Сімейні обряди та звичаї
Найважливіші етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї завжди
супроводжувалися різноманітними обрядами і звичаями. До традиційної
сімейної обрядовості належать обряди, пов’язані з біологічним циклом
існування людини — народженням (пологові звичаї та хрестини), одруженням
(шлюб і весілля), смертю (похорон і поминки).
Пологові обряди і звичаї. Вони складаються з трьох тісно пов’язаних
циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два
включають звичаї, уявлення, повір’я, обрядові дії, метою яких є
збереження вагітності та забезпечення успішного перебігу пологів.
Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення матері та дитини,
приєднання новонародженого до сім’ї, громади і церкви.
Передпологові звичаї покликані були сприяти нормальному перебігу
вагітності, доброму самопочуттю жінки, забезпеченню фізичної, розумової
та моральної повноцінності новонародженого. До них належать, перш за
все, поширені в усій Україні заборони на споживання певних продуктів,
вимоги не дивитись на деяких звірят і плазунів, уникати зустрічей з
каліками, сліпими, хворими і недолугими. Великого значення надавалось
психічному стану жінки, оберіганню її від нервових потрясінь, сварок,
переляку. Це пояснюється тим, що в народі вірили нібито вада інших могла
перейти на дитину. Прояви негативної поведінки вагітної (крадіжки,
сварки тощо), згідно з народними віруваннями, негативно позначились би
на вдачі її дитини. Тому вагітна жінка свою вагітність приховувала
якомога довше, щоб ніхто не врік і не тяжко було родити.
Власне пологові обряди починалися із запрошення баби-повитухи, коли
вагітна жінка відчувала, наближення пологів. Бабу-повитуху запрошував
чоловік, який йшов до неї з хлібом. У свою чергу, баба приходила
приймати пологи з хлібом, свяченою водою і зіллям. У хаті породіллі вона
відчиняла всі замки, вікна, двері та розв’язувала всі вузли: щоб дитині
легше було прийти на світ. Потім обкурювала жінку зіллям. Народ вірив,
що ці магічні дії мають надприродну силу і є корисними для матері та
новонародженого.
Магічні дії часом супроводжувалися примовляннями. Наприклад, баба давала
породіллі пити воду з пригорщі, решту води зливала над жінкою зі
словами: «Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе
зійшла». Різноманітністю відзначалися обряди, пов’язані з відрізанням
пуповини. На всій території України існувало повір’я: якщо її відрізати
на куделі, то в майбутньому будуть народжуватися дівчата, на сокирі —
хлопці. На Бойківщині, Гуцульщині дотримувалися звичаю зберігати
перев’язану пуповину до того часу, поки дитина сама її не розв’яже.
Вірили, що таким чином дитина «розв’яже собі всю роботу», буде рости
хазяйновитою і розумною.
Значне місце посідали обряди, пов’язані з першою купіллю. Існувало
повір’я, що виконані в перший день народження дитини магічні дії
впливатимуть на її подальше життя. Щоб дитина росла здоровою, у першій
купелі використовували свячене зілля або свячену воду. Крім того,
хлопчику до купелі клали дев’ясилу («щоб сильним був»), дівчинці
додавали меду, квітів, молока («щоб гарною була»). Кожен, хто приходив
до хати під час першої купелі, мав кинути до неї монету «на щастя».
Скупану дитину обсушували коло печі. Це робили не тільки з гігієнічних
міркувань, але й з метою прилучення новонародженого до домашнього
вогнища. Про вшанування вогню і домашнього вогнища та віри в їх очисну і
охоронну дії свідчить звичай гуцулів прив’язувати на праву ручку
немовляти разом з іншими оберегами (наприклад, часником) мішочок зі
шматком глини з печі. У післяпологовий період здоров’я матері й дитини
охоронялося від усього злого цілою низкою оберегів. Найпоширенішим в
Україні був звичай пов’язувати дитині на ручку червону нитку.
В Україні з минулих століть і до нашого часу існує переконання, що
новонароджену дитину, особливо хвору чи кволу, слід якнайшвидше
охрестити. Таким чином переслідувалася подвійна мета: охоронити її від
усього злого і прилучити до християнської громади, очистивши від
першородного гріха. Мамі дозволяли ходити до церкви лише після
здійснення церковного обряду «виводу», що символізував очищення.
Вважалося, що дитина, породілля і навіть баба-повитуха після пологів
були нечистими. Молодій мамі певний час взагалі заборонялося переступати
поріг хати. Довго в народі зберігався звичай очищення породіллі, який
разом з нею здійснювала баба-повитуха. Виходячи з дому, жінка
переступала ніж, яким баба відрізувала пуповину, тричі поливала бабі
руки водою, щоб усе нечисте зійшло з водою в землю. Породілля також
тричі обмивала руки бабі і витирала, коли прощалася з нею. Цей обряд під
назвою «злити на руки» був поширений майже на всій Правобережній
Україні.
У церковному обряді хрещення на перший план виступають хресні мама і
тато (куми). Особам кумів надавалося особливого значення. Вони
шанувалися нарівні з близькими родичами. Для похресника куми були
другими батьками, оскільки мали обов’язок опікуватися дитиною, брати
якомога більшу участь у її вихованні, допомагати у скрутну хвилину. За
звичаєм у куми обирали людей, які мали своїх дітей. Вважалося доброю
прикметою, коли кума була вагітною.
У різних етнографічних районах України існували різні звичаї обрання
хресних батьків. Переважно за кумів кликали когось з далекої родини або
односельців. На Лемківщині існував цікавий звичай кликати до своїх дітей
одних і тих самих кумів. Якщо були відхилення від цього правила, то
незначні. Перший раз чоловік був за хресного, а в наступний раз — його
дружина за хресну і навпаки. Різною була й кількість пар хресних: від
однієї до п’яти.
Хресні мама і тато повинні були мати «крижму» — біле полотно, на якому
тримали дитину під час хрещення. Присутність рідних батьків на обряді
була необов’язковою. Хресні батьки мусили бути християнами, тобто
хрещеними в церкві, та перебувати у законному церковному шлюбі.
Під час хрещення у церкві дитині давалося ім’я. Серед українців
побутувала думка, що гарно обране ім’я має сприяти щастю та добробуту
немовляти. В різних регіонах України існували різні звичаї обрання
імені: на Поліссі дитину нарікала бабка-повитуха, на Полтавщині вона це
робила разом з кумами, на Надніпрянщині та Півдні України — обирали ім’я
куми. Щоправда, в кінці XIX — на початку XX ст. батьки самі називали
свою дитину, орієнтуючись здебільшого за церковним календарем, або
робили це на честь батька чи діда.
Часом траплялися випадки, коли позашлюбній дитині давали негарне ім’я на
ознаку незаконного її народження. Дуже рідко зустрічалися такі ситуації:
священик, перебуваючи у не зовсім добрих стосунках з родиною
новонародженої дитини, негарно називав її на свій розсуд. Поняття
«негарне ім’я» було специфічним для кожного села чи регіону, бо
здебільшого асоціювалося з конкретними людьми: пияками, злодіями тощо.
Після хрещення до хати сходилися родичі та сусіди. За традицією, не
можна було приходити з порожніми руками. Здебільшого приносили полотно,
їжу або продукти (хліб, цукор, яйця та ін.). Гостювання відбувалося
весело, з піснями.
Весільна обрядовість. Традиційний український обряд весілля умовно
поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і
післявесільний. У різних етнографічних районах України кожному з них
були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на
спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До
передвесільного циклу належать обряди, пов’язані з досягненням згоди
молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини.
Запити — це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків
молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на
Чернігівщині й Кіровоградщині — «допити», на Івано-Франківщині —
«визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких
родичів. У кінці XIX — на початку XX ст. звичай попереднього
розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе
попередження про прихід сватів.
Сватання — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками
для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні
найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват»,
«посланець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило,
близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання
залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости
брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.
Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти
сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись,
старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід
куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар,
тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й
прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була
обов’язковою і вирішальною.
На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі
хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала хусткою. У випадку
відмови старостам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні).
При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про
придане.
Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи —
місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини.
Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій
добробут. На Гуцульщині на обзорини ходили як до молодої, так і до
молодого.
Заручини — це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне
оголошення цієї події. Обов’язковими елементами були перший посад
молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Назва
обряду походить від з’єднання рук, що, за народним звичаєм, набирало
юридичної сили.
У призначений для заручин час батьки й родичі молодого, зайшовши з
хлібом в хату молодої, сідали до столу. Старший староста брав рушник і
накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев’язував
їх рушником. Після цього наречена перев’язувала рушниками старостів і
обдаровувала усіх присутніх родичів молодого хустками, сорочками,
полотном.
Часто бувало, що різні обряди передвесільного циклу відбувалися в один
день: наприклад, сватання й оглядини або сватання й заручини. Оглядини
могли здійснюватися формально, бо звичайно на селі добре знали родину
нареченого чи нареченої, їх матеріальний стан. Поступово зникає звичай
попереднього розвідування на згоду сватання, оскільки молоді самі
наперед домовлялися про сватання і сповіщали про це своїх батьків.
Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мали права відмовлятися від
шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалася як образа і
безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати.
На Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості
— церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві
оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало
події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє
ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами
і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що
могло стати на перешкоді укладанню шлюбу.
Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля.
Найпоширеніша форма запрошення — особисте відвідування молодими родичів.
У більшості регіонів України ще до 30—40-х років XX ст. молода ходила з
дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена
квітами і стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину.
Напередодні весілля молодим виготовляли весільні вінки. Цей обряд не
всюди був однаковим. Наприклад, на Гуцульщині вінки плели в хаті
молодої, куди приходив по свій вінок молодий з дружбою. На Бойківщині
вінки зберігалися в коморі у молодої до обряду посаду, коли молодим
одягали їх на голову. В хаті молодого виготовляли «весільне знамено»,
«прапір»: до гарно витесаного древка прив’язували дві-три хустини,
дзвіночок і зверху квітчали барвінком. На Гуцульщині древком прапора
найчастіше був топірець. Окрім плетення вінків, дівчата прибирали гільце
і квітчали коровай. Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших
передшлюбних дійств — дівич-вечір, вінкоплетени, молодечий вечір.
U
U
та ін. В деяких етнографічних районах України цього вечора пекли
коровай і виконували пов’язані з цим обряди.
Посад відбувався окремо в домі нареченого і нареченої. Це не тільки
прощання з дівуванням і парубоцтвом, але й благословення дочки і сина на
подружнє життя. Молодий чи молода сідали на кожух або рядно, під які
клали жито, гроші, та просили благословення у батьків і всіх присутніх.
В окремих районах Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини і
Запорізької області існував спільний посад молодих. На Бойківщині обряд
посаду здійснювався у день весілля перед вінчанням. Батьки першими
благословляли своїх дітей на одруження і «перепивали» щастя-долю.
Дівич-вечір закінчувався невеликою гостиною з танцями й співом.
Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. На Бойківщині в
кінці XIX ст. побутувало вмивання молодих у цей день у відварі барвінку,
що залишався від плетіння весільних вінків. Церемонія одягання молодої
дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пісень. Молоді
обов’язково мусили мати нові сорочки, ще не прані. Спеціально до весілля
шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя.
Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого
боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт
проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «на
щастя» зерном і дрібними грішми.
В Україні після шлюбу в більшості випадків молоді поверталися до дому
молодої. Там їх біля надвірного порога зустрічали батьки. Молоді тричі
вклонялися їм, батьки ж благословляли дітей і підносили хліб-сіль.
Залежно від місцевих традицій молодих зустрічали також медом
(Карпатський регіон, Полісся, окремі райони Західного Поділля). Цей
ритуал здійснювався двічі: перед відправленням до церкви і після шлюбу.
В Україні в XIX — на початку XX ст. побутував звичай: після шлюбу молода
їхала до себе додому, де відбувалася гостина за участю переважно
хлопців і дівчат, але без молодого. Він повертався додому, щоб зібрати
весільний поїзд, який формувався вже після обряду вінчання — їхали по
молоду. На шляху молодому влаштовували «перейму», вимагаючи за неї
викуп.
Перший викуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її
хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали
весільний поїзд на подвір’я. Друга перепона була біля дверей або в
сінях: молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі.
Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у
брата-підлітка (коли такого не було, його роль виконував близький родич,
іноді сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі
гості сідали за стіл. Після викупу місця починалось дарування: спочатку
родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім — навпаки. В
деяких місцевостях було узвичаєне лише одностороннє обдаровування родини
нареченої родичами молодого.
Часто посад молодих завершувався обрядом покривання голови молодої
очіпком і наміткою, що символізувало її перехід у стан заміжньої жінки.
Найчастіше це робили мати й заміжні сестри. Після покривання голови
відбувався обряд розподілу короваю.
У кінці XIX — на початку XX ст. обряд покривання голови часто
здійснювався уже в домі молодого. Тоді це виконувала свекруха або й сам
молодий. Іноді молоду покривали двічі — в своєму домі та чоловіковому.
Після приходу молодої до чоловіка свекруха скидала з неї намітку,
закидала її на піч і зав’язувала у свою.
Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Наприкінці весілля у
домі молодої відбувався останній її викуп — «весільний пропій». Після
цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка. її родичі
передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір’я, а в той
час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.
За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через
вогонь, щоб запобігти лихові і «очистити» молоду. Молодих зустрічали
свекор і свекруха у вивернутому кожусі, яка обсипала їх пшеницею. Молоду
супроводжували дві-три свашки з її родини, які стелили шлюбну постіль.
На Гуцульщині, коли в домі молодого починалася гостина, молодих до
комори відводив дружба. Він стелив ліжник, роззував їх, за що брав
гроші, приховані заздалегідь молодими для нього.
Головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі: переодягання
молодої, виведення її до гостей, демонстрування цнотливості. Важливе
місце відводилося циклу обрядів після шлюбної ночі, що символізували
приєднання невістки до родини чоловіка: розтоплювання печі, посилання по
воду, скроплення водою господарства, приготування обіду, частування
свекрів.
Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв’язок між родинами молодих
і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. Через день-два молодий
кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до
батьків молодої на міни: батько молодої повинен віддати, що «мінив»
(обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин. З цього приводу
влаштовувалась гостина.
Останній післявесільний обряд — калачини (Гуцульщина), честь, дякування
(Львівщина), хлібини (Хмельниччина, Волинь) або розхідний борщ —
відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі й напої,
кликав весільних батьків та інших гостей, щоб запити своє ґаздівство.
Цей останній акорд весілля відбувався зі співами і танцями.
Похоронна і поминальна обрядовість. Віруючі люди похилого віку
здебільшого спокійно, з усвідомленням необхідності ставилися до факту
смерті. Вони були переконані, що існування на цій землі припиняє лише їх
тіло, а душа відходить у небеса. Тому великого значення надавалося її
стану: намагалися не грішити, частіше сповідатися і приймати Святе
Причастя. Відчуваючи близьку кончину, просили до себе священика для
відпущення гріхів і очищення душі. Кожен українець-християнин бажав
зустріти цей момент у повному розумі, молив Бога, щоби смерть не була
раптовою — внаслідок нещасного випадку.
У традиційній поховальній обрядовості українців християнські звичаї
тісно переплелися з пережитками давніх похоронних ритуалів, що сягають
своїм корінням у дохристиянські часи. Вони були ще досить міцними
наприкінці XIX — на початку XX ст. Наприклад, на похороні самогубців або
тих, кого вважали відьмами чи упирями, дотримувалися охоронної символіки
і магічних дій: вбивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом,
посипали очі або могилу маком, завалювали її камінням чи сміттям. Це
повинно було створити штучні перепони для виходу цих мерців та їх «духу»
з могили.
У похоронних звичаях українців обряди, які стосуються покійника,
переплелися з обрядами, що спрямовані на охорону живих. З одного боку —
турбота про тіло і душу померлого, бажання віддати йому належну шану, з
іншого — намагання охоронити від покійника членів сім’ї, навіть жителів
села, а також домашніх тварин, посіви тощо. У різних етнографічних
районах України виконувались похоронні та поминальні обряди. На
Гуцульщині, наприклад, на знак того, що в хаті хтось помер, на вікні
знадвору вішали білу перемітку, а перед хатою розкладали велике вогнище.
Хтось із родичів трубив на трембіті ритуальну сумну мелодію. На
Лемківщині до сьогоднішнього дня у вікні хати, де є покійник, ставлять
свічку.
Коли людина помирала, то обмити і одягнути її кликали старших людей. В
Україні покійників вбирали в новий, а іноді й святковий одяг. На
Бойківщині дуже часто жінки зберігали на смерть своє весільне вбрання.
На Поліссі мужчин одягали в білі полотняні штани, білу сорочку, на
голову обов’язково вбирали шапку, ноги обмотували білими шматками
тканини. На Гуцульщині покійника вбирали в новий одяг: чоловіків
оперізували вовняним поясом, жінку завивали у перемітку, укривали білим
полотном, знімали з неї усі прикраси. Мерцеві-чоловікові клали біля
голови шапку, парубкові — крисаню, а дівчині — вінок з барвінку.
Похорони неодружених дівчат і хлопців мали деякі елементи з весільної
обрядовості. Померлу дівчину на Бойківщині називали «княгинею», а хлопця
— «князем», їх вбирали у весільний одяг, на руку одягали перстень з
воску, до правої руки прив’язували весільний рушник. Дівчині розплітали
і розпускали косу, хлопцеві до пояса прив’язували червону хустку.
Померлій «княгині» серед живих парубків обирали «князя», а «князю» —
«княгиню». Під час похорону вони виконували роль наречених покійників, а
після — вдівців. Згідно зі звичаєм, покійник одну ніч повинен був
залишатися вдома. Коло небіжчика горіли свічки, в головах біля домовини
на столі лежав хліб, стояли миска або горня зі свяченою водою, стелили
хустину, клали свячені пахучі трави. Двері в хаті покійного були
постійно відчинені. Коли приходили люди, то перш за все вони молились.
У різних етнографічних районах України при покійнику поводили себе
по-різному. На Бойківщині та Гуцульщині ще до середини XX ст. зберігався
звичай проводити забави при померлому: «грушку», «лопатки» та ін. Це
ніби повинно було нагадувати людям, що життя триває, розганяти тугу за
покійним. На Поліссі в хаті мерця поводили себе спокійно, не робили
нічого зайвого, що могло порушити тишу й спокій
Увечері до хати покійного просили священика відправити панахиду. На
Гуцульщині та в деяких інших етнографічних районах коло мерця цілу ніч
старші господарі по черзі читали «Псалтир». Біля покійника протягом ночі
мусив хтось бути, його не можна було залишати самого.
У день похорону присутні прощалися з покійником, ніби прощали всі його
провини. Коли виносили труну з дому, то, за давньою традицією українців,
її тричі опускали на поріг. Щоб покійник ніколи не повертався додому,
швидко закривали двері, кропили свяченою водою місце, де він лежав,
замітали хату або клали сокиру.
На Гуцульщині, перед тим як рушати на цвинтар, на подвір’ї усі ставали
на коліна перед домовиною, а родичі померлого прихиляли голови до її
повіка. Священик тричі виголошував «прощу», тобто від імені померлого
прощався з рідними й близькими. Після кожної «прощі» сім’я покійника
роздавала людям «поману» — пам’ятку про померлого (сердаки, сорочки,
хустини тощо).
В Україні до кінця XIX ст. існував давній звичай везти покійника на
цвинтар саньми, незалежно від пори року. Дещо пізніше труну несли на
плечах. На Гуцульщині такий похід час від часу зупинявся і трембіта на
довколишні гори сповіщала про цю сумну подію. І в хаті, поки лежав
покійник, і під час його проводів на кладовище по ньому «голосили»,
«йойкали» (Бойківщина).
На кладовищі після панахиди і виголошення священиком «Вічная пам’ять»
родичі кидали землю в могилу, подекуди — й гроші. На Гуцульщині на
могилі дівчини закопували весільне деревце.
Після поховання влаштовували поминки, ритуальний обід— «комашню»,
«обід», «горячину» (Бойківщипа), «холодний обід», «мерлини», «жалібний
стіл» (Полісся). Гуцули робили обід ще тоді, коли покійник знаходився у
хаті: ставили на стіл пироги, бринзу, вуджену солонину, м’ясо, калачі.
На Бойківщині в першу ніч після похорону годилося не спати, тому
влаштовували ігри ще гучніші, ніж при мерцеві.
Поминали покійника через дев’ять днів («дев’ятини»), сорок
(«сороковини») і через рік («роковини»). Щорічно через тиждень по
Великодню, на Провідну неділю, а в деяких регіонах — і на Зелені свята,
люди цілими сім’ями йшли помолитися на могили близьких і родичів.
Упорядковували могили напередодні. В окремих районах України в цей день
на могилах справляли «тризну»: приносили і споживали їжу. За померлим
носили жалобу, яка проявлялася в тому, що від дня смерті до похорону
чоловіки не голилися (Бойківщина). Дівчата на знак смутку розпускали
волосся, чоловіки ходили без головних уборів під час жалоби навіть у
мороз і негоду, жінки не носили прикрас. Протягом року в хаті не можна
було колядувати, щедрувати і взагалі співати.
Сьогодні в Україні відбувається відродження народних християнських
обрядів і звичаїв, що пов’язані з народженням і смертю людини,
створенням нею сім’ї, вихованням дітей тощо. Важливо, щоб у кожному
етнографічному районі, в кожному місті та селі дотримувалися і
передавали наступним поколінням свої традиції, які всі разом творять
самобутній родинний лад українців. Саме завдяки міцній християнській
сім’ї український народ через віки лихоліть зумів зберегти свою
національну свідомість, психологію і культуру. її традиційні
демократичні засади повинні бути основою побудови незалежної
демократичної держави. Пам’ятаймо слова митрополита Андрея Шептицького:
«…слаба та й нещасна така суспільність, що складена з нещасливих
родин».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
