.

Характеристика англійського права (дипломная)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
214 11770
Скачать документ

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

Тема: ”Характеристика англійського права”

ЗМІСТ

Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 1. Становлення англійського права. . . . . . . . . . . . . . .

1.1 Англосаксонський період. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . .

1.2 Становлення загального права. . . . . . . . . . . . . .
. . . . .

1.3 Суперництво з правом справедливості. . . . . . . . . .
. .

Розділ 2. Окремі галузі права. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . .

2.1 Цивільне право. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . .

2.2 Зобов’язальне право. . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .

2.4 Податкове право. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .

Розділ 3. Юридичний перегляд. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . .

Висновки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . .

Список використаної літератури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . .

ВСТУП

Особливістю англійського права завжди було те, що воно відображало
передовий розвиток юридичної думки. Парадоксальність полягає у тому, що
завжди знаходячись у динамічному русі, англійське право досить важко
піддається змінам. При чому, не дивлячись на те, що на сьогоднішній час
не втратили своєї чинності нормативні акти XII ст., англійські юристи
сміливо використовують досягнення передових технологій. Так, завдяки
рішенню парламенту країни, суди Великої Британії, отримають змогу
приймати і розглядати позовні заяви за допомогою електронної пошти.
Представник Лорд-Канцлера – спікера Палати Лордів і Голови Верховного
Суду країни, сповістив, що нова система дозволить прискорити розгляд
справ за рахунок того, що позовні заяви і попередні слухання будуть
проводитися в режимі он-лайн без проведення тривалих засідань. Засідання
знадобляться лише на стадії прийняття суддею остаточного рішення.

Для забезпечення можливості проведення он-лайнових судових засідань суди
будуть оснащені усім необхідним обладнанням, яке дозволить представити
усі судові документи у електронному вигляді, включаючи фотографії,
карти, відеозаписи, показання свідків. До 2005 року нова система повинна
78 судів по всій території країни [1]. У своїй дипломній роботі я хочу
показати, що не дивлячись на свою так звану “архаїчність” норми
англійського звичаєвого та прецедентного права залишаються актуальними і
на сьогоднішній день.

Наприклад, на сьогоднішній день на рекламних полосах серйозних і навіть
популярних видань можна зустріти оголошення про реєстрацію офшорних
трастів і компаній у різноманітних юрисдикціях, з обіцянкою українським
підприємцям знизити їх податковий тягар. Хоча мало кому відомо, що
інститут трасту з’явився в англійському праві із Узуса у рамках права
справедливості ще у 14 ст. і використовувався рицарями, які відбували у
хрестові походи для фактичного переводу своїх земель і іншої власності
на ім’я своїх дітей і подружжя: така конструкція дозволяла обходити
податкові закони при універсальному правоприємництві. Пізніше англійська
церква, якій було заборонено мати у власності нерухомість,
використовувала ці конструкції для того, щоб обійти заборону.

Цікавим є і те, що інститут лізингу, який набув широкого значення у
сучасних ринкових умовах, є результатом діяльності та розвитку
англійського прецедентного права. Моєю метою є дослідження становлення і
розвитку загального і прецедентного права Англії для того, щоб зрозуміти
ті закономірності, які зумовили його теперішній стан, та міжнародне
визнання результатів дальності цієї системи.

Що характерно, неможливо робити дослідження англійського права, без
розуміння тих подій і явищ, які відбувалися у суспільстві та не
розуміючи політико-правових подій, які зумовили виникнення і розвиток
англійської системи права. Тому в деяких розділах своєї дипломної
роботи, я вимушений буду звернутися до історичного аналізу деяких
періодів англійської історії та політичної характеристики тієї ситуації,
що існувала у суспільстві в той чи інший період.

Для англійського права характерні безперервність та
правонаступництво його розвитку.

Дійсно, за усю свою багатовікову історію воно не перетерпіло великих
змін і катастроф. В Англії не існує розподілу на до і після революційне
право. Діюче право і його інститути ніколи не відривалися від своїх
історичних коренів і традицій. У силу своєрідності англійської правової
системи відмінність її правової теорії від історії майже не
проглядається.

Британська конституція – конституція неписана. Акта, що був би офіційно
проголошений Основним законом у Великобританії не існує. Неписана ж
конституція Великобританії складається з норм трьох категорій:

1] норм статутного права ;

2] норм прецедентного права ;

3] норм, що представляють собою не що інше, як конституційні звичаї.

Статутом у Великобританії прийнято називати законодавчий акт, прийнятий
чи схвалений палатами парламенту відповідно до встановленої процедури і
підписаний главою держави. Тому сукупність норм, установлених статутами,
одержала найменування статутного права. Природно, що норми статутного
права – це норми не тільки державного права, але й інших галузей права –
кримінального, цивільного і т.ін. До статутів, що мають конституційне
значення, британські державознавці звичайно відносять Білль про права
1689 р. Закон про престолонаслідування 1701 р., Закони про парламент
1911 р. і 1949 р. та ін. Конституційним документом вважається також
Велика хартія вільностей 1215 р.

Судові прецеденти стали джерелами права в Англії ще в епоху раннього
феодалізму: починаючи з XIII в. склалася система судових прецедентів, що
одержала назву загального права, а з XV в. – ще одна система: право
справедливості. Британська держава, офіційно називається Королівством
Великобританії і Північної Ірландії, – держава унітарна. До складу цієї
держави входять 4 історико – географічних райони, що мають деякі
відмінності в системі управління, – Англія, Уельс, Шотландія і Північна
Ірландія,

Особливості управління Шотландією виражаються в тому, що в складі
британського уряду існує спеціальна посада міністра по справах
Шотландії. Йому підпорядковано Шотландське відомство, що складається з 4
департаментів і розташоване в Единбурзі. Крім того, судові органи в
Шотландії побудовані інакше, ніж в Англії, і збереглися деякі стародавні
шотландські інститути в цивільному і кримінальному праві.

Управління Уельсом здійснює міністр, який входить до складу британського
уряду, по справах Уельсу, що керує розташованим у місті Кардіфі
Валійським відомством. У 1979 р. у Шотландії й Уельсу проводився
референдум із приводу законів, що передбачали можливість утворення
Шотландської і Валійської асамблеї, які повинні були обиратися місцевим
населенням. По його результатах ні перша, ні друга область автономії не
отримали: закони не зібрали необхідного числа голосів (40 %
зареєстрованих виборців]. Однак у 1997 р. у ході референдуму 74,25 %
мешканців Шотландії висловилися за створення власного парламенту. Ідею
власного парламенту схвалило і більшість населення Уельсу.

Північна Ірландія в 1922 – 1972 рр. формально знаходилася на положенні
автономної провінції Об’єднаного Королівства: тут діяв і автономний
парламент і автономний кабінет. Але у 1972 р. британський парламент
прийняв закон про введення в Північній Ірландії “прямого правління” –
уся влада була передана британському уряду через загострення положення,
пов’язаного головним чином із протиріччями між католицьким і
протестантським населенням провінції. У 1973 р. британський парламент
схвалив Конституційний акт Північної Ірландії, відповідно до якого
населенням була обрана Північна Ірландська асамблея. Однак менш ніж
через рік діяльність асамблеї була припинена, пізніше її розпустили і
фактично відновилося “пряме правління”. У 1982р. уряд Великобританії
знову скликав Північну Ірландську асамблею, не надавши їй, щоправда,
ніяких реальних уповноважень; уся повнота влади залишилася у
британського міністра по справах Північної Ірландії. Наприкінці 1985 р.,
відповідно до угоди, укладеної між Великобританією й Ірландською
Республікою, були створені міжурядова англо-ірландська конференція й
інші консультативні органи, що займаються питаннями Північної Ірландії.

Нарешті в 1998 р., після тривалих переговорів між урядами
Великобританії, Ірландської республіки і ірландськими політичними
партіями, була досягнуто і укладена угода про відтворення в Північній
Ірландії асамблеї й уряду. Питання про можливе об’єднання Ірландської
республіки з Північною Ірландією, тобто про вихід останньої із
Об’єднаного Королівства, буде вирішуватися голосуванням самого населення
Північної Ірландії.

Хоча Британська колоніальна імперія припинила існувати, дотепер є ряд
територій, які не будучи частиною Об’єднаного Королівства, знаходяться
під владою британських державних органів. Це, і належні Англії з
феодальних часів “королівські володіння”, розташовані недалеко від
Великобританії (острів Мен та острови Нормандського архіпелагу Джерсі,
Гернсі, Олдрин і Сарк], також, “заморські володіння” (Гібралтар, острів
Святої Олени, Бермудські острови, Британські Віргінські острови,
Кайманові острови, Монтсерат, Тертці і Кайкос, Фольклендські острови,
острів Піткерн]. У кожному із володінь місцеве населення обирає
(повністю або частково] законодавчий орган, що має обмежену компетенцію,
але верховна влада належить британському парламенту і британській
короні. Її здійснює губернатор, що має важливі повноваження. Населення
володінь не представлено в британському парламенті.

В історії англійського права можна виділити чотири основних періоди [1]:

Перший період передував нормандському завоюванню 1066 року, другий – від
1066 року до встановлення династії Тюдорів (1485 р.), – період
становлення загального права, коли воно стверджується, переборюючи опір
місцевих звичаїв. Умови цього періоду вплинули на правову систему, цей
вплив відчувається і сьогодні.

Третій період, з 1485 до 1832 року, — розквіт загального права; однак
воно змушено було піти на компроміс з додатковою правовою системою, що
знайшло своє вираження у “нормах справедливості”.

Четвертий період — з 1832 року і до наших днів, — коли загальне право
зустрілося з небаченим розвитком законодавства і повинне було
пристосуватися до суспільства, де постійно підсилюється значення
державної адміністрації.

Розділ 1. Становлення англійського права

1.1 Англосаксонський період

Період, що передував 1066 р., в Англії називають періодом
англосаксонського права. Римське панування, хоча воно і тривало в Англії
чотири сторіччя — від імператора Клавдія до початку V століття, —
залишило в Англії не більший слід, ніж кельтський період у Франції, чи
іберійський період в Іспанії. Для істориків англійського права Історія
права починається з епохи, коли римське панування припинилося і різні
племена німецького походження — сакси, англи, юти, датчани — узяли гору
в Англії. Саме в цю епоху Англія була звернена у християнство місією
святого Августина Кентерберійского (596 р.).

У період до норманського завоювання Англії в країні була відсутня
централізована правова система. Протягом кількох сторіч Англія була
державою в якій була відсутня централізована система влади. Право цього
періоду являло собою лише місцеві звичаї патріархальних англосаксонських
племен і суспільств. Місцеві суди у такий спосіб могли спиратися лише на
норми місцевих традицій і звичаїв.

У силу своєї локальності місцеві правові звичаї істотно відрізнялися між
собою.

Після звернення у християнство закони складалися так само, як і в
континентальній Європі, з тією лише відмінністю, що писалися вони не на

латині, а англосаксонською мовою. Як і інші варварські закони, вони
регулювали тільки дуже обмежені аспекти тих суспільних відносин, на які
поширюється сучасна концепція права.

Законодавча діяльність королів англосаксонських держав виявлялися у
виданні ними судебників, що являли собою збірники звичаєвого права.

Закони Єтельберта, складені близько 600 року, включають всього 90
коротких фраз. В основу Правди Єтельберта лягли норми старого звичаєвого
права, але вона відобразила і нові правові положення, встановлюючи,
наприклад, штрафи за злочини проти короля та церкви, матеріальні
стягнення короля по ряду позовів [1].

Закони датського короля Батога (1017 – 1035 рр.) складені чотирма
століттями пізніше, набагато більш розроблені і знаменують уже перехід
від ери общино-племінної до феодалізму.

Персональний принцип поступається місцем, як і у Франції,
територіальному, але діюче право залишається сугубо місцевим, хоча
країна і була підлегла єдиному суверену. До нормандського завоювання не
було права, загального для всієї Англії.

Англосаксонські закони проводили розмежування між рухомою і нерухомою
власністю. Пам’ятники англосаксонського права дуже багато уваги
приділяють питанням регулювання зобов’язань, що виникають із завдання
шкоди, і майже зовсім не згадують про зобов’язання із договорів.

Розвиток торгівлі, хоча і дуже повільно, привів до збільшення угод
купівлі-продажу. Разом з купівлею-продажем, широке розповсюджена мали
договори міни і позики. Договір позики забезпечувався заставою. Якщо у
заставодавця не було майна, то предметом застави ставала його
особистість.

Англосаксонським правдам відомі державні злочини, злочини проти
особистості, майнові злочини, злочини проти моральності і релігійні
злочини.

У Правді Єтельберта (ст.8] за порушення королівського заступництва
призначається тільки штраф у 50 шилінгів [1].

У судебнику Альфреда, законах Єтельберта і судебнику Батога деякі види
державних злочинів зазначені досить ясно. Так. у ст. 4 судебника
Альфреда сказано: “Якщо хто-небудь замишляє або сам, або через
оголошених поза законом, яким він дали притулок, або через своїх людей –
на життя короля, нехай відповість своїм життям і усім, чим володіє” [2].
У законах Єтельберта і судебнику Батога малися статті, у яких
передбачалися суворі заходи покарання за підроблення монет.

Всі англосаксонські правди особливу увагу приділяють питанням захисту
власності. Злодія найчастіше очікувала доля бути страченим, чи
перетвореним у раба. У рабство віддавалися всі члени родини злодія, якщо
вони знали про здійснення крадіжки. Злодій пійманий на гарячому,
піддавався смерті,

Іншими видами злочинів, що згадуються в правдах, є злочини проти
моральності і релігійні злочини.

Злочини в залежності від покарання яке очікувало винного класифікувалися
на два види: злочини, за здійснення яких встановлювалося покарання у
вигляді штрафу, і злочини за які карали каліченням чи стратою.

Доказами в англосаксів, крім показів свідків, служили клятви, присяги й

ордалії.

Найбільше часто в судах застосовувалися ордалії гарячим залізом і
киплячою водою.

Розгляд більшості карних і цивільних справ в анлосаксонську епоху
здійснювався на зборах графств і сотень (округів]. У зборах графств
розглядалися карні, цивільні справи і справи релігійні.

Імунні грамоти, що видавали англосаксонські королі своїм феодалам,
надавали їм широку судову владу над залежними від них селянами. Вищим
судом у державі був суд короля. Він розглядав справи про державну зраду,
суперечки між васалами короля і суперечки з приводу земельних володінь.

1.2 Становлення загального права (1066 — 1485 рр.)

Саме по собі нормандське завоювання не змінило положення, що існувало.
Вільгельм Завойовник (як невдало його називають] претендував на
панування в Англії на підставі спадкоємних титулів, а не в силу права
завойовника. Він спеціально заявив про збереження дії англосаксонського
права, і навіть сьогодні англійські юристи і судді в ряді випадків
згадують і навіть застосовують той чи інший закон англосаксонської
епохи. Політика перших норманських королів, починаючи з Вільгельма, була
також направлена на збереження “старих і добрих англосаксонських
звичаїв” [1].

Однак нормандське завоювання — велика подія в історії англійського
права, тому що воно призвело до виникнення у Англії сильної
централізованої влади, багатої досвідом адміністративного керування,
випробуваного в герцогстві Нормандія. З нормандським завоюванням
общинно-племінна епоха скінчилася: в Англії установився феодалізм. Одним
із важливих наслідків норманського завоювання було введення
централізованої системи правління на території всієї Англії. Нормани
дуже пишалися тим, що їм вдалося ввести загальне для всієї території
завойованої країни право. Звідси і поширена назва англійської системи
права – загальне право, яке набуває свого поширення у зв’язку із
діяльністю роз’їзних суддів за часів Генріха II. Спочатку воно
охоплювало перш за все “справи корони”, тобто справи, які представляли
безпосередній інтерес з точки зору поповнення казни: про феодальні права
монарха, про скарби, про порушення королівського миру, про зловживання
королівських посадових осіб. Також розглядалися ними і “загальні справи”
або “справи народу” по скаргам направленим королю.

Завойовники прагнули установити таку систему, що охоплювала б усю
країну. Для цього треба було ввести суворо централізовані суди і зробити
всіх суддів підзвітними тільки королю і більше нікому.

Одним із перших централізованих королівських судів і став суд “загальних
справ”, утворений у 1180 році.

З початку XIII ст. функції по розгляду скарг до короля, перейшли до
компетенції “Суду королівської сім’ї”. Роз’їздні судді почали
уніфікувати норми звичаєвого місцевого права і створювати “загальне
право”.

