.

Загальні основи навчання рухових дій (бакалаврская)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
151 5789
Скачать документ

Бакалаврська робота

на тему:

” ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ НАВЧАННЯ РУХОВИХ ДІЙ”

Зміст

ВСТУП
………………………………………………………………
……………………..3

Розділ 1. ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ У ФІЗИЧНОМУ
ВИХОВАННІ………………………………………………………
………………………5

ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО ТЕХНІКУ РУХОВИХ

ДІЙ……………………………………………………………
……………….10

РУХОВІ УМІННЯ І НАВИЧКИ……………………………..12

Розділ 2. МЕТОДИ НАВЧАННЯ РУХОВИХ ДІЙ………………………….16

2.1. Методи навчання рухових
дій…………………………………..16

2.2. Методи вдосконалення та закріплення рухових дій………20

2.3. Методи вдосконалення фізичних
якостей…………………29

Розділ 3. МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ ТА СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ
НАВЧАННЯ РУХОВИХ
ДІЙ………………………………………………………36

3.1. МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ РУХОВИХ ДІЙ………….36

3.2.СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ НАВЧАННЯ РУХОВИХ ДІЙ…39

3.1. Етап розучування рухової
дії…………………………………………..39

3.2. Етап засвоєння рухової
дії………………………………………………48

3.3. Етап закріплення рухової
дії……………………………………………51

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………….54

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
………………………………….56

ВСТУП

Навчання у фізичному вихованні визначається як організований процес
передачі і засвоєння системи спеціальних знань і рухових дій,
спрямованих на фізичне і психічне удосконалення людини. Його результатом
є загальна фізкультурна освіта.

Структура опорно-рухового апарату людини дозволяє їй виконувати рухові
дії з великою амплітудою. Проте, часто через недостатню еластичність
м’язів, зв’язок і сухожиль вона не може повністю реалізувати ці
можливості. Водночас, якщо у людини належним чином не розвинена
рухливість у суглобах, то вона не зможе оволодіти технікою багатьох
рухових дій. Тому для ефективного розвитку рухових дій не можна забувати
про розвиток гнучкості у суглобах.

Вивчення фізичних вправ на уроках і в позаурочний час передбачає
послідовне формування умінь та навичок виконувати окремі рухові дії. При
цьому вчитель (та й учні) повинен завжди знати, що саме необхідно
сформувати в кожному конкретному випадку і якщо таке формування не
відбулося, процес навчання не можна вважати завершеним.

Формування рухових умінь і навичок має певні психологічні, функціональні
і, як наслідок, дидактичні особливості. Відповідно до природних
психофізіологічних процесів, які протікають в організмі, під впливом
багаторазового повторення фізичних вправ, що вивчаються, будується
педагогічний процес управління формуванням рухових умінь і навичок.

Досягнення поставленої мети і вирішення завдань обумовлюють методику
навчання. У зв’язку з цим необхідно підкреслити виключне значення мовної
діяльності, у процесі якої учні словесно відтворюють сприйнятий органами
відчуттів рух або рухову дію. Іншими словами, перед початком практичного
розучування вправи кожен учень повинен навчитись розповідати про дії та
операції, які необхідно засвоїти, тому на першому етапі для успішного
формування рухового уміння велике значення мають методи слова та
демонстрації.

У даній , бакалаврській роботі ставлю перед собою мету дослідити
особливості навчання у фізичному вихованні, методи навчання рухових дій,
поняття рухових умінь і навичок, механізм формування рухових дій та
структура процесу навчання рухових дій.

ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ У ФІЗИЧНОМУ ВИХОВАННІ

При всій специфічності окремих розділів шкільної програми різних
освітніх рівнів в основі абсолютної більшості занять з фізичної культури
лежить вивчення фізичних вправ з метою збагачення рухового досвіду
учнів, необхідного для успішної життєдіяльності. Суть вивчення рухових
дій у всіх розділах програми однакова і може бути представлена
схематично.

Передумовою засвоєння кожної вправи є знання учня про вправу, його
руховий досвід та фізична і психічна готовність до навчальної
діяльності. На цій базі можна оволодівати технікою будь-яких рухових
дій. При цьому, навчаючи учнів, вчитель постійно повинен пам’ятати, що
кінцевою метою навчання є використання засвоєних фізичних вправ у
повсякденному житті для безпосереднього використання в побуті і
професійній діяльності та для самовдосконалення і використання набутого
фізкультурно-спортивного досвіду в майбутньому при навчанні інших.

Лише такий підхід до розуміння суті навчання у фізичному вихованні може
принести користь, а, отже, є цінним для кожної окремої особи і
суспільства загалом. Спроба деяких вчителів ще й сьогодні надавати у
своїй роботі перевагу знанням, фізичним якостям чи засвоєнню техніки
фізичних вправ (чим би вони не обґрунтовувались) є не чим іншим, як
спробою відділити частину від цілого і є, зрозуміло, приреченою.
Названим складовим процесу засвоєння рухових дій на різних етапах
навчання (залежно від їх завдання) може надаватись лише тимчасова
перевага [8].

Отже, навчання у фізичному вихованні визначається як організований
процес передачі і засвоєння системи спеціальних знань і рухових дій,
спрямованих на фізичне і психічне удосконалення людини. Його результатом
є загальна фізкультурна освіта.

У навчанні беруть участь два суб’єкти цього процесу: учень і вчитель.
Перший прагне навчитись, другий — навчити. Успіху у навчанні досягають
там, де дії учня керовані усвідомленою метою і спрямовані на засвоєння
необхідних знань, умінь, навичок, форм поведінки та видів діяльності.
Діяльність учителя полягає в організації процесу навчання, керуванні
ним, що детально буде розглянуто пізніше.

Без розумного і цілеспрямованого керівництва вчителя й активної,
свідомої участі учня позитивного результату у процесі навчання досягнути
не можна.

Спеціальні фізкультурно-спортивні знання, які засвоюють учні у процесі
фізичного виховання можна поділити на чотири групи:

1) знання, що сприяють організації учнів у процесі фізичного виховання
(наприклад, правила безпеки, організації ігор, суддівства тощо);

2) знання медико-біологічного спрямування (наприклад, про вплив
фізичних вправ на функції організму, про першу медичну допомогу, про
втому та відновлення, методи самоконтролю тощо);

3) знання, необхідні для практичного засвоєння вправи (наприклад, про
техніку виконання вправ);

4) знання з організації і методики проведення занять фізичними вправами.

Набуття, уточнення і закріплення знань іде паралельно із засвоєнням
техніки фізичних вправ та удосконаленням фізичних якостей. Це особливо
стосується третьої і четвертої груп знань, які стають актуальними тільки
за умови, коли учень робить спробу виконати фізичну вправу або здійснити
певну рухову діяльність.

Зміст теоретичних знань, їх обсяг у загальноосвітній школі лімітується
навчальними програмами всіх рівнів.

Знання сприяють якісному оволодінню руховими навичками, розвитку в
дитини потреби у фізичному вдосконаленні, вихованню звички до
самостійних занять фізичними вправами.

Ефективність методики формування знань буде вищою, якщо при цьому
дотримуватись певних правил. Найважливішими серед них є:

• оволодіння руховою дією повинно починатися з формування знань про
сутність рухового завдання і можливі шляхи його вирішення;

• обсяг і зміст знань повинен відповідати вікові учнів, їх попередній
теоретичній підготовці та інтелектуальному розвитку;

• учні краще засвоюють теоретичний матеріал програми, якщо при цьому
посилатись на знання з математики, фізики, біології тощо. Для цього
вчителю фізичної культури необхідно підтримувати тісні контакти з
педагогами, що викладають ці предмети, або, інакше кажучи, в повній мірі
реалізовувати між предметні зв’язки;

• особливість засвоєння теоретичних відомостей у фізичному вихованні є
те, що джерелом знань служить не тільки інформація вчителя та
літературні джерела, але й сама рухова діяльність учнів. На основі
м’язових відчуттів, аналізу результатів виконання фізичних вправ учень
пізнає закономірності рухів, отримує практичні наслідки впливу певних
фізичних вправ на розвиток якостей, удосконалення функцій різних систем
організму, переконується у власних рухових можливостях і значимості
занять особисто для себе;

• ефективність засвоєння теоретичного матеріалу залежить від
адекватності вибраних форм і методів його викладання в кожному
конкретному випадку;

• основним методом повідомлення знань є метод слова. Ефективними
прийомами можна вважати розповідь, бесіду, опис, пояснення та їх
поєднання з наочністю;

• важливе місце у методиці формування знань займає контроль їх
засвоєння. З відомих способів контролю найбільш поширеними у процесі
фізичного виховання можна вважати:

– усне опитування;

– опитування із застосуванням контрольних карток або їх застосування у
поєднанні з усним опитуванням;

– письмові роботи;

– виконання практичних завдань, що вимагають теоретичних знань [4].

1.1.ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО ТЕХНІКУ РУХОВИХ ДІЙ

У кожному довільному руховому акті є рухове завдання і
спосіб, яким воно буде вирішуватись. Так, наприклад, стрибок у
висоту можна здійснити з прямого і косого розбігу, відштовхуючись
ближчою і дальшою від планки ногою. Співставляючи ці варіанти
між собою, можна знайти більш або менш ефективні способи. Ті
способи виконання рухової дії, за допомогою яких рухове завдання
вирішується з відносно більшою ефективністю, прийнято називати
технікою фізичних вправ.

Техніка фізичних вправ постійно розвивається :
удосконалюється звична техніка, іноді відмирають старі способи
виконання вправ, народжуються нові. Процес цей зумовлений низкою
причин :

постійним зростанням вимог до рівня спортивних результатів;

використання наукових даних, які сприяють находженню більш
досконалих способів виконання дій;

виготовленням нового, досконалішого спортивного інвентаря та
обладнання.

