План – конспект. Міжнародне гуманітарне право та його норми про захист
жертв війни
Тема: “МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО ТА ЙОГО НОРМИ ПРО ЗАХИСТ ЖЕРТВ
ВІЙНИ.”
Мета уроку:
Довести до учнів призначення, принципи і норми Міжнародного
гуманітарного права (МГП) та сферу його застосування.
Роз’яснити суть Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів
до них про захист жертв війни.
Виховувати в учнів повагу до людей, з урахуванням загальнолюдських
цінностей та норм МГП, незважаючи на колір шкіри, віросповідання тощо.
Навчальні питання
Завдання і принципи МГП.
Основні документи МГП та механізми їх застосування.
Відповідальність військовослужбовців за порушення норм МГП.
Час: 45хв.
Місце: клас.
Метод: розповідь-бесіда
Матеріальне забезпечення:
комп’ютер,
мультімедіа проектор,
екран.
Методичне забезпечення:
Підручник «Захист Вітчизни» (2006 р.).
Порядок проведення:
1. Вступна частина — 12 хв
1.1. Шикування учнів в одну шеренгу, перевірка за списком та огляд
зовнішнього стану учнів, віддача рапорту командиром взводу вчителю
предмета «Захист Вітчизни», привітання, виконання команд: «Ставай!»,
«Рівняйсь!», «Струнко!», «Вільно!».
1.2. Оголошення теми, основної мети та порядку проведення уроку.
1.3. Стройове тренування. Виконання команд: «В одну шеренгу — Ставай!»,
«Взвод, в дві шеренги — Ставай!». Виконання поворотів ліворуч, праворуч,
кругом на місці.
1.4 Тренування у відповіді на привітання начальника на місці.
2. Основна частина — 30 хв
2.1. Історія створення, завдання і принципи МГП.
Існуюче міжнародне право надає державам засоби і механізми для мирного
розв’язання суперечностей, що виникають. Статут Організації Об’єднаних
Націй забороняє не тільки війну, але й саму загрозу застосування сили
проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої
держави.
Однак ООН не обмежує права вдаватися до насильства у разі, якщо держава
здійснює своє право на самооборону (індивідуальну або колективну), якщо
мова йде прот реалізацію права народів на самовизначення. І, нарешті,
ООН має право вдатися до колективного застосування сили для відновлення
миру.
Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, що регулює
відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму теперішньому
стані виникла нещодавно, вона має довгу історію. її історичні корені
лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і
сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.
Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях
існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати
шкоди противникові. Закони, що забезпечують захист певним категоріям
осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древньому Китаї, в
Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і
старі, роззброєні воїни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося,
що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон
солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони
противника, і нерідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про
обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі об’єкти та віроломні
способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.
У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом
християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в
указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися
правила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх
актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика
перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни,
тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті
навіть при відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з
цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни
внесли також праці різних вчених в галузі міжнародного публічного та
державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін.
Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завжди
хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так,
французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний
договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що: «Війна — це не
відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами
випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати;
не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі
війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша
сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках
зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути
ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми,
чиї життя не дозволено нікому віднімати».
Процес укладання договорів про норми ведення війни почався в 60-і роки
XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбулися дві міжнародні
конференції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, —
результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань
права збройних конфліктів.
Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї
галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не вироблене
єдине поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту,
предмета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і
єдина термінологія стосовно її найменування, але найбільш поширеними в
науковій літературі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне
воєнне право», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів» і
«міжнародне гуманітарне право».
МГП – це сукупність міжнародних норм, що встановлені в результаті
домовленостей або існують внаслідок тих чи інших звичаїв.
МГП не розглядає питання, чи має право держава вдаватися до застосування
сили. Воно вступає в дію тоді, коли збройний конфлікт уже виник,
незалежно від причин, які його спровокували, від того, чи є виправдання
цій війні.
МГП часто називають «правом збройних конфліктів» або «правом війни». Ці
терміни можна вважати синонімічними.
При цьому необхідно розрізнювати МГП і право прав людини. Обидві галузі
права мають загальні етичні і філософські основи, вони взаємопов’язані і
взаємодоповнюються. Проте в них є відмінності,які необхідно враховувати
в сфері реального застосування і те, й інше право покликані захистити
особистість, але захищають вони її за різних обставин і різними
способами.
Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, конвенції і
пакти про права людини та норми звичайного життя, що належать до них,
призначені в основному для того, щоб не допустити свавілля з боку
держави передусім щодо власних громадян, Однак за надзвичайних обставин
ці документи допускають відступи від деяких своїх положень. На відміну
від них, норми і механізми МГП застосовуються тільки під час збройних
конфліктів, мають на меті захистити їх жертви і розповсюджують свою дію
на всі залучені в конфлікт сторони. Якщо під час збройного конфлікту
деякі права людини, що діють у мирний час можуть бути обмежені, то
гуманітарне право не допускає відступів від своїх положень ніколи і ні
за яких обставин збройного конфлікту, бо саме для них і призначено.
2.2. Основні документи МГП та механізми їх застосування.
Чотири багатосторонні міжнародні угоди, укладенні у Женеві встановлюють
гуманітарні правила ведення війни, висунуті у 1864 році Червоним
Хрестом.
Перша Женевська HYPERLINK
“http://www.naiau.kiev.ua/tslc/pages/humanright/glossary/gl569/info_ukr.
htm” конвенція (1864 року) стосується поранених і хворих бійців на полі
бою.
Друга Женевська конвенція (1906 року) розширює утримання першої у
зв’язку з Гаагськими конвенціями 1899 року: вона стосується поводження
збройних сил не тільки на полі бою, але і на морі.
Третя Женевська конвенція (1929 року) ввела нове положення, установив,
що його умови ставляться не тільки до громадян країн, що ратифікували
конвенцію, але до всіх людей незалежно від їхнього громадянства (не
тільки до військових, але і до цивільного населення).
Четверта Конвенція (1949 року) по захисту цивільного населення і
військових осіб під час війни була створена для того, щоб установити
жорсткі стандарти захисту цивільного населення в місцях військових дій і
на окупованих територіях, а також щоб після трагічного досвіду Другої
Світової Війни заборонити військові злочини.
У 1977 році були прийняті два додаткових HYPERLINK
“http://www.naiau.kiev.ua/tslc/pages/humanright/glossary/gl1258/info_ukr
.htm” протоколи до Конвенції 1949 року, що стосуються захисту
HYPERLINK
“http://www.naiau.kiev.ua/tslc/pages/humanright/glossary/gl70/info_ukr.h
tm” жертв міжнародних збройних конфліктів і захисту жертв внутрішніх
конфліктів.
І Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях —
зобов’язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу
пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у
відношенні поранених і хворих з причин статі, раси, національності,
політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і хворі,
які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані
про них повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні
установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених,
хворих і санітарного майна користуються захистом, і напад на них
забороняється.
ІІ Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли
в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі — встановлює
правила поводження з поранених та хворих під час морської війни,
аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі
поранених і хворих в діючих арміях.
ІІІ Конвенція про поводження з військовополоненими — встановлює правила,
яким повинні слідувати воюючі сторони при поводженні з
військовополоненими.
ІV Конвенція про захист цивільного населення під час війни — передбачає
гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і
захищає його права.
За основу Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської
особистості та людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги осіб,
які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб,
недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок
іншої причини потрібно поважати, надавати захист, від наслідків війни, а
також усім хто потребує надавати необхідну допомогу чи необхідний
догляд.
Через Додаткові Протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що
постраждала через збройний конфлікт. Окрім цього, сторони, які беруть
участь у конфлікті, та коли військові зобов’язані утримуватися від
нападу на цивільне населення та цивільні об’єкти, а також вести свої
воєнні дії відповідно до загально визначених правил та законів
гуманності. Усі чотири Женевські та додаткові Протоколи спрямовані на
захист жертв війни. Але кожний із цих документів має свої повноваження
та сфери застосування.
$&J|ae\
‚
v
‚
?
?
c
¤
°
?
O
U
‚
¤
U
h
hm
h
h
hu
hu
hu
кожен із противників повинен надавати їм такий догляд, як і власне
поранення. Жодне тіло померлого не повинно бути віддане землі, морю чи
спалено без належного попереднього пізнавання та користування смерті за
допомогою, якщо можливо, медичного огляду.
Цивільне населення, згідно з цими Конвенціями, повинно ставитися з
повагою до поранених , хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію,
якщо вони належать до ворожої сторони , а також не повинно допускати
актів насильництва до них цивільним особам дозволяється підбирати та
доглядати поранених та хворих без різниці між ними, за що вони неповинні
зазнавати ні поранення, ні переслідування. Навпаки, цим особам належить
визнавати підтримку в їхніх діях.
Окрім питань захисту хворих та поранених , Перша і Друга Женевські
Конвенції надають особливу увагу питанням захисту медичного персоналу,
обладнання та споруд.