Англійський феодалізм дуже відрізняється від феодалізму, що існував у цю
же епоху у Франції, Німеччині, або в Італії. Нормандські сеньйори, що
пішли за Вільгельмом в Англію, опинилися в переможеній країні, якої вони
не знали, а звичаї і населення якої зневажали. Вони відчули необхідність
згрупуватися навколо свого пана, щоб захистити свої завоювання і свою
власність. Вільгельм Завойовник зумів уникнути небезпеки, що
представляли для нього занадто могутні васали: при розподілі земель, що
він роздавав своїм соратникам, він не створив жодного великого феоду, і
тому жоден “барон” не міг суперничати з ним.

У 1290 році був прийнятий закон відповідно до якого тільки король міг
дарувати землі, що ще раз підтвердило пряму залежність феодалів від
короля. Дух організації і дисципліни виразився у створенні в 1086 році
“Книги страшного суду”, у яку було занесено 15 тисяч маєтків і 200 тисяч
дворів, що існували тоді в Англії [1].

Оскільки основними платниками податків були землевласники, для
регулярного надходжень податків у скарбницю королю необхідно було щоб у
країні панувала злагода і порядок. З цією метою створюється виняткова
королівська юрисдикція по відношенню до тяжких злочинів. Завдяки їй
король отримує нове джерело доходів у вигляді штрафів і конфіскації
майна. Відсутність в Англії єдиного кримінального законодавства породило
колізії між англосаксонським і норманським правом.

У судовому процесі Англії після норманського завоювання відбулися значні
зміни. Вони тісно зв’язані із виникненням інституту розвізних суддів і
із скасуванням старих і встановленням нових видів доказів. В арсеналі
“суду божого” з’являється двобій. “Тільки при обвинуваченні в злочині,
за який карали стратою, обвинувачуваний і обвинувач повинні були битися
особисто. В інших випадках, вони могли виставити замість себе інших
осіб” [2].

Коли нормани ввели новий орган управління – Королівську раду, на нього
покладалася перевірка правильності сплати податків, а також судова і
законотворча функції.

Незважаючи на те, що введена норманами система була жорстоко
централізована, необхідно було прикласти значних зусиль для того щоб
зробити право дійсно загальним тобто доступним для всього населення
країни. З введенням практики “роз’їзних суддів” і Суду ассизів значення
Королівської ради як судового органа падає. Спочатку судді королівського
суду супроводжували короля в складі його свити, коли він об’їжджав свої
володіння. На місцях королівські чиновники з доручення короля розбирали
скарги і суперечки, з якими до короля зверталися місцеві жителі.
Оскільки в кожній місцевості діяли свої звичаї які суддям доводилося
враховувати і застосовувати. Багато в чому цьому сприяла практика
запрошувати в суд присяжних засідателів.

Присяжні засідателі були місцевими жителями. Вони добре представляли
місцеві звичаї й умови і допомагали суду прийняти справедливе рішення з
урахуванням склавшихся місцевих звичаїв. З часом справ стало так багато,
що було прийняте рішення не витрачати час на роз’їзди,

Роз’їздні судді поклали фундамент, на якому пізніше виросла будівля
загального права. Вони почали уніфікувати норми загального звичаєвого
права, за допомогою королівської канцелярії, котра видавала спеціальні
накази, як правило за заявою потерпілої сторони, у якому містилася
вимога до винуватої сторони або до шерифа, усунути порушення прав
заявника. Позивач, таким чином отримував гарантію того, що якщо в суді
буде доказано порушення його прав, то за допомогою судового наказу дане
порушення буде усунене. Цьому, перш за все, сприяли асизи Генріха II,
які встановлювали єдиний порядок по розгляду цивільних спорів за землю.
Найбільш відома “Велика асиза”, яка передбачала особливу форму позову
про встановлення правового титулу на землю, а також ряд асиз про
володіння: “Про смерть попередника” (передбачавши передачу землі
спадкоємцям”]; “Про новий захват” (розширення шляхом “нових захватів”
домініальної власності короля]; асиза “Про останне представництво на
прихід” (про право землевласника представляти свого кандидата на місце
священика в приходській церкві], [1].

Дві великі асизи Кларендонська (1166] та Нортгемптонська (1176] були
видані у вигляді інструкцій роз’їздним суддям. Так як на початковій
стадії формування загального права королівські накази видавалися по
кожному окремому випадку, то вже до початку XII ст. їх накопилася велика
кількість, що в них було важко розібратися.

Тому вже у XIII ст. почали видаватися довідники з “загального права” –
реєстри наказів, в яких вони стали фіксуватися у вигляді типових форм
позовів, у суворій юридичній формі. Сторони, з цього часу не мали права
вільно викладати свої пояснення, а зобов’язані були спиратися на ці
зразки. Це повинно було призвести і призвело до стандартизації системи
наказів, оскільки судами не приймалися нові форми позовів. Навіть, якщо
лорд-канцлер, як голова королівської канцелярії видавав наказ, із
власної ініціативи, то судді відмовлялися його застосовувати. Вирішення
цієї проблеми було відображено у Вестмінстерському статуті 1285 року,
яким наказувалося канцлеру як охоронцю реєстру наказів розширити дію
“загального права” шляхом випуску нових наказів, по аналогії до
попередніх.

Реєстр наказів поповнився після цього універсальною формою “стосовно
даного випадку”.

Іншим шляхом формування загального права стала сама практика
королівських судів. Записи по судовим справам, спочатку у короткій
формі, а пізніше у більш детальній формувалися позовні вимоги і
мотивування судових рішень, велися з початку виникнення Інституту
роз’їзних судів[1]. З початку XIII ст. судові протоколи стали
публікуватися у “Свитках спорів”. Матеріали, які знаходилися в них,
мотивування задоволення позову, підтверджували існування того, чи іншого
звичаю, і могли бути використанні у наступній судовій практиці у якості
прецеденту. Хаотичний характер записів, ускладнював пошук необхідних
відомостей. З середини XIII ст. ці відомості по найбільш важливих
судових справах почали відображатися у офіціальних звітах “Щорічниках”.
У 1535 році їм на зміну прийшли систематизовані судові звіти приватних
осіб. Разом із публікацією матеріалів судових справ стала формуватися і
теорія судового прецеденту.

До початку XIII століття Англія перетворилася в одну з найбільших держав
Західної Європи. Володіння англійських королів простиралися від
Шотландії до Іспанії. Біля двох третин території французького
королівства належало Англії. У 1204 році король Франції Філіп II Август
захопив ці території. Війна за повернення володінь, захоплених Францією
зажадала від Анлії величезних витрат. Побори і нові податки для ведення
війни, встановлені королем Іоаном Безземельним, призвели до різкого
загострення

його відносин з англійськими світськими і духовними феодалами. Ця
боротьба завершилася підписанням Великої Хартії Вільностей.

У Хартії міститься ряд статей, що мають прогресивне значення для того
часу, у яких закладені початки законності, порядку і встановлювали
відносні гарантії прав вільної частини населення Англії.

Стаття 39 забороняла арешт, ув’язнення, позбавлення володіння,
оголошення поза законом, чи вигнання яким-небудь чином вільних людей
інакше як по законному вироку рівних і за законом країни [1].

Важливе значення мають статті, спрямовані на відділення судової влади
від адміністративної, правосуддя від особи короля і які вносили деякий
порядок у судочинство і судоустрій.

Що характеризує даний період, так це значна зміна судової системи.
Ордонанс 1390 року заборонив відправляти правосуддя тим баронам, що не
могли представити підтвердження про те, що цим правом користувалися їхні
предки до вступу на престол Річарда І у 1189 році. Ліквідація кріпацтва
у XI столітті остаточно підірвала судову владу феодалів над селянами. Із
зниженням значення місцевих судів зростає роль королівських судів. Суд
королівської лави перетворився у вищий суд по кримінальних справах.
Подальша реорганізація судової системи при Едуарді І і Едуарді II
виразилася у створенні ще двох вищих судів: суду загальних позовів і
суду казначейства.

Суд казначейства спочатку був одним з підрозділів Королівської ради і
займався податками та зборами. Згодом цей судовий орган став займатися
розглядом фінансового характеру і податкових справ. Свою назву суд
отримав через те, що його лава накривалася білими і чорними шкірами і
була схожа на шахову дошку.

Суд ассизів розглядав справи у виїзних засіданнях. Країна була розділена
на округи, судді, переміщалися по округах, проводили засідання в кожному
місті округу. Спочатку ассизи розглядали цивільні справи і карні
обвинувачення. Згодом вони займалися винятково кримінальними справами.

Суд загальних позовів був створений для розгляду в основному спорів
майнового характеру між приватними особами. Це були справи які не
торкалися інтересів монарха і монархії. Звернення в цей суд було дуже
дорогим: суд знаходився в Лондоні, а його судді нічим іншим не
займалися, тому їм виплачувалася повна платня. У результаті основну масу
заяв подавали землевласники – найбільш заможні люди королівства.
Переважно це були суперечки про земельні володіння.

Суд королівської лави був створений як орган по розгляду публічних справ
і питань, що торкалася інтересів держави. Засідання проходили в
присутності і під головуванням короля. Спочатку розглядав питання
пов’язані з землеволодінням, згодом цивільні і кримінальні справи.

Після нормандського завоювання королівські суди в Англії не мали
універсальної компетенції. Суперечки передавалися як правило, у різні
перераховані раніше суди. Король здійснював тільки “вищий суд”. Він
втручався в суперечки у виняткових випадках: якщо існувала загроза миру
в королівстві або обставини справи були такі, що її не можна було
дозволити вирішити у звичайному порядку. Суд, де король вирішував справи
за допомогою своїх наближених – це, власне кажучи, суд особливо знатних
людей і особливо великих справ, а не звичайний суд, що доступний
кожному.

У рамках Курії в XIII столітті склалися автономні утворення, у тому
числі наділені судовою компетенцією комісії з постійним
місцеперебуванням у Вестмінстері. Компетенція цих судів була обмежена,
вони повинні були рахуватися із сеньйорами, що хотіли бути хозяями у
себе в будинку і зовсім не виражали готовності підкорятися судовим
вердиктам. Втручання королівської влади в справи сеньйорів і їхніх
підданих здавалося сеньйорам неможливим і суперечним природному порядку
речей, подібно тому як у наш час власники вважають міри державного
втручання чи націоналізацію, що суперечили священному, на їхню думку,
праву власності. Королівські суди, нарешті, не могли навіть здійснювати
правосуддя як апеляційна інстанція по всіх спорах, що виникали в
королівстві. Втручання цих судів обмежувалося головним чином трьома
категоріями справ: справами, що стосуються королівських фінансів,
справами, що стосуються земельної власності і нерухомості, тяжкими
карними злочинами, що загрожують миру у королівстві. У судових органах
(Суді казначейства, Суді загальних позовів і Суді королівської лави]
спочатку розглядалися тільки визначені справи з зазначених трьох
категорій, але незабаром цей поділ компетенції відпав і кожний із трьох
королівських судів Вестмінстера міг розглядати всі справи, що підпадають
під королівську юрисдикцію.

Всі інші справи, крім згаданих трьох категорій, як і раніше розглядалися
поза королівською юрисдикцією Судом графства чи Судом сотні, феодальними
і церковними судами, а пізніше у відповідних випадках і різних
комерційних судах, яким право відправляти правосуддя було надано в
зв’язку з проведенням різних ярмарків і торгів і, які застосовували
міжнародне торгове право.

У силу всіх цих причин королівські суди розширювали свою юрисдикцію і
наприкінці середніх століть стали єдиним органом правосуддя,
Сеньйоральні суди осягла та ж доля, що і суди сотні, на частку
муніципальних і торгових судів залишилося небагато малозначних справ, а
церковні суди розглядали лише суперечки, зв’язані зі святістю чи шлюбу
дисциплінарними провинами священнослужителів.

1.3 Суперництво з правом справедливості (1485 — 1832 р.)

Вироблене у суворій залежності від формальної процедури, загальне право
було піддано в силу цього подвійній небезпеці: з одного боку, воно могло
не встигати у своєму розвитку за потребами епохи, а з Іншого боку — йому
загрожували консерватизм і рутина суддівського стану. Після свого
блискавичного розквіту в XIII столітті загальне право не небезпеки. Воно
виявилося перед ризиком утворення нової правової системи-суперниці, що
після закінчення деякого часу могла навіть замінити собою загальне
право. Суперник, про яке йде мова, — це право справедливості [1].

Обмежена компетенція королівської юрисдикції могла ще бути терпима, коли
поряд із судами загального права існували інші суди, здатні вирішувати
справи в тих випадках, коли цього не можна було зробити засобами
загального права. Занепад а потім зникнення всіх цих інших судів
викликали необхідність пошуків нових коректив, покликаних заповнити
прогалини загального права.

Природно, що в тих випадках, коли обмежена компетенція Вестмінстерських
судів унеможливлювала вирішення суперечки, незадоволена сторона
приходила до думки, що в неї залишається ще одна можливість домогтися
справедливості: звернутися безпосередньо до короля – джерелу всіх
справедливостей і милостей. Королівські суди не займалися такого роду
справами, але хіба король не міг заповнити недоліки діяльності своїх
судів? Звертання до короля в середньовічному мисленні — річ цілком
природна, і королівські суди спочатку зовсім не заперечували, коли
сторони при необхідності прибігали до цього засобу. У кінцевому рахунку
самі королівські суди теж були зобов’язані своїм розвитком саме цьому
принципу (звертання до короля, щоб домогтися справедливості].

Отже, починаючи з XIV століття приватні особи, не маючи можливості
домогтися рішення в королівських судах у випадку невдоволення рішенням,
винесеним по їх справі, зверталися до короля і просили його з милості
втрутитися, “щоб зробити милосердя” [1]. Таке звертання звичайне
проходило через лорда-канцлера, що був сповідником короля і
зобов’язаного тому керувати його совістю. Якщо лорд-канцлер вважав за
доцільне, він передавав скаргу королю, і той ставив її на розгляд у
своїй раді.

Це звертання до прерогативи короля що мало спочатку під собою міцну
основу і допускалося без заперечень, поки воно носило винятковий
характер, не проминуло, однак, спричинити за собою конфлікт, як тільки
воно прийняло загальний характер і перетворилося в звичайне оскарження
рішень судів або навіть у спосіб цілком чи частково обійти королівські
суди.

Компроміс між загальним правом і правом справедливості (1616 р.)

Те, що нічого подібного зрештою не відбулося, мало під собою певне
підгрунтя. Імовірно, позначилися протиріччя між судами і королівською
владою. Суди загального права знайшли союзника в особі парламенту, що
об’єднався з ними в боротьбі проти королівського абсолютизму. Погана
організація суду Лорда-канцлера, його складність і продажність також
були використані супротивниками. Революція, що могла б повернути Англію
в родину романських правових систем, не відбулася. У результаті був
досягнутий компроміс: залишилися існувати при визначеній рівновазі сил і
суди загального права, і суд лорда-канцлера. Цей компроміс не випливав
ні з закону, ні з якого-небудь формального рішення, прийнятого
королівською владою чи суддями. Навпроти, при рішенні в 1616 році дуже
гострого конфлікту, що зіштовхнув суди загального права, представлені
головним суддею Коком, лідером ліберальної парламентської опозиції, і
юрисдикцію лорда-канцлера, король Яків І висловився за канцлерський суд
[1]. Ситуація, однак, була дуже складною, і канцлери виявилися досить
розумними, щоб не зловживати своєю перемогою. Вони не хотіли ще сильніше
озлобити парламент, що на той час був більше зацікавлений у припиненні
діяльності іншої прерогативи короля – “зоряної палати”, — ніж у
ліквідації права справедливості,

Що ж стосується цього права, то відбулася наступне: юрисдикція
лорда-канцлера продовжує існувати, але вона не повинна розширюватися за
рахунок судів загального права: канцлерський суд буде здійснювати
юрисдикцію відповідно до прецедентів права справедливості, знявши тим
самим докір у довільному рішенні справ. Крім того, було вирішено, що
король не повинний більше використовувати свою судову владу для
створення нових судів, незалежних від судів загального права.

Разом з тим змінювалася і сама природа права справедливості.
Лорд-канцлер як особа політична і суддя не претендував більше на суд за
законами моралі і перетворювався усе більш і більш у юриста. З 1621 року
був дозволений контроль палати лордів за рішеннями суду і канцлера. Суди
загального права в цих нових умовах схильні були допускати втручання
канцлера, якщо воно могло бути засноване на прецеденті.

