.

Екологічне виховання на уроках географії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
391 8777
Скачать документ

Екологічне виховання на уроках географії

Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно
новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано
передовсім із державним регулюванням процесів природокористування. Нове
в цій проблемі є еквівалентність (еквівалентність – рівноцінне,
рівносильне, рівнозначне) обміну між державою, природою та людиною, яка
базується на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема
на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох
століть і нині набула критичного значення. Тому існує об’єктивна
необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою
досягнення збалансованого стану. Держава також повинна закласти основи
глобального еколого-економічного партнерства між суб’єктами
підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного
співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також
всієї цивілізації. Україна повинна намагатися відповідним чином
реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові
ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства,
підписувати угоди…

ЗМІСТ

І. Вступ

II. Основна частина

1. Стан та оцінка загроз в екологічній сфері України:

– атмосфери;

– земельного фонду;

– водних об’єктів;

– мінерально-сировинної бази;

– лісових ресурсів;

– природно-заповідного фонду.

2. Основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля
та використання природних ресурсів:

– конституція України щодо забезпечення екологічної безпеки;

– Державна політика у сфері екології;

– система екологічного законодавства України;

– екологічний моніторинг довкілля.

III. Заключна частина

1. Основні етапи реалізації екологічної політики в Україні

2. Висновки

Список літератури

Вступ

Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно новою
проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано
передовсім із державним регулюванням процесів природокористування. Нове
в даній проблемі є еквівалентність (еквівалентність – рівноцінне,
рівносильне, рівнозначне) обміну між державою, природою та людиною, яка
базується на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема
на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох
століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’єктивна
необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою
досягнення збалансованого стану, держава також повинна закласти основи
глобального еколого-економічного партнерства між суб’єктами
підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного
співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також
всієї цивілізації. Україна повинна намагатися відповідним чином
реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові
ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства,
підписувати угоди. Наприклад такі як підписала в Ріо-де-Жанейро 1992
року “Порядок денний на XXI століття” і Конвенцію про охорону
біологічного різноманіття. Сьогодні, на межі третього тисячоліття,
Україна намагається стати державою, надійним партнером щодо вирішення
глобальних і регіональних проблем у європейському і світовому
співтоваристві. Багатий природно-ресурсний потенціал, високоосвічене
населення, розвинуті індустрія та інфраструктура створюють всі необхідні
передумови для впровадження в Україні вимог даної Конвенції. Як свідчить
досвід, проводити ефективну політику невиснажливого розвитку в державі
досить важко навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою
виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі, яка переживає
успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч
проблем: економічних, соціальних, екологічних. Попри різні проблеми, все
ж таки реалізація принципів збалансованого розвитку в Україні
розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності. З 1991 року
економічні і екологічні реформи в нашій країні спрямовані на досягнення
спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалом, а згодом –
на перехід до гармонійного їх співіснування в інтересах людей. В основу
формування нової політики було покладено базовий принцип, згідно з яким
екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою
національної і глобальної безпеки. Виходячи з цього в Україні розроблені
“Основні напрями державної екологічної політики”. Цей документ визначає
не лише мету та пріоритетні завдання охорони довкілля, але й механізми
їх реалізації, напрями гармонізації та інтеграції (інтеграція –
об’єднування чого-небудь у єдине ціле) екологічної політики України в
рамках процесу “Довкілля для Європи” та світовому екологічному процесі.
Саме на підставі цього документу, що поєднує стратегічні цілі з
конкретними завданнями, розробляються програми Уряду в галузі охорони
довкілля та екологічної безпеки. Після утворення цільового Міністерства
охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки в Україні
сформовано цілісну систему регулювання і управління природокористуванням
та охороною природи, екологічною безпекою, яка, за висновками
міжнародних експертів, відповідає сучасним вимогам. У надзвичайно стислі
терміни розроблено і оформлено правові засади для вирішення екологічних
проблем, впроваджено економічний механізм природокористування, у
відповідності з міжнародними вимогами створюється національна система
стандартів щодо забезпечення екологічної безпеки та природокористування.
Охорона природи стала одним з основних пріоритетів молодої держави,
оскільки збереження біологічного та ландшафтного (ландшафт – частина
земної поверхні з певним сполученням рельєфу, клімату, ґрунтів,
рослинного і тваринного світу) різноманіття є основою, яка забезпечує
можливість будь-якого природокористування та розвитку суспільства.

1. Стан та оцінка загроз в екологічній сфері

Сучасний екологічний стан України, нинішню екологічну ситуацію в Україні
можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого
періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення
природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації
народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні
сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей
промисловості. Економіці України притаманна висока питома вага
ресурсо-містких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування
яких здійснювалося найбільш “дешевим” способом – без будівництва
відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності ефективно
діючих правових, адміністративних та економічних механізмів
природокористування та без урахування вимог охорони довкілля.

Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості
суспільства, призвели до значної деградації (деградація – поступове
погіршення, втрата якихось якостей, властивостей; занепад, виродження)
довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод,
повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у
тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Такі процеси тривали
десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров’я людей,
зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує
вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України.

Винятковою особливістю екологічного стану України є те, що екологічно
гострі локальні ситуації поглиблюються великими регіональними кризами.
Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико-біологічними,
економічними та соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію,
яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи. Серед
промислових об’єктів одним з основних забруднювачів атмосферного повітря
є підприємства теплоенергетики (близько 30 % усіх шкідливих викидів в
атмосферу від стаціонарних джерел).

У галузі екології в тепловій енергетиці домінують дві найважливіші
проблеми:

Забруднення атмосферного повітря і забруднення земель через накопичення
значної кількості відходів (золи, шлаків, пилу).

Ядерна енергія в Україні використовується в усіх галузях народного
господарства – промисловості, медицині, сільському господарстві,
наукових дослідженнях, а також у побуті.

У 1996 році 43,9 % всієї електроенергії було вироблено на атомних
станціях. На п’яти АЕС працювало 15 атомних блоків загальною потужністю
13,618 тис. МВт., на яких було вироблено 79,6 млрд. Квт-год
електроенергії. За кількістю реакторів та їх потужністю Україна посідає
восьме місце у світі та п’яте – в Європі.

Чотири енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000 перебувають в стані
будівництва на майданчиках Рівненської та Хмельницької АЕС з різними
ступенями будівельної готовності. Чорнобильську АЕС остаточно зупинено у
грудні 2001 року. В Києві та Севастополі розташовані дослідницькі
реактори, які до 2000 року не працювали, але продовження їх експлуатації
планується у наступні роки.

Головними місцями накопичення радіоактивних відходів є атомні станції,
на яких здійснюється їх первинна переробка та тимчасове зберігання. На
АЕС не існує повного циклу первинної переробки відходів відповідно до
вимог норм, правил та стандартів з ядерної та радіаційної безпеки, що
призводить до нераціонального використання сховищ та збільшує ризик
радіаційних аварій. У 30 кілометровій зоні Чорнобильської АЕС
зберігається в тимчасових, не пристосованих для зберігання сховищах
велика кількість радіоактивних відходів, серед яких є відходи ядерної
енергетики. Головним джерелом небезпеки у 30-кілометровій зоні
Чорнобильської АЕС залишається об’єкт “Укриття”, в якому зосереджені
небезпечні радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність
яких близько 20 мли. Кюрі.

У шести областях України розташовані регіональні підприємства УкрДО
“Радон” з переробки та зберігання радіоактивних відходів, які приймають
на зберігання радіоактивні відходи від усіх галузей народного
господарства. Ці підприємства також не мають установок для первинної
переробки відходів.

Підприємства з видобування та переробки уранових руд знаходяться у
Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях.
Характерним для переробки урану є те, що майже всі її відходи – відвали
шахтних порід, скиди та викиди (рідкі, газоподібні) є джерелами
радіаційного забруднення навколишнього природного середовища. В них
містяться природний уран, торій-232, продукти розпаду уранового та
торієвого рядів, у тому числі і радіоактивний газ радон. Для природного
середовища та людей головну небезпеку становлять великі за своїми
обсягами сховища та зосереджені в них радіоактивні матеріали.

Україна належить до країн з дуже розвинутим використанням джерел
іонізуючого випромінювання (далі – ДІВ) у багатьох сферах господарства і
наукової діяльності. На даний час існує близько 8 тисяч підприємств та
організацій (тільки по місту Києву їх близько 400), які використовують
понад 100 тисяч ДІВ.

Через це в Україні склалася дуже складна радіоекологічна ситуація, яка
викликає необхідність створення системи заходів радіаційного захисту
населення та навколишнього природного середовища.

У систему таких заходів мають входити: основи ядерного законодавства,
державне регулювання ядерної та радіаційної безпеки, державні програми
мінімізації (мінімізація – доведення чого-небудь до найменшого розміру)
наслідків Чорнобильської катастрофи, норми поводження з радіоактивними
відходами та підвищення безпеки атомних станцій, система соціального
захисту населення.

Сільське господарство України – найбільш природо-містка галузь, що має
могутній природно-ресурсний потенціал, який включає 41,84 млн. гектарів
сільськогосподарських угідь (69,3 % території України), в тому числі
33,19 млн. гектарів ріллі (55 %), 7,63 млн, гектарів природних кормових
угідь – сіножатей і пасовищ (12,6 %). У сільськогосподарському
виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд. куб. метрів води,
або 36,4 % її загального споживання. В розрахунку на одного мешканця
припадає 0,82 гектара сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65
гектара ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять
відповідно 0,44 і 0,25 гектара. Розораність сільськогосподарських угідь
досягла 72 %, а в ряді регіонів перевищує 88 %. До обробітку залучені
малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасовища та схилові
землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7 % території, то її
сільськогосподарські угіддя – 18,9 %, а рілля – 26,9 %. Ефективність
використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому по Європі.

Основними причинами низької віддачі земельного потенціалу в Україні є
безгосподарне ставлення до землі, тривала відсутність реального
власника, помилкова стратегія максимального залучення земель до
обробітку, недосконалі техніка і технологія обробітку землі та
виробництва сільськогосподарської продукції, не виважена цінова
політика, недотримання науково обґрунтованих систем ведення землеробства
і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення недостатньої
кількості органічних добрив, низький науково-технічний рівень
проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем,
недосконала система використання і внесення мінеральних добрив та
невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних
та інших заходів.

