.

Економіка сучасного світу – характеристика, тенденції, напрямки розвитку (курсовая)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
224 10449
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

з міжнародної економіки

на тему:

„Економіка сучасного світу – характеристика, тенденції,

напрямки розвитку”

ПЛАН

TOC \o “1-2” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc35085547” Вступ PAGEREF
_Toc35085547 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc35085548” РОЗДІЛ 1. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО: СУТНІСТЬ,
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ PAGEREF _Toc35085548 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc35085549” 1.1. Поняття та структура світового
господарства PAGEREF _Toc35085549 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc35085550” 1.2. Умови та стадії розвитку світового
господарства PAGEREF _Toc35085550 \h 8

HYPERLINK \l “_Toc35085551” 1.3. Єдність та протиріччя світового
господарства PAGEREF _Toc35085551 \h 12

HYPERLINK \l “_Toc35085552” РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА
ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У СВІТОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ PAGEREF _Toc35085552 \h
14

HYPERLINK \l “_Toc35085553” 2.1. Сутність міжнародного поділу праці
та його характеристика PAGEREF _Toc35085553 \h 14

HYPERLINK \l “_Toc35085554” 2.2. Основні напрямки інтеграційних
процесів у світовому господарстві PAGEREF _Toc35085554 \h 17

HYPERLINK \l “_Toc35085555” РОЗДІЛ 3. МІСЦЕ ТА РОЛЬ УКРАЇНИ У
СВІТОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ PAGEREF _Toc35085555 \h 22

HYPERLINK \l “_Toc35085556” 3.1. Національне господарство України,
його характеристика PAGEREF _Toc35085556 \h 22

HYPERLINK \l “_Toc35085557” 3.2. Ринкові можливості та проблеми
економіки України PAGEREF _Toc35085557 \h 32

HYPERLINK \l “_Toc35085558” 3.3. Спрямування інтеграційних процесів і
реалізація національних конкурентних переваг PAGEREF _Toc35085558 \h
36

HYPERLINK \l “_Toc35085559” ВИСНОВКИ PAGEREF _Toc35085559 \h 42

HYPERLINK \l “_Toc35085560” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc35085560 \h 43

Вступ

В економічному житті найрозвиненіших країн світу у XVI-XVIII ст.
відбулися суттєві зміни. Після великих географічних відкриттів
утворилися колоніальні імперії. Наступила епоха промислових переворотів,
а разом з нею – епоха формування світового господарства. Поступово
відбувалися кардинальні зміни в галузях економіки (сільському
господарстві, транспорті, фінансах, торгівлі).

Генезис індустріального суспільства супроводжувався зміною та
вдосконаленням знарядь праці, розвитком промисловості і торгівлі.
Потреби економічного розвитку диктували необхідність переходу від
дрібного до розширеного виробництва.

Протягом XIX ст. у західноєвропейських державах і США відбувся
промисловий переворот, який ознаменував собою завершення переходу від
аграрної до індустріальної цивілізації. Зміст розвитку капіталістичної
економічної системи в індустріальну епоху полягав у здійсненні
структурних зрушень, внаслідок яких змінилося значення сфер і галузей
господарства, їх частки у виробництві валового внутрішнього продукту та
національного доходу. Характерною особливістю капіталістичної
економічної системи останньої третини XIX ст. був перехід від
моноцентризму до поліцентризму.

Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя призвели на межі
ХІХ-ХХ ст. до утворення світового господарства як системи
світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної
цивілізації.

Загальною тенденцією цивілізаційного переходу є трансформація
господарства та суспільного життя усіх країн світу, їх рух до
цивілізації нового типу.

Отже, завданням даної курсової роботи є визначення місця України у
світовому господарстві, становлення якого нині відбувається. Об’єктом
дослідження є світове господарство, предметом – національна економіка
України, проблеми її інтеграції у світовий економічний простір.

РОЗДІЛ 1. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО: СУТНІСТЬ, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

1.1. Поняття та структура світового господарства

В економічній літературі немає єдиного розуміння термінів „світова
економіка”, „світове господарство”. Оскільки ці терміни мають широку
область застосування, дослідники підкреслюють важливі, на їх погляд,
аспекти. У вітчизняній літературі можна виділити декілька підходів.

Найбільш поширене розуміння світового господарства як сукупності
національних господарств, взаємозалежних через систему міжнародного
поділу праці, економічних і політичних відносин.

Відповідно до іншої точки зору, світова економіка трактується як система
міжнародних економічних взаємовідносин, як універсальний зв’язок між
національними господарствами. Подібної концепції притримуються багато
західних дослідників, зокрема вважаючи, що міжнародна економічна система
включає і торгівлю, і фінансові відносини, а також нерівний розподіл
капітальних ресурсів та робочої сили.

Більш повне тлумачення світового господарства визначає його як
економічну систему, що самовідтворюється на рівні продуктивних сил,
виробничих відносин і визначених аспектів надбудовних відношень у тій
мірі, у якій національні господарства, що входять до нього, мають
визначену сумісність на кожному з трьох названих рівнів. У ньому
знаходять висвітлення основні складові частини господарства, включаючи
матеріальну базу, реалізацію різноманітних форм власності та визначений
порядок функціонування відтворювальних процесів.

В аналізі поняття світової економіки дуже важливо розрізняти якісний та
кількісний аспекти структури світового господарства. Якісний бік
характеризується сукупністю економічних законів, що діють у сфері
міжнародних господарських відносин. Кількісна структура відображає
матеріально-речові параметри розвитку світового господарства, пов’язані
з обсягами світової торгівлі, міжнародного поділу праці,
валютно-кредитних відносин, капіталів і робочої сили.

Стосовно дії економічних законів, то тут, насамперед, проявляються закон
вартості, закон економії часу, розширеного відтворення, міжнародного
поділу праці, економічної рівноваги. Ці та інші економічні закони,
по-перше, відіграють роль системоутворюючих факторів у процесі
становлення та розвитку світового господарства. По-друге, вони
визначають головний напрям руху, вектор міжнародної економічної системи,
її головні тенденції.

Таким чином, основу світового господарства становлять міжнародні
економічні відносини і відповідні їм закони й закономірності. Але їх не
можна розглядати у відриві від продуктивних сил, що дедалі більшою мірою
набувають світового характеру. Треба також брати до уваги економічний
механізм регулювання світогосподарських зв’язків.

Отже, світове господарство – це сукупність міжнародних економічних
відносин у взаємозв’язку з продуктивними силами та відповідним
механізмом регулювання та управління.

Світове господарство постає перед нами у вигляді складної комплексної
системи з досить чітко визначеними межами, якісними і кількісними
параметрами, що характеризують його як синтетичну економічну категорію.

Не слід ототожнювати світове господарство і світову економіку, як це
часто робиться. Світова економіка стосується здебільшого продуктивних
сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Органічна єдність
світової економіки тільки-но починає формуватись, і цей процес буде
досить тривалим. Світове господарство віддзеркалює найінтенсивніші
ділянки світової економіки, її завтрашній день.

За сучасних умов світове господарство все більше набуває ознак
цілісності. Цей процес об’єктивно зумовлений дією ряду факторів.

Головні тенденції розвитку світового господарства зумовлені його
постійним кількісним зростанням, диверсифікацією форм міжнародного
економічного спілкування, становленням економічної єдності світу та ін.
Дуже динамічно розвивається виробничо-інвестиційна діяльність,
формуються міжнародні економічні комплекси. На одне з перших місць
висуваються міжнародні науково-технічні зв’язки, торгівля патентами,
ліцензіями, „ноу-хау”. Випереджаючими темпами, порівняно із світовою
торгівлею, розширюються міжнародний фінансовий ринок, ринок цінних
паперів, ринок капіталів.

Міжнародні економічні відносини органічно вплітаються у механізм
національного процесу розширеного відтворення, зростає частка зовнішньої
торгівлі у валютному внутрішньому продукті та національному доході.
Дедалі більше країн стають безпосередніми суб’єктами міжнародного поділу
та кооперації праці.

На основі розгортання діяльності транснаціональних корпорацій,
розширення міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва,
спільної інвестиційної діяльності створюються могутні міжнародні
виробничо-економічні системи, що охоплюють великі галузі господарства.
Вони є певним продовженням і розвитком на якісно вищому рівні процесу
інтернаціоналізації виробництва й обігу, який було започатковано у XIX
ст. в умовах великої капіталістичної машинної індустрії.

Важливою закономірністю світового господарства є розвиток регіональної
економічної інтеграції, що створює відповідні вузлові структури в цій
системі.

Порівняно новим явищем слід вважати глобалізацію світогосподарських
зв’язків, тобто їх безпосередній вплив на екологічні проблеми планети,
ресурсозабезпеченість виробництва, продовольчі проблеми людства тощо.
Глобального характеру набувають і самі міжнародні економічні відносини.

Системний аналіз міжнародних економічних відносин передбачає виділення
головних елементів цієї структури.

Існує декілька підходів до визначення структурних елементів світового
господарства. Одні автори обґрунтовують доцільність включення в систему
світового господарства національних економічних комплексів, вважаючи, що
вони складають першооснову міжнародної економічної структури. Другі –
висловлюються проти такого підходу, справедливо вбачаючи в такого роду
формуванні невиразний конгломерат економік різних держав, далеко не
прямо пов’язаних між собою міжнародним поділом праці. Треті – вважають,
що на даному історичному етапі національні економіки лише умовно можна
включати в систему світового господарства.

Отже, при аналізі світогосподарських зв’язків мова йде про принципово
нову систему якісно вищого рівня, ніж національна економіка.

Даній системі притаманні свої особливі ознаки та якості, що суттєво
відрізняють її від будь-яких економічних комплексів окремих країн. Це
унеможливлює зведення суті світового господарства до простої сукупності
економік держав і регіонів планети.

Міжнародна економічна система може розглядатися, насамперед, як
результат взаємодії всієї сукупності світогосподарських зв’язків та їх
першоносіїв – безпосередніх виробників, власників ресурсів, країн,
регіонів. Внаслідок цієї взаємодії поступово формується така структура
світового господарства, яка відображає найінтенсивніші сектори
міжнародних економічних відносин.

Одним з головних її елементів є міжнародна науково-технічна сфера, що
включає інтернаціональні науково-технічні системи.

Характерною особливістю таких міжнародних систем є те, що в їхніх межах
об’єднуються науково-технічні потенціали ряду країн, спільно
використовуються інтелектуальні, фінансові, матеріальні, природні,
інформаційні ресурси за рахунок спеціалізації та поділу праці в
пріоритетних галузях економіки, науки й техніки. Найінтенсивніші такі
взаємозв’язки розвиваються у високотехнологічних галузях, у виробництві
наукомісткої продукції, а саме: в електроніці, комп’ютерній техніці,
інформатиці, біотехнології тощо. Враховуючи дедалі зростаючу роль науки
і техніки в сучасному виробництві, можна прогнозувати посилення впливу
цього структурного елемента на систему світового господарства.

Безумовно, центральне значення в структурі зовнішньоекономічної
діяльності має міжнародна виробничо-інвестиційна сфера. Вона представляє
собою розгалужену сукупність виробничо-інвестиційних зв’язків, що
складаються між окремими фірмами, державами та регіонами у процесі
вивозу капіталу, діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК), розвитку
міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, створення
спільних підприємств і вільних зон. Обсяг закордонних операцій,
пов’язаних переважно із сферою виробництва, перевищує масштаби світової
торгівлі.

