.

Фінансовий механізм діяльності комерційних банків (дипломная)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
922 30030
Скачать документ

ДИПЛОМНА РОБОТА

ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

зміст

Реферат. Короткий зміст роботи.

Вступ. Актуальність проблеми, мета і завдання дослідження,

об’єкт дослідження.

Розділ 1. Методологічні та методичні засади управління

фінансами комерційних банків

Мета і завдання управління фінансами банку

Стратегічне планування та аналіз доходів , витрат банку

Управління активами і пасивами банку

Розділ 2.Аналіз формування і використання прибутку комерційного

банку

2.1 Аналіз дохідності комерційного банку

2.2 Напрямки зростання доходів банку від здійснення банківських

операцій

2.3 Аналіз руху грошових потоків комерційного банку

2.4 Аналіз використання прибутку комерційних банків

Розділ 3. Актуальні проблеми та шляхи підвищення

ефективності діяльності комерційних банків і їх фінансової стійкості

3.1 Основні тенденції і проблеми в діяльності комерційних банків

України

Шляхи підвищення ефективності діяльності комерційних

банків і їх фінансової стійкості

Розділ 4. Особливості менеджменту охорони праці в банківських

установах

4.1Особливості менеджменту, завдання та функції служби охорони

праці в банківських установах

4.2.Оцінка ефективності заходів з умов праці в банківських
установ

4.3.Заходи щодо поліпшення охорони праці в банківських установах

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

вступ

У теперішній час в Україні відбувається процес становлення
ринкової економіки. Така економіка, на відміну від існуючої
командно-адміністративної, передбачає нові принципи функціонування
господарюючих суб’єктів. Головний серед них — принцип прибуткового
господарювання, досягнення великого прибутку. Дохідність, прибутковість
як принцип означає те, від чого господарюючий суб’єкт не може існувати,
без чого він втрачає зміст своєї економічної діяльності. Цей принцип має
неминучий постійний характер. Відтак прибуток не повинен бути тільки
рушійним мотивом діяльності. Він також є джерелом розвитку як самого
суб’єкта, так і суспільства в цілому.

Комерційний банк як і будь-яке підприємство є таким же самостійним
господарюючим суб’єктом. Мало чим відрізняються і завдання комерційного
банку як підприємства — він вирішує питання, пов’язані із задоволенням
суспільних потреб в своїй продукції і послугах, реалізацією на підставі
отриманого прибутку, соціальних і економічних інтересів як членів його
колективу, так і інтересів власника майна банку. Його відрізняють лише
специфіка діяльності і пов’язані з цим особливості формування і
використання прибутку.

Економічна криза, що відбувається в країні, з граничною ясністю показала
роль банків як опорних пунктів платіжного обороту народного
господарства. Однак на даному етапі розвитку банківської системи
комерційні банки переживають важкі часи становлення. Багато з них
цікавляться не прибутком, а яким чином вистояти та не поповнити ряди
банкрутів. Це зв’язано не тільки з економічною нестабільністю в Україні,
але й з тим, що діяльність банків пов’язана з великим ризиком, яким
необхідно вміло управляти.

Банк можна назвати “лакмусовим папірцем” функціонування народного
господарства в цілому. При сприятливих умовах та нормальних темпах
розвитку народногосподарського комплексу в цілому добре розвиваються і
банківські установи; а у випадку погіршення фінансового стану
підприємств, дефіциту фінансів держави, в сфері фінансово-кредитних
установ з’являються проблеми з вільними грошовими коштами, збільшується
контроль з боку Національного банку та інших державних органів, що
зменшує ініціативу і в кінцевому результаті впливає на наслідки роботи
банківської установи, тобто прибуток. Тому проблеми розвитку банківської
системи — це в першу чергу проблеми розвитку екноміки в цілому.

Вибір даної теми обумовлюється тим, що в сучасних умовах питання
управління фінансами комерційних банків, формування та розподілу
прибутку банків і забезпечення їх стабільності набувають особливої
гостроти та потребують серйозного їх вивчення.

Метою даної роботи є дослідження сучасного стану процесів управління
фінансами комерційних банків України, виявлення основних проблем та
недоліків в діяльності банків та пошук шляхів їх усунення.

Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку
банківської системи України характеризується процесами її становлення та
зміцнення, внаслідок чого відбувається концентрація банківського
капіталу, розширення

мережі банківських установ, видів фінансових послуг, застосовуються нові
методи та прийоми банківського менеджменту, посилюється взаємний зв’язок
і залежність банків один від одного, активно розпочалися процеси
реструктуризації банківської системи.

У зв’язку з цим надзвичайно важливого значення набуває проблема
організації та вдосконалення фінансової роботи в банках, впровадження
засад фінансового менеджменту і, зокрема, формування стійкого механізму
управління фінансами комерційного банку, що базується на управлінні
активами і зобов’язаннями банку, плануванні доходів і видатків, оцінці
фінансових ризиків, притаманних банківській діяльності, а також розробки
заходів щодо їх запобігання.

До останнього часу переважна більшість банків при управлінні фінансами
використовувала здебільшого власні положення та інструктивні матеріали,
які не завжди дозволяли чітко організувати зазначений процес.
Запровадження єдиних стандартів бухгалтерського обліку в банках, а також
розроблені Національним банком України нормативні та інструктивні
матеріали – й положення щодо управління фінансами банку дозволяють
уніфікувати ці процеси та забезпечити їх ефективну реалізацію.

Актуальність обраної теми дослідження визначається необхідністю
системного розв’язання фінансових проблем, що зумовили загострення
ризикових явищ у середовищі комерційних банків України.

Спроби виходу з кризи в межах існуючих фінансових відносин
на базі екстенсивного нарощування традиційних заходів неодмінно призвели
б до розкручування спіралі кризового загострення і наростання збитків.
Зокрема, як збільшення, так і зменшення обсягів кредитування на основі
існуючої економічної бази ще більше ускладнить фінансову ситуацію
банків. З іншого

Боку, заходи традиційної банківської політики, що пов’язана з
підвищенням відсоткових ставок ,унеможливлюють доступ до банківських
послуг і так само ведуть до збитків банків та стагнації виробництва.
Тому виникає необхідність пошуку обґрунтованих шляхів і методів
оптимізації інтересів клієнтів банку, і безпосередньо самого банку, а це
можливо лише на основі нових підходів до управління фінансами
комерційного банку.

Проблеми управління фінансами комерційних банків
активно досліджуються у світовій та вітчизняній науковій літературі.
Серед зарубіжних дослідників різні аспекти цієї проблеми вивчали Е.
Брігман, Л.Галінський, М.Гендерсон, А.Кеовн, Д.Кілл, Д.Мартін, Д.Летті,
Ч.Прассама, К.Редхед, Д.Скопіт, Д.Сінкі, С.Х’юс та інші.

Чимало досліджень у сфері управління фінансами з’явилося останнім часом
і в російській та вітчизняній науці. Можна відмітити праці Ачкасова
А.І., Бєлих Л.П., Бикової Є.В., Єпіфанова А.О., Заруби О.Д., Кандибки
О.М., Масленчикова Ю.С., Науменкової С.В., Поповича В.М., Сало І.В.,
Стоянової О.С., Усоскіна В.М. та багатьох інших теоретиків і практиків
банківської справи.

Ставлячи за мету наукове обґрунтування процесу управління
фінансами комерційного банку, автор виходив, насамперед, із необхідності
формування принципово нового напрямку трансформування банківської
системи на основі постійного відтворення інноваційних процесів,
реформування структури кредитування з метою послідовного заміщення
економічно неспроможних видів діяльності на більш досконалі, підвищення
рівня інтегральної економічної ефективності банківської діяльності та
забезпечення стабільного фінансового стану комерційних банків України.

Метою дипломної роботи є вивчення фінансового стану
комерційних банків та обґрунтування нових підходів щодо управління
фінансами банку в умовах ризикової діяльності.

Відповідно до поставленої мети було визначено такі завдання:

-дослідити особливості розвитку банківської системи України в умовах
економіки перехідного періоду;

– дослідити фінансовий стан комерційних банків України та рівень
законодавчого й нормативного забезпечення банківської діяльності;

– визначити специфіку процесу управління фінансами
комерційного банку на базі встановлення цілей і завдань банківського
менеджменту;

– дослідити вплив рівня управління активами та
зобов’язаннями

-комерційного банку на їх прибутковість і визначити методичні підходи
-щодо оцінки зазначеного процесу;

-обґрунтувати роль бюджетного планування доходів і видатків
у процесі управління фінансами комерційного банку;

– обґрунтувати методологічні засади механізму управління
фінансовими ризиками комерційних банків як складової частини фінансового
менеджменту;

– розробити конкретні рекомендації щодо вдосконалення процесу
управління фінансами комерційного банку на базі управління потоками
фінансової інформації та зниження ступеня впливу фінансових ризиків на
прибутковість банку в сучасних умовах.

Об’єктом дослідження є фінансовий механізм діяльності
комерційних банків.

Предметом дослідження є організація процесу управління
фінансами комерційних банків України.

При виконанні роботи залежно від конкретних цілей і задач використано
методи економічного аналізу та вивчення економічних процесів:
нормативно-розрахунковий, індексний, групувань, експертних оцінок,
багатофакторного аналізу, балансовий, економіко-математичного
моделювання та інші.

Дослідження фінансового стану комерційних банків України
здійснювалося на основі використання методу порівняльного аналізу.
Аналіз впливу відсоткових операцій на процес управління фінансами банку
проведено з використанням балансового, нормативно-розрахункового методу
та методів групувань і багатофакторного аналізу. Вдосконалення процесу
управління фінансами комерційного банку здійснено на основі використання
економіко-математичних методів.

Згідно з цією метою роботи була визначена наступна структура даної
роботи:

Розділ І – розкриває особливості діяльності банку як
суб’єкта підприємницької діяльності, визначає сутність та значення
управління фінансами комерційних банків, а також мету і завдання
управління фінансами банку з наданням стислої характеристики істотним
банківським доходам і витратам.

Розділ ІІ – Розкриває механізм здійснення аналізу прибутку
комерційного банку на прикладі двох умовних банків: банку 1 та банку 2.
Виявляє напрямки зростання доходів банку з їх характеристикою. Також
розглядаються принципи розподілу банківського прибутку, питання вірного
використання прибутку з задоволенням потреб усіх зацікавлених осіб в
прибутку.

Розділ ІІІ — Розглядає сучасний стан банківської системи та
українських комерційних банків зокрема з висвітленням проблем, що
безпосередньо стосуються діяльності комерційних банків на Україні. Також
пропонує напрямки підвищення ефективності діяльності комерційних банків
та їх фінансової стійкості.

На завершенні роботи зроблені висновки в процесі дослідження питання
управління фінансами комерційних банків.

При виконанні даної роботи були використані різні методи економічних
досліджень як загальнонаучні, так і специфічні. До перших відносяться
методи формального і діалектичної логіки, до других — статистичні
методи.

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ
ФІНАНСАМИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

1.1. Мета і завдання управління фінансами банку

Зміни останніх років змусили кардинально переглянути старі підходи
стосовно процесу управління фінансами банку. До недавнього часу
управління фінансами банку не мало особливого значення для фінансових
ринків країн, що розвиваються Процентні ставки фіксувалися владою,
структура фінансових інструментів зазвичай встановлювалася
заздалегідь, фінансові ринки відрізнялися малою глибиною та ступенем
активності, а банкам, окрім Зовнішекономбанку, не дозволялося виконувати
операції з іноземною валютою. Планування було дуже поверхневим, тому що
банки мали обмежену автономію, а бухгалтерський облік не давав
інформації для оцінки прибутковості або достатності капіталу.

На сьогоднішній день, розвитку фінансового ринку України, є реальна
можливість виділення грошово-кредитного ринку (ринок капіталу), ринку
цінних паперів (фондовий ринок) і валютного ринку, на яких
використовуються різні фінансові інструменти. З метою забезпечення
ефективності діяльності зазначених ринків доцільно удосконалити процес
управління фінансами банків, що функціонують на цих ринках як учасники
та посередники. З цього приводу -сьогодні в банківській системі
відбуваються перебудови в галузі фінансової політики та набуття
фінансових навичок особливо в управлінні активами і зобов’язаннями та
портфелями банку. У банках удосконалюється організаційна структура, що
дозволяє чітко розподілити обов’язки щодо фінансового управління та
підвищення якості контролю.

Слід зазначити, що управління фінансами банку значною мірою
зосереджується на управлінні ризиком. При цьому ризик асоціюється з
невизначеністю, остання ж пов’язана з подіями, які важко або неможливо
передбачити.

Для банку основні види ризику пов’язані зі структурою його портфеля,
тобто з набором фінансових активів, в які вкладено ресурсну базу банку.

Найпоширенішими портфельними ризиками є:

кредитний ризик;

ризик ліквідності і платоспроможності;

– ризик втрати прибутковості банку;

– узагальнений підхід щодо ризику втрати фінансової стійкості банку

через систему показників.

Кредитний ризик – це ризик неплатежу за позичками банку, який пов’язаний
із якістю кредитного портфелю. Кредитна діяльність банку – це одне із
основних джерел його доходів та збитків, а кредитні ризики – головна
проблема банків.

Доречно зазначити, що система управління кредитними ризиками повинна
передбачати:

– визначення стратегії кредитної діяльності, тобто правил і
процедуру кредитування;

– забезпечення виконання організаційної структури внутрішнього
контролю за процесом кредитування;

– забезпечення достовірності бухгалтерського обліку та звітності

кредитних операцій. З метою визначення реальної оцінки наданих позичок
банк повинен періодично розглядати та класифікувати свої кредитні
портфелі і створювати відповідно до якості кредитного портфеля резерви
на покриття можливих втрат за позичками.

Слід звернути увагу на суттєву різницю між поняттями ліквідність і
платоспроможність, які здійснюють вплив на процес управління фінансами
комерційного банку. Із класичного визначення категорії ліквідності
випливає, що вона характеризує механізм перетворення фінансових чи
матеріальних активів комерційного банку у грошові кошти з метою
своєчасного виконання зобов’язань [ 33].

Платоспроможність комерційного банку оцінюється шляхом
зіставлення власних коштів банку та його зобов’язань, зважених на
коефіцієнти ризику.

При тимчасових ускладненнях із ліквідністю банк може не
повернути кошти у —встановлений термін/Після поновлення коррахунку банку
його ліквідність відновлюється: банк у змозі повернути кошти і сплатити
штрафи за затримку платежів. При цьому незважаючи на несвоєчасне
виконання зобов’язань, платоспроможність банку залишається сталою.

Крім варіанта “платоспроможність – неліквідність”, можлива така ситуація
“неплатоспроможність – ліквідність”. Вона виникає коли банк, підтримуючи
ліквідність, виконує зобов’язання у належні терміни, залучаючи нові
ресурси у дедалі більших обсягах.

Слід звернути увагу на те, що ситуація “неліквідність
-платоспроможність ” не може тривати довго, бо зобов’язання, зазвичай,
зростають швидше, ніж активи. Неліквідний стан банку призводитиме до
втрати довіри з боку вкладників та кредиторів і може спровокувати
масовий відплив коштів з банківських установ. Якщо банк зуміє відновити
ліквідність у рамках цього періоду, криза ліквідності залишається
тимчасовою. Інакше, він із кризи ліквідності вступає у кризу
неплатоспроможності. Ситуація “ліквідність -неплатоспроможність”
небезпечна, оскільки платоспроможність відновити важче, ніж ліквідність.
Тому, на наш погляд, спиратися в процесі управління

фінансами банком тільки на регулювання ліквідністю і платоспроможністю е
не доцільним. Отожнення процесу управління фінансовим механізмом банку з
прибутковістю хибує однобокістю. Взаємозв’язок понять “управління
фінансами” і “прибутковість” можна розглядати за аналогією вище
наведеного зв’язку ліквідності та платоспроможності. Безумовно, в
довгостроковій перспективі прибутковість банку, яка означає періодично
відновлювальну здатність створювати грошові кошти в результаті
банківської діяльності, є надійним узагальнюючим показником оцінки
ефективності управління фінансами банку. Крім того, стабільний тренд
прибутку є однією із гарантій кредитоспроможності банку та його
здатності вийти із скрутного становища . Позиція Банку Англії щодо цього
питання досить конкретна : ” Достатні надходження необхідні як для
першочергового захисту від збитків, так і як, джерело нового капіталу,
що створює можливості для нарощування бізнесу.

Прибуток банку – це підсумковий показник, але для управління
фінансами банку, важливо, за рахунок яких джерел його отримано, і як цей
прибуток використовується в подальшому. Тобто ознакою процесу управління
фінансами банку є стабільність джерел доходу (у сукупних доходах банку
повинна бути високою частка процентного доходу та комісійних, тоді як
доходи від валютних операцій є непостійними). Досить спірними видаються
твердження, що стійкість процесу управління банком визначається сумою
його прибутку та сплачуваних дивідендів . Високий дивіденд, за усієї
його привабливості для акціонерів, ще не показник високоефективної
діяльності банку. За умов нового вітчизняного податкового законодавства
існуюча суперечність між фінансовим і податковим обліком та методом
виплати дивідендів суттєво ускладнили самі поняття банківського прибутку
та дивідендів. Тому, прибуток слід розглядати з позицій його достатності
для зростання банківського капіталу: раціональніше зберегти його від
надмірного розподілу на споживчі цілі.

Стосовно узагальненого підходу, то його можна
охарактеризувати як спробу визначення поняття управління фінансами банку
у рамках набору показників. Групу коефіцієнтів для оцінки процесу
управління банком формують переважно на основі аналізу джерел його
коштів: залежність від кредитів, розмір власних коштів відносно
залучених, обсяг запозичених коштів. Тобто показники ефективності
процесу управління банком обмежується аналізом пасиву без урахування
змін у активі. Зважаючи на відсутність єдиних нормативних критеріїв щодо
показників, які характеризують процес управління фінансами банку, а
також на їх залежність від галузевих факторів, принципів кредитування,
структури джерел коштів, автори на власний розсуд формують їх перелік і
пріоритетність. Однак сформоване таким чином поняття інтегрального
управління не підтверджується вивіреним і ретельним факторним аналізом.

Наведене више дає змогу сформувати ряд висновків:

– полеміка, яку впродовж тривалого часу ведуть економісти –
науковці, –

це не абстрактний диспут. Вона відображає складність поняття управління
фінансами банку та суперечності щодо визначення його

ефективності;

– неможливо визначити поняття управління фінансами банку без
аналізу

факторів що впливають на цей процес;

– для осмислення поняття управління фінансами банку існуючих

визначень недостатньо , отож доцільно зробити це на основі аналізу

узагальнених факторів;

На наш погляд, вихідними домінантами при формуванні підходів до
визначення поняття управління фінансами банку є:

– стійкість капіталу;

– ресурсна стійкість;

– організаційно – функціональна стійкість.

