 1998 р.
фактично завершила коротку історію портфельних інвестицій в Україні.
Значний приплив портфельних інвестицій, зафіксований у ІІ кварталі 2000
р., пов’язаний з реструктуризацією облігацій державної позики. При цьому
ринок корпоративних цінних паперів залишається у зародковому стані.
Протягом 1994—1997 рр. Україною здійснювалося активне залучення коштів
міжнародних фінансових організацій. В цілому кредити міжнародних
фінансових організацій (МФО) є пільговими, оскільки ставки по них
невисокі, а видаються вони на порівняно тривалий термін. За цими
ознаками кошти, залучені у МФО, можуть вважатися капіталами. Проте
вважати ці кошти інвестиціями у повному розумінні цього терміна можна
далеко не завжди.
Капітали Міжнародного валютного фонду у вигляді кредитів урядові почали
надходити в Україну з 1994 р. З цього часу борг України перед МВФ
зростав, і на початок 1999 р. склав 2,5 млрд доларів. Повернення боргу
розпочалося у 1999 р. У цей час борг повертався кредитами того ж МВФ.
У 2000 р. МВФ тимчасово припинив виконання своїх зобов’язань перед
Україною, посилаючись на завищення НБУ валютних резервів у 1997—1998 рр.
Але завдяки сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі та зростанню
експорту Україні вдалося протягом 2000 р. зменшити свій борг перед МВФ
на 900 млн доларів. При цьому загальний зовнішній борг було зменшено на
2,5 млрд доларів.
Світовий банк, до якого входять Міжнародний банк реконструкції та
розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР), активно кредитує
Україну. Причому, оскільки МАР кредитує найбільш бідні та ризикові
країни, кредитування здійснюється лише по лінії МБРР. Як свідчить досвід
України, проекти, що фінансувалися МБРР, виявилися у переважній
більшості погано підготовленими та, врешті, збитковими. Відсутність
мотивації у кредитодавця вибирати прибуткові проекти та проводити
всебічний інвестиційний аналіз призводить до заспокоєності та
впевненості у поверненні грошей, яке гарантоване державою незалежно від
результату проекту.
На початок 2001 р. МБРР погодився кредитувати 18 проектів на загальну
суму 2,8 млрд доларів та 16 млн німецьких марок. При цьому 12 проектів
визначаються як інвестиційні, а 6 як системні, тобто такі, що спрямовані
на створення ринкових інститутів та інструментів. Фінансування
інвестиційних проектів відбувається на умовах самоокупності та
обов’язкового внутрішнього корпоративного фінансування. Проте на початок
2001 р. українською стороною було отримано всього 245,1 млн доларів та
6,1 млн марок. Значна кількість проектів анулюється, оскільки або не
ратифікується Верховною Радою, або обов’язки, взяті українською
стороною, не виконуються. Часом проекти демонструють таку низьку
рентабельність, що їхнє фінансування доводиться припиняти. Розмір пені
за зарезервовані, але не використані ресурси, яку доводиться платити з
державного бюджету, склав на початок 2001 р. 2,7 млн доларів. За цей час
Світовий банк анулював понад 30 % загальної вартості кредитів, в
результаті чого економіка України позбулася 270 млн доларів.
Загальновідомо, що МФО жорстко пов’язують надання фінансової допомоги з
реалізацією українським урядом запропонованої моделі економічних
перетворень. Такий тісний взаємозв’язок призвів до того, що МФО фактично
отримали статус “консолідованого члена українського уряду”. Якщо, за
незначним винятком, отримані від МФО кошти й не виглядають як традиційні
інвестиції, їх можна з повним правом вважати інвестиціями у політичний
розвиток України, у формування умов для майбутнього входження іноземних
капіталів, в тому числі ТНК, на національні ринки.
Попри велике значення, яке завжди надається Україною проблемі співпраці
з МВФ та Світовим банком, не слід ототожнювати цю співпрацю із
створенням сприятливих умов для іноземних інвесторів. Через розбіжність
критеріїв, які застосовують іноземні інвестори та МВФ до оцінки
ситуації, поліпшення інвестиційного клімату цілком можливе навіть за
умов погіршення стосунків з МВФ через недотримання певних
макроекономічних показників. За цих умов приплив прямих іноземних
інвестицій може розглядатися як компенсація втрати надходжень від
кредитів МВФ. У попередні роки динаміка приватних іноземних інвестицій в
українську економіку була обернено пропорційною динаміці кредитів МВФ.
