.

Мовознавство (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
666 24429
Скачать документ

TOC \o “1-3” \n \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc138159843” 1.Поняття
функціонального стилю. Науковий стиль

HYPERLINK \l “_Toc138159844” 2.Сучасна укр літ мова. Усна і писемна
форма, мовний етикет

HYPERLINK \l “_Toc138159845” 3. Орфоепічна і акцентуаційна норми

HYPERLINK \l “_Toc138159846” 4. Українська лексикографія. Значення
словників

HYPERLINK \l “_Toc138159847” 5.Культура мови, її основні ознаки

HYPERLINK \l “_Toc138159848” 6.Мова як сусп явище, функції мови,
поняття нац і держ мови

HYPERLINK \l “_Toc138159849” 7.Активна і пасивна лексика. Архаїзми,
неологізми….

HYPERLINK \l “_Toc138159850” 8. Українська лексикографія.
Лінгвістичний словник…

HYPERLINK \l “_Toc138159851” 9.Особливості усної форми укр. літ мови.
Публічний виступ та його види.

HYPERLINK \l “_Toc138159852” 10.Фразеологія.Класифікація фр-м.Роль фр
одиниць у проф. спілкуванні.

HYPERLINK \l “_Toc138159853” 11.Словниковий склад з погляду вживання.
Використання діалектизмів, вульг.,жаргон

HYPERLINK \l “_Toc138159854” 12.Текст як основна комунікативна
одиниця

HYPERLINK \l “_Toc138159855” 13.Термін.Термінологія.Запозичення із
зах-європ мов

HYPERLINK \l “_Toc138159856” 14.Хар-ка публіцистичного стилю

HYPERLINK \l “_Toc138159857” 15.Хар-ка художнього стилю

HYPERLINK \l “_Toc138159858” 16.Хар-ка офіційно-ділового стилю

HYPERLINK \l “_Toc138159859” 17.Хар-ка розмовного стилю

HYPERLINK \l “_Toc138159860” 18.Синонімія. Паронімія. Омонімія.

HYPERLINK \l “_Toc138159861” 19.Загальновживані слова. Використання
жаргонізмів та діалектизмів.

HYPERLINK \l “_Toc138159862” 20.Публічний виступ та етапи його
підготовки.

HYPERLINK \l “_Toc138159863” 21.Нормативність і точність як основні
ознаки наукового тексту

HYPERLINK \l “_Toc138159864” 22.Лексика за походженням і стилістичним
використанням.

HYPERLINK \l “_Toc138159865” 23.Сучасна укр. літ мова. Її основні
ознаки

HYPERLINK \l “_Toc138159866” 24. Точність слововживання як ознака
культури мови. Спец лексика (терміни) у наук текстах

HYPERLINK \l “_Toc138159867” 25. Форми писемного представлення
рез-тів наук дослідження. Види текстів: анотація, рецензія, реферат…

HYPERLINK \l “_Toc138159868” 26.План і тези,як форми запису
опрацьованої навч інформації

HYPERLINK \l “_Toc138159869” 27.Поняття мовної компетенції, культура
мови сучасного студента

HYPERLINK \l “_Toc138159870” 28. Основні ознаки тексту, як одиниці
проф. спілкування.

1.Поняття функціонального стилю. Науковий стиль

Сучасна укр літ мова багатофункціональна, вона обслуговує всі потреби
життя і діяльності укр нації. Використання її в найрізноманітніших
сферах і зумовило виділення в ній функціональних стилів. Функціональний
стиль – це різновид укр літ мови, який відзначається сферою її
функціонування і характеризується специфічними мовними засобами. У
зв”язку з тим, що укр літ мова має дві фрми – писемну і усну, існують
стилі писемні, або книжні, й усні.

До усних належать стилі:

-розмовний – це стиль побутового спілкування (використовуються
просторіччя, прості речення);

-ораторський – виклад певної інформації, дотримання літ мови,
використання звертань, вставних слів, міміки, жестів. До писемних
належать стилі:

-науковий стиль – це стиль наукових праць із різних галузей науки і
техніки. Він характеризується широким використаням термінології,
іншомованої та абстрактної лексики. Слова вживаються тільки у прямому
значенні, використовуються складні речення. Існують підстилі:
науково-популярний (теми подано доступно для масового читача),
газетно-інформаційний. У науковому стилі не використовуються образні
засоби мови, діалектні й вульгарні слова.

– офіційно-діловий – це стиль ділових паперів, різних документів,
законів, постанов. Характеризується використанням канцелярської
термінології, деяких застарілих слів, мовних штампів, мовних кліше
(стандартні усталені вислови, які використовуються в документах),
простих речень.

Літ. мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує
державну діяльність, культуру, пресу, художню літ-ру, науку, театр,
держ.установи, освіту, побут людей. Сучасна укр. літ. мова оброблена і
впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами..
Укр.літ.мова, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою нац.
культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Укр. літ. мова постійно розвивається й збагачується. Суспільство ніколи
не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу
літ.мову.

Науковий стиль-це стиль наукових праць із різних галузей науки і
техніки, зокрема математики, фізики, економіки, філософії і т.д. Він
характеризується широким використаням термінології, іншомованої та
абстрактної лексики. Слова вживаються тільки у прямому значенні,
використовуються складні речення. Існують підстилі: науково-популярний
(теми подано доступно для масового читача), газетно-інформаційний. У
науковому стилі не використовуються образні засоби мови, діалектні й
вульгарні слова.

2.Сучасна укр літ мова. Усна і писемна форма, мовний етикет

Літ. мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує
державну діяльність, культуру, пресу, художню літ-ру, науку, театр,
держ.установи, освіту, побут людей. Сучасна укр. літ. мова оброблена і
впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами..
Укр.літ.мова, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою нац.
культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Укр. літ. мова постійно розвивається й збагачується. Суспільство ніколи
не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу
літ.мову.

Літ мова – це мова нормована, тобто така, яка має загальнообов”язкові,
єдині норми (правила) у вимові, правописі, слововживанні, граматиці. Літ
мова – це унормована й опрацьована форма загальнонародної укр мови.
Розрізняють такі норми мови: 1) лексична – правильність вживання слів та
їхньої сполучуваності; 2) орфографічна – правильне написання слів; 3)
орфоепічна – правильна вимова слів; 4) граматична – вибір правильного
закінчення і синтаксичної форми; 5) стилістична – доцільність
використання мовних засобів в окремому стилі. Літературні норми
фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства.
В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно
прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами
його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція,
помова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

– усному мовленню властива спонтанність;

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо
з точки зору орфоепії;

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість
різнопалновими фактами;

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст
вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою
метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в
процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне
мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури.
Сухомлинський писав:”Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути
до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити укр мову й
свою справу”.

Писемне мовлення є основним для ділових людей. Саме через ділову
документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею
писемного мовлення є текст різного х-ру. Це може бути стаття, газетний
текст, лист чи будь-який документ. Писемне мовлення відрізняється від
усного і має такі особливості:

– писемна мова фіксується графічними знаками;

– писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона
завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

писемна мова – це форма в основному монологічна;

-писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних
засобів, точнішим добором відповідної лексики;

-в писемній мові переважає особливий стиль, загальноприйняті структури
документів, правила вживання специфічних словосполчень;

-у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад:
накази, квитанції, накладні тощо.