Слід зазначити, що капітал комерційного банку – це
сукупність внесених засновниками та акціонерами власних коштів, які
зростають у результаті ефективної банківської діяльності в процесі
капіталізації прибутку, а також за рахунок додаткових внесків з боку
учасників банку. Чільна роль капіталу в -і- процесі управління фінансами
банку зумовлена його функціями. По – перше, власний капітал у частині
статутного фонду, сформованою засновниками банку, виступає на першому
етапі в ролі стартових коштів, необхідних для будівництва чи оренди
приміщень, установки банківського обладнання, найму кваліфікованого
персоналу та інших витрат, без яких установа не може розпочати свою
діяльність. У період зростання банку виникає потреба у додатковому
капіталі для розробки й розвитку нових напрямів діяльності, пов’язаних
із розширенням спектра послуг, упровадженням прогресивних технологій
тощо. Залучення додаткового капіталу дає банку змогу посилити власні
позиції на ринку, забезпечувати клієнтів банківськими послугами на
сучасному рівні.

По – перше, власний капітал у частині статутного фонду,
сформованою засновниками банку, виступає на першому етапі в ролі
стартових коштів, необхідних для будівництва чи оренди приміщень,
установки банківського обладнання, найму кваліфікованого персоналу та
інших витрат, без яких установа не може розпочати свою діяльність. У
період зростання банку виникає потреба у додатковому капіталі для
розробки й розвитку нових напрямів діяльності, пов’язаних із розширенням
спектра послуг, упровадженням прогресивних технологій тощо. Залучення
додаткового капіталу дає банку змогу посилити власні позиції на ринку,
забезпечувати клієнтів банківськими послугами на сучасному рівні.

По-друге, величина капіталу забезпечує довіру клієнтів до
банку, переконує вкладників, які прагнуть уникнути ризику при розміщенні
своїх коштів, у можливості їх відшкодування, а потенційних позичальників
– у спроможності установи забезпечити попит на кредитні ресурси.

По – третє, капітал, захищаючи від банкрутства у раз несприятливої
ситуації та непередбачених витрат, виступає своєрідним буфером, який
поглинає збитки від поточної неефективності діяльності банку до
вирішення його керівництвом назрілих проблем.

І нарешті, капітал є досить принциповим регулятором діяльності банку в
довгостроковій перспективі, за допомогою якого органи державного
регулювання задають йому норми економічної поведінки. Встановлюючи
класифіковані розміри капіталу для різних банківських операцій, органи
нагляду зменшують потенційну необхідність регулюючого втручання у
діяльність банків. У США криза кредитне – депозитних установ та
позичкової індустрії значною мірою спричинила недостатність капіталу в
галузі. Банківська криза XIX ст. в Англії призвела до централізації
капіталу, бо головною причиною банкрутства банків були порівняно
невеликі обсяги капіталів .

Слід зазначити, що до елементів власного капіталу належать
резерви на покриття витрат за активними операціями комерційних банків.
Із прагматичних Опозицій збитки за кредитами – нормальне явище у
банківській справі, а | зменшення валового доходу на величину, необхідну
для створення і підтримання резервів на покриття безнадійних боргів, є
засобом урівноваження доходів та витрат. І хоча через неоднорідність
структури резервів їх збільшення на випадок непогашення позик не зовсім
доречно ототожнювати зі зростанням банківського капіталу, наявність
достатнього резервного капіталу має важливе значення для діяльності
банку. Зауважимо, що вітчизняна практика формування резервів перебуває у
процесі становлення. Якщо у Франції налічується вісім класів банківських
операцій, під кожен із яких банки створюють резерви, то в Україні
обов’язковим є лише формування резервів за наданими позиками та за

дебіторською заборгованістю . Тому, вирішення проблеми віднесення
резервів до основного капіталу можливе при запроваджені вимоги про
створення резервів для широкого кола активних операцій банків.

Ресурсна стійкість як важлива складова управління фінансами банку
охоплює, зокрема, такі аспекти:

-зміст і рівень співробітництва банку із суб’єктами ринкової
інфраструктури'(банками, клієнтами тощо);

– ступінь інтегрованості у систему міжбанківських відносин;

– залежність діяльності банку від стану економіки країни в
цілому;

– концентрація вкладів фізичних осіб у загальному обсязі
пасивів банку;

– стабільність поновлення ресурсної бази банку;

– контроль галузевих фінансових потоків;

– обслуговування коштів бюджету.

Під впливом зрушень на макро- та мікро- економічних рівнях,
ситуації на грошово-кредитному ринку, структурних коливань у доходах
юридичних та фізичних осіб і, як наслідок, змін у регулюванні
банківської діяльності, можливості формування ресурсної бази
комерційного банку не залишаються стабільними. На практиці функції
управління пасивами та активами безпосередньо пов’язані між собою. При
цьому структура джерел фінансування має бути адекватною структурі
банківських активів, тобто певні види зобов’язань за розмірами та
строками залучення повинні відповідати елементам активів. Нехтування цим
важливим правилом здебільшого призводить до збільшення затрат на
покриття боргів та збитків за рахунок власного капіталу. Зокрема,
залучення міжбанківських кредитів – найдорожчих ресурсів для банку –
повинно мати цільовий характер, спрямовуватися лише під вже визначену
програму кредитування чи інвестицій. Якщо ж міжбанківські кредити
використовуються для поповнення кореспондентських рахунків з метою
виконання зобов’язань перед клієнтами, це веде до зростання витрат та
ставить під загрозу миттєву ліквідність банку. З другого боку, деякі
вітчизняні банки збільшували свій прибуток саме шляхом надання
короткострокових міжбанківських кредитів. Однак такий спосіб підвищення
дохідності доцільний лише за стабільної тенденції до зростання залишків
коштів на поточних рахунках клієнтів
та розширення депозитної бази банку. Тому, підтримання постійного
балансу між потребами в ресурсах і можливостями їх придбання за
принципом достатності (обсяг мобілізованих на грошово-кредитному ринку
коштів повинен бути не меншим, але, й не більшим, ніж потрібно для
розміщення коштів у найприбутковіших операціях) є важливою умовою
забезпечення процесу управління фінансами банку.

Інший напрямок оптимізації структури пасивів балансу банку пов’язаний із
якісним удосконаленням уже існуючих видів обслуговування і пошуком
варіантів модифікації продуктів та послуг, які б не лише задовольняли
потреби клієнтів, а й сприяли освоєнню нових сегментів ринку банківських
продуктів та послуг. При цьому управління зобов’язаннями ускладнюється
обмеженим вибором і розміром боргових інструментів, які банк може
успішно розмістити серед вкладників та кредиторів у будь-який час. До
того ж управління активами і встановлення плати за користування
ресурсами обмежуються вимогами щодо ліквідності та кредитного ризику, а
також ціновою конкуренцією з боку інших банків. Важливе практичне
значення має спрямованість менеджменту на підтримання структури пасивів,
за якої забезпечується таке співвідношення власних та запозичених
джерел коштів, яке дає змогу збільшити прибуток банку, що свідчить про
ефективний механізм управління фінансами.

Організаційно-функціональна стійкість комерційного банку – це
адекватність структури банку обраній стратегії розвитку та ринковій
кон’юнктурі. Передусім вона визначається структурно-функціональними
нормами, які регламентують усі аспекти діяльності банку. Аналіз навіть
очевидної структурної суперечності між спеціалізацією та
універсалізацією окреслює низку складно підлеглих явищ, обумовлених
унікальністю такого складного соціально-економічного об’єкта, як
комерційний банк .

Хоча поняття “система” широко використовується практично в
усіх наукових дисциплінах і має багато визначень, у рамках нашого
дослідження під системою, слід розглядати цілісну та обмежену
середовищем сукупність взаємопов’язаних елементів. Поняття системи
поширюється також на всі— складові процесу управління фінансами банку
(ресурсну та стійкість капіталу). По-перше, стосовно
організаційно-функціональної стійкості банку поняття системи охоплює
ширше коло взаємозв’язків між її факторами. По-друге, саме у площині
цієї складової процесу управління фінансами банку проявляється
найвиразніше.

Комерційний банк можна розглядати як систему управління, що трансформує
ресурси та ризики зовнішнього середовища. Причому у діяльності банку
проявляється його подвійна соціально-економічна природа: це не лише
самостійний фінансово-господарський суб’єкт, діяльність якого
орієнтована на отримання прибутку від послуг, що надаються, а й
кредитний інститут, ключовий елемент інфраструктури фінансово-кредитного
сектора економіки. Роль комерційного банку як соціального інституту, на
відміну від інших комерційних структур, слід розглядати з позиції його
соціально-вартісного виміру.

Визначення сукупності складових такої системи становить процес
дезінтеграції вказаної системи за особливими ознаками, а саме:

1) за видами операцій;

2) за видами ресурсів;

3) за регіонами;

4) за організаційними підрозділами банку;

5) за складом учасників банку;

6) за центрами прийняття рішень з відповідних питань.

Отже, залежно від аспекту розгляду функціонування комерційного
банку його склад можна визначити по-різному. Комерційний банк – це
своєрідна складна система, елементи якої тісно пов’язані структурними
взаємозв’язками і трансформаційними процесами. При цьому між складовими
системи може існувати кілька взаємозв’язків. Однак, це лише суто
банківські, внутрішні складові. Зовнішнє середовище комерційного банку –
це динамічна система, що має у своєму складі сукупність органів, норм,
відносин, які взаємодіють., між собою. Ринковий механізм господарювання
охоплює сьогодні значну частину вітчизняної економіки, в тому числі її
фінансовий сектор та банківську систему. Водночас друга частина
економіки країни продовжує діяти за адміністративно-господарськими
принципами. Отже, у зовнішньому середовищі можна виділити такі складові:
ринкові відносини, адміністративно-командний вплив та інституційне
оточення.

Очевидно, сьогоденне зовнішнє середовище комерційного
банку однозначно неможливо віднести до конкретного типу. Процес
послаблення характерних особливостей адміністративно-командного впливу
та посилення його ролі альтернативних ринкових елементів, окрім
позитивних результатів, має й ї негативні зростання нестабільності,
ризиків у діяльності, ймовірності банкрутства тощо. Крім того,
зберігається імперативний характер впливу держави та її органів на
діяльність комерційних банків. Середні за розмірами комерційні банки
практично не в змозі впливати на економічне оточення; лише великі банки,
їх керівництво здатні впливати навіть на економічну політику уряду. Тому
взаємовідносини комерційного банку із зовнішнім середовищем доцільно
характеризувати як цілеспрямований вплив на нього з боку держави та її
органів шляхом прийняття законів і встановлення економічних нормативів,
обов’язкових для виконання комерційним банком, що істотно впливає на
його діяльність.

Таким чином, центральною проблемою функціонування комерційного банку – є
проблема забезпечення стійкого механізму управління фінансами банку,
тобто здатності виконувати свої функції з максимальною ефективністю та
мінімальним ризиком, витримуючи зовнішній вплив.

У широкому розумінні управління фінансами банку передбачає спроможність
певної системи виконати свої функції попри вплив зовнішніх та внутрішніх
факторів. Управління – складне поняття, що інтегрує в собі різні
складові та базується на кількох детермінантах:

– стабільності діяльності;

стійкості проти факторів впливу;

життєздатності – спроможності відновити свої функції після потрясінь.
Межі поняття “управління фінансами банку” об’єктивно зумовлені
середовищем його вжитку і комерційний банк – це система трансформації
ресурсів і ризиків. Його складові повинні діяти скоординовано: синхронно
– як єдина система заходів у сфері грошей та кредиту, спрямованих на
ефективне виконання установою своїх функцій та вирішення завдань
ближньої та далекої перспективи.

Таким чином, на наш погляд, управління фінансами банку – це
динамічна інтегральна характеристика спроможності банку як системи
трансформування ресурсів та ризиків повноцінно (з максимальною
ефективністю та мінімальним ризиком) виконувати свої функції, витримуючи
вплив факторів зовнішнього та внутрішнього середовища.

Слід зазначити, що процес управління фінансами банку більш
детальніше доцільно розглядати через цілі та функції управління. З цього
приводу цілі можна подати за наступною схемою . Стосовно функцій
управління фінансами банку, слід зазначити, що у науковій літературі
немає чіткого та обґрунтованого аналізу поняття “функція управління”. 3
нашої точки зору, кожна функція є сукупністю специфічних дій та
операцій, а управлінська діяльність – системою послідовно виконуваних
функцій. З цього погляду, при управлінні фінансами комерційного банку
доцільно виділити такі функції як планування, організація, мотивація
діяльності та контроль.

Ефективне планування є одним із найважливіших факторів
стабільного функціонування банківської системи. Процесом планування
передбачається розробка як поточних питань, так і довгострокових
стратегічних цілей. Він починається зі складання прогностичного
плану загальної концепції банку. Планом визначаються орієнтири, критерії
за якими оцінюватимуться ділові успіхи та загальні результати
діяльності. Планування діяльності банку – це певна політика управління
фінансами банку. Нею визначається, якою має бути банківська практика,
які види ризиків і які їх рівні прийняті для даної фінансово-кредитної
установи. Слід зазначити, що функція планування передбачає виділення
декількох ^рівнів управлінських рішень, які спричиняють вагому дію на
фінансові й управлінські рішення:

Політика управління кредитуванням – традиційна галузь банківського
бізнесу. З одного боку, кредитні операції є вагомим джерелом доходів та
активів банку, а за другого – найбільшим джерелом ризиків. Практика
діяльності банків свідчить, що ефективне управління кредитним портфелем
сприяє мінімізації ризиків і зростанню прибутковості позичкових
операцій.

Політика управління активами й пасивами здійснюється з метою
визначення оптимального рівня доброякісних доходів банку, підтримки
адекватної ліквідності, задоволення потреби в готівці. Отже, ефективне
управління фондами є надзвичайно важливим аспектом політики управління.
.Це особливо актуально в наш час, коли внаслідок швидких змін в
економіці зростає нестабільність ресурсів і ринкових ставок. Управлінням
фондами передбачає встановлення відповідних параметрів доходу,
максимально допустимих рівнів відсоткових ризиків, концентрації пасивів,
накопичення специфічних ресурсів, а також визначення допустимого
співвідношення власних та залучених коштів банку.

Інвестиційна політика банку здійснюється з метою забезпеченості
ліквідності та розумної рентабельності при мінімальному ризику банку.
Такою політикою визначаються прибутковість, якість, кількість і
структура термінів погашення цінних паперів, запропонованих до купівлі;
спрямованість диверсифікації ризиків за ними. При цьому зважуються
законодавчі обмеження щодо видів цінних паперів, які банком дозволено
купувати. З цього приводу, слід зазначити, що рада банку зобов’язана
періодично ревізувати інвестиційний портфель, щоб мати впевненість у
тому, що рівень ризику залишається допустимим і відповідає встановленим
стандартам. Таким чином, функція планування проявляється в політиці
керівництва банку і має бути спрямована на одержання прибутку і
підвищення надійності банківської установи і водночас врахування її
можливостей: матеріальних, організаційно господарських, людських.

Слід зазначити, що розглядаючи функцію організації, необхідно
мати на увазі, що у даному випадку організація розглядається не як
структура, а як етап управлінської діяльності, процес налагодження усієї
роботи банку. Управлінська діяльність комерційного банку – це, по суті,
управління людським фактором та управління фінансовою інформацією.
Зважаючи на це, доцільно розглянути внутрішню організацію банку.
Комерційні банки переважно становлять акціонерні компанії, де головним
органом управління є загальні збори акціонерів. Вони приймають
найважливіші рішення – обирають раду директорів, затверджують статут,
річні баланси та звіти, напрями та цілі фінансової політики банку.
Водночас практика роботи комерційних банків дає підстави стверджувати,
що учасники зборів акціонерів, зазвичай, мають неповну інформацію щодо
поточних справ банку і почасти приймають рішення, пропоновані радою
директорів, формально. Здебільшого це не призводить до негативних
наслідків до часу фінансової стабільності діяльності банку та коли
виникає проблема, дрібні власники акцій починають поводитися неадекватно
і можуть своїми діями підірвати авторитет банку; основні питання
діяльності банку вирішує рада банку. Вона контролює основні напрями його
розвитку; визначає параметри бізнесу; наймає фінансових менеджерів і
розробляє політику, в рамках якої вони працюють проводить моніторинг
операцій банку. На ефективність діяльності ради директорів відчутно
впливають такі фактори, як кількість і якість її складу. При цьому
стандартів щодо кількісного складу, звичайно, не існує. Зазвичай, до
ради банку входить щонайменше п’ять і щонайбільше двадцять директорів.
Причому більша кількість не завжди є запорукою ефективної діяльності.
Тому, значну роль відбиває чинник якісного складу ради. Практика
свідчить, що частина членів ради одночасно має бути службовцями,
менеджерами банку або головними його акціонерами. Однак у її складі
доцільно мати також позаштатних спеціалістів з метою об’єктивності
оцінки фінансової роботи банку. Виконуючи свої зобов’язання перед
акціонерами, рада банку повинна забезпечити компетентність
менеджменту, користуючись системою внутрішнього контролю та діючими
законами і правилами, здійснювати постійний нагляд за операціями,
контроль за ефективністю роботи банку. З цього приводу доцільно виділити
принципи її формування:

урахування стратегії розвитку банку, вибір ним місця у банківській
системі на тривалу перспективу;

урахування перспектив розвитку мережі та експансії банку;

формування правил розмежування функціональних компетенцій;

урахування кваліфікаційних вимог щодо співробітників банку. Перелічені
фактори впливають на рівень внутрішньої організації банку, формують
ієрархію його управління. Вони обумовлюються масштабами операцій банку,
розгалуженістю його мережі, універсальністю або спеціалізацією
діяльності, професійним рівнем і практичним досвідом роботи працівників
банку, що в свою чергу впливає на процес управління фінансами банку.
Функція мотивації – це система спонукальних сил, які сприяють виконанню
певних завдань і досягненню поставленої мети. Поняття використовується
для пояснення послідовності поведінкових дій, спрямованих на досягнення
певної мети, яка може змінюватися залежно від різних обставин і
ситуацій. У даному випадку мова йдеться про розробку в банку особливої
стратеги заохочення та стимулювання компетентних керівників і
банківського персоналу від яких залежить рівень прибутковості,
фінансової стійкості банку. При цьому стратегією повинні враховуватися
закономірності як зовнішньої, так і внутрішньої мотивації і діяльності,
тобто сукупність заходів стимулювання має налічувати матеріальні і
моральні фактори, максимально відповідати специфіці даного банку, його
операціям і бізнес-плану. Головне завдання керівництва банку в
зазначеному контексті полягає у тому, щоб активізувати” —внутрішні
спонуки співробітників банку до активної трудової діяльності. Основними
з них є зацікавленість у роботі, потреба в активній діяльності,
атмосфера позитивної мотивації у трудовому колективі.

Функція конторою націлена на контроль за розумним .веденням
банківського бізнесу з метою отримання прибутку. При цьому важливе
значення має не лише обсяг прибутку, а і також його якість. Якісні
прибутки – це якісні активи; стабільні кредитні ресурси, добре
контрольовані видатки, розумна практика управління ресурсами та
активами, знання ринків, що обслуговуються.