Значні загрози можуть виходити також і від прямих іноземних інвестицій,
які часто призводять до посилення залежності економіки від іноземного
капіталу. Передусім це стосується інвестицій у підприємства, що
здійснюють переважно експортне виробництво в межах схем виробничої
кооперації ТНК. Погіршення світової економічної кон’юнктури призводитиме
до згортання цих виробництв незалежно від економічного становища
всередині країни. Небезпечними у цьому сенсі є також “викруткові”
виробництва, які повністю забезпечуються імпортними комплектуючими і не
мають ні власних технологій, ні можливості диверсифікувати джерела
постачання. Прямі інвестиції також сприяють завоюванню ринків,
встановленню контролю над потенційними конкурентами в країні
інвестування. Нерідко такий контроль досягається неекономічними методами
із застосуванням політичного тиску та нечесної конкуренції. Внаслідок
цього діяльність підприємств з іноземними інвестиціями може спричинити
витіснення товарів національного виробництва з ринку, “відтягування” до
себе дефіцитних ресурсів, “витискання” з економіки вітчизняних
капіталів. Для цього іноземні інвестори послуговуються формально
ринковими засобами, а реально — перевагою у “ваговій категорії” ТНК над
вітчизняними підприємствами. Транснаціональні корпорації абсолютно
байдужі до економічного комплексу країни в цілому і орієнтуються на
включення в систему міжнародного поділу праці лише високоприбуткових
сегментів економіки, внаслідок чого занепадають менш дохідні галузі
економіки, що посилює структурні диспропорції та конфлікт інтересів у
національній економіці між макро– та мікрорівнями.
Значну загрозу може становити відплив прибутків з країни услід за
прямими інвестиціями в неї. Досить яскравим прикладом створення загроз
національним економікам внаслідок діяльності іноземних інвесторів є
становище в Латинській Америці, яке склалося у 80—90–х роках ХХ
століття. Лібералізаційна економічна стратегія стимулювала приплив
капіталів до країн регіону, але через відсутність спеціальної
промислової стратегії він мав форму переважно короткострокових вкладень.
До того ж характерною особливістю ряду приватизаційних програм була
передача за низькими цінами підприємств іноземним фірмам в рамках
конверсії зовнішнього боргу або приватизації. Відтак досить швидко
відплив капіталу у вигляді репатріації прибутку перевищив надходження,
викликавши подальше зростання дефіциту платіжного балансу. Відсутність
належного регулювання може мати наслідком експлуатацію іноземними
інвесторами дешевих ресурсів (робочої сили, сировини, виробничих фондів,
екології) без належної компенсації. Це, зокрема, може набувати таких
форм, як виплата надто низької заробітної плати при високій
інтенсивності праці, зростання безробіття внаслідок реструктуризації
підприємств, закупівля сировини за низькими цінами, несплата
амортизаційних відрахувань за використання виробничих фондів у рамках
спільних підприємств, забруднення навколишнього середовища тощо.
Зрештою, транснаціональний капітал з метою захисту своїх інтересів може
здійснювати потужний політичний тиск на країну–реципієнта, змушуючи її
вживати невигідні для національного виробника чи національної
економічної безпеки заходи, спонукаючи до зовнішньополітичних кроків,
які не завжди відповідають національним інтересам.
Таким чином, важливою складовою економічної політики держави–реципієнта
іноземних інвестицій є здійснення належного регулювання їхнього
залучення та використання. В разі його відсутності позитивний ефект від
іноземних інвестицій може стати незначним, а іноді — взагалі
нівелюватися. Досвід функціонування іноземних інвестицій в Україні
свідчить про невикористання їхніх потенційних переваг, а подекуди й про
їх негативний вплив на економічну систему.
На погляд авторів, відсутність позитивних результатів прямого іноземного
інвестування в Україні пов’язана (поряд з об’єктивними чинниками
інвестиційного клімату) також і з помилковою стратегією стимулювання
іноземних вкладень. Зокрема, іноземні інвестиції розглядаються в Україні
переважно з позицій поповнення платіжного балансу, а ще й як засіб
наповнення бюджету в процесі приватизації. Отже, в центрі уваги
державної політики знаходиться власне приплив фінансових ресурсів.
Завдання забезпечення умов для ефективної реалізації інвестицій при
цьому нехтуються.
При формуванні економічної політики в Україні постійно наголошувалося на
необхідності створення сприятливих умов для залучення іноземних
інвесторів. Серед таких умов, як правило, називаються досягнення
стабільності національної грошової одиниці, балансування бюджету,
мінімізація інфляції. Хоча досить часто засоби, за допомогою яких
досягалися зазначені цілі, об’єктивно призводили до погіршення
підприємницького та інвестиційного середовища в країні. Йдеться,
зокрема, про політику високих процентних ставок, які гальмували
інвестиційні процеси, демонетизацію економіки та зменшення
платоспроможного попиту підприємств і населення на внутрішньому ринку,
посилення фіскального тиску з метою бюджетної консолідації, політику
“дорогої гривні” тощо.
Таким чином, фактично під гаслом сприяння залученню іноземних інвесторів
спостерігалося витіснення з бізнесу, а зрештою — з країни чи з легальної
економіки вітчизняних капіталів. Збільшення питомої ваги іноземних
інвестицій у валових капіталовкладеннях в українську економіку свідчить
про “ефективність” такого витіснення. За посередництва держави
відбувається своєрідна “конкуренція” між зарубіжними та українськими
інвесторами з цілком передбачуваним результатом. Власне, постійне
зменшення темпів приросту прямих іноземних інвестицій (ПІІ) свідчить про
те, що і для іноземних інвесторів заходи, які вживалися, виглядали не
досить привабливо.