Етикет ( з французької – ярлик, етикетка ) – це правила поведінки і
спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми,
культури особистості. Якщо поняття “етикет” містить у собі обов”язки
людей один щодо одного, норми і правила їх поведінки у різних ситуаціях,
то поняття “службовий етикет” визначає норми і правила спілкування
тільки на роботі.

Мовленнєвий службовий етикет – це правила мовленнєвої поведінки на
роботі.

Перше враження про людину складається з того, на скільки щиро і привітно
вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на
логіку, людина підсвідомо орієнтується на свої почуття під час
привітання. І тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди
привітно. Загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні вибрати
доречну форму привітання чи прощання. Важливим є й те, як ви звертаєтесь
до людини. Треба обов”язково використовувати такі слова, як будь ласка,
дякую, перепрошую, шановний, на все добре і т.д. В колективі недоречні
грубощі, лайка, зверхнє ставлення до людей.

3. Орфоепічна і акцентуаційна норми

Орфоепія – розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної
літературної вимови. Унормована вимова необхідна для того, щоб мова
могла нормально і ефективно функціонувати як найважливіший засіб
комунікації, оскільки розбіжність у вимові ускладнює спілкування,
уповільнює розуміння висловленої думки.

Орфоепія –невід”ємна складова частина культури укр мови, однією з
основних вимог якої є те, що мовлення має відбуватися відповідно до
загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і наголошування
слів. Отже, норми правильної літ мови обов”язкові для всіх, хто
користується укр літ мовою в її усній формі.

Орфрепія має практичне значення для всіх, оскільки вивчення правил
літературної вимови не тільки забезпечує високу культуру мовлення, а й
сприяє подоланню вимовних помилок. Ці помилки можуть бути зумовлені
незнанням правил укр літературної вимови або впливом діалектного
оточення.

Норми сучасної укр літ вимови сформувалися на основі вимовних норм
середньонаддніпрянських діалектів і охоплюють вимову голосних,
приголосних і слів іншомовного походження.

Акцентуація- розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної ї
вимови звуків у певних позиціях.

4. Українська лексикографія. Значення словників

Лексикографія (від грецьких слів лексикос-той, що відноситься до слова і
графо – пишу) – це розділ мовознавства, який займається теорією і
практикою укладання словників. Від інших книг словник відрізняється
специфічною будовою.

Основні типи і види словників.

Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два
типи словників : енциклопедичні словники і філологічні.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними
відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та
характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В
енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі
відомості про столицю України. Є загальні енциклопедичні словники, в
яких подаються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо,
і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці,
медицині тощо.

В філологічних (лінгвістичні) словниках предметом пояснення є слово.
Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні
словники бувають різних типів.

Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх
вживання в сучасній мові.

Перекладні словники , в яких подається переклад слів з однієї мови на
іншу.Бувають двомовними, чотиримовними та ін.

Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі
науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.

Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і
первинне значення слова.

Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і
правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.

Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову,
і наголос.

Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з
інших мов.

Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися
раніше.

Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній
місцевості, на певній території.

Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних
зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу.

Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда,
повнозначних слів даної мови

Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ
на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення

Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні
імена

Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом
у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця.

Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів

Словники мови окремих письменників , в яких подаються й пояснюються всі
вживані в творах того чи іншргр письменника слова.

Енциклопедичні словники, їх роль у навчанні та проф. діяльності.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними
відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та
характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В
енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі
відомості про столицю України.

Є загальні енциклопедичні словники, в яких подаються відомості з різних
галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній
галузі науки: економіці, математиці, медицині тощо

Крім енциклопедичних словників є енциклопедичні та інші довідники,
бібліографічні показчики тощо, які допомагають орієнтуватися в
інформації з різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях. Такі
словники відіграють надзвичайно велику роль у навчанні, так як дають
можливість при необхідності швидко знайти матеріал з певного предмету,
який подається в такій літературі чітко і лаконічно. Це, в свою чергу,
дає можливість швидко і якісно зорієнтуватися і організуватися для
написання більш масштабної роботи – курсової, реферату, наприклад. Щодо
професійної діяльності, то інформація, отримана з даної літератури, може
реально допомогти систематизувати знання з певного предмету, можливо,
навіть дізнатись щось нове, сучасніше.

Лінгвістичні словники, їх роль у навчанні та проф. діяльності.

В філологічних (лінгвістичні) словниках предметом пояснення є слово.
Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні
словники бувають різних типів.

Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх
вживання в сучасній мові.

Перекладні словники , в яких подається переклад слів з однієї мови на
іншу.Бувають двомовними, чотиримовними та ін.

Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі
науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.

Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і
первинне значення слова.

Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і
правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.

Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову,
і наголос.

Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з
інших мов.

Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися
раніше.

Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній
місцевості, на певній території.

Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних
зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу.

Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда,
повнозначних слів даної мови

Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ
на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення

Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні
імена

Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом
у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця.

Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів.

Лінгвістичні словники дуже важливі і постійно необхідні для бажаючих
вивчити будь-яку мову чи пов’язати свою професійну діяльність з
мовознавством. Але окремі їх різновиди, наприклад тлумачні, важливі не
тільки для мовознавців, а взагалі для будь-кого. Орфографічні,
орфоепічні та словники іноземних слів відіграють велику роль у навчанні
та професійній діяльності так, як при необхідності можуть допомогти з
правильним написанням та використанням певного слова.

5.Культура мови, її основні ознаки

Культура мови – це вміння правильно говорити і писати, добирати мовні
засоби відповідно до мети і обставин спілкування. Обов”язковою умовою
дотримання культури мови є мовні норми.

Розрізняють такі норми мови: 1) лексична – правильність вживання слів
та їхньої сполучуваності; 2) орфографічна – правильне написання слів; 3)
орфоепічна – правильна вимова слів; 4) граматична – вибір правильного
закінчення і синтаксичної форми; 5) стилістична – доцільність
використання мовних засобів в окремому стилі. Літературні норми
фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.

Культура мови –це загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові форми
звертання, побажання, запрошення і т.д. залежно від ситуації,
соціального стану і віку тощо. Мовна культура людини виявляється також
у вмінні вибрати доречну форму привітання чи прощання.

Шляхи удосконалення індивідуального мовлення – це насамперед читання
якісної художньої літератури, підвищення ступеня відповідності мови
нормам літературної мови, вивчення правил літературної вимови.

Ознаки культури мови: правильність, точність, багатство мови
(різноманітність), доречність, лаконізм, естетичність, логічність,
виразність (чіткість формулювання).

6.Мова як сусп явище, функції мови, поняття нац і держ мови

Мова-духовне надбання всього народу, всієї нації, це суспільне явище,
безпосередньо пов”язане з усім матеріально-виробничим,
загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, з усім суспільним і
побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо
видбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень
розвитку суспільства.

У мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіткого визначення і
поділу ф-цій мови та їх назв. З-поміж багатьох ф-цій мови в житті людини
і суспільства основними називаються такі:

1.Комунікативна ф-ція або ф-ція спілкування. Суть її полягає в тому, що
мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний
зв”язок у суспільстві.