Структурним елементом світового господарства виступає сфера міжнародного
обігу товарно-грошових відносин (міжнародна торгівля). Історично саме
цей елемент структури світового господарства передує всім іншим.
Товарно-грошові відносини, зовнішня торгівля, які розвивалися протягом
тисячоліть, закладали глибокі підвалини для диверсифікації нових форм
міжнародного економічного спілкування. В процесі еволюції суспільства
зовнішня торгівля із монопольної форми міжнародних економічних відносин
перетворюється в один із каналів, що забезпечує обмін продукцією у
планетарному масштабі. Одна з головних особливостей сучасного етапу
розвитку зовнішньої торгівлі полягає в тому, що її обсяг, динаміка,
структура визначаються, насамперед, характером і змістом міжнародного
науково-технічного та виробничого співробітництва.

До структурного елемента світового господарства належить і міжнародна
валютно-фінансова та кредитна сфери, тобто сфери грошового обігу. Хоча
міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини виникли задовго до
утворення світового господарства, відносно зрілої форми вони набули в
умовах високого рівня розвитку світогосподарських зв’язків. У процесі
поглиблення міжнародного поділу праці та активізації обміну результатами
діяльності національних господарств та їхніх окремих суб’єктів між
країнами стали все частіше виникати розрахунки й платежі, що
опосередковувалися світовими грішми, а також здійснювалися на основі
міжнародного кредиту.

Кількісне зростання світогосподарських зв’язків, укладання їхньої
структури посилюють необхідність створення адекватних механізмів
регулювання цих процесів у світовому господарстві. Існуючі нині
інституційні структури в межах ООН і поза нею, такі як Світовий банк,
Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітня торговельна організація (ВТО)
та інші лише фрагментарне охоплюють окремі сфери просторого поля
світового господарства. Деякою мірою цей недолік компенсується дією
регіональних систем управління інтеграційними процесами, але дедалі
зростаюча економічна єдність світу постійно вимагає створення найближчим
часом адекватної всесвітньої системи регулювання міжнародних економічних
відносин.

Таким чином, світове господарство на сучасному етапі представляє собою
досить складну, органічну систему, що включає цілий ряд взаємопов’язаних
структурних елементів.

1.2. Умови та стадії розвитку світового господарства

В сучасних умовах світове господарство все більше набуває ознак
цілісності. Цей процес об’єктивно зумовлений дією певних факторів.

По-перше, прагненням народів світу вижити за умов нарощування ядерних
потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного
співіснування.

По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна
світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і
техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері. Це
сприятиме встановленню тісних економічних і науково-технічних зв’язків
між країнами, формуванню стійких структур у світовому господарстві.

По-третє, істотним фактором розвитку світового господарства є
інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці. В
сучасних умовах країни світового співтовариства можуть ефективно
розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати
високоякісну продукцію, використовуючи процеси спеціалізації та
кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна
значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність,
зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити
продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу. Все це
також сприяє налагодженню постійних економічних зв’язків між
країнами-партнерами у міжнародній сфері.

По-четверте, фактором розвитку світового господарства е необхідність
об’єднання зусиль країн для розв’язання глобальних проблем (екологічних,
продовольчих та ін.), потреба у взаємній допомозі в екстремальних
ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо), доцільність об’єднання
господарських зусиль країн-партнерів для освоєння багатств світового
океану й космосу, збереження як вже набутих людством знань, ідей, так і
для переробки і використання все складніших інформаційних систем,
створення міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б
користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового
співтовариства.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового
господарства, характерною ознакою якого є зближення між підприємствами
різних країн, самими країнами. Цей процес знаходить свій вияв у
функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами, об’єднаннями, у
поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва,
створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних
підприємств тощо.

При цьому виникають міжнародні економічні відносини у кожній із сфер
суспільного виробництва (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі
та споживанні). Вони є похідними від національних, отримують від них
головний імпульс свого розвитку, і водночас активно впливають на
розвиток національного господарства.

Сукупність виробничих відносин світового господарства виявляється у
системі притаманних йому економічних інтересів: інтересів окремих
держав, національних підприємств, об’єднань тощо, міжнародних
економічних організацій та інтересів інтеграційних угрупувань.

Розв’язання суперечностей, що виникають між економічними інтересами
партнерів у межах світового господарства, відбувається через погодження
їх економічних інтересів, пошук та реалізацію оптимальних форм,
принципів, методів їх існування, знаходження компромісів. При цьому
країнам-партнерам необхідно йти на певні поступки.

Отже, світове господарство можна розглядати як цілісну і взаємозалежну
систему національних господарств, що взаємодіють на основі спільних
економічних інтересів, потреб та цілей.

Процес утворення світового господарства не завершився, він триватиме ще
певний час. Звідси випливає характер дії економічних законів світового
господарства – усі вони розвиваються та функціонують як
закони-тенденції. Це означає, що одна із сторін названої суперечності
(національного та інтернаціонального) на тому чи іншому проміжку часу
може домінувати, що, у свою чергу, залежить від сили впливу певної
сукупності різних факторів, які лежать в основі розвитку кожної зі
сторін суперечності.

Водночас, визначаючи пріоритет загальнолюдських потреб, інтересів та
цінностей, необхідно за допомогою міжнародних механізмів регулювання
наближатися до того, щоб національні господарства пристосовувалися до
вимог дії спільних законів. Але при цьому національні інтереси не
повинні приноситись у жертву інтернаціональним. Більше того, у процесі
просування до більш високого ступеня цілісності світового господарства
слід домагатися оптимального поєднання не лише національних та
інтернаціональних інтересів, а й їх раціонального узгодження з
інтересами особи, окремого колективу.

У розвитку світового господарства і залучення до нього національних
господарств виділяються декілька періодів.

Перший – це 20-30-і роки минулого століття, що характеризувалися певними
явищами в розвитку світового господарства. Почався цей період Першою
світовою війною і революцією в Росії. Перехід національних економік на
військові рейки, фізичне знищення величезних виробничих і людських
ресурсів у ході війни, економічне розграбування захоплених територій
порушили старі господарські зв’язки. Революція 1917 р. створила
альтернативу капіталізму і внесла у світовий порядок принцип
біполярності.

У міжвоєнні десятиліття темпи світового експорту різко знизилися. У ряді
країн відзначалася негативна динаміка. Економічна криза викликала сильні
тенденції до автаркії, призвела до загального зниження експорту товарів
у світовому господарстві, підсилила значення національних сфер
виробництва і збуту.

Після Другої світової війни відбувся новий злам соціальної структури
господарства у зв’язку з утворенням світового соціалістичного
господарства, що розвивалося на іншій соціально-економічній основі з
одержавленням промисловості, сфери послуг, колективізацією сільського
господарства, централізованою системою керування в межах національних
господарств. Координація зовнішньоекономічних зв’язків заснована на
класовому підході, звузила сферу колись єдиного всесвітнього
господарства, але не зруйнувала всесвітній ринок.

Другий період розвитку світового господарства протікав в умовах
інтенсивного зростання вивозу підприємницького капіталу у світовій
капіталістичній економіці. За цей час ріст закордонного виробництва
зробив основний вплив на організаційно-економічні параметри світового
господарства. Головною силою у виробничих зв’язках стали ТНК, що є
носіями одиничного поділу праці. Вони утворили інтернаціональні
виробничі комплекси, що включають створення продукту, його реалізацію,
розрахунки, кредитування.

Ліквідація колоніальної системи в середині 60-х років викликала на
авансцену міжнародного життя велику групу країн, що розвиваються і до
цього часу посідають особливе місце у світовому господарстві. На зміну
відносинам колоніального типу, що існували між колоніями і метрополіями,
прийшли зв’язки іншого характеру.

У 50-80-і роки відбулося зближення рівнів розвитку США та інших
промислово розвинутих країн. Проте кожна окрема країна не змогла
достатньо близько підійти до рівня розвитку американської економіки.
Водночас загальносвітове економічне домінування США стало
перероджуватися в багатополюсну систему.

Кризова смуга у світовій економіці в 70-80-і роки не супроводжувалася
тенденцією до економічної автаркії, як це було в 20-30-і роки. За 60-і –
першу половину 80-х років експортна квота промислово розвинутих країн не
тільки не зменшилася, але й зросла з 11 до 21%, а країн, що
розвиваються, – з 18 до 26%.

Останнє десятиліття XX ст. можна вважати початком нового періоду в
розвитку світового господарства. Зріс ступінь освоєння географічного
простору, формування міжнародних, а в ряді випадків – планетарних
продуктивних сил, посилилася економічна взаємодія та взаємозалежність.

Зростання господарської цілісності світу забезпечується новими
параметрами соціально-економічного розвитку. У східноєвропейських
країнах відбуваються процеси формування та складання близьких західним
державам економічних і політичних структур. Відбулася зміна соціальної
структури східноєвропейських країн і колишнього Радянського Союзу,
пристосування її до вже існуючого механізму у західних країнах. Вступ
світового господарства в нову фазу розвитку може ознаменувати
активізацію співробітництва між країнами, викликати посилення єдності їх
економічних і політичних структур.

1.3. Єдність та протиріччя світового господарства

З моменту утворення всесвітнє господарство було різноманітним і
суперечливим. Такий його характер складався історично. Досить
суперечливою є основа сучасного всесвітнього господарства – світове
капіталістичне господарство. Ядро останнього утворюють високорозвинені
країни, а на периферії капіталістичної економіки знаходилися і
знаходяться країни з різноманітними рівнями соціально-економічного
розвитку, що породжує досить складну гаму протиріч і протистоянь.

Розвиток капіталістичного способу виробництва в рамках світового
капіталістичного господарства відбувався у двох напрямках. По-перше,
процес капіталізації економічних відносин розширювався у межах
національних економік, та по-друге – капіталістичні відносини
поширювалися на нові країни і території.

З появою у всесвітньому господарстві соціалістичної економічної системи
положення на світовому ринку було ускладнено. Це пов’язано із звуженням
сфери панування капіталу, а також із привнесенням у практику міжнародних
економічних і політичних відносин нових форм і правил. У практику
економічних відносин був внесений дух суперництва, змагання, а іноді
протиборства і протистояння. Перетворення, які нині відбуваються у
колишніх країнах соціалізму, змінюють систему взаємин у всесвітньому
господарстві. Все більшого значення набувають економічні контакти між
країнами, розширюється коло цих відносин, швидко розвиваються
виробничо-економічні зв’язки і контакти, що сприяє поглибленню
міжнародного поділу праці і посиленню інтеграційних процесів в
економіці.

Найважливішою ланкою всесвітнього господарства виступають країни, що
розвиваються. Хоча більшість з них і включено в систему капіталістичних
економічних відносин, їх доцільніше розглядати як самостійну систему
економічних відносин, самостійну ланку, що входить у всесвітнє
господарство.

До країн, що розвиваються, відносяться держави, які тривалий час
знаходилися у колоніальній і напівколоніальній залежності, в силу чого
вони відстали від розвинутих капіталістичних держав в економічному,
культурному і соціальному прогресі. У своїй основі ці країни йдуть по
капіталістичному шляху розвитку; разом з тим у міжнародних відносинах
вони висувають ряд вимог, що не погоджуються з нормами міждержавних
капіталістичних відносин, наприклад взаємна повага економічних інтересів
партнерів, рівноправність країн на міжнародній арені, суверенітет і
невтручання у внутрішні справи, взаємодопомога і ділове співробітництво
тощо. Значимість країн, що розвиваються, у системі всесвітнього
господарства визначається ще й тим, що їх нараховується понад 130. Ці
країни займають 61,6% території планети, а населення складає 51,3%.