Якісний стан земельного фонду постійно погіршується. В окремих районах,
де проведено осушення земель, відбувається неконтрольоване зниження
рівня фунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а в районах
зрошення – підтоплення і засолення фунтів, деградація чорноземів, що
призвело до негативних екологічних наслідків у районах Полісся та на
півдні України. Нині 14,8 % загальної площі поливних земель піддаються
еродуванню (еродувати – викликати, створювати ерозію), 1,5 % – пере
зволоженню, понад 4 % є солонцюваті та засолені (засолені – збільшений
вміст мінеральних солей у ґрунті). Збільшення мінералізації фунтових вод
загрожує вторинним засоленням земель.

Майже на всіх землях спостерігається неухильне зниження вмісту гумусу
(гумус – земля, ґрунт – переважно темнозабарвлена органічна речовина
ґрунту, що утворився в результаті біохімічних перетворень і
життєдіяльності ґрунтових мікроорганізмів, які розкладають рештки рослин
і тварин) в фунтах. Тільки за 20 років (з 1961 року по 1981 рік)
середній вміст гумусу в фунтах України знизився з 3,5 до 3,2 %. Розвиток
різних форм власності та господарювання на землі без суворого і
надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням
небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призводять до
споживацького ставлення до землі. Використання у великій кількості
мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з
промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити
екологічну ситуацію в Україні, знизити відтворювальну здатність біосфери
та екологічну стійкість агроландшафтів.

Значним забруднювачем довкілля є транспортна галузь, зокрема рухомі її
засоби (автомобілі, тепловози, морські та річкові судна), що
використовують як пальне різні види нафтопродуктів, а також стаціонарні
об’єкти матеріально-технічного забезпечення (склади пально-мастильних
матеріалів, заправні станції, станції технічного обслуговування,
майстерні тощо).

Значної шкоди довкіллю завдають відпрацьовані гази автомобілів,
паливно-мастильні матеріали, зливні води після миття автомобілів та їх
агрегатів, пари різних шкідливих речовин, кислот, матеріалів, які
використовуються в технологічних процесах ремонту автомобілів.

Через великі обсяги використання пального автотранспорт забруднює
навколишнє природне середовище токсичними компонентами: на рівні 25 % –
солями свинцю, на рівні 50 % – оксидом вуглецю. У 24 великих містах
України, зокрема в Києві, Харкові, Севастополі, Одесі, шкідливі викиди в
повітря внаслідок роботи автотранспорту перевищують 50 % загальної їх
кількості.

Залізничний транспорт України використовує приблизно 170 млн. куб.
метрів води на рік. Близько 50 % води використовується на
господарсько-питні потреби, безповоротні втрати води становлять понад 40
%. Щороку в каналізаційні мережі, природні водойми залізниця скидає
понад 20 тис. тонн забруднюючих речовин, з яких майже 50 % – без
очищення. Основні забруднюючі речовини – це відпрацьовані гази
тепловозів, нафтопродукти, фенол, аерозолі, сміття.

Більш як половина всього обсягу викидів забруднюючих речовин у повітря
річковим транспортом припадає на відпрацьовані вихлопні гази двигунів
судноплавних засобів та автотранспорту – близько 500 тонн на рік на
кожний великий річковий порт або транспортний вузол.

Морський транспорт забруднює море відходами харчування, сміттям, нафтою
та нафтопродуктами, що значно погіршує екологічний стан моря, особливо в
припортових зонах.

В Україні інтенсивно відбуваються процеси урбанізації (урбанізація –
властивий періодові індустріалізації процес концентрації виробництва і
населення в містах. Зовнішнім виявом процесу урбанізації є збільшення
кількості міст, абсолютне та відносне зростання чисельності міського
населення), їх негативними наслідками є:

1) концентрація і навантаження промислових об’єктів на обмеженій
території, що призводить до високого рівня забруднення довкілля;

2) несприятлива територіально-планувальна структура міст, зумовлена
підпорядкованістю інтересам нарощування промислового потенціалу,
внаслідок чого промислові підприємства часто оточені житловими масивами,
а весь транзитний транспорт проходить через міста, що значно збільшує їх
загазованість;

3) другорядність проблем містобудування порівняно з пріоритетами
промислового розвитку, що призвело до занедбаності таких важливих сфер
життєдіяльності міст, як водопровід і каналізаційна мережа, технічний
стан яких безпосередньо впливає на екологічний стан міст і якість питної
води;

4) руйнування природного середовища великих міст. Висока забрудненість
довкілля промисловими викидами і відходами, в тому числі й побутовими,
незадовільний стан життєво-забезпечувальних систем, швидке зростання
населення міст на основі екстенсивного промислового розвитку і потреба
розширення – їх територій призвели до скорочення зелених зон,
забруднення і непридатності водойм тощо.

На сьогодні всі міста, 821 селище, а також 5760 сільських населених
пунктів (всього понад 70 % населення України) забезпечено
централізованим водопостачанням.

Система водопровідно-каналізаційного господарства нині перебуває в
кризовому екологічному стані з таких причин:

– водопровідні мережі не мають внутрішнього антикорозійного покриття;

– понад 17 % води для споживання за окремими фізико-хімічними
показниками не відповідають вимогам діючого стандарту;

– суттєве скорочення інвестицій у комунальне господарство зумовило
значне зростання аварійності водопровідних об’єктів (тільки у міських
мережах в аварійному стані перебуває 16,6 тис. кілометрів водопроводів і
6,4 тис. кілометрів каналізаційних мереж);

– витоки та невраховані витрати води становлять понад 15%, відсутня
належна система обліку води в житловому фонді (середньодобове споживання
води на 1 жителя міста в Україні становить 325 літрів, тоді як у великих
містах Європи цей показник дорівнює 100 – 200 літрам);

– не мають централізованих систем каналізації 27 міст і 392 селища
міського типу, а в 187 міських населених пунктах очисні каналізаційні
споруди працюють неефективно (у водойми щодоби скидається понад 10,6
тис. куб. метрів неочищених і недостатньо очищених стічних вод);

– неефективність комплексних програм екологізації технологій у
промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та на
транспорті, неефективність комунальних очисних споруд, які витримують
основне навантаження з очищення промислових і міських стоків, призвело
до накопичення великої кількості осадів і мулу (щороку близько 40 млн.
тонн), що становить реальну загрозу вторинного забруднення довкілля;

– промислові підприємства за браком ефективних технологій очищення
виробничих стічних вод та утилізації їх осадів скидають у водойми через
систему централізованої каналізації висококонцентровані стічні води,
шкідливі речовини яких руйнують каналізаційні мережі, порушують
технологічні регламенти очищення міських стічних вод і не видаляються в
процесі біологічного очищення, що робить неможливим використання
очищених міських стічних вод та їх осадів у сільському господарстві.

Основними джерелами забруднення повітря в житлово-комунальному
господарстві України є підприємства з виробництва дорожніх будівельних
матеріалів, котельні теплового господарства, промислові підприємства
комунального машинобудування та автомобільний транспорт. Вони викидають
в атмосферу значну кількість золи, оксидів вуглецю, сірки, азоту, а
також скидають у каналізацію хімічні сполуки, що утворилися внаслідок
реагентної обробки води, яка використовується в системах
теплопостачання.

У містах і селищах міського типу щороку нагромаджується близько 40 млн,
куб. метрів сміття, яке знешкоджується на 771 міському звалищі, з яких
майже 80 % експлуатується без дотримання запобіжних заходів щодо
забруднення підземних вод і повітряного басейну, та 4 сміттєспалювальних
заводах, технологічне обладнання яких не відповідає сучасним екологічним
вимогам.

Традиційна технологія знешкодження міського сміття на звалищах
безперспективна і не може бути прийнятною для населення сільської
місцевості.

Багаторічна енергетично-сировинна спеціалізація, а також низький
технологічний рівень промисловості України поставили її в число країн з
найбільш високими абсолютними обсягами утворення та накопичення
відходів. Обсяг утворення відходів у 2001 році становив 700 – 720 млн.
тонн.

За станом на 1996 рік загальна маса накопичених на території України
відходів у поверхневих сховищах перевищила 25 млрд. тонн, що в
розрахунку на 1 кв. км площі становить близько 40 тис. тонн.

Відходи нагромаджуються у вигляді шламо-сховищ (шлам – осад, що
утворюється при відстоюванні чи фільтруванні рідин, збагачених на
корисні копалини), териконів (терикон – конусоподібний насип з порожніх
порід біля шахти або рудника), відвалів, різних звалищ. Площа земель,
зайнята ними, становить близько 160 тис. гектарів.

Існуючий рівень утилізації відходів вторинних ресурсів не впливає на
поліпшення стану довкілля. Це пов’язано з тим, що до переробки
залучаються в основному великотоннажні гірничопромислові та деякі інші
відходи – малотоксичні чи нейтральні (інертні). Тому екологічний ефект
переробки відходів є незначним. До категорії високотоксичних належать
лише 1-2% всіх промислових відходів, але їх вплив на довкілля дедалі
зростає. Однак до цього часу не збудовано жодного спеціалізованого
заводу з переробки токсичних промислових відходів, немає належним чином
організованої системи збирання, зберігання та видалення токсичних
відходів, відсутні техніка та обладнання для переробки відходів
будівництва і комунального господарства.

Щоденна військова діяльність, як правило, вкрай негативно впливає на
довкілля. Внаслідок багаторічних порушень природоохоронного
законодавства, зокрема щодо утримання та експлуатації авіаційних і
військово-морських оаз, полігонів і танкодромів, учбових центрів, баз і
складів пально-мастильних матеріалів, військово-ремонтних і будівельних
підприємств, парків бойової і автотракторної техніки, військ лісгоспів і
підсобних господарств, об’єктів тепло-, водо-, енергопостачання, зливних
і очисних споруд, місць збору та утилізації відходів, а також внаслідок
недотримання вимог екологічної безпеки під час проведення заходів
бойової та оперативної підготовки військ і сил флоту уже забруднено та
продовжується забруднення основних складових довкілля: ґрунтів,
поверхневих та підземних вод, повітря.

Основні джерела прісної води на території України – стоки річок Дніпра,
Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Дунаю з притоками, а також
малих річок північного узбережжя Чорного та Азовського морів. Порушення
норм якості води досягло рівнів, які ведуть до деградації водних
екосистем, зниження продуктивності водойм. Значна частина населення
України використовує для своїх життєвих потреб недоброякісну воду, що
загрожує здоров’ю нації.