Отже, попри певні позитивні тенденції, відзначені в динаміці економіки
України в другій половині 1999—2001 рр., є всі підстави констатувати
збереження в Україні негативного інвестиційного клімату. Зрештою, цей
складний комплекс взаємопов’язаних чинників може визначатися інвестором
суто індивідуально. У будь–якому разі, головним джерелом інформації для
потенційного інвестора весь час залишатимуться не стільки офіційні
повідомлення щодо “гостинності” країни, скільки фактичний потік ПІІ до
країни та міркування щодо перспективності ведення бізнесу в ній. Приплив
прямих іноземних інвестицій до України й досі залишається незначним.
У 2000 р. приплив прямих іноземних інвестицій був більшим, ніж у 1999
р., але не перевищив рекордного рівня 1998 р. (див. рис. 4.1). У
вартісному вимірі надходжень ПІІ все ж недостатньо для відчутного впливу
на перебіг макроекономічних процесів в Україні. У розрахунку на душу
населення ПІІ в Україні на порядок менші, ніж в країнах Центральної
Європи. Серед 25 держав Центральної і Східної Європи та Середньої Азії
(станом на початок 2001 р.) за обсягом залучених іноземних інвестицій
Україна посідала 8 місце, а за рівнем іноземних інвестицій на душу
населення — 22 місце (табл. 4.6). При цьому пряме інвестування за кордон
українські резиденти майже не здійснюють. Отже, відбувається зростання
залежності економіки України від інших країн, яке призводить до відпливу
доходів з країни за відсутності компенсуючого грошового потоку,
негативно впливаючи на платіжний баланс України в стратегічній
перспективі.
Станом на 1 жовтня 2001 р. прямий іноземний капітал склав в Україні 4
млрд 194 млн дол. США, тобто 85 доларів на одного мешканця України. Хоча
в Україні зареєстровано прямі інвестиції з 112 країн світу, переважна
частина вкладень (понад 70 %) була здійснена нерезидентами лише з восьми
країн: США (16,8 %), Кіпру (9,5 %), Нідерландів (8,8 %), Великобританії
(8,7 %), Російської Федерації (7,0 %), Німеччини (6,3 %), Віргінських
островів (5,8 %), Швейцарії (4,5 %) та Республіки Кореї (4,1 %).
Розподіл прямих інвестицій в Україну за країнами походження засвідчує
значну частку в них вкладень з офшорних зон — Кіпру, Британських,
Віргінських островів, Ліхтенштейну (2 %). Це свідчить про те, що даний
капітал має вітчизняне чи принаймні російське походження, тобто значна
частка прямих інвестицій в Україну здійснюється за рахунок коштів,
раніше вивезених з неї. За оцінками експертів, близько 25 % кількісного
складу спільних підприємств (СП) та від 30 до 55 % (залежно від галузі)
сукупних іноземних інвестиційних вкладень сформувалися на основі
легалізованого вітчизняного капіталу, ввезеного через офшорні компанії.
Особливо значною є частка таких СП у кольоровій та чорній металургії,
хімічній промисловості, машинобудуванні.
51.Характеристика основних етапів трансформаційних перетворень на
початку 90 років.
Структурні проблеми, що виникли в Україні в період трансформації,
зумовлені відсутністю відпрацьованих ринкових інституційних механізмів,
які б забезпечили гармонізацію інтересів різних суб’єктів ринкової
економіки та їх узгодження зі стратегічно важливими інтересами
суспільства в цілому. Наслідком є викривлення розподілу як первинних,
так і наявних доходів, що зумовлює їх загальну нестабільність
нестійкість моделі економічного розвитку країни.
Формування протекціоністської моделі економіки (1992-1996рр.)
Економічну політику цього періоду можна характеризувати як антиринкову,
спрямовану на підтримку одних підприємств за рахунок інших, створення
сприятливих умов для первісного нагромадження капіталу окремими,
наближеними до влади суб’єктами господарювання.
В умовах економічного спаду та гіперінфляції 1992р., 1993р., 1994р. (за
ці роки споживчі ціни зросли відповідно в 21, 102 і 5 разів3) сталися
значний інфляційний перерозподіл поточних доходів і знецінення
накопичених заощаджень; це були роки надзвичайного збагачення окремих
суб’єктів господарювання, близьких до тих чи інших ресурсів. “Велика
гра” на інфляції і використанні подвійного валютного курсу, що полягала
в можливості отримання значних доходів від різниці між вартістю
запозичених і повернутих після знецінення сум, або між офіційним і
ринковим курсами вільно конвертованої валюти (ВКВ), дозволила окремим
підприємцям надзвичайно збагатитися. На рівні інституційних секторів
виграли фінансові корпорації, які лише в 1992-1993рр. спромоглися
збільшити свої наявні доходи в 4,3 рази. Додатковим деформаційним
чинником стало намагання держави будь-що зберегти бюджетні доходи, для
чого використовувалося підвищення податкового навантаження. Так, у
1993р. обсяги реальних чистих податків зросли в 6,7 разів. В результаті,
частка ВВП, що перерозподіляється через сектор ЗДУ, зросла з 24,1% в
1992р. до 43% в 1994р. та 47,8% у 1996р. (найвищий рівень за період).