Окремо хочеться сказати декілька слів, про законодавство Англії під час
революції 17 ст., особливо про законодавство, що регулювало промислове
право та торгівельну діяльність. Хоча парламентське законодавство,
прийняте в роки революції, носило фрагментарний порядок щоб змінити
обличчя англійського права, але революція породила нові умови розвитку,
при яких англійське право, не дивлячись на багато вікову історію свого
розвитку, отримало можливість змінюватись і розвиватися.

Підприємницькі кола використовували свої позиції у парламенті для
усунення значних обмежень феодального типу.

Ще на початку 17 ст. парламент вступив у гострий конфлікт із короною по
питанню монополій і монопольних прівілеїв, виниклих на підставі
королівських патентів і прівілеів. В результаті у 1624 р. парламентом
був прийнятий закон про монополії, відповідно до якого практика видачі
прівілеїв та патентів в торгівлі та промисловості, які приводили до
обмеження інших осіб, визнавалася незаконною. Монопольні права
признавалися лише за винахідниками, отримавшими відповідні патенти на
винахід.

У серпні 1650 року парламентом був прийнятий Акт про заснування торгівлі
англійської держави. В цьому акті закріплювалися основи державної
політики у економічній сфері.

Судовий прецедент припускає існування визначеної системи правил і вимог,
яким судді повинні випливати також неухильно, як і закону. Ці правила
називаються правилами судового прецеденту. Юридична чинність судового
прецеденту визначається двома обставинами. По-перше, вона залежить від
того, яким судом було прийняте рішення і, по-друге, від того стосовно
якого суду оцінюється дія прецеденту. Вважається, що дія судового
прецеденту не обмежена у часі і якщо він має відношення до розглянутого
судом питанням, то залишається значимим як джерело права скільки б часу
не пройшло з моменту його появи,

Прецедент може бути переглянутий (знову визначений] прямою вказівкою чи
статуту рішенням вищестоящого суду. Це виглядає як корекція невірної
заяви з питань права нижчестоящим судом [1].

Суд може відхилити пред’явлений йому прецедент по мотивах того, що він
не повною мірою відповідає фактичним обставинам розглянутої справи. У
такому випадку суд повинний установити, що обставини справи, що
розглядається судом, істотно відрізняються від обставин справи,
прецедент по якій пропонувався. Тому даний прецедент не може бути
застосований із причин його невідповідності фактичним обставинам даної
справи [1].

Загальне право в Англії створено королівськими Вестмінстерськими судами,
це право судової практики.

Англійська правова система була далека від того, щоб бути внутрішньо
погодженою і гармонічною, У ній ясно виявилися принаймні два протиріччя.
Перше – це протиріччя між двома галузями прецедентного права: “загальним
правом” і “правом справедливості”. Друге — це внутрішнє протиріччя,
властиве прецедентному праву, а саме: протиріччя між принципом
прецеденту і судовим правотворенням.

У традиційному протистоянні права і справедливості “загальне право” у
післяреволюційні роки в цілому одержало гору. Підвищенню авторитета
“загального права” сприяв конфлікт, що виник ще в передреволюційний
період між двома системами королівського суду.

Хоча “загальне право” історично виникло в королівських судах і сприяло
посиленню королівської влади в Англії, засвоєний їм до XVII ст. принцип
прецеденту став несподіваною перешкодою на шляху подальшого зміцнення
абсолютизму. Королів, зокрема, Якова І, дратував той факт, що їхня
власна політика повинна була погоджуватися із судовими рішеннями,
винесеними до того ж по якій-то давній і приватній суперечці [1]. Самі ж
королівські судді вважали себе не “слугами короля”, а “слугами права”.
За словами судді і видатного юриста того часу Кока, право складається з
“наказів, клопотань і прецедентів, що не може змінити ні парламент, ні
корона” [2].

З іншого боку, “право справедливості”, що на відміну від “загального
права” не було сковано прецедентом, несло в собі сприятливий вплив
римського права і було перейнято духом підприємництва, перетворилося в
головну опору судової політики короля й в об’єкт критики з боку
революційного табору. Цей парадоксальний на перший погляд факт
пояснювався тим, що голова суду справедливості лорд-канцлер одночасно
був вищим судовим чиновником короля. Він був усього лише виконавцем
королівської волі. Лорди – канцлери слідували лише побажанню генерал –
атторнея королівської адміністрації Ф. Бекона: “Судді повинні бути
левами, але левами при троні” [3].

Парламентська опозиція суду канцлера підсилилася після голосного процесу
в справі Глевіля в 1615 р. У цій справі лорд – канцлер Єнесмер
відповідно до принципу “справедливості” переглянув рішення суду
“загального права”, винесене головним суддею суду загальних позовів
Коком, на тій підставі, що це рішення базувалося на свідченні, про
хибність якого суду не було відомо при розгляді справи.

У зв’язку з незвичайним зіткненням юрисдикції двох судів король створив
спеціальний комітет під головуванням Бекона. Останній підтримав право
суду канцлера здійснювати свої рішення навіть у тому випадку, якщо вони
прямо суперечать результатам суперечки по “загальному праву”. Це рішення
являло собою чуттєвий удар по престижу “загального права”, викликавши
відповідну критику політичною опозицією суду канцлера. Парламентарії
скаржилися на те, що “справедливість” — шахраювата річ, що вона
“залежить від довжини ноги лорда – канцлера” [4].

Хоча в ході революції спроби парламенту скасувати суд лорда –канцлера не
мали успіху і дуалізм судової системи в Англії зберігся, революція
залишила помітний слід у діяльності цього судового органу.

Але й у XVIII, і в XIX cт. У системі “справедливості” право не
переставало розвиватися. Так, наприклад, непослідовність революції XVII
в. У питанні про власність, збереження старих феодальних конструкцій
власності, обмеження в розпорядженні так називаними “реальними” речами
привели до подальшого розвитку інституту “довірчої власності”. Цей
інститут відрізнявся значною складністю й умовностями, але він дозволяв
обходити ряд формальностей “загального права” і розширювати можливості,
реальні правомочності власника в розпорядженні своїм майном. При цьому
канцлерам удалося зблизити конструкцію “довірчої власності” з
конструкцією власності по “загальному праву”,

Однак і в XIX в. Процедура “справедливості” викликала великі дорікання з
боку англійських підприємців. Розгляд справ у суді канцлера в силу його
перевантаження було вкрай затяжним і повільним. Подвійна система
прецедентного права жадала від ділового світу, що користається послугами
високооплачуваних адвокатів, крім того, і додаткових витрат “.

Трохи інший шлях у цей же самий час проробило “загальне право”. Тут
після революції власне кажучи спостерігається протилежний процес: відхід
від твердого принципу прецеденту убік збільшення суддівської
правотворчої діяльності. Судді “загального права” розуміли, що їхні
претензії на керівну роль у правовій системі можуть бути виправдані,
якщо вони звільняться від ряду старих, явно застарілих правил і в
більшому ступені відгукнуться на потреби капіталістичного розвитку.

Особливо чітко ця тенденція проявилася при головному судді Менсфільді
(1756—1788 р.), що виробив ряд цілком сучасних і зручних для судової
практики доктрин. Недарма в англійській літературі його називають
“першим суддею, що говорив мовою живого права” [4].

Не пориваючи формально з принципом прецеденту, Менсфільд разом з тим
вніс істотні зміни в “загальне право”, керуючись при цьому невластивій
цій системі ідеєю “справедливості” і “здорового глузду”.

Сам Менсфільд прагнув “відкрити” у “загальному праві” саме такі
принципи, що відповідали б потребам капіталістичного розвитку країни.
Наприклад при розгляді справ про заповіти він порвав із властивою
“загальному праву” абсолютизацією зовнішньої форми, що визначала
результат справи. Він став віддавати перевагу виявленню справжньої волі
спадкодавця, затверджуючи, що “законний намір, якщо він ясно виражений,
повинний коректувати правовий зміст термінів, необережно використаних
заповідачем”. Також і в сфері договірного права Менсфільд, відповідно до
нових уявлень про контракт, надавав вирішального значення “щирим
намірам” і волі сторін.

Це зробило “загальне право” більш зручним і близьким корінним інтересам
підприємців, підняло його авторитет в англійському суспільстві. Нарешті,
він спростив саму систему розгляду справ у судах “загального права”,
заклавши основи сучасного судового процесу: розширив право сторін
надавати докази, ввів апеляцію і т.ін.

Таким чином, у процесі своєї еволюції “загальне право” здобувало такі
важливі якості, як стабільність і гнучкість, відрізнялося тепер уже не
тільки казуістичністью, але і раціоналізмом.

Судова практика в Англії не тільки застосовує, але і створює норми
права. Природно, у цих умовах судова практика здобуває інше значення,
ніж у континентальній Європі. Правила, що містяться в судових рішеннях.,
повинні застосовуватися і надалі, інакше буде порушена стабільність
загального права і поставлено під загрозу саме його існування. Обов’язок
дотримувати правил, що вже містяться в судових рішеннях, поважати судові
прецеденти цілком логічний для права, створеного судовою практикою.

Важливим етапом в остаточному оформленні англійського
прецедентного права була друга половина XIX в., коли в Англії остаточно
затвердилася парламентарна система, що зажадала зміцнення і спрощення
правової системи. У 1854 р. був прийнятий Акт про процедуру по
“загальному праву”. По цьому акту скасовувалася вкрай казуїстична,
середньовічна система королівських судових “наказів” і вводилася єдина
система позову. Акт 1858 р. дозволив судам “загального права”
користуватися засобами захисту інтересів сторін, виробленими в системі
“справедливості”, і навпаки, канцлерський суд одержав право розглядати і
розв’язувати питання, що складали раніше виняткову компетенцію судів
“загального права”.

Актом же 1854 р. у законодавчому порядку був визнаний принцип єднальної
сили прецеденту. Важливу роль у цьому зіграла судова реформа 1873 — 1875
р. Яка призвела до об’єднання загальної системи королівських судів із
судом лорда – канцлера в єдиний Високий суд, що міг рівною мірою
застосовувати норми як “загального права”, так і “права справедливості”.
Цей закон парламенту завершив процес об’єднання “загального права” і
“права справедливості у єдину систему прецедентного (суддівського].

Незважаючи на те, що після реформи 1873—1875 р. і дотепер “загальне
право” і “право справедливості” виступають як єдине суддівське
прецедентне право, повного злиття цих двох систем не відбулося. Злиття
торкнулося в більшій ступені судово – організаційних і процесуальних
норм. Що стосується норм матеріального права (наприклад, довірча
власність і ін.), то вони як і раніше чітко розрізняються практикуючими
юристами і самими суддями.

Таким чином, до другої половини XIX ст. в основному закінчилося
реформування вищих судових органів, а також формування самих основних
доктрин англійської правової системи: доктрини судового прецеденту і
доктрини “верховенства права”.

Перша з них означала, що рішення суду палати лордів, апеляційного суду,
вищого суду є обов’язковими, і складають прецедент, якому повинні
підкорятися самі ці суди і всі нижчестоящі судові органи. У судовій
практиці Англії вважається, що принцип обов’язковості прецеденту
застосовується лише до тієї частини судової думки, що безпосередньо
обґрунтовує рішення в справі, тоді як за іншими міркуваннями судді не
визнається обов’язкова сила. У випадку розбіжності між прецедентами
загального права і права справедливості пріоритет повинний бути відданий
останньому.

Доктрина “верховенства права” виводиться в англійській юриспруденції ще
з часів Кока, у якого, як відзначалося вище, уже зустрічаються думки
про те, що вище будь-якого закону повинна стояти сама “ідея права”, що
“відкривається” насамперед у судовій практиці. Доктрина “верховенства”
чи “панування” права стала англійським еквівалентом більш широкої
концепції правової держави.

Розвиток суддівського права в силу твердої пов’язаності суддів
прецедентами вищестоящих судів багато в чому залежить тепер від позиції
палати лордів, що очолює судову систему Англії. У сучасний період
історії прецедентного права з великою гостротою встає питання, наскільки
сама палата лордів зобов’язана підкорятися своїм власним рішенням.

На сучасному етапі історії англійського права стало очевидним, що
прецеденти не можуть швидко і радикально врегулювати всілякі сфери
громадського життя, що ефективніше регламентуються більш динамічним по
своїй суті законодавством. Але з 60 – х років спостерігається нове
ослаблення принципу прецеденту. У 1966 р. Палата лордів особливою заявою
сповістила про свій відхід від твердого принципу прецеденту, зокрема,
про допустимість перегляду своїх власних рішень. Правда, цим своїм новим
правом палата лордів користується досить обережно, причому в основному
по цивільних справах. В даний час в Англії різко скорочується сфера
застосування судового прецеденту; і суди в більшості випадків виносять
рішення на основі законодавства. Це не виключає, однак, використання
судами в деяких галузях права (наприклад деліктне право] посилань на
прецеденти, у тому числі і XVI—XVII ст. Кількість судових прецедентів,
що додають неповторну своєрідність всій англійській правовій системі в
цілому, досить велике. Число їх складає близько 800 тис.

З введенням твердого принципу прецеденту стало необхідним регулярне
видання звітів про судові рішення. У 70–х роках XIX ст. інкорпорованою
радою по судових звітах стали видаватися щорічні збірники судових
звітів, що мають напівофіційне значення. Одержали поширення також і інші
публікації судових звітів і рішень. Але лише близько 70% рішень палати
лордів і судового комітету Таємної ради публікуються в судових звітах.
Відсутність офіційних зведень про судові рішення, або їх обробка у
вигляді комп’ютерної бази даних не виключають використання судами (а
також практикуючими юристами] і неопублікованих рішень вищих судів.

Правило прецеденту розкривається доктриною наступними трьома
положеннями:

рішення, винесені палатою лордів, складають обов’язкові прецеденти для
всіх судів;

рішення, прийняті Апеляційним судом, обов’язкові для всіх нижчестоящих
судів і (крім карного права] для самого цього суду;

рішення, прийняті Високим судом, обов’язкові для нижчих судів і, не
будучи суворо обов’язковими, мають дуже важливе значення і звичайне
використовуються як керівництво різними відділеннями Високого суду і
Судом Корони.

Ці положення дуже спрощують проблему. У наші дні намітилася деяка
тенденція, не применшуючи значення зазначених правил, збільшити число
виключень, що у них містяться, чи більш чітко визначити випадки, до яких
вони застосовуються.

Варто знову підкреслити, що обов’язкові прецеденти створюють тільки ті
рішення, що приймаються високими судами, тобто Верховним судом і палатою
лордів. Рішення інших судів і квазисудових органів може бути прикладом,
але не створюють обов’язкового прецеденту.

Щоб зрозуміти, що ж таке обов’язковий прецедент, треба розглянути, як
складаються в Англії судові рішення.

Англійське судове рішення зводиться до простого викладу прийнятого по
суперечці рішення: Х повинний сплатити таку-то суму У, договір,
укладений між Х і У, вважати розірваним, спадщину варто передати
такому-то. Англійські судді не мотивують свої рішення (можливо, це
вважалося б приниженням їхньої гідності]; вони наказують і не повинні
обґрунтовувати своїх наказів.

Однак у дійсності англійські судді — у всякому разі, у Високих судах —
досить докладно викладають мотив своїх рішень і роблять це у вільній,
далекої від стислості і строгості викладу мотивів рішення. При цьому
суддя нерідко формулює загальні положення, що виходять за рамки даної
справи. Усе це має важливе значення для техніки розходжень.

Правило прецеденту в праві справедливості. Основною галуззю застосування
правила прецеденту в англійському праві є загальне право в точному
розумінні цього терміна. Право справедливості ставить іншу проблему:
правило прецеденту могло бути визнане цілком у цій галузі тільки після
того, як право справедливості втратило свій первісний характер,
перестало бути справедливістю в буквальному значенні слова і стало
комплексом норм права, що доповнюють (чи підкріплюють] систему
загального права. В даний час існує дуже невелике розходження між
способом застосування правила прецеденту в галузі загального права чи
права справедливості. “Дискреційна” влада, якою володіють англійські
суди по відношенню до застосування норм права справедливості, не повинна
створювати ілюзій у цьому питанні: Дискреційна влада судді здійснюється
так, як це наказують численні прецеденти, які в свою чергу мають свої
переваги і недоліки:

Визначеність. Прецедент забезпечує необхідний ступінь однаковості в
рішенні судів, на яку можна покластися.

Здатність до розвитку. За допомогою прецеденту можуть
установлюватися нові положення права, а старі пристосовуватися до нових
обставин і умов. Крім того, стає можливим застосовувати старе право з
обліком суспільних потреб, що змінюються.

