Міжнародні економічні відносини (шпаргалка)

1. Сфера діяльності МПрП його роль в організації міжнародних
економічних, наукових та культурних зв’язків.

МПрП – це система юридичних норм, спрямованих на регулювання
міжнародних невладнаних відносин з “іноземним елементом”.

МПрП пов’язане з м/н життям і має аспект приватності, по суті
предмет регулювання МПрП становлять міжнародні відносини. Але міжнародні
відносини є різними і за суб’єктним характером, і за змістом (культурні,
єкономічні, політичні; міждержавні і між іншими суб’єктами МП). Сферою
регулювання МПрП є правові питання відносин між громадянами і
організаціями, які виникають в сфері м/н життя, міждержавні відносини
МПрП не регулює.

Отже, до сфери МПрП належать питання цивільної право- та
дієздатності іноземних фізичних та юридичних осіб, держави; її
імунітету; відносин по зовнішньоторговельних угодах; прав авторів на
твори, видані за кордоном; трудоправового та соціального статусу осіб,
які знаходяться на території іноземної держави, працювали на такій
території тощо. Регулюючи вказані та інші відносини, норми МПрП
утворюють систему, яка відображає упорядковану сукупність норм
національного права.

Завданням МПрП є регламентація вказаних відносин для всебічного
захисту прав та інтересів суб’єктів права, створення єдиного правового
простору щодо здійснення ними своїх прав та обов”язків, укріплення
співпраці держав, які належать до різних економічних, правови,
соціальних, культурних систем.

2. Предмет МПрП

МПрП пов’язане з м/н життям і має аспект приватності, по суті
предмет регулювання МПП становлять міжнародні відносини. Але міжнародні
відносини є різними і за суб’єктним характером, і за змістом (культурні,
єкономічні, політичні; міждержавні і між іншими суб’єктами МП). Сферою
регулювання МПрП є правові питання відносин між громадянами і
організаціями, які виникають в сфері м/н життя, міждержавні відносини
МПрП не регулює.

Існує три групи правовідносин, врегульюваних нормами МПрП:

1. Цивільні правовідносини (МПрП — цивільне право в м/н аспекті),
але ті, що:

– виникають в сфері міжнародних відносин;

– виходять за межі однієї країни;

– суб’єктами цих відносин мають бути іноземні фізичні або
юридичні особи.

2. Шлюбно-сімейні відносини з м/н елементом;

3. Трудові відносини за участю іноземців. Трудове право має елементи
публічного і приватного права. Приватні (контракти), публічні (вихідні
дні) і т.д.

МПрП є сферою відносин цивільно-правового характеру в широкому
їх розумінні, які виникають в умовах м/н життя.

Щодо юридичної природи МПрП, то існує декілька доктринальних
концепцій:

1. Представники цивілістичної концепції стверджують, що МПрП є
частиною національного права конкретної держави.

2. Другі вважають МПП галуззю міжнародного публічного права.

3. Прибічники полісистемної концепції розглядають МПрП як результат
поєднання перших двох підходів. Йдеться про подвійний характер норм
МПрП: і національний, і міжнародний.

Відмінності і зв’язок між МПП і МПрП.

Відмінності:

a) головне місце в регулюванні МПП займають відносини політичного
характеру (безпека, мир, невтручання). МПрП регулює майнові
цивільно-правові відносини, які мають міжнародний характер, але не на
рівні держав, а на рівні фізичних і юридичних осіб.

b) для МПП основними суб’єктами виступають держави, міжнародні
організації, нації, що боряться за власну незалежність. Для МПрП
основними суб’єктами є фізичні і юридичні особи, і лише іноді держави.

c) основним джерелом для МПП є міжнародний договір (міждержавний).
Для МПрП під основним джерелом розуміється внутрішній (національний)
закон.

Зв’язок: МПП і МПрП регулюють єдиний комплекс відносин — міжнародні
відносини, але на різних рівнях.

3. Приватні відносини з іноземним елементом.

Суб’єктами відносин у міжнародному приватному праві є,
передусім, фізичні та юридичні особи, іноді — держави. Специфікою
відносин є наявність “іноземного елементу”. Під “іноземним елементом”
розуміють:

1) суб’єкт, який має іноземну належність (громадянство, місце
проживання — щодо фізичніх осіб; “національність” — щодо юридичних
осіб);

2) об’єкт, який знаходиться на території іноземної держави;

3) юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном.

До сфери МПрП належать питання цивільної право- та дієздатності
іноземних фізичних та юридичних осіб, держави; її імунітету; відносин по
зовнішньо-торговельних угодах; прав авторів на твори, видані за
кордоном; трудоправового та соціального статусу осіб, які знаходяться на
території іноземної держави, працювали на такій території тощо.
Регулюючи вказані та інші відносини, норми міжнародного приватного права
утворюють систему, яка відображає упорядковану сукупність норм
національного права.

4. Поняття та види іноземного елемента у відносинах цивільно-правового
характеру.

Предметом регулювання у МПрП є відносини цивільно-правового
характеру. Майнові, трудові, сімейні, спадкові, деліктні, економічні,
господарські, науково-технічні, культурні, освітні та інші відносини
виникають у м/н житті з участю осіб різної державної належності. Такі
відносини невладні і неполітичні. Цивільні правові відносини – це
майнові відносини між фізичними і юридичними особами різних держав.
Суб’єктом у майнових відносинах є іноземна сторона (наприклад,
громадянин іноземної держави, особа без громадянства, іноземна
організація, іноземна держава). Суб’єкти майнових відносин можуть
належати до однієї держави, але об’єкт, у зв’язку з яким виникли
відповідні відносини, перебуває за кордоном. Виникнення, зміна та
припинення майнових відносин можуть бути пов’язані з юридичним фактом за
кордоном (спричинення шкоди, укладення договору, смерть спадковця тощо).

МПрП не буває без іноземного елемента, а цивільно-правові
відносини без іноземного елемента трапляються. Наприклад, коли їх
сторонами є фізичні та юридичні особи однієї країни. Коли ж у цивільних
відносинах бере участь іноземний елемент, то ці відносини набирають
нової якісної властивості і стають міжнародними (ускладнюються іноземним
елементом). Іноземний елемент – правовий феномен, що належить до іншої
національної правової системи.

Розрізняють три види іноземного елемента:

– суб’єкт (учасники правовідносин), який має іноземну належність
(громадянство, місце проживання – щодо фізичних осіб; національність –
для юридичних осіб). Держава – носій політичної влади. Але трапляється,
що і держава стає суб’єктом МПрП.

– об’єкт (це те, на що спрямовані дії суб’єктів), який знаходиться
на території іноземної держави;

– юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном.

5. методи правового регулювання в МПрП.

Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою
способів впливу на певну групу відносин. Для МПрП характерним є
цивільно-правовий метод, що виражає правову природу цієї галузі.

Колізійний метод є необхідним для регулювання цивільно-правових
відносин, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби
зробити вибір між нормами права. Колізії можуть виникати й поза сферою
МПрП. Їх вирішення хоч і залежить від застосування колізійних норм,
проте вони не матимуть міжнародного приватно-правового характеру.

Отже, потреба в застосуванні колізійного методу може виникати
як у випадку неідентичності законодавства різних правових систем з
одного і того ж питання, так і у випадку їх абсолютної схожості. Тобто,
для винесення рішення на основі законодавства певної держави суд
повинен, насамперед, зробити вибір між законодавством цих держав, тобто
звернутися до колізійної норми. Власне, існування правових систем, між
нормами правових джерел яких необхідно зробити вибір, породжує потребу в
застосуванні колізійного методу. Останній застосовується також за
відсутності міжнародної уніфікації матеріально-правових норм із певного
питання.

Матеріально-правовий:

Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної держави,
самостійно не врегульовує правовідносини з “іноземним елементом”, її
існування має сенс за умови використання й матеріально-правової норми,
тобто такої, що по суті регулює правовідносини у міжнародному приватному
праві. Наявність матеріально-правових норм свідчить про існування поряд
із колізійним матеріально-правового методу регулювання вказаних
правовідносин.

Зміст цього методу полягає в тому, що правовідносини
регулюються безпосередньо юридичними нормами, без відсилання до
іноземної правової системи. В доктрині та практиці держав існують
розходження у розумінні змісту матеріально-правового методу. Вони
виникають через неоднозначність того, які саме матеріально-правові норми
належать до сфери міжнародного приватного права. Так, уважається, що до
складу вказаної галузі права, крім колізійних норм, належать уніфіковані
матеріально-правові норми міжнародних договорів.

8. Вибір застосованого права сторонами правовідносин (lex voluntatis)

Закон lex voluntatis означає принцип автономії волі сторін.
Сторони можуть самостійно визначати, який правопорядок вони будуть
застосовувати до відносин між ними. Але воля сторін відносно фактичного
застосування матеріального права вибраного правопорядку не може бути
змінена пізніше при виникненні суперечки. Якщо воля сторін прямо не
визначена, то суд повинен визначити ту волю, яку сторони мали на увазі,
підписуючи даний договір.

Lex voluntatis також означає автономію волі сторін щодо вибору
арбітражу на будь якій стадії судового процесу. Це так зване “арбітражне
застереження”.

Останнім часом в кодифікаційних актах європейських країн з
питань МПрП прицип Іex voluntatis застосовується до спадкових і шлюбних
контрактів, а іноді навіть до деліктних правовідносин.

Цивільний кодекс Квебеку встановив правило, що у відносинах
сторін може застосовуватись правопорядок, більше вигідній стороні, яка
постраждала.

З Іex voluntatis пов’язана певна уніфікація в МПрП. В 1955 році
була прийнята Гаазька конвенція. За цим м/н прав. актом сторонам
надавалось необмежене право вибору правопорядку.

9. Поняття МПрП.

Міжнародне приватне право – це система юридичних норм,
спрямованих на регулювання міжнародних невладнаних відносин з “іноземним
елементом”.

МПрП належить до умовних термінів. По своїй суті це внутрішне
право і носить національний характер. В німецькій правовій системі воно
спочатку називалось прикордонне право, потім — зовнішнє приватне право,
опісля отримало назву “міждержавне приватне право”. Французи спочатку
визначили МПрП як міжнародне цивільне право, але з 1834 року закріпився
термін, який використовується і сьогодні, — міжнародне приватне право.

МПрП складається з:

– колізійних норм;

– уніфікованих матеріальних правових норм;

– внутрішніх правових норм;

– процесуальних норм.

І. Колізійні норми складають історичну основу МПрП. Вони
поділяються на дві групи: внутрішні колізійні норми, викладені у
внутрішньому законодавстві країни(ст.8 ЦКУ); договірні колізійні норми,
записані в м/н договорах, але направлені на регламентацію майнових
відносин, які викли на рівні фізичних або юридичних осіб (5-ть Гаазьких
конвенцій про шлюб та сім’ю).

Ст. 561(1) ЦКУ наводить наступний приклад колізійної норми:
“цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається законом тієї
країни, громадянином якої він є”.

ІІ. Уніфіковані матеріально-правові норми. Існує два шляхи
уніфікації:

– Уніфікація шляхом укладення м/н угод з питань матеріального права;

– Рецепція основних інститутів з іншої правової системи.

Особливості уніфікації в МПрП:

– уніфіковані правові норми можуть бути створені на основі м/н
договору чи м/н звичаю (INKOTERMS були створені на основі звичаю);

– уніфікація — це досить високий рівень правового співробітництва
між державами. Крок до єдиного права.

– уніфікація в деяких галузях прва не завжди бажана і можлива.
Найбільші проблеми з уніфікацією сімейного і спадкового права, де в силі
національні традиції і звичаї.

ІІІ. Внутрішні матеріальні норми — лише ті, які були спеціально
створені для регламентації цивільно-правових відносин, ускладнених
іноземним елементом. Ст.565 ЦКУ наводить приклад такої норми: “іноземні
громадяни користуються в Україні цивільною правоздатністю на рівні з
громадянами України”.

IV. Процесуальні норми — 1) самі по собі процесуальні норми
публічного права; 2) норми процесуального характеру, ускладнені
іноземним елементом.

10. Природа і функції норм МПрП.

Норми МПрП застосовуються для міжнародного спілкування.
Національне право та МПП багатьох випадках взаємодіють, утворюючи полі
системний комплекс норм МПрП. Водночас норми цих двох правових систем не
полишають меж останніх, хоч і регулюють, з одного боку, міжнародні, а з
іншого – невладні відносини, майнові та немайнові, що мають цивілістичну
природу і виникають у сфері міжнародного спілкування. Поділяючись на
матеріально-правові (регулюють конкретне право відношення) та колізійні
норми (відсилають до законодавства іншої держави), вони створюють певний
комплекс у кожній правовій системі. Іноді вказують, що МПрП – це право
колізійне. Наявність колізійних норм становить особливість МПрП. Як
матеріально-правові, так і колізійні норми можуть міститись у
національних джерелах права, міжнародних угодах.

Наприклад. 30 січня 1996 р. у м. Львові польський водій не
впорався з управлінням фургона. Внаслідок шляхово-транспортної пригоди
одна особа загинула, кілька – госпіталізовано, пошкоджено сім
автомобілів. У даному випадку виникли правовідносини з делікту з
„іноземним елементом” До них необхідно застосувати колізійну норму, а
також узяти до уваги норми ст.. 35 Договору між Україною і республікою
Польща про правову допомогу та правовідносини у цивільних і кримінальних
справах від 27 травня 1993р.