Країни, що розвиваються, досить неоднорідні за внутрішньою
соціально-економічною структурою. Їхня економіка носить багатоукладний
характер, тісно пов’язана і залежить від економічної структури колишніх
метрополій і як і раніше є відсталою в порівнянні з розвинутими
капіталістичними державами. Серед країн, що розвиваються, можна виділити
три основні групи. До першої групи відносяться найбільш розвинуті країни
з високим рівнем прибутковості національної економіки. У цій групі
доцільно виділити дві самостійні підгрупи: А, до якої входять країни, що
досягли високої прибутковості виробництва завдяки споживаним природним
ресурсам, зокрема нафти, і Б, до якої входять нові індустріальні країни,
– Південна Корея, Тайвань, Бразилія, Аргентина й ін.

Другу групу країн, що розвиваються, утворюють держави із середнім для
країн, що розвиваються, рівнем економічного розвитку. У них поступово
здійснюється процес становлення національних економік, набирає силу
промисловий сектор в економіці, оживає банківська система, розвиваються
економічні зв’язки з розвинутими країнами, налагоджується система
підготовки кваліфікованих кадрів, фахівців і організаторів виробництва.

До третьої групи держав, що розвиваються, входить у даний час основна
маса країн даної категорії. Якщо в середньому по країнах, що
розвиваються, виробляється приблизно $600 валового продукту на душу
населення в рік, то в країнах, що відносяться до цієї групи, – у 8-10
разів менше. Економіка є аграрно-сировинним придатком розвинутих країн,
вона залежна і зв’язана борговими зобов’язаннями з багатьма більш
сильними державами, що розвиваються. Все це накладає свій відбиток на
структуру економічних відносин всесвітнього господарства.

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У СВІТОВОМУ
ГОСПОДАРСТВІ

2.1. Сутність міжнародного поділу праці та його характеристика

Суттєвим фактором розвитку світового господарства виступає міжнародний
поділ праці. Він передбачає випереджений розвиток в країні тих галузей
економіки, в яких країна має відносні переваги, тобто виготовляє
продукцію при менших витратах виробництва в порівнянні з іншими країнами
світу. Міжнародний поділ праці втілюється у міжнародній спеціалізації та
кооперуванні виробництва.

Спочатку міжнародний поділ праці формувався під впливом природних
факторів. Різниця у природнокліматичних умовах найбільш суттєво
відбивається на виробництві сільськогосподарської продукції та сировини.
Відомо, що мінеральні ресурси розміщуються на території нашої планети
нерівномірно. Неоднаковий і земельний фонд: в одних регіонах земля краще
пристосована для рослинництва, в інших – для тваринництва. Є землі
непридатні для ведення сільського господарства. Через різницю у
природнокліматичних умовах країни мають різні можливості для вирощування
сільськогосподарських культур та розведення тварин. Така залежність від
природи спеціалізації країн існувала здавна. Вона збереглася і понині,
але з деякими змінами, обумовленими науково-технічним прогресом.

Спочатку у сфері світового ринку переважав загальний поділ праці. Це
зумовлювало розвиток переважно міжгалузевих зв’язків – міжнародний обмін
сировинними ресурсами і продуктами сільськогосподарського виробництва.
Далі ця форма світогосподарських зв’язків була доповнена обміном
готовими виробами промисловості.

Прискоренню процесу міжнародного поділу праці сприяв індустріальний
розвиток національних економік. Промислова революція XIX ст. викликала
переворот у галузевому розподілі праці. Міжнародний поділ праці все
більше почав залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня
виробництва, технології, комбінації ресурсів.

Інтенсивний розвиток часткового і одиничного поділу праці та істотне
зростання на її основі рівня інтернаціоналізації виробництва почали
здійснюватись на пізніших етапах машинного виробництва. Важлива роль у
цьому належала науково-технічній революції, поступовому оновленні на її
основі технологічної структури виробничого процесу. Основними носіями
часткового і одиничного поділу праці стали транснаціональні корпорації.
В результаті у міжнародній торгівлі почала зростати частка
внутрішньофірмового обміну.

Глибокі якісні зміни у розвитку міжнародного поділу праці, які сталися у
80-х – на початку 90-х років, зумовлені новим етапом науково-технічної
революції, подальшими процесами глобалізації економічної системи
виробництва. Цьому активно сприяють формування постіндустріальних систем
виробництва, удосконалення систем транспорту і телезв’язку, посилення
міграції промислового капіталу, робочої сили, всебічний розвиток
вертикальної інтеграції, створення спільних підприємств, широке
залучення до міжнародного бізнесу невеликих і середніх фірм, частка яких
сьогодні становить майже 40% зовнішньоторговельних операцій. Принципово
нові аспекти у розвитку міжнародного поділу праці з’явилися у зв’язку з
процесом інтеграції в структуру світової економіки господарств країн, що
входили до складу колишнього СРСР, Китаю, Центральної та Східної Європи.

У підсумку загальний зміст нових процесів у міжнародному поділі праці,
що набули розвитку в останньому десятиріччі, зводиться до наступного.

По-перше, пріоритетного значення набули спеціалізація та кооперування
виробництва наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види
виробничих матеріалів. Це зумовило розвиток так званого процесу
деіндустріалізації промислово розвинених країн – скорочення в їхніх
структурах виробництв базових галузей. Відповідно до цього намітилася
тенденція до зниження попиту на сировинні ресурси на світовому ринку.
Запровадження енерго- і матеріалозберігачих технологій призвело в
розвинених країнах до скорочення на початку 90-х років споживання нафти
на одиницю валового національного продукту майже на 30% порівняно з
серединою 70-х років.

По-друге, фундаментальні зміни в міжнародному поділі праці пов’язані із
всебічним розвитком процесу спеціалізації у сфері науково-технічних
знань та інформації. Нині жодна країна не здатна вести дослідницькі
розробки у всіх областях науки і техніки. Це призвело до утворення та
інтенсивного розвитку міжнародного ринку науково-технічних знань –
торгівлі ліцензіями, науковою інформацією, „ноу-хау”, науково-технічними
консультаціями, програмами-моделями, науковими та іншими видами
інтелектуального обміну.

По-третє, дуже важливим структурним елементом міжнародного поділу праці
стала інтернаціоналізація сфери послуг. Продаж послуг все тісніше
переплітається з виробництвом і збутом товарів, експортом капіталу,
інтелектуальним обміном.

Провідна роль у процесі інтернаціоналізації сфери послуг належить
транснаціональним корпораціям, понад 50% закордонних філій яких
займаються зазначеним видом економічної діяльності. Лідером тут є
монополії США.

Таким чином, міжнародний поділ праці як пряме провадження суспільного
поділу праці є об’єктивною основою науково-технічних, виробничих,
торговельно-економічних зв’язків між усіма країнами світу. Суть
міжнародного поділу праці, як і поділу праці в суспільстві, проявляється
в діалектичній єдності двох аспектів виробництва – його розподілу та
поєднання. Відокремлення різних видів трудової діяльності, їхня
взаємодія та взаємодоповнення становлять основний зміст поділу праці.
Інакше кажучи, поділ праці є одночасно і способом поєднання праці.

Міжнародний поділ праці – це вищий ступінь розвитку суспільного поділу
праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну
спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції
і веде до взаємного обміну результатами виробництва між ними в певних
кількісних та якісних співвідношеннях.

Існує сукупність природних та суспільних факторів, що формують
міжнародний поділ праці, характер участі в ньому тих чи інших країн. В
сучасних умовах вирішальний вплив на міжнародний поділ праці справляє
науково-технічна революція.

Зрушення, які відбуваються під впливом НТР, призвели до надзвичайного
розширення номенклатури товарів. Відбулися зміни і в характері
міжнародного поділу праці. До Другої світової війни переважною формою
міжнародного поділу праці була міжгалузева спеціалізація. На світовому
ринку відбувався обмін товарами здебільшого різних галузей. У
післявоєнний період розвивається міжнародна внутрішньогалузева
спеціалізація: країни спеціалізуються на виробництві тих чи інших
товарів у межах однотипних галузей.

Одним з напрямів розвитку спеціалізації виробництва у багатьох
промислово розвинутих країнах є предметна спеціалізація.

В міру розвитку науково-технічного прогресу значно поширився одиничний
поділ праці, пов’язаний з подетальною та повузловою спеціалізацією
виробництва. Ця форма міжнародного поділу праці спричиняє зростання у
світовому товарному обміні частки тих виробів, що мають проміжне, а не
кінцеве застосування.

На основі подетальної та повузлової спеціалізації між фірмами різних
країн розширюється процес міжнародної кооперації, зокрема,
науково-технічної. Сьогодні реалізація багатьох науково-технічних
проектів та конструкторсько-експериментальних робіт вимагає настільки
великих коштів і відповідної науково-дослідної та експериментальної
бази, що дедалі частіше стає не під силу одній країні, навіть якщо вона
входить до розряду економічно розвинутих.

Сучасні екологічні катастрофи набувають таких величезних масштабів, що
ліквідувати їх самостійно не в змозі жодна окрема країна.

Отже, необхідність реалізації масштабних технічних проектів і наукових
програм змушує як окремі країни, так і їхні промислові фірми, наукові та
конструкторські центри налагоджувати між собою відповідні коопераційні
зв’язки. На основі таких зв’язків формуються певні міжнародні економічні
відносини між учасниками виробничої та науково-технічної кооперації.

В географічному аспекті кооперування фірм може бути регіональним,
міжрегіональним і, нарешті, відбуватись в масштабах всього світу. За
кількістю суб’єктів (сторін) міжнародне кооперування поділяється на дво-
і багатостороннє.

З точки зору технологічної структури, міжнародне кооперування фірм може
належати до вертикального, горизонтального та змішаного типів. Перший
тип об’єднує підприємства, що здійснюють різні взаємозв’язані стадії
виробничого процесу, починаючи від заготівельної й кінчаючи складанням
готової продукції. Підприємства за вертикального типу виробничого
кооперування можуть належати до однієї й тієї ж галузі або до різних
галузей, але в усіх випадках вони обслуговують різні стадії одного
технологічного процесу виготовлення будь-якого виробу.

Суть горизонтальної фірмової кооперації полягає в тому, що виробниче
кооперування здійснюється між підприємствами одного профілю.
Горизонтальне кооперування між фірмами базується на розподілі між ними
виробничих програм, обміні певними комплектуючими виробами, організації
спільного випуску продукції.

Нарешті, третій тип виробничої кооперації фірм – змішаний – поєднує в
собі обидва попередніх. Змішаний тип особливо поширений при виробництві
конструктивно складних видів машин та устаткування.

2.2. Основні напрямки інтеграційних процесів у світовому господарстві

Певне значення для аналізу участі держави у міжнародному поділі праці
мають інтеграційні процеси.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як
відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити
як відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів у
кожній із національних економік. Як процес інтеграція виявляється в
стиранні відмінностей між економічними суб’єктами – представниками
різних держав.

