.

Український народний стрій XIV— XVIII ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
353 4980
Скачать документ

Український народний стрій XIV— XVIII ст.

У XIV—XVI ст. асортимент убрання розширюється. Суспільство все більше
розшаровується на стани. З’являються нові форми одягу, котрі вирізняють
той чи інший стан. У цей період дуже активно розвиваються ремесла. В
усіх містах і містечках України проживали ремісники, які виготовляли ту
чи іншу складову частину вбрання. Крім цього, у XVI—XVII ст. багато
матеріалів і компонентів одягу ввозилося в Україну з інших держав. Крам
зі сходу привозили купецькі каравани. З Києва такий караванний шлях ішов
Дніпром до Кафи. Зі Львова каравани споряджалися аж до Константинополя.
В Україну ввозилася велика кількість шовкових тканин, коштовних поясів,
взуття. В архівних документах згадуються такі тканини як оксамит,
адамашка, сукно люнське (ліонське), голландське, англійське, французьке,
моравське. Звичайно, всі ці коштовні матеріали були здебільшого у побуті
заможних верств суспільства.

Вбрання української шляхти і заможних городян. Архівні дані свідчать, що
шляхта і заможні городяни одягалися дуже розкішно. Їхнє вбрання було
пошите з дорогих тканин і тонкого сукна, привезеного з Англії,
Нідерландів, Франції, Чехії, інших країн Європи та Арабського Сходу.
Головні убори відзначалися різноманітністю форм і матеріалів: круглі
оксамитові шапки, смушеві шлики, сукняні ковпаки, підбиті лисячим,
соболиним, куничим хутром. Інші складові частини костюма українських
шляхтичів і заможних городян виготовлялися також з дорогих привозних
тканин. Їх одяг формувався під впливом іноземної моди того часу, проте
багато елементів в одязі залишалося традиційними. Знатні чоловіки носили
дві сорочки — нижню і верхню. Верхня сорочка з шовку або тонкого
кельнського полотна дуже часто прикрашалася вишивкою. Низ сорочи
заправляли в штани із тонкого привозного сукна.

Верхнім одягом заможних міщан і шляхти був оздоблений шовковими шнурами.
В одному з реєстрів викраденого майна згадується сукман із муравського
сукна з нашитими на ньому червоними і чорними шнурами. Гардероб заможних
включав однобортні та двобортні жупани. Серед українського міщанства
побутувала також сукняна плащоподібна ферезія, прикрашена на грудях
петлицями, а також плащоподібне сукняне вбрання з каптуром («ярмак»,
«опанча»). Подекуди таке вбрання називали «гунею», а одяг з відлогою
(каптуром) — «кереєю». Зимою шляхтичі носили делію, пошиту з оксамиту
або дорогого тонкого, найчастіше зеленого, сукна, підбиту дорогим хутром
(ведмедя, вовка, куниці, соболя, горностая), з великим хутряним коміром,
прикрашену золотими або срібними шнурами. Плащоподібний безрукавий одяг
застібали коштовною оздобою («аграфою», «клямрою») на правому плечі.

Поширеним зимовим одягом були хутряні кожухи і шуби. Хутро покривали
дорогими тканинами. Застібали верхній одяг ґудзиками з коштовних
металів. Як правило одяг людей вищих станів включав спідній жупан.
Поверх жупана одягали ферезію, керею чи будь-яке інше вбрання. Всюди в
Україні поверх жупана носили каптан — «кунтуш». З іконографічного
матеріалу відомі кунтуші не лише з розрізом навпроти ліктів, а й з
розрізом рукавів, що починаються від пройми, а також з рукавами,
розрізаними по всій довжині. Кунтуш міщанина, або каптан, був без
характерних поздовжніх розрізів на рукавах. Кунтуші прикрашали золотою
тасьмою. Носили їх розстібнутими, показуючи нижній жупан, або
застібнутими, підперезаними широким поясом.