11. Місце МПП в правовій системі.

Щодо природи норм міжнародного приватного права та його місця у
системі права іс-нують такі погляди:

1. Міжнародне приватне право є частиною міжнародного публічного
права.

2. Міжнародного приватного права немає, а є внутрішнє законодавство,
що стосується іноземців.

3. Міжнародне приватне право – це поєднання внутрішнього
законодавства і міжна-родного публічного права.

4. Міжнародне приватне право є окремою галуззю права, оскільки має
окремий пред-мет і притаманні лише йому правові способи регулювання
(колізійні та матеріально-правові норми).

Навчальний курс “Міжнародне приватне право” традиційно
складається з двох час-тин: загальної й особливої, або теоретичної та
практичної.

У загальній частині розглядаються питання, що стосуються джерел
міжнародного приватного права, його принципів, учень про колізійні та
матеріально-правові норми, загаль-них понять (національний режим, режим
найбільшого сприяння, взаємність, реторсія, авто-номія волі, зворотне
відсилання та відсилання до права третьої країни, обхід закону,
“кульгаючі” правовідносини, застереження про публічний порядок,
цивільно-правовий статус держави, фізичних та юридичних осіб та ін.).
Особлива частина охоплює такі питання:

o право власності іноземців;

o деліктні зобов’язання;

o зовнішньоекономічні угоди;

o міжнародні перевезення вантажів і пасажирів;

o міжнародні кредитно-розрахункові відносини;

o патентне право;

o авторське право;

o трудові відносини;

o сімейне право;

o спадкове право;

o міжнародний цивільний процес;

o міжнародний комерційний арбітраж. Система міжнародного приватного
права як на-ука охоплює також питання історичного розвитку доктрини
цього права, його теорій та концепцій, визначає способи вирішення його
проблем. МПрП розвивається у тісному взаємозв’язку з порівняльним
правознавством.

13. Принципи та функції МПрП.

1. МПрП покликано визначити умови, при яких суд компетентний розглядати
справу з іноземним елементом.

2. МПрП визначає для кожної категорії таких справ внутрішньодержавну
правову систему, на підставі якої слід установити права та обов’язки
сторін.

3. МПрП вказує обставини, при яких:

а) рішення іноземного суду може визнаватися таким, що вирішує дане
спірне питання;

б) право, що належить кредиторові, може бути здійснене примусово в
тій або іншій країні.

14. Джерела МПрП.

Кодифікація, тобто систематизація, зведення норм права у певній
галузі в єдину узгоджену систему (кодекс, закон або розділ певного
законодавчого акта), ставить в основу закон, відводячи йому приорітетну
роль серед інших джерел права, таких, як міжнародний договір, звичай,
доктрина, судова й арбітражна практика.

Разом з тим не слід нехтувати іншими джерелами міжнародного
приватного права, які, хоч і не вважаються, згідно з пануючою концепцію,
першорядними (на відміну від внутрішнього законодавства), але не меншою
мірою віддзеркалюють специфіку міжнародного приватного права й
справляють значний вплив на процес його кодифікації.

Існує п’ять видів джерел МПрП:

1. всі системи світу визнають за джерело МПрП внутрішнє
законодавство країн;

2. також всі системи світу визнають за джерело МПрП звичай як
внутрішньодержавний, так і міжнародний;

3. багато країн визнають джерелом м/н договір;

4. багато країн визнають джерелом судову та арбітражну приктику;

5. деякі до джерел відносять доктрину МПрП.

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці
розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма.
Міжнародному приватному праву відомі чотири форми джерел:

1) внутрішнє законодавство;

2) міжнародні угоди;

3) міжнародні й торговельні звичаї;

4) судова та арбітражна практика.

Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел
права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність
джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного
боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з
іншого — норми законодавства та судова практика окремих держав, а також
звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства. Подвійність
джерел указаної галузі права не впливає на єдність предмета регулювання
— цивільно-правові відносини з “іноземним елементом”. Згадана
властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел
міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага
кожного з видів джерел права у різних правових системах неоднакова. При
цьому часто до певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що
містяться в різних джерелах права.

16. Види джерел МПрП в Україні та інших державах

Джерело МПрП – форми в яких знаходять вираження правова норма. Існує
декілька форм юридичного офіційного буття норм в МПрП:

1) внутрішнє законодавство – мається на увазі не тільки закони, але й
підзаконні акти.

2) міжнародні угоди – норми міжнародних угод у більшості правових систем
є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери
міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають
такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально
створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.

3) міжнародні й торговельні звичаї – Міжнародні звичаї засновані на
послідовному й тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені
суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов’язковими
для них. Торгівельні – є обов’язковими для застосування, якщо: 1) норми
законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час
укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним
звичаєм.

4) судова та арбітражна практика – це погляди суддів на певне питання,
зафіксовані у рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне
значення для вирішення судами аналогічних питань у майбутньому.

Деякі до джерел відносять доктрину МПрП – Можна вказувати на її
допоміжне значення в розвитку й удосконаленні права, в
правозастосувальному процесі, особливо, коли мова йде про встановлення
змісту норм іноземного права.

17. Судова та арбітражна практика окремих країн як джерело МПрП

Судова та арбітражна практика — це погляди суддів на певне
питання, зафіксовані у рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають
вирішальне значення для вирішення судами аналогічних питань у
майбутньому. Судова та арбітражна практика є джерелом права у державах
“сім’ї загального права”. Розгорнута система судових прецедентів
склалася у Великобританії. Менше застосовується це джерело права у США.
Англійські прецеденти суттєво вплинули на формування прецедентних правил
Австралії, Канади, ПАРГ Ізраїлю, Японії, Таїланду та деяких інших країн.
Але, хоча судові прецеденти і є джерелом права в цих правових системах,
їхня питома вага порівняно з прецедентною системою Великобританії чи США
є значно меншою. Керівні судові рішення виявляють чинне право,
формулюють його. Переважно це рішення у справах з іноземними фірмами та
іноземними особами, які стосуються питань власності, капіталу,
інвестицій. У країнах, де судова та арбітражна практика є джерелом
права, спостерігається тенденція до регулювання правовідносин з
“іноземним елементом” через застосування саме судових прецедентів, а не
законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим
прецедентам легше, ніж нормам права, дати різне тлумачення.

Дещо іншим є характер судової та арбітражної практики в
державах “сім’ї континентального права”. Тут вона може здійснювати
суттєвий вплив на правотворчість тлумаченням законів, як це є у Франції;
або ж рішення суду розглядаються як додаткове джерело права, як це є у
Скандинавських країнах. У більшості з цих держав значення мають не
стільки судові рішення з окремих справ, скільки узагальнення судової
практики з певних категорій таких справ.

В Україні судова та арбітражна практика не визнається джерелом
права, в т. ч. міжнародного приватного. Проте тлумачення правових норм
із допомогою судової практики має місце і в зазначеній галузі права.

18. Питання про доктрину та „автономію волі” як джерела МПрП.

Іноді джерелом МПрП вважають доктрину. Проте у більшості
правових систем вона не є джерелом МПр й усіх інших галузей права. Можна
вказувати на її допоміжне значення в розвитку й удосконаленні права, в
правозастосувальному процесі, особливо, коли мова йде про встановлення
змісту норм іноземного права.

Цивільний кодекс Квебеку встановив правило, що у відносинах сторін може
застосовуватись правопорядок, більше вигідній стороні, яка постраждала.

19. Внутрішнє законодавство як джерело МПрП.

Термін внутрішнє законодавство вживається у широкому розумінні, мається
на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти. Належність норм
внутрішнього законодавства до джерел МПрП залежить від змісту предмета
цієї галузі права у конкретній правовій системі.

Для МПрП України значення мають деякі норми Конституції. Україна
гарантує захист своїх громадян за кордоном. Конституції іноземних держав
можуть мати інші норми для регулювання приватно-правових відносин з
іноземним елементом.

Закони і нормативно-правові акти поділяються а:

1) повністю регулюють відносини цієї галузі права або

2) певна частина норм яких регулюють ці відносини.

1) належать: Закон України „Про зовнішньоекономічну
діяльність”, про форму зовнішньоекономічних договорів.

В державах „сім”ї континентального права” практикують прийняття законів
МПрП, які діють і сьогодні.

До нової кодифікації МПрП „закон про МПрП Венесуели 1998р” – чи не
найуспішніший акт 20ст.

Закони з МПрП є комплексними актами, бо містять систему матеріально
правових і колізійних норм, регулюють: кваліфікацію, зворотнє відсилання
тощо. Але переважно норми цих законів регламентують правовий статус
фіз.. чи юридичної особи, право власності, шлюбно-сімейні, трудові
відносини. Але є й інші нормативні акти, спеціально прийняті для
регулювання відносин з іноземним елементом, вони доповнюють закони чи
замінюють їх. Приймаються інвестиційні закони та кодекси (праове
положення змішаних підпр.).

У державах сім”ї загального права нормативних актів, щодо регулювання
відносин у МПрП мало. 9закони про імунітет) але приймаються частіше.

2) другу групу законодавства становлять юридичні акти, у яких
тільки окремі норми чи спеціальні розділи регламентують правовідносини з
іноземним елементом України: колізійні норми, які містяться в останніх
розділах кодифікованих актів: Правоздатність окремих громадян та осіб
без громадянства”.

23. Види міжнародних договорів.

Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива
для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем
є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери
міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають
такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально
створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.

Зазначені угоди можна класифікувати за різними критеріями,
зокрема за:

? предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні
відносини, з авторського права тощо);

? видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові,
змішані);

кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

суб’єктами, які створюють їх, чи під егідою яких вони укладаються
(держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність
Незалежних Держав, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація
охорони здоров’я (далі — відповідно СНД, МОП тощо);

ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують
трансформації в національне законодавство або ж “самовиконувані”, тобто
такі, що потребують тільки національної норми-відсилання).

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору
застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто
перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення
трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них
належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування
міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта.

21. Закони про МПрП та інші нормативні акти зарубіжних країн.

Однією з головних умов застосування іноземного права є
дотримання публічного порядку країни, де це право підлягає застосуванню.
При цьому застереження про публічний порядок можна поділити на дві
категорії: одні вимагають, щоб саме застосовуване іноземне право було
суголосним з вимогами публічного порядку (наприклад, у Туреччини), інші
приписують не застосовувати іноземне право, якщо наслідки такого
застосування суперечили б основам оrdrе рublіс (наприклад, у Швейцарії).
На мій погляд, останній підхід є доцільнішим, оскільки навіть у випадку
несумісності іноземної норми з місцевим порядком, наслідки її
застосування можуть і не порушувати оrdrе рublіс. Це, зокрема, залежить
від того, в якій країні підлягатиме виконанню відповідне судове рішення.
В цьому зв’язку закон Угорщини містить логічну норму (ч. 2 ст. 7), яка
говорить, що не слід не застосовувати іноземний закон лише тому, що
суспільно-економічна система іноземної держави відрізняється від
угорської.

Застереження про публічний порядок у тій чи іншій формі містять
усі закони про міжнародне приватне право. Серед інших умов
незастосування іноземного права вказується на зворотне відсилання,
застосування lех fоrі на прохання сторін або lех voluntatis, якщо це
дозволяє закон, неможливість встановлення змісту іноземного права. Ст. 6
закону Румунії передбачає застосування іноземного права на умові
взаємності, а ст. 8 вказує на необхідність дотримання публічного порядку
й забороняє шахрайський обхід закону.

В першу чергу слід згадати Закон про міжнародне приватне право
Австрії 1978 р. Цей законодавчий акт характеризується тим, що має досить
детальну систему колізійних норм з питань, пов’язаних з регулюванням
договірних відносин. Він вперше ввів таке поняття “найбільш тісного
правового зв’язку”. Нерідко в праві використовують таке явище, як
“обійти закон”. Мова не йде про порушення закону, а про створення
можливості обійти діючої норми права задля отримання вигоди.

Справа в тому, що для настання цивільно-правової
відповідальності необхідно наявність порушення, наявність спричиненої
шкоди, зв’язок між цією особою та спричиненою шкодою, а також про
відношення людини до цієї шкоди.

Уявімо, що є колізійна норма, яка говорить, що якщо заподіяна шкода при
виконанні договору, то необхідно застосовувати право країни місця
укладання угоди.

Угорщина. Закон 1979 р. Фактично регулює колізії в усіх сферах
– від особистого приватного стану людини і закінчуючи процесуальними
нормами.

Китай. В 1985 р. був прийнятий Закон про міжнародні
господарські договори. В 1986 р. був прийнятий документ “Загальні
положення цивільного права Китаю”.

Сьогодні у цій країні виникають дуже складні колізії у зв’язку
з тим, що до Китаю приєднаний Гонконг, де ведеться найбільш активний
бізнес у Південно-Східній Азії. Спочатку було домовлено, що там
залишатиметься незмінна система (і не вводитиметься китайська планова
система). Тому в Китаї виникають колізії всередині держави. Тому,
укладаючи угоди з китайськими контрагентами, слід брати до уваги його
місцезнаходження.