Надмірна концентрація наявних доходів у секторі загального державного
управління. В 1996р. частка сектора ЗДУ у валовому наявному доході
сягнула позначки 38,0%, а за період 1994-1999рр. у середньорічному
обчисленні — 32,5%. При цьому, наявні доходи державного сектора
використовувалися неефективно, значну частку бюджетних витрат складали
позички, субсидії підприємствам, що випускали неліквідну продукцію. В
рамках бюджетного фінансування використовувалися схеми “підживлення”
окремих підприємств і галузей через державні інвестиції, кредити під
гарантію Уряду, взаємозаліки в поєднанні з державними замовленнями,
повернення податку на додану вартість (ПДВ) посередникам і
псевдоекспортерам тощо.
М’яка, протекціонистська та високодефіцитна бюджетна політика створила
ситуацію, за якої доходи ефективно працюючих підприємств ставали
джерелом фінансування неефективних підприємств (у 1992р. дефіцит складав
— 13,8% ВВП, або 56,7% доходів зведеного бюджету; в 1993р. — відповідно,
5,1% та 15%, в 1994р. – 8,9% та 21%; в 1995 – 6,6% та 13,1%; в 1996 –
4,9% та 13,8%). Це призвело до виведення з обороту значних ресурсів і
перетворення їх на нагромаджені запаси готової продукції.
Отже, результатом першого етапу ринкової трансформації України стало
формування протекціоністської моделі економічного розвитку,
анти-ринкової за своєю суттю. Така модель зумовила вкрай неефективний
розподіл фінансових ресурсів, унеможливила вихід із кризи на базі
масштабної модернізації економіки, на тривалий час законсервувала
технологічну відсталість країни. За таких умов, економічне зростання
могло відбуватися лише в межах резервних потужностей і надлишку трудових
ресурсів старої кваліфікації, наприклад — у експортоорієнтованих, але
технологічно застарілих та енергоємних виробництв.
52. Характеристика стану надходження інвестицій в Україну.
Рушійною силою іноземних інвестицій є позитивна різниця в нормі
прибутку, яка може бути отримана в країні вивезення капіталу.
Визначальний вплив на імпорт капіталу мають структурні чинники —
об’єктивні та суб’єктивні умови інвестування, об’єднані терміном
“інвестиційний клімат”. Стан інвестиційного клімату в перехідній
економіці — один з важливих інтегральних показників послідовності та
успішності процесу економічної трансформації.
Сальдо платіжного балансу України по портфельних інвестиціях за
1994—2000 рр. додатне і складає 1708 млн доларів США. Позитивне сальдо
викликане фактичною відсутністю вкладень резидентів у зарубіжні цінні
папери, тобто інтеграція України в цей сектор світового фінансового
ринку є слабкою та односторонньою (рис. 4.2). Відчутний приплив
іноземних портфельних інвестицій в українські облігації внутрішньої
державної позики спостерігався з початку 1996 р. Він постійно зростав та
сягнув найвищого значення в першому кварталі 1998 р. З ІІ кварталу
почався відплив вкладень нерезидентів в українські цінні папери,
пов’язаний з наростанням кризових очікувань. Криза осені 1998 р.
фактично завершила коротку історію портфельних інвестицій в Україні.
Значний приплив портфельних інвестицій, зафіксований у ІІ кварталі 2000
р., пов’язаний з реструктуризацією облігацій державної позики. При цьому
ринок корпоративних цінних паперів залишається у зародковому стані.
Протягом 1994—1997 рр. Україною здійснювалося активне залучення коштів
міжнародних фінансових організацій. В цілому кредити міжнародних
фінансових організацій (МФО) є пільговими, оскільки ставки по них
невисокі, а видаються вони на порівняно тривалий термін. За цими
ознаками кошти, залучені у МФО, можуть вважатися капіталами. Проте
вважати ці кошти інвестиціями у повному розумінні цього терміна можна
далеко не завжди.
Капітали Міжнародного валютного фонду у вигляді кредитів урядові почали
надходити в Україну з 1994 р. З цього часу борг України перед МВФ
зростав, і на початок 1999 р. склав 2,5 млрд доларів. Повернення боргу
розпочалося у 1999 р. У цей час борг повертався кредитами того ж МВФ.
У 2000 р. МВФ тимчасово припинив виконання своїх зобов’язань перед
Україною, посилаючись на завищення НБУ валютних резервів у 1997—1998 рр.
Але завдяки сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі та зростанню
експорту Україні вдалося протягом 2000 р. зменшити свій борг перед МВФ
на 900 млн доларів. При цьому загальний зовнішній борг було зменшено на
2,5 млрд доларів.
Світовий банк, до якого входять Міжнародний банк реконструкції та
розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР), активно кредитує
Україну. Причому, оскільки МАР кредитує найбільш бідні та ризикові
країни, кредитування здійснюється лише по лінії МБРР. Як свідчить досвід
України, проекти, що фінансувалися МБРР, виявилися у переважній
більшості погано підготовленими та, врешті, збитковими. Відсутність
мотивації у кредитодавця вибирати прибуткові проекти та проводити
всебічний інвестиційний аналіз призводить до заспокоєності та
впевненості у поверненні грошей, яке гарантоване державою незалежно від
результату проекту.