Верхній одяг міщани підперізували золототканими литими або срібними
вузькими, зіставленими з окремих ланок, поясами, іноді оздобленими
коштовним камінням.

Найбільш поширеним взуттям були високі чоботи з кольорового сап’яну і
низькі — «боти». Іноді чоботи носили зі шпорами.

Отже, одяг людей вищих станів був яскравим, розкішним, декорованим
вишивкою, золотим позументом, шовковими шнурами.

Вбрання козаків. Багатством форм, вишуканістю, барвистістю відзначався
одяг українського козацтва. За своїм соціальним станом українське
козацтво XVI—XVIII ст. не було однорідним. Тому й одяг був різноманітним
і свідчив про станову належність козака. Одяг рядового козацтва —
скромний, нагадує селянський. У запорожців похідний одяг був бідним, але
вдалі військові походи на турок, татар давали змогу козакам одягатись у
дорогі трофейні речі — шуби, жупани, саєтові (тонке англійське сукно)
шаровари, шовкові сорочки, шапки-шлики, чоботи, чекмені. Тому домашній
парадний одяг у козаків був розкішним. Крім названих видів одягу, козаки
носили сукняні широкі киреї й короткі юпки, схожі на турецькі куртки,
короткі шкірянки.

Одяг запорізького козацтва включав білу сорочку, шаровари, часто
оздоблені широким золотим позументом уздовж бокових швів, пояс,
черкеску, сукняний напівкунтуш, каптан, жупан, виготовлений з грубого
сукна, хутряну шапку з чорних лисиць, шапку із шликом, який закінчувався
золотою китицею, чоботи.

Характерними були зачіски козаків. У XVI—XVIII ст. побутували зачіски з
підголюванням волосся; залишали і відрощували пасмо волосся — чуб (від
перського «чоб» — китиця, пасмо). Про цю зачіску згадує ще візантійський
історик X ст. Лев Диякон. Вона зображена на українських народних
картинах («Козак Мамай»). Бороди козаки голили, але носили вуса. Серед
козацької старшини, дворянства переважала зачіска із залишеним кружком
волосся на маківці.

Головні убори козаків відрізняються великою різноманітністю. Для
запорізьких козаків найхарактернішою була шапка з високою смушевою
околицею і сукняним червоним або зеленим верхом, оздобленим навхрест
золотим позументом. Шлик завершувався золотою китичкою. Побутували й
інші шапки. У виборних козаків — з невисокою хутряною околицею і низьким
(як берет) верхом, оздобленим золотим позументом. У реєстрових козаків
шапка мала конусоподібну форму з хутряним низьким околком. Серед козаків
були поширені шапки різної висоти, циліндричні з плоским і опуклим
наголовком. Найчастіше ці шапки були трофейними. У козацької старшини

побутували шапки з розрізом на околиці. Гетьмани носили невисоку і
облягаючу голову шапку-султанку, облямовану дорогим хутром, на якій над
чолом прикріплювали спеціальною оздобою (аграфою) дві пір’їни.

Сорочки одягали білі, полотняні, домашнього виготовлення, або шовкові.

Поясним одягом служили шаровари: саєтові, тобто сукняні, нанкові
(щільноткана крамна або домашнього виготовлення тканина) червоні, сині,
зелені, а також шкіряні, з кишенями, облямованими золотим позументом.
Шаровари XVIII ст. були дуже широкі й здалеку нагадували спідницю. У
поясі вони стягувалися на шовковий або вовняний очкур із золотими
китицями на кінцях. Холошні шароварів прив’язували до литки срібними
підв’язками чи шовковими шнурками із золотими або срібними китицями на
кінцях. Китиці виглядали з-під холошень, опущених на халяви чобіт.