Польща. Ще в 1965 р. в Польщі був прийнятий Закон про
міжнародне приватне право. Найбільша його особливість – цей закон при
вирішенні всіх особисто-правових відносин людей (питання авторського
права, шлюбно-сімейні відносини) використовує принцип громадянства
особи, що ставить питання особисто-правового статусу (тобто сюжди не
відносяться майнові відносини).

Чехословаччина. Закон про міжнародне право і процес 1963 р. Цей
закон повністю діє в Чехії та з невеликими змінами і корективами – у
Словаччині. Головною його ознакою є те, що він регулює не лише колізійні
питання, але й процесуальні.

Югославія. У 1982 р. був прийнятий закон про вирішення колізій
між законами і нормами іноземного права. Цей закон складається з 309
детальний статей. Цей закон діє в Сербії, Чорногорії, Словенії, та з
невеликими змінами – в Хорватії.

Взагалі в МПрП існує проблема визнання і виконання іноземного
судового рішення. Уявімо, таку ситуацію. Сім’я проживала на території
України. Мати з дітьми залишилася в Україні, а батько поїхав на
заробітки до Чехії. Батько попрацювавши 3 місяці, вирішив одружитися
другий раз і там залишився. Суд в Чехії виніс рішення про стягнення з
нього аліментів. Однак чоловік гроші не перераховує. Якби рішення було
прийняте на Україні, то існують способи його впровадження примусово. Але
у Франції, де цей чоловік зараз знаходиться, немає правових способів це
зробити.

Головна заслуга закону Югославії в тому, що детально розписано,
як повинні визнаватися і виконуватись іноземні рішення на території
Югославії і навпаки.

1986 р. в Німеччині був прийнятий закон “Про нове регулювання
міжнародного приватного права”. До цього часу в Німеччині діяв вводний
закон до BGB (1896 р.). Справа в тому, що німецька правова система
досить довго дотримувалася принципу нерівності між чоловіками і жінками
в сфері особистих відносин. І зараз відбувається реформа цього принципу.

Закон про міжнародне приватне право Швейцарії (1987 р.). Цей
закон врахував основні правові засади континентальної і
англо-американської систем права.

26. Звичай як джерело МПрП. Торгові звичаї.

Звичай — це правило, яке склалося давно, систематично
застосовується, хоч і не вимагає своєї фіксації у певній правовій формі.
Звичаї поділяються на міжнародні й торговельні.

Міжнародні звичаї засновані на послідовному й тривалому
застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав,
міжнародні звичаї стають обов’язковими для них. Тому в міжнародному
приватному праві застосовується принцип: “рівний над рівним не має
юрисдикції”; заборонено дискримінацію іноземних громадян тощо.

Якщо міжнародний звичай не грунтується на засадах суверенітету
й незалежності держав, але спрямований на регулювання окремих питань,
наприклад, колізій між законами, то він обов’язковий для держави тільки
в таких випадках: по-перше, якщо такий звичай застосовується у практиці
держави; по-друге, якщо держава прямо визнала його в законі чи
дипломатичному акті. Тобто, міжнародний звичай повинен бути визнаний
державою у певній формі.

Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко
використовуються у міжнародній торгівлі й торговельному мореплавстві.
Вони є обов’язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства
безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту
дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм. Якщо ж відносини
між сторонами не врегульовані законодавством та умовами контракту, суд,
вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговельні звичаї.
Зазначене закріплено, зокрема, в ч. 4 ст. 28 Закону України “Про
міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.

Застосування міжнародних звичаїв іноді викликає питання про
те, чи є вони джерелом колізійного права. Ті з них, що грунтуються на
принципі суверенітету та рівності державі мають значення для колізійного
права. Інші тільки у небагатьох випадках колізій законів можна вважати
джерелом права. Наприклад, принцип місцезнаходження речі, особливо
нерухомої, є загальновизнаним та застосовуваним у міжнародній практиці.

Від міжнародних звичаїв слід відрізняти узвичаєння, зокрема
міжнародного торговельного обігу, тобто практику міжнародної торгівлі.
Ці правила хоч і виражають волю учасників правовідносин та
використовуються у міжнародній торгівлі, банківській справі, в морських
перевезеннях, у морських портах, проте вони не є правовими нормами.
Узвичаєння можуть регулювати взаємовідносини лише в тих випадках, коли
сторони в якійсь формі визнали за необхідне застосувати певне правило
поведінки. Вони можуть використовуватися для тлумачення юридичних угод.
Загалом, узвичаєння не є джерелом міжнародного приватного права.

28. Об’єктивна необхідність колізійних норм.

Колізійна норма — це інструмент, за допомогою якого вирішується
проблема, право якої країни підлягає застосуванню в даному випадку.
Колізійна норма не відсилає до конкретної правової норми в іноземному
праві, вона лише визначає певний правопорядок, до якого необхідно
звернутись. Конкретну норму вже потім потрібно відшукати в іноземному
праві.

Виникнення колізії означає конфлікт між системами права в
цілому. Для вирішення конфлікту сторони зобов’язані застосовувати
колізійну норму, оскільки вона була спеціально для цього створена.

Іноді колізійні норми можуть зтикатись з проблемою дії законів
у часі. Автоматично постає питання зворотньої сили: застосовувати право,
яке існувало в момент укладення договору, наприклад, чи нове
законодавство? Найчастіше практика вирішує це питання шляхом
застосування норм, що існували на той період (час укладення угоди).
Також практикуються спеціальні застереження щодо зворотньої сили, в яких
сторони висловлюють свою волю щодо дії договору в часі.

Спеціальні норми не застосовуються навіть в тому випадку, коли
є відсилання до іншої правової системи (наприклад, щодо статусу
суб’єкта), оскільки в них є спеціальний адресат.

Колізійна норма — це правило, яке визначає, право якої країни
має бути застосоване до відповідних цивільно-правових відносин. Поява
колізійних норм викликала інтенсифікацією м/н співробітництва та
глобалізацією світових господарських зв’язків. Сама по собі колізія
може виникнути в будь-якій сфері права.

29. Поняття, структура та види колізійних норм.

Колізійна норма — це норма, яка визначає, право якої країни
необхідно застосовувати при вирішенні питання прав і обов’язків сторін у
правовідносинах, ускладнених іноземним елементом. Сукупність колізійних
норм є колізійним правом конкретної країни. Колізійні норми є
найскладнішою і найбільш об’ємною частиною МПрП.

Сама по собі колізія може виникнути в будь-якій сфері права.

Склад і види колізійних норм.

Колізійна норма складається з двох частин:

a) об’єм або обсяг колізійної норми — це визначення комплексу
відносин, до яких дана колізійна норма застосовується;

b) прив’язка — вказівка на той правопорядок, що має бути
застосований до відповідного комплексу відносин.

Існує наступна класифікація колізійних норм:

? такі, що в односторонньому порядку визначають межі застосування свого
власного права до відносин, ускладнених іноземним елементом. Відсилають
тільки до свого права;

? двосторонні. Містять загальне правило, на основі якого можна
застосовувати норми іноземного чи вітчизняного права. Прив’язка в
двосторонній колізійній нормі отримала назву “формула прикріплення”.

Колізійні норми можна розділити на:

? імперативні. Носять незаперечний характер, відхід від них карається
відповідальністю.

? диспозитивні. Надають учасникам правовідносин можливість самостійно
врегулювати свої відносини, в разі відсутності подібного врегулювання,
визначають певні обов’язкові для виконання правила поведінки.

? альтернативні. Визначають декілька варіантів вирішення колізії,
сторони можуть обрати один з них.

? комулятивні. Відсилають до декількох правопорядків за раз.

31. Основні формули прикріплення та сфера їх застосування

Колізійне право – особливий вид правових норм, що є характерною
специфічною рисою МПрП. Колізійні норми застосовуються в тих випадках,
коли мова йде про регулювання відносин, що виникають у сфері
міжнародного господарського (цивільного) обороту в широкому змісті
слова, і саме в умовах, коли на регламентацію конкретних суспільних
відносин претендують два або більше правопорядки різних держав.
Колізійна норма по своїй сутності являє собою відсильну норму, за
допомогою якої можливо обумовити право, що виступає компетентним
правопорядком стосовно до даного конкретного відношення й містить
необхідні відповіді на питання, що стосуються його суті. Колізійна
норма, таким чином, сама по собі не регулює відношення як таке, а діє в
сполученні з матеріально-правовою нормою відповідної правової системи
(національного права певної визначеної держави або міжнародного
договору).

Колізійні норми традиційно виступають основою МПрП й складають
його ядро. Найменування колізійної норми буквально означає “конфлікт,
зіткнення “. Так званий конфлікт між законами різних держав, що
претендують на регулювання даного відношення, і призначені дозволити
розв’язати колізійні норми, що забезпечують вибір відповідного
правопорядку й кінцеве рішення питання по суті, тобто відшукання
необхідної матеріально-правової норми.

Колізійні норми складаються із двох структурних елементів –
об’єму й прив’язки. Об’єм вказує на коло суспільних відносин в, що
підпадають під регулювання, і умови, при яких діє дана колізійна норма.
Прив’язка “прикріплює”, “прив’язує” розглянуті суспільні відносини до
конкретного правопорядку.

Залежно від форми вираження прив’язки розрізняють двосторонні й
односторонні колізійні норми. Односторонні колізійні норми відсилають
регулювання відносин до безперечно позначеного правопорядку – як
правило, національному, що відповідає державі. Двосторонні колізійні
норми не називають компетентне право безпосередньо, а лише вказують на
ознаку, за допомогою якого таке можна відшукати. Вибір відповідного
матеріального права, що буде регулювати розглянуте відношення по суті,
залежить від фактичних обставин, що характеризують дане відношення.
Прив’язки двосторонніх колізійних норм оперують різними критеріями
визначення компетентного правопорядку. Серед них найбільше поширення в
міжнародній і національній практиці одержали громадянство фізичної
особи, місце її постійного проживання або переважного проживання, місце
укладання договору, здійснення виконання дії (акту), місце знаходження
речі (внесення її до реєстру), місце заподіяння шкоди, місце розгляду
суперечки й ін., що йменується “формулами прикріплення”, або колізійними
принципами.

32. Застосування колізійних норм.

1. необхідно з’ясувати, чи застосовується колізійна норма взагалі, яка
саме й до права якої країни вона відсилає. Тут виникають наступні
правові питання: визначення наявності колізійної норми, взаємність,
кваліфікація, обхід закону, зворотне відсилання й відсилання до права
третьої країни.

2. Після того, як ці питання з’ясовані й вирішені, наступає друга
стадія – застосування права, до якого відсилає к.н. Точніше,
відбувається застосування не самої к.н., а норм матеріального права –
національного або іноземного. При цьому виникають уже інші правові
питання: застереження про публічний порядок і встановлення змісту
іноземного права.

33. Проблема „конфлікту кваліфікацій” та методи його вирішення.

Перед судом або іншим органом, що повинен вирішити суперечку з
“іноземним елементом”, виникає проблема тлумачення юридичної норми,
кваліфікації цієї норми або фактичних обставин справи, вирішення
“конфлікту кваліфікацій”. Тлумаченням норми можна вважати з’ясування її
змісту. Кваліфікація є елементом норми й перебуває в її юридичній
оцінці. Вона спрямована на пояснення цілі норми права. Питання предмета
кваліфікації як самостійне вперше знайшло відображення наприкінці XІ у
працях німецького юриста Кана й французького Бартена. Обидва вчених
прийшли до висновку, що колізійні норми різних правових систем, навіть у
випадку їхнього формулювання однаковою термінологією, приховують у собі
„приховані колізії”, які породжують “конфлікт кваліфікацій”, тобто
непогодженість принципів національного права.

Основні способи рішення вирішення питання кваліфікації.

Кваліфікація обставин справи (суті суперечки) або норми права
може бути різною залежно від того, принципи якої правової системи будуть
застосовуватися. Тому розрізняють кілька основних способів кваліфікації:

1) за законом суду;

2) по системі права тієї держави, до якої відсилається колізійна норма;

3) за принципом автономної кваліфікації.

1) Теорія кваліфікації за законом суду означає, що суд,
застосовуючи колізійну норму, кваліфікує її поняття відповідно до
змісту, що вони мають у зак-ві правової системи місцезнаходження суду.
Кваліфікація за законом суду проявляється й тоді, коли суд, керуючись
визначеннями, поняттями, категоріями свого права, кваліфікує іноземне
право як власне.

2) Опоненти теорії кваліфікації за законом суду вважали більш
доцільним здійснення кваліфікації по системі права тієї держави, з якою
дане поняття має найбільш тісний правовий зв’язок (lex causa). Зазначена
теорія не одержала широкого схвалення.

3) Зміст теорії “автономної кваліфікації” зводиться до того, що
суд, розглядаючи суперечку з “іноземним елементом”, повинен провести
кваліфікацію понять норми права не за допомогою звертання до конкретних
існуючих правових систем, а на основі загальних правових понять.

34. Зворотне відсилання та відсилання до права третьої країни.

Невирішена проблема – це проблема ( в 18ст.) прийняття чи не прийняття
зворотного відсилання та відсилання до закону третьої держави.
Неоднозначним є й розуміння обсягу іноземного права, до якого
застосовується відсилання.