Для створення економічного інтеграційного угруповання двох чи кількох
країн необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні
та інфраструктурні умови. З політико-правової точки зору, принципове
значення мають сумісність політичних устроїв та основного законодавства
країн, що інтегруються. Ключовими щодо економічних умов інтеграції є
такі критерії: рівень розвитку країн, їх ресурсні та технологічні
потенціали; ступінь зрілості ринкових відносин, зокрема, національних
ринків товарів, послуг, капіталу та праці; масштаби та перспективи
розвитку економічних взаємозв’язків країн тощо; важлива також
інфраструктурна та соціально-культурна сумісність. При цьому процеси
формування економічних інтеграційних угруповань країн мають яскраво
виражену регіональну специфіку.

Європа має великий досвід та потенціал регіональної міжнародної
економічної інтеграції. Це пояснюється як політичними і
соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у
період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку
світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних
центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США, Азія з
пріоритетом Японії). Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні
інтеграції західноєвропейських країн у рамках Європейського союзу (ЄС).
Нині ЄС представляє собою інтеграційне угруповання країн, які прагнуть
до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх
національних суверенітетів.

Водночас у межах зрілих регіональних інтеграційних угруповань формуються
економічні зв’язки з превалюванням наднаціональних інтересів, що сприяє
вирівнюванню основних характеристик міжнародних ринків. З одного боку,
регіоналізм, посилюючи ринкову уніфікацію розвитку національних економік
країн-учасниць інтеграційних угруповань, прискорює процес глобалізації.
З іншого боку, регіональні інтереси можуть відволікати країни від
діяльності за багатосторонніми зобов’язаннями, що виходять за межі
інтеграційних угруповань, а „закритий” регіоналізм породжує
протекціоналізм щодо „третіх” країн. Формуються умови для розвитку
конкуренції між окремими регіонами і континентами. Проте саме така
конкуренція стає одним із ключових факторів подальшого розвитку
регіональної економічної інтеграції, а саме: переходу до
міжконтинентальної інтеграції.

На сучасному етапі у світовому господарстві налічується близько двох
десятків економічних угруповань, які ставлять перед собою цілі
інтеграційного зближення. Найзріліших форм набула економічна інтеграція
між промислово розвинутими країнами, що пов’язано з високим рівнем
розвитку продуктивних сил, могутнім науково-технічним та промисловим
потенціалом, активною цілеспрямованістю, державно-монополістичною
політикою.

Приділяючи першочергову увагу економічному співробітництву з колишніми
республіками СРСР, насамперед, з Росією, Україна послідовно проводить
політику диверсифікації географічної структури зовнішньої торгівлі. На
початку 90-х років були укладені економічні угоди з Угорщиною, Польщею,
Чехословаччиною. Україна бере активну участь у роботі зони
Чорноморського економічного співробітництва.

Інтеграційні процеси між країнами, що розвиваються, мають специфічні
особливості, які зумовлені місцем цих країн у світовому господарстві.
Економічне співробітництво країн, що розвиваються, спрямоване,
насамперед, на прискорення їхнього соціально-економічного прогресу,
ліквідацію техніко-економічної відсталості. Рівень розвитку продуктивних
сил цих країн ще недостатній для переходу взаємного співробітництва у
фазу міждержавних інтеграційних процесів. До того ж на шляху розвитку
інтеграції в цьому секторі світового господарства виникають інші
проблеми: однотипність національних економік, їхня залежність від
відносин з розвинутими країнами, міцні позиції ТНК у головних галузях,
дефіцит вільно конвертованої валюти, суттєві розбіжності у формах та
методах регулювання національних господарств і зовнішньоекономічних
зв’язків, політичні тощо. Тому співробітництво між країнами, що
розвиваються, тільки починає набувати ознак інтеграції.

Незважаючи на значні потенціальні можливості включення України у систему
світового господарства, зараз на цьому шляху постають певні об’єктивні
перепони. Це, насамперед, зниження темпів економічного розвитку нашої
країни, що є наслідком загальної кризи, яка охопила суспільне
виробництво на Україні; орієнтація України на процес інтегрування з
державами СНД, що об’єктивно зумовлено існуванням традиційних
економічних зв’язків між ними, низьким рівнем якості продукції, що
випускається, недосконалістю системи управління зовнішньоекономічними
відносинами, відсутністю кваліфікованих кадрів спеціалістів у сфері
зовнішньоекономічної діяльності, відсутністю досвіду ведення міжнародних
економічних відносин.

Незважаючи на те, що Україна у минулому посідала провідне місце у
експортно-імпортних операціях СРСР, її зовнішньоекономічні зв’язки,
зокрема, такий їх концентрований вираз, як істотний рівень міждержавної
торгівлі, характеризується зараз негативними рисами.

Наведені обставини вимагають оперативної та докорінної зміни акцентів у
зовнішньоекономічній діяльності України щодо розвитку міжнародних
господарських відносин. Зокрема, Урядом України розроблені заходи щодо
прискорення інтеграції України у світове господарство, досягнення
експортно-імпортної збалансованості економіки, послідовну перебудову
товарної структури експорту та імпорту, створення потужного експортного
потенціалу, запровадження сучасних форм економічної взаємодії із
зарубіжними країнами, забезпечення стабільності зовнішньоекономічних
зв’язків.

В напрямку стимулювання нарощування експорту передбачається:

затвердити цільову довгострокову комплексну програму підтримки
експортерів;

розробити програму сприяння виробникам імпортозамінних товарів та
технологій (перш за все тих, які належать до критичного імпорту);

здійснити заходи по створенню інфраструктури зовнішньої торгівлі, яка
була б адекватною новим економічним умовам (розгалуженої системи
трейдерів, торгових домів тощо);

створити нову систему інформаційного забезпечення торгівлі (мережу
центрів сприяння торгівлі, кон’юнктурних та аналітичних центрів, центрів
сприяння виставочної діяльності тощо) з рівним і гарантованим доступом
до інформаційних масивів для підприємств, незалежно від форм власності;

сприяти створенню позабюджетних фондів підтримки експортної діяльності,
які б на ринкових засадах здійснювали кредитування найбільш ефективного
експорту.

В напрямку проведення гнучкої імпортної політики передбачається:

створити економічно обґрунтовану систему тарифного регулювання, в
основному для допуску на внутрішній ринок товарів, виходячи з принципу
виробництва їх вітчизняними виробниками на недостатньому, достатньому чи
надлишковому рівнях;

застосувати (в разі необхідності) односторонні обмеження імпорту. Уряд
не виключає можливості підвищення митних ставок та введення кількісних
обмежень на окремі види продукції у суворій відповідності до норм ВТО з
метою підтримки національних виробників та окремих галузей вітчизняної
промисловості та споживчого ринку;

визначити обсяги та переліки товарної номенклатури критичного імпорту, а
також переліки імпортозамінної продукції;

запровадити перехід до диференційованих ставок ввізного мита на товари
некритичного імпорту в залежності від якісних характеристик товарів;

використовувати механізм застосування сезонного ввізного мита;

переглянути перелік країн, на які розповсюджуються преференційні ставки
мита, виходячи з принципу взаємності.

Крім того, невід’ємною складовою зовнішньоекономічної політики буде
співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями: Міжнародним
валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції та
розвитку. Буде продовжена робота щодо приєднання України до Генеральної
угоди по тарифах та торгівлі. Членство України в цій системі забезпечить
гарантований доступ до світових ринків товарів, робіт та послуг.

Провідну роль для України становитимуть економічні відносини з країнами
СНД і в першу чергу з Російською Федерацією. Їх розвиток
здійснюватиметься шляхом:

розширення економічної присутності підприємств і організацій України на
території партнерів по СНД за рахунок створення філіалів, спільних
підприємств, представництв;

заснування фінансово-промислових груп, холдінгів, консорціумів та інших
форм економічної кооперації;

активізації діяльності в міждержавних координаційних органах
Економічного союзу країн-учасниць СНД;

концентрації зусиль на реалізацію вже укладених міжнародних договорів,
включаючи угоди про вільну торгівлю та розвиток виробничої кооперації
підприємств країн СНД;

сприяння розвитку сфери послуг (робіт) в сфері будівництва,
транспортування та транзиту, перевалки, обробки та переробки вантажів
тощо.

Особлива увага приділятиметься ринкам країн Європейського союзу.
Розвиток цих відносин в довгостроковій перспективі є наступним після СНД
пріоритетом зовнішньоекономічної політики України.

РОЗДІЛ 3. МІСЦЕ ТА РОЛЬ УКРАЇНИ У СВІТОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ

3.1. Національне господарство України, його характеристика

У зв’язку з формуванням незалежної Української держави виникає проблема
створення незалежної економічної системи України, яка б ґрунтувалася на
об’єктивній науковій основі. Економічна теорія та методологія управління
господарством, які існували на той час, відповідали запитам
централізовано-директивної системи управління і не відповідали новим
методам і потребам господарювання. Постало питання розробки відповідної
економічної теорії для умов України, використання теоретичного досвіду
розвинутих країн світу, практики вдосконалення структури господарства,
політики інвестицій, проведення належних реформ у системі відносин
власності тощо.

Реформування економіки України вимагає особливого підходу до її
пізнання, до вивчення причин і наслідків соціально-економічних процесів,
які відбувалися в українському суспільстві протягом багатьох століть.
Особливість полягає в специфіці українського регіону як у
природно-територіальному, так і в державно-політичному плані. Для
пізнання сьогоднішнього стану економіки України слід врахувати також
історико-політичні процеси, які значною мірою впливають на розвиток
економіки, і здебільшого суб’єктивно. Розгляд і пізнання економіки
України на основі суб’єктивних чинників переконливо показує, що
сьогоднішні кризові явища є наслідком суб’єктивних впливів.
Нейтралізація суб’єктивного чинника і створення сприятливих умов впливу
об’єктивних чинників неодмінно позитивно вплине на економіку в цілому.

Такий підхід до пізнання економіки України дав можливість встановити, що
вона розвивалася без урахування щонайменше трьох основних принципів, які
визначають зростання ефективності виробництва і рівня життя народу.

По-перше, в організації української економіки не враховували значення
основного економічного відношення щодо ефективності її функціонування,
тобто ставлення суб’єкта, власності та суб’єкта виробництва до
результатів своєї праці. Це призвело до пріоритету господарської форми
над господарським змістом. Тотальна націоналізація власності порушила, а
точніше зруйнувала органічну єдність суб’єкта власності та суб’єкта
виробництва, спотворивши їх відношення до праці та засобів реалізації
власних економічних інтересів. А відомо, що саме економічний інтерес
виробників є рушійною силою всієї економіки.

З практики світового господарювання також відомо, що економічний інтерес
до високоефективного виробництва з’являється у виробника лише тоді, коли
він юридично й економічно є суб’єктом власності, коли використовувані
ним засоби виробництва є його приватною власністю. Іншими словами, він є
приватним власником певних засобів виробництва та результатів праці і
зацікавлений у їх постійному вдосконаленні та примноженні. А власність
можна розширити, оновити, підвищити ефективність її використання лише
творчою, продуктивною працею.

По-друге, знехтувано принцип організації високоефективного виробництва і
гуманізації суспільних відносин, згідно з яким досягається високий
рівень раціональності господарювання та соціальної справедливості під
час розподілу національного доходу.

Якщо економічна система організована на основі дії об’єктивних
економічних законів, на дотриманні положень попереднього принципу, то
виробництво неминуче характеризуватиметься високими темпами зростання
національного доходу. Держава за таких обставин має спроможність
забезпечувати нормальні умови життя усім незахищеним верствам населення.