Персонал, згідно з Конвенцією, користується розпізнавальною емблемою
Червоного Христа або Червоного півмісяця на білому фоні і посвідченнями.
Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених та
хворих. Потрапивши до рук ворога, особи зі складу духовного чи медичного
персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій
щодо догляду за пораненими та хворими.
Особи, затримання яких не є необхідним для догляду за
військовополоненими, будуть підлягати репатріації. Затримані таким чином
особи не вважатимуться військовополоненими і будуть користуватися
значними пільгами для виконання своїх обов’язків. На окупованій
території ресурси цивільного персоналу можуть бути реквізованими тільки
в тому випадку, якщо забезпечується належне медичне обслуговування
населення та догляд за пораненими та хворими, які вже проходять
лікування.
Третя Женевська Конвенція визначає статус комбатанта та
військополонених. Згідно з Конвенцією, особи, які входять до складу
збройних сил що перебувають у конфлікті, є комбатантами (окрім медичного
та духовного персоналу), а будь-який комбатант, котрий потрапляє під
владу іншої сторони, стає військовополоненим.
На початку полону військовополонені повинні отримати можливість
сповістити свої сім’ї та центральне агентство розшуку МКЧХ.
Військовополонені, що визнані важко хворими та тяжко пораненими,
підлягають негайній репатріації. Після закінчення воєнних дій
військовополонені повинні бути негайно звільнені.
І ще одне положення, на яке доцільно звернути увагу: “Текст Конвенції
буде вивішений у кожному таборі військовополонених для того, щоб надати
військовополоненим можливість у будь-який час довідатися про їх права та
обов’язки”.
Четверта Женевська Конвенція наголошує на певних елементарних нормах
захисту, які стосуються кожної особи, яку зачепить збройний конфлікт,
незалежно від її національності чи території, на якій вона проживає.
Особливу увагу Четверта Конвенція приділяє цивільним особам (що
знаходяться під владою ворога), які поділяють на дві категорії:
цивільні особи, які знаходяться у країні ворога;
населення на окупованій території.
Обидві ці категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до
їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань,
обрядів, звичок та звичаїв. Із ними завжди повинні поводитись гуманно,
до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється
депортація чи вигнання населення. Усіляке залучення до праці у
примусовому порядку обмежується суворими правилами. Так, ні за будь-яких
обставин не можна залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18р., а
працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б
змушувала їх брати участь у воєнних операціях.
Сторона, яку окупувала, зобов’язана піклуватися про долю дітей,
підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за постачанням
населення. Щодо цивільних осіб, які знаходяться у країні ворога, то вони
можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо
їхній виїзд не відбувся з певних об’єктивних обставин або ж їх просто
затримали – ставлення до цих осіб повинно бути таким же як і до
іноземних загалом.
Дуже багато доповнень до Четвертої Конвенції стосовно захисту цивільного
населення і цивільних об’єктів внесено з прийняттям Додаткових
протоколів і зокрема Першого – міжнародні воєнні конфлікти. На деяких
положеннях цього протоколу необхідно зупинитися.
До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конференції 1977 року.
Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року,
що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і
Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року,
що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного
характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права
збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть
боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також
проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення.
Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в
засобах ведення війни, але й у її способах.
До січня 1998 року Женевські конвенції були ратифіковані 188 державами
зі 191. Учасниками Додаткового Протоколу І стали 153 держави, а
Додаткового Протоколу ІІ – 145 держав. Той факт, що ці документи стали
договорами, котрі налічують більшу кількість учасників, ніж ООН,
свідчить про універсальний характер цих міжнародно-правових актів.
Серед інших договорів в галузі МГП, багато з яких мають звичайний
характер, окремі документи заслуговують на особливу увагу. Це:
1925 рік. Протокол про заборону застосування під час війни отруйних або
інших подібних газів і бактеріологічних засобів.
1954 рік. Конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного
конфлікту.
1972 рік. Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення
запасів бактеріологічної (біологічної), токсичної зброї та про їх
знищення.
1976 рік. Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого
ворожого використання засобів впливу на природне середовище.
1980 рік. Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних
видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірні
пошкодження, або такими, що мають невиборчу дію. У цю конвенцію входять:
Протокол І про осколки, що не виявляються.
Протокол ІІ про заборону або обмеження застосування мін, мівн-пасток ьта
інших пристроїв.
Протокол ІІІ про заборону або обмеження застосування запалювальної
зброї.
1993 рік. Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і
застосування хімічної зброїта про її знищення.