Суть зворотного відсилання полягає у відсиланні колізійної норми
законодавства однієї держави до закону іншої, а закон останньої не
вирішуючи питання по суті, своєю чергою, відсилає до закону попередньої
держави. Якщо до вирішення спору залучається правова система третьої
держави, то мова йде про відсилання до закону третьої держави. Деякі
правові системи визнають ці відсилання (Польща, Росія, Австрія,
Швейцарія; Угорщина – може визнаватися відсилання до власного права.
СРСР – якщо іноземне право відмовлялося, тоді так. Незважаючи на
розбіжності в чинному праві України можна знайти підтвердження прийняття
зворотного відсилання, відсилання до закону третьої держави, а також
негативне ставлення до зворотного відсилання. Женевська конвенція –
позитивне ставлення (1950р.).

35. Застереження про публічний порядок.

Результати дії колізійної норми – застосування чи не застосування
іноземного права пов”язаний із застереженням про публічний порядок, який
міститься у джерелах права і дає змогу обмежувати відсилання до
іноземного закону.

Означає:

іноз.закон, до якого відсилає кол.прив”язка може застосовуватись, якщо
протирічить основам публічного порядку певної держави.

Іноз.закон може не використовуватись, якщо це суперечить основам
застосування законодавства в цій державі.

Концепція „публічного порядку”:

– Позитивного застереження – у Франції (вперше): не дозволялося
приватним угодам скасовувати дію законів, у яких був зацікавлений
публічний порядок. Йшлося про дію норм, які витісняли іноземне право.

Існував і італ.варіант… Франко-Польська концепція позит. Застереження
про публічний порядок, остання – сукупність вітчизняних
матеріально-правових норм, які здатні усувати дію іноземного закону.

– Негативного застереження – відмінність: позитивна концепція не
викликає питання, закон якої держави слід застосовувати. Це питання
виникає в негат.конц. і може вирішуватись на користь закону суду чи
закону іншої держави.

Норми про публічний порядок можуть бути закріплені як у матеріальному
так і в процесуальному законодавстві. Часто в питаннях шлюбу та сім”ї.
За сімейним кодексом України сімейне законодавство іноземних держав
застосовується в країні, якщо воно не суперечить засадам регулювання
сімейних відносин, встановлених в цьому кодексі.

36. Застосування імперативних норм

В залежності від формули прикріплення, всі колізійні норми
поділяються на 4 групи: імперативні, диспозитивні, альтернативні і
кумулятивні.

Імперативні норми – це такі норми, які визначають правила
поведінки, обов’язкові для учасників цих правовідносин, і відступати від
цих правил вони не можуть.

Найбільша кількість імперативних норм присутня в кримінальному
та адміністративному праві. В приватному праві їх небагато. Наприклад:
”Відносини по спадкоємству визначаються за законом тієї країни, де
спадкодавець мав останнє місце проживання”.

Стаття 1606. (1560). Застосування імперативних норм

1. Правила цієї Книги не зачіпають дії імперативних норм права
України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права країни,
яке підлягає застосуванню.

2. При застосуванні права будь-якої країни згідно з правилами цієї
Книги суд може застосувати імперативні норми права іншої країни, які
мають тісний зв’язок з відносинами, якщо відповідно до права цієї країни
такі норми мають регулювати відповідні відносини незалежно від права, що
підлягає застосуванню. При цьому суд повинен брати до уваги призначення
та характер таких норм, а також наслідки їх застосування або
незастосування.

37. Наслідки обходу закону.

Обхід закону в МПрП означає усвідомлене створення хоча б однією
стороною підстав для застосування закону тієї правової системи, яка
лояльніше визначає певний правовий статус. Так, різні принципи
визначення „національності” суб”єктів господарської діяльності, установ,
організацій дозволяють підпорядковувати їхній правовий статус
законодавству тієї держави, яка є поблажливішою в укладаннях й виконанні
господарських договорів, податкової політики.

У сфері особистого статусу обходу закону – шлюб, опіка,
піклування, усиновлення.

Обхід закону виникає найчастіше:

– у правових системах, де монополія держави обмежена;

– зі значною часткою приватної власності;

– з нечітким законодавчим визначенням застереження про публічний
порядок.

Франція – визначає недійсним угод за принципом обходу закону.

У національному законодавстві України поняття „обхід закону” не
використовується.

Наслідки обходу закону в Україні угоди та діє інших учасників
відносин, спрямовані на те, щоб в обхід правил Киги восьмої про право,
що підлягає застосуванню, підпорядкувати відповідні відносини іншому
праву, є недійсними. Тоді застосовується право іншої країни, яке можна
застосовувати відповідно до правил 8 Книги.

39. Поняття та види правового режиму.

Іноземні громадіни або особи без громадянства мають певний обсяг прав і
обов”язків, перебуваючи в гетерогенній державі. Цей обсяг залежить від
режиму їх здійснення, кий встановлюється національним законодавством або
міжнародними угодами.

Існує 4 види правового режиму:

національний – іноземці користуються майже тим обсягом прав і мають
майже ті самі обов’язки, що й громадяни своєї держави.

найбільшого сприяння – тобто особи мають права, якими користуються чи
будуть користуватися громадяни будь-якої третьої держави.

Спеціальний – визначається, наприклад, щодо здійснення правосуб’єктності
у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій.

недискримінаційний – тобто іноземці підпорядковуються загальним правилам
поведінки у іноземній для них державі.

40. Національний режим та режим найбільшого сприяння

Режим найбільшого сприяння – один з основних принципів
торговельних договорів, що укладають з іноземними державами. У силу
даного принципу іноземці користуються максимумом тих прав, які надані
особам іншої держави. Зазначений принцип полягає в тому, що іноземним
юридичним і фізичним особам у торгівлі, мореплаванні або в інших галузях
надається такий же режим, який надається або буде надаватися в
майбутньому юридичним і фізичним особам третьої країни. Той режим в
галузі торгівлі, мореплавання, правового положення становища іноземних
організацій, застосовуваний до однієї іноземної держави, з якою
укладений торговельний договір, буде застосовуватися й до будь-якої
іншої держави, з якою також укладений торговельний договір на основі
принципу найбільшого сприяння. Таким чином, у силу цього принципу
створюються рівні умови для всіх іноземних держав і їхніх організацій і
фірм відносно тих питань торгівлі, які передбачені торговельним
договором.

Національний режим – іноземним громадянам і юридичним особам
надається такий самий режим, який надається вітчизняним громадянам і
юридичним особам. Оскільки, на іноземних фізичних і юридичних осіб
поширюються ті права й переваги, якими в даній країні користуються
місцеві фізичні і юридичні особи, всі вони ставляться в рівне положення.
Відмінність національного режиму від режиму найбільшого сприяння полягає
в тому, що в силу останнього в рівне положення ставляться іноземні
організації й іноземні громадяни між собою.

41. Спеціальний режим

Іноді спеціальний режим визначається у національному законодавстві та
міжнародних угодах, наприклад щодо здійснення правосуб”єктності у
вільних економічних зонах, стосовно інвестицій. Спеціальний режим
запроваджується на певний строк.

спеціальний режим надається співробітникам дипломатичних і консульських
представництв, а також міжнародних міжурядових організацій і передбачає
вилучення зазначених осіб з-під юрисдикції держави перебування, як
правило, з питань, пов’язаним зі здійсненням представницьких функцій.

43. Матеріальна та формальна взаємність.

При наявності іноземного елемента й застосуванні колізійних
норм насамперед постає питання про дію старого юридичного правила,
відповідно до якого іноземець не повинен мати більші права, ніж
громадянин у своїй країні. Такий підхід виникає з початку рівності
громадян і юридичних осіб у процесі міжнародного спілкування й
спрямований на практичну реалізацію цього початку.

Сама взаємність може бути матеріальною (припускає надання
рівного або хоча б схожого обсягу об’єму прав) і формальною (надання
іноземцям прав, передбачених для власних громадян і організацій). Через
істотні розходження внутрішнього права окремих країн матеріальна
взаємність практично недосяжна, і мова може йти тільки про надання
формальної взаємності. У сфері колізійного права взаємність має ту
особливість, що припускає застосування іноземного права у двох
відповідних державах.

Значення початку взаємності зберігається в спеціально
передбачених правом випадках, не виключається звертання до нього
юрисдикційних органів у гострих ситуаціях для охорони прав власних
громадян і юридичних осіб.

44. Реторсії в МПрП

У зв’язку із взаємністю виникає питання про реторсію, тобто про
застосування відповідних обмежень. Якщо одна держава вживає заходів, що
наносять безпідставний у порядку дискримінації збиток інтересам іншої
держави або його громадян, то ця остання держава може прийняти
відповідні обмежувальні заходи. Метою таких заходів є звичайно
досягнення скасування обмежень, установлених першою державою.

Відповідно до положень міжнародного права застосування
обмежувальних заходів у відношенні певної визначеної іноземної держави
(його органів, юридичних осіб і громадян) як реторсія (відповідної міри
заходу) не може розглядатися як порушення принципу недискримінації.

45. Загальна характеристика суб’єктів МПрП.

У МПрП основним суб’єктом являються окремі особи – фізичні і
юридичні. Фізичні особи – це громадяни, а юридичні особи – це державні
організації, приватні фірми, підприємства, науково-дослідні й інші
організації. Бувають випадки, коли й держава як така стає суб’єктом
відповідних відносин, але ці випадки не являються для МПрП типовими.
Якщо державою випускається позика або надається концесія, держава
безпосередньо бере участь у цих відносинах. Держава може також стати
спадкоємцем майна, що лишилося за кордоном. Але в більшості випадків як
суб’єкт МПрП виступають громадяни або юридичні особи різних держав.

47. Поняття особистого закону фізичної особи.

Особистий закон (lex personalis) відома у вдвох видах:

– національний закон, або закон громадянства (lex patriae), т.я. закон
цієї держави, в якій дане лице належить по своєму громадянству;

– закон місця проживання (lex domicilii), тобто закон держави, на
території якого дана особа вважається такою, що має “осілість” (це
поняття загальне для всіх правових систем, але вони різними шляхами
визначають місце, яке варто розглядати як місце осілості).

Особи, що не має ні звичайного місця постійного перебування, ні
постійного житла, закон наділяє фіктивним місцеперебуванням, що стає їх
юридичною прив’язкою, що визначає громадянський стан цих осіб. Засобами
запобігти відсутності прив’язки є являється прив’язка по походженню
(людина здобуває ту прив’язку, що на момент її народження мав її
батько), що протиставляється прив’язці на вибір.

48. Опіка та піклування в МПрП.

1. Встановлення і скасування опіки та піклування над неповнолітніми,
недієздатними або такими, дієздатність яких є обмеженою, повнолітніми
особами регулюються особистим законом підопічного.

2. Обов’язок опікуна (піклувальника) прийняти опікунство (піклування)
визначається за особистим законом особи, яка призначається опікуном
(піклувальником).

3. Правовідносини між опікуном (піклувальником) та особою, яка перебуває
під опікою (піклуванням), визначаються правом країни, орган якої
призначив опікуна (піклувальника). Проте якщо особа, яка перебуває під
опікою (піклуванням), проживає в Україні, застосовується право України,
якщо воно є більш сприятливим для цієї особи.

4. Опіка (піклування), встановлена над громадянами України, які
проживають за межами України, визнається дійсною в Україні, якщо проти
встановлення опіки (піклування) або проти її визнання немає законних
заперечень відповідного консульства України.

51.Доктрина та практика МПрП про визначення національності юридичної
особи

Особистий статут юридичної особи означає

її правове становище, зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою
фізичних осіб;

порядок її створення та припинення існування; структуру; управління нею;

поширення певного виду правового режиму” визначення обсягу
правоздатності;

реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності.

Для визначення статуту юридичної особи необхідно встановити її
„національність”, тобто державну належність та її особистий закон.
„Національність” особи визначається за різними принципами:

критерій місця створення (заснування) юридичної особи – означає
поширення на неї закону держави, де створено цю особу і зареєстровано її
статут (закон інкорпорації);

критерій місцезнаходження особи (місце осілості). Використовується
також:

принцип місця основної діяльності юридичної особи;

принцип належності (громадянства) засновників (учасників) і складу
правління до певної правової системи.

Загалом наявність різних критеріїв для визначення „національності”
юридичної особи зумовлена тим, що створення, реєстрація установчих
документів, знаходження органів правління, здійснення діяльності можуть
бути в різних країнах. До того ж засновники об’єднання можуть мати різне
громадянство чи доміцилій.

54. Іноземні юридичні особи в Україні

Правове становище іноземних юридичних осіб в Україні
визначається як нормами українського законодавства, так і положеннями
міжнародних договорів України з іншими державами.

Правоздатність юридичних осіб визначається законодавством
держави, за законами якого воно засновано.

Іноземні юридичні особи підтверджують свій статус виписками з
торговельного , банківського або судового реєстру і т.п.

Іноземні юридичні особи можуть створювати в Україні
підприємства, які повністю належать їм, філії й інші відособлені
підрозділи, а також придбати у власність діючі чинні підприємства
цілком. Участь іноземного капіталу в спільних підприємствах,
засновуваних і в Україні, приводить до створення юридичних осіб права
України.

У визначених питаннях іноземні юридичні особи будуть
підкорятися законам країни своїй національності (з питань, що
визначаються особистим статутом цієї юридичної особи, в тому числі щодо
установи і ліквідації).

Крім зазначених, з інших питань діяльності іноземних юридичних
осіб на території України діє українське законодавство.

Український публічний порядок може не допустити застосування іноземного
закону. У цьому випадку lex socіetatіs повинний бути замінений на lege
forі (матеріальним правом держави суду).

55. Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні.

Правове становище іноземних юридичних осіб в Україні визначається як
нормами українського законодавства, так і положеннями міжнародних
договорів України з іншими державами.

Правоздатність юридичних осіб визначається законодавством
держави, за законами якого воно засновано.

YiYcYiYiI|gT% hM

( hM

hEOcCJaJ” hM

aJ hM

& hM

U D

gdM

CJaJ hM

% hM

& hM

” hM

gdM

iTHiTH?TH3/4?—TH?…?THz3/4TH?THhTHViTHiTHViTHiTHiTH” hM

” hM

hEOcCJaJ# hM

% hM

& hM

” hM

$ hM

gdM

hEOcCJaJ hM

aJ” hM

& hM

$ hM

gdM

CJaJ hM

hEOcCJaJ” hM

$ hM

gdM

” hM

gdM

мні юридичні особи підтверджують свій статус виписками з торговельного ,
банківського або судового реєстру і т.п.

56. Міжнародні транснаціональні компанії.

ТНК — це спілки, об’єднання, діяльність яких не обмежена рамками однієї
нації або держави.

ТНК притаманні такі ознаки:

економічно єдина система;

група самостійних підприємств;

діяльність проводиться на території кількох держав;

структурні підрозділи є суб’єктами національного права;

керівництво та контроль здійснюється з єдиного центру;

корпорація знаходиться поза юрисдикцією окремої держави, групи держав
або міжнародних організацій.

За характером взаємовідносин з материнським підприємством залежні
підприємства поділяються на:

філії – не є юридичними особами, діють на підставі положення,
затвердженого для них материнським підприємством.

дочірні підприємства – утворюються в договірному порядку або ж їхня
залежність від материнського підприємства визначається тим, що останнє
має акції дочірнього підприємства.

спільні підприємства (змішані товариства) – мають у своєму статутному
фонді частку, що належить і національному капіталові.

Аналіз діяльності ТНК показує, що їхні прямі капіталовкладення є
важливим чинником у розвитку економіки держав. ТНК поділяються на
декілька груп.

По-перше, це корпорації, національні за своїм капіталом, але міжнародні
за сферою діяльності (наприклад, “Дженерал моторз”, “Сіменс”, “Філіпс”
тощо).

По-друге, це ТНК, які є міжнародними за своїм капіталом та за сферою
діяльності, вони належать капіталові декількох держав. Це концерни:
нафтовий “Роял датч — Шелл”, “Інтернешнл нікл компані оф Кенада”;
“Арбед”; “Агфа-Ге-верт”; “Данлоп-Шреллія”.

Спільним для цих двох груп є те, що ці монополії створені як юридичні
особи однієї держави, хоча можуть мати в інших країнах численні філії,
дочірні підприємства тощо. З правового погляду вказані монополії не в
міжнародними юридичними особами, хоча термін “міжнародний”
застосовується і в офіційних назвах деяких із них.

По-третє, це численні картелі й синдикати, об’єднання виробничого та
виробничо-технічного характеру, що не є юридичними особами.

Єдиного нормативного акта, який регулював би діяльність ТНК, немає.
Нечисленні міжнародно-правові документи є або регіональними, або ж їх
норми не мають імперативного (обов’язкового) характеру.

Кожна держава має право в межах своєї юрисдикції регулювати й
контролювати діяльність ТНК.

У зв’язку з діяльністю ТНК у міжнародній практиці виникло питання про
визнання їх міжнародними юридичними особами. Нині такими вважаються
особи, створені: 1) безпосередньо міжнародним договором або 2) на
підставі національного законодавства, прийнятого відповідно до
міжнародного договору.

57. Особливості правового положення держави в міжнародних цивільних
правовідносинах

Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого
відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. Відносини
поділяються на:

– такі, що регулюються нормами міжнародного публічного права, виникають
між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжн.
торговельного права, валютних відносин, промислового, с/г,
науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо.

– це правовідносини, які регулюються нормами міжнародного приватного
права і виникають за участю держави (з одного боку) та іноземних
юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб – з
іншого боку.

Як суб’єкт МПрП держава може виступати у відносини з приводу
отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за
закордоном.

Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із
продажу іноземцям з аукціону чи ін. Чином цінних паперів. Вона є
стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного
інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном,
власником будівель, іншого майна, їх оренди чи земельної ділянки.
Держава може бути також учасником спільних підприємств. Вона несе
відповідальність за свої дії.

Різним є правове становище держави і міжнародних організаціях.
У всіх правовідносинах від імені держави діють уповноважені нею
суб’єкти.

58. Поняття та види імунітету держави в МПрП.

Імунітет держави у широкому застосуванні – це принцип, згідно з
яким до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному
суді без її згоди.

У МПрП під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави
законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті
держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою
владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус
характеризується як par in parem non habet imperium – рівний над рівним
не має влади.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів
імунітету:

1) судовий – непідсудність держави без її Згоди судам іншої. Причини
притягнення до відповідальності значення не мають.

2) від попереднього забезпечення позову – не можна без згоди держави
застосувати будь-які примусові заходи до її майна.

3) від примусового виконання рішення – без згоди держави не можна
здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї
судом іншої держави.

4) майновий (власності) – питання може виникнути, наприклад, у зв’язку
з розглядом певної справи в суді.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучасній
міжнародно-правовій практиці Проте нині немає єдності в розумінні обсягу
та сфери застосування цього Принципу. Тому доктрині та практиці різних
правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету
абсолютного та функціонального (обмеженого).

Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет
заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного
права — суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб’єктом,
хоча вияв її право-суб’єктносгі може бути різним. Тому, як суб’єкт
міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена
(владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись
абсолютним імунітетом.

Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлумачення та
застосування імунітету, яке полягає в тому, що заявлення позову до
іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно
іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної
держави.

У більшості держав набула поширення теорія функціонального
(обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен,
завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа,
скажімо, в зовнішньоторговельних операціях, то в цих випадках вона
імунітетом не володіє. Не застосовується імунітет щодо контрактів, які
повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання
угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не
визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який
розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю
держави буде притаманна хоча б одна з умов:

1) другою стороною у спорі є також держава;

2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання
імунітету;

3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і
він підпорядковується нормам її адміністративного права.

59. теорія „функціонального імунітету”

Не застосовується імунітет щодо контрактів, які
повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання
угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не
визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який
розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю
держави буде притаманна хоча б одна з умов:

1) другою стороною у спорі є також держава;

2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання
імунітету;

60. Представництво в МПрП.

Представництво — це структурно відокремлена частина юридичної
особи. Представництво діє за межами розміщення юридичної особи
(засновника), що його створила, і від її імені.

Угода, укладена однією особою (представником) від імені другої
особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на
довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює,
змінює і припиняє цивільні права і обов’язки особи, яку представляють.

Повноваження можуть також випливати з обстановки, в якій діє
представник (продавець в роздрібній торгівлі, касир тощо).

Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він
представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої
особи, представником якої він одночасно є.

Не допускається укладення через представника угоди, яка за
своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших
угод, зазначених у законі.

61. Закон, що застосовується до форми та строку дії довіреності.

Форма і строк дії довіреності визначаються за законом країни, де була
видана довіреність. Однак довіреність не може бути визнано недійсною
внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам
радянського закону.

Якщо видано відповідно до вимог українського законодавства, то вона не
може бути визнана недійсною, навіть якщо не відповідає вимогам про форму
за законом місця її видачі. Тобто, якщо особа випише доручення в Англії,
і таке доручення не буде відповідати вимогам про форму по англійському
закон , а буде складена відповідно до розпоряджень українського закону,
то в суді вона НЕ може бути визнана недійсне на тій підставі , що не
відповідає за формою вимогам закону місця її видачі.

62. Колізійні питання права власності.

Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини
щодо володіння, користування й розпорядження майном.

Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно питань
права власності майже у всіх державах є поділ майна на рухоме й
нерухоме. Від цього залежить визначення змісту права власності, форма й
умови переходу права власності на це майно.

Щодо нерухомого майна законодавства, судова практика, доктрина
багатьох держав свідчить, що право власності регулюється законом
місцезнаходження речі. Таким вважається закон держави, на території якої
знаходиться річ на момент виникнення факту, що викликає правові
наслідки.

Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого
майна є дещо складніше. У таких випадках часто застосовують прив’язку до
закону місцезнаходження речі. Крім цієї колізійної прив’язки можуть
застосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника. Але
переважно цей принцип застосовується як виняток або в окремих країнах
(Аргентина, Бразилія).

Загальновизнано, що коли річ певній державі правомірно перейшла
у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни
місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її
власником.

У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання права
власності пов’язане з інститутом набувальної давності, зміст якого
полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником
майна, але добросовісно і для себе здійснює володіня цим майном, наче
власним, упродовж тривалого строку, набуває право власності на це майно.

63. Вирішення колізійних питань власності в Україні та інших країнах.

Визначальним у формуванні колізійних норм щодо питань права власності
майже у всіх державах є розподіл майна на рухоме і нерухоме. Від цього
залежить визначення права власності, форма й умови переходу права
власності на це майно.

Щодо нерухомого майна зак-во, судова практика, доктрина багатьох держав
свідчить, що право власності регулюється законом місцезнаходження речі.

Питання колізійного регулювання прав статусу рухомого майна є трохи
складніше. У таких випадках часто застосовують прив’язку до закону
місцезнаходження речі. Крім цієї колізійної прив’язки можуть
застосовуватися й інші , наприклад, особистий закон власника. Але
переважно цей принцип застосовується як виключення або в окремих країнах
(Аргентина, Бразилія).

Загальновизнано, що коли річ у визначеній державі правомірно перейшла у
власність іншої особи за законами цієї держави, те у випадку зміни
місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її
власником.

64. Правовий режим власності укр. держави, громадян України та укр.
юридичних осіб за кордоном.

Власність держави знаходиться в особливому положенні, вона
користується імунітетом. Імунітет власності тісно зв’язаний з імунітетом
держави. У той самий час власність держави може розглядатися як
самостійний вид майна. Тому, наприклад, майну іноземної держави в
області оподатковування надається особливий режим. Це закріплено як у
внутрішньому законодавстві держав, так і в різних міжнародних угодах.

На власність іноземної держави не поширюється дія принципу
“закон місцезнаходження речі”, або, у відношенні цієї власності повинні
робитися вилучення з загального поширення на власність іноземних осіб
чинності закону країни місцезнаходження майна.

Імунітет власності іноземної держави знаходить вираження й у
тому, що органи іншої держави не можуть входити в розгляд питання про
те, чи належить власність іноземній державі, коли вона знаходиться в
його владі, якщо іноземна держава заявляє, що майно належить йому.

78. Поняття, види та особливості зовнішньоторговельних угод.

Зовнішньоторговельні угоди – це угоди, в яких хоч одна із сторін є
іноземним громадянином чи іноземним юр.лицем, змістом яких є операції
щодо ввозу чи вивозу товарів за кордон чи підсобні операції, пов’язані з
вивозом чи ввозом товарів. Заключення зовн.екон.дог. опосредует
торгівельно-економ. співпраця різних країн. Такі угоди в більшості
випадків є підставою виникнення зобов”язань в зовнішньому обороті.

Види:

1) за кількістю сторін

– односторонні (видача довіреності іноз. особі на здійснення дій..)

– двосторонні (купівлі-продаажу, бартер)

– багатосторонні (договори о спільній діяльності)

2) щодо об”єкту

– договір міжнародної купівлі-продажу

договір підряду

договір Мені

договір лізингу

страхування

договір на представлення різних послуг.

Особливості:

зоввн.ек. угоди можуть укладатися під умовою, невиконання якої може
призвести до розірвання угоди;

якщо договір підписується через біржу, аукціон українцем, то формув.
Договорів визначають правилами аукціонів бірж;

як розплата використовується іноземна валюта (у.о.)

конфлікти щодо зовн.ек. угод можуть бути передані в арбітражний суд при
торговій палаті України так і до арбітражу, який ств. сторони ad hoc.

Можуть бути як на основі вільного вибору контрагенту, так і при угоді в
спеціальних між правительств угодах

В правовому регулюванні значну роль відіграють міжнародні договори
регіонального і універсального характеру та міжнародний звичай.

79. Суб’єкти зов.торг. угод. Загальні положення договірного права
стосовно зовн.торг. угод.

Суб’єкти, які є сторонами зовнішньоторгівельної угоди мають бути
здатними до її укладання.

При складанні тексту вони мають право використовувати відомі міжнародні
звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не
заборонено.

Угода укладається у простій письмовій формі.

Дії, які здійснюються від імені іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної
діяльності суб’єктом України, вважаються діями цього іноземного
суб’єкта.

Для підписання угоди не потрібен дозвіл будь-якого органу державної
влади, управління або вищестоящої організації (хоча є винятки).

Суб’єкти мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних
договорів, крім тих, які прямо заборонені законами.

договір може бути визнано недійсним, якщо він не відповідає вимогам
законів.

Форма і місце зовнішньоекономічної угоди сторін визначається правом
місця її укладання.

Права та обов’язки сторін – правом країни, обраної сторонами при
укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження.

При відсутності погодження між сторонами відносно права, застосовується
право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце
діяльності сторона.