З метою забезпечення населення та народного господарства необхідною
кількістю води в Україні збудовано 1087 водосховищ загальним об’ємом
понад 55 млрд. куб. метрів, 7 великих каналів довжиною близько 2000
кілометрів з подачею на них понад 1000 куб. метрів води за секунду, 10
великих водоводів великого діаметру, по яких вода надходить у маловодні
регіони України.

Витрати свіжої води в Україні на одиницю виробленої продукції значно
перевищують такі показники у розвинутих країнах Європи: Франції – в 2,5
рази, ФРН – в 4,3, Великобританії та Швеції – в 4,2 рази.

Забезпечення водою населення України в повному обсязі ускладнюється
через незадовільну якість води водних об’єктів. Якість води більшості з
них за станом хімічного і бактеріального забруднення класифікується як
забруднена і брудна (IV – V клас якості).

Найгостріший екологічний стан спостерігається в басейнах річок Дніпра,
Сіверського Дінця, річках Приазов’я, окремих притоках Дністра, Західного
Бугу, де якість води класифікується як дуже брудна (VI клас). Для
екосистем більшості водних об’єктів України властиві елементи
екологічного та метаболічного регресу

До основних забруднюючих речовин належать нафтопродукти, феноли, азот,
амонійний та нітритний, важкі метали тощо.

Основними причинами забруднення поверхневих вод України є скид
неочищених та не досить очищених комунально-побутових і промислових
стічних вод безпосередньо забруднюючих речовин у процесі поверхневого
стоку води з забудованих територій та сільгоспугідь; ерозія фунтів на
водозабірній площі.

Якісний стан підземних вод внаслідок господарської діяльності також
постійно погіршується. Це пов’язано з існуванням на території України
близько 3 тис. фільтруючих накопичувачів стічних вод, а також з широким
використанням мінеральних добрив та пестицидів (пестициди – загальна
назва отруйних хім. речовин, які використовують для боротьби з
шкідниками і хворобами рослин, бур’янами, шкідниками зерно продуктів,
деревини, виробів з бавовни і ін.). Найбільш незадовільний якісний стан
підземних вод у Донбасі та Кривбасі. Значну небезпеку в експлуатаційних
свердловинах Західної України становить наявність фенолів (до 5-10
гранично допустимих концентрацій > далі ГДК), а також підвищення
мінералізації та зростання вмісту в’язких металів у підземних водах
Криму.

Проблема екологічного стану водних об’єктів є актуальною для всіх водних
басейнів України. Що ж до Дніпра, водні ресурси якого становлять близько
80 % водних ресурсів України і забезпечують водою 2 млн. населення та
2/3 господарського потенціалу країни, то це одне з найважливіших завдань
економічного і соціального розвитку та природоохоронної політики
держави.

Ситуація з забрудненням територій ускладнилася після аварії на
Чорнобильській АЕС. Радіонуклідами забруднено понад 4.6 мли. гектарів
земель у 74 районах 11 областей, у тому числі 3,1 млн. гектарів ріллі, З
використання вилучено 119 тис. гектарів сільськогосподарських угідь, у
току числі 65 тис. гектарів ріллі.

Мінерально-сировинна база є основою виробництва понад 90 % продукції
важкої промисловості. На частку мінерально-сировинного комплексу
припадає третина виробничих фондів, близько 40 % капітальних вкладень,
майже п’ята частина трудових ресурсів. Приблизна вартість промислових
запасів основних видів корисних копалин дорівнює 14,8 трлн. гривень.

За різноманітністю та багатством мінерально-сировинних ресурсів Україна
випереджає такі розвинуті країни світу як СІЛА, Канада, Англія, Франція,
Китай та інші. В Україні виробляється близько 5 % світового обсягу
мінерально-сировинних ресурсів. Щороку гірничодобувна промисловість
України випускає продукції на 25 – 28 млрд. доларів США (у цінах
світового ринку).

На території України виявлено близько 8 тисяч родовищ, понад 90 видів
корисних копалин, з яких 20 мають важливе економічне значення. Серед них
нафта, газ, залізні, марганцеві, титанові, уранові руди, вугілля, арка,
ртуть, каолін, графіт, вогнетривкі глини, будівельні матеріали, питні,
мінеральні води.

Сьогодні немає чіткого механізму управління і належного державного
нагляду за використанням і охороною надр, що призводить до
безгосподарного ставлення гірничодобувних підприємств до мінеральної
сировини та зростання необґрунтованих її втрат.

Через недосконалі технології видобування та переробки мінеральної
сировини, незадовільне вирішення питань комплексного освоєння родовищ у
надрах залишаються і втрачаються.

Напружена екологічна ситуація у багатьох районах і містах країни
свідчить про те, що незважаючи на посилення останнім часом уваги до цих
питань і значні витрати на їх вирішення, вжиті заходи не досить
ефективні і не зумовлюють зміну тенденції погіршення стану довкілля,
структура промислового виробництва, що склалася в Україні, пов’язана з
розвитком енергетичної, гірничо-металургійної, вугледобувної, хімічної
та машинобудівної промисловості і характеризується інтенсивним
споживанням енергії, сировинних, водних і земельних ресурсів, а також
збільшенням навантаження на довкілля. В Україні в 1996 році було
викинуто в атмосферу близько 0,04 мл. тон. забруднюючих речовин, в тому
числі 4,76 млн. тон – зі стаціонарних джерел, 1,58 млн. тон – з
пересувних. За період 1992 – 1996 рр. загальний обсяг викиду
забруднюючих речовин в атмосферне повітря скоротився зі стаціонарних
джерел на 45 %, з пересувних – на 12%. Останні викидають 85% свинцю, 49%
окису вуглецю та 31 відсоток вуглеводнів.

Тривале безконтрольне використання природних ресурсів багатьох цінних
лікарських рослин, інтенсифікація господарського використання територій
з наявністю лікарських рослин, несприятлива екологічна ситуація в зоні з
високим ресурсним потенціалом після аварії на Чорнобильській АЕС
спричинили кризовий стан ресурсів більшості дикорослих лікарських
рослин.

Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється як рівнем та інтенсивністю
антропогенного (антропогенний (вплив) – вплив, зумовлений діяльністю
людини) впливу, так і зростаючим техногенним навантаженням, що порушує
природну стійкість і середовище-формуючі функції лісових екосистем. Лише
за останнє десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5
тис. гектарів лісових насаджень, радіаційного забруднення через аварію
на Чорнобильській АЕС зазнали 3,5 млн. гектарів лісів, що потребує
обмеження лісокористування, удосконалення системи протипожежної безпеки
лісів. В середньому щороку виникає 3500 лісових пожеж на площі 4000
гектарів.

Порушення природної стійкості лісів призводить до збільшення вразливості
насаджень. На кінець 2000 року загальна площа осередків шкідників і
хвороб лісу становила 396,1 тис. гектарів.

Екстенсивне природокористування, нехтування екологічним обґрунтуванням у
процесі розвитку агропромислового комплексу, зарегулювання стоку річок,
осушення боліт, стихійний розвиток колективного садівництва та інші
невпорядковані дії призвели до знищення майже 70 % цінних природних
комплексів і ландшафтів України.

Площа природно-заповідного фонду України зростає повільними темпами і
становить на сьогодні лише 2 млн. гектарів, або 3,4 % території країни,
що є недостатнім гарантом для забезпечення збереження і відтворення
генофонду тварин і рослин та різноманіття природних екосистем,
насамперед на лівобережжі лісостепової зони, Придніпров’ї та в степовій
частині Криму, де під охорону взято лише 0,2 – 0,7 % територій.

Існуючі ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки через
недостатнє фінансування, слабку матеріально-технічну та лабораторну оазу
нині не виконують функцій щодо збереження та відновлення рідкісних і
типових видів флори і фауни.

В умовах економічної та екологічної кризи при переході до ринкових
відносин та різних форм власності без ефективних заходів з боку держави
процес деградації генофонду флори і фауни, ценозів, екосистем та
ландшафтів стане незворотним.

На території України нині відомо близько 45 тис. видів тварин, серед
яких – понад 700 видів хребетні, решта – безхребетні. Основними
проблемами у галузі охорони і регулювання використання тваринного світу
є його недостатня вивченість, відсутність достовірних даних щодо запасів
промислових видів та обсягів їх добування, погіршення природних умов
існування диких тварин через зростаючий антропогенний вплив та
послаблення їх охорони від незаконного використання та знищення. Зараз
до Червоної книги України занесено 382 види рідкісних і таких, що
перебувають під загрозою зникнення, тварин.

Ведення мисливського господарства здійснюється переважно екстенсивним
шляхом, що є наслідком скорочення обсягів штучного розведення та випуску
в природу мисливської фауни, проведення біотехнічних заходів,
послаблення охорони мисливських угідь, недостатня увага приділяється
оптимізації статево-вікової структури поголів’я мисливських
парнокопитних тварин; поліпшення їх генофонду.

Важливою складовою біоресурсів є запаси риби та інших водних тварин.
Протягом останніх років на більшості водойм спостерігається тенденція до
зниження загального вилову риби. Основними факторами, що стримують
розвиток рибного господарства і негативно позначаються на процесах
відтворення запасів риби та інших водних живих ресурсів, насамперед
цінних їх видів, е забруднення водних об’єктів, необгрунтоване
водоспоживання, порушення гідрологічного режиму, відсутність ефективних
рибозахисних та рибопропускних пристроїв на гідротехнічних спорудах,
послаблення державного контролю за виловом і реалізацією водних живих
ресурсів.

Унаслідок диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, які допускалися
протягом багатьох років у командно-адміністративній економіці, територія
України зазнала значних техногенних навантажень на природне середовище ,
яке у 4-5 разів перевищує аналогічні навантаження у розвинених державах.
У середньому в країні на 1 чоловіка припадає основних виробничих фондів
на суму 43,1 грн., а на 1 км2 території – 3721 грн. (у цінах 1993 р.).
Найвище техногенне навантаження характерне для таких індустріальних
областей, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька. У структурі
промислового потенціалу України потенційно небезпечні виробництва мають
значну питому вагу. В цілому по країні на них припадає близько 40 %
вартості промислово-виробничих основних фондів, близько третини обсягів
виробництва. Особливо багато потенційно небезпечних виробництв
зосереджено в Луганській, Донецькій, Івано-Франківській, Київській
областях. Вартість промислових виробничих основних фондів у Донецькій,
Луганській і Дніпропетровській областях становить понад половину їхньої
вартості в Україні в цілому. Криза в економіці, яка супроводжується
збільшенням частки застарілих технологій і обладнання, зниженням рівня
модернізації, оновлення виробництва підвищує ризик техногенних
катастроф. Аналіз вікової структури обладнання народного господарства
свідчить про старіння основних фондів. Наприклад, у 1992 р. середній вік
усього обладнання на промислових підприємствах України становив 12
років. На промислових підприємствах середній вік парових турбін становив
27 років, парових котлів -18 років. Середній вік обладнання на хімічних
заводах становив 12 років, а генераторів до парових і газових турбін -19
років. Значною е частка застарілого обладнання в Дніпропетровській,
Донецькій, Луганській і Харківській областях, тобто в областях з високим
рівнем індустріального розвитку.

2. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля
та використання природних ресурсів.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля,
найважливіші принципи та форми використання природних ресурсів,
екологічні права громадян, вимоги до охорони довкілля і забезпечення
екологічної безпеки відображені в Конституції України, 1996 р. (ст. 13,
16, 50, 66, 85 п.6 та 31, 92 п. 5 та 6, 106 п. 21, 116 п. 3, 132, 137 та
138). Кожному громадянинові в Україні гарантується право на безпечне для
життя і здоров’я довкілля (екологічну безпеку) та відшкодування шкоди,
завданої внаслідок порушення цього права, крім цього Конституція України
передбачає право громадян на вільний доступ до екологічної інформації.
Конституція передбачає підтримання екологічної рівноваги на території
України подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи
планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є
обов’язком держави.

Конституція України покладає відповідні функції щодо забезпечення
екологічної безпеки та раціонального природокористування на Верховну
Раду, Президента, Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої
влади.

Для Верховної Ради України визначальною є законодавча функція. У
розробці, плануванні та експертизі законодавчих актів у галузі екології
беруть участь Комітет з питань екологічної політики, природокористування
та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, інші комітети
Верховної Ради України в межах своєї компетенції, науково-експертний та
юридичний відділи Секретаріату Верховної Ради України та інші
уповноважені органи. Важливим є те, що Верховна Рада впливає на
формування державного бюджету, зокрема це стосується й коштів,
спрямованих на охорону довкілля, раціонального використання, відтворення
природних ресурсів тощо.

Президент України є гарантом додержання Конституції України, включаючи
її положення щодо забезпечення екологічної безпеки, прав громадян на
забезпечення безпечного для життя і здоров’я довкілля. Президент України
має право приймати укази про оголошення окремих місцевостей України
зонами надзвичайної екологічної ситуації та проведення в Україні або
окремих її місцевостях надзвичайного стану в разі виникнення і
катастроф, стихійного лиха, що становлять загрозу для життя і здоров’я
людей. Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної
екологічної політики ,розробляє державні та міжнародні екологічні
програми, забезпечує їх виконання, координує діяльність міністерств та
інших органів виконавчої влади у питаннях охорони навколишнього
природного середовища, приймає відповідно до закону рішення про
обмеження, призупинення або припинення діяльності підприємств, установ
та організацій у разі порушення німі законодавства про охорону
навколишнього природного середовища. Кабінет Міністрів України
забезпечує проведення заходів, передбачених програмою ліквідації
наслідків аварії на ЧАЕС, приймає рішення з питань ліквідації інших
аварії, катастроф, стихійних лих, здійснює у межах своїх повноважень
державне управління у сфері охорони та раціонального використання
земель, надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу, інших
природних ресурсів. У Кабінеті Міністрів України створено Відділ
техногенної та екологічної безпеки і цивільного захисту населення.
Важливу роль у запобіганні виникненню надзвичайних ситуацій
природно-техногенного походження, мінімізації шкоди, заподіяної
внаслідок їх виникнення, відіграє Постійна урядова комісія з питань
техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, створена у
1997.

Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна
базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів, але
ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною, тобто
вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів. І це є дуже
ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення
природоохоронної функції держави

Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права.
Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості,
формальної визначеності, загальнообов’язковості, сприяти врегулюванню
відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних,
стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо
використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної
відповідальності за порушення екологічного законодавства. Вивчення,
аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону
навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох
напрямах:

1. складання і затвердження екологічних нормативів природокористування
(стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо);

2. складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників
державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих
структур.

Базовим у системі екологічного законодавства є “Закон України про
охорону навколишнього природного середовища”. Закон визначає завдання
законодавства в даній сфері, основні принципи охорони навколишнього
природного середовища, об’єкти охорони, державні екологічні програми,
юридичні основи освіти та виховання, наукових досліджень у галузі
екології, форми права власності на природні ресурси. Закон закріплює
основні екологічні прав й обов’язки, гарантії їх реалізації та захисту,
закон визначає повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, місцевих Рад у галузі охорони навколишнього
природного середовища, а також компетенцію органів управління в цій
сфері, зокрема Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки
Крим, виконавче – розпорядчих органів місцевих Рад, спеціально
уповноважених органів та громадських об’єднань, закон визначає
особливості моніторингу навколишнього природного середовища та
Інформування про його стан, ведення кадастрів природних ресурсів,
державного екологічно шкідливих об’єктів. Закон містить правові норми,
які визначають особливості екологічної стандартизації і нормування, що
закріплюють систему екологічних нормативів. Закон передбачає економічний
механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища, в
якому важлива роль надається платі за спеціальне використання природних
ресурсів і за забруднення навколишнього природного середовища. Закон
встановлює правові режими природних об’єктів і територій, що
охороняються особливо, надзвичайних екологічних ситуацій, особливості
вирішення спорів у природоохоронній сфері, відповідальності за
екологічні правопорушення і міжнародного співробітництва.

“Закон України про екологічну експертизу” визначає мету та завдання,
принципи, об’єкти цієї експертизи, форми участі громадськості в
еколого-експертному процесі. Передбачається, що екологічна експертиза
має спрямовуватися на попередження і прогнозування негативного впливу
антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та
здоров’я людей, а також оцінку ступеня екологічної небезпеки
господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих об’єктах та
територіях. Здійснення екологічної експертизи відповідно до встановлених
вимог має базуватися на гарантуванні пріоритету безпечного для життя і
здоров’я навколишнього природного середовища, врахуванні екологічних,
економічних, медико-біологічних і соціальних чинників, забезпеченні
екологічної безпеки, територіально-галузевої, еколого-економічної
доцільності реалізації об’єктів, що піддаються еколого-експертній
оцінці, наукової обґрунтованості, незалежності, об’єктивності,
комплектності, варіантності, врахуванні громадської думки та дотриманні
норм і правил міжнародних угод, чинного законодавства тощо.

Здійснення державної екологічної експертизи є обов’язковим для видів
діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку і перелік яких
затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства
охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки.

Паралельно з цим в Україні діють Закони “Про тваринний світ”; “Про
природно заповідний фонд”; “Про охорону атмосферного повітря”; “Лісовий
кодекс України”; ” Водний кодекс України”; ” Земельний кодекс України”;
“Кодекс України про надра”. Також першочергово планується підготувати
проекти законів України про рекреаційні зони (рекреаційні зони – зони,
які використовуються для оздоровлення, масового відпочинку, туризму та
екскурсій), курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими
умовами природокористування. Підготувати проекти нормативно-правових
актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме; Правила
відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства,
Положення про екологічний контроль, Положення про екологічний аудит,
Положення про екологічне ліцензування.

Формує, забезпечує та реалізує державну політику в галузі охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання і
відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки), тобто
саме це Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне
управління та екологічний контроль щодо охорони, використання і
відтворення. Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по
збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів
та центрів, насамперед Національної академії наук (НАН): інститутів
ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів,
екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної
біології та генетичної інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил,
Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду та інших;
інститутів Української академії аграрних наук (УААН): землеустрою,
рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини,
розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний,
винограду і вина та інші; факультети і кафедри екологічного профілю
учбових закладів тощо. Ряд питань, пов’язаних з науковими дослідженнями
і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і
інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема Український
науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий
центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного
середовища та ядерної безпеки. Серед основних завдань Мінекобезпеки

України такі:

– проведення державної екологічної, науково-технічної та економічної
політики, спрямованої на збереження та відтворення безпечного для
існування живої та неживої природи навколишнього середовища,
забезпечення безпеки функціонування та розвитку ядерного комплексу в
мирних цілях, захист життя і здоров’я населення від негативного впливу,
зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення
стійкого соціально-економічного розвитку та гармонійної взаємодії;

– державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань охорони
навколишнього природного середовища, ядерної та радіаційної безпеки;

– ведення державного обліку ядерних матеріалів і контроль за їх
зберіганням, транспортуванням і використанням;

– здійснення нормативно-правового регулювання щодо використання
природних ресурсів, встановлення критеріїв і норм забезпечення
екологічної, ядерної та радіаційної безпеки;

– організація проведення державної екологічної експертизи;

– оцінка безпеки експлуатації об’єктів ядерної енергії та об’єктів, що
проектуються та споруджуються;

– обґрунтування доцільності розроблення державних і регіональних
екологічних програм;

– інформування органів державного управління та населення України про
екологічний стан, включаючи стан екологічної безпеки об’єктів ядерної
енергії та інших техногенних об’єктів;

– здійснення міжнародного співробітництва з питань екології та
безпечного використання ядерної енергії та радіаційних технологій.

В Україні розробляються певні кроки в напрямі подолання екологічної
кризи. Так, розроблено “Концепцію сталого розвитку України”, прийнято на
національному рівні стандарти: ДСТУ 180-14001-97 (“Системи управління
довкіллям. Склад та опис елементів і настанови щодо їх застосування11),
ДСТУ 180 14004-97 (“Системи управління довкіллям. Загальні принципи”),
ДСТУ 180 14012-97 (“Настанови щодо здійснення екологічного аудиту.
Кваліфікаційні вимоги до аудиторів з екології). Це дає змогу Україні
долучитися до тих заходів, яких вживають європейські країни – члени СС у
справі охорони довкілля.

<P.

l

n

p

r

JoeLSRUZ\\O]A`/iicaaacOecOeOeEEEOeOeOeOeOeOeOeOe

gd?G¤

—I—?—?™o™o™4±<± ?”?°?A? була створена Партія зелених України.