Водночас, на певному відтинку часу техніка виконання
вправи лишається сталою і характеризується раціональною основою
виконання, притаманною багатьом виконавцям, тому вона отримала
назву ’’стандартна техніка’’.

Стандартна техніка не включає можливості індивідуальних
відхилень у деяких елементах виконання, зрозуміло, в межах, які не
спотворюють основу дії. Індивідуалізація техніки здійснюється за
двома напрямками :

шляхом типової індивідуалізації, коли в межах стандартної техніки
вносяться деякі зміни згідно з особливостями конституції тіла і
фізичної підготовленості окремої групи учнів ;

шляхом персональноф індивідуалізації, з урахуванням особливостей
кожного учня.

1.2. РУХОВІ УМІННЯ І НАВИЧКИ

Вивчення фізичних вправ на уроках і в позаурочний час передбачає
послідовне формування умінь та навичок виконувати окремі рухові дії. При
цьому вчитель (та й учні) повинен завжди знати, що саме необхідно
сформувати в кожному конкретному випадку і якщо таке формування не
відбулося, процес навчання не можна вважати завершеним.

У чому ж суть рухових умінь і рухових навичок? Що в них спільного і чим
вони відрізняються? В теорії і методиці фізичного виховання розрізняють
два рівні рухового уміння:

1) уміння виконувати окрему рухову дію (наприклад, подачу у волейболі,
штрафний кидок у баскетболі чи гандболі тощо). В літературі його інколи
називають умінням нижчого порядку;

2) уміння вищого порядку (наприклад, уміння грати у волейбол, боротись,
фехтувати тощо) або, як його часто називають, уміння виконувати цілісну
рухову діяльність. Уміння вищого порядку представляє собою комплекс
рухових навичок, що взаємодіють у процесі вирішення учнями певних
рухових завдань. До уміння вищого порядку відносяться й уміння
здійснювати процес фізичного виховання з метою самовдосконалення[4].

Рухове уміння виконувати окрему рухову дію — це здатність учня
виконувати вправу, концентруючи увагу на кожному русі, що входить до її
складу. Формується уміння шляхом багаторазового повторення вправи у
стандартних умовах, при активній участі всіх органів відчуття (зору,
слуху тощо). Увага учня при цьому зосереджена на деталях, елементах
рухової дії, на просторових, часових, просторово-часових, динамічних та
ритмічних характеристиках рухів. Одночасно засвоїти ці характеристики
неможливо. Вивчають їх послідовно шляхом усвідомленого багаторазового
практичного вправляння. Багаторазове повторення вправи і її частин під
безпосереднім контролем свідомості і при безперервному пошуку способів
найефективнішого їх виконання поступово приводить до удосконалення і
стабілізації рухових операцій, окремих елементів, з наступним їх
поєднанням у рухову дію. На перших стопах навчання рухові дії
виконуються уповільнено, з зупинками, зайвими рухами та помилками. Учні
виконують вправу нестабільно. Такий рівень володіння вправою прийнято
називати умінням[5].

Збільшення числа повторень і корекції помилок приводить до невимушеного,
плавного, безпомилкового, стабільного й економного виконання вправи.
Вправа поступово автоматизується. Іншими словами, відбувається плавна
трансформація уміння в навичку.

В міру автоматизації рухової дії свідомість учня звільняється від
безпосереднього “дріб’язкового” управління нею. Вправа виконується під

контролем рухового аналізатора (“м’язового відчуття”). Всі інші
аналізатори, які брали участь в управлінні і корекції рухів,
переключаються на контроль зовнішніх умов та результатів рухової
діяльності. Це дає можливість переключити мислення на вирішення Інших
завдань. Проте всі довільні автоматизовані рухові дії, сформовані на
основі свідомості, в будь-який час можуть бути взяті під контроль. Таким
чином, рухова навичка завжди чітко усвідомлюється І може бути відтворена
в уяві, в мові, в образі та в практичному виконанні.

Вчителю важливо також знати, що рівень усвідомлення рухової дії, яка
вивчається, у різних учнів неоднаковий, і це суттєво позначається на
швидкості і якості засвоєння ними вправи та на їх здатності до творчого
використання засвоєної вправи в життєдіяльності.

При володінні вправою на рівні навички свідомість учнів виконує пускову
(початок руху), контролюючу (фіксація відхилень від правильного
виконання вправи), корегуючу (заходи щодо виправлення помилок або виходу
із скрутних ситуацій) та гальмівну (активне гальмування руху або перехід
до іншої дії) функції.

На стадії формування навички поступово усуваються зайві рухи,
удосконалюється між м’язова координація, рухи стають точнішими у
просторі, часі і за зусиллями. Всі рухи відтворюються невимушене,
плавно, з високою точністю і стабільно [2].

Рівень володіння фізичною вправою, якому притаманні перераховані
характеристики, називають навичкою.

З окремих навичок формується уміння виконувати цілісну рухову
діяльність, або уміння вищого порядку.

Уміння вищого порядку в навичку не переходить, бо воно проявляється
завжди в ситуативних умовах і залежить від дій партнерів, суперників,
зовнішніх умов тощо. Для уміння вищого порядку характерні варіативність
і творчість діяльності, стійкість до несприятливих внутрішніх та
зовнішніх умов, виконання дій на тлі втоми, висока індивідуалізація
діяльності, здатність перебудовуватись у ході діяльності. Хід формування
рухових умінь і навичок можна зобразити схематично.

Формування рухових умінь і навичок має певні психологічні,
функціональні і, як наслідок, дидактичні особливості. Відповідно до
природних психофізіологічних процесів, які протікають в організмі, під
впливом багаторазового повторення фізичних вправ, що вивчаються,
будується педагогічний процес управління формуванням рухових умінь і
навичок.

2. МЕТОДИ НАВЧАННЯ РУХОВИХ ДІЙ

2..1 Методи навчання рухових дій

В теорії і практиці фізичного виховання розрізняють два підходи до
навчання вправ: загалом, або по частинах з наступним об’єднанням частин
у цілісну рухову дію. Звідси походять два методи навчання: метод
навчання вправ загалом і метод навчання вправ по частинах[6].

Метод навчання вправ загалом застосовується на всіх етапах і передбачає
їх багаторазове повторення в тому вигляді, в якому вони є предметом
(кінцевою метою) навчання. На початковому етапі навчання він може
використовуватись, якщо учні мають високий рівень підготовленості, а
вправа, яка вивчається, порівняно проста. На заключному етапі
застосовується завжди.

Позитивною рисою даного методу є те, що цілісне навчання сприяє
формуванню міцних умовно-рефлекторних зв’язків одночасно на всі рухи
рухової дії. Недоліком — те, що учень одночасно повинен вирішувати
багато рухових завдань, а, отже, зосереджувати увагу на всіх деталях
техніки. Враховуючи цю обставину, на тлі цілісного виконання вправ кожен
раз варто зосереджувати увагу учнів на окремих рухах, використовувати
імітацію рухової дії, полегшувати умови виконання вправи, застосовувати
ідеомоторне тренування.

При цілісному розучуванні вправи знижують ступінь зусиль, щоб учень міг
зберегти структуру руху і контроль за ним. Але як тільки техніка починає
набувати стійкості щодо кінематичних, динамічних і ритмічних параметрів,
необхідно варіювати зусилля, підвищувати їх контрастність. Цього можна
досягнути за рахунок зміни швидкості виконання вправи, маси приладів,
свідомої зміни ступеня докладених зусиль, опору партнера, висоти
перешкод та приладів тощо[5].

Метод навчання вправ по частинах полягає в тому, що складну рухову дію
спочатку розділяють на частини, вивчають окремі рухи, а потім об’єднують
їх. Це на початковому етапі полегшує оволодіння цілісною дією. При цьому
вправу рекомендують ділити на такі найбільші частини (одиниці), які
доступні учням для засвоєння, враховуючи їх підготовленість.

Позитивною рисою даного методу є те, що таке навчання дозволяє
послідовно концентрувати увагу учнів на окремих рухах. Зменшуючи число
рухових завдань, які необхідно вирішувати учневі одномоментно, ми
скорочуємо час навчання, робимо процес навчання на кожному занятті
конкретнішими, а значить і мотивованим, бо успіхи учнів підвищують їх
інтерес до занять.

Негативною рисою є те, що при розучуванні частин формуються окремі
рефлекторні зв’язки на певні рухи. Тому слід пам’ятати, що перехід від
методу розучування по частинах до цілісного засвоєння дії повинен бути
своєчасним, тому що запізнення зі встановленням зв’язків між окремо
вивченими рухами може бути дуже складним завданням при їх об’єднанні в
цілісну рухову дію.

Звертаємо увагу читача на те, що якщо при розчленуванні вправ
допускаються помилки, то засвоєння частин рухової дії не гарантує
правильного виконання дії загалом, а іноді навіть заважає засвоєнню
цілої вправи. Наприклад, розчленування штовхання ядра на фази “скачка” і
“штовхання з місця” не сприяє засвоєнню штовхання ядра зі скачка.
Скачок, засвоєний як частина дії, формує стійку навичку зупинки в позі
“вихідне положення для штовхання з місця”, що є грубою помилкою. Цю
помилку не вдається усунути при об’єднанні засвоєних частин в єдине
ціле. В кожній з них втрачено сенс цілісної дії: в “скачку” втрачена
ідея попереднього розгону ядра, тобто фінальна частина починається із
статичного положення. В даному випадку операції при розчленуванні
виділені неправильно — кожна з них не зберегла суті дії, що вивчається,
а перетворилась у самостійну дію зі своїм змістом. Тут правильно було б
виділити такі операції: стартовий розгін, перехід від старту до
фінального розгону, фінальний розгін.