Облік конкретних обставин. Система кодифікованого права, не дозволяє
забезпечити при формуванні правових норм такого конкретного обліку
обставин справи,

Практичність. Норми права вибудовуються з урахуванням реальних справ і
вже існуючих у дійсності обставин. Вони не розраховані на обставини й
умови, що можуть виникнути, і можливі в майбутньому,

Гнучкість. Норми права можуть бути поширені на значну кількість реальних
ситуацій.

Суворість. Прецедент не допускає ніяких відхилень, якщо був визнаний
таким, що має силу закону. Відхилення від прецеденту не допускаються
навіть у тих випадках, коли вважається, що прецедент
помилковий.Небезпека непослідовності. Цей недолік розглядається як
похідна строгості правової системи. Ті судді, що не хочуть
використовувати конкретне рішення, можуть впасти в спокусу мотивувати це
за рахунок дуже тонких і незначних розходжень, нібито виявлених ними- Що
може призвести до непослідовності судової практики.

Громіздкість і складність. Завдяки системі прецеденту обсяг правових
норм настільки великий, що окрема людина не може претендувати на те, щоб
знати їх всі.

Повільність змін. Виникнення нових положень права залежить від розгляду
судами конкретних справ. Оскільки судові суперечки, як правило
затягуються на роки, формування нового права не поспіває за змінами
суспільних відносин.

Розгорнуте та чітке визначення судового прецеденту дає А. Кіралфі. Він
пише, що рішення суду має розглядатися в трьох аспектах. По-перше, воно
виступає як документ, що вирішує спір між сторонами справи. По-друге,
воно являє собою результат дослідження судом обставин справи. По-третє,
воно містить у собі обгрунтування того чи іншого правоположення, що є
юридичною основою такого рішення. Вказане обгрунтування: а] корисне для
судів, які є вищими за ієрархією; б] обов‘язкове для рівних за ієрархією
судів в інтересах забезпечення єдності та одноманітності у відправленні
правосуддя; в] обов‘язкове для нижчих судів по причині його юридичного
статусу . При цьому слід зазначити, що прецедентами називають тільки
рішення вищих судів, рішення нижчих судів можуть використовуватись лише
як приклад .

Процес вибору прецеденту досить суб’єктивний. Він залежить від оцінки,
що дає суддя фактам, що лежать в основі декількох справ. Вибір судді
може визначатися різними обставинами. Наприклад, він може виходити зі
строгих логічних побудов або із прагнення до справедливості.

Природно, що рішення справи на підставі логіки може виявитися не завжди
правильним з погляду вимог до справедливості. Однак можливість вибору
керівного прецеденту дає можливість судді відійти від прецеденту, не
скасовуючи Його. Адже суддя сам визначає, який прецедент по даній справі
є для нього обов’язковим.

Розповсюджений традиційний погляд, відповідно до якого судді повинні
лише застосовувати положення права, покликаний підкреслити таку
фундаментальну характеристику Британської Конституції, як суверенітет
політичної влади. Однак це дуже віддалено передає реальне положення
справ в галузі юридичної діяльності, особливо в тих випадках, коли судді
приходиться розглядати ту чи іншу справу перше. При цьому суд не може
спертися ні на прецедент, ні на вказівку в законі. Мова йде про справи,
що не мають прецеденту в судовій практиці. У таких випадках англійський
суд у силу знову ж конституційних положень не може відмовити у розгляді
справи, через відсутність правового регулювання. Він зобов’язаний
розглянути справу, по якому немає прецеденту, а закон мовчить. На
практиці на суд фактично покладається конституційний обов’язок
правотворчості. Усе це дозволяє зробити висновок, що прецедент відіграє
важливу роль у формуванні права і правової системи Англії.

Розділ 2 Окремі галузі права

2.1 Цивільне право

Сам термін “цивільне право” стосовно до англійської правової системи є
умовним. Він не сприйнятий суддями і законодавством, що не визнають
класичного римського розподілу права на публічне і приватне, як і
взагалі його галузеву структуру, з октринальних же позицій воно
складається з ряду традиційних правових інститутів: реальної власності,
довірчої власності, договору, деліктів і т.д. Як ніяка інша частина
правової системи, цивільне право, що регулює різноманітні майнові й
особисті відносини, розвивалося зволюційно, без крутих поворотів, а тому
І досить ефективне.

У цивільному праві Англії, раніше інших країн, що вступила на шлях
капіталістичного розвитку, ще в дореволюційний період домінували,
незважаючи на зовнішню середньовічну оболонку більш гнучкі підходи до
регулювання власності, договорів і інших сторін майнового обороту.

Підприємницькі кола Англії, що не мали в XVII—XVIII ст. своєї власної
правової програми, цілком задовольнялися компромісами й у цілому були
задоволені традиційними конструкціями “загального права” і “права
справедливості”.

Навіть у XIX в. В Англії ивільне право в цілому у своєму змісті
модернізувалося, такий найважливіший його іститут, як право власності,
знав ще специфічний середньовічний розподіл майна на “реальну” і
“особисту” власність. Цей розподіл був пов’язаний з історично
сформованими в Англії формами захисту майнових інтересів -“реальними” і
“особистими” позовами,

Реальними позовами захищалася земля, родові нерухомості і титули, тобто
ті види майнових прав, в особливому захисту яких були зацікавлені
власники землі — лендлорди. У XIX в. розпорядження реальною власністю
було сполучено хоча і з меншими, ніж раніше, але проте з цілком
визначеними формальностями й обмеженнями. При спадкуванні такої
власності діяли збережені від середньовічного періоду правила майорату,
що перешкоджали дробленню родових маєтків; виключення жінок з числа
спадкоємців і т.д.

Особиста власність, до якої крім чисто речових прав відносилися права на
позови (авторське, патентне право], захищалася судами за допомогою більш
гнучких і зручних для підприємницького світу засобів.

Законодавчі нововведення (у 1832 і 1845 р.), спрямовані на спрощення
процедури відчуження нерухомості, призвели до поступового ослаблення
граней між “реальними” і “особистими” позовами, а також до зміни
положення орендарів (закони 1875 і 1883 р.) і копігольдерів. У 1882 р.
закон надав власникам землі у випадках довічної оренди право вільного
розпорядження землею.

Важливою віхою в звільненні права власності від багатьох середньовічних
термінів і конструкцій став Закон про власність 1925 р., доповнений
чотирма іншими законами, зв’язаними з розпорядженням і управлінням
майном. Цим законом земельна власність, що утратила свою архаїчну
специфіку, була наближена до загального правового режиму нерухомості.
Інститут довірчої власності (трасту] наприкінці XIX— початку XX в.
одержав нову сферу застосування. Він виявився надзвичайно зручним для
створення інвестиційних банків і для інших форм капіталістичних
об’єднань.

Тривале збереження середньовічних за формою атрибутів права власності
забезпечили унікальну стабільність самих майнових відносин. А
еволюційний шлях розвитку англійського права власності дозволив уникнути
в цій країні крайностей буржуазного Індивідуалізму і затвердити погляд
на право власності як на соціальний інститут, що корегує і самі
правомочності власника.

Англійське законодавство все частіше зіштовхується з питанням про
співвідношення прав власника й орендаря на виробничі приміщення, будинку
чи квартири. Власники будинків (фригольдери] виступають одночасно і як
власники землі, на якій розташовані належні їм будівлі. Однак фактично
право розпорядження такими землями безпосередньо пов’язано із правовим
режимом самої будівлі.

Особливу значимість в останні десятиліття стали здобувати правові
відносини між фригольдерами і наймачами чи будинків квартир
(лизгольдерами]. Останні не мають права власності на землю, хоча їхнього
права на квартиру що знімається, чи будинок наближаються до речових прав
, Це визначається тим, що орендні відносини часто стають тривалими і
стабільними. Істотні права лизгольдерів були визнані Законом про реформу
лизгольдерів у 1967 р. Цей закон дозволяв мешканцям будинків, що
проживали в них на основі тривалих орендних відносин, викуповувати
фригольд на будинок як альтернативу одержувати продовження оренди на
термін до 50 років.

Ще більш яскравим прикладом соціалізації власності було прийняте відразу
ж після закінчення другої світової війни лейбористським урядом
принципово нового для англійського права законодавства про
націоналізацію життєво важливих галузей промисловості й інфраструктури.
Частка державної власності в сукупній промисловій продукції країни
склала біля двадцяти відсотків.

Націоналізація, що торкнулася відсталих у технічному відношенні у навіть
збиткових підприємствах, сприяла реконструкції цілих галузей
промисловості (вугільна, сталеливарна, газова й ін.), перебудові їх на
основі досягнень науково – технічного прогресу. Відповідно до актів
парламенту націоналізовані галузі інфраструктури придбали форму
публічних корпорацій. Націоналізація; таким чином, здійснювалася на
основі соціального компромісу. Колишнім власникам підприємств була
виплачена велика компенсація, і тим самим вони одержали можливість
зробити великі капіталовкладення в технічно більш оснащені і прибуткові
галузі економіки.

Крім того, створені на основі актів парламенту публічні корпорації
використовували той кваліфікований управлінський апарат, що склався ще в
приватному секторі. Публічні корпорації включалися в систему ринкових
відносин, але держава як власник здійснювала політику цін на продукцію
націоналізованих підприємств, надавала їм систему замовлень і т.д.

Приватний капітал при правлінні консерваторів не упускав можливості
знову повернути собі на більш вигідних умовах частину раніше
націоналізованих підприємств. Так, в Англії вже в 1951 р. консерватори
провели реприватизацію реконструйованих до цього часу за державний
рахунок підприємств чорної металургії й автодорожнього транспорту. В
наступні роки лейбористи, повернувши до влади, знову націоналізували
реприватизовані підприємства, а консерватори (зокрема, уряд М. Тєтчер]
знову здійснили розпродаж приватним компаніям частини державних
підприємств, посилаючись на Їхню недостатню ефективність.В Англії
юридичні особи публічного права (державні підприємства] не можуть бути
оголошені неспроможними, але, виходячи з принципу ринкових відносин,
держава відмовляється від допомоги збитковим публічним корпораціям, що
тим самим знову попадають у сферу впливу приватного капіталу.

У казуїстичній манері на базі традиційних позовів і понять, що
починаються ще до дореволюційної епохи, складалися також норми
англійського права, що відносяться до договорів і правопорушень.
Зокрема, сама сучасна концепція договору виросла шляхом судової
адаптації ряду середньовічних позовів, у тому числі позову про
невиконання чи неналежне виконання боржником прийнятого на себе
обов’язку (позов “про прийнятий на себе”]. З аграрною і промисловою
революціями договір став основною правовою формою, у якій виражалися
відносини по найманню робочої сили, обміну товарами, наданню послуг. У
зв’язку з цим у традиційні доктрині англійського права судовою практикою
були впроваджені загальновизнані принципи договору (рівність сторін,
визнання в них “свободи волі і вибору”, непорушність виконання
зобов’язання і т.д,].

У XIX в, була скасована особиста відповідальність боржника за
невиконання зобов’язання, що могла спричинити ув’язнення його в боргову
в’язницю. Одержують розвиток і врегулюються в законодавстві нові види
договірних зв’язків: договір публічного перевезення вантажів і
пасажирів, договір страхування й ін.

Особливо складними й архаїчними довгий час залишалися норми англійського
права, що стосуються деліктів. У ХУІІІ-ХІХ ст. широко використовувалися
позови, сформовані ще в середньовічну епоху на випадок вторгнення в чуже
земельне володіння, позбавлення земельного володіння, неправомірних дій
і т.ін., а також особливі позови з порушення приватної власності – при
незаконному присвоєнні речі, або при незаконному її утриманні і т.ін.
Дуже специфічними були делікти, що розглядалися в англійському праві як
порушення прав особистості: наклеп, змова з метою заподіяння збитку
власності іншої особи і т.п. З розвитком капіталістичного суспільства
деякі аспекти деліктних відносин одержали більш ретельну розробку
(наприклад, поняття недбалості].

Але в цілому в деліктному праві багато загальних понять і принципів
залишалися не сформульованими. Ряд деліктів по – колишньому будувався на
принципі “суворої відповідальності”, тобто достатній був лише сам факт
заподіяння шкоди і не було потрібно встановлювати суб’єктивну провину
правопорушника.

Варто помітити, що в сфері деліктного права в більшій ступені, ніж в
інших інститутах цивільного права Англії , зберігало і продовжує
зберігати дотепер дія прецедентного право . Але архаїзм деліктного права
не заважає йому поповнюватися і новими чисто сучасними правопорушеннями,
наприклад, розголошення чи інше несанкціоноване використання бази
комп’ютерних даних і т.ін.[1].

Поступово, але неухильно проникали демократичні нововведення й в
англійське сімейне право в 1836 р. одержав визнання цивільний шлюб (при
збереженні за бажанням і церковною формою шлюбу], у 1857 р, — розвід.
Тільки в 1882 р. спеціальним актом заміжні жінки одержали право
розпоряджатися своєю власністю в майновому обороті. Але в багатьох
цивільних правовідносинах зберігали дію архаїчні норми, і дружина
залишалася залежною від свого чоловіка. Навіть за делікт» зроблений
дружиною в присутності чоловіка, останній ніс відповідальність.

В Англії в цей час були розширені майнові права заміжньої жінки, визнане
її право на розвід у випадку зради чоловіка, передбачена можливість
узаконення (у наступному шлюбі] позашлюбних дітей.У середині XX в. в
Англії була прийнята ціла серія консолідованих і почасти кодифікованих
законів, у результаті яких відбулися істотні зміни в сфері шлюбно –
сімейних відносин (наприклад. Закон про житло родини 1967 р., Закон про
реформу порядку розірвання шлюбу 1969 р., що консолідує Закон про брачно
– сімейні справи 1979 р., що консолідує Закон про судочинство по брачно
– сімейних справах 1984 р. і т. д.). Ці нові закони проте не виключали
дії ряду попередніх актів і прецедентів, що зберігали в сфері брачно –
сімейного права деякі традиційні і своєрідні риси. Так, в Англії поряд з
цивільним шлюбом, вчиненим у державних органах, зберігається і церковний
шлюб, що може бути обраний відповідно до закону 1949 р. за бажанням
осіб, що вирішили з’єднатися шлюбними узами.

Шлюбу може передувати заручини, і відмовлення від наступного вступу в
шлюб до 1970 р. розглядався судами як порушення договору. В даний час
заручини не мають юридичної чинності і не приймаються до уваги судами,

Відповідно до сучасного законодавства вступ у шлюб жадає від сторін
дотримання п’яти умов, відсутність яких робить шлюб недійсним:

добровільність; осіб, які вступають в шлюб, не пов’язаність іншими
шлюбними узами; досягнення 16 – літнього віку; особи, які вступають у
шлюб не повинні належати до однієї родини, а також бути близькими
родичами. Вік, необхідний для вступу в шлюб, підвищений у порівнянні з
попереднім законодавством (раніше —14 років для нареченого і 12 для
нареченої]. Але у випадку вступу в шлюб у віці від 16 до 18 років, до
досягнення повноліття, для укладення шлюбного договору потрібно згода
батьків чи інших осіб (опікуна і т.д.).

В Англії досить широко тлумачиться в законодавстві поняття “близького
споріднення”, що перешкоджає укладенню шлюбу. У їхнє число входять не
тільки особи, зв’язані кровним спорідненням, але й особи, шлюб яких
неможливий у силу моральних устоїв самої родини. Так, наприклад вдівець
не може одружитися на тещі, падчериці, невістці і т.д. Але традиційно
дозволяються шлюби між кузенами і кузинами.

Вступ у шлюб означає виникнення нових прав і нових обов’язків для
подружньої пари. Законодавство передбачає їхню взаємну підтримку,
спільне проживання і згоду на сексуальні відносини. У XX в. шлюбно –
сімейне законодавство Англії звертає особливу увагу на рівність прав
чоловіка і дружини. Жінка, що вступає в шлюб, має право на нове ім’я, та
нове громадянство (якщо чоловік іноземець], на самостійне місце
проживання, тоді як раніше місце проживання дружини визначав чоловік, на
самостійний банківський рахунок і т.д.

Шлюб, по англійському праву, являє собою різновид контракту, але суди не
реалізують договірні відносини між чоловіком і дружиною. У суд можна
звертатися тільки тоді, коли чоловіки починають правові дії, що
випливають з використання поділу майна.