На початок 2001 р. МБРР погодився кредитувати 18 проектів на загальну
суму 2,8 млрд доларів та 16 млн німецьких марок. При цьому 12 проектів
визначаються як інвестиційні, а 6 як системні, тобто такі, що спрямовані
на створення ринкових інститутів та інструментів. Фінансування
інвестиційних проектів відбувається на умовах самоокупності та
обов’язкового внутрішнього корпоративного фінансування. Проте на початок
2001 р. українською стороною було отримано всього 245,1 млн доларів та
6,1 млн марок. Значна кількість проектів анулюється, оскільки або не
ратифікується Верховною Радою, або обов’язки, взяті українською
стороною, не виконуються. Часом проекти демонструють таку низьку
рентабельність, що їхнє фінансування доводиться припиняти. Розмір пені
за зарезервовані, але не використані ресурси, яку доводиться платити з
державного бюджету, склав на початок 2001 р. 2,7 млн доларів. За цей час
Світовий банк анулював понад 30 % загальної вартості кредитів, в
результаті чого економіка України позбулася 270 млн доларів.
На погляд авторів, відсутність позитивних результатів прямого іноземного
інвестування в Україні пов’язана (поряд з об’єктивними чинниками
інвестиційного клімату) також і з помилковою стратегією стимулювання
іноземних вкладень. Зокрема, іноземні інвестиції розглядаються в Україні
переважно з позицій поповнення платіжного балансу, а ще й як засіб
наповнення бюджету в процесі приватизації. Отже, в центрі уваги
державної політики знаходиться власне приплив фінансових ресурсів.
Завдання забезпечення умов для ефективної реалізації інвестицій при
цьому нехтуються.
При формуванні економічної політики в Україні постійно наголошувалося на
необхідності створення сприятливих умов для залучення іноземних
інвесторів. Серед таких умов, як правило, називаються досягнення
стабільності національної грошової одиниці, балансування бюджету,
мінімізація інфляції.
Станом на 1 жовтня 2001 р. прямий іноземний капітал склав в Україні 4
млрд 194 млн дол. США, тобто 85 доларів на одного мешканця України. Хоча
в Україні зареєстровано прямі інвестиції з 112 країн світу, переважна
частина вкладень (понад 70 %) була здійснена нерезидентами лише з восьми
країн: США (16,8 %), Кіпру (9,5 %), Нідерландів (8,8 %), Великобританії
(8,7 %), Російської Федерації (7,0 %), Німеччини (6,3 %), Віргінських
островів (5,8 %), Швейцарії (4,5 %) та Республіки Кореї (4,1 %).
Розподіл прямих інвестицій в Україну за країнами походження засвідчує
значну частку в них вкладень з офшорних зон — Кіпру, Британських,
Віргінських островів, Ліхтенштейну (2 %). Це свідчить про те, що даний
капітал має вітчизняне чи принаймні російське походження, тобто значна
частка прямих інвестицій в Україну здійснюється за рахунок коштів,
раніше вивезених з неї. За оцінками експертів, близько 25 % кількісного
складу спільних підприємств (СП) та від 30 до 55 % (залежно від галузі)
сукупних іноземних інвестиційних вкладень сформувалися на основі
легалізованого вітчизняного капіталу, ввезеного через офшорні компанії.
Особливо значною є частка таких СП у кольоровій та чорній металургії,
хімічній промисловості, машинобудуванні.
Важливо зазначити, що діяльність в СЕЗ і ТПР в Україні спрямована
сьогодні переважно на розвиток підприємств старого технологічного
укладу, посилення експлуатації природних та людських ресурсів країни чи
її геостратегічного положення. На жаль, поки що не виправдовуються
розрахунки на активізацію за допомогою цих інструментів іноземних
інвестицій до “точок зростання”, які містяться у сфері
високотехнологічного та інтелектуального виробництва. На думку фахівців
[13], однією з основних проблем українських СЕЗ і ТПР є те, що при
їхньому проектуванні було неправильно розраховано базові конкурентні
переваги регіону, які б сприяли залученню до нього інвестицій. Між тим,
як свідчить світовий досвід, податкові пільги не можуть бути основними
чинниками залучення капіталів, особливо довгострокового характеру.
Д О Д А Т К И
13.Зовнішньоекономічна політика держави: її принципи, завдання,
структура, інститути та інструменти.
Задекларувавши незворотнім просування у напрямку повнокровної інтеграції
до складної і не завжди дуже гостинної по відношенню до новачків
сучасної системи світогосподарських зв’зків, чи не в першу чергу
потрібно пересвідчитися, чи готовий локомотив вітчизняної економіки, і
якщо готовий, то в якій мірі, просуватися по коліях, що ведуть до
повноправної участі у міжнародному поділі граці і, природно, чи завжди
вірно розставляються стрілки на його шляху.
Оцінка ефективності зовнішньоекономічної діяльності України в перші роки
її незалежності, висловлена Президентом України в торішній доповіді
перед парламентом, згідно з якою промисловий спад за ці роки більше ніж
на 35% був обумовлений факторами, пов’язаними з прорахунками у
визначенні зовнішньоекономічної стратегії.
Сучасний стан нашої економіки, на мій погляд, витримувати над собою
подібні експерименти вже не дозволяє. В умовах, коли тільки длй
забезпечення окремими івидами стратегічної сировини Україна змушена
щорічно витрачати понад 7 млрд дол., неефективне використання наявного
експортного потенціалу, відсутність продуманої стратегії зовнішньої
експансії неминуче призведе до згортання ендогенного розвитку
економічної системи в цілому через атрофію життєво важливих її органів.
Вчитися, як твердив колись Талейран, краще на помилках інших, та нам, на
жаль, доводиться черпати досвід із свого власного, не завжди вдалого
досвіду.
Серед причин, що обумовили помилки в зовнішньоекономічній політиці за
останні роки, найголовнішою, на наш погляд, була спроба застосувати
закони ринкової економіки до специфічних умов посттоталітарних
економічних реалій. Коли виробниками експортної продукції були майже
виключно підприємства з державною формою власності, мотивація
експортера, в ролі якого часто виступали суб’єкти господарської
діяльності, що не мали ні досвіду роботи на відповідному сегменті ринку,
ні прямої зацікавленості в підтриманні та підвищенні рівня виробництва,
різко відрізняється від орієнтирів агентів зовнішньоекономічної
діяльності в країнах з розвинутою ринковою економікою. “Демонстраційний
ефект” спокуси предметами розкоші західного виробництва, відсутність
економічних умов, а також, що не менш важливо, соціально-психологічних і
культурних стереотипів, що забезпечували б рекапіталізацію валютних
надходжень від експорту, спричинили ситуацію, за якої у відносно
вигідних завдяки дешевим російським енергоресурсам для українського
експорту 1991-1993 роках не тільки не вдалося модернізувати основні
експортно-носійні Галузі, перш за все металургію та неорганічну хімію, а
навпаки — зношення основних фондів в цих галузях досягне критичної
позначки. Лише окремі підприємства (як, наприклад. Маріупольський
комбінат ім. Ілліча, або завод “Інтерсплав” Донецької області) змогли
перейти на випуск конкурентноспроможних видів продукції. Неповернення
валютних цінностей, що значно перевищує обсяги іноземної фінансової
допомоги, швидка криміналізація діяльності деяких сторін
зовнішньоекономічної сфери, втрата традиційних ринків збуту продукції з
високим ступенем переробки — далеко не повний перелік загрозливих
наслідків незбалансованої зовнішньоекономічної політики. Шарахання від
надмірного лібералізму до жорстких заходів нетарифного регулювання
загострювали проблему, підривали довіру до зарубіжних партнерів.
Широкого розмаху набула практика надання різного роду індивідуальних
привілеїв окремим суб’єктам господарювання, звільнення їх від
оподаткування і т. ін. Все це дезорганізовувало становлення нормального
конкурентного середовища, наносило державі гігантських збитків. Після
відомого липневого (1995 р.) Указу Президента України, що призупинив дію
такого роду пільг, ситуація дещо покращалася, але рецидиви явищ живі й
нині.
Попри всю мою глибоку повагу і співчуття до жертв Чорнобильської
катастрофи, беруся о стверджувати, що нашестя на прилавки вітчизняних
магазинів спиртних напоїв і тютюнових вир далеко не найвищої якості, без
сплати акцизного збору і ввізного мита не найкращий спосіб покращ їх
становища. Тим більше, що прибутки, отримувані окремими імпортерами, що
використовують відому статтю Закону України “Про статус і соціальний
захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” для
уникнення оподаткування при імпорті головним чином підакцизних товарів,
навряд чи завжди використовуються для цих цілей. А тим часом масштаби
збитків держави від такої діяльності дійсно вражають уяву. Судіть самі.
В умовах, коли за 9 місяців поточного доходна частина консолідованого
бюджету виконана тільки на 74,7% від передбаченого плану, зі з
результатами перевірки, проведеної ДМК на Київській митниці, як наслідок
використання вищезгаданих пільг, бюджет недоотримав: по ввізному миту –
17,7 трлн крб, по акцизному збору – 89,8 трлн по ПДВ – 32,1 трлн крб, що
перевищує 85%, передбачених від цього роду діяльності, надходжень.
Непокоїть збереження сировинного характеру структури українського
експорту; при досягненні позитивного сальдо зовнішньоторговельного
обороту і нарощуванні обсягів експорту, за результатами 7 місяців
1995року 45% величини експорту складає продукція чорної металургії та
хімічної промисловості. В умовах зносу основних фондів у цих галузях,
подорожчання енергоносіїв та повіьного технічного переозброєння це може
скласти загрозу для забезпечення стабільного росту експорту в
майбутньому. Тим більше, що традиційний імпортер нашого металопрокату—
Росія за останні 4 зменшила внутрішню потребу в цій продукції більш як в
3 рази. На сьогодні, заданими Роскомметалургії внутрішній російський
попит перевищує пропозицію тільки по феросиліцію, феромарганцю,
маргацевій руді та деяким іншим товарним позиціям. В 1994 році
російський ринок поглинув 69% всього українського експорту
машинотехнічної продукції, незважаючи на стійку тенденцію зниження об
українського експорту цих товарних груп. Утримання російських ринків, з
огляду на нашу критичну імпортну залежність, має бути об’єктом пильної
уваги, особливо враховуючи, існуючу на жаль, практику тарифних та інших
обмежень, що їх застосовує російська сторона.
Вкрай важливо оптимізувати законодавчі регулятори зовнішньоекономічної
діяльності (ЗЕД). т чином, щоб перехід від широкого застосування
нетарифного регулювання до залучення чисто економічних важелів з одного
боку, дозволив нейтралізувати такі негативні наслідки цього процесу як
високий рівень бартеризації, порушення цінового паритету, приховування
валютної виручки, з забезпеченні національної промисловості деякими
видами сировини, а з іншого — максима використати явні переваги:
полегшення процесу освоєння нових ринків, створення нормаль
конкурентного середовища, скорочення ланцюга внутрішніх посередників.
Програмою Уряду запропоновано, як мені здається, реалістичний
комплексний підхід , реформування механізмів зовнішньоекономічної
діяльності, хоч, звичайно, успіх намічених перетворень визначальною
мірою залежатиме від стану економіки в цілому, зберігаючи, як ми вже
знаємо, значну ретроактивну дію.
Основні зусилля передбачено розгорнути у двох напрямках.
По-перше, це система заходів щодо стимулювання нарощування експорту. З
іншого бо проведення гнучкої імпортної політики.
В напрямку стимулювання експорту на початку року планується затвердити
довгострокову комплексну програму підтримки експортерів, зформувати до
кінця 1995 року середньострокову програму сприяння виробникам
імпортозамінних товарів та технологій (перш за все, тих, що належать до
критичного імпорту), вжити заходів щодо розгортання інфраструктури
зовнішньої торгівлі адекватної сучасним умовам, створити мережу
інформаційного забезпечення ЗЕД, сприяти створенню позабюджетних фондів
підтримки експортної діяльності.
Заходи щодо формування гнучкої імпортної політики включають розробку
економічно обгрунтованої системи тарифного регулювання, передбачивши
застосування (в разі необхідності односторонніх обмежень імпорту, у
відповідності до норм ГАТТ/СОТ, визначення обсягів і переліків товарної
номенклатури критичного імпорту, впровадження диференційованих ставок
ввізного на товари некритичного імпорту та сезонного мита, перегляд
переліку країн, на які розповсюджую преференційні ставки мита, на
принципах взаємності.
Невід’ємною складовою частиною зовнішньоекономічної Політики буде
співробітництво міжнародними фінансовими установами. В 1996 році при
успішному завершенні переговорів очікується надходження 1 млрд 950 мли
дол. кредитів від МВФ та Світового банку, які буде використано голо
чином для здійснення платежів за державними зовнішніми зобов’язаннями.
У листопаді 1995 року розпочнуться переговори з тарифів і тарифних
поступок в рамках програми приєднання України до системи ГАТТ/СОТ, яка
також розглядається як один з пріоритетів нашої зовнішньоекономічної
стратегії.
Концепцією зовнішньоекономічної політики України, що передана на розгляд
до Верховної Т сформульовано ієрархію регіональних пріоритетів в цій
галузі.
Країни СНД зберігатимуть провідну роль в зовнішньоекономічній політиці
України, забезпечуючи 65% її зовнішньоторговельного обороту,
вдосканалюватимуться форми і методи взаємодії взаємодії в цьому
регіоні як на двосторонньому рівні, так і з залученням механізмів
багатостороннього співробітництва.
Особливе місце в регіоні належатиме РФ, по відношенню до якої ми будемо
прагнути встановлення справжнього режиму вільної торгівлі без будь-яких
вилучень і обмежень. Урядом розроблено перспективний план розвитку
економічного співробітництва з РФ на найближчі 2 роки.
Наступним пріоритетом зовнішньоекономічної політики є ЄС. Забезпечення
доступу українських товарів на європейські ринки, інтеграція нашої
країни до європейських структур — це довгострокове завдання, що вимагає
постійної пильної уваги.
Зовнішньоекономічна політика відносно країн—колишніх членів РЕВ та
Прибалтійських держав” і буде спрямована на відновлення ефективних
традиційних зв’язків у міжнародній спеціалізації і ! кооперуванні
насамперед в металургії, транспортному, сільськогосподарському
машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості.
Особлива увага приділятиметься розвиткові відносин з групою найбільш
розвинутих країн, в першу чергу з “Великою Сімкою”, які е джерелом
передових технологій та потужних фінансових ресурсів.
Об’єктом неослабної уваги залишатиметься питання вдосконалення валютного
врегулювання, забезпечення виконання чинного законодавства в сфері ЗЕД,
його подальша оптимізація та наближення до загальноприйнятих світових
норм. Нормативна база ЗВД повинна створюватися з розрахунку на
довгострокову дію, забезпечуючи стабільність як для національних
суб’єктів ЗЕД, так і для наших зарубіжних партнерів.
Безперебійний і надійний механізм трансмісії декларацій і намірів в
реальні чіткі кроки щодо їх І реалізації має стати запорукою виходу
локомотиву нашої економіки з туману непевності на простори, які
забезпечать їй достойне місце в світовому співтоваристві.
ЗЕД України.
Країни, які є партнерами України (на них припадає близько 50% експорту
України):
Росія
Китай
Туреччина
Німеччина
Італія
США
Білорусь
Польща
Зовнішньоекономічна стратегія України .Ключові завдання
зовнішньоекономічної стратегії і основні напрямки:
європейська інтеграція
2002-07 рр. – приведення законодавства України у відповідність з
вимогами законодавства ЄС у пріоритетних сферах
2005-07 рр. – проведення переговорного процесу та створення митного
союзу України і ЄС
2007-11 рр. – повне виконання Угоди про асоціацію
2011 р. – створення реальних передумов для вступу України до ЄС.