У тих випадках, коли розчленування на операції не порушує змісту
структури дії, засвоєння частин дозволяє об’єднати їх у “блоки” і
цілісну дію легко і безпомилково. Прикладом вдалого виділення операцій
(коли одна частина вправи «накладається» на іншу) може бути
розчленування стрибка в довжину на розбіг, відштовхування, політ і
приземлення. Кожна з названих частин зберігає зміст цілісної дії. їх
окреме засвоєння в контексті стрибка (розбіг і підготовка до
відштовхування, відштовхування після кількох кроків розбігу, політ після
відштовхування, приземлення після польоту) не спотворює змісту дії у
свідомості учня, об’єднання засвоєного протікає легко[3].

Розучування вправи загалом і по частинах — це крайні варіанти в
навчанні. Оскільки кожен з названих методів має свої позитивні сторони і
недоліки, найвищої ефективності в навчанні можна досягнути при вмілому
їх поєднанні, правильному чергуванні в навчально-тренувальних заняттях.

При розучуванні вправи загалом і при використанні методу вивчення по
частинах у практиці як допоміжний метод використовують підвідні вправи.

Підвідні вправи за своєю структурою повинні відповідати руховій дії
загалом, або її окремим рухам. Вони сприяють нагромадженню таких
простіших умовно-рефлекторних зв’язків, які пізніше, в силу певної
однорідності і спільності з основною вправою, можуть допомогти в
засвоєнні цілісного рухового акту.

Підвідні вправи повинні мати закінчену форму і бути доступні учням.
Багатство і різноманітність підвідних вправ збагачує руховий досвід,
робить заняття цікавішими, а процес навчання — ефективнішим. Проте,
використання підвідних вправ — це не самоціль і тому має бути суворо
індивідуалізоване. Кожному учневі, залежно від успішності засвоєння
рухової дії, що вивчається, потрібні свої підвідні вправи, що сприяють
прискоренню досягнення поставленого завдання у навчанні[8].

Методи вдосконалення та закріплення рухових дій

До методів удосконалення і закріплення рухових дій та вдосконалення
функціональних можливостей організму належать ігровий і змагальний
методи вправляння[5].

“Виховати людину успішно можна тільки відповідними методами, що за
привабливістю приховують саме виховання і навчання” (Ю.Старосольський).
Одним з таких методів є ігровий. Ігри виступають як засіб фізичного
виховання і як метод організації дитячого колективу. Через ігрову
діяльність дитина входить у світ знань, на позитивному емоційному тлі
починає вивчати азбуку науки, оволодіває духовними цінностями. У грі
моделюється свого роду мікросуспільство, в рамках якого діти одержують
початкову підготовку в галузі суспільної поведінки. Граючись, діти
відчувають радість від реалізації своїх фізичних і розумових сил, що є
невід’ємною умовою розвитку.

Особиста рухова участь у грі допомагає педагогу скоротити відстань між
собою і дітьми. Вихователі-майстри володіють ігровими ситуаціями, які
дозволяють їм увійти в духовний світ учнів, направити їх ініціативу і
творчу активність у потрібне русло. Платон розглядає гру як умову
цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя
розкриваються здібності, інтереси, якості їх особистості, які
залишаються прихованими за інших обставин. Аналогічної думки
притримувався і Квінтіліан[4].

Зрозуміти природу ігрового методу можна на основі розуміння суті гри,
тому що для нього притаманні ознаки, характерні для ігор, але набагато
ширші від останніх за формами реалізації. Не використавши жодної відомої
гри, можна провести все заняття ігровим методом. Характерною оцінкою
методу є сюжетна організація рухової діяльності. Сюжет визначає
змістовну канву поведінки і взаємодії тих, хто виконує тренувальне
завдання. Виконання навчально-тренувальних завдань ігровим методом слід
розглядати як систему різноманітних рухових дій, які виконуються у межах
прийнятих правил. Практично будь-яку фізичну вправу можна виконати
ігровим методом. Наприклад, ігровим методом можна виконувати навіть
тривалий біг з прискореннями (“Стань лідером”). Для виконання цього
тренувального завдання бігову трасу розділяють на 25-, 50-метрові чи
іншої довжини відрізки. Група учнів, розміщена в колону по одному, долає
визначену відстань (1,2 чи більше кілометрів залежно від рівня
тренованості і педагогічного завдання), пересуваючись із запланованою
середньою швидкістю. Сюжет гри полягає у тому, що на кожному відміряному
відрізку повинна відбуватися зміна лідера. Останній у колоні повинен
зробити прискорення, випередити групу і очолити її. Рішення щодо моменту
початку прискорення, його величини і тривалості приймається кожним
учасником гри самостійно. Суть полягає лише у тому, що на визначеному
відрізку він повинен переміститись з останньої позиції в колоні на
позицію лідера. Якщо хтось з гравців не встигає зробити це в межах
визначеного відрізку, то вибуває із гри.

Підвищене емоційне тло виконання навчальних завдань ігровим методом
сприяє адаптації учнів до тренувальних впливів. Захоплюючись сюжетом,
учні можуть без перевтоми виконати набагато складніші завдання, ніж
іншими методами. Водночас надмірне збудження під час гри може спричинити
травми, функціональні перенапруження в осіб, що мають вади в діяльності
серцево-судинної системи, фізично слабо розвинених та літніх людей.

Використовуючи ігровий метод, уважно слідкуйте за тим, щоб гравці чітко
дотримувались прийнятих правил, але не заважайте своїми втручаннями
творчому пошуку оптимальних рішень поставлених завдань.

Найхарактернішими рисами ігрового методу є наступні:

• широкі можливості відтворювати стосунки між людьми у вигляді
взаємодопомоги і гострого суперництва;

• яскраво виражена емоційність, що вимагає старанно регламентувати і
регулювати стосунки між гравцями;

• швидка зміна ситуації, яка вимагає постійного внесення коректив у дії
гравців з метою оперативного вирішення проблем, що виникають;

• можливість надання гравцям широкої самостійності вибору засобів
діяльності і способів поведінки, прояву ініціативи і творчості в діях;

• навантаження, яке одержують учасники, залежить від активності гравців
і характеру виконання ними ігрових функцій, що унеможливлює її сувору
регламентацію з боку педагога;

• комплексне використання рухових навичок, прояву фізичних, вольових і
моральних якостей для досягнення успіху, що визначає комплексну дію гри
на організм учнів[5].

Ігрова діяльність повинна відповідати таким вимогам:

• форма ігрової діяльності, її зміст визначається метою. В ній головними
є дії, пройдені за програмою навчання. Мета кожного учня — виконувати ці
дії з великою швидкістю, оптимальними зусиллями і максимальною
доцільністю;

• дії, що здійснює учень у грі, повинні відповідати його вмінням
управляти собою та його силі і спритності. Якщо вимоги, які ставить гра
перед дитиною, можна легко виконати, то це забезпечить їй почуття
задоволення;

• ігри повинні поступово і послідовно ускладнюватись та
урізноманітнюватись. Всі дії учнів при цьому обумовлюються певними
правилами, які теж поступово і послідовно ускладнюються. Окремі
ускладнення і видозміни правил можуть вводитись і з ініціативи учнів.
Контролювати дотримання правил можуть особи, обрані самими учнями із
свого складу.

Якщо учень навмисно порушує прийняті правила, він вилучається з гри на
визначений час для заспокоєння і обдумування своєї поведінки.

Спрямування ходу гри, вибір учасників, нагляд за суворим і точним
дотриманням правил повинні цілком належати учням. Вони при цьому повинні
привчатись ставитись до правил, як до закону.

Відкриваючи зелену дорогу ігровому методу, важливо пам’ятати, що гра —
серйозна справа. У процесі гри в дітей розвиваються рухові якості,
формуються навички і ставлення до інтересів інших дітей, усього
колективу, виховується почуття справедливості, чесності і взаємоповаги.

При використанні ігрового методу в роботі з дітьми актуальним є й аспект
дозування навантаження. Дитина молодшого шкільного віку краще, ніж
дорослий, визначить, скільки їй стрибати і бігати. Це закладено в її
природі. Така регуляція своєї рухової активності в дітей постійна. Коли
вони втомлюються, то самі намагаються або відпочити, або змінити
характер рухів.

Звідси — важливий педагогічний висновок: не треба дитину стримувати,
перешкоджати їй гратись, рухатись, розвиватись.

У народі кажуть: “Де гра, там і радість!”. Те, в що звичайній, неігровій
ситуації для дитини нудне, неприємне і стомлююче, у грі завдяки її
емоційній привабливості, долається успішно й легко. Розумно організована
гра є дійовим методом формування важливих рис особистості:
дисциплінованості, кмітливості, винахідливості, сміливості,
витривалості, спритності, рішучості, наполегливості, організованості,
стриманості. Гра вчить зосереджувати зусилля, керувати собою, бути
точним, дотримуватись правил поведінки, діяти з урахуванням вимог
колективу[8].

Представляючи весняні народні ігри Є.Сарапулова переконує, що без
народної гри неможливе відродження національної свідомості. Ігри дають
змогу знайомити дітей і молодь з українськими звичаями та обрядами,
допомагають їм відчути себе частиною українського народу[2].

Змагальному методу притаманно багато ознак змагань, але він має більш
широке середовище застосування. Предметом змагання при використанні
змагального методу можуть бути будь-які фізичні вправи (від шикування до
виходу із залу).

Якщо уважно придивитись до ігор дітей, можна переконатись, що вони
моделюють усі сторони спорту: хто краще, хто точніше, хто швидше, хто
вище, хто дальше, хто сильніше? Отже, характерною ознакою змагального
методу є зіставлення рухових можливостей в умовах упорядкованої боротьби
за першість чи якомога вищий результат. Цей метод має багато спільного з
ігровим, але між ними існує принципова відмінність. Ігровий метод завжди
має сюжет. Змагальний метод цілком спрямований на досягнення перемоги,
або якомога вищого прояву фізичного потенціалу людини.