В англійському праві по – колишньому зберігаються такі правові
Інститути, як фактичний поділ родини і ін. У випадку однобічного
залишення дружини чоловіком (при відсутності розводу] за дружиною
визнаються додаткові житлові і фінансові можливості за рахунок чоловіка.
Але основною і єдиною формою припинення шлюбу в даний час е розвід.

Самі формальності І процедури розводу спростилися. Так, наприклад, був
відмінний порядок, що раніше існував, відповідно до якого церковний шлюб
може бути розірваний тільки спеціальним актом парламенту.

У 1937 р. був прийнятий акт парламенту, що практично зрівняв права на
розвід дружини і чоловіка, зокрема, у випадку подружньої зради. У 1969
р. був прийнятий парламентом Акт про реформу розводів. У випадку розводу
через подружню невірність дружини чи чоловіка закон вимагає не тільки
доказів адюльтеру, але і того, щоб сторона, що домагається розводу,
показала, що життя з чоловіком, що зрадив, є для неї нестерпною. У
законодавстві останнього часу більш докладно розглядаються майнові
взаємини подружжя із загальною тенденцією до їхнього вирівнювання.
Передбачається не тільки взаємна матеріальна підтримка, але і право
кожного з подружжя претендувати на визначену частку доходів, що дає
спільне майно. Зберігається і таке традиційне положення англійського
сімейного права, як відповідальність чоловіка по боргах дружини. Але
передбачається також і режим роздільного сімейного майна, у цьому
випадку, однак, не виключається можливість сплати аліментів нужденному
подружжю.

У кращу сторону змінилося положення позашлюбних дітей, правовий статус
яких протягом довгого часу був несприятливим. Був визнаний обов’язок
батьків позашлюбних дітей виплачувати аліменти на їхнє утримання. Якщо
вони не робили це добровільно плативши нерозумно низькі аліменти, то
проти них міг бути порушений формальний процес про визнання батьківства.

У сімейному праві Англії збереглася також правова відповідальність
батьків за дії дітей до досягнення ними 18 років. Акт про утримання 1944
р. поклав на батьків відповідальність за одержання їхніми дітьми
утримання, а відповідно цей обов’язок був покладений на місцеві влади і
на адміністрації шкіл. Цей закон установив обов’язкове шкільне утримання
для дітей у віці від 5 до 16 років. При цьому батькам була дана
можливість вибору форми утримання в залежності від віку і здібностей
дітей. Закон про дітей і підлітків 1933 р. передбачив захист дітей у
віці до 16 років від грубого звертання з ними, від залишення їх батьками
або вигнання з будинку. Свідомий прояв жорстокості стосовно дітей,
наприклад побої, могли розглядатися і як карний злочин.

Тривала, але і значна — революція в ХVШ-ХІХ ст відбулася у законодавстві
про торгові товариства (компанії]. Правовий статус торгових товариств
проробив значний шлях розвитку від порівняно нескладних, заснованих на
особистих зв’язках і повній відповідальності всіх учасників, до
компаній, побудованих за принципом акціонерного товариства з обмеженою
відповідальністю власників цінних паперів, випущених з метою акумуляції
капіталів.

Скандальні спекуляції на лондонській біржі змусили англійський парламент
ще на початку XVIII ст. видати спеціальний акт про компанії (Акт про
“мильні пузирі”] відповідно до якого утворення акціонерних компаній без
спеціального державного дозволу не допускалося. Цікавим з цієї точки
зору, є те що процеси відомі під найменуванням “грюндерство”
(акумулювання грошових коштів населення з обіцянкою високих процентів та
подальше фіктивне банкрутство], які відбувалися в Україні на початку 90
років XX століття, були відомі англійському праву, ще у 18 ст.

У підприємницькому світі Англії до початку XIX в. у зв’язку з цим актом
переважали визнані “загальним правом” торгові товариства, що
створювалися на паях, але з необмеженою відповідальністю учасників.

У 1825 р. Акт про “мильні пузирі” був відмінний, але дозвільний порядок
утворення компаній на паях по – колишньому зберігався. Однак капіталізм,
що розвивається, вимагав більш оперативного і гнучкого законодавчого
рішення питання про діяльність і організацію компаній, створення для них
більш сприятливих умов. Саме ця потреба і викликала до життя в 1844—1867
р. цілу серію законів про компанії.

У принципі англійське право до цього часу не знало спеціального поняття
“юридична особа”. Ці ж закони розглядали торгові товариства, що
випускають цінні папери і беруть участь у майновому обороті, як
самостійні (юридичні] особи, що не збігаються із самими засновниками й
акціонерами. У торговому обороті директор компанії виступав від імені
компанії як такий, а не від сукупності її індивідуальних учасників,

Для установи нової компанії за законами були потрібні не менш семи
засновників, випуск іменних акцій, розробка статуту, але для цього вже
не потрібно було одержувати попереднього урядового дозволу.
Передбачалася лише проста реєстрація основних установчих документів
компанії (так названий нормативний – явочний порядок].

Законодавство 1841—1867 р.р. сприяло концентрації капіталу в руках
невеликого кола підприємців, дозволило організаторам товариств
(компаній] грати на підвищенні і зниженні курсу цінних паперів,
привласнюючи собі в такий спосіб засоби власників акцій, що розорилися,
(паї]. Деякі спроби англійського парламенту стримати ці процеси, ввести
обмеження для маніпуляцій з цінними паперами (закон 1879 р.) не мали
значного успіху.

Посилення значення меж акціонерної корпоративної форми об’єднання
капіталів, різке збільшення питомої ваги компаній в англійській
економіці на початку XX в викликали до життя новий закон про компанії’ —
Акт 1908 р., що носив характер консолідованого й об’єднав усе попереднє
законодавство по даному питанню. У цьому акті був закріплений розподіл
компаній на так називані публічні і приватні.

За законом 1908 р, публічні компанії одержали право розширювати свої
статутні капітали і коло своїх учасників за рахунок звертання до
“публіки” із пропозицією купувати паї і тим самим брати участь у Її
діяльності й одержанні прибутків (дивідендів]. Така організація
публічної компанії послужила базою для створення концепції
демократизації капіталу, трансформації права приватної власності
з інституту сугубо індивідуалістичного в соціальний. У формі
публічних компаній пізніше, у XX в., організовувалися і державні
підприємства, що виникали в процесі націоналізації.

Приватні компанії були обмежені максимум 50 учасниками, що самі повинні
були покривати весь капітал і не могли продавати стороннім особам акції
(паї] і інші цінні папери. Але на відміну від публічних компаній вони не
зобов’язані були публікувати свої баланси. Остання обставина робила цю
форму дуже зручної для підприємницького світу Англії .

Важливу роль у розробці і розвитку “права компаній” зіграло І суддівське
право . Так, у 1897 р. був встановлений важливий прецедент, відповідно
до якого визнавалася й отримувала статус юридичної особи компанія, що
складалася з однієї людини. [1]

Так в англійському праві з’явилася конструкція “компанія однієї особи”,
що одержала розробку в наступному законодавстві.

У XX столітті в Англії різке збільшення ролі корпоративного капіталу
спричинило за собою прийняття цілого ряду нових актів про компанії (1929
р., 1948р., 1985р. i т.д.).

Останнім значним джерелом акціонерного права в Англії став Закон про
компанії 1985 р. Цей акт замінив собою Закон про компанії 1948 р.,
врахувавши при цьому численні виправлення і доповнення, що були прийняті
в 60—80 рр.

Закон 1985 р., як консолідуючий акт, ставив своєю метою об’єднати чинне
законодавство про компанії, але не кодифікувати чи перетворити його
радикальним образом. Він не змінив істотно саме правове регулювання
організації і діяльності компаній в Англії , а лише упорядкував
відповідне законодавство. Але навіть у переробленому вигляді англійське
законодавство про компанії залишається досить складним і заплутаним. Сам
Закон 1985 р. складається з 27 розділів і 747 статей і 25 додатків до
Закону,

У Законі регулюється широке коло питань організації і функціонування
компаній, включаючи статутні документи, порядок випуску цінних паперів,
питання неспроможності. Велика увага приділяється процедурі ведення і
формі торгових книг компаній, пред’явленню щорічних звітів про стан
справ компанії і т.д. Також у Закон уведені спеціалізовані правила, що
стосуютьсябанківських, страхових і тому подібних компаній. Закон про
компанії 1985 р. був доповнений і низкою актів, що регулюють окремі види
діяльності компаній, зокрема. Закон про угоди з цінними паперами. Закон
про злиття компаній.

Законодавство про компанії, що заклала в Англії основи корпоративного
капіталізму, створило одночасно сприятливий клімат для залучення в їхню
діяльність мільйонів англійців, власників цінних паперів. Але це
законодавство породило також умови, при яких неминучим стала поява
різних видів монополістичної практики. До закінчення другої світової
війни англійський парламент не додавав великого значення проблемам
монополізму й обмежувальної ринкової практики. У післявоєнний період
лейбористський уряд на основі спеціальних обстежень економіки прийшло до
висновку, що швидкий ріст монополістичних об’єднань, зокрема, різних
видів картелів, перешкоджає і відновленню англійської промисловості,
повної зайнятості, будучи потенційною погрозою для економіки в цілому.

У 1948 р. спеціальний закон про монополії передбачив створення
відповідної комісії з монополій і обмежувальній ринковій практиці.
Комісія повинна була проводити розслідування в тих випадках коли при
постачанні товарів на той чи інший ринок виникали “монополістичні
умови”. Останні означали, що принаймні одна третина всіх товарів
визначеного виду. що продавалися в “Об’єднаному королівстві чи в його
істотній частині”, поставлялися однією особою чи одній особі. За
результатами розслідування складалася доповідь, що представляється в
уряд, з відповідними рекомендаціями.

У 1953 р. консерватори з метою підтримки вільної ринкової системи
провели через парламент великий “Закон про комісії з монополій і
обмежувальної практики”. Цей закон передбачав більш широке обстеження
ринкових відносин і встановлення можливої шкоди від монополістичних умов
і обмежувальної торгової практики. Застосування цього закону і зокрема,
розслідування в цілих галузях промисловості (цементної, відбілюючої]
речовин і т.д.) показали недостатність антимонопольного законодавства,
заснованого тільки на одержанні інформації про ступінь монополізації
ринків,

У 1956 р. при консервативному уряді був прийнятий Закон про обмежувальну
торгову практику. Антимонопольне законодавство придбало в такий спосіб в
Англії дворівневий характер. Основним нововведенням Закону 1956 р. було
створення державних органів, спеціально призначених для контролю за
“монополістичними ситуаціями” і “антиконкурентною практикою”.

Такими органами були; Реєстратор обмежувальних угод і спеціальний Суд по
обмежувальній практиці. Реєстратор зобов’язаний був виявляти договори і
цілі види обмежувальної практики, що стосувалися виробництва, постачання
товарів, цін і т.д., якщо такі договори породжували негативні наслідки
для конкуренції. Документи з результатами розслідування, що показують
шкоду, заподіяну обмежувальними картельними угодами, передавалися в Суд
по обмежувальній практиці, що у випадках відсутності “поважних причин”
виносив рішення про заборону такої практики як суперечної публічному
інтересу.

У 60—70 – х рр,, коли з’ясувалася недостатня ефективність і неповнота
передбаченої в Законі 1956 р, системи контролю за практикою торгових
обмежень, парламент прийняв цілу серію нових антимонопольних актів:

Закон про ціни на перепродаж товарів 1964 р.. Закон про монополії і
злиття 1965 р., що передбачило створення спеціальної комісії з
монополій» Закон 1968 р. про обмежувальну торгову практику, що
передбачає реєстрацію не тільки торгових, але й інформаційних угод.

У 70—80 – х рр. англійське антимонопольне законодавство, як і багато
інших інститутів права, піддалося консолідації а
одночасноудосконалюванню і спрощенню. Комісія з монополій була
перетворена в комісію з монополій і злиття компаній. Реєстратора
обмежувальної практики замінив Генеральний директор по чесній торгівлі
(Закон про чесну торгівлю 1973 р,, Закон про обмежувальну торгову
практику 1976 р., Закон про перепродаж товарів 1976 р.. Закон про
конкуренцію 1980 р.). Про посилення контролю за монополістичною
практикою і за антиконкурентною ринковою діяльністю свідчить той факт,
що нове законодавство установило більш тверді критерії “монополістичних
ситуацій”. До таким відносилися постачання на ринок уже не однієї
третини, а лише однієї чверті продукції товарів.

До законодавства, спрямованого проти встановлення обмежувальних
(монополістичних] умов у торгівлі, а також у сфері послуг, примикає
прийняте в останні десятиліття законодавство про захист споживачів, під
якими розуміються кінцеві одержувачі товарів і послуг.

У 1974 р. був прийнятий також Закон про споживчий кредит, у якому
регулювалися багато питань надання і використання кредитів. У цьому ж
законі передбачалася ціла серія й інших мір, спрямованих на захист прав
споживача. Тим самим був покладений початок великому законодавству, що
привело в Англії до появи спеціалізованого “права споживачів”.

Розвиток трудового і соціального законодавства в Англії . Перші закони
про працю в Англії нового часу виступили як безпосереднє продовження
робочого законодавства Тюдорів. Це законодавство, відбиваючи суворі
умови становлення капіталізму, крутими мірами (у тому числі і за
допомогою карних покарань] привчало експропрійовані маси селянського
населення до дисципліни праці.

Примусове державне регулювання умов праці залишалося характерним для
Англії протягом усього XVIII в. Саме така була суть численних законів
парламенту про бродяжництво, актів про встановлення максимальної
заробітної плати і т.п.

З промисловою революцією і зміцненням економічних позицій підприємців
державна регламентація трудових відносин не тільки втратила зміст для
промисловців, але і стала для них обтяжною. Тому в Англії на початку XIX
в. були скасовані старі закони про регулювання заробітної плати.
Використовуючи “волю договору”, хозяї диктували робітникам свої умови
праці, що часто були нестерпними,

У 1834 р. англійський парламент скасував старі закони про бідність
(статути часів Єлизавети 1], що означало відмовлення від видачі біднякам
грошей і продуктів, що здійснювалося раніше приходами. Закон 1834 р.
передбачив лише одну форму “допомоги” безробітним і бідним — приміщення
в будинках для працюючих, умови роботи і життя і яких наближалися, по
суті справи, до каторжного.

Офіційне проголошення економічного лібералізму (державного невтручання в
господарське життя] аж ніяк не означало того, що робітник і підприємець
юридичне знаходилися в Англії в рівному положенні. Навіть у другій
половині XIX в. продовжували діяти норми “загального права”, згідно яким
підприємець, що порушив контракт із робітником, міг переслідуватися
тільки шляхом цивільного позову. Якщо ж трудовий контракт порушував
робітник, то він міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.
В галузі трудових відносин непослідовність політики економічного
лібералізму проявилася також у численних заборонах і обмеженнях, що
встановлювалися в зв’язку з появою і ростом робочих об’єднань.

Ще в 1799 р. англійський парламент прийняв закон, відповідно до якого
заборонялися угоди робітників, а також будь-яка діяльність, спрямована
на створення об’єднань з метою підвищення заробітної плати чи скорочення
робочого дня. Порушення закону спричиняло застосування карних
покарань,що накладалися суддею одноосібно, без участі присяжних.
Правлячим колам Англії не вдалося, однак, домогтися ефективного
застосування цього закону.

Уже на початку XIX в. зростаючий робочий рух, власне кажучи, переніс
заборону на професійні союзи. У 1824 р. парламенту довелося піти на
поступки і легалізувати угоди робітників, що ставили своєю метою
підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня чи організацію
бойкотів. Правда, вже в наступному році парламент оголосив кримінальне
карними дії робітників, що супроводжувалися насильством над особистістю
чи власністю, погрозами, залякуваннями. Закон 1824 р., незважаючи на
застереження, уможливив утворення в Англії професійних робочих союзів і
послужив поштовхом до розвитку трейд – юніоністського руху.

Організований робочий рух в Англії в міру свого росту усе більш і більш
виходив за рамки, відведені йому ліберальною державою, що поступово
починає у своїй політиці домагатися примирення інтересів праці і
капіталу.

В останній третині XIX в. питання про легалізацію профспілок і різних
засобів профспілкової боротьби встав з новою гостротою. У 1871 р. був
прийнятий Закон про робочі союзи, де мета трейд – юніонів у принципі
визнавалася правомірною і заборонялося судове переслідування робітників
за участь у профспілковій діяльності. Але одночасно у вигляді
виправлення до карного законодавства був прийнятий інший акт, відповідно
до якого ряд ефективних прийомів профспілкової боротьби (пікетування й
ін.) розглядалися як карні.