Верхнім одягом у козаків були чемерки, жупани, каптани (кунтуші), шуби.
Чемерки, жупани виготовляли з дорогого червоного, вишневого, синього
сукна або із шовковистої штофної візерункової тканини. Цей одяг мав
спинку з двома клинами-вусами, невисокий комір-стійку. Внизу рукавів
прикріплювалися гачками неширокі відлоги з іншого сукна, контрастного за
кольором або темного оксамиту («кавраші», «заковраші»). Жупан був рясним
у подолі. Зверху чемерки козак одягав каптан, який був іншого кольору,
ніж чемерка (якщо чемерка червона, то каптан голубий, зелений, синій).
Каптан робили довгим, рукави — широкими, з розрізом («роздьором») на
ліктях. У ці розрізи просували руки. Каптан декорували золотим
позументом. На нього часто одягали бурку (кирею) довгий одяг, зроблений
зі шкіри або сукна без рукавів. Стан підперізували поясом. Пояси носили
ткані візерункові (шальові) однотонні, виткані з турецького або
перського шовку-сирцю. Кінці бурякових, малинових, зелених, синіх поясів
перетикали золотою або срібною ниткою. Запорожці носили також короткі
шкіряні пояси, що охоплювали стан один раз, їх оздоблювали різними
металевими накладками. Ззаду до них чіпляли китиці,а спереду — гачки,
пряжки, ремені для кинджалів, шабель, люльок.

Взуттям служили сап’янові чоботи (жовті, зелені, червоні) с золотими,
срібними або мідними підківками. Халяви чобіт були прикриті шароварами.
З-під них виглядали тільки передки чобіт з вузькими і загнутими догори
носками.

Одяг козацької старшини і святковий одяг козаків відрізняється передусім
оздобами. Так, жупани старшини прикрашалися срібними або золотими
ґудзиками, золотим позументом козацькі полковники й гетьмани носили одяг
з тканин, характерних для одягу європейської знаті. Кунтуші декорували
золотим привозним мереживом. Поверх жупана козацька старшина накидала на
плечі підбиту хутром зелену шубу («делію»). Жупан та кунтуш, оздоблювали
золотою тасьмою. Нагрудну частину делії прикрашали золотими петлицями.
Комір скріплювали коштовною оздобою.

Гетьман носив поверх жупана і кунтуша червону, підбиту дорогим хутром
бурку з великим хутряним коміром, скріпленим аграфою. Поли бурки також
обшивали золотою тасьмою.

Отже, святковий одяг заможних козаків відрізняється барвистістю і
насиченістю кольорів. У ньому переважають червоні, сині, зелені кольори.

Одяг заможних городянок і шляхтянок вирізняється дорогими різноманітними
тканинами. Для його виготовлення використовували алтабас, брокат, камку,
китайку, фаландиш, адамашок. Заможні городянки, як і селянки, носили
сорочку, плахту, вузьку запаску, фартух. У строї городянок було й таке
вбрання, що доступне тільки заможним жінкам. В холодні дні міщанки і
шляхтянки носили шапку-кораблик з одним виступом над чолом, а другим —
на потилиці. Цю шапку виготовляли з червоним, синім або зеленим верхом.
Заможні облямовували кораблик дорогим соболиним хутром. Такі головні
убори зображені на живописних полотнах XVIII ст. Крім кораблика,
шляхтянки носили дорогу червону шапку, оздоблену золотим позументом і
перлами, її форма нагадує сучасний берет з околком.

Сорочка шляхтянок була з тонкого полотна і мала великий овальний виріз
на грудях.

Нагрудним одягом служила голуба, зелена, червона, синя корсетка,
оздоблена золотим позументом.

Поясне вбрання — спідниці — шили з дорогих тканин: шовку, оксамиту,
тафти. Дівчата-шляхтянки спереду до спідниці чіпляли візерунковий
фартух. Отже, у XVII—XVIII ст. традиції українського народного костюма
зберігаються навіть в одязі шляхтянок.

Верхній одяг шляхтянок і заможних городянок був дуже різноманітний.
Найбільш поширеним і улюбленим його компонентом вважалася сукня. Це
довгий з рукавами одяг з відкладним коміром або з великим вирізом для
шиї. Сукні вишивалися шовком або оздоблювалися кольоровим шнуром,
тасьмою.