Для прикладу проведемо вирішення педагогічного завдання — вдосконалення
витривалості і вольових якостей названими методами з використанням
одного і того ж засобу (біг):

ігровий метод — гра “Біг з вибуванням”. Учні біжать по колу певного і
діаметру. Сюжет гри: хто після пробігання чергових двох кіл останнім
перетинає лінію старту — вибуває. Переможцем вважається той, хто
залишиться, одноосібним лідером;

змагальний метод. За командою педагога учні стараються подолати
визначену дистанцію за менший час, або за визначений час — якомога
більшу відстань.

Найбільш характерними ознаками змагального методу є наступні:

• зіставлення сил учнів з метою виявлення переможця. Перемозі
підпорядкована вся діяльність відповідно до встановлених правил;

• змагальний метод дає можливість повністю розкрити функціональні та
психічні можливості учнів і вивести їх на новий рівень підготовленості;

• стимулювання творчої активності самостійності, ініціативи тощо;

• обмежені можливості регулювати навантаження учнів. Змагальна
діяльність сприяє вихованню і вчить максимально проявляти фізичні і
психічні сили, в повній мірі реалізувати свій руховий потенціал.

Лише у процесі ігор та змагань учень може вийти на рівень граничних
функціональних проявів і виконати таку роботу, яка під час тренувальних
занять виявляється непосильною[4].

Дослідження (В.М.Платонов, М.И.Булатова) показують, що у звичайних
умовах тренування коливання сили при повторних вимірюваннях, як правило,
не перевищують 3-4%. Якщо ж повторні вимірювання виконуються в умовах
змагань, або при відповідній мотивації, то приріст сили може становити
10-15%, а в окремих випадках — 20% і більше[5].

Змагальний метод — це школа загартування волі і характеру, виховання
бійцівських якостей, мобілізаційної готовності, стійкості, вміння
ефективно перемагати та гідно програваги, мужньо переносиш невдачі.

Для забезпечення таких ефектів змагання та ігри можуть проводитись в
ускладнених або полегшених умовах порівняно з тими, що характерні для
офіційних змагань.

• Ускладнення:

– несприятливі погодні умови;

– спортивні ігри на менших полях і майданчиках, при більшій

кількості гравців, суперників;

– проведення серій сутичок (боротьба) з невеликими паузами проти
кількох суперників;

– “незручні” суперники;

– обтяження приладів (метання).

• Полегшення:

– скорочення дистанції і зменшення тривалості роботи;

– спрощення програми у координаційних випадках;

– використання легших приладів, нижчої сітки, меншої маси
м’ячів;

– гандикап.

Виховання дітей зі стійкою психікою, які відносно легко адаптуються до
різних стресових ситуацій — завдання надзвичайної ваги в збереженні і
зміцненні фізичного та духовного здоров’я підростаючого покоління.

Змагальна діяльність — це незамінна школа вдосконалення інтелектуальних
здібностей дітей, їх уміння раціонально й оперативно вирішувати рухові
завдання різного рівня складності як в індивідуальних, так і колективних
діях, збагачення спеціальними знаннями, нагромадження рухового досвіду,
перевірка технічної і фізичної підготовленості.

Змагальний метод можна реалізувати в двох варіантах. По-перше, в
елементарній формі з метою стимулювання активності дітей при виконанні
різних допоміжних завдань (прибирання приладів, шикування та ін.).
По-друге, в самостійній формі організації занять, де провідною є сама
змагальна діяльність. Фактично на кожному уроці будь-яке навчальне
завдання, будь-яка вправа може стати предметом зіставлення колективних
та індивідуальних рухових можливостей на якість виконання (вийшло — не
вийшло; краще — гірше; за умовною шкалою оцінок); на результат (час,
віддаль, вагу, точність, рахунок, бали).

Під час спеціальної перевірки Г.А.Васильков переконався в ефективності
використання навіть заочних форм змагального методу.

При правильному використанні ігрового і змагального методів
розкриваються широкі можливості для виховання в учнів почуття
колективізму, бережливого ставлення до товаришів, ініціативи,
наполегливості, витримки, свідомої дисципліни.

Проте, якщо педагог у процесі керування іграми і змаганнями буде
Допускати помилки, недооцінюючи негативних проявів у поведінці учнів, то
їх вихованню буде нанесено непоправної шкоди.

Тому не можна не рахуватись і з позицією вчителів та методистів, які
обмежують використання змагального методу через його негативні сторони.
Противником змагального методу був і відомий педагог П.Ф.Лесгафт. Адже
фактор суперництва та пов’язані з ним взаємостосунки можуть сприяти
формуванню не тільки позитивних, але й негативних рис характеру:
егоїзму, надмірного честолюбства, пихатості тощо. Коли ж дитина в умовах
змагальної діяльності дуже часто програє, вона може зневіритися у своїх
силах, що, у свою чергу, може викликати комплекс неповноцінності. В
даному випадку застосування названих методів не буде сприяти підвищенню
зацікавленості до занять фізичними вправами і може спричинити їх
припинення. Щоб цього не трапилося, підбирайте завдання з урахуванням
можливостей конкретного складу учнів. Кожен повинен мати шанс досягти
успіху хоча б у якійсь вправі[8].

Методи вдосконалення фізичних якостей

Основним засобом розвитку і вдосконалення фізичних якостей є фізичні
вправи. Ефективність впливу на фізичну підготовку учнів визначається
відповідністю обраної фізичної вправи та параметрів її виконання
педагогічному завданню, яке ставить учитель. Адже одна і та ж фізична
вправа при відповідних режимах її виконання може бути використана для
вирішення різних завдань, а одне і те ж завдання може бути вирішене
різними вправами. Наприклад, біг з високою швидкістю сприяє
вдосконаленню прудкості, а повільний — витривалості. Таким чином, для
раціонального управління процесом розвитку фізичної підготовки необхідно
чітко визначати, що треба робити (засіб) і як виконувати тренувальне
завдання (метод).

Методи вдосконалення фізичних якостей (тренування) побудовані на
закономірностях чергування рухової активності і відпочинку, напруження і
розслаблення, співвідношення між обсягом виконаної роботи та її
інтенсивністю.

Характерною ознакою цієї групи методів є чітка регламентація їх
структури і змісту. Регламентація за структурою полягає у наявності або
відсутності інтервалів для відпочинку у процесі застосування цього
методу при вирішенні конкретного педагогічного завдання. Наприклад, при
вирішенні завдання з розвитку витривалості можна пробігти 10 км із
заданою швидкістю без зупинок для відпочинку; пробігти 10 разів по 1 км
з необхідною швидкістю через 1-2 хв повільної ходьби, або пробігти 6 км
із заданою швидкістю, відпочити кілька хвилин, а потім ще пробігти 10
разів по 400 м із певною швидкістю через 1 хв активного відпочинку.

Такий характер структури виконання завдання дає підстави класифікувати
методи тренування на три групи:

1) метод безперервної вправи;

2) методи інтервальної (повторної) вправи;

3) метод комбінованої вправи.

Класифікація методів тренування

У кожному із наведених методів роботу можна виконувати з рівномірним
навантаженням (наприклад, швидкістю) та змінювати його, поступово
збільшуючи, зменшуючи або варіюючи. Величина навантаження також суттєво
залежить від тривалості та характеру відпочинку. Названі параметри
визначають зміст виконаної роботи[6].

Отже, за змістом методи тренування поділяються на методи: рівномірної
(стандартизованої), прогресуючої, регресуючої та варіативної вправи.

Коротко охарактеризуємо названі методи.

Характерною особливістю методів безперервної вправи є тривале виконання
одного тренувального завдання без відпочинку. Засобами можуть бути:
циклічні вправи, ациклічна вправа, що виконується багато разів без пауз
для відпочинку, або різні ациклічні вправи (аеробіка).

Обсяг тренувальних навантажень (довжина дистанції, час виконання вправи,
кількість безперервних повторень тощо) — великий.

Метод безперервної рівномірної вправи характеризується незмінністю
величини тренувального впливу (швидкості пересування, величини зусиль,
темпу, амплітуди рухів тощо) від початку до кінця вправи. Метод
використовується переважно для розвитку загальної витривалості, сприяє
розвитку волі. Тренувальний вплив полягає у підвищенні продуктивності
роботи серцево-судинної і дихальної систем, покращенні міжм’язової
координації тощо.

Метод безперервної прогресуючої вправи характеризується поступовим
збільшенням швидкості або величини зусиль, темпу, або амплітуди рухів,
або кількох компонентів одночасно. Метод широко використовується в
циклічних рухових діях для розвитку спеціальної витривалості. Його
тренувальний ефект полягає у розвитку потужності систем аеробного та
аеробно-анаеробного енергозабезпечення, підвищенні стійкості до
негативних змін у внутрішньому середовищі організму. Метод сприяє
підвищенню економічності техніки рухів на тлі прогресуючої втоми,
розвитку волі.

Метод безперервної регресуючої вправи характеризується найвищою
інтенсивністю роботи на початку і поступовим її зниженням до кінця
вправи. Метод ефективний при розвитку загальної та спеціальної
витривалості до роботи в зонах великої і субмаксимальної потужності.

Тренувальний ефект методу полягає у розвитку продуктивності систем
аеробного та аеробно-анаеробного енергозабезпечення, розвитку потужності
буферних систем організму.

Метод безперервної варіативної вправи характеризується багаторазовою
зміною швидкості пересування або величини зусиль, темпу чи амплітуди
рухів.

Метод використовують при розвитку загальної і спеціальної витривалості в
зонах помірної, великої та субмаксимальної потужності. Тренувальний
ефект полягає у підвищенні рухливості і потужності серцево-судинної та
дихальної систем, розширенні аеробних та аеробно-анаеробних можливостей
організму, розвитку потужності буферних систем організму, покращенні
міжм’язевої координації.

Характерною особливістю методу інтервальної (повторної) вправи є
наявність робочих фаз та інтервалів для відпочинку між ними в процесі
виконання певного тренувального завдання. При цьому тривалість робочих
фаз і режимів, їх виконання, тривалість і характер відпочинку планується
заздалегідь[4].