У 1875 р. парламент пішов на подальші поступки робітникам і на
легалізацію профспілкового руху. Акт про підприємців і робітників
скасував карні покарання за однобічне припинення робітниками трудового
договору. Іншим законом було встановлено, що доктрина “загального права”
про”злочинну змову” не може застосовуватися до угод робітників,
ув’язненим у зв’язку з майбутнім конфліктом з хазяїнами.

Але і наприкінці XIX в, англійські суди неодноразово переслідували
активних учасників страйкового руху за погрози штрейкбрехерам, бойкоти й
інші дії, що, відповідно до Закону 1871 р., по – колишньому вважалися
злочинними. При цьому суди тлумачили ці поняття надзвичайно широко. У
1899 р. у зв’язку із страйком залізничників у Тафсьткій долині суд виніс
рішення про стягнення з профспілки величезної суми збитків, що понесли
компанії.

Це відверто антипрофспілкове рішення викликало бурхливий протест у
країні, У результаті в 1906 р. був прийнятий новий закон, відповідно до
якого підприємцям заборонялося пред’являти судові позови про
відшкодування збитків, якщо такі були заподіяні у результаті
організованих дій членів профспілки.

В Англії, де профспілки і страйки одержали законодавче визнання ще в XIX
в., уряд консерваторів, наляканий загальним страйком 1926 р., провів
через парламент у 1927 р. закон, що заборонив загальні І політичні
страйки, а також страйк солідарності. Закон відкрито заохочував
штрейкбрехерство і забороняв пікетування підприємств страйкуючими.
Цей відверто антипрофспілковий закон був у 1946 р. відмінений
лейбористами, які прагнули до більш послідовного вирівнювання інтересів
праці і капіталу.

У 70—80 – х рр. уряд консерваторі спробував обмежити права профспілок на
страйк. Так, у 1971 р. був прийнятий закон про промислові відносини, що
передбачав обов’язкову реєстрацію профспілок, їхню звітність у державних
установах. Після перемоги лейбористів у 1974 р. була скасована
обов’язкова реєстрація профспілок, підтверджене їхнє право на страйки,
причому на такі, котрі раніше визнавалися незаконними.У період уряду М.
Тетчер ряд профспілкових прав був обмежений (право на пікетування, на
політичні страйки, страйки солідарності]. Однак у цілому профспілкова
демократія І завойовані працюючими соціальні права характеризуються
досить високим рівнем, поступовий ріст організованості й активності
робітничого класу дозволив йому впливати на позицію англійської держави
з питань регулювання праці.

Хоча в Англії декларувалося державне невтручання в трудові відносини,
парламент був змушений час від часу йти на поступки, уводити законодавчі
обмеження для деяких найбільш грубих і свідомо антигуманних форм
експлуатації праці.

У першу чергу фабричне законодавство торкнулося жіночої і дитячої праці.
Спроби регламентувати саме застосування дитячої праці були зроблені ще в
1802р.

У 1803 р. був прийнятий закон, відповідно до якого в текстильній
промисловості нічна праця дітей заборонялася, робочий день для підлітків
від 9 до 13 років не міг перевищувати 8 годин, а для підлітків до 18
років — 12 годин. Закон передбачив створення системи контролю у вигляді
так званих фабричних інспекторів. Але і це не дало відразу значного
ефекту, тому що підприємці стали використовувати систему “групової
праці”: зміна робітників відбувалася протягом усього дня, і контролювати
тривалість праці окремих підлітків було складно.

У 1842 році була заборонена підземна праця для жінок і для дітей у віці
до 10 років. У 1847 р. був виданий закон, по якому в текстильній
промисловості для жінок і підлітків з 14 років робочий день не повинний
був перевищувати 10 годин; це ж правило поширювалося на чоловіків, що
працюють разом з дітьми і жінками в одну зміну. Тільки в другій половині
XIX в. (закони 1867 і 1878 р.) ці положення були поширені на всі
підприємства з числом робітників понад 50 чоловік

Боротьба за скорочення робочого дня в Англії особливо підсилилася після
того, як у 1866 р. на Загальному робочому конгресі в Балтиморі було
висунуто вимогу про 8 – годинний робочий день. Але в законодавстві ця
вимога знайшла своє відображення тільки на початку XX в., причому
спочатку стосовно до окремих галузей промисловості чи до деяких
категорій робітників та службовців (для залізничників, шахтарів,
поштових службовців].

В другій половині XIX в. з’являються також перші закони, що передбачають
відшкодування шкоди робітнику у випадку виробничих травм. Закон 1880 р.
передбачив матеріальну відповідальність за виробничий травматизм. Але
відповідальність виникала лише в тих випадках, коли каліцтво було
викликано поганою якістю матеріалу, недбалістю чи необережністю особи,
якій було доручено контроль за виробництвом,

Виплачувана винагорода складала лише незначну частину заробітної плати.
У 1906 р. був прийнятий закон, відповідно до якого підприємець міг
звільнитися від відповідальності, “довівши” провину самого потерпілого.

Важливою віхою в розвитку трудового законодавства став закон 1911 р.,
що, поряд із соціальним страхуванням на випадок хвороби, інвалідності,
пологів, передбачив також страхування по безробіттю, хоча первісні
розміри його були дуже скромними. Система соціального страхування
придбала сучасний вид після другої світової війни. Значну роль у
створенні цієї системи зіграли уряди лейбористів, що додавали велике
значення сильній соціальній політиці

У 70—80 р, XX в, пенсійне законодавство піддалося консолідації, І в
даний час воно знаходить своє вираження в загальному Законі про
соціальне забезпечення (1985 р.) і в спеціальному Законі, що передбачає
компенсацію в зв’язку з нещасливими випадками на виробництві і з
професійними хворобами (1975 р.). Окремих поступок від підприємців
робітники домагалися також шляхом укладення колективних договорів між
тред -юніонами І власниками підприємств, у яких фіксувалися конкретні
умови праці й оплати.

Тривале удосконалювання законодавства про працю привело до того, що
після другої світової війни в ньому відбулися істотні зміни, що означали
свого роду соціальний прорив, хоча в сфері трудових відносин зберігають
свою дію деякі норми прецедентного права і закони XIX в.

Основна маса законів по праці приходиться на 70—80 – рр. Це закони про
зайнятість 1975 р., 1978 р., 1980 р. і ін., Закон про рівну заробітну
плату чоловіків і жінок 1970 р., Закон про професійне навчання 1982 р.,
консолідований Закон про профспілки і трудові відносини 1992 р. і т,д,

Трудове законодавство, особливо прийняте в період правління лейбористів,
передбачає цілий ряд важливих гарантій соціальних прав трудящих. Воно
містить у собі охорону праці і техніку безпеки, максимальну тривалість
робочого дня для жінок і підлітків, порядок виплати заробітної плати, а
також визначає положення профспілки на підприємстві, організацію
страйків і т.д,

Характерною рисою сучасного англійського трудового права є істотна роль
колективних договорів у регулюванні найважливіших аспектів трудових
відносин: умов праці, заробітної плати і т.д. В Англії основні параметри
праці, у тому числі розмір заробітної плати і тривалість відпочинку,
визначає не законодавство, а саме колективні договори.

Для розгляду спорів, що виникають з колективних договорів, створені
спеціальні трибунали, тому судова практика є одним з важливих джерел
трудового права. Особливим джерелом трудового права в Англії є кодекси
практики, що складаються державними органами (наприклад, державним
секретарем з питань зайнятості] і містять ряд важливих розпоряджень і
рекомендацій^ Хоча формально ці кодекси не є правовими документами, їх
зміст враховується судами й іншими| державними органами при застосуванні
норм права. Але їх недотримання\ не спричиняє санкцій.

В Англії вже в 40 -і рр, були здійснені широкі законодавчі програми І
дешевого житлового будівництва, створення національної служби охорони
здоров’я; одержала розвиток національна система страхування всіх рівнів,
починаючи від дошкільної і кінчаючи університетської.

Хоча в створенні страхового фонду беруть участь і самих працівників, але
значні ресурси на соціальну політику законодавство передбачає з
державного бюджету. Державна політика охорони здоров’я регулюється
Законом про національну службу охорони здоров’я 1977 р., що
консолідували велику частину актів, що раніше існували, по цьому
питанню. Цей акт був доповнений Законом про охорону здоров’я 1980 р.

Ще більш молодим законодавством в Англії стали закони про охорону
навколишнього середовища. Перші заходи для особливого режиму скидання
відходів відносяться ще до 50 – х рр., але особливий поштовх це
законодавство одержало в 1970 р,, коли в Англії розгорнувся широкий рух
“зелених” і було утворене Міністерство навколишнього середовища.

Саме в цей час були прийняті такі значні акти, як Закон про контроль над
забрудненням навколишнього середовища 1974 р., що передбачив створення
очисних споруджень і високі штрафи за його недотримання, зокрема, за
відсутність таких споруджень на знову споруджуваних підприємствах. У
1974 р. був прийнятий Закон про неприпустимість скидань забруднюючих
речовин у море. У 1978 р. був прийнятий Закон про чисте повітря і про
контроль над забрудненням атмосфери. У 80 – і рр. була прийнята серія
законів про захист диких тварин і рослин

2.3 Зобов’язальне право

Ще в англосаксонський період почали розвиватися договірні
правовідносини. У Правді Іне можна знайти положення про відповідальність
продавця за якість продукції, про клятву у спорі між позивачем і
відповідачем, але ці норми скоріше відносяться до адміністративного ніж
до договірного права [1]. Необхідно зазначити, що договір, як
зобов’язання, що породжує виникнення, зміну, або припинення
правовідносин, які породжують права та обов’язки сторін, відрізняється в
англійському праві від простої угоди – (про дружню допомогу].

Таким чином, у англійському праві будь-який договір – це угода, але не
будь-яка угода – це договір. По мірі розвитку ринкових відносин у
англійському праві стали складатися прості форми із яких згодом
розвивалося зобов’язальне право: зобов’язання із договорів І деліктів.
Це був тривалий шлях розвитку норм загального права, ускладнений тією чи
іншою формою позову для захисту порушеного права.

Одною із перших форм для позовів про захист порушеного права був позов
“про борг”. Цю форму позову згадує, ще Гленвіль (XII ст.), який
розглядає його в ряду деліктів, як позов “про незаконне утримання”[2].

Підставою позову “про борг” була фактично отримана вигода, а не
зобов’язання по договору, тому він міг застосовуватися у виключних
випадках,

Іншою формою захисту порушеного права став позов “про звіт”, предметом
якого було договірне зобов’язання, викладене у суворо регламентованій
формі, на підставі якої одна сторона зобов’язана була виконати певні дії
на користь іншої сторони. Цей позов, спочатку застосовувався по
відношенню між лордом і управляючим манором, був пов’язаний із звітом
особи, якій були довірені чужі кошти і яка, було зобов’язана надати звіт
про їх використання. Позов став використатися і у торгівельній практиці,
пов’язаній із діяльністю товариств.

Позов про звіт закріплений і у статутах Єдуарда І 1267 та 1285 [3].Поява
угоди як зобов’язального договору пов’язано із визнанням у XIII ст. у
судах загального права іншого позову, позову ” про угоду”, у якому
містились вимоги до боржника виконати зобов’язання встановлене угодою
сторін,

Таким чином був зроблений ще один крок у напрямку визнання “святості
договору”, маючого силу закону для осіб, що його уклали.

В XV ст, знайшли судовий захист і договори укладені в усній формі, що
стало можливим завдяки сприйняттю нової форми позовів ” про захист усних
угод”. Сфера застосування цього позову спочатку не була значною,
оскільки необхідно було доказати наявність вини, у сторони, що не
виконала або не належним чином виконала зобов’язання.

Але, згодом вимоги, щодо доведення вини відпадають, і цей позов
починають застосовувати в усіх випадках, що стосуються заподіяння шкоди
позивачу, навіть, якщо вона сталася в результаті недбалості винної
сторони.

Подальший розвиток договірного права пов’язаний із застосуванням позову
“прийняття на себе”. Вони були направлені на відшкодування шкоди,
завданої виконанням договору, лише одною стороною. Пізніше предметом
цього позову, стало також відшкодування збитків понесених у зв’язку із
очікуванням, що даний договір може бути виконаний.

2.4 Податкове право

У даному розділі, я хотів би провести не стільки^ аналіз податкової
системи Англії, скільки розповісти про компанії завдяки яким міжнародне
співтовариство оптимізує базу оподаткування. Одним із конституційних
принципів визначених Верховним Судом США є те, що кожний громадянин у
законному порядку має право “на ухилення від оподаткування.” Я вважаю,
що даний принцип характерний не тільки для США.

В даному контексті доцільно згадати про інститут трасту, який бере свій
початок із права справедливості, і який набув широкої популярності в
наші дні у вигляді офшорних трастів.

Інститут трасту є результатом розвитку права справедливості. Він
будується за простого схемою. Особа, що заснувала довірчу власність,
обумовлює, що деяке майно буде керуватися одним чи декількома особами в
інтересах одного чи декількох осіб — бенефіціантів.

Інститут трасту з’явився в англійському праві з Узусу у рамках права
справедливості ще в 14 столітті і використовувався лицарями, що ідуть у
хрестові походи для фактичного переводу своїх земель і іншої власності
на Ім’я своїх дітей і подружжя: така конструкція дозволяла обходити
закони про податки при універсальному правонаступництві, Пізніше
англійська церква, якій було заборонено мати нерухому власність,
використовувала ці конструкції для обходу заборон.

Цей інститут дуже часто застосовується в Англії, тому що він може

служити для дуже різних практичних цілей: охорони майна недієздатних
осіб,

замужніх жінок, ліквідації спадщини; часто цю форму використовують і для
організації і діяльності благодійних І інших установ.

Довірча власність, як і більшість інститутів і концепцій англійського
права, може бути зрозуміла тільки при розгляді її в історичному плані.
По загальному праву керуючий трастом не є простим представником.
Навпроти, він власник майна, що утворює довірчу власність. Отже, він
керує майном за своїм розсудом, може їм розпоряджатися цілком і нікому в
цьому не повинний звітувати. Його право власності обмежується не
юридичними рамками, а тільки принципами моралі. Він повинний керувати
майном не на підставі права, а тільки по совісті, як зразковий батько
сімейства, передаючи одержувані доходи особам, зазначеним йому
засновником довірчої власності

як бенефіціантів. Однак по загальному праву останні не мають можливості
вчинити позов для захисту своїх прав; загальне право вважає, що в них
немає такого права. Не слід забувати, що договірні обов’язки в цю епоху,
коли виник інститут довірчої власності, як правило, не захищалися
загальним правом,

До канцлера зверталися за захистом у зв’язку з цим недоліком загального
права в тих випадках, коли керуючий не виправдував довіри, зробленого
йому засновником довірчої власності, і в супереч совісті не керував
майном в інтересах бенефіціантів і не передавав їм отриманих доходів.
Канцлер наказував управному діяти тим чи іншим способом, у тому числі і
передавати доходи бенефіціанту, а цей наказ доповнював санкцією
особистого порядку; керуючий буде арештований, якщо не виконає наказу
канцлера.

Дійсно, ця погроза була ефективною, і керуючий діяв так, як йому було
запропоновано. Однак тим самим він не перетворювався в представника.
“Справедливість випливає за правом”-керуючий залишається, відповідно до

діючого англійської концепції, власником. Це особливо видно, якщо
врахувати широту повноважень, що належать йому у по відношенню до майна,
що є довірчою власністю; він має не тільки повноваження керувати, але і
право повного розпорядження. Керуючий може продати чи навіть подарувати
майно, і ці акти розпорядження майном будуть цілком дійсний набувач стає
власником.

Однак у випадках такого відчуження право справедливості передбачає
можливість двоякого роду втручання. По-перше, може бути застосований
принцип реальної заміни: якщо керуючий відчужує майно, що складає траст,
у цьому випадку те, що він одержує, заміняє собою продане майно і
керуючий вважається довірчим власником сум, отриманих від продажу майна.
По-друге, якщо набувач одержав майно безоплатно якщо навіть він є
несумлінним набувачем ( знав чи повинний був знати, що керуючий не міг,

відповідно до договору про установу трасту, відчужувати майно], то,
ставши, проте, законним власником, набувач майна стає в той же час і
Його керуючим І повинний діяти в інтересах відповідного бенефіціанта,

Англійське законодавство про трасти багаторазово змінювалося і сьогодні
воно значно відрізняється від того, що було в середні століття.
Результат багатовікової роботи юристів прецедентного права сьогодні
використовується як новий продукт, що має власне, навіть і міжнародне
правове регулювання і пов’язаний із правом справедливості практично
тільки в плані історичних коренів.