При прийманні виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом)
береться до уваги право місця проведення такого приймання, оскільки
сторони не погодили інше.

Товарообмінні операції, що здійснюються без розрахунків через банки,
підлягають ліцензуванню. ТОЩО.

80. Джерела правового регулювання відносин щодо зовнішньоторговельних
угод.

Зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства
України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій
міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено або у
виключній формі законодавством України.

Правові акти, які регулюють:

Цивільний кодекс України;

Закон про зовн.екон. діяльність;

Закон про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті;

Про операцію з давальницькою сировиною у зовн.екон. відносинах;

Про регулювання товарообмінних операцій;

Закон про застосування міжн. Правил інтерпретацій міжн.термінів тощо.

Віденська конвенція купівлі-продажу 1980р.

81. Колізійні питання договорів.

принцип автономії волі

зобов’язальний статут угоди

додаткові колізійні норми.

1) можливість для сторін встановлювати зміст договору, усі вимоги, в
межах правил;

Особливості:

сторони можуть вибрати право країни, яке буде регулювати умови договору;

автономія волі є формулою прикріплення, яка займає верховенство позиції
в зовнішньоекономічних зобов’язаннях;

автономія волі як колізійна формула прикріплення буде мати свій
розвиток в законодавстві різних країн.

2) встановлюється шляхом вибору права яке використовується в
зовн.-тогров. Угоді.

Значення:

визначає права та обов’язки сторін, наслідки невиконання;

визначає обставини звільнення від відповідальності

за цим статутом вирішуються питання давності.

3) Додаткові колізійні норми – визначають правила вибору права,
регламент цього зовнішньоекон. Угоди, використ, якщо сторонам не
зрозуміло право якої країни використовувати:

I. Норми сформульовані для кожного виду зовн.ек. діяльності за якими
права і обов’язки сторін регулюються правом країн, де живе, працює одна
сторона.

Кредитного – кредитор, для договору купівлі-продажу – продавець тощо.

I I. Спеціальні правила, які враховують специфіку деяких видів договорів

– для договорів про виробництво співробітн. спеціал. і коопер.
застосовується право сторони боку де здійснюється діяльність lex loci
solutions;

– для договорів про створення спільних підприємств – право
держави, де створюється;

для договору укладеного на аукціоні – право де проводиться аукціон – lex
loci-a clus.

82. Форма договорів.

За російським законодавством форму договорів завжди визначають за
російським правом.

Зовнішньоекономічні договори повинні виконуватись в письмовій формі.
Письмові докази не допускаються. Письмова форма рекомендується й
Модельним гражданським кодексом держав-учасниць СНГ – тільки в письмовій
формі.

Існує ще й порядок підписання угод. Повинні підписуватись 2-а особами
(керівник чи зам організації), а також особи уповноважені довіреностями,
підписані керівником організації. Все це є вимогою щодо дійсності цієї
угоди, якщо все це не виконується, то угода виявляється недійсною.

Росія зараз не передбачає особливого порядку підпису угод 2-а особами.

Україна за законом про Зовн.екон. діяльність

– зовн.екон.догов. може підписувати лише фізична особа від імені других
осіб зовн.екон.діяльн. Цей договір підписують дві особи: – доленосна
особа, – з довіреністю.

– до Віденської конвенції купівлі-продажу 1990р. – можливе не в
письмовій формі.

83. Застосування права з питань змісту угод.

При визначенні права головний принцип – це принцип автономії волі при
виборі права.

права і обов’язки з зовн.екон. угод визначаються правом країни, яку
вибрали сторони;

права і обов’язки за місцем здійснення угоди.

Не у всіх договорів допускається свобода вибору права:

при утворенні спільного підприємства з іноземн.юрид. і застосовується
право, де це підприємство утворено;

заст..право країни де провод. Аукціон чи біржа, якщо угода укладена там.

Принцип локалізації договорів не застосовується.

Не можна використовувати будь-які початки права чи справедливості, а
тільки порядок, який діє у країні.

Принцип автономії волі діє не лише щодо усіх зовн.економ. угод, але й до
договорів.

Якщо не можуть дійти до згоди у виборі права, то рекомендують
застосовувати „права континентальної Європи, якщо ні, то право буде
визначено з урахуванням колізійних норм з нашого законодавства (закон
місця заключення угоди, чи право країни, де заснована має місце життя,
чи місце діяльності сторона:

продавцем – в договорі купівлі-продажу;

наймодавцем – майно найму;

хранителем – в договорі охорони;

перевізником – в договорі перевізки.

Договори о промисл.співтовариств, будівництві, виконання монтажних робіт
використовувалося право країни, де це відбувається. Шляхом визначення
права визначається статут угоди (обов’язки сторін та наслідки не
виконання, звільнення від відповідальності).

85. Поняття договору.

Договір – це матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована
на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у
зовнішньоекономічній діяльності.

Суб’єкти підприємницької діяльності при складанні тексту договору
(контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї,
рекомендації міжнародних органів та організацій,

Укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його
представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено
міжнародним договором чи законом.

Договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо
він не відповідає вимогам законів або міжнародних договорів.

Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються
матеріальним та процесуальним правом місця її укладання, якщо сторони не
погодили інше, і відображаються в умовах договору (контракту).

86. Колізійні питання договору міжнародної купівлі-продажу. Віденська
Конвенція ООн про договори міжнародної купівлі-продажу.

Це найпоширеніший вид зовнішньо економічних договорів (не впливає на дію
інших договорів). Укладення регламентується законодавством України та
зовнішніми договорами – один із таких договорів Віденська конвенція
1980р., поширюється на договори, в яких комерційні підприємства сторін
знаходяться в різних державах.

Не застосовується для продажу товарів:

для особистого використання;

з аукціону;

в порядку виконавчого провадження;

цінних паперів і грошей;

суден, водного і повітряного транспорту;

електроенергія.

Не застосовується до договорів:

на постачання товарів, що слід виготовити, якщо замовлення постачає
значну частину необхідних матеріалів;

яких обов”язне постачальника – виконання робіт, надання послуг.

Не трапляється:

чинності договору;

регулювання питань власності на проданий товар;

регламентація відповідальності продавця за шкоду.

Характерно для неї диспозитивність – у широкій автономній волі.

Сфера застосування може бути обмежена через використання державою
учасницею заяв та застережень.

Регулюються договори купівлі-продажу, укладені через обмін офертою та
акцептом.

Оферта – пропозиція певній особі укласти угоду з урахуванням викладених
умов. Може мати письмову або усну форму. О. вважається прийнятою після
її акцепту

Акцепт – згода однієї сторони страхових відносин (страхувальника або
страховика) з пропозиціями іншої сторони про укладення договору
страхування або перестрахування на умовах, що відповідають цим
пропозиціям.

87. Базисні умови договору.

Обов’язкові умови:

назва;

номер договору;

дата і місце укладання;

преамбула з зазначенням повного та скороченого найменування сторін та
документів, якими керуються контрагенти під час укладання;

предмет договору;

кількість та якість товару;

базисні умови поставки;

ціна та загальна вартість договору;

умови платежів;

упаковка та маркування;

форс-мажорні обставини;

санкції та рекламація;

арбітраж;

юридичні адреси;

поштові та платіжні реквізити.

Можуть бути додаткові умови за домовленістю:

страхування;

гарантії якості;

норми завантаження;

передача технічної документації;

порядок сплати податків.

Порядок підписання договорів:

якщо фізичною особою, підписується тільки нею;

від інших суб’єктів зовн. економ. Діяльності можуть 2 особи: та, що має
право підпису з посадою і уповноважена довіреністю.

Також існує поняття про реєстрацію зовнішньо економічних договорів.

88. Якість товару

Товар за кількістю, якістю, описом, упаковкою повинен відповідати
вимогам контракту. Якщо сторони не домовилися про інше, товар не
відповідає договору, якщо він:

не придатний для тієї мети, з якою відповідно до опису він звичайно
використовується;

не придатний для будь-якої конкретної мети, про яку продавець прямо чи
непрямо був повідомлений під час укладання контракту, за винятком
випадків, коли для покупця було нерозумно покладатися на компетентність
і судження продавця;

товар не має якостей, відповідних тим зразкам чи моделям, що були надані
продавцем покупцю;

немає тари чи упаковки, які звичайно використовують для товарі, або за
відсутності такої тари чи упаковки відсутні такі тара чи упаковка, які
допомагають зберегти і захистити товар.

92. Строк поставки

Поставка товару повинна проводитися у визначені строки, які можуть
передбачатися контрактом. Крім цього дозволяється поставка у розумний
строк після укладення договору. За загальним правилом продавець
зобов’язаний поставити товар, вільний від будь-яких вимог чи претензій
третіх осіб за винятком випадків, коли покупець погодився прийняти
товар, обтяжений тяжкою вимогою чи претензією. Передача документів, які
містять відомості про товар, повинна відбуватися у строк, місці та
формі, встановлених контрактом.

Встановлено відповідальність за порушення строків ввезення товарів за
бартерним договором – стягнення пені за кожен прострочений день у
розмірі 0,3% вартості не одержаних товарів.

93. Ціна.

Для оцінки товарів застосовують ціни, що визначаються на договірних
засадах з урахуванням попиту і пропозиції, а також інших бартерних
договорів. Найчастіше ціни визначаються на основі поточних світових цін
і на умовах, прийнятих у практиці міжнародної торгівлі, з урахуванням
технічного рівня та якості товарів.

Якщо в укладеному договорі не передбачено ні ціни, ні порядку її
визначення, вважається, що сторони, за відсутності іншої домовленості,
мали на увазі ціну, яка в момент укладання договору звичайно сплачується
за товари, що передавалися за порівнюваних обставин. Якщо ціна
встановлена залежно від ваги товару, то у сумнівних ситуаціях вона
визначається за вагою нетто.

94. Умови розрахунків

Зазвичай в угодах встановлюється порядок проведення платежів між
учасниками зокн.ек. зв’язків. Платежі здійснюються у певній валюті , по
клірингових рахунках, які відкриваються в уповноважених банках кожної з
договірних держав. З цією метою вказані банки підписують відповідний
технічний банківський договір. Платежі по неторговельних операціях, що
випливають із виконання угод, регулюються договорами між компетентними
органами держав, що домовляються.

Платежі по контрактах, укладених юридичними особами та організаціями
договірних держав самостійно поза межами щорічних Протоколів про
товарообіг. Здійснюються на умовах, визначених цими контрактами. Іноді в
угодах зазначається, що платежі можуть здійснюватися засобами відповідно
до валютного законодавства, яке діє в кожній країні.

95. Звільнення від відповідальності, відстрочка виконання чи припинення
договору в силу особливих обставин.

Розрізняють оперативні санкції та власне заходи відповідальності. До
оперативних санкцій належать вимоги про зменшення покупної ціни, про
заміну неякісного товару. Заходи відповідальності – це неустойка і
відшкодування збитків (позитивних та упущеної вигоди).

Застосовувати оперативні санкції можна на підставі факту порушення
контрактних зобов’язань, а заходи відповідальності – тільки у разі вини
контрагента за договором. Це означає, що форс-мажорні обставини
виключають цю вину і звільняють сторону від відповідальності. Сторона не
відповідає за невиконання будь-якої умови договору, якщо доведе, що воно
буде викликане перепоною поза її контролем і що від неї не можна було
розумно очікувати врахування цієї перепони при укладені договору.
Обставини форс-мажору підтверджуються в установленому
нормативно-правовими актами порядку.

97. Поняття та види лізингових операцій з іноземним елементом.

Лізинг буває внутрішній та міжнародний.

При здійсненні внутрішнього лізингу, лізингодавець,
лізингоотримувач і продавець – резиденти України. Регулюється
законодавством України. При здійсненні міжнародного лізингу вони не є
резидентами України.

Сублізинг – особливий вид відносин, через переуступку прав
використання предметом лізингу 3-й особі, що оформлюється договором
сублізингу. Права і обов’язки регулюються внутрішнім законодавством
(внутрішній лізинг).

Міжнародний лізинг – регулюються згідно конвенцією Юнідрусе
міжнародного фінансового лізингу.

– стосовно права, то вони обираються згідно з згодою сторін відносно
конвенції.

Договір лізингу – якщо він має вказівку на напічне інвестування
грошей в предмет лізингу і те, що є напічне передачі предмету лізин.
Лізингоотримувачу.

– розв’язання конфлікту лізингу за правом, яке застосовувалося.

98. Агентські договори

Агентський договір є консенсуальним: сторони зобов’язані одна перед
одною з моменту досягнення домовленості щодо усіх істотних умов
договору. Він є двостороннім та оплатним.

На сьогодні у розвинених країнах агентський договір належить до
пойменованих та унітарних.

агент може діяти від імені принципала як повірений від імені довірителя.
При цьому дії агента можуть бути спрямовані на здійснення юридичних
фактів (укладення угод, передачу товару транспортним організаціям тощо);

як і повірений, агент не набуває жодних прав та обов’язків за укладеними
договорами (їх набуває лише принципал);

особистісний характер виконуваного зобов’язання покладає на повіреного
та агента певні обов’язки стосовно обрання свого заступника або
замісника;

агент, як і повірений, є повністю підзвітним принципалу і має точно
виконувати його вказівки або мати вагомі підстави, щоб не дотримуватися
їх;

агент, як і повірений, одержує винагороду за свої дії в інтересах
принципала, а також компенсацію за понесені витрати. Розмір винагороди
визначається в агентському договорі.