В залежності від режимів навантаження у процесі виконання тренувального
завдання метод інтервальної вправи має чотири різновиди.

Метод інтервальної (повторної) рівномірної (стандартизованої) вправи
характеризується незмінністю усіх його компонентів від початку до кінця
виконання конкретного тренувального завдання.

Завдяки своїй універсальності цей метод може застосовуватись для
розвитку усіх рухових якостей.

Метод інтервальної (повторної) прогресуючої вправи характеризується
прогресивним збільшенням сили тренувального впливу від початку до кінця
виконання конкретного тренувального завдання. Його можна досягти за
рахунок зростання інтенсивності або тривалості робочих фаз при
стандартизованих інтервалах відпочинку, або за рахунок скорочення
інтервалів відпочинку.

Метод інтервальної (повторної) регресуючої вправи характеризується
високою інтенсивністю тренувального впливу на початку і поступовим його
зниженням до кінця виконання (тренувального завдання).

Метод інтервальної (повторної) варіативної вправи характеризується
хвилеподібною зміною величин тренувального впливу у процесі виконання
тренувального завдання. При цьому варіативність тренувального впливу
може досягтись як ритмічною зміною тривалості (обсягу) або інтенсивності
робочих фаз, так і зміною тривалості інтервалів відпочинку.

Метод варіативної вправи порівняно з іншими більш емоційний. Завдяки
можливості варіативної зміни тренувального впливу можна досягти глибшої
адаптації до відповідних подразників в роботі ЦНС, кардіо-респіраторної
системи організму, в обміні речовин, у зміцненні опорно-рухового
апарату. Це дозволяє широко використовувати його для розвитку практично
всіх рухових якостей.

Характерною ознакою методів комбінованої вправи є поєднання в одному
тренувальному завданні безперервної і інтервальної роботи та різних
режимів навантаження. Поєднання в одному тренувальному завданні
особливостей різних методів дозволяє в окремих випадках забезпечити
повнішу відповідність його структури і змісту педагогічному завданню і,
таким чином, раціональніше керувати розвитком рухових якостей. Це також
дозволяє уникати притаманної іншим методам монотонності і значно
підвищувати емоційне тло занять.

Можливості поєднання в одному тренувальному завданні окремих методів
практично безмежні. Наводимо окремі приклади.

Метод безперервно-інтервальної стандартизованої вправи. Біг 800 м +
відпочинок 3 хв в бігу підтюпцем + біг 3×300 м, відпочинок між
пробіжками — 1 хв в бігу підтюпцем. Швидкість бігу в робочих фазах —
середньозагальна на дистанції 1500 м.

Метод інтервальної рівномірно-прогресуючої вправи. Біг 6х 100 м через 1
хв активного відпочинку. Перші 4 відрізки — зі швидкістю, що становить
90% від максимальної; 5-й — зі швидкістю 95 % від максимальної; 6-й з
максимально можливою швидкістю[5].

Специфічною організаційно-методичною формою методу комбінованої вправи є
метод колового тренування.

Характерною рисою методу колового тренування є почергове дозоване
виконання комплексу із 6-10 вправ (станцій), тренувальний вплив яких
спрямований на розвиток конкретної рухової якості чи певних
функціональних систем організму. Тренувальне завдання складається Із
2-4-разового повторення певного комплексу за точно визначений час. При
цьому в залежності від завдання 2-4 рази виконується одна і та ж вправа,
а потім у тому ж режимі 2-га, 3-тя і т. д., або на кожній станції
робиться по одному підході, і в такому варіанті весь комплекс (всі
станції) повторюється кілька разів[8].

Засобами при коловому тренуванні є прості за технікою і добре засвоєні
фізичні вправи. Зміст тренувального завдання може бути виражений у
вигляді схеми за допомогою символів

Один і той же комплекс вправ застосовується протягом 4-6 тижнів.
Упродовж цього часу необхідно дотримуватись принципу прогресуючого
навантаження.

Рівень тренувальних навантажень визначається індивідуально для кожного
учня. Це робиться на підставі результатів випробування за так званим,
повторним максимумом (ПМ) у кожній вправі комплексу.

Кожний учень у межах жорсткого регламенту робочих фаз і відпочинку
виконує по колу всі вправи комплексу з установкою досягти якомога вищого
результату в кожній з них. Показники виконаної роботи і ЧСС (за 10 с)
відразу ж після роботи та в кінці інтервалів відпочинку записуються в
індивідуальну картку. Цей результат (ПМ) і буде вихідним для подальшого
планування індивідуальних тренувальних завдань. Автори цього методу
Р.Морган і Г.Адамсон вважали оптимальною індивідуальною початковою
нормою тренувального максимуму (ПМ:2) у кожній вправі комплексу при
трьохразовому проходженні кола.

Зазвичай, в методиці колового тренування застосовують робочі фази до ЗО
с, інтервали відпочинку між станціями 30-90 с (які займають час переходу
від станції до станції), а між колами — 2-3 хв. За цей час підраховують
пульс, ведуть записи у щоденнику тощо.

На підставі даних тестування на ПМ складають індивідуальний план занять
на 4-6 тижнів.

3. МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ ТА СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ НАВЧАННЯ РУХОВИХ ДІЙ

3.1. МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ РУХОВИХ ДІЙ

Аналіз участі свідомості у формуванні і закріпленні рухової дії дозволяє
виділити три фази усвідомлення цих дій:

1) мала усвідомленість внаслідок “туманного” уявлення про вправу;

2) відносно повна усвідомленість рухової дії та окремих рухів внаслідок
формування цілісного уявлення про вправу і розвитку здатності
диференціювати параметри руху;

3) часткова усвідомленість як наслідок автоматизації рухової дії та
переключення уваги на умови виконання.

Характерними рисами умінь на початку їх формування є надмірна
мобілізація вольових зусиль, емоційна реакція на новизну, наявність
невпевненості, а іноді і страху. Все це призводить до захисних рухових
реакцій, до скутості та зайвих ізольованих рухів. Контроль за діями
здійснюється за рахунок зору і слуху. М’язове відчуття лише формується.
Уява про вправу уточнюється здебільшого за рахунок зовнішнього
зворотного зв’язку. Сконцентроване в часі багаторазове повторення вправ
створює умови для аналізу виконуваних рухових дій, їх порівняння з
попередніми спробами, тому їх виконання повинно носити характер свідомих
спроб відтворити програму вправи, що розучується. Крім того, сама
програма формується не стихійно, а створюється учнями з допомогою
мислення та аналізу одержаної інформації. Навіть у випадку наслідування
початківець спирається на свідоме, цілеспрямоване спостереження взірця,
формуючи таким шляхом в себе уявлення про цю вправу. В формуванні образу
вправи, що розучується, мислення спрямоване на пізнання зв’язку між
окремими елементами вправи. Покращенню виконання сприяє аналіз учнями
виконання дій і виправлення, що вносяться в їх виконання, а не бездумне
повторення [10].

Подальше виконання вправи знімає почуття невпевненості і страху.
Поступово усуваються захисні рухові реакції, що заважають правильному
виконанню вправи. Помилки у виконанні ще можливі, увага ще напружена і
концентрується переважно на окремих рухах. Переключення уваги на
оточуючу обстановку, партнерів та ін. погіршує якість дії або призводить
до невиконання вправи.

Поступово уміння переходить у навичку. Контроль за діями здійснюється
переважно за рахунок пропріорецептивних сигналів. Однак при цьому
зоровий контроль залишається як регулятор і при потребі використовується
учнями.

В міру оволодіння руховими діями роль свідомого контролю за ними
зменшується: дія контролюється або при помірній зосередженості, що
чергується з короткими відволіканнями уваги, або при поверховій
зосередженості (швидкий контроль дій без їх глибокого осмислення). Точка
зору, що навичка здійснюється без участі свідомості і що управління
виконання вправи на рівні навички переходить з кори в підкірку, на думку
Є.П.Ілліна, не правомірна.

Таким чином, окремі складові (рухи) складної рухової дії після її
засвоєння можуть протікати при послабленому контролі свідомості, при
згорнутому контролі, тобто слабо або зовсім не усвідомлюватись. Водночас
неусвідомлення окремих частин навички не означає, що вона протікає без
контролю свідомості.

Усвідомленість або неусвідомленість дії загалом (або її частин) не
виключає і не порушує свідомого управління виконанням вправи на рівні
навички. Якщо будь-який рух рухової дії не усвідомлюється в процесі її
виконання, то це означає, що свідомість (увага учня) переключена не на
рух, а на оточуюче середовище (переміщення суперника або партнера,
контроль за переміщенням приладу і т. п.).

При формуванні умінь вищого порядку учень навчається змінювати
(варіювати) деталі техніки виконання спортивної вправи для того, щоб
домогтись максимального результату при зміні умов діяльності. Наприклад,
при метанні варіюють кут вильоту приладу залежно від зустрічного чи
супутнього вітру; вносять поправки у виконання гімнастичних вправ
залежно від жорсткості приладів тощо.

3.2.СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ НАВЧАННЯ РУХОВИХ ДІЙ

Формування умінь виконувати фізичні вправи, їх трансформація в навички,
об’єднання навичок в уміння вищого порядку — це тривалий, складний
процес, успіх якого залежить від багатьох чинників. Першим серед них є
правильне педагогічне керівництво цим процесом, яке полягає у його
чіткому структуруванні. У спеціальній літературі можна знайти інформацію
яка свідчить, що різні джерела трактують структуру по-різному. Найбільше
розбіжностей стосується кількості її етапів та їх змісту. Таку
розбіжність, як показує аналіз, можна пояснити особливостями мислення
авторів, контингентом учнів, для яких вона розробляється та специфікою
виду рухової діяльності.

У шкільному фізичному вихованні, на нашу думку, структуру процесу
навчання доцільно будувати у три етапи: розучування рухової дії, її
засвоєння та закріплення.