Гуманізація суспільних відносин досягається тоді, коли держава створює
правові основи високоефективної економіки, проводить стимульовану
податкову і цінову соціально-справедливу бюджетну політику, а також
політику нагромадження та споживання відповідно до потреб народу.

По-третє, не дотримано принципу соціальної зорієнтованості економіки, що
призвело до великих структурних диспропорцій, підпорядкованості
господарства ідеологічно-мілітарним інтересам великодержавного центру.
Цей принцип передбачає соціальну спрямованість економіки, пріоритет
соціальних, гуманітарних проблем над політичними, ідеологічними і
мілітарними. Можна мати високий економічний потенціал, але низький
рівень життя народу, що і спостерігається в Україні. У згаданому
принципі закладено основи структурної, інвестиційної, цінової та
демографічної політики. Названі три принципи є дуже узагальнені і
містять у собі чимало більш конкретних принципів, що визначаються дією
економічних законів.

Економічні закони однаковою мірою виявляють себе у будь-якому
суспільстві та визначають суть процесів господарської діяльності людей.
Людина не може вигадати економічні закони для свого господарювання, а
навпаки, повинна вивчати об’єктивні суспільно-економічні закони та
пристосовувати до них форми і методи господарювання.

Протягом багатьох десятиліть економіка України була сформована на базі
так званої теорії комуністичного суспільства, в основі якої перебувала
суспільна власність на засоби виробництва. Комуністична економічна
система не виправдала себе, а навпаки, скомпрометувала, бо завела країни
і народи, яким її насаджували, до глибокої загальносуспільної кризи.

Виходячи із загальної теорії економіки, організація виробництва у
будь-якій суспільно-політичній системі повинна базуватися на основному
економічному відношенні, тобто на відношенні суб’єкта власності та
суб’єкта виробництва до результатів своєї праці.

Такий теоретичний підхід покладено в основу концепції
соціально-економічних реформ в Україні після проголошення її
незалежності. Це дозволяє економічну систему в Україні формувати і
вивчати як автономне суспільне явище, рушійною силою якого є економічні
інтереси і стимули безпосередніх виробників. Економічна система в
Україні за цих умов діє як саморегулювальна система, в якій домінують
свобода і ризик підприємництва, інвестування, а доходи гарантуються лише
якістю праці і продукції, попитом. Регулювання з боку держави
проводиться лише настільки, наскільки це відповідає інтересам усіх
секторів української економіки.

Структуру економіки України можна визначити за декількома критеріями: за
зайнятістю населення; за вартістю основних фондів; за обсягом виробленої
продукції та наданих послуг.

За критерієм зайнятості населення найбільш зайнятої робочої сили було у
галузях матеріального виробництва та їх обслуговуванні. За останні
кілька десятків років намітилась тенденція до зниження кількості
зайнятих у цій сфері. Наприклад, у 1960 р. на сферу матеріального
виробництва їх припадало 85,9%, у 1970 р. – 80,0%, у 1980 р. – 76,0%, у
1990 р. – 73,8%. Зокрема, в середньому в промисловості та будівництві за
цей період було зайнято 40,1%, у сільському і лісовому господарстві –
19,6%, на транспорті і в зв’язку – 7,1%, торгівлі та громадському
харчуванні – 7,4%, в охороні здоров’я та соціальному забезпеченні –
6,1%, у народній освіті, культурі, мистецтві, науці – 12%, в органах
управління та державному секторі – 2,4%, в інших – 5,3%.

За критерієм вартості основних фондів за 1985-1990 рр. структура
господарства України виражалася переважанням їх у сфері матеріального
виробництва (62,1%), Зокрема, в промисловості – 33,8%, у сільському
господарстві – 16,0%, на транспорті і в зв’язку – 12,4%, у житловому
секторі – 18,4%, в охороні здоров’я та освіті – 6,0%, комунальному
господарстві та побутовому обслуговуванні – 4,6%, у науці, культурі,
мистецтві та ін. – 3,3%.

За критерієм вартості виробленої продукції в період 1985-1990 рр. у
сукупному суспільному продукті на промисловість припадало 56,3% вартості
виробленої продукції, на сільське господарство – 17,1%, будівництво –
10,4%, сферу послуг населенню – 4,5%, на інші – 11,75%.

Таблиця 1

Структура економіки за критеріями зайнятості, вартості основних фондів і
вартості виробленої продукції у 2000 р. (%)

Галузь Структура економіки за критеріями

зайнятості вартості основних фондів вартості виробленої продукції

Промисловість 27,1 32,9 58,8

Сільське і лісове господарство 20,9 20,8 16,3

Будівництво 7,1 2,8 10,5

Транспорт і зв’язок 6,5 11,7 8,4

Торгівля та ін. 7,1 4,8 6,0

Житлова, комунальна сфери і побут 3,6 12,7 –

Охорона здоров’я, соціальне забезпечення, освіта, культура, наука 18,1
14,3 –

Фінансування та кредитування 0,8 – –

Управління 3,0 – –

Інші 5,8 – –

Структура економіки України початку 90-х років характеризується
некомплектністю та переважанням виробництва засобів виробництва над
виробництвом предметів споживання, надмірним екстенсивним розвитком
гірничодобувної промисловості, неефективним використанням
електроенергії, відсталістю агропромислового комплексу та
національно-територіальною структурою виробництва.

Сьогоднішнє українське господарство складається з ряду великих і тісно
взаємопов’язаних галузей матеріального виробництва, об’єднаних за
однорідністю виробництв у комплекси: паливно-енергетичний,
металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий, агропромисловий,
будівельний, транспортний, соціальний. Уся структура виробничих
комплексів зберігає орієнтацію на випуск продукції для виробничого
споживання. У промислових комплексах переважають матеріаломісткі та
капіталомісткі галузі. На сьогодні відшкодування поточних
матеріально-виробничих витрат переважає половину вартості всієї валової
продукції. Отже, зменшується частка продукції, яка залишається для
задоволення кінцевих господарських і соціальних потреб. Помічене
незначне підвищення питомої ваги невиробничого споживання та
нагромадження оборотних коштів відбувалось не за рахунок власних
ресурсів, а завдяки дедалі значнішому переважанню ввезення продукції в
Україну над її вивезенням.

Істотне поліпшення пропорцій використання продукції простежується лише в
трьох галузях: електроенергетиці, вугільній промисловості та чорній
металургії.

Деформація структури виробництва, неврахування потреб народу спричиняє й
деформацію структури кінцевого продукту. Витрачаються зайві кошти на те,
щоб товари першої необхідності, які можна було б виробляти в Україні,
завозити із-за кордону. Виробничі промислові комплекси мають
слаборозвинуту „малу економіку”, тобто супутні малі підприємства для
виробництва товарів на споживчий ринок.

В кінці 80-х років дещо зменшився й економічний потенціал, який
використовували для виготовлення товарів широкого вжитку: в 1989 р.
порівняно з 1988 р. повна трудомісткість та фондомісткість одиниці фонду
споживання скорочувалися швидше, ніж у середньому в інших галузях
економіки України. Загальне зменшення на 98 тис. чоловік трудових
ресурсів у виробничій сфері, наприклад, цілком припадало на галузі, що
виробляють товари народного споживання. Одночасно більш як на 80 тис.
чоловік збільшився трудовий потенціал у виробництві засобів виробництва.

Національною є тенденція формування та використання основних виробничих
фондів, приріст середньорічної вартості яких у кінці 80-х років на 30%
перевищив приріст усього кінцевого продукту. Найбільше зростала вартість
основних виробничих фондів в енергетиці, вугільній, хімічній
промисловості, будівництві, на транспорті та у зв’язку.

Стан економіки визначається, насамперед, мірою забезпеченості енергією,
носіями якої є газ, мазут, вугілля, ядерне паливо, потужні ріки. Для
України головним енергоносієм є вугілля, якого вона видобуває понад 100
млн. тонн на рік. В енергоресурсах України вугілля займає 31%. До того
ж, перетворювати вугілля на електроенергію для України є економічно
вигідним: продана електроенергія приносить втричі більше доходів, ніж
продаж вугілля, використаного на створення електроенергії.

Важливим енергоносієм в Україні є природний газ. Його частка становить
42% усіх енергоносіїв. Власний видобуток газу у 1991 р. становив 24,3
млрд. м3, що покривало на 24% потреби в газі. Газ імпортували з Росії та
Туркменистану в кількості 76% від потреб. Газ постачають в Україну
фактично з одного джерела. Такі європейські країни, як Німеччина,
Франція, Італія забезпечуються газом не менше, ніж з чотирьох різних
країн, і не більше 30% газу з одного джерела, що дає можливість
маневрувати у забезпеченні потреб у газі і не бути абсолютно залежним
від одного постачальника. До того ж, в Україні основним споживачем газу
є промисловість. Вона споживає 47% газу, на виробництво електроенергії
витрачають 29%, у побуті – 18% загальної кількості. Аналогічне
співвідношення для країн Західної Європи – відповідно 36, 14 і 44%.

Болючою проблемою у вдосконаленні структури економіки є недостатні
запаси нафти – 154 млн. тонн. Крім того, видобуток нафти зменшується з
року в рік і в перспективі очікується щорічний видобуток на рівні 3 млн.
тонн. Основним постачальником нафти в Україну є Росія, тому Україна
шукає нових джерел постачання нафти, зокрема, в арабських країнах.

Атомна енергетика займає 24% у загальноенергетичному балансі України,
гідроенергетика та інші нетрадиційні джерела – в межах 3%.

Україна має можливості, використовуючи вугілля, уран, газ, створити
раціональну енергетичну базу для своєї економіки й експортувати енергію
на європейський ринок. Але це вимагає радикальної зміни всієї економіки,
інвестиційної політики, збалансованої фінансово-кредитної системи.

Україна, яка виробляє велику кількість мінеральної сировини (приблизно
на 18 млрд. доларів США) і на території якої зосереджено четверту
частину чорноземів усього світу, яка має добре розвинену металургію,
машинобудування і, нарешті, великий потенціал науково-енергетичних
кадрів, опинилася у великій економічній кризі, має великий
зовнішньоекономічний дефіцит. Україна, яка вирощує одну тонну зерна на
одного мешканця, конструює чи не найкращі у світі транспортні літаки,
нині імпортує зерно, купує транспортні літаки за кордоном тощо.

Усе це – наслідок довготривалого проведення нераціональної економічної
політики колишнього СРСР. Україна перетворена на напівфабрикатну систему
з неймовірними економічними деформаціями, з політикою, орієнтованою на
залежне від „доброї волі центру” існування.

Починаючи з 60-х років характерною рисою розвитку економіки України є
стабільне зниження темпів виробництва валового суспільного продукту.
Якщо в 1960-1970 рр. середньорічні темпи зростання валового суспільного
продукту становили 12%, то в 1970-1980 рр. цей показник знизився вже до
5%, а за період 1980-1990 рр. – до 4,8%. Ці дані засвідчують, що в
народногосподарському механізмі України були приховані причини
майбутньої глибокої та затяжної кризи, яка і виникла на початку 90-х
років. Різке зниження обсягів виробництва можна було простежити вже у
1991 році, та особливо воно посилилося у 1992 році. Лише в першому
півріччі 1992 року виробництво валового суспільного продукту зменшилося
на 13% порівняно з відповідним періодом попереднього року.