Управлінською діяльністю передбачається створення ефективної
системи внутрішнього контролю за повсякденними операціями з метою
захисту активів, забезпечення точності і надійності інформації,
адекватності практичних операцій політиці банку, законодавству,
нормативним документам, а також – удосконалення управлінської
діяльності. При цьому, здійснення ефективного контролю можна досягти за
допомогою програми аудиту, якою передбачено поточний контроль та
періодичну ревізію всіх аспектів банківських операцій Таким чином, усі
функції управлінської діяльності комерційного банку однаково важливі і
становлять одне ціле. Усунення однієї з них призводить до порушення
процесу управління фінансами банку і знищення основних цілей банку –
максимізації прибутку при мінімальному впливу банківських ризиків.

1.2. Стратегічне планування та аналіз доходів, витрат банку

В умовах нестабільності в розвитку банківської системи України, процес
планування доходів і видатків виступає ключовою ланкою при формуванні
стійкої технології управління фінансами банку.

Слід зазначити, що світова банківська індустрія стикнулася з процесом
планування зовсім недавно. Воно прийшло в банк у 1960-ті роки у період
чисельних змін, котрі значно ускладнили діяльність банків і посилили
конкуренцію в банківській діяльності. У ті часи банки, по-перше, почали

виходити на міжнародну арену з власним портфелем банківських послуг,
тобто

підняли конкуренцію на міжнародний рівень. По-друге, нові фінансові
ринки

значно змінили характер фінансування у банках і корпораціях. По-третє,

замість регулюючого процесу впровадження банківських продуктів на ринок
фінансових послуг, банки почали диверсифікувати свою продукцію і види
послуг. По-четверте, фінансові послуги почали пропонувати, крім банків,
небанківські установи/посилюючи конкуренцію. По-п’яте в банках
розпочалася глобальна комп’ютеризація .

Тому, тенденції, які підштовхнули банки до планування, сьогодні
притаманні багатьом фінансовим ринкам. Імовірно, вони стануть ще
інтенсивнішими з розвитком фінансової лібералізації, до якої вдаються
все більше країн. У цьому випадку, банки на таких ринках будуть змушені
розвивати природні конкурентні стратегії і планувати їх реалізацію, з
метою збереження за собою ролі ефективного посередника, зберегти
фінансову життєздатність або досягти її.

Якщо розглядати процес планування у банках України, то слід зазначити,
що українська банківська система розвивалася під впливом кількох
чинників (1995-1999 роки). З одного боку, стрімко знизилася
прибутковість вкладень за основними видами активних операцій. З другого
– значно стали жорсткішими умови проведення пасивних операцій:
подорожчали залучені кошти, — зменшилися можливості щодо їх
використання. Якісно змінилися основні умови і загальне економічне
середовище діяльності комерційних банків. Відтак, значно знизилася
прибутковість операцій на основних ринках, рентабельність фінансових
інструментів і схем, що використовувалися, звузилося коло контрагентів і
клієнтська база, посилилося регулювання з боку держави .

В зазначених умовах більшість банків, виявилася абсолютно не
готовими до нових умов функціонування, внаслідок чого витрати стали
перевищувати Прибутки. До збиткової діяльності спричинилася відсутність
управління активами і структурою залучених ресурсів. Це проявилося в
тому, що величина

витрат за ресурсами не була узгоджена з падаючим оборотом і прибутком,
який скорочується разом із ним. Зазначені чинники, викликали
необхідність розробки і впровадження системи фінансового планування, що
насамперед означає управління прибутковістю, побудоване на економічній
моделі банку, основою якої є облік майбутнього потоку готівки.

На нашу думку, процес фінансового планування полягає у
визначенні певних обсягів доходів і витрат з метою отримання додаткового
прибутку за існуючого портфелю банківських послуг. Приріст прибутку
визначає підвищення цінності банку, тобто процес фінансового управління.
Ідеальною для банку, природно, буде ситуація, коли прибутки, що
плануються, Зростатимуть одночасно зі скороченням витрат і при цьому
дотримуватимуться вимоги щодо якості послуг, продуктивності праці тощо.

У міжнародній практиці система планування поділяється на
стратегічне (3-5 років), тактичне (2-3 роки) та оперативне (1 рік)
планування . .Практика українських банків стверджує, що на ринках, які
розвиваються, де ситуація змінюється, досить складно планувати
діяльність банку на значні проміжки часу (понад один рік). При цьому,
слід виділити основні чинники, які спонукають складати план на
нетривалий проміжок часу:

1. Нестабільність економічних процесів розвитку держави. – – 2,
План розвитку держави загалом відбивається в річному бюджеті, в ” який
протягом бюджетного року вносяться значні зміни.

3. Часті зміни та вдосконалення протягом року законодавчої бази, зокрема
податкового законодавства.

4. Умови роботи банківської системи, які постійно змінюються внаслідок
надто вираженої регулюючої функції Національного банку України, що
змушує банки досить часто переорієнтовувати свою діяльність на ринку.

З огляду на зазначене вище доходимо висновку, що процес планування
банківської діяльності України обмежується одним роком. Отже, план на
рік і буде для банку стратегічним планом розвитку. Крім того, в умовах
швидко

змінюваного середовища нівелюється різниця між стратегічним і тактичним
плануванням, тобто в умовах функціонування вітчизняних банків їх можна

об’єднати і саме виділити два види планування: стратегічне (тактичне) та
оперативне.

Слід зазначити, що планування у банку має бути деталізованим у розрізі
кожного організаційного рівня банку. При цьому доцільно виділити три
рівні планування: банк у цілому, рівень підрозділів,
функціонально-операційний рівень. Усі рівні планування тісно пов’язані,
тому найменші зміни на будь-якому з них одразу позначаються на інших .

Слід зазначити, що планування на різних рівнях не можна розглядати
відокремлено. Плани, що складаються на рівні банку, слугують базою для
планування на рівні підрозділів, що в свою чергу впливає на процес
розробки

інтегрованої банківської стратегії. При цьому, структура банківської
організації може впливати на зміни в ринковій стратегії на
функціонально-операційному рівні.

Звертаємо увагу на те, що виділення трьох рівнів планування є дещо
умовним, оскільки плани, які розробляються на рівні підрозділів, вже
орієнтовані на розробку стратегії щодо операцій, здійснюваних тією чи
іншою структурною одиницею банку. Крім того, не всі банки володіють
розгалуженою мережею підрозділів. У цьому разі логічно говорити лише про
планування на рівні операцій.

Одним із основних завдань планування є якомога ефективніший
розподіл у ресурсів. Плани допомагають розподіляти дії щодо використання
ресурсів у напрямках, які, на думку керівництва, сприяють досягненню
стратегічних цілей і завдань. Однак у них зазвичай залишаються
невирішеними фундаментальні питання: які ресурси і як саме слід
використовувати їх для досягнення цілей. З нашої точки зору, зазначену
проблему можна вирішити за допомогою бюджетування, яке допомагає
найефективніше розподілити наявні ресурси. Продуктом бюджетування є
бюджет, який уявляє собою план майбутніх операцій, виражений у
кількісних вимірах. Отже, бюджетування – це процес планування майбутніх
операцій банку та оформлення його результатів у вигляді бюджету.

До основних цілей бюджетування слід віднести:

періодичне планування;

забезпечення координації, кооперації і комунікації;

– кількісне обґрунтування менеджерами їхніх планів;

осмислення витрат, пов’язаних із діяльністю банку;

створення засал для оцінки та контролю виконання

– орієнтація працівників на досягнення мети банку.

Розробка бюджетів забезпечує постійне планування операцій банку, дає
змогу передбачити майбутні проблеми та знайти кращий шлях для досягнення
стратегічної мети.

В цілому, процес бюджетування може здійснюватися як вертикально,
так і горизонтально. Вертикальне бюджетування – це складання бюджету за
кожним із напрямків діяльності або операціями в цілому по банку на
основі аналогічних бюджетів філій .

Горизонтальне бюджетування – це складання зведеного бюджету
банку на основні бюджетів філій

Складання зведеного бюджету на основі бюджетів філій має як
певні переваги, так і недоліки. Переваги полягають в тому, що прогнозні
показники бюджету можна безпосередньо порівнювати з фактичними даними
фінансового обліку. Але горизонтальна побудова бюджету не дозволяє в
певній мірі аналізувати діяльність і прибутковість окремих бізнесів
банку.

В зв’язку з цим, для більш детального аналізу ефективності
банківських бізнесів доцільно впроваджувати матричне бюджетування в
розрізі банківських продуктів , такий підхід дозволить визначати
доходність кожного банківського бізнесу, що дасть змогу приймати; .більш
обґрунтовані управлінські рішення щодо їх подальшого розвитку.

З огляду на вище зазначене, доходимо до висновку, що процес складання
бюджету доцільно розділити на чотири етапи:

1. Оголошення вищим керівництвом загальних цілей банку.

2. Підготовка планів відділами та структурними підрозділами.

3. Аналіз та перевірка керівництвом пропозицій за планом, після чого
структурні підрозділи коригують свої плани відповідно до його
рекомендацій.

4. Затвердження бюджетів.

Перший етап передбачає визначення стратегічних цілей і завдань банку у
бізнес-плані. У загальному вигляді зазначені цілі і завдання можуть
вміщувати в себе:

– диференціацію кредитного портфелю банку за клієнтами, які
представляють великий і середній бізнес;

– розробку програми вексельного кредитування та операції за вексельним
оборотом;

збільшення вільних залишків на поточних рахунках клієнтів за рахунок
розширення клієнтної бази;

розширення участі банку в міжнародних платіжних системах

-участь у програмах іноземних банків і міжнародних
фінансово-кредитних інститутів із розвитку малого і середнього бізнесу;

– перед експортне фінансування підприємств-експортерів у рахунок
кредитних ліній, відкритих закордонними банками під гарантію
комерційного банку.

У бізнес-плані також повинні бути окреслені пріоритетні для
банку галузі, напрями розвитку таких операцій, як кредитування, операції
з цінними паперами, проектне фінансування, лізинг.

Після того, як у бізнес-плані викладено стратегічні цілі,
завдання банку, які доводять до структурних підрозділів, переходять до
складання бюджету

банку на плановий рік.

Другий етап повинен передбачати розробку у банку “Порядку
складання бюджету, його затвердження, доведення до структурних
підрозділів банку і контроль його виконання”, а також розробку форм,
згідно з якими складається бюджет банку. При цьому, бюджет банку та
його структурних підрозділів складають на рік із розподілом на
квартали.

Відправним пунктом бюджетування є планування операцій, тобто їх обсягу
і ціни, філіями і структурними підрозділами центрального офісу. Обсяг
операцій планують на основі фактичних даних з урахуванням стратегічних
цілей і завдань, зазначених у бізнес-плані; цінові показники за
операціями планують на основі макроекономічних прогнозів. На базі цих
даних розраховують планові прибутки та річні витрати за усіма
операціями.

Слід зазначити, що обсяги операцій, що плануються, є основою для
складання планової структури балансу, який дає змогу визначити потребу
філій в ресурсах і розподілити їх із метою здійснення запланованих
активних операцій. Планові прибутки та витрати за операціями слугують
базою для формування звіту про прибутки та збитки, а також для
визначення величини витрат на утримання банку. За місяць до початку року
всі філії банку повинні подати свої бізнес-плани та бюджети на розгляд у
центральний офіс.

Третій етап бюджетування, на наш погляд повинен будуватися на
матричній системі складання бюджету. Це означає, що проекти бюджетів
філій розглядаються як в аспекті структурної одиниці, так і за кожним
напрямом д бізнесу.

Проекти бюджетів, подані філіями, розглядають і уточнюють
відповідні служби центрального офісу. В свою чергу, філії, врахувавши
висновки та зауваження структурних підрозділів центрального
офісу, надають відкоригований проект бюджету фінансовому управлінню.
Зазначені плани надають також і структурні підрозділи центрального
офісу.

Після узагальнення проектів бюджетних філій та планів структурних
підрозділів центрального офісу проект бюджету
повинен бути розглянутий

фінансовим комітетом банку. Якщо немає зауважень, його виносять на
розгляд правління та загальних зборів учасників.

На наш погляд, річний бюджет банку повинен мати наступну структуру:

– обсяги запланованих операцій та їхню вартість;

– планову структуру балансу,

– план прибутків і збитків;

– планові витрати на утримання банку;

– планові економічні нормативи діяльності.

Затверджені бюджети філій і підрозділів центрального офісу доводяться до
них у вигляді директивного завдання.

Однак на практиці можливі відхилення, тобто різниця між бюджетними і
фактичними показниками. З метою своєчасного виявлення відхилень і
відповідно відреагування на них, необхідно здійснювати контроль
виконання бюджету. Існує три основних види контролю: попередній,
поточний і заключний. За формою здійснення вони схожі, оскільки мають
одну й ту ж мету: сприяти зближенню фактичних результатів із плановими.
Розрізняються вони лише за терміном здійснення.

Найважливішим засобом попереднього контролю в банку доцільно
вважати бюджет, за допомогою якого також здійснюється функція
планування. Він є механізмом попереднього контролю в тому значенні, що
дає впевненість:

у разі потреби банк матиме необхідні кошти. Оскільки в бюджеті
встановлено граничні значення витрат, це не дозволяє тому чи іншому
структурному підрозділу або в цілому банку повністю вичерпати свої
кошти.

Як випливає з назви, поточний контроль здійснюють безпосередньо в ході
здійснення операцій. Регулярна перевірка виконання бюджету, обговорення
проблем і пропозицій щодо удосконалення роботи дає змогу уникнути
відхилень від намічених планів. При цьому, поточний контроль виконання
бюджету повинен здійснюватися щодня (контроль витрат, які впливають на
фінансовий результат) та щомісяця (контроль виконання планових
показників прибутків і витрат за місяць). При поточному контролі
доцільно використовувати зворотний зв’язок у ході проведення операцій.
Це здійснюється з метою вирішення проблеми на ранньому етапі.

У рамках заключного контролю зворотний зв’язок використовується після
виконання операцій, тобто, одразу після завершення операцій або через
певний проміжок часу фактично отримані результати порівнюють із
плановими. Хоча заключний контроль здійснюється дещо запізно, щоб
відреагувати на проблеми під час їх виникнення, однак він виконує дві
важливі функції. Одна з них полягає в тому, що заключний контроль дає
керівництву банку інформацію, необхідну для планування аналогічних
операцій у майбутньому. Наприкінці кожного кварталу порівнюються
результати фактичного виконання бюджету з плановими показниками. З
урахуванням фактичних даних коригують плани на наступний квартал.

Друга функція заключного контролю полягає у сприянні мотивації
діяльності працівників банку. Якщо керівництво організації зв’язує
мотиваційні винагороди з досягненням певного рівня результативності, то
вочевидь фактично досягнута результативність повинна вимірюватися точно
й об’єктивно.

3 огляду на вище викладене, на наш погляд, доцільно розглянути:

структуру доходів і витрат на базі якої здійснюється бюджетування банку.
Стандартизовану структуру доходів та витрат банківської установи
відображає форма №2 “Звіт про фінансові результати”. Проте у щоденній
практиці банки, зазвичай, користуються дещо спрощеним її варіантом, яку
з нашого погляду можна назвати робочою структурою.

Якщо розглядати динаміку доходів і витрат комерційних банків
України, то слід зазначити, що загальний дохід банків України у 2003
році дорівнював 6923 млн. грн., витрати (без податку на прибуток) – 6149
млн. грн. Податок на прибуток, консолідовано сплачений усіма банками до
бюджету, становив 261 млн. грн..

Розглянемо більш детальніше структуру .доходів і витрат
банківського сектора економіки другого рівня за 2003 – 2004-рр.

Загально відомо, що прибуток банку – це різниця між валовими
доходами і валовими витратами, а чистий прибуток – залишкова частина
прибутку після сплати податку на прибуток (30%). При цьому, зазвичай
фактичний прибуток відрізняється від обсягу чистого прибутку. Чинними
нормативними актами передбачено: нараховані доходи, нараховані
витрати, а прибуток розраховується відповідно до різниці зазначених
показників. Різниця між двома методиками розрахунку прибутку міститься
у тому, що нараховані витрати, зазвичай, дорівнюють фактичним. Тобто
якщо банк комусь щось повинен заплатити, він обов’язково це зробить.
Проте, нараховані доходи здебільшого перевищують фактично отримані,
оскільки не всі позичальники своєчасно сплачують проценти за кредитами,
крім того проценти нараховуються щомісяця, а сплачуються лише двічі на
рік. Тому часто виникають ситуації, коли нараховані банком доходи і
нараховані та здійснені витрати не тотожні, оскільки усіх нарахованих
доходів не одержано.

Слід зазначити, що згідно з чинним законодавством банки
зобов’язані платити податок на прибуток, виходячи з нарахованих доходів,
за винятком доходів за цінними паперами, які згідно з податковим
законодавством враховуються за касовим методом. Це збільшує податкові
надходження держави, але негативно впливає на рентабельність банківської
діяльності.

Аналіз дворічних даних, консолідованих за усіма комерційними банками
свідчить, що рентабельність активів банківських операцій за 2003 рік
дорівнює 8,5%, а за 2004 рік – 8%, тобто впродовж останнього часу вона
знижувалася. Зазначена тенденція викликана тим, що склалася ситуація
переливання капіталу, тобто, І якщо в економіці немає штучних бар’єрів,
то грошові потоки неодмінно перетікають у галузі, які характеризуються
високою прибутковістю.

Слід зазначити, що ключовим елементом аналізу передбачених витрат
капіталу є визначення мінімально припустимого рівня прибутковості за
даною пропозицією про витрати і необхідний послідовний норматив, щоб
забезпечити можливість для керівництва оцінити різні варіанти планування
на співставленій основі. Ці процедури необхідні і тому, що банківські
установи мають обмежену можливість фінансування нових капітальних
витрат, тому запропоновані проекти повинні бути ранжовані, щоб
забезпечити існування капіталу і в першу чергу того, що має для банку
найбільшу економічну вигоду. До методів ранжу пропозицій про
інвестування належить: окупність, чиста поточна вартість і внутрішня
ставка доходу.

Метод окупності передбачає, що період окупності складає кількість років,
необхідних для покриття початкових інвестицій капіталу банку. Це
спрощений підхід до ранжування проектів, запропонованих інвестицій,
оскільки не враховується ні рух грошових коштів після окупності, не їх
вартість. Однак, це ефективний підхід при оцінці звичайних чи
повторюваних проектів, таких як перебудова приміщень або оновлення парку
обладнання.

Метод чистої поточної вартості визначає чисту поточну вартість майбутніх
потоків грошових коштів при певній вартості банківського капіталу.
Початкові інвестиції віднімаються із цієї поточної вартості проекту.
Якщо чиста поточна вартість позитивна, проект включається в список
прийнятих проектів і навпаки. В цьому методі компенсуються недоліки
методу окупності, але надійність аналізу залежить від надійності оцінки
майбутніх потоків грошових коштів, точно так, як і для методу
внутрішньої ставки дохідності.

Метод внутрішньої ставки дохідності є варіацією методу чистої поточної
вартості. Суть його міститься в обчисленні процентної ставки, яка
прирівнює поточну вартість передбачених майбутніх потоків грошових
коштів за даним проектом до початкових витрат на проект. В методі чистої
поточної вартості процентна ставка визначаються математично. Процентна
ставка, визначена таким чином може бути вищою або нижчою від банківської
вартості капіталу., Таким чином, в цьому методі використовується повний
або мінімально допустимий дохід, визначений службою управління
фінансами, який дорівнює мінімально допустимому рівню доходу від даного
проекту. Зазвичай мінімальний рівень доходу являє собою або фактичний,
або бажаний дохід на власний капітал банку.