основні пріоритети стосунків з РФ:
співробітництво в енергетичній галузі
науково-технічне і інноваційне співробітництво
розвиток транспортної мережі в Україні в інтересах обох держав
розвиток спільних виробничих структур
інвестиційне співробітництво
формування спільних промислово-фінансових груп
військово-технічне співробітництво
взаємне розширення ринку трудових ресурсів
спільний розвиток регіонів та контактних територій
співробітництво в протидії тонізації економіки та нелегальній міграції.
країни СНД:
формування зони вільної торгівлі
США (у контексті багатовекторної економіки):
трансфер технологій
залучення прямих інвестицій
запровадження сучасних систем менеджменту і маркетингу.
серед країн ЦСЄ виділяється Польща
передбачається реструктурувати економічні стосунки з країнами Азії і
Африки
частка країн Азії в експорті України зросла з 1% до 6%
частка африканських країн зросла з 0,1% до 1%
Позитивним є те, що це односторонній зв’язок.
передбачається активізація процесу вступу України до НАТО.
5.Вільні (спеціальні) економічні зони та їх типи. Створення і
функціонування СЕЗ в Україні.
Свободные экономические зоны создавались для того, чтобы с помощью
механизма налоговых льгот привлечь иностранных инвесторов, которые бы
строили на Украине новые предприятия. Обеспечить интерес зарубежных
партнеров должны были длительный срок действия СЭЗ, специальный
таможенный режим и пониженные ставки основных налогов. Однако на
сегодняшний день из 11 зон успешными можно назвать только две —
«Славутич» и «Яворов», в то время как «Порт Крым», «Рени» и «Интерпорт
«Ковель» так по-настоящему и не заработали.
Параллельно с СЭЗ государство определило и территории приоритетного
развития, целью создания которых стало стимулирование роста сложных или
отсталых регионов. Налоговые льготы в них были установлены не столь
продолжительные, однако наличие развитой инфраструктуры и предприятий
являлось несомненным плюсом. В частности, на территории ТПР расположено
большинство меткомбинатов Донецкой области. Как результат, если за весь
период деятельности в СЭЗ было привлечено инвестиций на сумму 94,7 млн.
грн., то в ТПР — 814,4 млн. грн. (из которых 555,5 млн. грн. — в
Донбасс).
На сегодняшний день в СЭЗ и ТПР накопилось много проблем. Во-первых, это
отсутствие гарантий со стороны государства. Задекларировав в 1999 году
целый список льгот для территорий со специальным инвестиционным режимом,
власти не считают нужным его выполнять. Например, Гостаможня так и не
утвердила порядок оформления портовых грузов в СЭЗ, а недавно Верховная
Рада законом отменила часть льгот.
Во-вторых, СЭЗ и ТПР используются для ввоза в страну товаров, которые
подлежат обложению пошлиной или акцизом, без уплаты этих сборов с их
дальнейшей перепродажей на территории Украины. С одной стороны, такое
положение дел ставит под сомнение целесообразность существования СЭЗ и
ТПР. Однако с другой, в оборот запускаются деньги, которые так и
остались бы в «тени».
Поддержку территорий со специальным режимом инвестиционной деятельности
осуществляют в основном региональные власти, которые в развитии
предприятий видят будущее наполнение бюджетов на местах. Кроме того,
регионы ничего не теряют: основная часть льгот, предоставляемых
предприятиям в СЭЗ и ТПР (акцизы, НДС, часть налога на прибыль),
приводит к уменьшению доходной части государственного, а не местного
бюджета.
Специфика деятельности льготных зон обуславливает и источники
инвестиций. В основном, это отечественные предприятия. Ведь, не доверяя
украинским властям, иностранные инвесторы стараются держаться подальше
от подобных проектов. Те же, кто рискнул, уже, наверное, жалеют об этом.
Например, нормальная работа ПИИ «Возрождение» (английский инвестор) с
декабря заблокирована действиями таможни, которая по-своему растолковала
нормы закона. Неприятные известия ждут и ЗАО «Еврокар», выпускающее
автомобили Skoda: Кабмин предложил отменить льготы на сборку продукции.
При таких колебаниях будущее украинских СЭЗ и ТПР предсказать сложно.
Хотя вряд ли государство согласится с единовременным закрытием всех
льготных территорий: такое решение затронет не только бизнес-отношения,
но и социальную сферу. Если же закрывать зоны выборочно, то этот вопрос
сразу же приобретет политическую окраску, и на объективные результаты
рассчитывать не придется.
Кардинальных изменений в работе зон в ближайшее время ожидать не
приходится. Как показывает практика, правительство, которое является
одним из главных лоббистов льготных зон, сможет «спустить на тормозах»
любой документ об их полной ликвидации. Другое дело, что ситуация с СЭЗ
и ТПР показывает невозможность нормальной работы предприятий при
нынешней системе налогообложения и может ускорить принятие Налогового
кодекса, который закрепит равные, но приемлемые условия для всех
субъектов хозяйственной деятельности.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