2.Номінативна ф-ція або ф-ція називання. Усе пізнане людиною (предмети,
особи, явища, властивості, процеси, закономірності) одержує назву і так
під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців.

3.Мислетворча ф-ція. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки,
а й засобом формування, тобто творення самої думки.

4.Гносеологічна ,тобто пізнавальна, ф-ція мови. Вона полягає в тому, що
світ людина пізнає не тільки власним досвідом, скільки через мову, бо в
ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.

5.Експресивна або виражальна ф. мови. Мова надає найбільше можливостей
розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для ін.
людей , вплинути силою своїх переконань чи почуттів на ін.людей.

6.Волюнтативна ф-ція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що
мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання,
прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7.Естетична ф-ція . Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання
своїх носіїв.

8.Культуроносна ф-ція. Мова є носієм культури народу-мовотворця.

9.Ідентифікаційна ф-ція мови полягає в тому, що мова виступає засобом
індентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї
спільноти, певного ототожнення.

10.Магічно-містична ф-ція мови збереглася з доісторичних часів, коли
люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажагий хід
дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.

Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна
більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову,
різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти

Історична доля укр. народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах
СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.

У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що
мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на
перефирію суспільного буття.

Укр. мова є першим з вирішальних чинників нац-ної самобутності укр.
народу.

Українська РСР забезпечує укр. мові статус державної з метою сприяння
всебічному розвиткові духовних творчих сил укр. народу; гарантування
його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови
в УРСР (прийнятий 28 жовтня 1989р.)).

Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є
узаконена Конституцією.

Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й
досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала
невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього
статусу.

Ст.10. Державною мовою в Україні є укр.мова. Держава забезпечує
всебічний розвиток і функціонування укр.мови в усіх сферах суспільного
життя на всій території України. В Україні гарантується вільний
розвиток, використання й захист російської, інших мов національних
меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в
Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Ст.12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних
потреб українців, які проживають за її межами

7.Активна і пасивна лексика. Архаїзми, неологізми….

Активний словник – основна з погляду вживаності частина лексики, що
постійно функціонує в різних сферах суспільного життя і складається
насамперед із загальновживаної лексики та нейтральної лексики, а також з
одиниць обмеженого вживання (термінів, професіоналізмів, неологізмів),
наявних у повсякденному спілкуванні. У комунікативній функції мови А. с.
відіграє найважливішу роль. Для визначення А. с. застосовуються
лінгвістичні методи, соціолінгвістичні дослідження. А. с. фіксується у
частотних словниках і є основою для словників – мінімумів, мовних
словників середнього і короткого обсягу.

Пасивний словник – частина лексики, що мало або зовсім не вживається в
повсякденному мовному спілкуванні, але зрозуміла носіями певної мови. Це
слова, що виходять з активного вжитку (застарілі) або тільки входять у
мову (неологізми); слова не літературної мови, з територіальною або
соціальне обмежених шарів лексики (діалектизми, професіоналізми,
жаргонізми); у межах літ. мови -маловживані слова книжної лексики
(термінології офіційно – ділового стилю, публіцистичного); лексика для
позначення життя інших народів (екзотизми).

Межа між А. с. і П. с. не є незмінною: певна частина А. с. повільно, але
постійно переходить до розряду пасивної лексики і навпаки.

Неологізми – це слова, а також їх окремі значення, вислови, які
з’явилися в мові на даному етапі її розвитку і новизна яких
усвідомлюється мовцями (загально мовні Н.) або були вжиті тільки в
якомусь акті мовлення, тексті чи мові певного автора (стилістичні або
індивідуальні авторські Н.). На початку 90-х років у зв’язку з переходом
України до нового типу соціальне – економічних відносин для нас новими
стали назви таких понять, як ринкові відносини, акціонерне товариство,
дивіденди; таких грошових одиниць і цінних паперів, як долар, марка,
акція; таких навчальних закладів як гімназія, ліцей.

Історизми – це слова або їх окремі значення, що ввійшли з ужитку разом з
позначуваними ними реаліями і не мають у сучасній мові синонімічних
замінників. Це назви понять матеріальної культури (одягу, їжі, знарядь
праці та зброї, грошей), соціальне – політичної сфери, професій, звичаїв
та обрядів минулих епох: злотий, гривенник, магдебурзьке право,
кожум’яка. Вони застосовуються як засіб номінації при зображенні
відповідної епохи.

Архаїзми – це витіснені іншими синонімами назви понять, що існують і в
наш час (аероплан -літак, перст – палець). Типи архаїзмів:

1) Власне лексичні – слова, що застарілі повністю (чадо, ректи)

2) Лексико – фонетичні, що відрізняються від сучасних варіантів тільки
одним чи кількома звуками або місцем наголосу (сей, паспорт, глас)

3) Лексико – морфологічні – застар. словоформи та граматичні
характеристики слова (люде – сучас. люди)

4) Лексико – еловотворні – відрізняються від сучасних однокорінних
синонімів словотворчим форматом – суфіксом або префіксом (податель,
подаяніє)

5) Лексико – семантичні, у яких застарілими є лише окремі значення
(броня, у значенні зброя, машина – паровоз, поїзд)

Архаїзми використовуються в сучасній мові тільки з певними стилістичними
настановами.

8. Українська лексикографія. Лінгвістичний словник…

Лексикографія (від грецьких слів лексикос-той, що відноситься до слова і
графо – пишу) – це розділ мовознавства, який займається теорією і
практикою укладання словників. Від інших книг словник відрізняється
специфічною будовою.

Основні типи і види словників.

Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два
типи словників : енциклопедичні словники і філологічні.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними
відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та
характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В
енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі
відомості про столицю України. Є загальні енциклопедичні словники, в
яких подаються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо,
і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці,
медицині тощо.

В філологічних (лінгвістичні) словниках предметом пояснення є слово.
Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні
словники бувають різних типів.

Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх
вживання в сучасній мові.

Перекладні словники , в яких подається переклад слів з однієї мови на
іншу.Бувають двомовними, чотиримовними та ін.

Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі
науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.

Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і
первинне значення слова.

Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і
правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.

Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову,
і наголос.

Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з
інших мов.

Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися
раніше.

Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній
місцевості, на певній території.

Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних
зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу.

Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда,
повнозначних слів даної мови

Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ
на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення

Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні
імена

Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом
у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця.

Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів

Словники мови окремих письменників , в яких подаються й пояснюються всі
вживані в творах того чи іншргр письменника слова.

Енциклопедичні словники, їх роль у навчанні та проф. діяльності.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними
відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та
характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В
енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі
відомості про столицю України.

Є загальні енциклопедичні словники, в яких подаються відомості з різних
галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній
галузі науки: економіці, математиці, медицині тощо

Крім енциклопедичних словників є енциклопедичні та інші довідники,
бібліографічні показчики тощо, які допомагають орієнтуватися в
інформації з різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях. Такі
словники відіграють надзвичайно велику роль у навчанні, так як дають
можливість при необхідності швидко знайти матеріал з певного предмету,
який подається в такій літературі чітко і лаконічно. Це, в свою чергу,
дає можливість швидко і якісно зорієнтуватися і організуватися для
написання більш масштабної роботи – курсової, реферату, наприклад. Щодо
професійної діяльності, то інформація, отримана з даної літератури, може
реально допомогти систематизувати знання з певного предмету, можливо,
навіть дізнатись щось нове, сучасніше.