Екологічне законодавство України має особливості, які відрізняють його
від законодавства інших країн. Так, законодавство України не розрізняє
забруднення на земельній ділянці та поза нею. В оцінці збитків
застосовується єдиний підхід. Законодавство України не регламентує
екологічну відповідальність у минулому. Тут діють загальні принципи і
правила цивільно-правової відповідальності, майнової відповідальності за
забруднення земель або інших природних ресурсів. Особи, які зазнали
збитків, або органи управління та контролю в галузі використання
природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і
забезпечення екологічної безпеки мають право пред’являти позови до
винної сторони про відшкодування збитків у межах загальних термінів
позовної давності.

Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи
нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого
моніторингу (моніторинг – комплексна система спостережень, оцінки й
прогнозу змін стану біосфери або окремих її елементів під впливом
людської діяльності чи природних факторів). Екологічний моніторинг
довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за
допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і
прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов
функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо
екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального
природокористування. Створення і функціонування Державної системи
екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної
екологічної політики, яка передбачає:

– екологічно раціональне використання природного та
соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого
середовища життєдіяльності суспільства;

– соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які
виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ,
техногенних аварій та катастроф;

– розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття
природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній
зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного
забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю,
Чорного і Азовського морів.

Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною
системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної
інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних
середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обґрунтованих
рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та
екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади,
удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання
зобов’язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і
заходів. Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою
Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями,
завданнями, територіями та об’єктами, часом (періодичністю) і засобами
виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств,
організацій та установ незалежно від форм власності.

Суб’єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля,
відповідальними за обов’язкове здійснення Державної програми
екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляють
дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації
або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і
забезпечення якості природних ресурсів.

Об’єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля
України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на
локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, які
відповідно охоплюють: – території промислово-міських агломерацій,
санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих
водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених

просторових одиниць;

– територію Автономної Республіки Крим та території областей України;

– території промислово-економічних регіонів, басейнів великих річок та
України в цілому.

Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на зони,
для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють види
виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні,
соціальні та економічні умови.

До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального
використання природних ресурсів належать:

1. Гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного
захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу
наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

2. Поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної
води;

3. Стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових
центрах Донецько-Приднїпровського регіону;

4. Будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних
очисних каналізаційних споруд;

5. Запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх
екологічного стану;

6. Формування збалансованої системи природокористування та адекватна
структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація
технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському
господарстві, на транспорті;

7. Збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна
справа. Державна політика у галузі охорони довкілля, використання
природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки реалізується
через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві
програми, які спрямовуються на втілення визначених пріоритетів.

Розв’язання проблем техногенно-екологічної безпеки потребує:

– здійснення перебудови техногенного середовища, технічного
переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх
наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій,
безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів,
застосування відновлюваних джерел енергії, розв’язання проблем
знешкодження і

використання всіх видів відходів;

– налагодження ефективного екологічного контролю за науково-дослідними
роботами із створення об’єктів штучного походження, їх проектуванням,
будівництвом та функціонуванням з метою управління техногенними
навантаженнями, раціональним використанням природних ресурсів і
розміщенням продуктивних сил;

– проведення класифікації регіонів України за рівнями
техногенно-екологічних навантажень, створення карт
техногенно-екологічних навантажень;

– розробки методології визначення ступеня екологічного ризику для
довкілля, обумовленого техногенними об’єктами;

– проведення досліджень з метою створення системи моделей
моніторингового контролю за об’єктами спостережень у промисловості,
енергетиці, будівництві, транспорті і сільському господарстві.

Згідно з довгостроковою концепцією широкого розвитку теплоенергетики на
основі твердого палива, з метою докорінного оздоровлення екологічного
стану пропонується: впровадження нових технологій спалювання
низькоякісного вугілля в котлоагрегатах з циркулюючим киплячим шаром і з
внутрішньо-цикловою газифікацією вугілля та використанням генераторного
газу в паро-газових установках; застосування високоефективних
паро-газових установок, які спалюють природний газ, під час модернізації
діючих газо-мазутних ТЕС (енергоблоків) та на новому будівництві;
впровадження ефективних установок сіркоочищення під час спорудження
нових енергоблоків та реконструкції діючих ТЕС; застосування сучасних
високоефективних установок пиловловлювання на діючих енергоблоках та під
час спорудження нових енергоблоків; поліпшення якості твердого палива зі
зниженням його зольності до 10 %, а вмісту сірки – до 1 -1,5 %; розробка
та впровадження систем очищення газів, що мають звести до мінімуму
викиди в атмосферу пилу, сполук сірки, азоту, вуглецю тощо; здійснення
програм щодо утилізації твердих відходів (золи, шламів та пилу) для
потреб будівельної індустрії; підвищення обсягів оборотного
водопостачання до 75 – 80 % загального його обсягу; створення замкнутих
систем водопідготовки і гідрозоловидалення, нефільтруючих
золошламовідвалів; впровадження ефективних засобів утилізації осадів
очищення води в різних технологічних схемах; перегляд екологічних
нормативів та вимог залежно від можливостей економіки та стану довкілля.

Екологічна безпека підприємств ядерної галузі має оцінюватися на всіх
етапах проектування, будівництва, експлуатації та зняття з експлуатації.
Наслідки впливу таких підприємств слід визначати на весь життєвий цикл
та з урахуванням усіх видів небезпечних викидів(радіаційних, хімічних,
теплових), а також синергетичних ефектів. Необхідно також враховувати
вплив наслідків Чорнобильської аварії.

Основними принципами екологічної безпеки є:

– вибір місць розташування підприємств ядерної галузі з урахуванням
геологічних, гідрологічних, ландшафтних та метеорологічних характеристик
майданчиків, біогеоценозів, щільності розміщення населення;

– науково обґрунтований вибір ядерних технологій, устаткування та
обладнання;

– і зменшення впливу на здоров’я населення дії природних джерел
іонізуючого випромінювання;

– зменшення впливу на здоров’я населення і природне середовище інших
шкідливих чинників при роботі підприємств ядерної галузі в проектному
режимі;

– врахування наявності спільного впливу підприємств ядерної та інших
галузей господарської діяльності людини на здоров’я населення та
довкілля при виборі їх місця розташування.

З метою обмеження впливу на довкілля різних видів забруднювачів повинні
бути розроблені система екологічних нормативів, які мають також
враховувати конкретні природно географічні особливості регіону, та
заходи щодо зниження вмісту штучних радіонуклідів у біосфері.

Для створення та впровадження системи екологічних нормативів розробити
єдині екологічні нормативи різних чинників негативного впливу на
довкілля, зокрема, нормативи граничне допустимих скидів і викидів
радіоактивних речовин, організувати різні рівні моніторингу довкілля
(локальний, регіональний, національний) з метою вивчення і типізації
екологічного стану в Україні та створення бази даних, що дасть
можливість проводити аналіз та прогнозну оцінку стану довкілля.

Створення і забезпечення умов функціонування системи безпечного
поводження з радіоактивними відходами (РАВ) вимагає доробки або
часткового перегляду нормативно-правової бази в частині, що стосується
забезпечення екологічної безпеки; науково-технічного обґрунтування
безпеки поводження з РАВ з точки зору дотримання екологічних нормативів
з моменту утворення РАВ до остаточного захоронення; розроблення наукових
засад для вибору варіантів остаточного захоронення РАВ.

Забезпечення екологічної безпеки під час поводження з РАВ має складатися
з: планування (наукове обґрунтування екологічної безпеки поводження з
РАВ, прийняття законодавчих актів та нормативів, розроблення
національних програм); забезпечення екологічної безпеки на всіх стадіях
поводження з РАВ до захоронення (збирання, сортування і переробка РАВ,
кондиціювання і контейнеризація, проміжне зберігання, транспортування),
оцінка шкідливого впливу об’єктів з РАВ на довкілля та запобігання йому;
розроблення науково обґрунтованих підходів до екологічної безпеки при
поверхневого і глибокого геологічного захоронення (вибір ділянок та
одержання вихідних даних; прогноз міграції радіонуклідів у геосфері та
біосфері, оцінка впливу на довкілля, створення систем моніторингу);
зняття з експлуатації ядерних об’єктів та відновлення навколишнього
природного середовища(енергетичні та дослідницькі реактори, підприємства
ядерного паливного циклу тощо, оцінка впливу на довкілля, його
відновлення). Пріоритетні завдання радіаційної безпеки:

а) розробка заходів щодо забезпечення радіаційного захисту населення
України;

б) розробка заходів щодо забезпечення радіаційного захисту населення
України у зв’язку з Чорнобильською катастрофою;

в) зменшення радіаційного навантаження на населення України від
природних джерел іонізуючого випромінювання;

г) створення системи радіаційного моніторингу.

Радіаційний стан в Україні формується під впливом підприємств
ядерно-паливного циклу (уранодобувна і уранопереробна промисловість та
АЕС), об’єкта “Укриття”, об’єктів, призначених для поводження з
радіоактивними відходами, підприємств нафто-, газо- та вугільно-добувної
промисловості, а також наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

З точки зору радіаційної безпеки районами посиленого контролю мають
стати регіони розташування атомних електростанцій та інших радіаційне
небезпечних об’єктів.

В умовах, що склалися нині в Україні, стратегія системи
сільськогосподарського природокористування має передбачати: формування
високопродуктивних і екологічно стійких агроландшафтів; гармонійне
поєднання механізму дії економічних законів і законів природи в межах
території з урахуванням лімітуючих чинників навантаження на
сільськогосподарські угіддя, біологічні ресурси та ландшафти;
впровадження вимог щодо екологічної безпеки в системі с/г
природокористування; забезпечення екологічно обґрунтованого поводження з
пестицидами та агрохімікатами; формування механізму економічної,
адміністративної та кримінальної відповідальності сільськогосподарських
природо користувачів за порушення екологічних вимог; розроблення
природоохоронних заходів на основі вимог міжнародного законодавства та
підвищення його ролі в практиці сільськогосподарського
природокористування; створення системи економічних стимулів виробництва
екологічно чистої сільськогосподарської продукції на основі технологій
біологічного землеробства; і підтримання сприятливого в екологічному
відношенні довкілля, інфраструктури та умов для праці, відпочинку і
фізичного розвитку сільського населення; виведення з користування
малопродуктивних сільськогосподарських угідь, насамперед у регіонах з
високою розораністю земель.