Слід звернути увагу на те, що основною метою при виборі методу,
використаного в стратегічному плануванні, є кількісний вираз очікуваної
вигоди і витрат по запропонованому для інвестування проекту.

Основною метою комерційного банку є максимальна вигода при мінімальному
ризикові. Зазвичай, ці величини є обернено пропорційними. Щоб
збалансувати зазначені операції, комерційний банк повинен здійснювати
розрахунки на основі зібраної інформації.

Перш за все оцінюється кредитний потенціал банку, так як кредитні

Операції у портфелі активних операцій складають до 50% .Завдання банку
полягає у мобілізації більшої кількості грошових коштів та їх розміщенні
у найбільш прибуткові активи. Але не вся сукупність мобілізованих у
банках коштів вільна для здійснення активних операцій. Зазначена
обставина породжує поняття кредитного потенціалу комерційного банку, яке
економічно обумовлено рядом об’єктивних чинників:

– загальний обсяг мобілізованих ним коштів;

– структура і стабільність джерел кредитного потенціалу;

– рівень обов’язкових резервів, встановлених Національним
банком

України;

– режим користування обов’язковими резервами з метою
підтримки

поточної ліквідності банків;

– загальна сума і структура зобов’язань комерційного банку.

Слід зазначити, що усі джерела кредитного потенціалу поділяються на
власні і запозичені кошти банків та складаються з короткотермінових та
довгострокових. Його доцільно розподіляти за рівнем стабільності –
повністю -стабільні; власні кошти банку, кошти депоновані на строк,
кредитні кошти, які отримані від інших банків; стабільні кошти – усі
депоновані кошти комерційних банків; не стабільні кошти – грошові кошти.

Комерційний банк може видавати означену суму кредиту на більш довгі
терміни, ніж строк відтворення коштів кредитного потенціалу, оскільки
депоненти використовують їх з різною динамікою. Цей процес доцільно
називати трансформацією кредитного потенціалу і він виступає одним із
чинників загострення проблеми ліквідності комерційного банку.

При оцінці кредитного потенціалу банку, важливим є підходи щодо
оцінки кредитоспроможності позичальника як чинника своєчасного
повернення кредиту. З цього приводу слід зазначити, що систему оцінки
фінансового стану позичальника доцільно розглядати на базі кількісних
та якісних показників. За допомогою якісних оцінюють менеджмент і
становище на ринку за допомогою кількісних – фінансову діяльність
позичальника.

Кількісними критеріями є насамперед фінансові коефіцієнти. При цьому
критерії оцінки фінансового стану позичальника кожен банк встановлює
самостійно, але з урахуванням вимог Положення “Про порядок формування та
використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними
операціями банків”, затвердженого постановою Правління НБУ від
06.07.2000р. №279.

Оскільки, на сьогоднішній день, кредити в основному банками видаються на
короткостроковий період, то акцент слід роботи на тих коефіцієнтах, які
враховують короткотерміновий характер. До них слід віднести:

1. Коефіцієнти платоспроможності:

– Коефіцієнти миттєвої ліквідності – це відношення
високоліквідних активів до короткострокових пасивів, повинен бути не
менше 0,2;

– Коефіцієнти поточної ліквідності – відношення ліквідних активів
підприємства до короткострокових пасивів, повинен бути не менше 0,5;

– Коефіцієнт загальної ліквідності – відношення оборотних активів до
короткострокових пасивів, повинен бути не менше 2.

2. Коефіцієнти фінансової стійкості:

– Коефіцієнт маневреності власних коштів характеризує
ступінь мобільності використання власних коштів, і визначається як
різниця між власним капіталом і необоротними активами до власного
капіталу, повинен дорівнювати не менше 0,5;

– Співвідношення залучених та власних коштів характеризує

довгостроковість стабільності клієнта і чим більший термін кредиту, тим
важливіше значення цього коефіцієнта. За умови видачі довгострокового
кредиту цей коефіцієнт, як правило, не повинен перевищувати 1. Але у
торговельних підприємств із невеликими основними засобами значення
коефіцієнта може бути- вищим, ніж у виробничих підприємств із великим
обсягом основних засобів.

3. Коефіцієнти оборотності:

-Коефіцієнт оборотності обігового капіталу визначається
кількістю днів, необхідних для повного обороту обігових коштів і дає
інформацію про ефективність їх використання. Значення показника
відрізняється у різних галузях народного господарства в залежності від
структури обігових коштів і виробничого циклу;

– Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості
визначається кількістю днів, сумою реалізації за які можна неповністю
перекрити кредиторську заборгованість. Зазначений коефіцієнт дає
інформацію про можливі ускладнення руху грошових коштів; якщо кількість
днів значна, це може вплинути на здатність клієнта погасити кредит.
Оптимальне значення – 30-60 днів, але все ж такі необхідно враховувати
різницю між галузями, а також різними підприємствами;

– Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості
визначається кількістю днів, сумою реалізації за які можна повністю
перекрити дебіторську заборгованість. Коефіцієнт інформує про можливі
ускладнення в отриманні дебіторської заборгованості і відповідно, _ русі
грошових коштів. Якщо кількість днів значна, це може вплинути на
здатність клієнта погасити кредит. Оптимальне значення 30-60 днів.

4. Кредитні коефіцієнти:

– Коефіцієнт покриття внеску вільними коштами визначає, у
скільки разів вільні грошові кошти перевищують щомісячний внесок за
кредит. Вільні кошти клієнта повинні перекривати внесок мінімум в 1,5
раза;

– Коефіцієнт покриття внеску грошовим оборотом дає інформацію,
чи сумісні внесок за кредит із грошовими оборотами клієнта, та
визначається кількістю днів, сумою грошових надходжень за які необхідно
провести погашення внеску. Значення показника залежить від типу бізнесу
та проекту. Наприклад, для торгівлі він повинен бути вищим, ніж для
підприємства з надання послуг. У разі фінансування основних засобів
показник може бути нижчим, ніж при фінансуванні обігових коштів;

– Співвідношення між сумою обігових коштів та сумою кредитів
свідчить про те, на скільки обігові кошти покривають суму кредиту,

повинен бути не менше 1;

– Співвідношення між сумою власних коштів та сумою кредиту,
повинен бути не менше 1,5. Якщо сума кредиту перевищує суму власних
коштів, то банк ризикує більшою сумою капіталу, ніж позичальник.
,

Загалом при розрахунку коефіцієнтів важливо враховувати, що
оцінка коефіцієнтів значною мірою залежить від галузі економіки та інших
факторів.

Друга частина аналізу складається з якісної оцінки позичальника. Оцінка
якості здійснюється за двома напрямками: оцінка фактора менеджменту і
оцінка фактора ринку.

Рівень менеджменту перш за все повинен визначатися професійним
досвідом керівника, підприємства – позичальника; ступенем довіри до
клієнта, який визначається за допомогою наданої інформації про
фінансовий стан позичальника; кредитна історія позичальника, яка містить
попередній досвід роботи з кредитами; особиста відповідальність
керівників за кредит, який отримує підприємство.

Становище клієнта на ринку визначається шляхом аналізу
продукту, що виробляється ним, факторів виробництва (кваліфікація
працівників, стан виробничих приміщень та обладнання, кількість
комунікацій та місце розташування підприємства, структури споживачів та
постачальників, конкуренцій, терміну діяльності, обсягів реалізації,
рентабельності та інших факторів, які можуть вплинути на ділову
активність підприємства.

На базі розрахунку фінансових показників, аналізу менеджменту і
ринку доцільно надати загальну характеристику кожному з названих вище
критеріїв.При цьому оцінки мають бути такими: 5 – дуже добре; 4 – вище
за середнє; 3 -нижче за середнє; 2 – погано; 1 – безнадійно.

Загальну класифікацію кредиту, який надається позичальнику в залежності
від його фінансового стану можна подати наступним чином: Слід зазначити,
що загальна оцінка не дорівнює середньому значенню оцінок відповідних
критеріїв; її визначає кредитний спеціаліст, відповідним чином
враховуючи оцінки критеріїв. Тому критерії, які відбивають більшу роль
на даному підприємстві, більше впливають на загальну оцінку порівняно з
“іншими:

Таблиця 1.3

Класифікація кредиту в залежності від фінансового стану позичальника.

Оцінка

Зміст

Категорія кредиту

Класифікація кредиту

5

Дуже добре

А

Стандартний

4

Вище за середнє

Б

Під контролем

3

Нижче за середнє

В

Субстандартний

2

Погано

Г

Сумнівний

1

безнадійно

Д

Безнадійний

Після того, як визначені рейтингові оцінки фінансового стану
підприємства, визначають категорію кредиту. При цьому виділяють слідуючи
категорії:

А. Фінансова діяльність та перспективи дуже добрі або добрі та
стабільні, вони дають змогу погасити кредит і проценти за ним в
установлені терміни. Менеджмент – професійний і викликає довіру.
Становище позичальника на ринку стабільне, йому не загрожують значні
ризики.

Б. Фінансова діяльність та перспективи добрі або задовільні, можливі
незначні коливання, які однак дають змогу погасити кредит та проценти у

визначені строки. У сферах менеджменту і становища на ринку можливі
несуттєві недоліки.

В. Фінансова діяльність і перспективи ще задовільні, але у сферах
фінансів, менеджменту або становища на ринку мають місце недоліки та
ризики, які підвищують вірогідність несвоєчасного погашення кредиту та
потребують глибшого моніторингу кредиту.

Г. Фінансова діяльність та перспективи вже не задовільні, а
проблематичні. Менеджмент та ринкова позиція – достатньо задовільні,
вірогідність погашення кредиту і відсотків – під сумнівом, але досить
реальна. Необхідний інтенсивний моніторинг.

Д. Фінансова діяльність та перспективи погані, а менеджмент або
становище на ринку – незадовільні. Погашення кредиту нереальне.

Таким чином, оцінка позичальника за цією шкалою перевтілюється у
відповідну класифікацію кредиту згідно з положенням Національного банку
України про створення резерву під кредитну діяльність, що в свою чергу
дає можливість планування збитків за кредитними операціями комерційного
банку.

Слід зазначити, що стратегічний план визначає напрями діяльності банку
стосовно управління фінансами. Типи такої діяльності, в свою чергу,
визначаються рівнем ризику, який буде характеризувати потребу банку в

капіталі. План банку про капітал повинен розроблятися на основі його
стратегічного плану з урахуванням обмежень щодо достатності капіталу.

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7
грудня 2000 року [ 95] капітал банку має наступну структуру:

а) основний капітал банку включає сплачений і зареєстрований статутний
капітал і розкриті резерви, які створені або збільшені за рахунок
нерозподіленого прибутку, надбавок до курсу акцій і додаткових внесків
акціонерів у капітал, загальний фонд покриття ризиків, що створюється
під невизначений ризик при проведенні банківських операцій, за винятком
збитків за поточний рік і нематеріальних активів. Розкриті резерви
включають і інші фонди такої самої якості, які повинні відповідати таким
критеріям:

– відрахування до фондів мають здійснюватися з прибутку
після оподаткування;

– фонди і рух коштів до них та з них повинні окремо розкриватися у
опублікованих звітах банку;

– фонди повинні бути у розпорядженні банку для покриття збитків;

б) додатковий капітал складається:

– нерозкриті резерви (крім того факту, що такі резерви не
відображаються в опублікованому балансі банку, вони повинні мати такі
самі якість і природу, як і розкритий капітальний резерв;

– резерви переоцінки;

– гібридні капітальні інструменти (співвідношення
боргових зобов’язань до капіталу банку), які повинні відповідати таким
критеріям: є незабезпеченими, субординованими і повністю сплаченими; не
можуть бути погашені за ініціативою власника;

можуть вільно брати участь у покритті збитків без пред’явлення банку
вимоги про припинення торгових операцій; дозволяють відстрочення
обслуговування зобов’язань щодо сплати відсотків, якщо рівень
прибутковості не дозволяє здійснити такі виплати;

– субординований борг – звичайні незабезпечені боргові капітальні
інструменти, які за умовою контракту не можуть бути забрані з банку —
раніше 5 років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються
інвестору після погашення претензій всіх інших кредиторів. При цьому
сума зазначених коштів, включених у капітал, не може перевищувати 50
відсотків розміру основного капіталу зі щорічним зменшенням на 20
відсотків від його первинної вартості протягом 5 останніх років.
Додатковий капітал не може перевищувати основний на 100 відсотків.

Слід зазначити, що капітал банку створює базу для розширення
активних операцій та основу для підтримки платоспроможності банку.
Достатність капіталу теж підвищує довіру до банку. При управлінні
фінансами банку,

капітал повинен підтримуватися на достатньому рівні, захищаючи його
ризику і використовувати капітал для збільшення доходів акціонерів за
допомогою відповідного лівериджу.

Відношення капіталу банку до сукупних активів, зважених за ступенем
ризику, використовується як вимірювач загальної достатності капіталу.
Відповідно до інструкції “Про порядок регулювання та аналізу діяльності
комерційних банків”, затвердженої постановою Правління НБУ від 14 квітня
1998 року, зазначений показник повинен бути не менше 8% [ 96].

Зазначені нормативні критерії ґрунтується на тому, що у 1988 році було
підписано основи міжнародного банківського стандарту обсягів капіталу,
розроблених Базельським комітетом з банківського регулювання і контролю.
Угодою визначено мінімальний рівень капіталу, орієнтований на кредитний
ризик для комерційних банків у 12 економічно розвинутих країнах . При
цьому, базельська угода важлива для банків країн з де регульованою
банківською системою, тому що багато з них зазнають змін, які виводять
їх на світовий фінансовий ринок. Внаслідок цього, банки відчуватимуть
нагальну потребу дотримуватися єдиних стандартів.

Таким чином, можна зробити висновок, що стратегічне планування виступає
ґрунтовною базою для вибору позиції в управлінні фінансами комерційного
банку. При цьому, слід зазначити, що процес планування повинен
здійснюватися на рівні доходів і витрат в першу чергу, з поступовим
переглядом структури капіталу і його достатності.

1.3. Управління активами і пасивами банку

Управління активами і пасивами банку – це скоординована
робота з банківським балансом на засадах урахування альтернативних
сценаріїв зміни ставки процента та стану ліквідності банку. По суті ,
управління активами і пасивами можна розглянути як складову стратегії
банку, спрямовану на довгострокові цілі, але достатньо гнучку. При
цьому, слід використовувати

відповідний інструментарій процесу управління: інформаційні системи,
моделі планування, моделювання або аналіз різних сценаріїв, щомісячні
огляди та спеціальні звіти.

Слід зазначити, що процес управління активами і пасивами повинен мати за
межу формування здатності банку задовольняти власні проблеми та потреби
клієнтів у ліквідних коштах. Але якщо процес управління ліквідністю
зосереджено на управління пасивами, тобто на купівлі активів на ринку
для забезпечення ліквідності, то процес управління активами й пасивами
передбачає прибуткове розміщення залучених коштів на такий термін і за
такою ціною, які б давали змогу отримувати достатні надходження
готівкових коштів і в такий спосіб уникнути будь яких проблем із
ліквідністю. Якщо розглянути механізм управління суто пасивами, то його
зміст міститься в залученні коштів шляхом розміщення боргових
зобов’язань на відкритому ринку або їх накопичення на поточних та
депозитних рахунках.

З нашої точки зору при розробці механізму управління активами і пасивами
необхідно оцінювати слідуючи моменти:

– цінові обмеження, оскільки внаслідок нерегульованості середовища дії
конкурентів у встановленні ціни можуть значно вплинути на ризик у
процентній ставці;

– рух потоків грошових коштів у часі, що створюється
активними і пасивними операціями;

– умови контрактів і поведінку клієнтів, які вимагають стратегію

мислення і контрольної політики.

Ефективний процес управління активами і пасивами повинен
спиратися у на наявність наступних даних: розмір кожного із портфелів
активних і її; пасивних операцій, що охоплюють минулий, поточний і
майбутній періоди, проектовані додатки, майбутні терміни погашення
цінних паперів, обсяги, що належать до зміни цін як в поточному
портфелі, так їх майбутніх розширень і прибутки (ставки поточного
портфелю і майбутнього, а також відношення прибутків/ставок портфелів до
прибутків/ставок ринку і до інших портфелів активів і зобов’язань);
фінансова модель, яка може імітувати ефект передбачених стратегій в
галузі прибутків і власного капіталу при різних сценаріях поведінки
процентної ставки; загальні концептуальні підходи щодо аналізу і
приймання рішень.

На нашу думку, доцільно виділити два підходи стосовно управління
активами і пасивами банку: .

-бухгалтерський, який зосереджено на чистий прибуток;

-економічний, який спрямований на управління ринковою вартістю власного
капіталу банку.

Для бухгалтерської моделі оголошений річний прибуток банку є основним
мірилом цінностей, і за даною моделлю основною стратегічною

метою управління активами і пасивами є максимізація чистого процентного
доходу при заданому рівні ризику або мінімізація ризику при заданому
рівні

чистого процентного доходу.

Основою бухгалтерської моделі управління становить наступна формула:

АЧПД=ЛСПхГЕП (1)

де АЧПД – зміна чистого процентного доходу;

ЛСП – зміна ставки процента;

ГЕП – різниця в обсягах активів та пасивів, чутливих до процентної
ставки, з одним терміном погашення.

Отже це рівняння відображає зв’язок між зміною ставки відсотка та зміною
чистого процентного доходу.

Слід зазначити, що коли виникає ситуація порівняння показників кількох
банків, використовують показник “чиста процентна моржа”, який можна
розрахувати за формулою:

ЧМП=ЧПД

СДА (2)

де: ЧМП – чиста процентна маржа;

ЧПД – чистий процентний дохід;

СДА – середні доходні активи.

Оскільки чистий процентний дохід дорівнює, різниці між
процентним доходом і процентними витратами, то чисту процентну маржу
можна розглянути як спред за дохідними активами. Це одна зі стратегії
управління активами і пасивами банку.

Рівень та зміни чистої процентної маржі банку можна характеризувати, як
первинні фактори, що впливають на співвідношення “ризик – дохідність”.
Тому вважаємо, що чиста процентна маржа виступає функцією чутливості до
зміни процентної ставки, обсягу та структури дохідних активів та
зобов’язань. В цілому, чиста процентна маржа і чистий процентний дохід
слугують орієнтиром в управлінні активами і пасивами, яке, і зводиться
до управління розривом (геном) між чутливими до процентної ставки
активами та зобов’язаннями.

Міжнародною банківською практикою визнано, що активи або пасиви чутливі
до процентної ставки, якщо термін їх виконання 90 днів або менший .

Слід звернути увагу на те, що нульовий геп означає, що активи та пасиви
банку у його балансі погоджені за термінами. Тому, можна виділити е
один підхід до управління ними – це стратегія погодження термінів. Межа
такої стратегії – збереження нульового гепу, або геп – відношення
одиниці. При аналізі діяльності
українських банків встановлено, що чутливі до процентної ставки пасиви
перевищують чутливі до процентної ставки активи, тобто банки мають
від’ємний геп . Але на жаль, стан нульового гепу цілком не виключає
ризику, пов’язаного зі зміною ставки відсотка, бо зміни відсоткових
ставок за активами й пасивами не завжди вдається узгодити. Оскільки
процентні ставки за кредитами встановлюються керівництвом банку на різні
терміни, у разі стрімкого підвищення ставок за залученими коштами
прибуток банку зменшиться.

Проте коли процентні ставки за пасивами знизяться, його
прибуток зросте, бо частина позичальників сплачуватиме проценти за
кредит на підставі укладених раніше угод.

Слід зазначити, що в останні роки у структурі активів і пасивів
комерційних банків відбуваються постійні зміни, які також не сприяють
досягненню нульового гепу. Приміром, зростає кредитний портфель банку та
водночас розміщуються короткострокові депозитні сертифікати банку, або
збільшується обсяг залучених міжбанківських кредитів.

Розглянемо інший підхід управління гепом: чутливі до
процентної ставки активи (ЧПА) перевищують чутливі до процентної ставки
зобов’язання (ЧПЗ). Таке становище можна визначити як додатковий геп.
Записане формулами, воно матиме такий вигляд:

ЧПА-ЧПЗ більше 0;
(1.3)

ЧПА більше 1

ЧПЗ
(1.4)

Третя цілком протилежна ситуація, коли ЧПЗ перевищують ЧПА, досить
типова для української банківської практики.

Зміст цієї ситуації міститься у тому, що більшість залучених коштів
мають короткий термін погашення, і велика частка кредитів у кредитному й
портфелі банків за терміном погашення значно довші внаслідок постійних
процедур пролонгації та істотної частини нестандартних позик у
кредитному портфелі. Тобто банки змушені вдаватися до систематичних
пролонгацій

наданих кредитів з огляду на не стабільне фінансове становище
позичальників. Від’ємний геп визначається такими рівняннями:

ЧПА- ЧПЗ <0; (1.5) ЧПА/ЧПЗ 0, тобто кошти на коррахунку повинні бути завжди
додатними. Для обчислень можна скористатися методами стохастичної
оптимізації .

Застосування подібних підходів до управління строковою
ліквідністю, на мою думку, сприятиме підвищенню його ефективності шляхом
оптимального використання наявних коштів банку за умови контрольованих
ризиків ліквідності.

2.4. Аналіз використання прибутку комерційного банку

В більш загальному розумінні резервами збільшення прибутку комерційного
банку є максимізація доходів, мінімізація витрат, грамотний менеджмент,
динамічні і доцільні витрати на утримання апарату управління. Отже, тому
наступною проблемою є правильне і цілеспрямоване використання прибутку,
отриманого комерційним банком в процесі його діяльності.

Прибуток банку створюється по результатам його діяльності як різниця між
фактично отриманими доходами і здійсненими витратами і розподіляється,
як правило по результатам роботи за квартал, а в кінцевому варіанті — за
рік у відповідності з рішенням загальних зборів акціонерів. На протязі
року розподіл прибутку, як правило, проводиться у вигляді авансу на
основі встановлених загальними зборами пропорцій.

В залежності від податкового законодавства банки сплачують податки в
державні і місцеві бюджети з прибутку або доходу. Звичайно, механізм
стягнення податків, що застосовується в тій чи іншій країні, впливає як
на розмір, так і на порядок розподілу прибутку.

Система оподаткування комерційних банків провідних зарубіжних країн, як
правило, пов’язана з загальною системою податків на корпорації. Так, на
приклад, у Великобританії банк сплачує 33-35% від загального доходу з
внутрішніх і зарубіжних операцій. В США ставка федерального податку на
прибуток знижена до 34% (порівняно з 46% у 1986 році). Однак банки США.
як правило, сплачують ще більш низьку ставку завдяки вирахуванню з бази
оподаткування доходів по деяким видам цінних паперів. У Франції банки
(включаючи відділення іноземних банків) сплачують податок з корпорацій,
який дорівнює 34% з нерозподіленого прибутку і 42% з прибутку, який
виплачений у вигляді дивідендів. Податок на додану вартість не
стягується з основних видів банківських доходів (процентів, комісій
тощо), але сплачується у розмірі 18,6% з доходів від операцій по
лізингу, торгівлі дорогоцінним металами, трастових операцій та
зберігання цінностей в сейфах.

Досліджуючи досвід оподаткування провідних країн можна зробити висновок,
що уряди цих країн не намагаються стягувати з корпорацій все до
останньої нитки (як це інколи робиться на Україні), а навпаки сприяють
діяльності корпорацій знижуючи податки або встановлюючи диференційовану
систему оподаткування. Однак, не слід забувати, що економічна ситуація в
Україні протилежна ситуації в цих країнах. Але в подальшому, при умові
досягнення стабільності економіки, можливе використування зарубіжного
досвіду.

У відповідності з податковим законодавством України комерційні банки
сплачують податки до державного і місцевих бюджетів з прибутку (доходів)
і норматив плати податку до бюджету по банкам складає 30%. Треба
відмітити, що на відрахування прибутку до бюджету банк впливати не може,
оскільки ці нормативи регламентуються законодавчо. Після сплати податків
і штрафів, накладених податковою інспекцією, Національним банком України
та іншими органами подальший розподіл прибутку здійснюється за
індивідуальними пропорціями та напрямками. Однак загальними напрямками
використання прибутку для усіх банків є здійснення відрахувань:

-до резервного фонду;

-до страхового фонду;

-до фондів економічного стимулювання банку;

-на благодійні та спонсорські заходи;

-на сплату винагород керівництву.

З суми, яка залишається виплачуються дивіденди пайщикам. Якщо
залишається сума, то вона може бути відправлена на індексацію акцій або
ж на приріст статутного фонду за згодою акціонерів. Якщо банк за
підсумками діяльності за минулий рік допустив збитки, то вони
покриваються за рахунок резервного фонду, а при його недостатності — за
рахунок коштів статутного фонду.

Розглянемо докладніше механізм створення резервного і страхового фондів,
оскільки вони законадавчо означені і мають велике значення для
діяльності комерційного банку.

Прибуток є основним і єдиним джерелом створення резервного фонду
комерційного банку, який призначений для покриття можливих збитків від
банківської діяльності, а також для сплати дивідендів за привелійованими
акціями, коли для цього недостатньо прибутку. Наявність коштів в
резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку, зміцнення його
матеріальної та фінансової бази. В свою чергу, це сприяє підвищенню
гарантій виконання банком своїх зобов’язань перед кредиторами, зменшує
вірогідність банкрутства комерційного банку. Резервний фонд комерційного
банку створюється у порядку встановленому зборами акціонерів, а його
розмір встановлюється, як правило на рівні 25% від статутного фонду, а
відрахування від чистого прибутку повинні складати не менше 5% на даний
час в Україні. Якщо в процесі або після створення резервного фонду з
нього проводяться виплати на покриття збитків та непередбачених витрат,
то відрахування відновлюються до встановлення належного розміру цього
фонду.

Згідно з діючим законодавством України комерційний банк зобов’язаний
створювати страховий резерв для відшкодування можливих втрат по
основному боргу (без відсотків і комісій) за всіма видами кредитів та
інших активних операцій, які відносяться до їх основної діяльності у
національній та іноземній валюті. Комерційні банки України формують
страхові резерви за рахунок щоквартальних відрахувань від прибутку, що
залишився після оподаткування. Хоча світовий досвід свідчить, що
оптимізація джерел наповнення необхідних страхових резервів для
забезпеченя фінансової стійкості українських банків полягає у
встановлення порядку їх формування за рахунок щомісячних відрахувань із
віднесенням на операційні витрати банку.

Необхідним є утворення фонду страхування депозитів. Цей фонд зможе
надати гарантію вкладникам на повернення їх коштів. Даний фонд може
бути утворений як на державному рівні (наприклад, США) так і на рівні
окремо взятого банку. У нас він утворюється на державному рівні як
окремо юридична особа.

Зарубіжні банки також за рахунок своїх доходів створюють резерви на
випадок непогашення позичок, виконують страхові платежі, пов’язані зі
страхуванням депозитів і вкладів, володінням майном і можливими
пожежами, повенями, соціальними потрясіннями, а також з імовірністю
витрачання та привласнення чужих грошей, пограбування, втратою банкнот,
чеків, цінних паперів та інших важливих документів, які пересилаються
кур’єрами або іншим способом, підробкою документів тощо. На жаль в
Україні ці види страхування поки що не отримали належного розвитку.

Ефективна діяльність у галузі банківського бізнесу дозволяє комерційним
банкам займатися благодійно-спонсорською діяльністю, яка займає неабияке
місце в життєдіяльності комерційного банку. В якості прикладу
розглянутий АБ «А».

АБ «А» активно займається спонсорською та благодійною діяльністю. Це
одне з основних напрямків в діяльності банку, яке визначає його обличчя.
Банк віддає перевагу заходам, що несуть гуманізм і мають соціальний
напрямок:

-надання допомоги дитячим лікувальним установам;

-допомога інвалідам та ветеранам;

-фінансування навчальних установ;

-фінансування розвитку спорту;

-підтримка духового відродження країни.

На протязі 2003 року банком надавалась фінансова підтримка:

-Спілці Чорнобиля, Фонду сприяння політиці молоді, Фонд оздоровлення
дітей, школі №110 м. Запоріжжя. Банк виступив спонсором видання книги
“Чорнобиль і Запоріжжя: тоді і десять років потому” — автори М.І.
Костенецький та Г.Т. Грибиненко;

-були придбані медикаменти та надана фінансова допомога обласній дитячій
лікарні, 2-й кафедрі хирургії інституту удосконалення лікарів імені
Горького;

-банк є спонсором гандбольної команди «Мотор Січ» та баскетбольної
команди «Козачка-ЗАлК»;

-надає фінансову допомогу православній церкві — Запорізькому
Єпархіальному управлінню, обласній організації охорони пам’ятників.

Отже, як видно АБ «А» надає відчутну допомогу своїй області і це дуже
добре, оскільки, якщо ти маєш більше грошей ніж у інших, то чому не
допомогти тим, хто в них має потребу.

Таким чином, прибуток комерційного банку має великий ефект, що було
зазначено у першому розділі цієї роботи, а підтверджено в цьому розділі
на прикладі конкретного банку.

Загальна маса вільного залишку прибутку, що залишається після
відрахувань у вищезазначені фонди, направляється, як правило, на виплату
дивідедів акціонерам пропорційно розміру коштів, вкладених ними в
статутний фонд комерційного банку. Збільшення власного капіталу за
рахунок нерозподіленого прибутку вигідніше, ніж за рахунок нового
випуску простих акцій, оскільки відсутні витрати, пов’язані з випуском
нових цінних паперів. Причому, якщо за привілейованими акціями дивіденд
фіксується при їх випуску в процентах до номінальної вартості і повинен
в першу чергу (після усіх обов’язкових платежів і виплати відсотків по
облігаціях), то по звичайним акціям і по паям розмір дивіденду залежить
від розміру отриманого прибутку і при його зниженні може зовсім не
виплачуватися, до чого акціонери банку повинні бути готові.

Після усіх вищевказаних розподілів за рішенням акціонерів можна залишити
частину прибутку ненаправленою в жоден з фондів і невикористаною по
жодному з вище вказаних напрямків. Такий прибуток називається
невикористаним.

Ось, наприклад, як здійснює розподіл прибутку Київський філіал АБ «А».
Після сплати податку на прибуток (30% від отриманого прибутку), чистий
прибуток розподіляється наступним чином:

1. 45% направляється в Головний офіс для формування:

-5% – резервного фонду;

-40% – фонду дивідендів по акціям;

2. 55% залишається в розпоряджені філіалу. Розподіл фондів філіалу між
фондом накопичення (фонд розвитку) та фондом споживання (фонд
матеріального заохочення) здійснюється філіалом самостійно. Однак,
Головний офіс банку надає рекомендації по розподілу цих сорока
відсотків: 40% – фонд розвитку виробництва та 15% – фонд матеріального
заохочення.

Кажучи про вдосконалення використання прибутку необхідно в першу чергу
визначити суб’єктів, зацікавлених в отриманні прибутку. Серед суб’єктів
можна виділити групи:

-акціонери банку;

-персонал банку;

-вкладники і дебітори;

-органи державної влади і управління в особі НБУ та ДПІ.

У кожної з цих груп – свої цілі і завдання, які можуть входити в
протиріччя з інтересами іншої групи, стосується це в основному саме
розподілу прибутку. Справа в тому, що в отриманні прибутку зацікавлені
усі. Так завдяки збільшенню абсолютної маси прибутку акціонери отримують
більший дивіденд на акції, керуючий персонал зможе розширити
матеріально-технічну базу, покращити ергономічні умови, умови праці. Для
дебіторів банку збільшуються можливості у використанні грошових засобів,
для вкладників — підвищується гарантія повернення своїх грошових коштів.
Завдяки збільшенню прибутку державний бюджет отримає більше відрахувань
по податкам з прибутку. Коли справа доходить до розподілу, то інтереси
усіх цих суб’єктів розмежовуються: кожний намагається отримати більше.

Прибуток, в тому числі і банківський, важливий для усіх учасників
економічного процесу. Власники акціонерного капіталу зацікавлені в
отримані прибутку, так як він являє собою дохід на інвестований капітал.
Прибуток несе вигоду вкладникам, так як завдяки збільшенню резервів і
підвищенню якості послуг складається більш міцна, надійна та ефективна
банківська система. Позичальники побічно зацікавлені в достатньому
банківському прибутку в зв’язку з тим, що здатність банку надавати
позички залежить від розміру і структури його капіталу, а прибуток —
основне джерело власного капіталу. Навіть економічні групи, які
безпосередньо не користуються послугами банків, отримують побічну вигоду
від банківського прибутку, тому що надійна банківська система означає
безпеку вкладів та наявність джерел кредиту, від яких залежать
підприємства і споживачі.

Тому при використанні прибутку основним завданням керівництва є
знаходження “золотої середини» — компромісного рішення, при якому всі
зацікавлені в отримані доходу особи будуть задоволені. На дане рішення
впливає багато факторів: кількість отриманого прибутку, відношення
доходу на акцію до середньої заробітної плати в країні, компетентність
персоналу і його здатність переконати акціонерів в правильності обраного
рішення по розподілу прибутку, також, рівень економічної грамотності
акціонерів — власників капіталу.

На відрахування прибутку до бюджету банк впливати не може: ці нормативи
регламентуються законодавчими актами.

Наступним етапом є розрахунки з дебіторами та вкладниками, так як для
підтримки високої репутації, яка так важлива в банківській діяльності
банк повинен в короткий строк відповідати по борговим зобов’язанням.

Найбільш конфліктним і потребуючим особливої уваги є процес розподілу
прибутку між акціонерами банку (у вигляді дивідендів) та керуючим
персоналом (до фондів розвитку, економічного стимулювання, основних
засобів і т.п.).

Необхідно зауважити, що для деяких банків це одна з основних проблем
розвитку. Причиною такого становища є некомпетентність акціонерів банку.
Достатньо грамотна і компетентна політика персоналу в сукупності з
пріоритетами розвитку діяльності банку дозволяють щорічно заробляти
банкам великі прибутки. На фоні цього не зрозуміло бажання акціонерів не
направляти на розвиток банку коштів, навіть до раніше створених фондів
таких як резервний вони, наприклад, направляються на виплату дивідендів.

Одним з резервів збільшення прибутку і раціонального його використання є
фінансове планування. Багато витрат несуть банки внаслідок неузгоджених
дій різних управлінь між собою. Фінансовий план дозволяє спрогнозувати
доходи, витрати і прибуток банку на рік. І хоча в умовах, які склалися в
нашій країні, через нестабільність, інфляцію реальні дані можуть суттєво
відрізнятися від запланованих але пропорції залишаються практично
незмінними. Банківська установа повинна реально бачити перспективи свого
розвитку і цілі на поточний рік.

Перед Радою банку завжди стоїть дилема: “Куди направити прибуток?”
Забезпечити високу дохідність акцій (паїв) або нарощувати фонди банку.
Природньо, учасники банку будуть зацікавлені у збільшенні дохідності
своїх інвестицій в банківську діяльність. Але необхідно враховувати, що
спрямування прибутку на утворення фондів банку в певній мірі знижує
рівень дивідендів, однак збільшує власні кошти банку, слугує базою
подальшого росту банку, а отже, росту прибутку і збільшення його
фінансової стійкості.

РОЗДІЛ ІІІ. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ І ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ
ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ І ЇХ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ

3.1.Основні тенденції і проблеми в діяльності комерційних банків України

Протягом І кварталу 2003 року кількість банків, які мають
ліцензію на здійснення банківських операцій, залишалася незмінною — 157,
із них 20 — це банки з іноземним капіталом, у тому числі 7 — зі
100-відсотковим іноземним капіталом. Кількість банків, включених до
Державного реєстру, збільшилася зі 182 до 183, банків, що перебувають у
стадії ліквідації, — зменшилася з 24 до 23. Створено 2 нових банки. В
стадії реорганізації перебуває 1 банк.

Про динамічний розвиток банків протягом І кварталу 2003 року
свідчать високі темпи приросту активів, обсягу залучених коштів,
капіталу, що майже вдвічі перевищували темпи приросту цих же показників
за відповідний період минулого року. Так, загальні активи банків України
збільшилися на 10.4% (за І квартал 2002 р. — на 5.6%) і становили 74
833.7 млн. гри., кредитний портфель — на 8.4% (за І квартал 2002 р. — на
7.4%) і дорівнював 50 673.1 млн. гри., зобов’язання — на 11.9% (за І
квартал 2002 р. — на 6.2%) і становили 60 314.9 млн. гри., статутний
капітал — на 7.7% (за І квартал 2002 р. — на 3.1%) і досяг 6 457.4 млн.
грн.

Графік 1. Порівняльна динаміка темпів приросту капіталу, активів,
зобов’язань, кредитного портфеля банків України в 1 кварталі 2002 і 2003
років

Слід зазначити, що динамічно розвивалися не всі регіональні
банківські

системи. Зокрема, темпи зростання активів і кредитного портфеля банків
Донецької, Рівненської областей, м. Києва та Київської області були
значно нижчими, ніж у цілому по системі. Недостатньо інтенсивне
нарощування обсягів кредитних операцій в умовах зниження вартості
кредитів стало одним із основних чинників низької рентабельності
зазначених регіональних банківських систем.

Сумарний прибуток за 1 квартал 2003 року становив 135.3 млн.
грн. (за відповідний період минулого року — 113.4 млн. грн.). Слід
звернути увагу на невідповідність темпів приросту прибутку і темпів
приросту активів. Прибуток порівняно з І кварталом 2002 року збільшився
на 19.3%, тоді як активи — на 39.5% За результатами І кварталу 2003 року
8 банків мали збитки на загальну суму 26.4 млн. грн. (за відповідний
період минулого року — 13 банків на суму 19.6 млн. грн.). Збитковими за
результатами І кварталу виявилися дві регіональні банківські системи.