Кризові явища в економіці України поглиблювали не лише хронічне зниження
темпів зростання обсягів виробництва, а їх спричиняла й висока частка
валового суспільного продукту, що йшла на відшкодування матеріальних
затрат. Це свідчить про низький рівень віддачі основних фондів і
оборотних засобів виробництва та про низьку продуктивність праці
виробників. Економіку України в той період формували як „затратну”
економіку, в яку треба постійно залучати додаткові ресурси без належного
рівня їх віддачі. Екстенсивний шлях розвитку призводив до того, що з
1960 року простежувалося зростання частки матеріальних затрат у
сукупному продукті: якщо спершу вона становила 51%, то у 1970 р. – уже
55%, у 1980 р. – 59%, у 1985 р. – 61% і лише у 1990 р. цей показник
трохи знизився – до рівня 60%.

У структурі затрат понад 87% їх припадало на відшкодування затрат
предметів праці, тобто сировини, матеріалів, паливно-енергетичних
ресурсів, і лише близько 13% становили кошти на амортизацію та
надамортизаційну вартість основних виробничих фондів. Низький рівень
витрат на амортизацію спричиняв зростання амортизаційного періоду і,
відповідно, гальмування процесу оновлення основних фондів, темпів
зростання основних фондів. Оновлення основних фондів відбувалося в
середньому 15-17 років, середньорічний їх приріст становив 4%.

Зростання частки затрат і особливо предметів праці, низький рівень
оновлення основних фондів за їх невисокої продуктивності відбивалися на
віддачі затрат матеріальних ресурсів. Переважання екстенсивних підходів
до виробництва знижувало раціональність використання ресурсів,
інтенсифікацію виробництва і праці. З 1960 року також помітною стає
тенденція до зниження віддачі одиниці матеріальних затрат під час
створення одиниці валового суспільного продукту.

Поряд із зниженням темпів зростання виробництва помітно підвищувалися
ціни на продукцію, які відображали загальне зростання обсягу виробництва
валового суспільного продукту у вартісних показниках. Але поряд із
зростанням частки матеріальних затрат і зниженням віддачі намічалася
тенденція зменшення загальної маси валового суспільного продукту в
натуральних показниках.

Затратні тенденції у виробництві валового суспільного продукту,
відсутність належного рівня інтенсифікації виробництва, звичайно, були
наслідком дії тих чинників, що обумовили загальноекономічну кризу в
Україні. Ці ж тенденції позначилися й на відносно статичній, тобто майже
незмінній галузевій структурі виробництва валового суспільного продукту.
Консервативні підходи до запровадження пріоритету науково-технічного
прогресу в інтенсифікації виробництва в різних галузях економіки,
однотипність управління не сприяли модернізації, переоснащенню галузей,
зміні їх співвідношення щодо посилення соціальних акцентів виробництва.

Мало змінювалися співвідношення галузей у виробництві валового
суспільного продукту, погалузева структура матеріальних витрат у ньому
(табл. 2).

Таблиця 2

Галузева структура валового суспільного продукту і матеріальних затрат
(%)

Показники 1960 р. 1970 р. 1980 р. 1990 р. 2000 р.

Валовий суспільний продукт:

промисловість 59,0 63,5 64,0 62,0 58,3

сільське господарство 20,5 18,3 16,5 20,0 13,6

будівництво 10,5 9,3 7,5 8,0 12,4

транспорт і зв’язок 3,6 3,4 3,8 3,7 7,6

галузі товарного обігу 3,8 3,2 3,6 3,5 6,7

інші 2,6 2,3 4,6 6,8 1,4

Матеріальні затрати:

промисловість 69,5 74,5 73.8 74,6 70,0

сільське господарство 15,2 12,5 15,4 14,1 11,2

будівництво 10,8 9,4 6,8 7,0 9,8

транспорт і зв’язок 3,0 2,3 2,8 2,8 4,3

галузі товарного обігу 1,9 1.2 1.1 1.3 3.2

інші 0,2 0,1 0,1 0,2 2,2

Зіставивши показники в табл. 2, переконуємося, що в економічній політиці
тодішнього уряду України не було ніяких програм удосконалення
господарства республіки, а центральний уряд велетенської держави
отримував з української економіки необхідні ресурси для задоволення
своїх інтересів. Промисловість давала левову частку продукції, яка йшла
в інші регіони Союзу для потреб слаборозвинутих республік, а сільське
колективізоване господарство інертно функціонувало на основі
екстенсивних технологій виробництва.

Технічний прогрес у передових тоді країнах світу не міг впливати на
економіку України через політичні і економічні причини, оскільки Україна
була політично залежною. Відсутність стимулів до високоефективного
виробництва не сприяла інвестуванню науково-дослідних і конструкторських
робіт, впровадженню нових технологій у виробництво, що консервувало
екстенсивні технології, а отже, й затратні тенденції в економіці в
цілому.

Новим у статистичній звітності для української економіки є показник
валового національного продукту, який включає в себе доходи невиробничої
сфери й амортизаційні нарахування на основні фонди у виробничій та
невиробничій сферах. Фактично цей показник виражає рівень оплати праці
та доходи підприємств і організацій виробничої та невиробничої сфер.
Економічна і соціальна суть цього показника полягає в тому, що він дає
можливість визначити ефективність функціонування всієї економіки й
остаточні доходи на душу населення. У структурі валового національного
продукту переважає частина, створена у сфері матеріального виробництва:
82,6% – у 1985 році, і 80,5% – у 1991 році. Дані свідчать про те, що
простежується тенденція повільного зниження частки матеріального
виробництва у валовому національному продукті та зростання частки
продукту, створеного у невиробничій сфері. Цю тенденцію підтверджують
різні темпи зростання національного продукту у двох згаданих сферах.
Якщо в матеріальній сфері темпи зростання національного продукту в 1990
році порівняно з 1985 роком становили близько 3%, то в невиробничій
сфері – 5%. Загалом, це є позитивна тенденція, хоч вона засвідчує повну
інертність. Інертність позначена загальним спадом темпів приросту
виробництва і зменшенням, відповідно, можливостей розвивати умови
створення національного продукту в соціальній інфраструктурі.

Найважливішим показником, який визначає рівень ефективності виробництва
в матеріальній сфері та рівень економічного та соціального розвитку в
суспільстві, є обсяг створеного національного доходу. Цей показник
перебуває в прямій залежності від розміру створеного валового
суспільного продукту і в оберненій – від величини матеріальних затрат.
Тому тенденції змін у динаміці та структурі валового суспільного
продукту і матеріальних затрат, відповідно, позначилися на динаміці та
структурі національного доходу в економіці України.

Поряд з показником національного доходу в практиці оцінювання
економічного розвитку використовують показник чистої продукції
підприємств, який менший за розмір національного доходу на величину
податку на додану вартість та доходів від зовнішньоторговельних
операцій.

У практиці аналізу економіки України національний доход розглядається як
вироблений, так і використаний. У першому випадку це є новостворена, за
винятком матеріальних затрат, частина валового суспільного продукту, що
використовується на споживання та розширення виробництва. Що ж до
використаного національного доходу, то це – фактична сума фонду
споживання, який витрачається на задоволення матеріальних і культурних
потреб населення, наукових і управлінських установ та фонду
нагромадження, використовується для розширення та вдосконалення
виробництва, збільшення основних невиробничих фондів, створення
страхових запасів і резервів та для інших витрат. Національний доход,
використаний для споживання та нагромадження, відрізняється від
виробленого на величину відшкодування затрат від стихійних лих, пожеж і
зовнішньоторговельного сальдо.

В принципі відмінності у цих показниках в національному доході України
протягом тривалого періоду незначні і перебувають у межах 1,5-2%. В
останні кілька десятків років вироблений національний доход в Україні
переважає використаний.

Національний доход розглядають також з погляду його вартісної та
натурально-речової структури. Ці показники цікаві тим, що через їх
структуру виразно помітна економічна політика уряду і наслідки цієї
політики. Коли йдеться про вартісну структуру національного доходу, то
тут мають на увазі його первинний розподіл на стадії матеріального
виробництва. При цьому виникають два види доходів: первинні доходи
населення, зайнятого у сфері матеріального виробництва (оплата праці),
та підприємств (додатковий продукт). До додаткового продукту відносять
також надходження (доходи) від зовнішньої торгівлі.

Тенденції зниження темпів зростання виробництва валового суспільного
продукту і зростання затратності викликали тенденцію зниження частки
національного доходу в загальному обсязі валового суспільного продукту.
З 1960 по 1990 рр. загальне зниження частки національного доходу у
валовому суспільному продукті становило майже 9%. У 1960 р. в
суспільному продукті національний доход становив майже половину – 48,5%,
у 1970 р. – 44,8%, у 1980 р. – 39,5%, у 1990 р. – 41,2%.

Досить високий рівень новоствореної вартості в кінці п’ятдесятих і на
початку шістдесятих років був спричинений економічними реформами в
тодішньому союзі республік. Вони були пов’язані із спробами переходу від
централізованих методів управління до регіональних. Створювали
регіональні ради народного господарства, які мали
господарсько-економічну автономію, свою діяльність здійснювали на
принципах господарського розрахунку і значна частина регіональних
прибутків залишалася в їх розпорядженні. Це давало великий стимул до
ефективного і раціонального господарювання, створення нових підприємств,
зростання кількості робочих місць до загального пожвавлення в економіці.

Регіональна господарська лібералізація давала певний економічний ефект,
оскільки управління господарством здійснювало його керівництво, тобто
ради народного господарства. Партійне управління господарством через
його органи було зведене до мінімуму, і практично комуністична партія в
суспільстві, а особливо в господарюванні, ставала звичайним баластом. Це
суперечило ідеологічній доктрині та стратегічній лінії комуністів, у
якій вони проголосили себе авангардом у будівництві нового життя.
Відмовитися від цього вони не могли і змиритися з другорядною роллю в
питаннях економіки, як основи суспільства, вважали неприпустимим.

Превалювання форми господарства і його управління над економічним
змістом і кінцевим результатом господарювання було характерним для всієї
діяльності комуністичної влади. І в кінці 1964 р. та на початку 1965 р.
комуністи, усунувши від влади реформатора Хрущова та його прихильників,
почали відновлювати централізовані методи господарювання. Було
відновлено галузеву систему управління міністерствами, директивне
планування економічного і соціального розвитку, централізований розподіл
національного доходу, централізоване постачання ресурсів під
керівництвом, звичайно, комітету комуністичної партії.

Повернення до старих методів господарювання швидко почало позначатися на
зростанні затрат у сукупному суспільному продукті та зменшенні частки в
ньому національного доходу. Командно-директивний підхід у господарюванні
спирався на силу влади, а не на економічну зацікавленість виробників.
Такий підхід міг триматися лише на постійному залученні у виробництво
дешевих матеріальних і людських ресурсів, тобто на екстенсивному методі,
а не на економічному інтересі та раціональному господарюванні
виробників, тобто не на інтенсивному методі. Виробники були відчужені
від економічних інтересів, від підприємництва тощо. Це позначалося на
ефективності виробництва і, отже, на зменшенні частки національного
доходу у валовому суспільному продукті.