Основним критерієм, за яким агентський договір відрізняється від
договору доручення, є можливість вчинення агентом не тільки юридичних, а
й фактичних дій, наприклад, пошук споживачів, обговорення з ними
істотних умов продажу товарів принципала, передача принципалу замовлення
споживача.

100. Міжнародні дистриб’юторські договори

У світовій торговельній практиці використовуються два типи
дистриб’юторських угод, і в договорі повинне бути ясно і недвозначно
зазначено , який тип мається на увазі:

перший тип – дистриб’ютор зобов’язується розміщати щорічні замовлення у
виготовлювача,

другий тип – дистриб’ютор зобов’язується розміщати такі замовлення в
міру одержання їхній від клієнтів за кордоном;

Незважаючи на те, що в обох випадках дистриб’ютор зобов’язується
розмістити своє замовлення від свого власного імені (а не як агент
іноземного клієнта) і нести персональну відповідальність за ціну,
сутність його зобов’язань різна. В останньому випадку експортер несе
відповідальність, тільки якщо він не в змозі сумлінно передати
виготовлювачеві отримані їм замовлення клієнтів, у той час як у першому
випадку він зобов’язаний замовити товари обговореної вартості незалежно
від їхнього одержання. Іноді у випадку не виконання дистриб’ютором
визначеного бюджету, передбачається розірвання контракту.

Дистриб’ютор зобов’язується починати всі зусилля для максимально
можливого розширення ринку збуту Виробів на Території, він зобов’язаний
постійно пропонувати, рекламувати, брати участь у демонстраціях і інших
способах стимулювати продаж Виробів на Території.

При тлумаченні умов дистриб’юторської угоди варто мати на увазі, що
сторони мають намір створити тривалі взаємні відносини. Незначні
відхилення від умов договору не можна використовувати як підстава для
припинення договору в цілому, хоча такі відхилення можуть дати підстави
для вимоги про відшкодування збитків. Це особливо актуально, якщо
дистриб’ютор, не приймаючи на себе зобов’язання, поніс значні витрати по
просуванню на ринок товарів виготовлювача.

101. Поняття грошового зобов’язання

Основним об’єктом правового регулювання відносин неспроможності
(банкрутства) є грошове зобов’язання. Грошове зобов’язання – це один з
видів майнових відносин, що мають грошове вираження . У відносинах
неспроможності поняття грошового зобов’язання у вузькому змісті – як
зобов’язання боржника сплатити кредиторові визначену грошову суму
відповідно до цивільно-правового договору і по інших підставах ,
передбаченим цивільним законодавством України. Склад і розмір грошових
зобов’язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари,
виконані роботи і зроблені послуги, сума кредитів з урахуванням
відсотків, що зобов’язаний сплатити боржник, визначаються на день подачі
в господарський суд заяви про порушення виробництва в справі про
банкрутство, якщо інше не встановлено дійсним Законом. До складу
грошових зобов’язань боржника не включаються: пеня, штраф; зобов’язання,
що виникли внаслідок заподіяння шкоди життя і здоров’ю громадян;
зобов’язання по виплаті авторської винагороди; зобов’язання перед
засновниками (учасниками) боржника – юридичної особи, що виникли з такої
участі.

103. Валюта платежу

Валюта контракту (грошова одиниця, у якій виражена ціна товару)
уможливлює застосування колізійної прив’язки закон валюти боргу . Цей
принцип означає, що висновок контракту у визначеній валюті підкоряє
контракт із питань валюти праву держави, якому вона належить. Валюта
платежу – валюта, у якій відбувається фактична оплата товару або
погашення міжнародного кредиту.

104. Види гарантійних валютних застережень.

Валютне застереження – умова в м/н торговельній , кредитній або іншій
угоді, що обмовляє перегляд суми платежу пропорційно зміні курсу валюти
застереження з метою страхування експортера або кредитора від ризику
знецінення валюти. Валюта платежу при цьому ставиться в залежність від
більш стійкої валюти застереження. В умовах нестабільності валютних
курсів, що плавають, одержали поширення багатовалютні застереження,
відповідно до яких сума грошового зобов’язання перераховується в
залежності від зміни курсового співвідношення між валютою платежу і
групою валют. обираних за згодою сторін .

105. Форми міжнародних розрахунків

Міжнародні розрахунки – це платежі по зовнішньо торгівельним операціям.
Особливості:

форма розрахунків наводиться в зовнішньо торгівельному договорі;

розрахунок відбувається за рахунок акредитиву в порядку інка ссе;

широке застосування в систему розрахунків отримав вексель і чек;

Кредитні відносини – відносини сторін, за якими кредитор зобов’язується
передати в використання „заёмщику” валютні цінності, а заёмщик повинен
повернути їх чи предоставити кредитору компенсацію, як правило з
відсотками в певні сроки і на умовах, які були зазначені сторонами. Ці
відносини утворюються на основі міждержавних угод, чи на основі
громадянсько-правової угоди.

Акредитив – будь-яка угода, в силу якої банк діючи на прохання за умовою
інструкції клієнту, повинен:

призвести платеж 3-у лицу;

оплатить векселя;

дать полномочия другому банку призвести платеж 3-у лицу;

дать полномочия другому банку оплатить векселя ( отзывные, безотзывные).

106. Колізії законів, які регулюють Зобов’язання внаслідок завдання
шкоди

1. Права та обов’язки за зобов’язаннями, що виникають внаслідок завдання
шкоди, визначаються за правом країни, в якій мала місце дія або інша
обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

2. Права та обов’язки за зобов’язаннями, що виникають внаслідок завдання
шкоди за кордоном, а його сторони мають звичайне місце перебування або
місце знаходження в одній країні, визначаються за правом цієї країни.

3. Іноземне право не застосовується, якщо дія чи інша обставина, що
стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством
України не є протиправною.

4. Сторони зобов’язання у будь-який час після його виникнення можуть
обрати право суду.

107. Колізійні питання деліктних зобов’язань в українському
законодавстві.

Lex loci delicti за законом місця заподіяння шкоди:

повністю дотримується;

діє кумулятивно з іншими;

виняток.

прив’язки до закону прапора (в морі, Антарктиці);

закон суду;

закон місця регістрації транспорта;

місця знаходження підприємства;

місця проживання;

lex patria – громадянство осіб.

108. Зобов’язання із безпідставного збагачення та інші зобов’язання
недоговореного характеру.

фактично, недоговірні зобов’язання поділяються на зобов’язання по
виконанню публічної обіцянки та по відшкодуванню завданої шкода (так
звані деліктні зобов’язання). Окрім, цього чинне законодавство України
кваліфікує внедоговірні зобов’язання також по наступним напрямкам:

2.ВЧИНЕННЯ ДІЙ В МАЙНОВИХ ІНТЕРЕСАХ ІНШОЇ ОСОБИ БЕЗ ЇЇ ДОРУЧЕННЯ (до
моменту схвалення особою, в інтересах якої діяли)

3. РЯТУВАННЯ ЗДОРОВ’Я ТА ЖИТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ, МАЙНА ФІЗИЧНОЇ АБО
ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ (без відповідних на те повноважень)

4. Усунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну
юридичної особи (особи, яким є загроза чи їх майну, мають право вимагати
її усунення від того, хто її створює; і відповідно якщо не буде усуното
– то виникає внедоговірне зобов’язання по відшкодуванню нанесеноб таким
чином шкоди)

6. зобов’язання по НАБУТТю, ЗБЕРЕЖЕННю МАЙНА БЕЗ ДОСТАТНЬОЇ ПРАВОВОЇ
ПІДСТАВИ.

109. Колізійні норми щодо умов укладення шлюбу та його форми.

Сімейне право – самостійна гілка права, під якою розуміють сукупність
правових норм, які регулюють сімейні (власні та майнові) відносини, які
утвор. між людьми в формі браків, з кровного юродства, усиновлення і
прийняття дітей в сім’ю на виховання.

Гаагські конвенції з сімейного права

о регулюванні колізій законів в сфері заключення браків

о регулювання коліз. законів, щодо розлучень (іноді судових);

щодо коліз. закон. Майнових відносин.

Конвенція про заключення браків: визнання його недійсним

Щодо права застосов.до майна.

Колізійні прив’язки матеріально-правові норми сімейного права дуже
багато, що породжує колізію при вирішенні питань шлюбних відносин.

закон місця укладання шлюбу;

закон громадянства подружжя;

закон країни постійного проживання подружжя;

закон усиновлення

закон суду тощо.

Шлюб – юридично оформлений добровільний союз мужчини і жінки,
направлений на утворення родини, який породжує для них взаємні майнові
права і обов”язки.

– шлюб – договір, шлюб – партнерство, шлюб – статут.

Країни з різними формами браку

– правові наслідки породжує лише гражданський шлюб (Німеччина, Франція,
Швейцарія..)

– шлюб може бути укладений в гражданській формі (Англія, США …)

– лише релігійна форма шлюбу (Ізраїль, Ірак, Іран)

Умови укладання шлюбу:

1) Матеріальні (про дійсність шлюбу, вік тощо) та

2) формальні (цивільний, цивільно-релігійний, релігійний) – вимоги до
процедури оформлення.

110. Колізійні питання розірвання шлюбу

Розірвання шлюбів , наприклад, громадян України з іноземними
громадянами, а також шлюбів іноземних громадян між собою в Україні
відбувається по законодавству України. Тобто, ці особи вправі розірвати
шлюб як у суді, так і в органах загсу. Розглядаються в суді справи про
розірвання шлюбу українського громадянина з іноземцем і в тих випадках,
коли обидві особи проживають за кордоном. Можливий розгляд справи про
розлучення між особами – українськими громадянами й у тих випадках, коли
такий чоловік і жінка проживають за кордоном.

Громадянин України, що проживає поза межами України, вправі розірвати
шлюб із проживаючим поза межами України чоловіком у судах України. Але
не завжди розірвання шлюбу , зроблене в Україні, може бути визнане за
рубежем.

111. Визнання розлучень, що здійсненні за кордоном

питання про розірвання шлюбу між чоловіком і жінкою може виникнути за
кордоном. Це може мати місце і випадках, коли обоє постійно проживають у
якійсь одній державі або коли в країні, де порушена справа про розвід ,
проживає один з подружжя.

Статут розірвання шлюбу за кордоном тісно зв’язаний із застосуванням
кумулятивних колізійних норм. розірвання шлюбів між громадянами України
й іноземних громадян, зроблене поза межами України, визнається дійсним в
Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один з чоловіка і жінки
проживав поза межами України.

Розірвання шлюбів між громадянами України, зроблене поза межами України,
визнається дійсним в Україні, якщо обоє на момент розірвання шлюбу
проживали поза межами України.

Українським громадянам забезпечується можливість розривати шлюб як у
судах України, так і в консульських установах України.

Комулятивне застосування коллидирующих законів – найбільш просте рішення
: розлучення можливе тільки якщо воно передбачене обома законами.

Зроблене поза межами України рассторжение шлюбу між іноземними
громадянами, воно визнається дійсним в Україні.

112. Колізійні питання усиновлення, опіки та піклування.

Усиновлення та його скасування регулюються за особистим законом дитини
та особистим законом усиновлювача. Якщо усиновлювачі – подружжя, яке не
має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає
загальні юридичні наслідки шлюбу.

113. Колізійні питання спадкування за законом та за заповітом.

Спадкування за законом і за заповітом виникають внаслідок неоднакових
вирішень питань законодавством держав, пов’язані з визначенням кола
спадкоємців.

Колізії за заповітом допомагають вирішити такі колізійні прив’язки
(загальні, спеціальні):

особистий закон спадковця;

закон місця вчинення акта.

Заповіт – вид односторонньої угоди.

Форма – визначається, де заповідач жив.

Колізійні прив”язки, основою яких є відсилання до закону громадянства
спадкодавця.

Швейц. основн. коліз. прив’язка – закон останнього місця проживання
спадкодавця.

За законом – важливо встановити права держави, до питань спадкування.
Ґрунтується на

принципі громадянства спадкодавця

місце постійного проживання.

Україна – де спадкодавець мав останнє місце проживання або складав акт.

Вибір права спадкодавця буде недійсним, якщо змінив громадянство на
момент смерті.

За законом – правовідносини, не охоплені заповітом.

За заповітом – волевиявлення спадкодавця, щодо юридичної долі його майна
після смерті, виражене у встановленій законом формі.

Джерела: закон і судовий прецедент. Заповіти: публічний акт,
власноручний і таємний заповіти.

114. Спадкування нерухомості в Україні.

Спадкування нерухомого майна підпорядковується законодавству держави
місця його знаходження (часто). Також потрібно вирішити конфлікт
кваліфікації нерухомого майна.

Законодавством деяких держав пропонувалося застосовувати єдиний принцип
до рухомого і нерухомого майна – закон громадянства спадкодавця.

Рухоме майно – за законом останнього місця проживання особи – закон
місця укладання угоди.

Україна – спадкування нерух. майна за її законом. Книга 8 Цив.Кодекс
Укр.. також за законом перебування нерухомості. Але майна, внесеного до
державного реєстру України правом України.