У подальшому підвищенню рентабельності діяльності вітчизняних
банків сприятиме збільшення доходи? за рахунок розширення їх діяльності,
зменшення банківських витрат у результаті поліпшення структури пасивів,
збільшення частки капіталу та зобов’язань низької вартості, а також
зменшення небанківських (у тому числі адміністративних) витрат. Останнє
передусім стосується банків, адміністративні витрати яких становлять
понад 30% від усіх небанківських витрат.

Ще одна характерна тенденція в діяльності банків України
протягом І кварталу нинішнього року пов’язана зі зростанням
регулятивного, статутного та балансового капіталу. Регулятивний капітал
збільшився на 4.8% і на 1 квітня становив 10 588.0 млн. грн., балансовий
капітал — на 3.7% й дорівнював 10 352.5 млн. грн. Зросла кількість
банків (зі 102 до 108) з регулятивним капіталом понад 5 млн. євро.

Однак проблема підвищення рівня капіталізації, що є основою
стабільного функціонування і розвитку банків, ще залишається гострою для
більшості банківських установ. Про це свідчать нижчі (порівняно з
динамікою зростання активів і зобов’язань) темпи збільшення капіталу;
зменшення його частки в пасивах (із 16.2 до 14.6%) та інші показники.
Ознакою недостатнього рівня капіталізації є і значна кількість
низькокапіталізованих банків IV групи. Вони не відіграють суттєвої ролі
в розвитку банківської системи і не справляють значного впливу на
економічний розвиток, проте є одним із основних чинників зниження
фінансової стабільності та рентабельності банківської системи в цілому.
Порівняно з початком року в 11 банках IV групи балансовий капітал
зменшився, у 55 банках цієї групи темп його приросту був нижчим, ніж у
середньому по системі. Очевидно, перспективи розвитку таких банків
пов’язані передусім з об’єднанням, реорганізацією шляхом приєднання чи
злиття, що може дати їм змогу підвищити рівень капіталізації, поліпшити
ефективність діяльності. Зауважимо, що протягом I кварталу 2003року
балансовий капітал зменшився в 16 регіональних банківських системах і
лише в 3 (зокрема в м. Києві і Київській області) темпи його зростання
були вищими, ніж у середньому по системі.

Водночас із позитивними тенденціями в динаміці активів та
кредитного портфеля прогресивні зрушення відбулися і в їх структурі.
Частка довгострокових позичок у кредитному портфелі збільшилася з 22.9
до 25.4%, кредитів в інвестиційну діяльність — із 4.2 -ю 4.3%, позичок,
наданих фізичним особам. — із 7.0 до 7.8%. Довгострокові кредити
порівняно з кредитним портфелем та активами продовжували зростати
випереджаючими темпами і порівняно з початком року збільшилися на 203%
(за І квартал 2002 р. – на 9.3%). Все це створює необхідні умови для
економічного зростання в Україні і свідчить про посилення позитивного
впливу банківської системи на соціально-економічний розвиток України.

Зауважимо, що на сьогодні структура активів є недостатньо
дивер-сифікованою. Залишається низькою частка вкладень у цінні папери,
яка становить лише 6.4% від загальних активів банків.

Структура кредитного портфеля банків України суттєво
відрізняється від структури банківського кредитування в розвинутих
країнах. Так, у Швейцарії частка банківських кредитів підприємствам
становить 1/3, оскільки останні надають перевагу запозиченням на ринку
капіталу. В Україні ж ринок капіталу розвинутий недостатньо, тому
основну частину кредитного портфеля становлять кредити, надані суб’єктам
господарювання, — 81.7%. Швейцарські банки компенсують зниження обсягів
кредитування економіки розвитком посередницьких операцій, які
обліковуються на позабалансових рахунках(у тому числі це довірчі
операції, управління майном клієнтів, активами великих інвестиційних
фондів).

В Україні, незважаючи на випереджаючі темпи зростання
кредитування населення, частка кредитів, наданих фізичним особам,
залишається незначною – 7.8% від обсягу кредитного портфеля, тоді як
швейцарські банки половину банківських кредитів надають домашнім
господарствам переважно у формі іпотечного кредиту, який посідає
провідне місце в активах швейцарських банків.

Позитивним у розвитку вітчизняної банківської системи є те,
що вона дедалі більшою мірою стає соціально орієнтованою, зростає довіра
до неї з боку населення, про що свідчать високі темпи збільшення обсягів
наданих фізичним особам кредитів, які зросли на 20.8% і на 01.04.2003 р.
дорівнювали 3 931.7 млн. гри. Вклади фізичних оой є одним із основних
джерел ресурсного забезпечення банків. За квартал їхні обсяги
збільшилися на 12.1% і на звітну дату становили 21 406.8 млн. грн., або
35.5% від зобов’язань.

Зростання обсягів залучених коштів фізичних осіб свідчить про
поступове посилення функції посередника між заощадженнями населення та
інвестиціями у виробництво, яку виконує банківська система країни.

Зберігається тенденція до зростання рівня формування резервів за
активними операціями (за квартал він підвищився 3 93.3 до 94.1% від
розрахункової величини). Загальна сума сформованих резервів за активними
операціями збільшилася на 7.5% (за відповідний період минулого року — на
6.9%) і досягла

4 198.0 млн. грн., що в 1.6 раза більше від обсягу проблемних активів.

Незважаючи на ці позитивні тенденції, формування у
повному обсязі резервів за активними операціями залишається однією з
актуальних проблем. На сьогодні із цим завданням не впоралися 8 банків.
Протягом І кварталу в зазначений резерв від них не надійшло 238,5млн.
грн. Рівень формування резерву під цінні папери порівняно з початком
року та з відповідним періодом минулого року взагалі знизився по
банківській системі.

Що стосується зобов’язань банків, то впродовж звітного
періоду їх обсяги продовжувати зростати, причому вищими темпами, ніж
пасиви, капітал та активи. Хоча зазначені обсяги в цілому по системі
збільшилися, у 44 банків цей показник зменшився, у 89 банків темп
приросту зобов’язань виявився нижчим, ніж у середньому по системі.
Недостатньо стабільною залишається ресурсна база банків. Строкові
зобов’язання становлять лише 41.4% від усіх зобов’язань банків.

Зауважимо, що у Волинській і Миколаївській областях банківські
пасиви зростали значно нижчими темпами (відповідно на 4.7 і 1.5%), ніж
по системі в цілому (11.9%), що свідчить про обмежені можливості
розвитку банківських установ зазначених регіонів.

В умовах динамічного кількісного розвитку системи для банків
України надзвичайно актуальною є проблема забезпечення їх якісного й
ефективного функціонування та розвитку, що залежить передусім від
підвищення рівня ліквідності, платоспроможності та фінансової стійкості.

Незважаючи на зменшення з 4.5 до 4.4% частки проблемних позичок
та з

4.1 до 3.7% частки проблемних активів, частка нестандартних кредитів ще
є завеликою, що обумовлює значні відрахування в резерви за активними
операціями та знижує дохідність активів і рентабельність діяльності
банків.

Про необхідність забезпечення якісного розвитку банківської системи
свідчить низький рівень рентабельності активів банків (0,8%) та
прибутковості їх капіталу (5,3%). Вирішення проблеми підвищення
рентабельності ускладнюється тим, що банки мають забезпечувати ефективну
діяльність в умовах зниження чистої процентної маржі, яка зменшилася з
початку року з 5,6 до 5,3%.

Рентабельність діяльності залежить від рівня дохідності
активів та вартості зобов’язань. Найвищу дохідність активів мають банки
ІІІ групи – 16,5% (по системі – 15,9%).

Найнижчу рентабельність активів мають банки І та IV груп –
0,5%. Щодо банків І групи, то їхня низька рентабельність обумовлена
надмірною витратністю діяльності, яка дорівнює 10,3% (по системі в
цілому – 9,5%); щодо банків IV групи – не лише вищою, ніж по системі,
витратністю діяльності (9,7%), а й найвищою порівняно з іншими групами
банків вартістю процентних зобов’язань — 9.5% (по системі в цілому —
7.5%).

Зауважимо, що внаслідок зниження процентних ставок дохідність процентних
активів за квартал зменшилася з 15.4 до 13.5%, а вартість зобов’язань
скоротилася з 8.2 до 7.1%.

Найдохіднішими процентними активами є доходи від кредитів,
наданих суб’єктам господарювання та фізичним особам, відповідно 16.0 та
15.8%. Найдорожчими зобов’язаннями є кошти, залучені в результаті
випуску боргових цінних паперів: їх вартість становить 17.9%. Вартість
коштів, залучених від фізичних осіб, дорівнює 11.5%, тоді як ціна
коштів, залучених від суб’єктів господарювання, — 3.8%.

На сьогодні сталий розвиток банківської системи України
стримується значними територіальними диспропорціями щодо забезпечення
банківськими послугами окремих регіонів. Причому за цим показником
Україна відстає від багатьох інших держав. Так. v країнах ЄС на 100
тис.

осіб припадає 40—50 кредитних установ, Центральної та Східної Європи —
7, в Україні — 3.2 (в столичному регіоні — 5.7, на решті території
України, без урахування столичного регіону, — 3.0. Для порівняння: на
території Росії, без урахування Москви, — 3.5). Швейцарія, знезважаючи
на скорочення в 1990-х роках банківської мережі на 24%, є лідером поряд
з Іспанією і Бельгією за кількістю банківських установ — 1 установа на
1200 жителів (у Японії та Великобританії — на 4—5 тис. осіб).

Рівень розвитку регіональних банківських систем значною мірою
залежить від соціально-економічного розвитку регіонів, чисельності
населення, розвитку ринкової і транспортної інфраструктури, мережі
зв’язку тощо. На сьогодні банки — юридичні особи розташовані у 15
областях України. У 8 (Вінницькій, Кіровоградській, Житомирській,
Сумській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській)
областях банків — юридичних осіб узагалі немає, у 2 (Миколаївській та
Рівненській) областях вони перебувають у стадії ліквідації. Відсутність
банків — юридичних осіб у більш як третині областей свідчить про
недостатній розвиток вітчизняної банківської системи в територіальному
аспекті.

За рівнем територіальної концентрації банківської системи
(за обсягом сумарних активів банків і філій, розташованих в області)
регіони умовно можна поділити на чотири групи: високої (столичний
регіон), середньої (активи банків і філій в області перевищують 1.5
млрд. грн.), незначної (зазначений показник становить від 500 млн.” до
1.5 млрд. грн.) і низької концентрації (менше 500 млн. грн.).

Група високої концентрації представлена м. Києвом та
Київською областю (столичний регіон), де зосереджено більше половини
діючих банків (85, або 54.1%) і 166 банківських філій (11.8% від їх
загальної кількості). Загальні активи банківських установ столичного
регіону на 01.04.2003 р. становили 36 423.7 млн. грн. (48.7% від
загальних активів по системі), кредитний портфель — 22 546.0 млн. грн.
(44.5%), капітал (балансовий) — 5 859.3 млн. грн. (56.6%). Така висока
концентрація банківських активів і капіталу в столичному регіоні
характерна практично для всіх країн СНД — Росії, Білорусі та інших.

Група середньої концентрації включає 8 індустріальне розвинутих областей
(Дніпропетровську, Донецьку, Харківську, Одеську, Запорізьку, Львівську,
Полтавську та Автономну Республіку Крим), де сконцентровано близько
третини банків України (60, або 38.2%) та 620 філій (44.1%). Як бачимо,
ця група характеризується значною кількістю філій, тоді як у групі
високої концентрації переважають банки.

У групі регіонів середньої концентрації банківських установ
загальні банківські акгиви на 01.04.2003 р. становили 28 978.9 млн. грн.
(38.7% від загальних активів системи), кредитний портфель — 20 816.7
млн. грн. (41.1%), капітал (балансовий) — З 886.8 млн. грн. (37.5%). Ця
група посідає перше місце за розміром вкладів фізичних осіб (47.7% від
загальної суми по системі) та коштів суб’єктів господарювання (46.1%).

До групи незначної концентрації належать 9 регіонів
(Луганська, Миколаївська, Волинська, Івано-Франківська, Черкаська,
Херсонська, Чернігівська, Сумська та Вінницька області). В перелічених
областях діє 10 (6.4%) банків та 391 (27.8%) філія. Загальні активи на
01.04.2003 р. становили 6 687.9 млн. грн. (8.9% від загальної суми по
системі), кредитний портфель —5 223.4 млн. грн. (10.3%), капітал
(балансовий) — 452.5 млн. грн. (4.4%).

До останньої групи — низької концентрації — входить 1
регіонів (Рівненська, Хмельницька, Житомирська, Закарпатська,
Тернопільська, Кіровоградська, Чернівецька області), в яких розташовано
2 банки (1.3%) та 228 філій (16.2%). Загальні банківські активи у цих
областях на 01.04.2003 р. становили 2 743.2 кн. грн. (3.7%), кредитний
портфель — 2 •87.0 млн. грн. (3.8%), капітал (балансовий) — 153.9 млн.
грн. (1.5%).

Територіальну нерівномірність розміщення банків в Україні
певною мірою згладжує розвиток мережі філій. Найбільша їх кількість
розташована в Києві та Київській області (166), Донецькій (125) і
Дніпропетровській (96) областях; у 4 областях (Волинській, Рівненській,
Тернопільській, Чернівецькій) — до ЗО філій.

Наведені дані свідчать про значні територіальні диспропорції
в розвитку банківської системи країни. Тож подальший її розвиток
залежатиме насамперед від діяльності банківських установ столичного
регіону та індустріальне розвинутих областей, де зосереджено близько 90%
активів, капіталу. кредитного портфеля всієї банківської системи країни.

Найефективнішими нині є банківські системи регіонів, що
входять до групи середньої концентрації. Володіючи 38.7% активів, вони
забезпечують одержання 84.3% загального прибутку банківської системи
країни.

Усунення територіальних диспропорцій та підвищення
ефективності банківської діяльності сприятиме стабільному розвитку
банківської системи України та посиленню її впливе яз. економічне
піднесення в кожному регіоні.

Як видно з проведеного аналізу, незважаючи на те, що
кількісні параметри свідчать про динамічний розвиток вітчизняної
банківської системи (так, темпи зростання основних показників Ж
діяльності впродовж І кварталу 2003 р. перевищували темпи збільшення
аналогічних показників протягом відповідного періоду минулого року),
банки все ж повинні приділяти більшу

увагу своєму якісному розвитку – підвищенню ефективності діяльності
рівня фінансової стійкості та конкурентоспроможності на внутрішньому і
міжнародних ринках, а також посиленню своєї ролі у фінансуванні
реального сектору економіки.

3.2 Шляхи підвищення ефективності діяльності комерційних банків
і їх фінансової стійкості

Банківська система України сьогодні знаходиться на дуже важливому етапі
свого становлення і розвитку. Життя висунуло перед банківською системою
ряд проблем, від вирішення яких залежить не тільки майбутня доля
багатьох комерційних банків, але й подальше реформування тих секторів
економіки, які обслуговуються цими банками.

Багато комерційних банків сьогодні знаходяться в тяжкому фінансовому
стані, що негативно відбивається на їх діяльності, а отже і на становищі
їх клієнтів. Минулий 2003 рік видався не зовсім вдалим для українських
комерційних банків. Особливо це стосується третього кварталу 2003 року,
коли світова фінансова криза «похитнула» і нашу банківську систему. Але
окрім неї на діяльність банківських установ України продовжують
негативно впливати наступні фактори:

-глибока криза екноміки, недієздатність державних структур пожвавити
виробництво;

-політична нестабільність, яка посилюється новими виборами;

-впровадження недосконалих податкових законів, особливо це стосується
законів “Про оподаткування прибутку підприємств” та “Про податок на
додану вартість”;

-низька інвестиційна привабливість економіки України як для внутрішніх,
так і для зовнішніх інвесторів.

Все це не змогло відбитися на діяльності комерційних банків України. Але
цей вплив посилюється і самим станом в середині банківської системи.

Отже, на даний час в Україні склався такий стан банківської системи.

На 1 січня 2004 року в Україні зареєстроване 227 банків, з яких фактично
працюють 186 (81% від загальної кількості). Рівень інфляції за 2003 рік
склав 10,11%. В цілому по банківській системі за минулий рік кредити
українських банків складали 9,3 млрд. грн. (зростання в 1,38 рази
порівняно з 2002 роком), внески в цінні папери — 2 млрд. грн. (зростання
в 1,9 млрд. грн.), резерви — 217 млн. грн. (в 2,08 рази), а балансовий
прибуток — 999 млн. грн. (в 1,17 рази).

Балансовий прибуток 113 банків за 2003 рік, які входять до Асоціації
українських банків, (див. додаток 10) склав 822,1 млн. грн. (середня
прибутковість уставного фонду — 86,1%, а середня прибутковість чистих
активів — 6,95%). Аналітики Асоціації українських банків відмічають, що
в кінці 2001 року по відношенню до кінця 2002 року прибутковість
уставного фонду зменшилася на 4,7%, а прибутковість активів — на 1,4%.
Цікаво, що найбільшу прибутковість уставного фонду продемонстрував
«Ощадбанк» — при статутноому фонді 10, 5 млн.грн. він отримав прибуток в
розмірі 52,8 млн. грн. Тобто на 1 грн. статутного фонду банк може
виплачувати дивіденди у сумі 5,03 грн.

Зрозуміло не усі банки працюють з таким рівнем прибутковості, але все ж
таки фізичні особи все більше довіряють свої гроші банківським
установам. Так, за минулий рік внески населення зросли на 58% і досягли
1,35 млн. грн.

В зв’язку з незадовільним становищем банківської системи в 2003 році
тільки 74 % комерційних банків працювало нормально, 18 % банків
поставлено в режим фінансового оздоровлення, а 8 % — ліквідовано.

Треба відмітити, що банкрутство того чи іншого банка вкрай негативно
відбивається на фінансовому становищі тих юридичних і фізичних осіб,
грошовими коштами яких цей банк користувався.

Незважаючи на падіння обсягів виробництва, банківська система загалом
залишилася прибутковою, хоча порівняно з попереднім 2003 роком
прибутковість активів та капіталу в 2003 році знизилася.

Що стосується статистики прибутку за його складом, то в 2003 році зросла
частка доходів від операцій з цінними паперами та векселями , але все ж
таки найбільшу частку в прибутку комерційних банків України займають
відсотки отримані за наданими кредитами — 37%.

84% витрат, що були виділені на утримання підрозділів банків, становлять
витрати на утримання апарату управління .

В цілому серед українських банків останнім часом спостерігається
тенденція зниження частки процентних доходів в їхньому загальному
обсязі. При цьому непроцентні доходи збільшуються переважно за рахунок
розширення обсягів касово-розрахункового обслуговування. З одного боку,
це явище позитивне, бо свідчить про розширення кількості клієнтів,
збільшення кількості послуг за розрахунково-касовим обслуговуванням. З
іншого боку, ці цифри також свідчать про нерозвинутість в Україні ринку
банківських послуг взагалі і факторингових, лізингових, трастових. які
посідають істотне місце в діяльності західних банків, зокрема.

Відповідно до вищесказаного можна відмітити, що українська банківська
система має великі перспективи щодо підвищення ефективності діяльності
комерційних банків, але це можливе лише за умов покращення не тільки
стану банківської системи, а і всієї економіки України в цілому.

Отже, сьогодні в практиці українських банків існує дуже велика низка
проблем, з якими вони стикаються кожен день у своїй діяльності, і деякі
з них безпосередньо впливають на прибутковість комерційних банків
України. Вирішення цих проблем, як вже відмічалося раніше, залежить не
тільки від вдосконалення механізму банківської діяльності, але й від
загального економічного стану в державі. Відомо, що більшість
господарств у нас сьогодні є слабкими, з низьким рівнем кредитної
здатності, а то й просто збитковими. Кредитні відносини з такими
господарствами не надійні, пов”язані з підвищеним ризиком. З позиції
банка як підприємства — це малоприємна клієнтура. Але з позицій
народного господарстів в цілому, ряд структур із цих малорентабельних
підприємств є життєво необхідними, без функціонування яких суспільство
не може нормально існувати і тому якраз саме ці підприємства потребують
банківської підтримки. Вихід із цього протиріччя існує.

Традиційно така ситуація вирішується не за рахунок комерційного банку,
примушуючи його кредитувати таких клієнтів або виконувати ті чи інші
операції, а при підтримці держави. Держава, яка зацікавлена, наприклад,
в розвитку виробництва продуктів харчування, легкої промисловості,
сільського господарства і тощо, бере на себе додаткові, в їх взаємодії з
банками, матеріальні гарантії.

Їх може бути декілька, насамперед, є категорії дешевих кредитів.
Організаційно в таких випадках комерційний банк кредитує підприємство по
заниженій відсотковій ставці, а держава (бюджет) компенсує йому різницю,
між тим, нижчим рівнем відсотка, який зможуть платити підприємства, і
кредитним відсотком, який складається на ринку. Можливий і інший
варіант, коли бюджет передає комерційному банку відповідні ресурси, які
призначені для спеціальних інвестиційних кредитів. В першому випадку
держава компенсує банку плату за кредит, а в другому — дає гроші. В
кожному із цих випадків мова йде про спеціально затверджену державою
програму (національну або регіональну), яка фінансується банками і яка
одержує відповідну урядову підтримку. Ніхто при цьому не втрачає:
народне господарство одержує додатковий імпульс для розвитку життєво
необхідних галузей, а у комерційних банків не тільки не пропадає
комерційна зацікавленість, але й, одержуючи додаткові гарантії держави,
з більшим бажанням взаємодіють з такими клієнтами.

В складній економічній ситуації (і особливо в умовах інфляції) банки
обережно відносяться до потреб бюджету, в кредитуванні його видатків.
Банківське сприяння програми розвитку економіки держави здійснюється не
шляхом огульного кредитування більшої частини видатків державного
бюджету і його дефіциту, а шляхом закупки цінних паперів та інших
зобов’язань держави, а також на основі кредиту, його терміновості і

платності, находячи джерела для не пониження доходності комерційного
банку.

Важливим інструментом стимулювання банківської діяльності є також
податкова політика. В цілому вона повинна виходити з тих же принципів,
які закладені в податковій системі відносно всіх інших підприємств.
Посилений податковий прес, який направлений на скорочення прибутку
банка, в кінцевому рахунку відіб’ється на розвитку діяльності
підприємств.

Розглядаючи результати діяльності комерційних банків України за роки їх
існування, буде повчальним звернути увагу не тільки на роботу
комерційних банків, які опинились в тяжкому фінансовому становищі, в
тому числі збанкрутілих, а також і тих, які у важких умовах економічної
кризи не тільки вистояли, а й укріпили своє фінансове становище.

Економічне середовище, в якому функціонує банківська система, нормативні
регулятори і вимоги з боку НБУ до всіх комерційних банків були практично
однаковими. Тоді чому ж одні банки збанкрутували, інші опинились в
трудному фінансовому становищі, ще інші банки опинились в групі більш
менш “благополучних”? Особливо не можливо не звернути увагу на те, що в
групі “багополучних” опинились не тільки великі, сильні банки, але й
малі банки. В той же час деякі більші потужні банки збанкрутували.
Звичайно, що на це дуже важливе питання може буде знайти відповідь при
більш широкому та глибокому аналізі діяльності комерційних банків, але
це виходить за межі даного дослідження. Тут же звернемо увагу тільки на
деякі сторони діяльності банків в умовах трансформування виробничих
відносин на сучасному етапі і які вплинули і нині впливають на
фінансовий стан банківської системи.

Досвід роботи банків “благополучних” засвідчує, що їх успішний розвиток
в умовах кризису залежить в першу чергу від рівня професіоналізму — від
політики банка, майстерності, грамотної побудови управлінських і
функціональних структур. Досвід же банків, що збанкрутіли, навіть тих,
які мали більш менш великі структурні фонди, показав, що їх, на перший
погляд, нормальна внутрішня управлінська структура насправді виявилась
аморфною, розвивалась хаотично та зробилася не управляємою. Такі банки
могли існувати та процвітати в умовах галопуючої інфляції.

В цих умовах доходи банків перекривали непрофесіоналізм в банківській
діяльності, а збитки нівелювала та ж інфляція. Але як тільки темпи
інфляції почали уповільнюватися, коли НБУ став проводити більш жорстку
монетарну політику, а інфляція ставала все більш керованою, стан в цих
банках почав сильно погіршуватись. В банківській сфері практично настав
вторинний переділ ринку — лиття, поглинання. На цьому етапі наступає
період збільшення банків, а філіальні системи більш сильних банків
починають розширюватись.

Сьогодні в системі комерційних банків України функціонують два види
банків — банки з розвинутою філіальною сіткою і банки, які не мають
філіалів.

Є банки без філіальної сітки, які знайшли свою нішу і спокійно в ній
працюють. Наприклад, АКБ “Перкомбанк” — великий, компактний, мобільний,
має свою клієнтуру, рентабельний банк.

Не менше успішно працюють і ті банки, у яких є розвинута сітка філіалів
(наприклад, АКБ “Приватбанк”, у якого є більше 100 філіалів).

Повчальним в питаннях організації банківської справи в нових умовах є
діяльність АКБ “Укрінбанк”, який має розгалужену сітку філіалів. Цей
банк чітко розділив функції центрального апарату і полочної операційної
діяльності. Центральний апарат банка займається методологією, контролем
і координацією діяльності філіалів. Головне оперційне управління в Києві
займається щорічним обслуговуванням клієнтів. Банк визначився зі своїми
реальними клієнтами, знає їх баланси і фінансово-матеріальні можливості.
В управлінській структурі банка з”явились юридичний відділ і відділ
управління кредитними ризиками.

АКБ “Укрінбанк” значно переструктуризував, суттєво перебудував свій
кредитний потрфель. В зв”язку з цим він зменшив кількість, але якість
його значно підвищилася, більшість валютних коштів цього банка працює в
різних рентабельних програмах.

Подолання гіперінфляції дозволяє банкам переходити до більш реального
планування своєї діяльності. Виникають умови для застосування таких
інструментів в банківській діяльності, які дозволяють як планувати, так
і одержувати додатковий прибуток. Мова йде про ф”ючерси, опціони,
форвардні операції з валютою ті інші форми діяльності, які відповідають
умовам ринкових відносин.

Сьогодні в банківській системі України є багато проблем, які потребують
свого практичного вирішення. Вони зачіпають перед усім питання, які
пов’язані з подальшим розвитком банківської системи України,
вдосконаленням кредитної політики держави. Вирішення цих проблем
залежить насамперед від вдосконалення банківського законодавства, яким
слід було б передбачити слідуюче:

-банківське законодавство повинно було б відобразити всі форми
взаємовідносин банків з органами державної влади і управління,
Національним банком, між собою і клієнтурою. Банківські закони повинні
мати характер прямої дії з тим, щоб звести до мінімуму втручення органів
управління в діяльність комерційних банків;

-вдосконалити систему банківського ліцензування, передбачити усунення
монополізму в банківській діяльності, а також рівність умов конкуренції
між банками;

-для забезпечення повноти банківського законодавства норми, які
відносяться до банківської діяльності, слід було б включати в
законодавчі акти по регулюванні інших сфер діяльності;

-ввести законодавчі норми, які регламентують кредитування банками
власних акціонерів і пайщиків;

-при вдосконаленні податкового законодавства необхідно враховувати
специфіку банківського сектору та зацікавити його в підвищенні
діяльності і фінансової стійкості, створення в банках резервів для
покриття можливих збитків: указані резерви повинні створюватись із
доходів банка за рахунок оподаткування;

-упростити процедуру створення філіалів банків, зняти всі географічні
бар’єри організації нових банків;

-створювати відповідні умови для організації спеціалізованих кредитних
установ, інвестиційних, інноваційних, іпотечних, експортно-імпортних
банків, товариств взаємного кредиту, кредитноощадних установ, кредитної
кооперації і інших, які прийняті в світовій практиці. Поряд з великими
банками повинна бути і сітка малих банківських або небанківських установ
(з граничними правами), які тісно зв’язані з малим бізнесом і мають з
ним особливі відносини.

В цілях захисту власних економічних інтересів банків і вкладників,
підвищення надійності захисту кредитів, які надаються клієнтам банку,
використання ефективних засобів і методів стягнення боргу слід було б
здійснити слідуючі заходи;

-здійснити розробку відповідних правил і процедур для всіх стадій
кредитної діяльності, які включали б етапи обгрунтування, супроводження
та погашення кредиту;

-систематично і всебічно вивчати кредитні ризикі, приймати заходи по їх
пониженню. Вірно поступили комерційні банки, які в своїх управлінських
структурах організували відділи управління кредитними ризиками;

-вдосконалювати механізм економічного і правового захисту виданих
кредитів з використанням заставного права, поручительства, а також інших
форм гарантій та його забезпечення;

-необхідно забезпечити достовірну інформацію про клієнтів;

-одним з засобів забезпечення стійкості банків та підвищення довіри до
них є страхування депозитів, які також захищають інтереси вкладників.
Необхідно розробити страхування вкладів з урахуванням досвіду інших
держав. Страхування депозитів повинно здійснюватись спеціальним органом,
який створений за участю Національного банка України, страхової установи
і комерційних банків. Об”єктом страхування повинні стати тільки вклади і
депозити суб”єктів господарювання, і в першу чергу вклади і депозити
населення. При цьому розмір вкладу або депозиту, по якому здійснюється
відшкодування в певній сумі, повинен бути офіційно обмежений;

-банкрутство банків, особливо великих, є небажаним тому, що це веде до
серйозних економічних потрясінь як для їх акціонерів, так і для
економіки в цілому. Але в процесі формування банків слід передбачувати
можливість їх банкрутства. Тому важливо при цьому мінімізувати негативні
наслідки, для чого слід передбачити більш чітку процедуру об’яви банків
банкрутами.

Дуже в критичному стані сьогодні знаходитсья довгострокове кредитування.
Тому слід було б здійснити заходи по забезпеченню привабливості для
комерційних банків інвестиційних та конверційних кредитів з урахуванням
більших обсягів витрат по їх обслуговуванні, високого ступеню ризику,
відсутності надійних гарантій, поверення вказаних кредитів.

В цьому відношенні можна було б підвищити розмір маржі до рівня
середньої маржі по інших комерційних кредитних операціях, або звільнити
комерційні банки повністю від оподаткування по державним кредитам, які
направляються на інвестиційні і конверсійні програми.

РОЗДІЛ IV.ОСОБЛИВОСТІ МЕНЕДЖМЕНТУ ОХОРОНИ ПРАЦІ В БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВАХ

4.1Особливості менеджменту, завдання та функції служби охорони праці в
банківських установах

Охорона праці – це система правових, соціально-економічних,
організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і
лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження
життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.

Поняття “охорона праці” фактично розкриває головні напрями, які
створюють систему забезпечення безпеки життя і здоров’я працівників у
процесі їх трудової діяльності, тобто ця система містить заходи, які
окремо або в сукупності спрямовані на створення умов праці, що
відповідають вимогам збереження життя та здоров’я працівників у процесі
трудової діяльності.

Охорона праці спирається на комплекс державних законодавчих актів.
Загальними законодавчими актами, що визначають основні положення щодо
охорони праці, є Конституція України, Кодекс законів про працю, Закони
України “Про охорону праці”, “Про забезпечення санітарного та
епідемічного благополуччя населення”, “Про пожежну безпеку”, “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності” та відповідні підзаконні акти.

Згідно закону України “Про охорону праці” від 21.11.02 ст.13
Роботодавець зобов’язаний створити на робочому місці в кожному
структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових
актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав
працівників у галузі охорони праці.

Основними завданнями управління охорони праці є:

1.Опрацювання заходів щодо здійснення державної політики з
охорони праці на регіональному та галузевому рівнях;

2.Підготовка, прийняття та реалізація заходів, спрямованих на:

– забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці;

забезпечення утримання в належному стані виробничого устаткування,
будівель і споруд, інженерних мереж, безпечного ведення технологічних
процесів;

забезпечення працівників засобами індивідуального захисту;

організацією і проведення навчання працівників з питань охорони праці;

пропаганду охорони праці;

облік, аналіз та оцінку стану умов і безпеки праці;

забезпечення професійного добору працівників окремих професій;

забезпечення страхування працівників від нещасного випадку на
виробництві та профзахворювання;

3.Організаційно-методичне керівництво на регіональному та галузевому
рівнях;

4.Стимулювання інтеграції управління охороною праці в єдину систему
загального управління організацією виробництва;

5. Широке впровадження позитивного досвіду у сфері охорони праці.

Основні функції управління охороною праці:

організація та координація робіт у галузі охорони праці;

облік, аналіз та оцінка показників стану умов і безпеки праці;

планування та фінансування робіт;

контроль за дотриманням вимог нормативно-правових актів з питань охорони
праці.

Із цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління
охороною праці, а саме:

створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують
вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх
обов’язки, права та відповідальність за виконання покладених на них
функцій, а також контролює їх додержання;

розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні
заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого
рівня охорони праці;

забезпечує виконання необхідних профілактичних заходів відповідно до
обставин, що змінюються;

упроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби
механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний
досвід з охорони праці тощо;

забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання
та устаткування, моніторинг за їх технічним станом;

забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків,
професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів,
визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;

організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень
умов праці, оцінку технічного стану виробничого обладнання та
устаткування, атестацій робочих місць на відповідність
нормативно-правовим актам з охорони праці в порядку і строки, що
визначаються законодавством, та за їх підсумками вживає заходів до
усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я виробничих факторів;

розробляє і затверджує положення, інструкції, інші акти з охорони праці,
що діють у межах підприємства , та встановлюють правила виконання робіт
і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих
приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до
нормативно-правових актів з охорони праці, забезпечує безоплатно
працівників нормативно-правовими актами та актами підприємства з охорони
праці;

організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з
працівниками у галузі охорони праці;

вживає термінових заходів для допомоги потерпілим, залучає за
необхідності професійні аварійно-рятувальні формування у разі виникнення
на підприємстві аварій та нещасних випадків.

Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених
вимог

4.2.Оцінка ефективності заходів з умов праці в банківських
установ

З метою створення безпечних і нешкідливих умов праці банківських
установах здійснюються певні заходи. До цих заходів відносяться всі види
діяльності, спрямовані на попередження, нейтралізацію або зменшення
негативної дії шкідливих і небезпечних виробничих факторів на
працівника.

Заходи здійснюються шляхом:

доведення до нормативного рівня показників виробничого середовища за
елементами умов праці (технічні та технологічні рішення);

захисту працівників від дії небезпечних та шкідливих виробничих
факторів.

Орієнтовний перелік заходів, спрямованих на доведення умов і безпеки
праці до нормативних вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці
в банківських установах є:

встановлення нових, більш ефективних інженерно-технічних засобів охорони
праці (огороджень, засобів сигналізації, контролю, запобіжних пристроїв
тощо);

реконструкція системи природного та штучного освітлення з метою
досягнення нормативних вимог щодо освітлення робочих місць працівників
банку;

монтаж нових, реконструкція наявних вентиляційних систем та пристроїв,
установка кондиціонерів у приміщеннях та кабінетах працівників банку;

здійснення конструктивних рішень та заходів, що забезпечують на діючому
устаткуванні запобігання або зниження до регламентованих рівнів шуму,
вібрації, шкідливих випромінювань та інших негативних факторів;

впровадження устаткування та пристроїв, які забезпечують застосування
пониженої напруги з метою зниження можливості ураження електричним
струмом;

організація робочого місця працівника відповідно нормативним вимогам;

формування у працівників банківської установи психологічної готовності
до діяльності у можливих екстремальних ситуаціях;

Організація професійного добору працівників банку;

організація підготовки спеціалістів з охорони праці;

організація спеціального навчання з питань охорони праці.

Результати дії заходів щодо поліпшення умов і охорони праці оцінюються
за допомогою чотирьох груп показників: змін стану охорони праці,
соціальних, соціально-економічних, економічних.

Зміни стану умов праці оцінюються за факторами:

а) зміна кількості машин і механізмів, виробничих будівель тощо,
приведених у відповідність до вимог стандартів безпеки праці та інших
нормативних актів;

б) поліпшення санітарно-гігієнічних показників, зменшення вмісту
шкідливих речовин у повітрі; зниження рівнів шуму та вібрації,
поліпшення освітленості тощо;

в) поліпшення психофізіологічних показників, зменшення фізичних і
нервово-психічних навантажень, у тому числі монотонних умов праці;

г) поліпшення естетичних показників, раціональне компонування робочих
місць і машин, упорядкування приміщень і території, поєднання кольорових
відтінків тощо.

Здійснення заходів охорони праці призводить до певного соціального та
соціально-економічного ефекту.

Соціальний ефект – це суспільно значимі наслідки поліпшення умов праці:
зменшення кількості травм і захворювань, зменшення працівників зайнятих
на важких, небезпечних та шкідливих умовах, підвищення працездатності,
продовження періоду трудової активності, підвищення творчої активності
особистості.

Соціально-економічний ефект – визначені у вартісній формі
суспільно-значимі наслідки від поліпшення умов і охорони праці.

Загальна оцінка ефективності заходів, що спрямовані на поліпшення умов і
охорони праці, базується на зіставленні витрат (капітальних чи поточних)
і отриманого результату (доходу чи прибутку).

Оцінка поліпшення умов і охорони праці має здійснюватися на всіх рівнях
управління:

макроекономічному;

мезоекономічному (галузь, міністерства і відомства, крупні ринкові
фірми: корпорації, олігополії, монополії);

мікроекономічному (об’єднання, підприємство, фірма, цех, робоча
дільниця, робоче місце тощо).

Кількість і характер показників, які використовуються у розрахунках
ефективності, визначаються очікуваним результатом процеохоронного
заходу. Так, для заходів, що забезпечують поліпшення умов праці за
рахунок зменшення трудомісткості продукції чи робіт, основними
показниками є зростання продуктивності праці і збільшення прибутку, а
для заходів, що знижують травматизм і захворюваність – зменшення
матеріальної шкоди і економія часу.

Ефективність заходів щодо поліпшення умов і охорони праці оцінюється, в
першу чергу, за наступними показниками соціальної ефективності:

зменшення кількості виробничих травм, загальної і професійної
захворюваності;

вивільнення працюючих з важких і небезпечних робіт;

скорочення чисельності працівників, що працюють в умовах, які не
відповідають вимогам санітарно-гігієнічних норм;

збільшення кількості машин, механізмів і виробничих приміщень,
приведених у відповідність до вимог нормативних актів;

зменшення коефіцієнтів частоти травматизму, професійної захворюваності
та їх тяжкості;

зменшення кількості випадків виходу на інвалідність внаслідок
травматизму чи професійної захворюваності;

скорочення плинності кадрів через незадовільні умови праці тощо.

Економічна ефективність визначається з метою:

вибору оптимального варіанту поліпшення умов і безпеки праці за сукупним
результатом соціальної і економічної ефективності;

встановлення впливу заходів щодо поліпшення умов праці на основі
показники діяльності підприємства: прибуток, величину матеріальних
витрат, пов’язаних із нещасними випадками і захворюваністю на
виробництві, плинністю кадрів тощо.

обґрунтування зростання продуктивності праці при поліпшенні її умов;

обґрунтування матеріального і морального заохочення за розробку і
запровадження заходів щодо охорони праці.

Основними джерелами отримання економічного ефекту від заходів щодо
поліпшення умов і безпеки праці є:

зростання продуктивності праці за рахунок підвищення працездатності
людини у результаті зменшення втомлюваності через незадовільні умови
праці, скорочення чи повного усунення внутрішньозмінних простоїв тощо;

збільшення ефективності використання робочого часу у результаті
скорочення витрат, пов’язаних із тимчасовою непрацездатністю через
хвороби чи травми, та зменшення непродуктивних витрат праці, спричинених
незадовільними умовами праці;

підвищення ефективності використання обладнання;

скорочення витрат, пов’язаних із незадовільними умовами праці, за
рахунок зменшення збитків від нещасних випадків і захворюваності на
виробництві, економії витрат на пільги та компенсації за незадовільні
умови праці, зменшення збитків за рахунок плинності робочої сили та
скорочення браку виробництва через незадовільні умови праці.

Соціально-економічна ефективність розраховується з метою:

економічного обґрунтування планових заходів для вибору оптимальних
варіантів технологічних, ергономічних та організаційних рішень;

визначення фактичної ефективності заходів щодо поліпшення умов і охорони
праці;

оцінки результатів управління виробництвом на різних рівнях;

розрахунку необхідних витрат для приведення умов праці на робочих місцях
у відповідність до нормативних вимог;

визначення раціональних розмірів матеріального стимулювання працівників
підприємства, науково-дослідних, конструкторських і проектних
організацій за розробку і запровадження працеохоронних заходів.

Оцінка соціально-економічної ефективності працеохоронних заходів
здійснюється у банках, у тому числі на робочому місці, дільниці, в цеху.
Вона може визначатися також по галузі та країні в цілому.

Соціальна, соціально-економічна і економічна ефективність поліпшення
умов і охорони праці мають визначатися на всіх стадіях розробки і
запровадження працеохоронних заходів:

на стадії планування заходів (розрахункова ефективність) з метою
обґрунтування оптимального варіанту заходу (при порівнянні варіантів
перевага надається тому, який забезпечує найбільший соціальний ефект);

після впровадження заходів (фактична ефективність) для оцінки
результатів.

Показники соціальної і соціально-економічної ефективності розраховуються
як відношення величин соціальних або соціально-економічних результатів
до витрат, необхідних для їх здійснення. Такі показники характеризують
кількість умовних одиниць сукупного об’єму соціального чи
соціально-економічного результату в розрахунку на одиницю витрат.

Правомірне також і обернене співвідношення суми витрат до соціального чи
соціально-економічного результату. У цьому випадку оцінюється у грошовій
формі одиниця отриманого соціального чи соціально-економічного
результату.

Показники соціальної і соціально-економічної ефективності
використовуються для визначення фактичного рівня питомих витрат,
необхідних для зменшення кількості працюючих у незадовільних умовах
праці, зниження рівня травматизму, захворюваності, плинності кадрів на
різних підприємствах та в економіці в цілому.

Економічні результати заходів щодо поліпшення умов і охорони праці
виражаються у вигляді економії за рахунок зменшення збитків внаслідок
аварій, нещасних випадків і професійних захворювань в економіці в цілому
та на кожному підприємстві.

Макроекономічна оцінка соціально-економічних результатів заходів
виконується з урахуванням:

а) всіх соціальних та економічних результатів у різних сферах
виробництва;

б) фактора часу у розрахунках витрат і результатів.

Економічне обґрунтування заходів щодо поліпшення умов і охорони праці
виконується при умові досягнення соціального ефекту за допомогою
порівняння економічних результатів цих заходів з витратами, необхідними
для їх здійснення шляхом розрахунку двох основних показників:
економічного ефекту та економічної ефективності.

Економічний ефект визначається як різниця між річними економічними
результатами заходів та витратами на їх здійснення. Він розраховується в
усіх випадках економічного обґрунтування заходів і використовується:

для обґрунтування очікуваного (запланованого) ефекту наукових і
проектних рішень для поліпшення умов і охорони праці;

для вибору найбільш ефективного з двох чи кількох варіантів, що
відрізняються за своєю дією на показники виробничого середовища, а також
за своїми соціальними, соціально-економічними чи економічними
результатами;

для економічної оцінки фактично здійснених заходів з метою встановлення
розмірів матеріального заохочення працівників підприємств, наукових і
проектно-конструкторських організацій за поліпшення умов і охорони
праці.

Економічна ефективність визначається як відношення економічних
результатів до витрат. Вона розраховується в усіх випадках економічного
обґрунтування і використовується з метою:

визначення макроекономічних витрат на поліпшення умов і охорони праці;

оцінки динаміки ефективності цих витрат;

порівняльного аналізу ефективності витрат на різних підприємствах, у
галузях народного господарства, регіонах;

порівняння очікуваної (запланованої) і фактичної ефективності витрат.

Економічне обґрунтування заходів, які плануються на період, більший
одного року, потребує врахування наступних факторів:

зміни стану виробничого середовища, зумовленого зростанням виробництва,
впровадженням нової техніки і технологій, освоєнням нових видів
продукції;

зростання вимог до стану виробничого середовища;

підвищення продуктивності й оплати праці;

зміна вартості будівельно-монтажних робіт та обладнання.

Економічне обґрунтування заходів щодо поліпшення умов і охорони праці
здійснюється у наступному порядку:

визначається набір необхідних вихідних даних про зміну стану виробничого
середовища на базі досягнутих соціальних результатів і
техніко-економічних показників підприємства за базовими і
впроваджуваними варіантами;

визначаються витрати на реалізацію продукції;

розраховується соціально і соціально-економічна ефективність;

розраховується економічний ефект за результатами здійснення заходу.

Вихідні дані для розрахунку показників ефективності і заходів щодо
поліпшення умов і охорони праці наведені у різних формах обов’язкового
обліку та звітності.

Вихідними даними для розрахунку показників ефективності заходів щодо
поліпшення умов і охорони праці в банках є дані в різних формах
обов’язкового обліку та звітності.

Оцінка соціального ефекту від запроваджених або планових заходів щодо
поліпшення умов і охорони праці в банках передбачає використання
наступних показників:

– Скорочення кількості робочих місць у банку, що не відповідають вимогам
нормативних актів щодо безпеки виробництва

– Скорочення чисельності працівників, що працюють в умовах, які не
відповідають вимогам санітарних норм

Збільшення кількості машин і механізмів та виробничих приміщень ,
приведених у відповідність до вимог нормативних актів,

Зменшення коефіцієнту частоти професійної захворюваності через
незадовільні умови праці

– Зменшення коефіцієнту тяжкості захворювання

Від усіх цих показників залежить ефективність заходів з умов
праці в банківських установах

4.3.Заходи щодо поліпшення охорони праці в
банківських установах

З метою поліпшення охорони праці в банківських установах до працівників
можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та
ініціативу у здійснені заходів щодо підвищення рівня безпеки та
поліпшення умов праці. Види заохочень визначаються колективним
договором, угодою.

При розрахунку розміру страхового внеску для кожного підприємства або
банку Фондом соціального страхування від нещасних випадків, за умови
досягнення належного стану охорони праці і зниження або відсутності
травматизму і професійної захворюваності внаслідок здійснення
роботодавцем відповідних профілактичних заходів, може бути встановлено
знижку до нього або надбавку до розміру страхового внеску за високий
рівень травматизму і професійної захворюваності та неналежний стан
охорони праці.

Розрахунок розміру страхового внеску із застосуванням знижок та
надбавок для кожного підприємства, передбачених частиною другою ст. 25
закону України “Про охорону праці”, провадиться відповідно до
законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від
нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності.

У цілому охорона праці здійснюється відповідно до Закону України
“Про охорону праці”, Рекомендаціями Державного комітету України по
здійсненню охорони праці, Міністерства охорони здоров’я. Потрібно
відзначити, що хиб і недоглядів у питанні охорони праці і навколишнього
середовища немає. Необхідно також відзначити, що в багатьох банках діє
колективний договір, укладений між профспілковим комітетом і
керівництвом банку.

Кошти на заходи щодо охорони праці виділяються у встановленому порядку
на 1 лютого поточного року . Витрата цих коштів на інші цілі
забороняється.

Правління банку здійснює цільову витрату коштів на поліпшення
безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, що погоджується з
місцевими органами Державного комітету України по нагляду за охороною
праці.

Кошти фонду охорони праці, що перераховуються філіями
банку, використовуються у найбільш приоритетних заходах галузевої
програми. Рішення про використання фондів охорони праці приймаються
Правлінням за участю профспілкових органів. Усі працівники
банку, прийняті на роботу і в процесі роботи проходять інструктаж
(навчання) з питань охорони праці.

ВИСНОВКИ

Центральною проблемою функціонування комерційного банку є проблема
забезпечення стійкого механізму управління фінансами банку, тобто
здатності виконувати свої функції з максимальною ефективністю та
мінімальним ризиком .

Управління фінансами банку – це динамічна інтегральна характеристика
спроможності банку як системи трансформування ресурсів та ризиків
повноцінно виконувати свої функції, витримуючи вплив зовнішнього та
внутрішнього середовища.

Кожну функцію управління фінансами банку необхідно розглядати як
сукупність специфічних дій та операцій, а управлінську діяльність – як
сукупність послідовно виконуваних функцій. 3 огляду на це при управлінні
фінансами комерційного банку доцільно виділити такі функції як
планування, організація, мотивація діяльності та контроль.

В умовах нестабільності розвитку банківської системи України
виникає нагальна потреба у плануванні доходів і видатків, що виступає
ключовою ланкою при формуванні стійкої технології управління фінансами
банку. В цілому процес бюджетування може здійснюватися на основі
матричного % планування, яке передбачає: вертикальне бюджетування –
складання бюджету

за кожним із напрямків діяльності або операціями в цілому в банку на
основі ;} аналогічних бюджетів філій; горизонтальне бюджетування –
складання зведеного бюджету на основі бюджетів філій.

Процес управління фінансами банку передбачає скоординовану роботу з
банківським балансом на засадах урахування альтернативних сценаріїв
зміни ставки процента та стану ліквідності банку, тобто процесу
управління активами і зобов’язаннями банку. На мою думку, доцільно
виділити два підходи. стосовно управління активами і пасивами банку:

1. Бухгалтерська модель, зміст якої полягає в тому, що основною –
стратегічною метою управління активами і пасивами є максималізація
чистого процентного доходу при заданому рівні ризику або мінімізація
ризику при заданому рівні чистого процентного доходу.

Таким чином, бухгалтерська модель управління активами та пасивами банку
орієнтована на чутливість оголошеного прибутку до несподіваних змін
ставки відсотка, що спричиняють зміни чистого процентного доходу. Тому
неефективне управління процентним ризиком може призвести до зменшення
прибутків банку та проблем, пов’язаних із ліквідністю і
платоспроможністю.

2. Економічна модель дає змогу оцінити розмір власного капіталу банку
шляхом вивчення стану його ліквідності.

Вивчення діючого законодавства порядку формування та використання
прибутку банку, аналіз показників прибутковості на даних як умовних
банків, так і реально існуючих дозволяє зробити наступні висновки:

1. Основні принципи діяльності комерційного банку — прибутковість
господарювання та принцип «дешевше купити — дорожче продати». Проте
зазначені принципи повинні носити «цивілізований» характер. А для цього
необхідно створити рівні можливості в отриманні необхідної інформації і
створенні свого продукту.

2. Для досягнення успіху кожний комерційний банк повинен діяти під
девізом: «Все для клієнта!». Забезпечуючи прибуток клієнту, банк
реалізує і свій власний інтерес. Тому банк повинен постійно
удосконалювати і впроваджувати нові види послуг, підвищувати якість
обслуговування.

3. Прибуток як найважливіша категорія ринкових відносин виконує певні
функції: характеризує економічний ефект, має стимулююче значення, а
також є одним із джерел формування бюджетів різних рівнів. Як різниця
між валовими доходами та валовими витратами визначається балансовий
прибуток.

4. Так як банк являє собою фінансовий інститут і має право здійснювати
не всі види діяльності (комерційним банкам забороняється діяльність у
сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування), то його валовий
дохід складають наступні види доходів: процентні, комісійні,
торгівельні, інші банківські і небанківські доходи. Основними статтями
витрат є відсотки, сплачені по вкладам громадян та депозитам юридичних
осіб, витрати на утримання банку та інші.

5. Критерієм ефективності діяльності банку є такий розмір показників
прибутковості, який забезпечує максимальні норми прибутку при
одночасному виконанні нормативів, встановлених НБУ.

6. Для збільшення прибутковості активів банки повинні застосовувати такі
заходи:

– збільшувати обсяг наданих кредитів за рахунок зменшення кредитного
відсотку;

– збільшувати частку власних коштів банку в загальній сумі його коштів;

– зменшувати співвідношення власних та залучених коштів.

7. Щоб максимізувати прибуток, необхідно збільшувати доходи та
зменшувати витрати банку. В зв’язку з цим в роботі були виділені основні
напрямки зростання доходів:

а) загальне зростання групи активів, що приносять процентний дохід, для
чого банк повинен, по-перше, залучати більше позичальників і при цьому
ретельно аналізувати їх фінансовий стан, по-друге, нарощувати свій
кредитний потенціал за рахунок збільшення обсягу ресурсів, що
залучаються. Це можливо при проведені зваженої маркетингової та
процентної політики;

б) зміна питомої ваги доходних активів в сукупних активах, для чого
необхідно звести “непрацюючі” активи до мінімуму, проте у межах, що
забезпечують ліквідність банку;

в) зміна загального рівня процентної ставки по активних операціях
банку. Теоретично більш високий рівень процентної ставки повинен
принести банку якомога більший дохід. Проте, в сучасних умовах банки
рідко удаються до таких дій. В умовах конкурентної боротьби вони
найчастіше знижують ставку з метою залучення якомога більшої кількості
позичальників. Зниження середньозваженої ставки проценту по Україні є
свідоцтвом цього;

г) зміна структури портфелю доходних активів. Відомо, чим вищий дохід,
тим більший ризик в сфері банківської діяльності. Тому головне завдання
банку — визначення ступеню допустимості та виправданості того чи іншого
ризику.

Основні напрямки зниження рівня витрат банку:

а) залучення дешевих ресурсів. Такими є вклади до запитання;

б) зниження витрат на утримання апарату управління;

в) скорочення обсягів заробітної платні, але не шляхом її зниження, а
шляхом скорочення кількості працюючих завдяки автоматизації банківської
діяльності.

8. Після сплати податків і штрафів, накладених податковою інспекцією,
Національним банком України та іншими органами подальший розподіл
прибутку здійснюється за індивідуальними пропорціями та напрямками.
Однак загальними напрямками використання прибутку для усіх банків є
здійснення відрахувань:

-до резервного фонду;

-до страхового фонду;

-до фондів економічного стимулювання банку;

-виплата дивідендів акціонерам;

-на благодійні та спонсорські заходи;

-на сплату винагород керівництву;

-інші напрямки.

Розподіл прибутку, який залишився після оподаткування здійснюється в
порядку встановленому загальними Зборами акціонерів (пайовиків) банку.
Після розподілу може залишитись вільний залишок прибутку —
нерозподілений прибуток.

9. Сьогодні в банківській системі України є багато проблем, які
потребують свого практичного вирішення. Вони зачіпають перед усім
питання, які пов’язані з подальшим розвитком банківської системи
України, вдосконаленням кредитної політики держави. Вирішення цих
проблем залежить насамперед від вдосконалення банківського
законодавства. З метою захисту власних економічних інтересів банків і
вкладників, підвищення надійності захисту кредитів, які надаються
клієнтам банку, використання ефективних засобів і методів стягнення
боргу необхідно здійснювати такі заходи як: систематичне і всебічне
вивчення кредитних ризиків, прийняття заходів по їх пониженню;
вдосконалення механізму економічного і правового захисту виданих
кредитів з використанням заставного права, поручительства, а також інших
форм гарантій та його забезпечення; направлення клієнтам, біржам та
іншим зацікавленим закладам банківських звітів; здійснення страхування
депозитів як один з засобів забезпечення стійкості банків та підвищення
довіри до них; в процесі формування банків слід передбачувати можливість
їх банкрутства, тому важливо при цьому мінімізувати негативні наслідки,
для чого слід передбачити більш чітку процедуру об’яви банків
банкрутами.

10. До недавнього часу в нашій країні не проводились дослідження
присвячені комплексному аналізу діяльності комерційних банків. Розвиток
акціонерної форми власності в банківському секторі економіки, робота
банків на комерційних засадах передвизначають їх орієнтацію на отримання
максимального доходу, перегляд традиційних форм та методів керівництва
своїми операціями, а також регулярне проведення аналізу ефективності їх
здійснення. Не менш важливим стає також проведення аналізу банківської
діяльності на макро- та мікрорівнях. Тому є актуальною розробка методики
аналізу показників діяльності банків, як в теоретичному, так і в
практичному аспектах.

Аналіз діяльності банку повинен базуватися на наступних принципах:

– співвідношення інформації, яка вкладена і яка
вимагається. Цей принцип дуже важливий, він є базовим для реалізації
комунікаційної функції аналізу. Ігнорування веде або до надання
надлишкової інформації (відзначимо, що підготовка даних — процес
дорогий), або до недостачі необхідної інформації;

– висока культура аналітичних розрахунків. Суть даного
принципу полягає в тому, що дані які надаються повинні бути простими та
доступним для тих, для кого вони призначаються;

– залежність аналізу від існуючих обмежень : технічного,
часового, інформаційного характеру, а також інтелектуальних,
пізнавальних здібностей та можливостей аналітика.

Підбиваючи підсумок даної роботи, необхідно зазначити, що в нашій країні
комерційні банки стають основним сегментом в структурі банківській
системі. Комерціалізація банків значить переклад кредитного процесу на
ресурсний тип його побудови. Перехід до ринку узаконює нову роль
прибутку як оціночного показника роботи банків. В цьому плані особливо
актуальним стає аналіз банківської діяльності з точки зору її
дохідності.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020