3.2.1. Етап розучування рухової дії

Мета, завдання та особливості першого етапу

Мета першого етапу полягає у засвоєнні вправи в загальних рисах, в
основному варіанті (формування уміння).

Для досягнення цієї мети вчитель і учні повинні розв’язати такі
завдання:

1) створити цілісне попереднє уявлення про вправу й осмислити її суть;

2) визначити руховий досвід учнів і при необхідності поповнити його;

3) домогтись виконання вправи загалом;

4) усунути зайві рухи, які грубо спотворюють техніку.

Досягнення поставленої мети і вирішення завдань обумовлюють методику
навчання. У зв’язку з цим необхідно підкреслити виключне значення мовної
діяльності, у процесі якої учні словесно відтворюють сприйнятий органами
відчуттів рух або рухову дію. Іншими словами, перед початком практичного
розучування вправи кожен учень повинен навчитись розповідати про дії та
операції, які необхідно засвоїти, тому на першому етапі для успішного
формування рухового уміння велике значення мають методи слова та
демонстрації[8].

Будь-яка рухова дія при засвоєнні включається в систему рухових умінь і
навичок, накопичених на даний час учнем, що складають його руховий
досвід. Цей досвід повинен враховуватись педагогом, оскільки він є
основою формування нових умінь. При цьому в одних випадках попередній
досвід сприяє засвоєнню нових фізичних вправ, а в інших — може ставати
перешкодою на шляху до засвоєння вправ. Аналогічну картину можна
спостерігати і при одночасному засвоєнні окремих вправ.

Такі явища в теорії фізичного виховання одержали назву переносу навички.

Аналіз випадків, що мали місце у практиці, виявив причини переносу.
Причиною переносу завжди є схожість вправ. При цьому було встановлено,
що у випадках, коли вправи схожі лише зовнішніми формами (підйом однією
і підйом зависом), то спостерігається негативний перенос (одна вправа
заважає засвоєнню іншої). Якщо вправи схожі технічною основою (метання
м’ячика і гранати; підйом однією і розгином) і вивчаються послідовно або
одночасно, то спостерігається позитивний перенос. Отже, напрям переносу
(позитивний, негативний) обумовлюється характером схожості [9].

При плануванні навчального процесу вчитель повинен прагнути
забезпечувати позитивний перенос навичок і уникати негативного. Для
цього слід послідовно чи одночасно вивчати вправи, що схожі між собою
технічною основою, технічною основою і зовнішньою формою, або зовсім не
схожі між собою, а також не вивчати ті вправи, які схожі зовнішньою
формою, але несхожі технічною основою.

Практика також виявила можливості симетричного переносу (з правої руки
(ноги) на ліву). Цю закономірність необхідно враховувати і
використовувати при навчанні метань, кидків, ударів, поворотів,
переворотів тощо (дивись “Методичний прийом вправляння в обидва боки”)
та шляхом включення, як складової частини, в діяльність, що має
прикладне значення (подолання природних перешкод тощо).

Враховуючи специфіку шкільного фізичного виховання, треба відзначити, що
не всі вправи, передбачені навчальною програмою, можуть бути засвоєні,
на рівні уміння вищого порядку і навіть на рівні навички, тому в кожному
конкретному випадку потрібно визначити рівні, до яких прагнемо в процесі
вивчення вправи. При цьому пам’ятаємо, що формування навичок вимагає
великої кількості повторень і для різних учнів воно неоднакове.

Щоб засвоєна рухова дія була придатна для використання в
життєдіяльності, її необхідно вдосконалювати в нестандартних,
екстремальних умовах.

Методика навчання на першому етапі

Розпочинаючи розучування вправи, дуже важливо, щоб учні усвідомили мету
і завдання дій, прикладне і спортивне значення вправи, її місце в
життєдіяльності та в спортивному удосконаленні (дивись “Принцип
свідомості й активності”). Сильним мотивом активізації діяльності учнів
є інформація про найвищі досягнення з даного виду діяльності (стрибки у
висоту, довжину, біг тощо) та про навчальні нормативи і найвищі
результати ровесників, учнів даної школи, найближчі завдання навчання.

Пам’ятаймо, що лише зацікавлене ставлення учня до вивчення чергової
вправи принесе позитивний результат.

Визначаючи руховий досвід учнів і поповнюючи його, вчитель одночасно
визначає метод розучування запланованої вправи (“дивись методи
розучування рухових дій”) і можливості учнів щодо її засвоєння шляхом
пробного виконання.

З метою формування уявлення про особливості виконання вправи після
одержання учнями відповідних знань її демонструють.

До демонстрації вправ на першому етапі висуваються такі вимоги:

• демонстрація повинна бути природною і досконалою, непридатним є
надмірний варіант демонстрації. Вправу потрібно продемонструвати у
такому вигляді, як цього будуть вимагати в учнів;

• акцент при першій демонстрації роблять на ті рухи, які важко пояснити;

• створюючи уявлення про вправу, демонструвати її будуть неодноразово.
При цьому в кожній демонстрації необхідно акцентувати увагу учнів на
інші деталі;

• для того, щоб викликати в усіх учнів почуття впевненості в можливості
досягнення успіху, добре, якщо вправу демонструє однокласник;

• ефективними засобами демонстрації на цьому етапі є муляжі, макети,
імітаційний показ, уповільнені кінокільцівки, які дозволяють учителю (як
і в попередньому випадку) коментувати хід виконання вправи;

• при повторних демонстраціях треба міняти не тільки об’єкти
спостереження, але й місце учнів при цьому;

• нарешті, на першому етапі застосовують демонстрацію помилок учнів.
Демонструвати помилки вчитель має право лише тоді, коли впевнений, що
точно відтворить їх. Необ’єктивна демонстрація помилки дезорієнтує учня.
Демонструючи помилки, не можна ображати учнів, перекривляти їх.
Найкращим способом демонстрації помилок є демонстрація на інших учнях,
які допускають аналогічні огріхи у виконанні вправи, що вивчається.

Після демонстрації вчитель пояснює техніку вправи, що вивчається. До
пояснення, покликаного формувати уявлення, висуваються такі вимоги:

• пояснюючи, говоріть не стільки про зовнішню структуру вправи, скільки
про внутрішню суть рухової дії, причинно-наслідкові зв’язки окремих її
рухів;

• деталізувати техніку на першому етапі не варто, оскільки
перевантаження учня одержаною інформацією може негативно позначитись на
якості виконання вправи;

• при поясненні техніки спирайтесь на руховий досвід учнів, викликайте
асоціативні відчуття;

• говоріть учневі не тільки, як потрібно виконувати рухову дію, але й
чому саме так, адже досвід може свідчити про інше;

• чергуйте пояснення з демонстрацією і поєднуйте їх;

• не говоріть учням про те, що вийде в них само по собі, або в окремих
випадках говоріть навіть навпаки і тоді вони виконають правильно.
Наприклад, навчаючи опорного стрибка, акцентуйте, що наскок на місток
слід робити на пальці прямих ніг, хоча при описанні техніки вказують, що
наскок виконується на злегка зігнуті ноги.

Після розповіді про вправу, її демонстрації та пояснення техніки учні
приступають до практичного оволодіння руховою дією, освоюючи її загалом
або по частинах. При цьому:

• широко використовуйте фізичну допомогу (дивись відповідний методичний
прийом);

• пам’ятаймо, що засвоєнню вправи допомагають зорові орієнтири (особливо
орієнтири-стимули) та різноманітні звукові сигнали, але їх слід
припинити до того, як вони стануть частиною умовно-рефлекторних
зв’язків;

• у процесі практичного виконання вправ учні повинні спиратись на
власний руховий досвід, а в перервах між спробами “виконувати” вправи в
уяві — ідеомоторне тренування (дивись відповідний методичний прийом);

• радьте учням використовувати самоприклади, самозвіти,
самопроговорювання і таке інше, що може мобілізувати їх свідомість;

• використовуйте тренажери, які допоможуть учням одержати правильні
м’язові відчуття;

• поділіться з учнями власним досвідом про м’язові відчуття при
правильному виконанні вправи, яку вони вивчають;

• допомагаючи учням успішно засвоювати вправу, використовуйте
різноманітні форми їх інформування про допущені помилки та шляхи їх
усунення.[10]

Роль зворотного зв’язку в навчанні

Процес навчання проходить значно успішніше, якщо учень бачить результати
виконуваних ним дій, якщо він одержує інформацію про параметри дії, її
напрямки тощо. Більше того, повторення “насліпо” може спричинити
поглиблення помилок і їх закріплення.

Інформація, що поступає до учнів про виконану вправу і результати
діяльності, називається зворотнім зв’язком.

Зворотній зв’язок може бути зовнішнім (через органи зору, слуху,
тактильного аналізатора) та внутрішнім (з пропріорецепторів). Бажано,
щоб учень одержував різні види зворотного зв’язку [2].

Зоровий зв’язок включає сигнал про наслідки виконання вправи і його
оцінку. Оцінка здійснюється шляхом порівняння одержаного сигналу з
еталона, який зберігається у пам’яті учнів. Якщо сигнал співпадає з
еталоном, значить дія виконана відповідно до програми, якщо розходиться,
то це означає, що допущена помилка. Дуже важливо при навчанні не просто
вказати на помилку, а створити умови для її усвідомлення учнями.

В такій ситуації помилковому виконанню протиставляється правильне, що
дозволяє уникнути запам’ятовування помилки і її відтворення.

На початковому етапі навчання провідна роль в корекції рухових дій
належить зовнішньому зворотному зв’язку, по мірі засвоєння вправи
зростає питома вага внутрішнього зв’язку.

Велике значення в навчанні має своєчасність інформації. На початковому
етапі навчання великою є потреба в терміновій (негайній) інформації, яка
поступає до учня в ході виконання вправи або відразу після її
закінчення. Це викликано тим, що учні ще не здатні до самоконтролю через
несформованість образів і еталонів.