3.2. Ринкові можливості та проблеми економіки України

У сфері економіки на фоні успішного формування основних ринкових
інститутів (створення власної валютної та кредитно-грошової систем,
мережі комерційних банків, закріплення приватної власності,
приватизація, значне зменшення частки державного сектора в економіці
тощо) спостерігаються такі явища: падіння ВВП (у 2001 р. його обсяг, за
різними джерелами, становив близько 60% у відношенні до 1990 р.);
високий рівень бюджетного дефіциту (1992 р. – понад 10%, 1992-1997 рр. –
6-8%, у 2001 р. – 1,5%); значне зростання зовнішньої та внутрішньої
заборгованості; величезні урядові витрати (до 40% ВВП за 1990-1998 рр.,
хоча середній показник для групи країн, до яких належить Україна,
становить 16%; частка державних витрат – на рівні першої десятки
розвинутих країн світу, а продуктивність економіки та доходи на душу
населення у нас у 10-20 разів нижчі).

Згідно зі звітом Світового банку за 2001 р., за доходом на душу
населення Україна займає одне з останніх місць серед країн з перехідною
економікою. Держава в особі уряду є основним споживачем кредитних
ресурсів. За звітом НБУ, на 1 жовтня 2002 р. 54% кредитних ресурсів
надано державному сектору. З одного боку, жорстка монетарна політика
придушує виробничу активність національних господарюючих суб’єктів, з
іншого, – навіть ті мізерні кредитні ресурси, що є, ідуть на споживання
державного сектора, а не на зростання грошової пропозиції в економіці. У
комплексі це призводить до падіння виробництва та погіршення загальної
ситуації. Так, у 1997 р. дефіцит перевищив 60% обсягу нових внутрішніх
кредитів. 3 1994 р. до середини 1998 р. частка Уряду у сукупному обсягу
кредитів майже подвоїлася. Криза ліквідності стала важливим фактором
гальмування економічного розвитку.

На фоні скорочення грошової маси активні фіскальні дії позбавили
здорового глузду ставлення до бартерних операцій та вексельного обігу,
жорстко їх обмежуючи, хоча і те, і друге є природним результатом
здійснюваної монетарної політики. Зрештою, наш виробник, який
використовує вітчизняні ресурси для створення ВВП, протистоїть державі.
Як відомо, одним з елементів, що формують національні конкурентні
переваги, є діяльність держави, спрямована на створення умов
функціонування для свого виробника. У нас він змушений конкурувати з
власною державою, а не з іноземним економічним суб’єктом на зовнішньому
та внутрішньому ринках.

Сьогодні ми нагромадили унікальний досвід конструювання самостійного
національного господарства. Створено змішану економічну систему зі
стабільними інститутами ринку та ринкових відносин. Економічна політика
перехідного періоду включає три таких блоки перетворень: розбудова
ринкових інститутів; мікроекономічна лібералізація; макроекономічна
стабілізація (переважно за допомогою фіскальної, кредитно-грошової та
бюджетної політик). То чому ж, незважаючи на реальні досягнення у
конструюванні національного господарства, лишається настільки негативною
ситуація в економіці? Попри успішні інституціональні реформи криза не
припиняється. Як зламати цю тенденцію та домогтися зростання
виробництва? Оскільки використання в економічній політиці перехідного
періоду новітніх теорій досі не дало очікуваних результатів, то сьогодні
стало ясно, що для її правильного формування ні економікс, ні
неокласичний напрям, побудовані на принципі рівноваги економіки, не
можуть дати вичерпні відповіді на всі запитання, поставлені життям.
З’явилася гостра потреба у створенні загальної теорії трансформації, яка
б змалювала цілісну картину економічних процесів, що відбуваються у
пострадянських країнах та у світі. Поєднання неокласичного та
інституціонального напрямів у теорії дало б змогу, з одного боку,
розглядати трансформацію як частину еволюційного процесу, а з іншого,
аналізувати поведінку економічних суб’єктів у динаміці. Інакше кажучи,
щоб здійснювати конструктивну економічну політику у перехідний період,
треба зрозуміти еволюційну природу трансформаційних процесів. Для цього
і потрібна загальна теорія трансформації.

Загальна теорія трансформації має відповісти на такі запитання:

Якою є природа процесів трансформації, що є частиною еволюційного
розвитку суспільної системи?

Що таке механізм самоорганізації суспільної системи, яку роль він
відіграє у процесах трансформації та еволюційного розвитку?

Як механізм самоорганізації впливає на можливість досягнення стану
економічного зростання?

Яку конструкцію національного господарства треба побудувати у перехідний
період, щоб у найкоротший строк домогтися сталого економічного
зростання?

Який зв’язок існує між взаємодією політичної та економічної систем,
механізмом самоорганізації та механізмом еволюційного розвитку
суспільної системи?

Чому полягають фундаментальні причини багаторічного погіршення
економічної ситуації в Україні, безперервного спаду виробництва, тим
часом як у конструюванні національного господарства є реальні
досягнення?

Провідні вчені України відзначають, що серед позитивних економічних
зрушень в українській економіці, важливих з точки зору її ринкових
перспектив, слід вважати:

формування ефективного, конкурентоспроможного недержавного сектора
економіки і прошарку приватних підприємців;

зародження національних ринків товарів, праці та капіталу з переважно
ринковим ціноутворенням, здатних задовольняти платоспроможний попит;

введення національної грошової одиниці – гривні, становлення
національної фінансово-банківської системи в цілому і регульованого
валютного ринку;

диверсифікацію та лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків, появу
нових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва.

Однак в цілому серед основних тенденцій соціально-економічного розвитку
України превалюють негативні явища і тенденції:

не відбулася модернізація структури державного управління відповідно до
об’єктивних законів розвитку ринкової економіки (зокрема, в процесі
приватизації так і не створено інституту ефективних власників, не
створено дієздатну систему ринкових інститутів);

втрачено високотехнологічні виробництва, лідерство в багатьох напрямах
фундаментальних досліджень, критичного рівня досяг „відплив умів”;

склалися диспропорції між реальним і фінансовим секторами економіки, а
також усередині кожного з них;

швидкими темпами зростають внутрішній та зовнішній державні борги з
сумнівними перспективами не тільки їх погашення, але й обслуговування;

криза внутрішнього інвестування набула рис системної; разом з тим,
зовнішні кредити міжнародних фінансових організації, вкрай потрібні для
економіки перехідного типу, займають мізерну питому вагу у загальних
обсягах реальних інвестицій та майже не впливають на активну структурну
перебудову національної економіки, стримуючи ініціативу в пошуках
альтернативних (насамперед, власних) джерел фінансування суспільних
потреб;

відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення;

небаченого рівня сягнула „тонізація” економіки.

Сучасний стан економіки і фінансової сфери України характеризується
суперечливими тенденціями, що породжуються як об’єктивними факторами,
так і помилками та прорахунками в економічній політиці. Інакше кажучи,
головні втрати в економічній сфері України були зумовлені причинами
переважно суб’єктивного характеру, через що вона продовжує залишатися у
перманентному перехідному стані.

Головним фактором, який зумовлює необхідність кардинального реформування
вітчизняної економіки та підвищення її конкурентоспроможності, є вибір
курсу на формування відкритої економіки та інтеграцію у світові
економічні структури. Реалізації цього курсу заважають недосконалість
форм і методів державного регулювання економічного розвитку, вади
податкової системи, нестача інвестиційних ресурсів, слабка інноваційна
активність, відсутність результатів адміністративних реформ та
інституціональних змін.

Загрозу всій політиці ринкового розвитку становлять поширення та
зростаючі масштаби тіньової економіки, криміналізація економічних,
майнових і фінансово-банківських зв’язків, а також грошового обігу.
Засоби захисту від криміналізації економіки є недостатніми і
неефективними, і в тому числі – через дефіцит фінансування та загальне
ослаблення державної влади в країні.

Неприпустимою є ситуація з незаконним масовим вивезенням українського
капіталу за кордон в умовах інвестиційного голоду в реальному секторі
економіки.

Спроби перейти від адміністративно-командної економіки до ринкової та
наступні намагання уникнути соціально-економічної кризи або подолати її
довели, що короткострокові управлінські рішення та настанови приховують
у собі прорахунки стратегічного порядку.

3.3. Спрямування інтеграційних процесів і реалізація національних
конкурентних переваг

Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду
налагодження економічних зв’язків з країнами світу. Це пояснюється
передусім тим, що вона не могла набути такого досвіду у складі СРСР, їй
поки що бракує також достатньої кількості органів, кадрів, які могли б
проводити самостійну науково обґрунтовану зовнішньоекономічну політику.
Україна робить перші кроки на шляху входження у світове господарство.
Цьому сприяє створення відповідної правової бази.

У минулому Україна мала економічні зв’язки зі 123 країнами світу, але
рішення щодо розвитку цих зв’язків приймалися в Москві. Те саме
стосувалося зовнішньоекономічної діяльності майже 1400 її підприємств. У
2001 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції майже зі 190
країнами світу.

Об’єктивні причини, що перешкоджають нині входженню України як
рівноправного партнера у світове господарство:

1) низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. Крім
того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не повністю
відповідають міжнародним стандартам. Нестача кадрів та їх недостатній
професійний рівень роблять недосконалою систему управління
зовнішньоекономічною діяльністю;

2) переважання в експорті України паливно-сировинної групи, її частка у
2001 р. перевищувала 68% і разом з товарами народного споживання
становила 86%;

3) низька частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності
(патентів, ліцензій, «ноу-хау») в експорті. У 1997 р. вона становила
менше 10%. Водночас позитивним є зростання частки машин, устаткування та
механізмів у 2001 р. на 26%, внаслідок чого вона становила в експорті
14%;

4) незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до
договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

5) значна питома вага бартерних операцій у зовнішньоекономічній
діяльності та всередині країни. Якщо в 1992 р. вона становила до 13%, то
в 1996 р. – 75%. Високий рівень бартеризації зовнішньої торгівлі
зумовлений зняттям обмежень щодо квотування і ліцензування, порушенням
закону грошового обігу та ін. Характерно й те, що бартерна торгівля
поширюється навіть на високоліквідні товари, які раніше реалізовувалися
переважно за валюту, мають вирішальне значення для отримання валютних
доходів держави;

6) відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики
зовнішньоекономічної діяльності. Загалом за рівнем
конкурентоспроможності Україна у 1999 р. посідала 58-ме місце у світі
(після Зімбабве).

Для поліпшення зовнішньоторговельної діяльності Україні необхідно
обмежити ввезення продукції чорної металургії, поліпшити якість металу,
зменшити масу готових виробів, значно збільшити обсяг номенклатури
відливок, домогтися міжнародних сертифікатів на свою продукцію тощо.

Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації,
переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції,
ресурсозаощаджуючих технологій у сфері верстатобудування,
літакобудування, в ракетно-космічній техніці, створення надтвердих
матеріалів. Ці напрями повинна всебічно підтримувати держава. Необхідно
скасувати податок на додану вартість на продукцію, яку вивозять з
України (оскільки це спричиняє необґрунтоване зростання цін і штучно
знижує її конкурентоспроможність), та імпортне (ввізне) мито на
стратегічні для України товари: нафтопродукти, ліс, кольорові метали,
целюлозу.

В Україні потрібно істотно розширити виробництво імпортозамінної
продукції: кормо- і картоплезбиральних комбайнів, тролейбусів,
автобусів, холодильників, автомобілів та ін. Водночас, експортуючи
переважно товари паливно-енергетичної групи, треба значно поліпшити
обробку сировини (титану, рідкоземельних елементів, будівельних
матеріалів, граніту, урану), сільськогосподарської продукції. Так,
рівень переробки сільськогосподарської сировини в Україні становить лише
приблизно 50% від її рівня в розвинутих країнах.