Траст є самим складним інститутом приватного права, використання якого
пов’язане тільки з вищим володінням технікою планування капіталу,
включаючи такі непрості конструкції як оформлення сингулярного
правонаступництва з передачею одних прав і утриманням інших у рамках
одних правовідносин

Траст -це угода, відповідно до якої одна особа, довірительний власник, є
юридичне законним володільцем власності, але утримує Її для користі
іншої особи, яка називається женефіціарієм, отримуючим прибутки із
довірительної власності. Власність, яка може бути покладена в основу
трасту, включає в себе практично все.

Перш ніж зрозуміти, яким чином конструкція трасту використовується
сьогодні у міжнародному бізнесі, виникає необхідність дати коротку
характеристику системи оподаткування Англії.

Оподатковування фізичних осіб

Сучасна система прибуткового обкладання населення була закладена
реформою 1973 р. У результаті цієї реформи прибутковий податок був
уніфікований і приведений у струнку єдину систему. Особистий прибутковий
податок сплачує все населення Великобританії. Існує підрозділ на
резидентів і нерезидентів. Доходи резидента Великобританії підлягають
обкладанню

незалежно від джерела їхнього виникнення. Нерезидент сплачує податки у
Великобританії лише з доходів отриманих на території цієї країни.
Англійське податкове право передбачає два поняття: звичайний резидент і
доміцилій. В англомовних народів, ці терміни мають однакове значення» в
інших країнах це значення різне.

Звичайний резидент – особа, що має постійне місце проживання у
Великобританії і проводить тут усе своє життя, не вважаючи короткочасних
поїздок за кордон по службових і особистих справах. Особа може
залишатися звичайним резидентом (незважаючи на відсутність протягом
року]. Якщо по приїзду у Великобританію особа, що постійно живе за
кордоном, точно не знає, чи залишиться вона жити постійно у
Великобританії, то після закінчення трирічного терміну вона вважається
звичайним резидентом. У тому випадку, якщо ця особа приїхала у
Великобританію на постійне проживання, вона розглядається як звичайний
резидент Із першого дня перебування,

Доміцилій- це особа, що знаходиться в тій країні, де розташоване його
постійне житло. Поняття доміцилій відрізняється від резидентності,
Особа може бути резидентом більш ніж однієї країни, у той час як
доміцилій у конкретний період часу може бути лише в одній країні.
Прибутковий податок з фізичних осіб стягується не по сукупному доході, а
вроздріб – Шедула .

Шедула А доходи від власності на землю, будівлі і т. д

Шедула В доходи від лісових масивів, використовуваних у комерційних
цілях, якщо не обкладаються по шедулі Д

Шедула 3 доходи від визначених державних цінних паперів, що випускаються
у Великобританії, цінних паперів іноземних урядів, по яких виплачуються
відсотки у Великобританії

Шедула Д прибутку від виробничої комерційної діяльності (у торгівлі,
промисловості, с/г, транспорті], доходи осіб вільних професій доходи від
цінних паперів, не оподатковувані по шедулі 3; доходи, отримані у
вигляді відсотків по позиках; доходи, отримані за кордоном і переведені
у Великобританію

Шедула Е трудові доходи; зарплата, жалування трудящих і пенсія

Шедула Р обкладаються дивіденди й інші доходи компаній, що
розподіляються

Для визначення підлягаючій сплаті суми прибуткового податку з фактично
отриманого річного доходу віднімаються податкові пільги. В даний час у
Великобританії кожна людина має право на суму доходу, неоподатковувану
податком, так називану особисту знижку. Особиста знижка складає 3005 ф.
ст. у рік. Доход, що перевищує цю суму, обкладається по базовій ставці
25 %. Вища ставка 40 % застосовується до суми доходів, якщо вони більше
20 700 ф. ст. Податкове законодавство Великобританії розглядає сімейну
пару як одного платника податків. Вважається, що дружина знаходиться на
утриманні чоловіка- Чоловік заповнює декларацію. Любою доход дружини
додається до доходу чоловіка, при цьому чоловік має право на додаткову
особисту знижку. Якщо чоловіки мають дітей, неоподатковувана сума
збільшується на 7 ф. ст. у тиждень

Податкові декларації у Великобританії

Податок сплачується протягом року чотирма рівними частками, Наприкінці
податкового року (з 6 квітня по 5 квітня наступного календарного року0,
коли визначиться точна сума отриманої винагороди, виробляється
остаточний розрахунок прибуткового податку. Громадяни, що не мають інших
доходів, крім заробітної плати, заповнюють податкову декларацію раз у 5
років.

Для заповнення податкової декларації необхідно виявити податковий статус
платника податків (родиний стан). Використовуючи цю інформацію,
податкова служба висилає кодоване повідомлення платнику і роботодавцю
зашифрований документ, у якому додається з кодованим номером форми
податкової декларації 282Н (для сімейних позначка У , для самотніх осіб
Н).

З боку платників податків не потрібно ніяких дій, їхні роботодавці
віднімають податки відповідно до кодованої інформації, який вони
забезпечуються у виді податкових таблиць податковими органами.
Прибутковий податок обчислюється на кумулятивній базі таким чином, щоб
враховувався сукупний річний доход. Так, при підрахунку зобов’язань,
низькі заробітки на одному тижні будуть порівнюватися з високими на
наступному тижні і навпаки. Специфічно для Великобританії те, що
прибутковий податок не тільки обчислюється на кумулятивній основі, але й
у такий же спосіб збирається. В інших країнах кумулятивна база
характерна тільки для числення податків, але не для їхнього збору:
податок сплачується щотижня виходячи з заробітку за цей тиждень, а якщо
потрібно перерахунок річного доходу, то звичайно це робиться наприкінці
року.

Для англійської податкової системи характерна наявність ситуації, при
якій існує гарантія того, що в кожний окремий момент року стягується
цілком визначена відповідна частка річного податку.

Податок зі спадщини

Податок зі спадщини раніш був податком на переклад капіталу, а ще раніш
– підмайновим податком. Цей податок не стягується з більшої частини
видів дарунків, здійснюваних при житті власників, якщо дарувальник
залишається після цього живим протягом наступних 7 років. Така операція
зміни власників майна податковими законодавствами держав розглядається
як потенційне звільнення від оподатковування. У момент здійснення
передачі майна в дарунок податок не стягується, але якщо протягом
наступних семи років дарувальник вмирає, те дарована угода підлягає
обкладанню. Ставка податку встановлена на рівні 40 % із суми майна більш
118 000 ф ст.

Податок на додаткову вартість

Цей вид податку введений 1 квітня 1973 р. У цьому ж році країна вступила
ЕС. Розповсюджений на території Англії, Пів. Ірландії, Шотландії й
Уельсу, включаючи острів Мен.

Гербовий збір

Самі старі податки у Великобританії. Уперше вони були введені в 1694 р.
Це податки на документи, а не на угоди з особами. За законом 1891 р., що
діє і в даний час плюс доповнення пізнього періоду. Цей податок
стягується при оформленні особами цивільне – правових угод. Комерційні і
юридичні документи повинні мати спеціальний штамп підтверджуючий сплату
цього податку, У деяких випадках ставки гербових зборів встановлюються у
твердих сумах (від 25 пенсів до 1 – 2 ф. ст.), в інші – будуються по
адвалорному (ціннісному) принципі, тобто Гербовий збір стягується у
визначеному відсотку до вартості, що бере участь в угоді із власністю.
Наприклад, при оформленні документів про передачу права власності
встановлений наступний порядок стягування гербового збору. Документи про
Передачу права на володіння власністю (за винятком цінних паперів), що
мають вартість до 30000 ф. ст. звільняються від гербового збору. При
оцінці власності в розмірі, що перевищує З0000 ф. ст., ставка гербового
збору складає 1 % вартості власності.

Оподатковування компаній

Корпоративний податок, чи прибутковий податок з компаній, у
Великобританії був введений у 1965 р. Цей податок замінив раніше діючу
систему оподатковування компаній. Корпоративний податок стягується з
усього прибутку компаній резидентів, отриманої ними протягом усього

податкового року, У поняття компанія англ. законодавство включає:

корпоративні органи і некорпоративні асоціації, крім товариств (вони
обкладаються як фізичні особи). Резидентською компанією вважається
корпоративний орган, якщо його діяльність здійснюється і контролюється в
цій країні, тобто в цій країні знаходиться керівний орган цієї компанії.
Корпораційний податок стягується після дозволених відрахувань з доходів
компаній. Ставка податку встановлюється бюджетом країни (35 %). Бюджетом
на 1996/97 р. фін. рік передбачений зниження ставки до 33 %. Обкладання
корпораційним податком здійснюється виходячи з розрахункових
періодів, що не перевищують 12 місяців.

Импутаційній (з 1973 р.) системі притаманні п’ять основних ознак:

Компанія сплачує корпораційний податок по єдиній ставці з усіх її
прибутків (розподілених і нерозподілених),

Прибутковий податок не стягується в джерела з дивідендів.

Якщо компанія виплачує дивіденди, то вона повинна здійснити попередній
платіж у рахунок корпораційного податку, тобто авансовий корпораційний
податок , обчислений шляхом віднесення ставки податку до суми прибутків,
що підлягає розподілу серед акціонерів

Резиденту Великобританії, що одержує дивіденди, дозволяється робити
відрахування на суму авансового платежу при сплаті прибуткового податку.
Ставка відрахування звичайно прив’язана до основної ставки особистого
прибуткового податку.

По закінченні розрахункового періоду сплачений компанією авансовий
корпораційний податок віднімається з загальної суми зобов’язань у
рахунок сплати корпораційного податку.

Нерезидентська компанія, що робить торгівлю у Великобританії через
відділення, обкладається корпораційним податком з:

доходу від торгівлі, що виникає прямо чи побічно через
відділення;

доходу від власності чи права власності, використовуваних цим
відділенням;

приросту капіталу від активів, використовуваних цим відділенням.

Нерезидентська компанія обкладається прибутковим податком по базовій
ставці з будь-якого доходу, що виникає у Великобританії, не підлягаючому
оподаткуванню на приріст капіталу, нерезидентська компанія не
обкладається авансовим корпораційним податком із прибутку, що
розподіляється.

Оподатковуваний доход компаній обчислюється шляхом відрахування з
валового доходу компанії всіх дозволених законодавством витрат,
зроблених у звітному податковому році.

Відрахуванню з валового доходу підлягають:

поточні витрати ділового характеру (оренда виробничих приміщень,
вартість ремонту, втрати від валютних позик у результаті змін валютного
курсу, а також поточні витрати приватного характеру, оренда житла,
будь-які втрати невиробничого характеру, витрати по модернізації
приміщень);

компенсаційні платежі при звільненні робітників та службовців, витрати
на технічну і професійну перепідготовку кадрів, платежі у виді премій і
подарунків;

витрати на юридичну консультацію з питань фінансів компанії;

ліцензійні платежі;

представницькі витрати;

витрати розважального характеру на співробітників компанії;

витрати на зарплату співробітників, на водопостачання,
електроенергію, газ, освітлення, поштові відправлення, опалення,
телефон, канцелярські товари;

внески і пожертвування в благодійні фонди;

комерційні і некомерційні збитки;

прибутковий податок, стягнутий з компаній у джерела з доходів від
відсотків, роялті» орендних і патентних платежів;

прострочені борги, що списуються в звітний період, але тільки
комерційного характеру.

витрати на наукові дослідження підлягають повному відрахуванню з
валового доходу компанії.

Спеціальний податковий режим установлений для компаній, що добувають
нафту в Північному морі. Ці компанії сплачують нафтовий корпораційний
податок по ставці 75 % Вони не звільняються від сплати загального
корпораційного податку. Компанії Великобританії обкладаються також
податками на приріст капіталу. Непрезидентські компанії цей податок не
сплачують.

Англійський суд вирішив, що компанія буде вважатися резидентною там, де
вона має зареєстрований у встановленому законодавством порядку
зареєстрований офіс і звідки буде централізовано управлятися і
контролюватися директорами, що проживають в тій же країні[14].

Цей принцип передбачає можливість двох варіантів:

Компанія може бути зареєстрована в офшорній зоні, наприклад острів Мєн,
Гібралтар, Ірландія, і все ж таки не бути резидентною зовні юрисдикції
регітрації. При цьому, якщо бізнес компанії здійснюється за кордоном
країни регістрації, така компанія не сплачує ні подоходні, ні інші
корпоративні податки. Здійснювати управління такими компаніями краще
здійснювати із фінансове нейтральних територій. Тому, як правило
компанії зареєстровані на острові Мєн, Гібралтарі, Ірландії,
управляються і контролюються з Карибських островів. Завдяки цьому
компанія звільняється від сплати податків, як за місцем реєстрації, так
і за місцем контролю І управління. Або, Компанії можуть мати
зареєстрований офіс в офшорній зоні і управлятися місцевими директорами,
але належати не резидентам країни реєстрації. Такі компанії можуть мати
статус звільнених від оподаткування резидентних компаній при сплаті
щорічних платежів.

Компанії належать власникам капіталу. Директорам, як правило, не
належать активи компанії, вони є простими службовцями, які забезпечують
щоденну діяльність компанії. Трасти можуть бути утворені на підставі
усної чи письмової домовленості, в залежності від характеру
довірительної власності. Для мети податкового планування траст
обов’язково повинний бути засвідчений письмовими документами – Актом про
траст. Декларація про траст. Документ про траст повинен містити
положення про порядок видачі власності і розподілу прибутків, також
повинні бути визначені повноваження власника. Довірительним власником
може бути одна або декілька осіб, банк, або траст-корпорація. Таким
чином міжнародні трасти, що охоплюють більше одної юрисдикції, можуть
ефективно працювати в багатьом в офшорних територіях з низькими
податками, в яких діє англійська система права.

Розділ 3. Юридичний перегляд

Суди у Великобританії є реальною владою, яка не залежить ні від
парламенту, ні від уряду. Прикладом цього може слугувати аналіз такої
функції англійських судів, як юридичний перегляд актів парламенту та
уряду. Судова система дуже прискіпливо ставиться до перевищення
повноважень державними органами та посадовими особами, цей принцип
виражається у простих словах “для того» щоб не підлягати оскарженню, та
перегляду, рішення повинно бути прийняте органом, який має на це
повноваження”.

Юридичний перегляд – це особливий вид судового захисту з своєю
процедурою та відповідною термінологією. Поняття “позивач”,
“відповідач”, позов, судове провадження нерідко застосовується у цьому
контексті.

Особа, що вимагає юридичного перегляду, перш за все, починає з прохання
на отримання дозволу на подання заяви про перегляд.

Заява, що містить прохання такого дозволу, подається до судді
Королівської палати Суддів. Заява має бути протягом трьох місяців з
дати, коли вперше з’явилися підстави для такої заяви.

Суд має повноваження прийняти до розгляду заяву, надіслану після
проходження цього терміну, коли на те існують “поважні причини”.
Оскарження відмови розглянути заяву з проханням про надання дозволу,
проводиться до Апеляційного Суду.

Дозвіл на подання заяви з вимогою юридичного перегляду не буде наданий,
якщо особа, що його потребує не доведе, що вона має у справі “достатній
інтерес”. Доведення складається з 2-х елементів:

По-перше, особа мас обгрунтувати наявність “аргументованої справи”,
тобто довести, що порушення з боку владних органів справді мало місце, а
не “могло б бути теоретично”.По-друге, особа має продемонструвати своє
постійне відношення до скоєного порушення, тобто довести, що її правам,
інтересам, чи законним вимогам, що потребують правового захисту була
нанесена шкода, або що порушення було таким серйозним, що будь-який
громадянин або член суспільства виправдано звернувся в суд.

Навіть якщо дозвіл буде надано, питання про достатність інтересів може
знову розглядатись, коли заява надійде на розгляд до суду. Всі необхідні
факти та правові приписи, що мають відношення до справи, переходять у
розпорядження суду. Таким чином суд отримує чітку картину природи та
ступеня порушення і міри, в якій це впливає на позивача.

Існує безліч справ, коли ще на початковому рівні зрозуміло, що особа,
яка вимагає юридичного перегляду, не має зовсім ніякого або ж
достатнього інтересу у справі, для того, щоб її заява була прийнята до
розгляду. Але існують і інші справи. В такому випадку суд уважно вивчає
компетенцію владних органів , на які скаржиться позивач, визначену
законодавством.