Лінгвістичні словники, їх роль у навчанні та проф. діяльності.

В філологічних (лінгвістичні) словниках предметом пояснення є слово.
Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні
словники бувають різних типів.

Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх
вживання в сучасній мові.

Перекладні словники , в яких подається переклад слів з однієї мови на
іншу.Бувають двомовними, чотиримовними та ін.

Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі
науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.

Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і
первинне значення слова.

Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і
правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.

Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову,
і наголос.

Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з
інших мов.

Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися
раніше.

Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній
місцевості, на певній території.

Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних
зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу.

Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда,
повнозначних слів даної мови

Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ
на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення

Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні
імена

Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом
у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця.

Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів.

Лінгвістичні словники дуже важливі і постійно необхідні для бажаючих
вивчити будь-яку мову чи пов’язати свою професійну діяльність з
мовознавством. Але окремі їх різновиди, наприклад тлумачні, важливі не
тільки для мовознавців, а взагалі для будь-кого. Орфографічні,
орфоепічні та словники іноземних слів відіграють велику роль у навчанні
та професійній діяльності так, як при необхідності можуть допомогти з
правильним написанням та використанням певного слова.

9.Особливості усної форми укр. літ мови. Публічний виступ та його види.

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства.
В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно
прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами
його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція,
помова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

– усному мовленню властива спонтанність;

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо
з точки зору орфоепії;

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість
різнопалновими фактами;

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст
вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою
метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в
процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне
мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури.
Сухомлинський писав:”Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути
до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити укр мову й
свою справу”.

Усне професійне спілкування передбачає використання діалогічної і
монологічної форми. Як форма монологу є публічний виступ. Вони бувають
різних видів і проводяться в ораторському стилі. Це – доповідь, промова,
декція. Типи доповіді:

1. ділова доповідь – містить виклад питань із визновками і пропозиціями
(розрахована на підготовлену аудиторію; відбувається активне
обговорення, аргументована критика; слова вживаються тільки у прямому
значенні, речення чіткі, аргументовані);

2. звітна доповідь – містить об”єктивні факти за певний період роботи
підприємства; чітко окреслюється мета, характер, завдання, наводяться
цифри, іноді – цитати. Варто укласти план доповіді, щоб була струнка
система викладу. В кінці приймається рішення і програма на наступний
період роботи.

Промова – усний виступ із висвітленням інформації, дуже часто емоційно
насичений. Типи промови:

1. ділова промова – характеризується лаконізмом, критичністю,
полемічністю та аргументованістю викладених фактів; орієнтована на
логічне сприйняття слухача; сприймається у контексті якоїсь проблеми;

2. мітингова промова – виголошується на злободенну тему і стосується
суспільних проблем, які хвилюють широкий загал; це короткий емоційний
вислів, що висвітлює нестандартний аспект, щоб по-новому сприйняти
відомі факти; використовуються вигуки, заклики, звертання; її успішність
залежить від індивідуального стилю оратора;

R

?f

N

P

R

T

V

?

JLNP¶??1/43/4oeouueb

d

f

h

j

c

¤

¤

¦

?

j?

j;

j/

??????$?3. агітаційна промова – дуже близька до мітингової, в ній
пропагуються думки, переконання, ідеї і відбувається активна агітація за
їх втілення в життя.

4. лекція – це одна із форм розв”язання наукових, науково-навчальних,
науковопопулярних та інших знань шляхом усного викладу матеріалу;
бувають: навчальнопрограмові, настановчі, оглядові, лекції зі
спеціального курсу;

5.бесіда – бувають приватні і ділові; один із видів бесіди є колоквіум (
один із видів спілкування, вид екзамена, а також збори, на яких
заслуховують і обговорюють наукові доповіді);

10.Фразеологія.Класифікація фр-м.Роль фр одиниць у проф. спілкуванні.

У лексиці укр мови поряд з окремими словами існують стійкі
словосполучення, вирази і навіть цілі речення (вислови), що мають одне
лексичне значення, яке подібне (синонімічне) до значення окремого
повнозначного слова: байдики бити (ледарювати), накивати п”ятами
(втекти), замилювати очі (брехати), пекти раків (червоніти).

Такі стійкі вирази називають фразеологізмами (від грецького слова
фразис, що означає вислів), а розділ мовознавства, що їх вивчає, наз.
фразеологією.

В укр літ мові широкого значення набули фразеологізми, що походять з
інших джерел, зокрема:

виробничо-професійні вирази, що набули метафоричного значення:сім раз
одміряй, а раз одріж (з мови кравців), грати першу скрипку (з мови
музикантів);

вислови з античної культури: золотий вік (епоха розквіту), золотий дощ
(несподіване багатство);

переклади виразів видатних людей: Краще вмерти стоячи, ніж жити на
колінах (Д.Ібаррурі);

крилаті вирази укр письменників: Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Панас
Мирний);

переклади крилатих виразів рос письменників: Насмішки боїться той, хто
вже нічого не боїться (М.Гоголь);

переклади крилатих виразів зарубіжних письменників: / дим вітчизни нам
солодкий і приємний (Гомер);

біблійні й євангельські вислови: Берегти, як зіницю ока.

Фразеологічні вислови за будовою бувають 2-х типів:

1) фразеологічні зрощення – це вислови, в яких значення слів не
співпадають зі значенням самого виразу;

2) фразеологічні єдності –вислови, у яких значення слів певною мірою
пов”язані зі значенням фразеологізмів;

фразеологічні сполучення – вислови, в яких існує головне слово, а
залежні можуть змінюватися і утворювати новий фразеологізм.

Роль фразеологізмів в оптимізації професійного мовного спілкування.

Фразеологізми – особливі мовні одиниці- мають чітко виражене стильове
призначення. Вони тяжіють до окремих стилів і в текстах цих стилів
найчастіше вживаються. Пояснити це можна тим, що вони співвідносні зі
словами, бо, як правило, виражають одне поняття, використовуються як
образні синоніми і мають виразне стилістичне забарвлення.

Кожен стиль мовлення володіє значним запасом фразеологізмів. Стилістичні
функції фразеологізмів залежать від джерел їх походження.

До книжних фраз-мів належать термінологічні словосполучення, поява яких
зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, культури, техніки.
Ці фраз-ми найчастіше використовуються у науковому, діловому і
публіцистичному стилях. У творах худ. літ-ри вони вживаються рідко.
Термінологічні словосполучення, як і інші групи фраз-мів, означають одне
поняття і в мовленні виступають як готовий вислів, що не членується:
коротке замикання; іменний складений присудок; північне сяйво; мічені
атоми; юридична особа тощо.

Фраз-ми можуть перебувати в синонімічних зв”язках як з окремими словами,
так і між собою. Наприклад: живучий – і довбнею не доб”єш; скрипуче
дерево довго стоїть. Фраз-ми-синоніми більш експресивні, ніж окремі
слова, тому вони вживаються у розмовному, художньому стилях, а слово
живучий – стилістично нейтральне.

У публіцистичних і художніх текстах фраз-ми іноді видозмінюються, що
служить засобом експресії, створення каламбурів. Наприклад: Бути чи не
бути – питання вирішене. Як бути – ось у чім питання.

Фраз-ми є одним з невичерпних джерел багатства і виразності мовлення,
але вимагають доречного вживання.

11.Словниковий склад з погляду вживання. Використання діалектизмів,
вульг.,жаргон.

Укр літ. мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує
державну діяльність, культуру, пресу, художню літ-ру, науку, театр,
держ.установи, освіту, побут людей. Сучасна укр. літ. мова оброблена і
впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами.. Вона,
єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою нац. культури,
засобом її відродження.

Як відомо, мова відіграє надзвичайно важливу роль у спілкуванні людей.
Тому необхідно боротися за її виразність та чистоту, не вживати
жаргонізмів, лайливих та вульгарних слів.

У словниковому складі укр мови є значна частина діалектизмів, тобто
слів, які вживаються лише на окремій території України. Діалектизми не
входять до лексичного складу укр літ мови, але використовуються у
художніх творах для змалювання життя та мови людей, що проживають на
певній території.

Жаргон – соціальний діалект, що відрізняється від загальновживаної мови
специфічною лексикою і експресивністю зворотів, але не має власної
фонетичної і граматичної системи. Розвивається у середовищі замкнутих
колективів: школярів, студентів, військовослужбовців, різних професійних
груп. Жаргони лексично і стилістично різноманітні. Вони проникають в
художню літературу і використовуються для характнристики мови героїв.
Крім жаргонів, які виникли на основі загальнонародної мови, існують
жаргони, що з”явилися в результаті спілкування різномовного населення в
прикордонних областях.

Науково-технічний прогрес наповнив мову новими поняттями, що властиві
різним професіям. Ці слова називаються професіоналізмами.
Професіоналізми – це вирази і звороти, що характерні для певної
професії, не мають чіткого наукового визначення. Професіоналізми
виникають, коли та чи інша спеціальність чи фах не мають розвиненої
термінології (мова мисливців, рибалок тощо). Друга група
професіоналізмів –це загальнозрозумілі слова, які, проте, не є
літературними.

До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливому, специфічному
значенні із якоїсь професійної сфери.

Просторічні слова – слова, що використовуються у повсякденній мові
людей.

Канцеляризми – слова і звороти мови, що характерні для стилю ділових
паперів та документів. Документи, акти, заяви, справки пишуться згідно з
прийнятою формою.

Вульгаризми – слова та звороти, що використонуються в просторіччі, але є
недопустимими для літературної мови. Для таких слів характерним є сильне
емоційне забарвлення.

Лайливі слова – грубі, нецензурні слова, що використонуються в
просторіччі при виникненні конфліктів між некультурними людьми, і є
недопустимими для літературної мови.

12.Текст як основна комунікативна одиниця

До форм писемного професійного спрямування належить текст – синтаксична
одиниця, що складається із речень різних типів і характеризується
специфічними мовними засобами залежно від стилів мови. Основні види
текстів:

власне наукові тексти ( статті, дипломні роботи, підручники, посібники,
енциклопедії);

технічні тексти (виробничо-технічні, інструктивні тексти, довідкові);

науково-ділові( описи винаходів, технічна документація);

офіційно-ділові (юридичні, управлінські, ділові листи);

науково-публіцистичні.

Одним із типів оформлення текстів є анотування і реферування.

Анотація – це короткий стислий виклад змісту книги, статті; викладаються
найголовніші моменти наукового тексту своїми словами або з використанням
речень з тексту.

Реферат – це вид наукового тексту, що комбінує тексти одного чи кількох
різних авторів, але на одну і ту саму тему.

Конспект (від латинського “огляд”) – це короткий виклад запису змісту
якогось твору або усного викладання.

Рецензія – це критичний відгук на художній твір, наукову працю.
Складається з 2-х частин: 1) ознайомлення з роботою, 2) дається її
оцінка. Основні реквізити рецензії: заголовок, текст, підпис, дата,
печатка.

13.Термін.Термінологія.Запозичення із зах-європ мов

Термін – це слово , або усталене словосполучення що має одне значення і
позначає наукове або спеціальне поняття. Терміни поділяють на
загальнонаукові й вузькотермінологічні.

Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені
суб”єктивно-оціночних відтінків, Діловому стилю притаманна термінологія,
яка утворюється із активної лексики (діловодство); запозичується з інших
мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та частин
іншомовних або із запозичених складників (фотокамера) тощо.

В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах,
спеціальних словниках, довідниках. Тому терміни повинні вживатися у
зафіксованому значенні.

Всі терміни характеризуються системністю, однозначністю, стилістичною
нейтральністю (відсутністю образності).

Термінологія як система. Серед усіх термінів кожної науки вирізняють дві
складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія – це такий
набір термінів, який утворюється і існує у кожній галузі науки стихійно.
Терміносистема – це опрацьована фахівцями певної галузі і лінгвістами
система термінів якоїсь науки.

. Запозичення із західноєвропейських мов та їх роль у формуванні укр
економічної термінології.

Запозичення слів властиве всім мовам світу і є ознакою життєздатності
певної мови. Історичні зв”язки укр народу з народами Заходу та Сходу,
потреба називати нові поняття, що є в інших народів, загальний розвиток
науки і культури, виробництва і суспільного життя зумовлювали доплив
слів з ін мов.

Укр мова засвоїла певну кількість слів з німецької мови. Німецькі за
походженням слова стосуються ремесел, мистецтва, побуту, торгівля,
наприклад: верстат, шайба, бухгалтер, солдат, бинт, лазарет, арфа,
мольберт та ін.

З середини ХVІІІ ст. починається помітний вплив французької мови ,
здебільшого через російську. Такими запозиченнями є назви деяких
суспільно-політичних понять, а також слова, пов”язані з мистецтвом,
технікою, побутом: парламент, політика, бюст, сюжет, пальто, партизан та
ін.

Англійські запозичення проникають до укр лексики, починаючи з ХІХ ст.,
теж переважно через російську мову. Вони стосуються техніки, політики,
спорту, мореплавства, побуту: тунель, лідер, мітинг, бокс, футбол та ін.

Певна кількість слів була засвоєна укр мовою з інших західноєвропейських
мов: музична та деяка інша термінологія – з італійської (акорд, дует,
аварія, бензин); терміни, пов”язані з мореплавством, військовою справою
– з голландської (боцман, рейд, шлюпка, картуз). З інших європейських
мов укр мова запозичила лише поодинокі слова: армада, карамель, сигара –
з іспанської; каста, кобра – з португальської; гейзер – з ісландської;
бринза, мамалига – з румунської; морж, пурга – з фінської.

14.Хар-ка публіцистичного стилю

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича,
культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

Інформаційно-пропаган-дистськими методами вирі-шувати важливі актуальні,
злободенні політичні проблеми.

Активний вплив читача, спону-кання його до діяльності, до необхідності
певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.Пропаганда
певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація завтілення їх
в обсягдення.

Основні ознаки:

Доступність мови й формулювань.

Поєднання логічності доказів і полемічності викладу.

Сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, висловленя
наукових положень і фактів з емоційно експресивною образністю.

Наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного аторського
тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер.

Широке використання художніх засобів.

Основні мовні засоби:

Синтез елементів наукового, офіційно ділового, художнього і розмовного
стилів.

Лексика насичена суспільно політичними та соціально економічними
термінами, закликами, гаслами.

Використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова,
експресивні сталі словосполучення, перефрази.

Уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних,
військових та інших термінів.

Із морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси,
префікси.

Синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних,
окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення
ускладеного типу з повторювальними сполучниками таін.

Ключове вирішальне значення мають влучні, афорестичні, інтрегуючі
заголовки

15.Хар-ка художнього стилю

Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма,
роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка тощо. Різнобічний вплив
на почуття, думки за допомогою художнії образів, формування ідейних
переконань, моральних якостей та естетичних смаків. Застосовується у
мистецтві слова, творчій діяльності, літературі, різних видах мистецтва,
культури, освіти.

Худ. стиль виходить за межі не тільки інших стилів, а й літ мови, бо
він включає в себе ( з певною метою) й позалітературні мовні засоби-
діалектизми, жаргонізми тощо.

Однак достоїнства художнього мовлення визначаються не тільки незвичайною
широтою охоплення засобів загальнонародної мови. Художнє мовлення – це
ще й зразкове мовлення.

Худ. стиль поєднує в собі окремі ознаки інших стилів. Основним
завданням худ. стилю є творення за допомогою мовних засобів художніх
образів.При цьому широко використовуються всі можливі
експресивно-емоційні засоби мови, її лексичне, фонетичне багатство, вся
різноманітність фонетичних форм і конструкцій.

Щодо форми мовлення худ. стиль є досить своєрідним. Основна його форма
– писемна, однак і в усному мовленні широко використовуються його
елементи. У текстах цього стилю використовуються синоніми, антоніми,
омоніми, пароніми, слова в переносному значенні.

16.Хар-ка офіційно-ділового стилю

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для
спілкування в державно-політичному, громад-ському й економічному житті,
законодавстві, у сфері управ-ління адміністративно-громадської
діяльності.

Оновне призначення – регу-лювати ділові стосунки в зазначених вище
сферах та обслуговувати громвдські потреби людей у типових ситуаціях.

Мовні засоби:

Широке використовування суспільно-політичної та
адмі-ністративно-канцелярської термінології.Наявна фразеологія повинна
мати специфічний характер.Обов’язкова відсут-ність будь-якої авторської
мов-ної індивідуальності та емоційн-експресивної лексики.Синонімія
повинна бути зведена до міні-муму й не викликати дво-значності
сприймання.Наявність безособових і наказових форм дієслів у формі
теперішнього ч.

Чітко регламентоване розмі-щення та будова тексту; обсяг основних
частин, наявність обов. стандартних стійких висловів, певних
кліше.Мінімум складних речень

Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає
висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам
людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.

Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи
використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань,
сферах життя.

17.Хар-ка розмовного стилю

Сфера використання – усна повсякденне спілкування в побуті у родині, на
виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування,
жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з”ясування
виробничих і побутових стосунків.

Основні ознаки:

Безпосередня участь у спілку-ванні.Усна форма спілкува-ння.Неофіційність
стосунків між мовцями. Невимушеність спіл-кування.Непідготовленість до
спілкування.Використання не-словесних засобів. Емоційні
реакції.потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати
головне.

Основні мовні засоби:

Емоційно-експресивна лексика.

Суфіксии суб”єктивної оцінки.

Прості, переважно короткі речення.

Часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами.

Фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені
слова, вигуки і т.д.

Заміна термінів розмовними словами.

18.Синонімія. Паронімія. Омонімія.

Омоніми – це слова, однакові за формою, але різні за лексичним
значенням. Омоніми утворилися внаслідок випадкового збігу форми слів.
Значення омонімів легко розрізняється у словосполученнях та реченнях.
Наприклад: голова людини, голова правління, голова колони. Омоніми
бувають повними та частковими. Повні омоніми – це завжди слова однієї й
тієї ж частини мови, що у всіх граматичних формах мають однакове
звучання та написання (коса – сплетине волосся, коса –
сільсько-господарське знаряддя). Часткові омоніми можуть у деяких формах
розрізнятися: омоніми вити (по-вовчому) – вити (гніздо) збігаються у
формах інфінітива, минулого та майбутнього часу, умовного та наказового
способу, але відрізняються у формах теперішнього часу: виє (по-вовчому),
але в”є (гніздо).

Синоніми – слова однієї частини мови, що мають близьке лексичне
значення, але відрізняються за формою: заметіль – хуртовина, водій –
шофер. Синоніми допомагають точніше висловити думку і вживаються для
збагачення характеристик та уникнення повторів. Користуючись синонімами,
слід зважати на відтінки у їхньому заченні.

Антоніми – це слова однієї й тієї ж частини мови з протилежним лексичним
значенням: Повний – порожній, любити – ненавидіти, вгору – вниз.
Антоніми, як правило, позначають поняття ознак, дій, або обставин, тобто
понять, які можуть мати крайні ступені прояву. Значна кількість
антонімів позначає явища, що традиційно протиставляються в українській
культурі. Антоніми вживаються у художньому та публіцистичному стилях
мовлення, хоча трапляються і в побутово-розмовній сфері спіл-кування.

Пароніми – це слова, які майже однакові за формою, але різні за
лексичним значенням. Наприклад: інтернет – інтранет.

19.Загальновживані слова. Використання жаргонізмів та діалектизмів.

Загальновживані слова – це слова, вживання яких не обмежене ні
діалектними, ні професійними межами. Вони вживаються всіма носіями мови:
стіл, хлопець, добрий, веселий, мій, хтось, один, нести, хотіти, так, ні
тощо.

Жаргонізмами називають слова, якими в неофіційній сфері користуються
люди, об”єднані спільними інтересами. Спільність інтересів може бути як
професійна, так і позапрофесійна, пов”язана зі способом життя та
захопленнями. Так, користувачі комп”ютерів часто вживають жаргонні назви
замість усталених професіоналізмів: Вінт (жорсткий диск), вжикалка
(принтер), мама (материнська плата) тощо.

Діалектизми – це слова, які вживаються у мовленні людей певної
місцевостві: видіти (бачити), штири (чотири), файний (хороший, гарний)
тощо. Поширення діалектизмів обмежене теріторіально, на відміну від
загальновживаних слів, що використовуються всюди, де говорять даною
мовою.

20.Публічний виступ та етапи його підготовки.

Усне професійне спілкування передбачає використання діалогічної і
монологічної форми. Як форма монологу є публічний виступ. Вони бувають
різних видів і проводяться в ораторському стилі. Це – доповідь, промова,
декція. Типи доповіді:

1. ділова доповідь – містить виклад питань із визновками і пропозиціями
(розрахована на підготовлену аудиторію; відбувається активне
обговорення, аргументована критика; слова вживаються тільки у прямому
значенні, речення чіткі, аргументовані);

2. звітна доповідь – містить об”єктивні факти за певний період роботи
підприємства; чітко окреслюється мета, характер, завдання, наводяться
цифри, іноді – цитати. Варто укласти план доповіді, щоб була струнка
система викладу. В кінці приймається рішення і програма на наступний
період роботи.

Промова – усний виступ із висвітленням інформації, дуже часто емоційно
насичений. Типи промови:

1. ділова промова – характеризується лаконізмом, критичністю,
полемічністю та аргументованістю викладених фактів; орієнтована на
логічне сприйняття слухача; сприймається у контексті якоїсь проблеми;

2. мітингова промова – виголошується на злободенну тему і стосується
суспільних проблем, які хвилюють широкий загал; це короткий емоційний
вислів, що висвітлює нестандартний аспект, щоб по-новому сприйняти
відомі факти; використовуються вигуки, заклики, звертання; її успішність
залежить від індивідуального стилю оратора;

3. агітаційна промова – дуже близька до мітингової, в ній пропагуються
думки, переконання, ідеї і відбувається активна агітація за їх втілення
в життя.

4. лекція – це одна із форм розв”язання наукових, науково-навчальних,
науковопопулярних та інших знань шляхом усного викладу матеріалу;
бувають: навчальнопрограмові, настановчі, оглядові, лекції зі
спеціального курсу;

5.бесіда – бувають приватні і ділові; один із видів бесіди є колоквіум (
один із видів спілкування, вид екзамену, а також збори, на яких
заслуховують і обговорюють наукові доповіді);

Основні етапи: 1.Докомунікативна фаза (вибір теми, мети, підбір
матеріалу, організація промови, аргументація, робота над мовою і стилем)
2.Комунікативна (поведінка оратора, керування аудиторією, техніка
проголошення промови, мистецтво дискусії) 3. Посткомунікативна (аналіз
виступу, удосконалення матеріалів, прогнозування питань)

21.Нормативність і точність як основні ознаки наукового тексту

До форм писемного професійного спрямування належить текст – синтаксична
одиниця, що складається із речень різних типів і характеризується
специфічними мовними засобами залежно від стилів мови. Основні види
текстів:

власне наукові тексти ( статті, дипломні роботи, підручники, посібники,
енциклопедії);

технічні тексти (виробничо-технічні, інструктивні тексти, довідкові);

науково-ділові( описи винаходів, технічна документація);

офіційно-ділові (юридичні, управлінські, ділові листи);

науково-публіцистичні.

Одним із типів оформлення текстів є анотування і реферування.

Анотація – це короткий стислий виклад змісту книги, статті; викладаються
найголовніші моменти наукового тексту своїми словами або з використанням
речень з тексту.

Реферат – це вид наукового тексту, що комбінує тексти одного чи кількох
різних авторів, але на одну і ту саму тему.

Конспект (від латинського “огляд”) – це короткий виклад запису змісту
якогось твору або усного викладання.

Рецензія – це критичний відгук на художній твір, наукову працю.
Складається з 2-х частин: 1) ознайомлення з роботою, 2) дається її
оцінка. Основні реквізити рецензії: заголовок, текст, підпис, дата,
печатка.

Особливості мови наукових текстів.

1.Використовується загальнозрозуміла, нейтральна, нормована міжстильова
лексика та відповідна термінологія.

2. Вживаються слова з абстрактним значенням.

3. Використовуються вмотивовані слова.

4. Вживається іншомовна лексика.

5. Специфічно вживається категорія роду.

6. Числівники пишуться цифрами, але, де треба. розшифровуються в дужках.

7. Вживаються відповідні займенники.

8. Використовуються розповідні речення та інфінітивні конструкції.

9. Часто вживаються стійкі словосполучення, інколи вони є термінами.

10.Часто використовуються прийменникові конструкції.

22.Лексика за походженням і стилістичним використанням.

У розділі «Лексика» доцільно звернути увагу на такі питання: лексика
сучасної української мови за походженням; типи лексичних значень та
характеристик лексики української мови за використанням. У
лексиці української мови за походженням виділяють слова: успадковані з
попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені
з інших мов.

Серед успадкованих найдавнішими є слова Індоєвропейського походження.
Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх
європейських мовах. Це назви частин тіла, явищ природи, рослин, тварин,
найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, сестра, кров, дочка,
око, зуб, робота, язик, ліс, сонце, дерево, тощо.

Слова спільнослов’янського походження вживаються в усіх слов’янських
мовах, зазнаючи певних фонетичних змін: плем’я, чоловік, чоло, тіло,
мило, весло, віл, ведмідь, пшоно, вікно, холодний, гіркий, кислий сад,
межа, берег, сторона, борода, там, тут та ін.

Назви абстрактних понять мають також спільнослов’янське походження:
диво, гріх, душа, правда, кривда, честь.

Спільно східнослов’янське походження мають слова, що є в українській
мові спільними з російськими та білоруськими; білка, кішка, собака,
соловей, мішок, сорок, батько, снігур, жайворонок, дешевий тощо.

Власне українська лексика — це слова, що витворилися після розпаду
східнослов’янської мовної єдності й були засвідчені в історичних
пам’ятках, художніх творах. Вони складають основу української лексики і
формують національні ознаки мови. До них можна віднести: людина, держава
громада, приміщення, борщ, гай, линути, гамак, будинок, кучерявий,
чоботи, свита, смуга, щоденник та багато ін. їх легко виділити в такий
спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові
перекладається іншим, то є підстави вважати його власне українським:
хвиля, мрія гарний, нишком, крадькома, навпростець тощо.

Українська мова запозичувала з інших мов слова та окремі елементи.
Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди.
Тому багато запозичень уже втратили ознаки своєї первісної мови й стали
цілком українськими словами. Такими є грецизми вишня, запарок, лиман,
м’ята, левада танцю. Тільки науковий етимологічний (за походженням)
аналіз може показати, З якої мови прийшло слово і що воно в тій мові
означало.

Зі стилістичного погляду: загальновживані наукові терміни;
спеціально-побутові; виробничо-професійні; адміністративно-ділові;
емоційно-забарвленні.

23.Сучасна укр. літ мова. Її основні ознаки

Літературна мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що
обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу,
науку, театр, державні установи, побут людей.

Сучасна укр. літ. мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками
та ін. культурними діячами. Вона за своїм походженням зв”язана з
місцевими діалектами, бо виникла на їх основі. Літ. мова і місцеві
діалекти завжди перебувають у взаємозв”язку, вона безперервно
збагачується за рахунок народних говорів. Літ. мова впливає на місцеві
говори і сприяє їхньому зближенню із загальнонародною національною
мовою.

Укр. літ. мова, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою
національної культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Багато відомих людей відзначали велич і красу укр.мови. В.Сухомлинський
так характеризує укр. мову: “Надзвичайна мова наша є таєм=ицею. В ній
всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших..
Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все
крупне, зернисто, як самі перла”.

Укр. літ. мова постійно розвивається і збагачується. Людське суспільство
ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон- досконалу
літ. мову. Щоб досягти цього еталону, треба дбати про високу культуру
мови у повсякденній мовній практиці.

Літ мова – це мова нормована, тобто така, яка має загальнообов”язкові,
єдині норми (правила) у вимові, правописі, слововживанні, граматиці. Літ
мова – це унормована й опрацьована форма загальнонародної укр мови.
Розрізняють такі норми мови: 1) лексична – правильність вживання слів та
їхньої сполучуваності; 2) орфографічна – правильне написання слів; 3)
орфоепічна – правильна вимова слів; 4) граматична – вибір правильного
закінчення і синтаксичної форми; 5) стилістична – доцільність
використання мовних засобів в окремому стилі. Літературні норми
фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.

24. Точність слововживання як ознака культури мови. Спец лексика
(терміни) у наук текстах

Характеристика наукового стилю української літератур-ної мови.

Сфера використання – наукова діяльність, науково тухнічний прогрес,
освіта.Основне приз-начення – викладення наслідків досліджень про
людину, сус-пільство, явища природи, обгру-нтування гіпотез, доведення
істинності теорій, класифікація і систематизація знань, роз’яс-нення
явищ,збудження інте-лекту читача для іх осмислення.

Основні ознаки:

Ясність і предметність тлумачень.Логічна послідовність і доказовість
викладу.Узагальненість понять і явищ.Об”єктивний аналіз.Точ-ність і
лаконічність вислов-лювань.Аргументація та переконливість тверджень.

Однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень.Докладні висновки.

Основні мовні засоби спря-мовані на інформування, піз-нання, вплив і
характери-зуються:Великою кількістю наукової термінології.

Наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних,
фізичних, хімічних та ін. значків.

Оперування абстрактними, переважно іншомовними, словами.Використанням
суто наукової фразеології, стійких термонологічних
слово-сполучень.Залученням цитат і посилань на першоджерела.Як правило,
відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної
лексики.

Наявності чіткої композиційної структури тексту.Окрім переважного
вживання іменників та відносних прекметників наявні дієслівні форми,
частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього
часу, що констатують певні явища і факти; значну роль відіграють
дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково
характеризують дії, предмети та явища . Монологічним характером текстів.
Переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів.

До наукових текстів належать статті, дипломні роботи, підручники,
посібники, енциклопедії.

Особливості лексики наукових текстів:

1.В наукових текстах використовується загальнозрозуміла нейтральна
нормована міжстильова лексика та відповідна термінологія.

2.Вживаються слова з абстрактним значенням

3.Використовуються вмотивовані слова

4.Специфічно вживається категорія роду

5.Вживаються відповідні займенники

25. Форми писемного представлення рез-тів наук дослідження. Види
текстів: анотація, рецензія, реферат…

До форм писемного професійного спрямування належить текст – синтаксична
одиниця, що складається із речень різних типів і характеризується
специфічними мовними засобами залежно від стилів мови. Основні види
текстів:

власне наукові тексти ( статті, дипломні роботи, підручники, посібники,
енциклопедії);

технічні тексти (виробничо-технічні, інструктивні тексти, довідкові);

науково-ділові( описи винаходів, технічна документація);

офіційно-ділові (юридичні, управлінські, ділові листи);

науково-публіцистичні.

Одним із типів оформлення текстів є анотування і реферування.

Анотація – це короткий стислий виклад змісту книги, статті; викладаються
найголовніші моменти наукового тексту своїми словами або з використанням
речень з тексту.

Реферат – це вид наукового тексту, що комбінує тексти одного чи кількох
різних авторів, але на одну і ту саму тему.

Конспект (від латинського “огляд”) – це короткий виклад запису змісту
якогось твору або усного викладання.

Рецензія – це критичний відгук на художній твір, наукову працю.
Складається з 2-х частин: 1) ознайомлення з роботою, 2) дається її
оцінка. Основні реквізити рецензії: заголовок, текст, підпис, дата,
печатка.

26.План і тези,як форми запису опрацьованої навч інформації

Для ефективної роботи з нуковою літературою, для глибокого осмислення
одержаної інформації, для запам’ятовування, необхідно її зафіксувати.
Найбільш поширеними формами запису є план, тези і конспект. План-1)це
система взаєповязаних, об’єднаних загальною метою завдань, що визначають
строки, порядок, послідовністю викладу. 2) порядок і послідовність
викладу будь-якого матеріалу 3) короткий, послідовний перелік основних
питань. План буває простий і складний (ефективніше ознайомлення з
прочитаним забезпечує його стислість, послідовність). Основні правила
складання плану: 1) попередній перегляд тексту; 2) уважно прочитати
текст, визначити його головну думку; 3) поділ тексту на смислові
частини; 4)визначення мікротем; 5) формулювання пунктів плану Основні
вимоги до плану:1) у пунктах простого плану перелічити основні мікротеми
текст; 2) пункти складного плану розбити на підпункти; 3) формулювання
мають бути лаконічними і чіткими; 4) пункти плану оформляються у
розповідній і питальній формах; 5) перший та останній пункти плану
повинні логічно завершувати виклад основного питання тексту.

27.Поняття мовної компетенції, культура мови сучасного студента

Компетенція- досконале володіння будь-якими фаховими досягненнями. Мовна
компетенція – правильне використання мовних засобів відповідно до мети.

Економіст повинен володіти як науковою термінологією так і
професіоналізмами

Мовна норма.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної
мови, відшліфована майстрами слова, що характеризується сталими нормами.
Унормованість – основна ознака літертурної мови. Норма літературної
мови- це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи,
закріплених в процесі суспільної комунікації.

Розрізняють орфоепічні, орфографічні, лексичні, граматичні, стилістичні,
орфографічні та пунктуаційні норми.

Орфоепічні – правили вимови слів.

Орфографічні – правила написання

Лексична – правила слововживання відповідно до їх значення та правила
поєднання слів.

Морфологічна – правила вживання слів.

Синтаксична – правила побудови речень та словосполучень

Стилістична – длоцільність використання мовних одиниць у конкретній
ситуації.

Ці правила оберігають літературну мову від негативного впливу.

28. Основні ознаки тексту, як одиниці проф. спілкування.

Текст- це одиниця писемної мови, її фактична реалізація. Текст –
об’єднання змістовними зв’язками послідовної мови однією основною
властивістю, якою є зв’язність, цілісність структури, організацію і
завершеність. Текст являє собою схему: автор-текст-читач. Для створення
тексту необхідно: 1)наявність матеріалу 2) повинен бути розрахований на
певного адресата 3)чинники, які впливають на створення тексту: предмет –
це певна цілісна частина дійсності, відбита у тексті; тема – це головне,
про що мовиться у тексті; проблема – це певне уявне завдання, яке автор
повинен розв’язати у тексті;жанр – це типові моделі тексту, які
визначають його обсяг, принципи добору мовного матеріалу, його
силістичне оформлення.

Структура тексту: 1)текст складається з речей, що являють собою блоки,
складні синтаксичні цілі; 2)структурно текст поділяють на абзаци – чітко
об’єднані за змістом і будовою висловлювання.

До форм писемного професійного спрямування належить текст – синтаксична
одиниця, що складається із речень різних типів і характеризується
специфічними мовними засобами залежно від стилів мови. Основні види
текстів:

власне наукові тексти ( статті, дипломні роботи, підручники, посібники,
енциклопедії);

технічні тексти (виробничо-технічні, інструктивні тексти, довідкові);

науково-ділові( описи винаходів, технічна документація);

офіційно-ділові (юридичні, управлінські, ділові листи);

науково-публіцистичні

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020