Враховуючи низьку конкурентоспроможність продукції в Україні, не варто
поспішати з лібералізацією експортно-імпортних відносин. Йти таким
шляхом можна, лише змінивши конкурентоспроможність товарів. Навіть у США
понад 35% товарів захищені нетарифними бар’єрами.

Слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є
стабільність законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. В Україні
у 90-х роках так часто переглядалися закони, що стабільною можна вважати
лише постійну їх зміну. Тому Україна, за оцінкою міжнародних експертів,
за створенням надійного інвестиційного клімату посідає 139-те місце у
світі.

Важливо налагодити надійний митний контроль. У розвинутих країнах світу
держава бере на себе облік і всебічно контролює експорт та імпорт
товарів. В Австрії, зокрема, їй відомі адреси кожного постачальника,
ціни його товарів, обсяг, сертифікація товарів. Цей процес контролюють
податкові та банківські установи. В Україні недосконалим є сам Митний
кодекс: у ньому лише 164 статті, тоді як у Митному кодексі, скажімо,
Росії – понад 400 статей.

Крім того, необхідно проводити активну політику захисту вітчизняного
товаровиробника, істотного послаблення доларизації української
економіки, вживати інших заходів.

Один із шляхів заохочення іноземних інвесторів і формування міжнародних
економічних відносин – створення спільних підприємств. Наприкінці
вересня 1992 р. в Україні було зареєстровано понад 500 таких підприємств
з кількістю працюючих 20 тис. осіб. На початку 1998 р. їх налічувалося
понад 4200, проте більшість із них займалася посередницької діяльністю.
До 90% іноземних інвестицій припадає на розвинуті капіталістичні країни,
прямі інвестиції в економіку України становили на початку 2002 р. лише
3,9 млрд. дол. Загальна потреба у таких інвестиціях оцінюється в 40
млрд. дол. Водночас Україна інвестувала в економіку інших країн менше
100 млн. дол.

Перспективними напрямами інтегрування України у світове господарство є
створення вільних економічних зон, українських ТНК, банків, торгівля
об’єктами інтелектуальної власності – патентами, ліцензіями, „ноу-хау”
тощо.

Поєднання слабкого розвитку сектора малого і середнього бізнесу та
домінування політики державного регулювання економіки призвело до
відсутності у внутрішній і зовнішній економічній політиці стратегічної
спрямованості на формування і реалізацію національних конкурентних
переваг.

Ресурсний потенціал України визначив конкурентоспроможні галузі, на які
припадає понад 60% експорту України. Ця цифра означає, що економіка
України має значний потенціал для економічного зростання за рахунок
конкурентоспроможності сировинних галузей і машинобудування.

Основними ринками є:

для продукції сировинних конкурентоспроможних галузей України – країни
СНД і Східної Європи;

для продукції машинобудівних галузей – регіони, де відсутні фактори
виробництва, що є в надлишку в Україні (науково-технічний потенціал,
кваліфікація праці тощо). Це – африканський, південноамериканський та
близькосхідний регіони. Тут як споживачів складної технічної продукції
важливо виділити країни, які стоять на індустріальному шляху розвитку.
Орієнтація машинобудівного експорту на ці країни, нафтодобувні країни
арабського та африканського регіонів ґрунтується на їх платоспроможному
попиті.

Економічна політика, спрямована на інтегрування національної економіки у
світове господарство має ґрунтуватися на створенні дефіцитних факторів
виробництва при підтримці наявних, тобто на цілеспрямованій реалізації
національних конкурентних переваг.

Таким чином, зовнішня економічна політика, спрямована на реалізацію
національних конкурентних переваг, має бути орієнтована на розвиток
зовнішнього попиту на продукцію конкурентоспроможних національних
галузей.

Економічні зв’язки з країнами СНД і Східної Європи мають глобальну
проблему – відсутність платоспроможного попиту. Але ж на країни СНД і
Східної Європи припадає основна частка експорту України – тільки на
Російську Федерацію – до 40%.

Така орієнтація зовнішньої торгівлі значно зменшує конкурентні переваги
національної економіки України і погіршує її загальну інтеграційну
позицію, що й відбувається сьогодні. Тому дуже актуальним є завдання
забезпечення платоспроможності зовнішнього попиту країн СНД та Східної
Європи. Це завдання може бути розв’язане за допомогою ініціативи з боку
України – шляхом створення платіжного союзу з країнами СНД на
багатосторонній основі з формуванням наднаціонального, регіонального
банку клірингових розрахунків, який матиме резерви у валютах країн –
учасниць платіжного союзу.

Мета і сенс регіонального платіжного союзу – кредитування дефіцитів
платіжних балансів країн-учасниць та підвищення конкурентоспроможності
на світових ринках регіону в цілому, а також кожної країни зокрема. Така
активна зовнішньоекономічна політика України, спрямована на посилення
конкурентоспроможності національної економіки шляхом підвищення
платоспроможного зовнішнього попиту на національні товари та послуги.
Аналогічний платіжний союз на багатосторонній основі може мати місце з
країнами Східної Європи.

Реалізація цих проектів забезпечить зростання платоспроможного попиту на
продукцію конкурентоспроможних галузей національного господарства
України. Зростання зовнішнього попиту ініціює розширення виробництва у
цих галузях. Економічне піднесення в основних конкурентоспроможних
галузях стане базою для наступного розвитку групи підтримуючих галузей.

Аналіз факторного потенціалу України показує, що поряд з надлишковими
факторами мають місце дефіцитні. Це – національний капітал та
національні підприємницькі здібності, які виявляються у формуванні
сектора малого й середнього бізнесу в національній економіці і створенні
додаткових робочих місць для трудових ресурсів, які вивільняються із
стагнуючих, таких, що скорочуються, згортаються, секторів національної
економіки. Ця проблема актуальна настільки, наскільки держава не здатна
розв’язати проблему зайнятості з огляду на відсутність бюджетних коштів.

Відповідно до моделі економічного зростання Солоу, Україну можна
віднести до категорії країн з капіталоозброєністю, нижчою від „золотого
правила”. І на сьогодні вибування капіталу перевищує інвестиції.

Для формування бази економічного зростання національної економіки є
необхідним досягнення протилежної ситуації шляхом реалізації відповідної
національної економічної політика. Пріоритети внутрішньої економічної
політики ще чекають на свій аналіз. Але треба виділити одну дуже важливу
обставину. Виконання вимог МВФ шляхом проведення жорсткої монетарної
політики заганяє національну економіку в стан стагнації. Надмірний вплив
на грошовий обіг національної економіки і слаборозвинутий ринок
банківських послуг не тільки створює кризу платежів, зменшення ВВП, але
й реально погіршує національні конкурентні переваги, оскільки серйозно
ускладнюються умови функціонування підприємств всередині національної
економіки і, відповідно, скорочуються їхні можливості конкурувати на
міжнародних ринках.

З другого боку, реалізацію перевищення інвестицій над вибуванням
капіталу в економіці України може дати тільки приватний іноземний
капітал, як це й було в Європі після другої світової війни. Тепер в
економіці України присутній капітал багатонаціональних корпорацій, але
це далеко не необхідний обсяг інвестиційного капіталу. Проблема
поточного заміщення дефіцитного, такого, що вибуває, національного
капіталу приватним іноземним – це проблема економічної безпеки
останнього.

Таким чином, якщо йдеться про аспекти комплексної економічної політики
та інтегрування України у світове господарство, то чітко виділяються три
глобальних економічних завдання:

реалізація внутрішньої політики, спрямованої на створення сприятливих
умов для функціонування підприємств всередині національної економіки за
допомогою пом’якшення регулювання грошового обігу, лібералізації сфери
банківських послуг, реструктуризації оподаткування, стимулювання доходів
та заощаджень громадян і корпорацій України;

реалізація політики підвищення зовнішнього попиту на продукцію
конкурентоспроможних галузей;

забезпечення економічної безпеки іноземного приватного інвестиційного
капіталу шляхом створення економічних умов для його функціонування
всередині національної економіки і у вигляді стратегічного партнерства з
НАТО, хоча б і на тимчасовій основі – на період інтегрування України у
світове господарство, орієнтовно до 2015 р. Необхідність такого кроку є
очевидною.

При цьому чітко визначається тенденція формування регіонального
економічного союзу з країнами СНД та Східної Європи за допомогою
реалізації проектів регіональних платіжних союзів.

ВИСНОВКИ

Світове господарство – це сукупність національних господарств як
макроекономічних організмів, пов’язаних між собою міжнародними
економічними відносинами в цілісну систему. Матеріальною основою
формування світового господарства були машинне виробництво, міжнародний
поділ праці, завершення формування світового ринку. Істотним чинником
розвитку світового господарства стала інтернаціоналізація господарського
життя.

Логіка розвитку ринкових економік привела до появи на початку 90-х років
складного полісистемного утворення глобального характеру у якому діють
національні економіки різних країн і яке можна характеризувати такими
найбільш визначними рисами:

з майже остаточною руйнацією соціалістичної системи стає
загальноприйнятим у планетарному масштабі ринковий спосіб
господарювання;

на сучасному етапі відбувається подальше прискорення темпів НТП, що
проявляється в зростанні частки „інтелектуальних” товарів у ВВП
провідних країн, виникненні нових видів товарів, послуг, створенні нових
галузей промисловості та ін.

відбувається глобальна інтернаціоналізація продуктивних сил і
економічних відносин, загострюється міжнародна конкуренція, зростає
рівень міжнародної спеціалізації країн; транснаціональні корпорації
відіграють дедалі більшу роль в економіці світу;

поширюються інтеграційні економічні процеси, відбувається постійний
процес створення інтеграційних об’єднань держав на економічній основі.

Світові економічні зв’язки необхідні Україні для того, щоб швидше
подолати глибоку економічну кризу, для стабільного і швидкого розвитку
продуктивних сил і зростання на цій основі життєвого рівня населення.
Країна, яка не має зовнішньої торгівлі, господарських зв’язків з іншими
державами світу, змушена збільшувати витрати виробництва приблизно у
півтора-два рази.

Україна робить перші кроки на шляху входження у світове господарство.
Цьому сприяє створення відповідної правової бази.

Список використаної літератури

Богомазова В.М. Стан та перспективи розвитку зовнішньої торгівлі України
// Фінансова консультація. – 2002. – №15-16, с. 21-25.

Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини. – К.: Знання,
1999.

Економічна теорія: макро- і мікроекономіка / За ред. Ватаманюка. – К.:
„Альтернативи”, 2001. Філіпенко А.С. Світова економіка – К.: Либідь,
2000.

Леонтьева Е. Япония / Мировая экономика и международные отношения, 2002,
№3, с.49-61.

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения Под ред.
Л.А. Красавиной. – М.: Финансы и статистика, 1994.

Солонінко К.С., Урманов Ф.Ш., Ярошенко С.А. Світова економіка і
міжнародні економічні відносини. – Житомир: ЖІТІ, 1997.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю. Під загальною ред.
А.І. Кредісова. – К.: Віра-К, 1998.

Філіпенко А.С. Світова економіка – К.: Либідь, 2000.

Филипович О. Напрями впливу зовнішнього сектора на розвиток економіки
України // Фінансова консультація. – 2002. – №15-16, с. 17-21.

PAGE

– PAGE 43 –

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020