Як правило, коли заява свідчить, що справа зачіпає інтереси однієї із
сторін більш, ніж інтереси усіх інших, це визнається достатнім для
задоволення існуючих вимог. Але перевірка, в будь-якому випадку, не є
суворою процедурою. Існують випадки, коли платники податків та платники
внесків до суспільних організацій визнавалися такими, що мають достатній
інтерес у рішенні стосовно витрат цієї організації.

Особа, що вимагає юридичного перегляду, може також надати прохання про
витребування документів. Чи задовольнити прохання чи ні є справою суду.
Витребування документів проводиться тільки у випадку, коли суд має у
своєму розпорядженні вагомі підстави для переконання, що мало місце
порушення посадових обов’язків і що він може обмежитися документами, що
прямо відносяться до справи. Більшість доказів під час процедур
юридичного перегляду надаються суду у формі письмових свідчень

під присягою, а не у вигляді письмових свідчень. Суд, однак, може
призначити перехресний допит з метою усунення протирічь між сторонами.

Особі, що вимагає судового перегляду, можуть бути призначені наступні
засоби судового розгляду: витребування документів та заборона, або
судовий наказ про виконання рішення. Відшкодування завданих збитків може
проводитися паралельно із засобами згаданими вище.

Під час процедури юридичного перегляду застосування таких засобів
залежить цілком від волі суду. Вони можуть бути застосовані, якщо є
підстави вважати, що можлива затримка процедури розгляду через недбалу
поведінку винної особи, або через шкоду, що може бути заподіяна
громадським інтересам,

На мою думку, данні судові процедури за своєю правовою суттю, є схожими
на накладення арешту на майно боржника, з метою забезпечення позовних
вимог в українському судочинстві. Коли у судді достатньо підстав
вважати, що не” вчинення таких засобів може призвести до втрати або
пошкодження майна,

Ордер про заборону анулює рішення, що було видане із перевищенням
повноважень державним органом, або прийняте з порушенням закону.

Судовий наказ про виконання рішення застосовується у випадках, коли
необхідно змусити орган державної влади виконати свої обов’язки» які
були покладені на нього відповідно до норм статутного чи загального
права. Він застосовується у випадках відмови або необгрунтованого
зволікання державним органом своїх обов’язків. Обов’язки мають бути
належно визначені. Відмова виконати вимоги зазначені у наказі, тягне за
собою видання судового ордеру на призначення штрафу органам місцевої
влади, або ув’язнення окремих урядовців.Судовий наказ може бути
імперативним або забороненим. Імперативний судовий наказ вповноважує
особу, якій він надісланий виправити незаконну дію. Заборонний наказ
може застосовуватися у випадках, коли необхідно:

обмежити перевищення повноважень;

обмежити порушення статутного права;

обмежити нанесення шкоди.

Наказ про відшкодування збитків може бути наданий особі, що вимагає
юридичного перегляду, але тільки з одним із засобів судового захисту.

Суди Великої Британії ясно вказали на те, що доступ громадян, що
скаржаться на зловживання владою до судів є одним із функціональних
конституційних прав. В такому випадку законодавче обмеження громадян у
їх правах, може відбутися лише за умови їх виключної ясності,
впевненості та недвозначності.

Так, коли Лорд Канцлер намагався радикально збільшити платню за подання
позовних заяв (тобто для початку судової процедури), постанова, яка мала
впровадити в життя його рішення була визнана перевищенням повноважень,
що були покладені на нього.

За рішенням суду доступ до судів є настільки ж близьким до абсолютного
права як і будь-який інший, що міг би бути передбачений і що для нього
було б ” надзвичайно важко підібрати слова, що змогли б з ясністю та
простотою розтлумачити читачеві статуту, що постанова перешкодила йому
звернутися до суду”[1]. Тож якщо радикально збільшена платня серйозно
обмежила б права менш заможних громадян, не можна дозволити її
запровадження.

Але, англійцям притамана формальність у дотриманні законів, вони не
дозволяють собі вільних тлумачень законодавчих актів. І якщо, наприклад

законодавством України, з огляду на поважні причини суддя може відновити
пропущені строки позовної давності, то англійському судді такі
повноваження не надані.

Більш того англійські суді прагнуть виражати свої рішення простими та
точними словами, які усували б можливість двозначного розуміння рішення.

Міссіс Сміт звернулася до суду з оскарженням чинності ордера про
примусове відчуження земельної ділянки. Відповідно до якого 8 акрів
земельної ділянки, що належало Їй на праві власності були відчужені
місцевою владою. Ордер було видано у 1948 р.

Процедура видання ордерів регулювалася Актом 1946 року про відчуження
землі. У Акті зазначено, “що особа, якій вище згаданим ордером було
нанесено шкоду, бажає опротестувати його юридичну силу (чинність), вона
може звернутися протягом шести місяців з дати видання ордеру, із скаргою
до Вищого суду.” У Акті було зазначено, що із сплином цього терміну
ордер не може бути оскаржений ні в якому випадку.[2].

Міссіс Сміт-почала судову справу в 1954р., запевняючи, що ордер був
виданий помилково,

Суд відчував, що він повинен застосувати вихід “з-під юрисдикції” . Це
було підтвердження глибокорінного принципу, що законодавство не може
уникнути судової юрисдикції – особливо, коли йдеться про підробку, або
помилку,

Але, судом був застосований ” перший принцип побудови ” простим словам
має відповідати зрозуміле значення”. Отже, суд постановив, що із збігом
шести місячного терміну ордер оскарженню не підлягає, хай він навіть був
виданий помилково і з порушенням процедури.

Для англійського права характерним є те, що у випадку коли якимось
нормативним актом, делегуються владні повноваження від одного державного
органу до Іншого, то тим же нормативним актом, забезпечується судовий
захист від можливих порушень цих повноважень. Так, наприклад статути, що
санкціонують примусове відчуження землі, в той же час забезпечують і
право на оскарження на підставі закону до Вищого суду ордеру на
примусове відчуження землі, що має бут застосоване протягом 6 тижнів з
дня підтвердження ордеру Держсекретарем .

Але, Парламентом може бути встановлена заборона на адміністративне чи
судове оскарження певного рішення, або встановлення певної процедури
оскарження. Так, по одній справі позивач вимагав скасування ордеру
виданого місцевим органом влади на підставі Акту 1981, що забезпечував
право оскарження до Вищого Суду будь-якого подібного ордеру, протягом
шести тижневого терміну з дня його підтвердженням відповідним органом. В
цьому випадку позовна заява була надіслана до підтвердження ордеру.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що він не оскаржує вже
затверджений ордерному не є пов’язаний процедурою встановленою в акті, і
може вимагати скасування ордеру до його затвердження.

Цей аргумент був твердо спростований. Парламент встановив схему видачі
документа, затвердження і оскарження ордеру, і абсолютно чітко мав на
увазі, що всі юридичні процедури мають відбуватися таким же чином. Суди
також встановлюють певне коло актів органів, які не підлягають
скасуванню та оскарженню. Як правило, це справи, що стосуються
громадянської політики та фінансових ресурсів. Загальна думка судової
влади зводиться до того, що пильний контроль цих питань є предметом
парламентського і політичного процесу.

Так, не виключаючи можливості перевірки здійснення цими структурами
своїх повноважень, суди в загальному відносять їх до “не підвідомчих
судовому розгляду” Судова влада продемонструвала значну неохоту
вирішувати спори, повя’зані із раціональністю урядової політики чи
рішеннями, пов’язаними з асигнуванням публічних коштів. Справа
стосувалась міністерських повноважень у Акті про органи місцевого
самоврядування 1988 року, скорочувати плани витрат місцевих
муніципальних рад, якщо вони були на його думку надмірні. Позивач в
обгрунтування своїх вимог пояснив, що місцевий муніципалітет має право
витрачати стільки, скільки відповідна влада в певних умовах, існуючій в
цій місцевості, вважала б за належне, і необхідне. і, що міністр був
уповноважений висловити свою думку про надмірні витрати, тільки в тому
випадку, “якщо б вони були такими марнотратними, що навіть відповідні
органи влади не могли б погодитися з цим”. .На ці аргументи Палата
Лордів відповіла, що не існує жодного “об’єктивного критерію”, за якими
витрати були б визнані надмірними чи марнотратними, і що це є виключно
політичним питанням, що визначається у відповідності до того, що
найкраще слугувало б громадським Інтересам. Тож дії міністра не є
предметом судового розгляду.

“Питання національної економічної політики є питанням суто політичним і
рішеннями, що стосуються і приймаються політиками. Політичні зібрання
Палати Общин – саме те місце, де ці питання повинні належним чином
обговорюватися, дискутуватися, схвалюватися чи ні .

Висновки

Проаналізувавши історію розвитку і становлення англійського загального і
прецедентного права ми бачимо, що англійському праву притаманно
правонаступництво.

Тобто, якщо в якомусь періоді і відбуваються зміни у певній галузі
права, то вони ніколи повністю не відміняють попередні положення права,
а в принципі лише пристосовують його до сучасних умов розвитку
суспільства.

Англійське право це право судове, результат багатовікової судової
практики. Але, на сучасному етапі все сильніше поширюється роль
законодавства у регулюванні суспільних відносин, та відбувається такий
же розвиток законодавства, як і на континенті. Існують широкі сфери
суспільного життя, правове регулювання яких можна знайти лише у законі.

Англійські закони з точки зору юриста континентального права, є дуже
казуїстичними. Англійцям європейські правові норми здаються загальними
принципами, які виражають побажання морального характеру. Англійський
законодавець намагається знаходитися по можливості, на рівні норм, що
створені судовою практикою, оскільки лише такі норми вважаються у
англійській-правовій думці справжніми нормами.. У ХІІст. поступово
виникає загальне право, тобто єдина для всієї Англії сукупність норм, що
грунтувалася, в основному, на місцевих звичаях і формувалася у
королівських судах. Особливістю загального права був його прецедентний
характер, тобто його норми містились у рішеннях королівських судів, які
потім застосовувались при розгляді подібних справ. Вже у XІVст. стає
помітною тенденція посилення значення прецеденту, що виразилась, перш за
все, у повному витисненні загальним правом місцевих звичаїв . Той факт,
що у 1313р. суддя при розгляді справи сказав “ці слова ви можете
записати в якості права” є підтвердженням усвідомлення суддями
правотворчого характеру своєї діяльності. Сьогодні може здаватися, що
визнання прецеденту основним джерелом (формою] права завжди було
основним принципом англійського права. Насправді ж сприйняття прецеденту
у середньовіччя дуже відрізняється від сучасного погляду. З огляду на
те, що нерідко рішення містили фікції і не були аргументовані з боку
судді, окремий прецедент розглядався лише як доказ існування певної
практики та думки судді, але не більше, оскільки учасники справи діяли
під впливом особистих цілей, невідомих загалу, а їх висновки, крім
цього, могли бути помилковими. Тим не менш у своїй діяльності судді
намагалися не відступати від прецедентів, які вже неодноразово
застосовувались їх колегами. Вважалося, що судді не створюють норм
права, тому їх висновки по справам є не джерелом (формою) права, а
доказом того, що право є саме таким. Тільки у ХІХст. остаточно
закріплюється правило, за яким для судді навіть одне рішення вищого суду
зі справи, схожою з тією, що є на розгляді, набуває обов‘язкового
значення. Зміст загального права у перші три століття свого розвитку
обумовлений боротьбою короля з крупними феодалами, однією з проявів якої
було протистояння королівських і місцевих судів. У ХІVст., коли місцеві
суди припинили своє існування, загальне право починає замикатися у
встановлених рамках, що виразилось у неможливості розгляду ним тих
вимог, які не підпадали під існуючі стандарти. Формалізм загального
права частково долався завдяки застосуванню численних фікцій. Але фікції
самі по собі не могли виправити ситуацію і невдовзі загальне право
перестає бути гнучким: дуже часто особа не могла отримати судового
захисту своїх прав лише по тій причині, що її ситуація не підходила до
жодного з існуючих видів позовів. Отже, стала очевидною необхідність
реформування загального права, однак законодавства – основної сучасної
рушійної сили реформ – у тогочасній Англії майже не існувало. Тому
з‘явилася потреба в інших засобах внесення змін до загального права. Це
втілилось у виникненні нового джерела (форми) англійського права – права
справедливості. З цього моменту прецедентне право перестає
ідентифікуватися лише з діяльністю судів загального права. Боротьба за
розширення компетенції із Судом канцлера та прерогативними судами
штовхало королівських суддів на вжиття більш реформаторських заходів. З
ХVст. починається період розквіту загального права, до складу якого
поступово інтегруються норми торговельного та канонічного права
(оскільки суди, що застосовували вказані системи норм, подібно до
місцевих судів, не витримали боротьби з судами загального права).
Внаслідок судової реформи ХІХст. було створено єдине прецедентне право,
яке однак зустрілось з феноменальним розвитком законодавства.

Правило прецеденту не є таким, що стримує розвиток англійського права.
Воно не має іншої мети, як придати англійському праву певні рамки,
зберігши його традиційну структуру, як права судової практики. В Англії
зберігається правило прецеденту, але у тих галузях, де це необхідно
пристосовується до розвитку суспільних відносин, відпрацьовуючи нові
доктрин. Існує певний ряд причин, які сприяли виникненню, розвитку та
закріпленню в Англії саме прецедентної форми права. Таких причин існує
дві. Перша полягає у провідній ролі вищих судів (а не короля і не
Парламенту) у процесі створення та розвитку єдиного права Англії. Друга
причина полягає в існуванні в Англії сприятливих для прецедентної форми
права історичних та соціальних умов, які знайшли свій вираз у
наступному: а) відсутність значного впливу римського права; б)
сприйняття Парламентом концепцій, принципів та термінології загального
права, взяття його за основу при складанні текстів статутів; в)
існування впливового, добре організованого прошарку юристів (адвокатів
та суддів), яких задовольняла саме прецедентна форма права, адже її
функціонування постійно вимагало їх безпосередньої участі; г) той факт,
що найбільш важливі для англійського суспільства земельні відносини були
врегульовані переважно прецедентним правом і влада не була зацікавлена у
кардинальній зміні існуючих порядків у цій сфері; д) відповідність
характерних особливостей функціонування права в формі судового
прецеденту (наступництво, генетичний зв‘язок з традиціями та звичаями,
прагматизм та консерватизм конструкцій і т.д.) психогенотипу англійської
нації; е) здатність прецедентного права забезпечувати стабільність
правового регулювання, завдяки властивості плавно адаптуватись до нових
економічних відносин із збереженням форми

Отже процес становлення права Англії був повільним, однак рівномірними
із поступовим розвитком і наповненням старих форм новим змістом, що
відповідав вимогам практики. Таким чином спочатку юридичні фікції, потім
право справедливості, а згодом законодавство були тими рушійними силами,
які допомагали загальному праву пристосовуватись до потреб суспільства.

Список використаної літератури.

(теоретико првоаий аспект); автореферат.дис. кан. юр. наук

1. Рене Давід. Основні правові системи сучасності, М.1998 р.

10. Законодавчі акти англійської буржуазної революції 1649 – 1664 рр.
М.1946р.

11. Страхов Н.Н. Держава і парво феодальної Англії. X. 1964

12. Історія держави і права зарубіжних країн. Під ред. Жидкова і НА
Крашеніннікової. 4.1. М.1989.

13. Романов А,А, Правова система Англії. М. 1999р.

14. Енциклопедія офшорного бізнесу. М.2000р.

15. Богданович М. Прецедентне право. М. 1997р.

16. Крос. Прецедент в англійському праві. М. 1998р.

17. Киралфи А. Источники английского права // История права: Англия
и Россия М.:Прогресс,1990

18. Малишев Б.В. судовий прецедент у правовій системі Англії

19. Мармазов В.Є. Система місцевого управління у Великобританії
(історико-теоретичне дослідження): Автореф. дис… канд. юрид. наук:
12.00.01. / Київський ун-т ім. Т. Шевченка.- К., 1995

2. Марченко. Н.Н. Англосаксонська правова сім’я. М 1999р.

3. Бромхед П. Єволюція британської конституції. М.1978 р.

4. Голан Д. Політична система Великої Британії. М, 1955.

5. КриловаН.С. Англійська держава. 1981р.

6. Макарчук В.С, Історія держави і права зарубіжних країн. К 2000р.

7. Страхов М.М. Історія Держави і права зарубіжних країн. X. 1999р.

8. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К 1994р.

9. Шевченко 0.0. Історія держави і права зарубіжних країн. К. 1998р.

Київський ун-т ім. Т. Шевченка – К., 2002

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020