З метою досягнення цих цілей необхідно:

1. здійснити комплексну еколого-економічну оцінку (районування)
території України з виділенням в її складі природоохоронних комплексів,
у тому числі територій та об’єктів природно-заповідного фонду, земель
для високо інтенсивного ведення сільськогосподарського виробництва та
промислового будівництва, а також забруднених районів для здійснення
цільових природоохоронних заходів;

2. забезпечити виконання Національної програми охорони земель на період
до 2010 року;

3. підготувати і впровадити галузеві схеми збереження та відтворення
земельних, водних, біологічних, зокрема рибних та лісових,
мінерально-сировинних та інших природних ресурсів;

4. здійснити землевпорядкування територій з урахуванням екологічної
ситуації, що склалася, вилучення з обробітку радіоактивне і промислове
забруднених, дуже еродованих, вторинно-заболочених, засолених і
підтоплених, екологічно уразливих земель;

5. створити водозахисні зони вздовж берегів річок, водосховищ, озер і
ставків, очистити їх від мулу, сформувати високоефективні гідрологічні
системи;

6. забезпечити активний перехід на біологічні методи ведення сільського
господарства та виробництво екологічно чистої продукції.

Для поліпшення якості атмосферного повітря, треба здійснити заходи щодо
зниження до 2005 – 2010 валового обсягу викидів від транспорту більше
ніж на 40 %, запобігти викидам свинцю, насамперед в курортних зонах і
столиці України – місті Києві.

З цією метою плануються такі основні заходи вдосконалення положень у
системі законодавства, що стимулюють впровадження природоохоронних
заходів; оснащення нових автомобілів ефективними системами і пристроями
зниження викидів (каталітична нейтралізація, автомати пуску і
прогрівання, системи уловлювання пари пального); збільшення парку
автомобілів і автобусів, які працюють на газоподібному паливному;
припинення до 2005 – 2010 років випуску і використання етилового
бензину; виробництво пального та мастил, які зменшують негативний вплив
двигунів внутрішнього згоряння на навколишнє природне середовище;
розробка та впровадження нових типів двигунів внутрішнього згоряння з
підвищеними економічними характеристиками; розробка нових видів
екологічно чистого автотранспорту з використанням альтернативних джерел
енергії.

Для розв’язання екологічних проблем на автотранспорті необхідно: і
забезпечити пріоритетність розвитку у великих містах України
пасажирського транспорту загального користування на електротязі з
послідовним скороченням автобусного сполучення; і забезпечити жорсткіші
екологічні нормативи щодо конструкції нових моделей автомобілів та
двигунів; і розробити та впровадити систему сертифікації автомобілів та
двигунів на екологічну безпеку і контролю за їх відповідністю
сертифікатам; і розробити комплекс технологій, методик та технічних
засобів для оцінки екологічної безпеки автомобілів при їх експлуатації;
і розробити комплекс технологій і технічних засобів для оцінки та
захисту довкілля від забруднення у виробничих зонах авто підприємств.

На залізничному транспорті необхідно розробити: нормативні вимоги до
рухомого складу щодо додержання екологічних нормативів; методики
визначення шкоди, що її можуть завдати довкіллю підприємства
залізничного транспорту; технології утилізації та ліквідації залишків
нафтопродуктів та інших відходів; методи зменшення викидів у повітря
сипких вантажів під час перевезення; технології очищення забруднених вод
після миття вагонів, локомотивів.

Для вирішення екологічних проблем у житлово-комунальному господарстві
України насамперед необхідно: впровадити комплекс економічних,
науково-технічних і правових заходів щодо охорони та поліпшення стану
водного басейну; розробити та впровадити правові та економічні важелі
регулювання раціонального водопостачання із застосуванням сучасних
систем обліку водоспоживання; оптимізувати використання та штучне
поповнення підземних вод для питного водопостачання; розробити
перспективні схеми теплопостачання малих міст України з метою визначення
раціональних джерел теплопостачання споживачів; провести дослідження з
визначення та оптимізації параметрів роботи пилоочисного устаткування і
розробити конкретні рекомендації щодо захисту повітряного басейну в
місцях розташування асфальтобетонних заводів; забезпечити підприємства
сучасною нормативною і матеріально-технічною базою для здійснення
комплексу робіт щодо збирання, транспортування та знешкодження
побутового сміття.

Як екологічно небезпечний чинник відходи є одним з найбільш значних
факторів забруднення довкілля, їх розміщення потребує вилучення значних
площ землі, а транспортування та зберігання – великих витрат
підприємств. Найбільш токсичні відходи потребують спеціальних заходів
щодо їх знешкодження та захоронення. Тому зменшення обсягів відходів,
насамперед токсичних, полегшить їх знешкодження та зменшить шкідливий
вплив на довкілля. Зведення до мінімуму обсягів відходів внаслідок
техніко-технологічної реконструкції виробництв, більш повного та
комплексного використання сировини. Зниження токсичності залишкових
відходів та їх негативного впливу на довкілля шляхом перетворення,
знищення або надійної ізоляції; еколого-технологічного обґрунтування
методів та шляхів найефективнішого знешкодження небезпечних відходів;
реабілітація, зокрема рекультивація (рекультивація – система заходів
спрямована на комплексне поліпшення земель, порушених у процесі
господарської діяльності людини; один з видів меліорації), зайнятих та
забруднених відходами територій і створення екологічно безпечних,
ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних виробництв і
територіально-виробничих комплексів. З цією метою держава передбачає:
визначення обсягів і темпів утворення та дислокацію відходів; визначення
складу та властивостей відходів; проблемно-орієнтовану класифікацію
відходів за ресурсними ознаками; розроблення нових і вдосконалення
діючих технологій утилізації відходів; розробити вимоги складування та
зберігання відходів за категоріями токсичності; розробити методи, засоби
та технології знешкодження токсичних відходів; створити регіональні
полігони для знешкодження токсичних відходів; паспортизація
(інвентаризація) відходів і технологій, створення кадастрів; створення
інформаційного і ресурсно-технологічного банку даних про відходи;
створення баз даних стосовно проблеми відходів і системи підтримки
прийняття рішень; розширення можливостей інформаційно-аналітичної
системи та створення її мережі як інструменту напрацювання рішень з
проблеми відходів; розширення використання (замість щебеню, піску і
цементу) золи та золошлакових відходів ТЕС під час виготовлення бетону
шляхом будівництва установок роздільного вилучення залишків на теплових
електростанціях; збільшення в наступні 5-6 років у два рази виробництва
стінової кераміки з відходів вуглезбагачення, а також додавання їх у
шихту на діючих цегельних заводах; повна переробка кускових відходів
деревини на тріски для технологічних потреб, а також брикетування
стружки і тирси для використання їх як палива або для виробництва
гідролізнодріжджової продукції; прийняття та введення в дію Закону
України “Про відходи”, а також економічних,
адміністративно-управлінських та інших механізмів стимулювання
утилізації та знешкодження відходів.

Державна політика охорони і раціонального використання земель
визначається системою правових, організаційних, економічних та інших
заходів, що мають природоохоронний, ресурсозберігаючий та
відтворювальний характер.

Проводиться інвентаризація земель, закріплених за населеними пунктами,
промисловими підприємствами, підприємствами, установами та організаціями
транспорту, зв’язку, оборони, лісового фонду, інших земель та
виявляються площі, що використовуються нераціонально або за нецільовим
призначенням. Визначаються землі, що належать до загальнодержавної та
комунальної власності, резервуються землі для науково-дослідних робіт та
спеціалізованого сільськогосподарського виробництва, природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення,
створюється державний реабілітаційний фонд земель з угідь, що потребують
вжиття заходів для відновлення їх родючості. Проводиться кадастрова
оцінка земель, розробляється науково-методична і нормативна документація
з визначення базових цін на землю, створюється державна система
управління якістю земельних ресурсів і визначається її місце в органах
державного управління, а також визначаються принципи розмежування
обов’язків держави, землевласників та землекористувачів щодо охорони
земельних ресурсів. Впроваджується ґрунт – захисна система землеробства
з контурно-меліоративною організацією території, з розширенням площ
безполицевого обробітку ґрунту, щілювання ріллі, смуговим розміщенням
посівів і парів, першочерговим залуженням та консервацією дуже
еродованих та схилових земель.

Важливим напрямом раціонального використання земельних ресурсів є
поліпшення екологічного стану зрошуваних земель, на яких спостерігається
підтоплення, вторинне засолення, водна ерозія, руйнування природної
структури ґрунтів тощо. Зосереджується увага на раціоналізації та
реконструкції діючих зрошувальних систем для створення на них таких
технологій водокористування, які б враховували рівень фізіологічних
потреб сільськогосподарських культур та зміну мікроклімату зрошуваних
ділянок, забезпечення відповідних урожаїв без деградації земель. Для
поліпшення

Обґрунтування напрямів раціонального використання земельних ресурсів та
впровадження господарсько-технологічних заходів для відтворення їх
екологічної функції забезпечуватимуться:

– встановленням рівнів забрудненості ґрунтів викидами промисловості та
агрохімікатами, розробкою грунтово-екологічної типології земель,
нормативів кризового стану і параметрів екологічної стійкості ландшафтів
та районуванням території України за їх показниками;

– опрацюванням моделей ґрунтозахисного та меліоративного
землекористування в конкретних природно – кліматичних умовах,
проведенням відповідних проектно-пошукових робіт з урахуванням форм
землекористування; створенням системи спостережень за станом земельних
ресурсів та прогнозуванням соціально-екологічних наслідків його зміни
тощо.

Довготерміновими цілями політики раціонального використання і
відтворення водних ресурсів та екосистем є:

– зменшення антропогенного навантаження на водні об’єкти;

– досягнення екологічно безпечного використання водних об’єктів і водних
ресурсів для задоволення господарських потреб суспільства;

– забезпечення екологічно стійкого функціонування водного об’єкта як
елементу природного середовища із збереженням властивості водних
екосистем відновлювати якість води;

– створення ефективної структури управління і механізмів економічного
регулювання охорони та використання водних ресурсів.

Першочерговими заходами, яких слід вжити для нормалізації екологічної
обстановки та стабілізації стану повітряного басейну, є:

– підвищення ефективності діяльності щодо охорони атмосфери за рахунок
зміцнення технологічної дисципліни на промислових підприємствах;

– перегляд переліку основних забруднюючих речовин атмосферного повітря,
що нормуються; і вдосконалення системи нормування викидів забруднюючих
речовин.

З цією метою передбачається здійснити такі заходи:

– розробити стандарти якості атмосферного повітря, узгоджені з
міжнародною системою стандартів;

– створити нову систему екологічного нормування введенням технологічних
стандартів і нормативів утворення забруднюючих речовин під час
здійснення технологічних процесів;

– розробити технологічні нормативи на основні забруднюючі речовини з

– урахуванням можливостей новітніх технологій;

– розробити цільові програми дій щодо поступового зниження рівня
забруднення повітря на короткотермінову, середньо термінову та
довготермінову перспективу для міст з підвищеним рівнем забруднення
атмосферного повітря;

– здійснити перехід до міжнародних стандартів і нормативів якості
атмосферного повітря.

Програма реабілітації та раціонального використання природних
лікувальних ресурсів передбачає розроблення документації, яка
регламентуватиме якість природних лікувальних ресурсів (державні
стандарти на всі складові природних лікувальних ресурсів), розроблення
та видання карти і кадастрів (кадастр – систематизоване зведення
відомостей (реєстр) про відповідний об’єкт (земельний кадастр) усіх
природних лікувальних ресурсів, здійснення державної програми
моніторингу якості сучасного стану і використання природних лікувальних
ресурсів, проведення роботи з медичного зонування курортне рекреаційних
(рекреаційні (регіони) – регіони, які використовуються для оздоровлення,
масового відпочинку, туризму та екскурсій) територій України, а також
складання територіальних комплексних схем охорони довкілля основних
курортно-рекреаційних регіонів України.

3. Основні етапи реалізації екологічної політики в Україні.

Відбувається становлення екологічної політики України, концептуальні
засади якої сформульовані в документі “Основні напрями державної
політики України у галузі охорони довкілля, використання природних
ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затвердженому Постановою
Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.

Реалізація Основних напрямів передбачається в три етапи. На першому
етапі (1997 – 2000 роки) необхідно завершити і реалізувати невідкладні
заходи щодо обмеження шкідливого впливу на довкілля найбільш небезпечних
джерел забруднення.

Основними завданнями цього етапу є:

– вдосконалення законодавчо-правової бази з питань охорони довкілля і
раціонального використання природних ресурсів;

– розроблення і впровадження економічного механізму охорони довкілля і
раціонального природокористування;

– створення системи досконалого, повного та адекватного контролю за
екологічним станом довкілля з одночасним запровадженням елементів
комплексного міжвідомчого екологічного моніторингу;

– здійснення першочергових заходів для стабілізації стану довкілля;

– розроблення і впровадження програм екологічної освіти;

– виховання та інформування населення.

На другому етапі (протягом 10-15 років, починаючи з 1998 року)
планується розробити і розпочати реалізацію комплексних програм,
орієнтованих на досягнення балансу між рівнями шкідливого впливу на
довкілля і його здатністю до відновлення.

Основними завданнями цього етапу є:

– оптимізація структури природокористування;

– екологічно орієнтована структурна перебудова економіки;

– розроблення і впровадження в Україні системи державного моніторингу
довкілля, створення системи аналізу екологічної ситуації, прогнозування,
планування і здійснення запобіжних заходів щодо ймовірних чинників
шкідливого впливу.

На третьому етапі планується створити систему державного управління за
використанням природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на
довкілля як основу управління сталим розвитком суспільства.

Фрагментарне здійснення цих заходів розпочалося у 1996 році, а більш
широке – відповідно до темпів стабілізації економіки країни.

Основними завданнями цього етапу є: – подальший розвиток системи
державного моніторингу навколишнього природного середовища, створення
автоматизованої системи оцінки екологічних ситуацій, прогнозування
шкідливого впливу на довкілля, планування дій у надзвичайних ситуаціях
на основі оцінок і сценаріїв розвитку подій; – належна координація
раціонального використання природного та соціально-економічного
потенціалу з урахуванням екологічних чинників на засадах сталого
розвитку.

Внаслідок реалізації “Основних напрямів…” державної екологічної
політики буде створено систему екологічно збалансованого управління
розвитком суспільства, яка стимулюватиме відновлення природних
властивостей довкілля, компетентного регулювання використання природних
ресурсів та розвиток продуктивних сил країни.

Найбільш важливими наступними кроками в цій сфері будуть:

– розроблення та затвердження Верховною Радою Національної програми
збереження біологічного різноманіття;

– зміцнення правових, фінансових, інституційних, наукових,
освітньо-інформаційних та інших засад розвитку діяльності щодо
збереження біологічного різноманіття та забезпечення її координації
шляхом створення відповідного національного комітету;

– вжиття нагальних практичних заходів щодо охорони та відтворення видів
тварин і рослин, насамперед рідкісних і тих, що знаходяться під загрозою
зникнення та збереження рослинних угруповань; і обґрунтування та
створення національної екологічної мережі та забезпечення її сумісності
з аналогічними мережами сусідніх країн, розробка і впровадження
конкретних міжгалузевих проектів збереження біологічного різноманіття на
засадах збалансованості в регіонах, які мають особливе національне та
міжнародне природоохоронне значення;

– подальший розвиток заповідної справи згідно з принципами
поліфункціональності замість абсолютних заборон та вжиття термінових
заходів щодо резервування цінних у науковому і природоохоронному
відношеннях територій для наступного заповідання та забезпечення
відповідного охоронного режиму з огляду на можливу приватизацію та
подальше господарське використання земель;

– забезпечення наукової підтримки діяльності, удосконалення системи
моніторингу, включаючи налагодження системи оперативного моніторингу на
основі встановлення індикаторів за станом біологічного різноманіття,
інвентаризацію природних ресурсів, ведення їх кадастрів на основі
створення банків даних та геоінформаційних систем та впровадження
відповідних технологій;

– подальше формування системи громадської підтримки, екологічної освіти
та інформування.

Україна виважено оцінює свою роль, місце і відповідальність за охорону
біологічного різноманіття в національному та глобальному контекстах,
робить відповідні кроки задля забезпечення виконання конвенційних
зобов’язань і відкрита для діалогу та співпраці.

Слід зазначити, що “Основні напрями…”, які розроблялися близько 5
років, зазнавали серйозної критики як на стадії розробки і погодження,
так і після офіційного затвердження документа. Найбільш активними
провідниками критики виступали представники екологічних НУО (Неурядових
екологічних організацій) та науковці, документ критикували за
відсутність чітко визначених цілей екологічної політики, декларативність
та загальність рекомендацій і заходів. НУО також особливо критикували
“Основні напрями…” за відсутність механізмів співпраці державних
природоохоронних органів та екологічних НУО і громадськості, а також за
те, що вони недостатньо залучались до підготовки і обговорення проекту
документа.

У найбільш концентрованому вигляді цю критику, напевне, сформулював
народний депутат України, Голова Комітету з питань екологічної політики,
природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи
Верховної Ради України Юрій Самойленко: “Цей документ більше відповідає
назві “протоколу про наміри”, аніж законопроекту. Терміни виконання
задекларованих завдань розмиті, не вказані етапи запровадження заходів.
Екологічну політику країни знову планується проводити на основі видання
різного роду дозволів на природокористування, запровадження квот та
ліцензій, такому контролю за станом довкілля, який практично не спонукає
запобіганню забруднень. Складається враження, що це не екологічна
програма дій і стратегія екологічної політики, а план розвитку
господарства країни, який розбавлено модним зараз екологічним підходом”.
[8, ст. 49 ]

Проте для виходу з кризи одного втручання не досить. Проблеми
навколишнього середовища повинні бути в центрі уваги всіх ділових кіл.
Сприяти цьому може вироблення і прийняття Парламентом України концепції
переходу на модель сталого розвитку (рис. 1), що базується на принципах
екологізації всієї господарської діяльності в умовах ринкових відносин.
Для вирішення, цього завдання в умовах глибокої системної кризи, що
охопила Україну, необхідна мобілізація всього науково-технічного й
економічного потенціалу країни [6, 7].

Національна екологічна політика незалежної України перебуває на етапі
становлення, і сьогодні великий інтерес являють собою прогнози розвитку.
Великою мірою це визначатиметься загальною соціально-економічною
ситуацією в країні. Для країн з перехідною економікою, як правило,
розглядають до 5 можливих сценаріїв розвитку:

1) Швидке реформування економіки, забезпечене адекватними інвестиціями,
зі швидким зростанням ВВП, що вироблятиметься на сучасній виробничій
базі. При цьому очікується, що енерго-ефективність та екологічні
показники виробництва поліпшаться.

2) Швидке реформування економіки в умовах обмеженого доступу до
інвестиційних ресурсів. Можливе швидке зростання ВВП на існуючій
виробничій базі, однак енерго-ефективність та екологічні показники
виробництва суттєво не поліпшаться.

3) Повільне реформування економіки в умовах поступового збільшення
інвестицій не тільки у виробничі фонди, а й у фонди природоохоронного
призначення. ВВП повільно зростатиме.

4) Стабілізація соціально-економічної ситуації на нинішньому рівні з
нульовим приростом ВВП або з несуттєвими коливаннями приросту поблизу
нульової позначки. Незначні інвестиційні ресурси використовуються для
оновлення основних виробничих фондів.

5) Продовження економічної стагнації, за якої погіршується
соціально-економічна ситуація, скорчуються обсяги виробництва, виробничі
фонди і природоохоронні споруди практично не оновлюються, останні швидко
виходять з ладу.

На сучасному етапі найімовірнішими для України залишаються лише останніх
3 сценарії розвитку, оскільки можливість реалізації першого чи другого
сценарію вже практично втрачено.

Перехід України до стійкого розвитку – процес досить тривалий і
вимагатиме розв’язання безпрецедентних за масштабом соціальних,
економічних і екологічних завдань

мал. 2

Однією з позитивних умов інтеграції України до світового товариства є
досить швидкий процес поєднання держави, зокрема в природоохоронній
галузі, з рядом держав Європи і світу. Після підписання ” Конвенції про
збереження біорізноманіття ” Україна стала Стороною ще кількох важливих,
з точки зору охорони живої природи, міжнародних природоохоронних угод,
таких як Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (з 1994
року), Бернська (з 1996 року) і Рамсарська (з 1996 року) конвенції.
Планується приєднання до Бонської конвенції про охорону мігруючих видів
диких тварин (1979 рік) та її відповідних угод, які розглядаються як
важливі засоби збереження біорізноманіття серед мігруючих видів, а також
до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що
знаходяться під загрозою зникнення України у сфері виконання обов’язків,
взятих у рамках Конвенції про охорону біологічного різноманіття ,
розроблено на основі переосмислення національної політики і практики в
цій галузі, опрацювання зарубіжного досвіду та за активної громадської
підтримки. Ця Національна доповідь підготовлена Міністерством охорони
навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України за участю
центральних органів державної виконавчої влади, наукових та громадських
організацій, експертів та отримала схвалення учасників міжнародної
конференції “5 років після Ріо”, яка відбулась 10-13 червня 1997 р. в
М.Євпаторія з ініціативи Всеукраїнського комітету підтримки діяльності
ЮНЕП (УкрЮНЕПКОМ). Участь України в Конвенції про біологічне
різноманіття має позитивний вплив на визначення пріоритетів формування
національної соціальноекономічної і екологічної політики в умовах
переходу до ринкових відносин, подальшу інтеграцію України в світове та
європейське співтовариство, оцінку та зростання її ролі та авторитету,
сприяє вирішенню, в тому числі за фінансової підтримки міжнародних
організацій та розвинених країн, конкретних проблем збереження
біорізноманіття в регіонах, які мають особливе міжнародне і національне
значення, та подальшому розвитку науково-технологічного та
інтелектуального потенціалу України, розширенню можливостей використання
в українській і світовій практиці напрацьованого національного досвіду з
питань, що підпадають під дію Конвенції, використанню потенціалу наявних
національних інституцій та експертів для наукової та технологічної
міжнародної співпраці.

Висновки

Аналізуючи цю велику сукупність проблем, ми можемо зробити дуже важливі
висновки щодо екологічної дійсності нашої Держави, виявити чинники та
особливості життєдіяльності та природокористування.

“Базовими” недоліками України на сучасному етапі е складні, багатогранні
фактори, які здійснюють комплексний, тотальний вплив на всі галузі
економіки, діють у різних сферах, на різних рівнях господарювання , і
тому вони потребують особливої уваги, особливих рішень , тобто
системного розв’язку з боку Держави. Цими факторами є: макроекономічна
політика, яка примушує суб’єктів господарювання до екстенсивного
використовування природних ресурсів; інвестиційна політика, яка
орієнтована на розвиток ресурсомістких секторів економіки; помилкова
секторальна політика (паливно-енергетичний комплекс, сільське
господарство, лісове господарство та інше); нестабільне законодавство;
відсутність прав власності на природні ресурси; відсутність
еколого-збалансованої довгострокової економічної стратегії; на
регіональному і локальному рівнях недолік прямого та не прямого ефекту
від захисту довкілля (економічного й соціального), “глобальних
прибутків”; інфляція, економічна криза й нестабільність економіки
заважають здійсненню довготривалих проектів, к числу яких відноситься
більшість екологічних проектів; природно-ресурсні властивості експорту;

існування дійсно великого стимулу до отримання значних й швидких
прибутків від продажу природних ресурсів (ліс, руди); відсутність
екологічного мислення, екологічної свідомості.

Для розв’язання цих питань 12 травня 1997 року Кабінет Міністрів України
постановою N 439 затвердив Концепцію (стратегію) збереження біологічного
різноманіття України, для втілення якої розробляється Національна
програма дій на 1998-2015 роки.

Основними завданнями діяльності в цій сфері є: збереження, покращання
стану та відновлення природних і порушених екосистем, середовищ
існування окремих біологічних видів та компонентів ландшафтів; сприяння
переходу до збалансованого використання природних ресурсів; мінімізація
прямого та непрямого негативного впливу на екосистеми, їх компоненти та
комплекси; підвищення рівня інформованості населення з питань
біологічного різноманіття, а також активізація участі громадян у
діяльності щодо його збереження; посилення відповідальності підприємств,
організацій, установ і громадян, діяльність яких пов’язана з
використанням природних ресурсів або впливає на стан довкілля, за
збереження біологічного різноманіття. У зазначених цілях передбачається
застосовувати і розвивати відповідні правові, фінансові, організаційні,
науково-методичні та інформаційно-освітні засоби. При цьому основними
напрямами діяльності щодо збереження біологічного різноманіття є:
досягнення економічно-екологічної збалансованості, структурна перебудова
економіки, поглиблене удосконалення законодавства та культури
природокористування, збереження та поновлення екосистем, а саме:
збереження та відновлення прибережно-морських та морських, річкових і
заплавних, озерних та болотних, лучних і степових, лісових та гірських
екосистем ; збереження видів та популяцій; екологічне оздоровлення
урбо-ландшафтїв та інших територій інтенсивного ведення господарської
діяльності; екологізація агро-ландшафтів та агро-технологій, методів
діяльності в лісовому, рибному, мисливському, водному та земельному
господарствах; створення національної екологічної мережі (системи
“зелених” коридорів) як складової частини європейської екологічної
мережі. Фінансовими ресурсами для програми будуть кошти від плати за
використання природних ресурсів, кошти підприємств, установ та
організацій, державний бюджет України, місцеві бюджетні фонди,
міжнародні програми та інші джерела. Організаційною основою щодо
реалізації Концепції та виконання заходів, планів дій е система органів
Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної
безпеки України, інші міністерства і відомства, діяльність яких
пов’язана з охороною та використанням природних ресурсів. Розгалужена
мережа наукових установ, природних і біосферних заповідників,
національних парків, ботанічних садів, факультетів і кафедр екологічного
профілю в навчальних закладах та школи формують наукові та освітні
передумови втілення програми. Виконання намічених заходів дасть
можливість зупинити руйнівну тенденцію до знищення живої компоненти
довкілля і сприятиме практичному втіленню засад збалансованого розвитку
та невиснажливого природокористування, а також реформування економічної
системи і перехід до ринку повинен не тільки підвищити ефективність
національної економіки, а й сприяти ліквідації субсидій на використання
таких природних ресурсів як енергія, корисні копалини і вода та
поліпшенню стану довкілля завдяки застосуванню жорстких заходів щодо
відповідальності за масове нераціональне використання природних
ресурсів.

Для врахування екологічних вимог у ході розгортання приватизаційних
процесів дедалі більшого значення повинен набувати екологічний аудит.
Впровадження екологічного аудиту в практику сприятиме одержанню основних
даних про несприятливі з точки зору екології підприємства для
приватизаційної діяльності, визначенню завдань у короткотерміновий
період. Вдосконалення діючого економічного механізму природокористування
і природоохоронної діяльності та формування стабільних джерел
фінансування природоохоронних заходів в умовах переходу до ринкових
відносин має стати органічною складовою системи управління і регулювання
економіки, стимулювати охорону і відтворення природно-ресурсного
потенціалу країни шляхом створення відповідних економічних умов
(інвестиційних, податкових, кредитних тощо).

Система фінансування природоохоронних заходів в умовах переходу до
ринкової економіки формується на основі таких головних джерел:
Державного бюджету України та місцевих бюджетів; бюджету Автономної
Республіки Крим; фондів охорони навколишнього природного середовища всіх
рівнів; власних коштів підприємств; іноземних надходжень та інвестицій;
інших позабюджетних коштів. Для забезпечення стабільного надходження
коштів для здійснення природоохоронних заходів пріоритетне значення має
надаватися розвиткові економічного механізму природокористування.
Головними складовими елементами економічного механізму
природокористування мають бути: плата за спеціальне використання
природних ресурсів; і плата за забруднення навколишнього природного
середовища та інші види шкідливого впливу на довкілля; система
фінансування і кредитування природоохоронних заходів (державний і
місцеві бюджети, природоохоронні фонди, банки, кошти підприємств,
іноземні надходження та інвестиції тощо); екологізація податкової і
цінової систем; підтримка становлення і розвитку екоіндустрії.

Залученню іноземних інвестицій для здійснення природоохоронних програм
та проектів в Україні повинно сприяти: активна інтеграція України в
європейські та світові природоохоронні процеси; формування сприятливих
умов та ефективної системи залучення іноземних інвестицій як в економіку
України в цілому, так і в охорону довкілля та використання природних
ресурсів. Важливе значення для здійснення механізму залучення іноземних
інвестицій має щорічний збір Європейського банку реконструкції та
розвитку на якому Україна має дійсну нагоду отримати статус повноцінного
партнера, приймати участь у глобальних проектах, а також реалізувати
свої можливості. На цьому зборі буде представлена велика кількість
соціальне – економічних проектів , значну частину яких складатимуть
екологічні. Найважливішим та першочерговим серед них є проект
фінансування ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС та подальшого
припинення її функціонування.

На межі третього тисячоліття екологічну ситуацію на Україні можна
розглядати як кризову. Для її вирішення потрібні дуже значні фінансові,
кваліфікаційні ресурси , значний відрізок часу. Все це повинно
прискорюватись ефективними державними механізмами. Але всі ці
властивості притаманні економічно розвинутим країнам, якою Україна не е.
Проаналізувавши всю складність проблеми, виявивши чинники, а також
враховуючи що питома вага бюджетних витрат на природозахисні проекти має
тенденцію до скорочення , ми можемо зробити прогноз з великим рівнем
імовірності, що стан довкілля наступні 10-15 років не стане краще.
Розроблені механізми державного природокористування, деякі правові та
господарчі переваги ринкової економіки , прогресивні напрямки охорони
довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної
безпеки значною мірою лишаються лише як вдалі проекти із за відсутності
фінансування, бажання, а також тому що екологічне питання не є досить
важливим для нашого сучасного суспільства, особливо на стадії первинного
накопичення капіталу.

Список літератури

Білявський Г.О, Фурдуй Р.С., Костіков І.О. Основи загальної екології. –
К.: Либідь, 2000.

Андрейцев Ю.І. Екологічна експертиза, право та практика. – К., Право,
1992.

Постанова Верховної Ради України “Про Основні напрями державної
політики України у галузі охорони довкілля, використання природних
ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”. – К.: Україна 1998.

Воронов А.К. Навколишнє середовище та розвиток – К. Наукова думка, 1996.

Конституція У країни -К.: 1996.

Соколенко С. І. Глобалізація і економіка України -К.: 1999

Пунько Б., Проблеми Еколого-економічного менеджменту довкілля //
Економіка України.-2001, №8.- с.60-65.

Екологічна політика держави: якій їй бути? // Урядовий кур’єр,-1998,9
червня -с.48-50.

Дьомін В.О. Вступ до екологічної політики/ Нац. Ун-т «Києво- Могилянська
академія». – К.,-2000.

Національна Доповідь України про збереження Біологічного Різноманіття –
К.: 2000.

Екологічне законодавство України -К.: Екоправо, 1999

Закон України про охорону навколишнього середовища -К.: Україна, 1999

Марчишин С.М., Екологічний словник – довідник (основні терміни і
поняття) -К .: Рідна мова,

Чернова Н.М., Білова О.М. Екологія -К.: Вища школа, 1986.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020