При наданні інформації учням необхідно дотримуватись принципу
оптимальності, тобто надавати в їх розпорядження тільки необхідну для
управління діями частину інформації. Принцип “чим повніша інформація,
тим краще” не завжди ефективний[9].

Формуючи методику навчання, вчитель орієнтується на індивідуальні
можливості учнів, їх здібності, тому для різних учнів прийоми навчальної
діяльності можуть бути різні, різним буде і темп педагогічних кроків.
Він залежить від кількості і складності помилок, які допускаються учнями
при оволодінні руховою дією.

Зрозуміло, що вчитель та учні будуть докладати всіх зусиль для
безпомилкового виконання вправ. Проте практика показує, що їм це
вдається рідко. В цьому контексті процес навчання можна розглядати як
процес проб, помилок і їх виправлення. Отже, вчитель повинен вміти
виправляти помилки. Аналіз показує, що всі помилки мають свої причини, а
їх виправлення полягає в усуненні причин. Саме на усунення причин
помилок і будуть спрямовані ваші зусилля та зусилля ваших учнів.

Що ж заважає учням з першого разу безпомилково виконувати вправи? Які
причини помилок при вивченні вправ зустрічаються найчастіше?

До них відносяться:

• нераціональна методика навчання, обрана вчителем (неправильна
послідовність вправ, негативна їх взаємодія, недостатній руховий досвід
та фізична підготовленість, нераціональні методи навчання, погана
організація навчально-виховного процесу тощо);

• нерозуміння учнями поставлених завдань та техніки виконання вправ;

• надмірне збудження або гальмування, що впливає на емоційний стан
учнів;

• страх виконувати рухову дію;

• порушення ритму виконання вправи;

• неправильне виконання попередніх фаз рухової дії або попередньої
вправи в комбінації вправ;

• невиконання або несвоєчасне виконання окремих рухів в руховій дії;

• неправильний напрям рухів;

• недостатня або надмірна амплітуда;

• надмірна розслабленість або скутість;

• втома, яка при перших спробах наступає раніше, ніж на наступних етапах
навчання;

• несприятливі умови виконання рухових дій (метеорологічні умови,
неякісне устаткування та прилади тощо);

• надмірне старання, що призводить до м’язового та нервового
перенапруження.

Ще раз нагадуємо, що методика виправлення помилок полягає у визначенні
причин і підборі прийомів їх усунення. Наприклад, якщо учень боїться, то
зрозуміло, що посилена страховка і забезпечення належних безпечних умов
буде сприяти правильному виконанню вправи.

Помилки є типові, індивідуальні.

Типові — це ті, які допускаються більшістю учнів, їх можна
прогнозувати, а, отже, і запобігати.

Індивідуальні помилки допускаються окремими учнями або групами учнів і
повинні виправлятись персонально. Помилки легше виправляти у процесі,
ніж після засвоєння вправи.

Успішне розучування вправи можливе лише за умови достатньої кількості її
повторень в одному занятті та кількості занять у тижневому циклі (дивись
“Методи навчання”).

Урок, присвячений розучуванню вправ, не повинен бути перевантажений
іншими завданнями.

3.2.2. Етап засвоєння рухової дії

Мета, завдання та особливості другого етапу

Метою другого етапу є деталізоване, відносно досконале засвоєння рухової
дії.

Завданнями другого етапу є:

І) поглибити розуміння учнями закономірностей виконання рухової дії;

2) уточнити техніку щодо індивідуальних можливостей учнів, посилити
самоконтроль;

3) домогтись правильного виконання вправи;

4) створити передумови варіативного виконання вправи.

Реалізація мети і вирішення завдань повинно привести фактично до
формування навички (дивись “Характерні особливості навички”). Досягають
цього шляхом серійного багаторазового повторення рухової дії, збільшення
кількості занять (особливо самостійних). При цьому в ЇЇ виконання
вносять необхідні корективи, уточнюють техніку окремих рухів і вправи
загалом та усувають помилки, але не доводять учнів до втоми. Уточнення
починають в постійних умовах. Згодом умови виконання вправи змінюються,
і в тренування включаються варіанти її техніки, починаючи з вихідних і
кінцевих положень. Це особливо характерно для дій, які в майбутньому
будуть застосовуватись в умовах, що безперервно змінюються (спортивні
ігри, одноборства).

В міру відпрацювання техніки кількість автоматизованих рухів
збільшується, що, зрештою, приводить до формування динамічного
стереотипу і тонкого м’язового відчуття [5].

Методика навчання на другому етапі

В основу методики другого етапу необхідно покласти метод цілісного
розучування з “виділенням”, на фоні цілісного виконання вправ, окремих
рухів для їх удосконалення. Це, правда, не виключає в окремих випадках
використання методу виконання частин вправи.

Прагнення одночасно внести у виконання вправи декілька уточнень або
усунути декілька помилок бажаного успіху, як правило, не приносить.
Робити це треба поступово, починаючи з суттєвих уточнень і грубих
помилок.

Поглибити розуміння учнями закономірностей виконання рухової дії
допоможуть такі методичні прийоми:

• деталізоване пояснення вправи;

• евристична бесіда;

• обговорення техніки;

• звіти учнів, як наслідок їх самоаналізу;

• супроводжуюче пояснення;

• самопроговорювання та самоприкази.

Щодо використання наочності, то тут на панівні позиції виходять прийоми
опосередкованості демонстрації і в першу чергу кінограми, моделі,
зарисовки певних положень вправи.

Якщо при засвоєнні вправи все ж не вдалось уникнути помилок, а їх
усунення при подальшому виконанні вправи є неможливим, то на певний час
рухову дію усувають з програми занять, щоб “забути” її помилкове
виконання. Водночас вивчають цю вправу в іншу сторону (іншою рукою,
ногою).

На другому етапі методика збагачується змагальним методом, але предметом
змагань є якісні показники виконання вправи та здатність учнів управляти
часовими, просторовими і силовими параметрами рухової дії.

Продовжують використовувати прийоми ідеомоторного тренування та
виконують окремі вправи (наприклад, ведення баскетбольного м’яча) без
зорового контролю, концентруючи увагу на аналізі м’язового відчуття.

Важливо пам’ятати, що на тлі тенденції до покращення якості виконання
вправи періодично спостерігається погіршення її виконання[2].

3.2.3. Етап закріплення рухової дії

Мета, завдання та особливості третього етапу

Мета третього етапу полягає в тому, щоб забезпечити практичне
застосування набутої навички.

Для досягнення мети учень і вчитель повинні вирішити такі завдання:

1) закріпити навичку і зробити її придатною для використання в
життєдіяльності у поєднанні з іншими діями;

2) забезпечити варіативність застосування сформованої на попередньому
етапі навички в різних умовах;

3) завершити індивідуалізацію виконання засвоєної вправи;

4) досягти повної відповідності техніки виконання вправи рівневі
розвитку фізичних якостей учнів.

Особливістю етапу є те, що сформована рухова дія ще не стійка до
несприятливих факторів зовнішнього і внутрішнього середовища (втоми,
великих перерв у навчанні, різноманітних умов виконання) [2].

Методика навчання на третьому етапі

На цьому етапі концентрують увагу учнів на результативності діяльності,
і на її досягнення спрямована методика навчання і тренування.

Для закріплення навички, забезпечення варіативності її виконання
використовують методи:

• стандартно-повторної (інтервальної) та повторно-варіативної вправи
(дивись “Методи тренування”);

• змінюють зовнішні умови виконання,

• регулюють фізичний і психічний стан учнів;

• поєднують вивчену на другому етапі вправу з іншими (раніше засвоєними)
діями;

• підвищують обсяг і інтенсивність виконуваної роботи.

Вирішенню завдань етапу служить також використання хвилеподібної та
ступінчастої динаміки навантажень (дивись “Принцип міцності і
прогресування”), жорстких інтервалів відпочинку при повторному виконанні
вправ, ігрового і змагального методів.

Стабілізації виконання вправи сприяють умови тренування, за яких учні
повинні долати можливий негативний перенос навички (дивись умови
негативного переносу).

При плануванні занять передбачають виконання завдань за точно
передбаченими параметрами дії (метання на задану віддаль, біг із заданою
швидкістю); з акцентованою установкою на певних рухах (швидке
відштовхування у стрибках); додаткові завдання в ході виконання уже
добре засвоєної вправи.

Підвищенню рівня мобілізації індивідуальних функціональних можливостей в
процесі виконання вправи та досягненню повної відповідності її техніки
рівневі розвитку фізичних якостей учнів сприяють додаткові обтяження;
виконання циклічних рухових дій за лідером, на тлі звукової і світлової
сигналізації.

Сприяє закріпленню та вдосконаленню вправи її виконання в присутності
сторонніх осіб на тлі підвищеного емоційного стану та втоми. При цьому
використовують самоприкази, самопереконання, настройки, самоаналіз. На
завершальному етапі вправа виконується з підвищеними вимогами до прояву
фізичних якостей (важкий прилад у метанні, свинцеві пояси, біг в
ускладнених вимогах, виконання вправ на фоні втоми тощо), але рівень цих
вимог не повинен викликати порушень техніки[10].

Рівень досконалості та міцності засвоєння вправи перевіряють
різноманітними способами. Серед них найчастіше використовуються такі
прийоми:

• визначення ступеня автоматизації рухової дії шляхом багаторазового
серійного виконання вправи (наприклад, 10 штрафних кидків м’яча в
баскетболі — оцінюється кількість точних кидків);

• стійкість до втоми визначається кількістю повторень вправи до моменту
порушення техніки;

• стійкість до емоційних зрушень перевіряється результативністю
виконання рухової дії в навчально-тренувальних заняттях та змагальній
діяльності;

• здатність до варіативного виконання рухової дії визначається
ефективністю виконання вправи в різних умовах;

• узагальнюючим критерієм оцінки рівня досконалості володіння вправою є
ступінь надійності її використання в життєдіяльності.

ВИСНОВКИ

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

В теорії і методиці фізичного виховання розрізняють два рівні рухового
уміння:

1) уміння виконувати окрему рухову дію (наприклад, подачу у волейболі,
штрафний кидок у баскетболі чи гандболі тощо). В літературі його інколи
називають умінням нижчого порядку;

2) уміння вищого порядку (наприклад, уміння грати у волейбол, боротись,
фехтувати тощо) або, як його часто називають, уміння виконувати цілісну
рухову діяльність. Уміння вищого порядку представляє собою комплекс
рухових навичок, що взаємодіють у процесі вирішення учнями певних
рухових завдань. До уміння вищого порядку відносяться й уміння
здійснювати процес фізичного виховання з метою самовдосконалення.

Вчителю важливо також знати, що рівень усвідомлення рухової дії, яка
вивчається, у різних учнів неоднаковий, і це суттєво позначається на
швидкості і якості засвоєння ними вправи та на їх здатності до творчого
використання засвоєної вправи в життєдіяльності.

Аналіз участі свідомості у формуванні і закріпленні рухової дії дозволяє
виділити три фази усвідомлення цих дій:

1) мала усвідомленість внаслідок “туманного” уявлення про вправу;

2) відносно повна усвідомленість рухової дії та окремих рухів внаслідок
формування цілісного уявлення про вправу і розвитку здатності
диференціювати параметри руху;

3) часткова усвідомленість як наслідок автоматизації рухової дії та
переключення уваги на умови виконання.

Формування умінь виконувати фізичні вправи, їх трансформація в навички,
об’єднання навичок в уміння вищого порядку — це тривалий,безлерервний,
складний процес, успіх якого залежить від багатьох чинників. Першим
серед них є правильне педагогічне керівництво цим процесом, яке полягає
у його чіткому структуруванні.

У шкільному фізичному вихованні структуру процесу навчання доцільно
будувати у три етапи: розучування рухової дії, її засвоєння та
закріплення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Боген М.М. Обучение двигательным действиям. — М.: ФиС, 1995.

Боберський І. Рухливі забави та ігри. — Львів: НТШ, 2001. — 64
с.

Болобан В.Н. Система обучения движениям в сложных условиях
поддержания статодинамической устойчивости: Автореф. дис. … докт. пед.
наук. — К., 1990.— 45с.

Вайзер С.Р. Это помогает обучению // Физическая культура в
школе, — 2001. — №7. — С. 27-28.

Демчишин А.П. та ін. Рухливі та спортивні ігри в школі /
Посібник для вчителів. — К.: Освіта, 1992. — 175 с.

Жадочко Р.В., Соболєв Ю.Л., Соболєв Л.М. Розвиток гнучкості
спортсмена. — К.: Здоров’я, 2001. — 104 с.

Иванов Н.Д. Обучение метанию малого мяча в VI классе //
Физическая культура в школе, 1975. — №7. — С. 20-23.

Коссов Б.Б., Озернюк А.Г. Произвольность движений у младших
школьников: диагностика и способы формирования // Физическая культура в
школе, — 1989. — № 7. — С. 60-64.

Круцевич Т.Ю.Теория и методика физического воспитания //
Киев,2003.?С.165-173.

Келлер В.С., Платонов В.М. Теоретико-методичні основи підготовки
спортсменів. — Львів: Українська Спортивна Асоціація, 2003. — 270 с.

Коротков И.М. Подвижные игры в занятиях спортом. — М.: “ФиС”, 1971. —
120с.

Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навчальний
посібник для фізкультурних вузів. — Львів: “Штабор”, 1997. — 204 с.

Лях В. Двигательнне способности // Физическая культура в школе, 2001. —
№2. — С. 2-8.

Лях В.И. Скоростные способности: основи тестирования й методики развития
// Физическая культура в школе, 1997. — №3. — С. 2-8.

Литвинов Е.Н. Обучающая программа по технике попеременного двухшажного
хода // Физическая культура в школе, 1982 — №1. — С. 27-29.

Матвеев Л.П. Теория й методика физической культури: Учебн. для ин-тов
физ. культури. — М.: “ФиС”, 2000. — 543 с.

Паукова М.В., Черемисин В.П. Учить оценивать свои движения // Физическая
культура в школе, 1984. — № 12. — С. 26-29.

Семеринский В.Й. В универсальном секторе для прыжков // Физическая
культура в школе, 1990. — № 4 — С. 27-29.

Сінчаєвський С.М. Фізичне виховання школярів (теоретична підготовка) //
Фізичне виховання в школі, 2002. — №2. — с.25-28.

Слупский Л.Н. Волейбол. Активные методы обучения // Физическая культура
в школе, 1987. — №11. — С. 23-25.

Шиян Б.М. Теорія і методика Фізичного виховання школярів //
2004.?С.249-261.

Counsilman J.E. Swimming power//Biokinetic Strength
Treining:Copyright.–1980. –V.1. –P.41–48.

De Vries H.A.,Houch T.J.Physiology of Exercise. – Medison: WCB Brown and
Benchmarc Publishes, 1994. – 636 p.

Eriksson B.O.Physical training,oxygen supply and muscle metabolism in 11
– to 13 – year–old boys// Acta Physiol.scand. – 1972. – P. 384.

Gambetta V.Principles of plyometric tr?????????????????????????????

Каунсилмен Д. Наука о плавании:Пер. с англ. – М.:Физкультура и спорт,
1972. – 428 с.

БернштейнН.А. Очерки по физиологии движений и физиологии активности. –
М.: Медицина, 1966. – 348 с.

Біомеханіка спорту / За ред.А.М.Лапутіна. ? К.: Олімпійська література,
2001. ? 320 с.

Боген М.М. Современные теоретико-методические основы обучения
двигательным действиям : Автореф.дис. … д-ра пед. Наук. ? М., 1989. ? 52
с.

Бубэ Х., Фек Г., Штюблер Х.,Трогш ф. Тесты в спортивной практике: Пер. с
нем. ? М.: Физкультура и спорт, 1968. ? 240 с.

Булатова М.М., Платонов В.Н. Спортсмен в различных климатогеографических
условиях. ? К.: Олимпийская литература, 1996. ? 176 с.

Булич Э.Г.Физическая культура и здоровье. ? М.: Знание, 1991. ? 64 с.

Вайнбаум Я.С. Дозирование физических нагрузок. ? М.: Просвещение, 1991.
? 68 с.

Вацеба О.М. Нариси з історії західноукраїнського спортивного руху. ?
Івано-Франківськ: Лілея ?НВ,1997.? 232 с.

Введение в теорию физической культуры: Учеб. Пособие / Под ред.Л.П.
Матвеева. ? М.: Физкультура и спорт,1983.?130 с.

Верхошанский Ю. В. Основы специальной физической подготовки спортсменов.
? М.: Физкультура и спорт, 1988. ? 322 с.

Вишнев С.М. Основы комплексного прогнозирования. ? М.: Наука, 1977. ?
184 с.

Войтенко В.П. Здоровье здоровых: Введение санологию. ? К.: Здоров’я,
1991. ? 246 с.

Волков В.М. Востановительные процессы в спорте. ? М.: Физкультура и
спорт, 1977. ? 144 с.

Воков Н.И.,Несен Э.Н.,Осипенко А.А.,Корсун С.Н. Биохимия мышечной
деятельности. ? К.: Олимпийськая литература, 2000. ? 504 с.

Гужаловський А.А. Основы теории и методики физической культуры. ?М.:
Физкультура и спорт, 1986. ? 366 с.

Гуськов С.И., Кофман Л.Б. Спорт и американская школа. ? Москва,1995. ?
С.160.

Деминський А.Ц. Основы теории и Методики физического воспитания. ?
Донецьк: АО Донеччина, 1995. ? 520 с.

Донской Д.Д.Биомеханика с основами спортивной техники. ? М.: Физкультура
и спорт,1971. ? 288 с.

Детская спортивная медицина/ Под ред. С.Б.Тихвинського и С.В.Хурщева.
?М.: Медицина, 1991. ? 560 с.

Иващенко Л.Я. Круцевич Т.Ю. Методика физкультурно оздоровительных
занятий. ? К.: УГУФВС,1994. ? 126 с.

Кабанов Ю.М. Методика развития равновесия у детей школьного возраста:
Автореф. Дис. … канд. пед. наук. ? Минск:1992. ? 24 с.

Кузнецова З.И. Когда и чему. Кретические периоды развитея двигательных
качеств школьников // Физ.культура в школе. ? 1975. ?№1. ? С.709.

Яковлев Н.Н. Биохимия спорта.— М.: Физкультура и порт, 1974. — 228 с.

Чоадзе Л.В. Об управлении движениями человека. — М.: Физкультура и
спорт, 1985. — 160.

Христинін В.І. Вправи на розслаблення. — К.:Здоров’я, 1973. — 40 с.

Сеченов И.М. Физиология Нервных центров. — 2-е изд. — М.: Медгид,1952. —
624 с.

Теория спорта / Под ред. В.Н. Платонова. — К.: Вища шк.,1987. — 428 с.

Филин В.П. Воспитания физичиских качеств у юных спортсменов. — М.:
Физкультура и спорт, 1974. — 265 с.

Нетт Т. Обзор интервальной тренеровки // Бег,бег,бег. — М.: Физкультура
и спорт, 1967. — С. 260-264.

Основы теории и методики физической культуры / Под ред. А.А.
Гужаловського. — М.: Физкультура и спорт, 1986. — 345 с.

Петровський В.В. Кибернетика и спорт — К.: Здоров’я, 1972. — 108 с.

Лях В.И. Координационные способности школьныков. — Минск: Полымя, 1989.
— 149 с.

Мак-Комас А.Дж. Скелетные мышцы. — К.: Олимпийськая литература, 2001. —
432 с.

Меерсон Ф.З. Адаптация, стресс и профилактика. — М.: Наука, 1991. — 265
с.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020