1995 рік. Протокол (Протокол ІV, новий, до Конвенції 1980 року), що
стосується засліплюючої зброї.
1997 рік. Конвенція про заборону застосування, накопичення, виробництва
і передачу протипіхотних мін та про їх знищення.
1999 рік. Протокол ІІ до Конвенції 1954 року про захист культурних
цінностей у разі збройного конфлікту міжнародного характеру.
2.3. Відповідальність військовослужбовців за порушення норм МГП.
Розглянувши систему чинного законодавства України та міжнародно-правових
актів щодо законів та звичаїв ведення війни, можна навести наступну
класифікацію злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного
правопорядку:
злочини проти миру (статті 436, 437 КК України);
злочини проти безпеки людства (статті 439, 440, 441, 442 КК України);
злочини проти міжнародного правопорядку (статті 438, 443, 444, 445, 446,
447 КК України).
В Кримінальному кодексі знаходиться блок, підпорядковуючий військові
злочини, які можуть бути вчинені в районі військових дій. В цю групу
військових злочинів входять:
умисне вбивство, катування, нелюдське поводження;
умисне спричинення тяжких страждань або скоєння серйозного фізичного
каліцтва, спричинення шкоди здоров’ю;
нелюдське і принижуюче поводження, що супроводжується образою людської
гідності;
взяття заложників;
незаконне позбавлення волі;
депортація чи незаконне переміщення частини або всього населення
окупованої території в межах цієї території чи за її межі;
переміщення державою, що окуповує, частини свого цивільного населення на
окуповану нею територію;
позбавлення права на неупереджене і нормальне судочинство;
невиправдана затримка з репатріацією військовополонених або цивільних
осіб;
присилування до служби у збройних силах супротивника.
Це тяжкі злочини і майже всі передбачають (при наявності тяжких
обставин) смертну кару або великі терміни позбавлення волі.
Ст. 438 КК України, відповідно до міжнародних норм, передбачає
кримінальну відповідальність за порушення законів та звичаїв війни.
Регламентація у КК України однакового підходу до такого роду порушень
повною мірою відповідатиме міжнародним нормам, які не розмежовують
відповідальності за ці дії, залежно від того, хто є суб’єктом
(військовослужбовець чи цивільна особа) або якого характеру є збройний
конфлікт (міжнародного чи неміжнародного).
За статтями 433 та 434 КК України злочини кваліфікуються у тих випадках,
коли вони вчинені спеціальним суб’єктом (військовослужбовцем) та в
умовах збройного конфлікту неміжнародного характеру. В усіх інших
випадках ці злочини мають кваліфікуватися за статтею 438 КК України.
Зазначення у диспозиції ст. 438 КК України термінів “військовополонений”
та “цивільне населення”, є вкрай недосконалим. Міжнародні конвенції
називають більш широке коло осіб, які під час збройних конфліктів
підпадають під захист міжнародного гуманітарного права, проте
категоріями “військовополонений” або “цивільне населення” охопити їх
проблематично. На підставі практики міжнародного гуманітарного права
слід застосовувати таке визначення, як “особи, які перебувають під
заступництвом під час збройного конфлікту”.
Згідно з міжнародно-правовими актами до осіб, які перебувають під
заступництвом під час збройного конфлікту, можна віднести:
військовополонених та осіб, статус яких прирівняний до статусу
військовополонених; жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру;
осіб, свобода яких обмежена; інших осіб, які не беруть безпосередньої
участі або припинили брати участь у воєнних діях.
Спеціальним суб’єктом віддання наказу про вчинення, зазначених у ст. 438
КК України, дій є військовий начальник під час збройного конфлікту
міжнародного характеру або керівник організованого руху опору, що
належать до сторони, яка перебуває у стані війни чи іншому збройному
конфлікті, як міжнародного так і неміжнародного характеру.
Стаття 438 КК України гласить:
“1. Грубе порушення міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України щодо осіб, які перебувають під
заступництвом під час війни чи іншого збройного конфлікту, знищення
національних цінностей або заволодіння ними, що не викликане військовою
необхідністю, застосування засобів та методів ведення війни заборонених
міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що
передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій
–
караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або
довічним позбавленням волі.
2. Недбалість військового начальника або керівника організованого руху
опору, яка спричинила порушення підлеглими законів та звичаїв ведення
війни чи інших збройних конфліктів –
карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років”.
3. Завершальна частина — 3 хв
Наголошення теми та навчальних цілей, завдання на наступний урок:
оформлення зошитів.
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