115. Питання спадкування в договорах про правову допомогу

Норми цих договорів встановлюють принцип рівності громадян договірних
держав. Договори містять колізійні норми з питань успадкування рухомого
і нерухомого майна, форми. Регулюється можливість переходу майна до
договірної держави та умови спадкування. У цих договорах передбачено
компетенцію дипломатичного представництва консульських установ, та
державних установ. Принцип рівності майже у всіх міжн. Договорах про
надання допомоги у цивільних сімейних, кримінальних справах за участю
України. Громадяни 2-х договірних держав прирівнюються в правах.

Всі договори про правову допомогу мають колізійні норми, яі вказують за
яким правом здійснювалося спадкування.

Спадкування рухомого майна: – громадянином якої держави був заповідач
під час смерті;

– останнього
місця проживання спадкодавця;

Спадкування нерухомого майна: – місце знаходження.

Визначення юридичної долі майна: рухоме майно – до держави спадкодавець
в момент смерті, нерухоме – де знаходиться.

116. Спадкові права громадян України за кордоном

Українська практика виходить з визнання в Україні прав спадкування, що
виникли на підставі відповідних іноземних законів.

Українські суди встановлюють на прохання громадян факт існування
родинних відносин для захисту прав спадкування, що виникли відповідно до
іноземних законів.

Сприяння українським громадянам у захисті за кордоном їхніх спадкоємних
прав, які виникли під дією іноземних законів, роблять консульські
установи України. Консул приймає міри до охорони майна, що залишилося за
кордоном після смерті громадянина України.

Термін прийняття спадщини обчислюється з дня повідомлення дипломатичного
або консульського представництва про смерті спадкодавця.

117. Правове положення іноземних громадян у випадку спадкування в
Україні.

іноземні громадяни та особи без громадянства користуються в Україні
цивільною правоздатністю нарівні з українськими громадянами, тому вони
після смерті громадянина України можуть входити в коло його спадкоємців
як за законом, так і за заповітом.

Спадкоємець – іноземний громадянин чи особа без громадянства зобов’язані
у встановлений чинним законодавством України 6-місячний термін прийняти
спадщину шляхом здійснення певних дій. Якщо вони перебувають в Україні,
то їх особисте прибуття до держаної нотаріальної контори за місцем
відкриття спадщини і подання там відповідної заяви буде свідченням
прийняття спадщини. Якщо вони знаходяться за межами України, то заявити
претензію на спадщину вони можуть: шляхом відправлення рекомендованою
поштою відповідної заяви до одержаної нотаріальної контори за місцем
відкриття спадщини чи до одного із українських спеціалізованих
адвокатських об’єднань, яке в якості їх представника виконає подальші
необхідні процесуальні дії; шляхом подання відповідної заяви до
консульської установи України за кордоном, яка зобов’язана надіслати
таку заяву за призначенням; шляхом звернення за допомогою до свого
консула в Україні.

Сам факт, що спадкоємець не проживає в Україні, не є підставою для
продовження строку на прийняття спадщини. Але це можливо. При оформленні
своїх спадкових прав іноземний громадянин чи особа без громадянства
повинні подати до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини
перелік документи, які є доказом їх родинних та інших відносин зі
спадкоємцем. Нотаріальне провадження в спадковій справі завершується
видачею свідоцтва про право на спадщину

118. перехід спадщини до держави

В МПрП існує норма, що має універсальний характер, згідно якої, якщо
спадкодавець помирає, не залишивши спадкоємців, спадщина переходить до
держави. Проблема – в з’ясування природи цього права.

Спадкоємне майно по праву спадкування переходить до держави, якщо немає
спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден зі спадкоємців не
прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені права спадкування, або
всі спадкоємці відмовилися від спадщини, або спадкодавець усе майно або
його частина заповідав державі. таким чином, українське законодавство,
розглядає держава як спадкоємця. При цьому місце перебування майна не
має значення: кваліфікація прав української держави не може бути інший ,
коли мова йде про майно, що залишилося за кордоном після смерті
українського громадянина.

119. Правила застосування іноземного трудового права.

Трудова діяльність призвела до необхідності врегулювати трудові
відносини з іноземним елементом, які у цивільних відносинах виявляються
так:

1) суб’єктивному складі, 2) об’єкті, 3) юридичному факті.

Трудові відносини : індивідуальні і колективні.

Джерела регулювання:

1. нац. Законодавство: трудові кодекси – основне джерело регулювання
відносин.

2. м/н акти: 2-о чи багатосторонні м/н договори

3. звичаєве право, судова практика, правова наука

4. трудові договори.

– колізійні прив’язки до труд. відносин з іноз.елем., – закон
держави місця роботи, – закон держави, з якої відправлено
працівника, – закон автономії волі, – додаткові прив”язки, – закон
прапора, – місце регістрації судна, – закон місця виконання роботи,
-закон основного місця бізнесу, – закон місця знаходження сторін. Щодо
форми – то за законом місця укладання угоди.

Україна укладає угоди про працевлаштування і захист громадян про взаємне
працевлашт. Працівників. За угодами вони можуть працювати на підставі:
1. трудового договору, 2. договору, між суб”єктами господарської
діяльності обох держав.

1. оформлення труд.догов., 2. вік, 3. обсяг, 4. в”їз до держави з сім”єю
та без, 5. соціальне пенсійне значення, 6. оподаткування, 7. переказ
зароблених грошей, 8. правовий статус вивільню вальних працівників, 9.
обчислення стажу.

Трудовий договір – акт, на підставі якого можна здійснювати трудову
діяльність на рос.чи укр..мові все вказується. Угоди передбачають норми
про відшкодування шкоди.

120. Загальні положення про трудові права іноземців в Україні та
громадян України за кордоном.

Українці за кордоном:

Постіно- за законодавством тієї країни, тимчасово – можуть працювати
внаслідок:

направлення в іншу державу;

укладання трудового контракту;

під час виконання трудов. Обов”язків – пошир. Законодавство України. та
за законодавством іншої країни.

Без оформлення дозволу – висококласні спеціалісти – на підприємства з
іноземними інвестиціями.

Правовий статус іноземців, які постійно проживають користуються
національним режимом, щодо працевлаштування. Тимчасово лише за
контрактом; не можуть займатися трудовою діяльністю, які перебувають
тимчасово у приватних справах. Не можуть зазначатися на посади, на яких
за нашим законодавством можуть працювати лише українці.

– мають право на пенсії, як і укр..громадяни;

– дають гроші до пенсійного фонду;

– Працевл. Регулюється законодавством сторони працевлаштування та
міжнародними договорами України.

– за законом держави місце знаходження головного підприємства;

Іноземці:

1) Праця за контрактом відповідно до отриманого дозволу

2) За контрактом без дозволу іноз.можуть працювати в Україні у випадках
спеціально визначених законодавством.

3)Праця іноз. за контрактом, ускладнений суб”єктами господарчої
діяльності України та іноземними державами.

4) підприємницька діяльність;

5) можуть працювати на спільних підприємствах.

6)можуть працювати у вільних економічних зонах.

7) для здійснення представницьких функцій.

8) труд.статус іноземця визначається за закон.держави, яка їх надіслала
та за законодавством України.

9) на співробітників міжн. Урядових організацій поширюються норми актів
цих організацій.

121. Трудові права іноземних працівників підприємств з іноземними
інвестиціями.

Залучення іноземних громадян із загалу висококваліфікованих спеціалістів
на основі підтвердження на право трудової діяльності здійснюється без
оформлення дозволу у випадках найняття працедавцями для роботи на
підприємствах з іноземними інвестиціями іноземних громадян на посади
керівників підприємств, їхніх заступників, керівників підрозділів цих
підприємств 9у т.ч. відокремлених).

122. Положення іноземних громадян в цивільному процесі.

Під міжнародним цивільним процесом у науці МПрП розуміється сукупність
питань процесуального характеру, пов’язаних з захистом прав іноземців і
іноземних юридичних осіб у суді й арбітражі . Термін “міжнародний
цивільний процес” носить умовний характер. Звичайно до міжнародного
цивільного процесу відносять питання, про наступне:

1) визначення підсудності у відношенні справ, що виникають по цивільним,
сімейним і трудовим правовідносинам з іноземним, або міжнародним,
елементом;

2) процесуальне положення іноземних громадян і іноземних юридичних осіб
у суді;

3) процесуальне положення іноземної держави і його дипломатичних і
консульських представників;

4) установлення змісту іноземного права;

5) звертання до іноземних судів з дорученнями про вручення документів і
виконання окремих процесуальних дій і виконання доручень іноземних
судів;

6) визнання і примусове виконання іноземних судових рішень ;

7) здійснення нотаріальних дій;

8) визнання іноземних арбітражних угод;

9) розгляд спорів в порядку арбітражу;

10) примусове виконання рішень іноземного арбітражу.

Питання міжнародного цивільного процесу пов’язані з регулюванням самого
змісту цивільно-правових, сімейних і інших відносин з іноземним
елементом.

123. Визнання та виконання іноземних судових рішень за українським
законодавством та міжнародними угодами України.

Розглядаючи справи з іноземним елементом, суди в принципі використовують
у цивільних процесуальних питаннях право своєї країни. При цьому можливі
випадки, коли те або інше поняття по відноситься до матеріального права,
а по праву якої-небудь іноземної держави – до процесу або навпаки.
Іноземний закон, як правило, не підлягає використанню в суді по тим
питанням, що по новому законодавству вважаються процесуальними. І
навпаки, та обставина, що дана норма вважається в іншій країні
процесуальною, не перешкоджає її застосуванню нашим судом, якщо вона
.розглядається як норма матеріального цивільного права. Характерний
приклад: англійські терміни позовної давності при наявності відсилання
до англійського права міняються російським судом або арбітражем,
незважаючи на те що весь інститут давнини по праву Англії віднесена до
процесу.

124. Поняття арбітражу, його види та значення для зовнішньоекономічних
відносин.

Арбітражний суд – суд, обраний сторонами для вирішення спору між ними.
Склад суду визначається сторонами. Звернення до такого суду відбувається
лише за згодою сторін.

Види:

Ізольовані – тобто ті суди, які створюються спеціально для вирішення
Конкретного спору. Сторони самі визначають порядок створення
третейського суду й правила розгляду в ньому справи. Після винесення
рішення такий суд завершує своє існування. Він також отримав назву
ad-hoc (тобто „цього”, тобто для розгляду даного конкретного діла).

Постійно діючі суди – створюються при організаціях, асоціаціях,
торгівельних палатах тощо. Кожен з таких арбітажей має свій устав,
правила, список суддів із яких сторони вибирають суддів.

Переваги та значення арбітажей:

недовго розглядаються справи (відносно обтічних суддів);

рішення не підлягають повторного перегляду;

відносно дешеві;

компетентність (тому, що судді обираються з числа спеціалістів);

негласний розгляд справи;

простота виконання арбітражних рішень.

125. Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій
палаті України

1. МКАС є самостійною постійно діючою арбітражною установою
(третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом
України “Про міжнародний комерційний арбітраж”. Торгово-промислова
палата України затверджує Регламент МКАС, порядок обчислювання
арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат суду,
сприяє його діяльності.

2. До МКАС можуть за угодою сторін передаватись на вирішення:

– спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які
виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів
міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча
б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном, а також:

– спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних
об’єднань та організацій, створених на території України, між
собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими
уб’єктами права України.

Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути
передані на вирішення МКАС, стосуються, зокрема, відносин
купівлі-продажу (поставки) товарів, виконання робіт, надання послуг,
обміну товарами та/чи послугами, перевезення вантажів і пасажирів,
торгового представництва і посередництва, оренди (лізингу),
науково-технічного обміну, обміну іншими наслідками творчої діяльності,
спорудження промислових та інших об’єктів, ліцензійних
операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій,
страхування, спільного підприємництва та інших форм промислової
і підприємницької кооперації.

3. МКАС приймає до свого розгляду також спори, віднесені до його
юрисдикції в силу міжнародних договорів України.

4. Рішення МКАС виконуються сторонами добровільно у встановлені ним
строки. Якщо строк виконання в рішенні не зазначено, воно підлягає
негайному виконанню. Не виконані в строк рішення виконуються відповідно
до закону і міжнародних договорів.

5. По справах, що підлягають розгляду в МКАС, голова Суду
може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення
вимоги.

6. МКАС при Торгово-промисловій палаті України має печатку із
своїм найменуванням українською і англійською мовами та зображенням
меча і через правосуддя.

126. Міжнародні комерційні арбітражі ad-hoc.

Арбітражний суд – суд, обраний сторонами для вирішення спору між ними.
Склад суду визначається сторонами. Звернення до такого суду відбувається
лише за згодою сторін. Види – ізольовані і постійно діючі.

127. Виконання іноземних арбітражних рішень.

Визнання іноземних арбітажних угод і приведення у виконання іноземних
арбітажних рішень урегульовані багатобічною Конвенцією, прийнятою в
Нью-Йорку в 1958 році. У ній беруть участь 84 держави. У Конвенції
передбачається визнання писемних угод, по яких сторони домовилися
передати в арбітаж суперечку по конкретній справі. Судді
держав-учасниць зобов’язуються направити справу в арбітаж. Разом з тим
кожна договірна держава зобов’язалася визнавати арбітражні рішення й
приводити їх у виконання на своїй території у відповідності зі своїми
процесуальними нормами. У Конвенції також вказуються випадки, коли може
бути відмовлено у визнанні й приведенні у виконання арбітажного рішення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter