Типи сільських поселень
Сільські поселення належать до важливих елементів традиційної
матеріальної культури українського народу. їх можна розглядати у різних
аспектах. Найдоцільнішим є комплексний підхід, при якому основна увага
звертається на типи поселень та їх форми. В Україні історично склалися
три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село,
присілок, хутір.
Село — давній і найпоширеніший тип поселення. Декілька окремих осель або
груп дворів (приблизно 5—10 господарств), розростаючись, поступово
утворювали село. XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних
до багатодвірних поселень. Процес цей відбувався повільно, і малодвірні
поселення побутували ще тривалий час. Зокрема, в XVI ст. у гірських
бойківських селах Корчин та Підгородці налічувалося лише по 5 дворів, у
Розлучі — 7, Довгому — 10. У XVII ст. такі ж малодвірні поселення
траплялися на Закарпатті: у селах Річка — 4 двори, у Воловому — 6,
Студеному Потоці — 10 та ін. Аналогічна картина спостерігалася подекуди
навіть у другій половині XVIII ст. За станом на 1781 р. ряд сіл
Київського повіту були небагатодвірними (у Боярці — 15 дворів,
Крюківщині — 10, Гатному — 28, Борщагівці Петропавлівській — 18 тощо).
Село об’єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася
певна територія, податки, обов’язки і т. ін. Унаслідок цього зазначений
тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною
одиницею.
У XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система
складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд,
виробничо-побутових та культурно-освітніх об’єктів і установ.
Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення —
селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об’єкти
інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням.
Виняток становить Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій
території села.
Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення
громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і
разом з нею становили центр. У деяких етнографічних районах України
(Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина) композиційне виділення центру у
вигляді площі відсутнє, що спричинено особливостями географічного
середовища.
Культова споруда — церква — знаходилася переважно в центрі села у
найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї
розташовувалися кладовище та резиденція священика.
До виробничо-побутових об’єктів, характерних для українського села XIX —
початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, подекуди
громадський шпихлір (комора).
Культурно-освітні об’єкти становили початкові школи
(перковно-парафіяльні та державні), а також громадські організації.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. на західних землях України набули
значного поширення хати-читальні. їхнім організатором було товариство
«Просвіта». Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і
була своєрідним клубом, осередком народного дозвілля.
Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був
присілок, або виселок, урочище. Він відомий з XV ст. Присілки виникали
переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами
їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях
якого утворювалися.
?????&???????$?Існували й інші способи утворення присілків. Зокрема в
Карпатах поселення цього типу часто зароджувалися із тимчасових сезонних
житлово-господарських об’єктів («зимівок», «зимарок»), які знаходилися в
горах на значній відстані від сельбища. Іноді присілки поставали поблизу
дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного
села. Нерідко вони носили назву підприємства («Гута», «Майдан» та ін.).
Населення цих поселень частково було зайняте у промисловому виробництві.
Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII — на
початку XX ст. Динаміку зростання чисельності цих поселень можна
простежити на прикладі галицької частини Українських Карпат. Так,
наприкінці XVIII ст. тут налічувалося 13 присілків, у 1855 р. — 21, 1886
р. — 30, а в 1914 р. — 46 присілків.
До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір.
Здебільшого це малодвірне, переважно однодвірне, поселення. Певна
частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових
земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких
хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у
Золотоноській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед
них були як однодвірні, так і малодвірні: на хуторі козака Копила — 1
господарство, хорунжого Верещаки — 1, сотника Лукашевича — 1, козаків
Ювженка і Пилипенка — 5, Козаків Побиванців — 5, хорунжого Жили — 11
тощо.
Хутори, які походять з початку XX ст., пов’язані зі столипінською
аграрною реформою 1906 р. Остання спричинила руйнування сільських общин
і утворення хуторів. У 1906— 1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5
тис. господарств.
У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під
впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності
торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового
виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на
містечка (Великий Березний на Закарпатті, Борислав у Галичині та ін.),
хоча подекуди мав місце й зворотний процес: окремі містечка внаслідок
ряду причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і
торгівлі тощо) деградували в села (Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані у
Галичині).
Проведена у 30—40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила
істотні зміни у структурі українського села: з’явилися колгоспи, МТС,
розпочалася руйнація храмів тощо. Поступово ліквідовувалися хутори та
присілки, мешканців яких проти їх волі зганяли до сіл. Окремі великі
присілки перетворювалися на села. Політика так званих «неперспективних
сіл» призвела до спустошення та занепаду українських сільських поселень,
які у недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю,
охайністю та заможністю. «Неперспективне» селянство, залишившись без
землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки з боку держави
(будівництва доріг, об’єктів інфраструктури, створення робочих місць і
т. ін.), почало залишати прадідівські оселі і вирушало у пошуках кращої
долі до міста.
На сучасному етапі перед незалежною Українською державою стоїть нелегке
завдання відродження села.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