Байбарак — це сукня з розхилом піл від горловини донизу. Його
виготовляли з тонкої вовняної тканини і обшивали тасьмою або
дорогоцінним, найчастіше бобровим хутром.

Каптан (кавтан) — одяг з фалдами, який повторює крій свити з прохідкою.
Найчастіше виготовляли з синього, зеленого або малинового сукна з
шалеподібним коміром і манжетами на рукавах. Підкладку робили з білого
або червоного шовку. Поли каптана, комір, вилоги на рукавах облямовували
парчею.

У холодну пору шляхтянки і заможні городянки одягали поверх каптана
футерко. Це зелена шуба з довгими рукавами, підбита дорогим хутром
лисиці, куниці, білки. Її носили накинутою на спину, не одягаючи руки в
рукави. Комір зав’язували двома пришитими кольоровими стрічками. Цей
одяг побутував до середини XIX ст.

Кунтуш був не тільки чоловічим, а й жіночим вбранням. Чоловічий кунтуш
мав розрізи у ліктьовій частині рукава. Чоловіки носили його поверх
жупана. Жінки пришивали до кунтуша додаткові вузькі рукави з іншого
матеріалу. Отже, жіночий кунтуш мав дві пари рукавів. Одяг з
неправдивими рукавами побутував також і в Західній Європі, особливо в
період пізньої готики. Кунтуш шили з фіолетового, бурячкового, зеленого
оксамиту або алтабасу — дорогої золототканої, срібно-тканої зеленої,
синьої тканини. Комір кунтуша, як і каптана, — шалеподібний, викладений
дорогим хутром. Підкладка кунтуша також хутряна. На талії його застібали
і прикрашали оздобою, виконаною із золотого позументу.

Жупан — святкове вбрання, подібне за кроєм до свити. Шили з тонкого
сукна блакитного або темно-коричневого кольору, з двома вусами, що
оздоблювалися золотими шнурками або позументом. Іноді цими оздобами
обшивали всі шви на жупані. Комір жіночого жупана був відкладний і
обшивався чорним або темно-вишневим оксамитом (побутували й коміри з
бобрового хутра). Відвороти на грудях обшивалися парчею або оксамитом.

Капота за своїм кроєм і виглядом подібна до жіночого жупана.
Вирізняється дуже довгим, широким, заокругленим коміром з сивого смуха.
Смухом обшивали також поли і весь низ довкола. Цей одяг був
розповсюджений у західних регіонах України.

Основним взуттям жінок були колись чоботи із сап’яну сап’янці. У свято
вбирали червоні, жовті, зелені сап’янці. Були поширені також
«чорнобривці» — чоботи, комбіновані з чорної та жовтої шкір. Чоботи
прикрашали швами, головками цвяхів, складками («рісуванням»). Крім
чобіт, були в ужитку черевики, які шили з кольорової шкіри або з міцної
дорогоцінної парчі та обшивали золотими нитками.

Улюбленою і дуже поширеною серед дівчат та жінок прикрасою вважалося
намисто. У козацькі часи часто одягали «добре намисто» — коралі, перли
різної величини. Поширеним було і гранатове намисто, а на Гуцульщині —
намисто з венеціанського скла, інкрустованого золотом. У намисто
впліталися хрестик і дукач — золоті або срібні монети, що звалися
«дукатами». Особливо популярним у XVII ст. серед шляхтянок і заможних
міщанок було перлове намисто, коштовні ланцюги, сережки, перстені,
браслети, кольорові стрічки.

Вбрання селян. Одяг селян не залежав від примхів моди так, як одяг
шляхти і замолених городян. Селянське вбрання наслідувало попередні
давньоруські форми. Його, як і раніше, виготовляли в умовах натурального
господарства. З полотна шили чоловічі й жіночі сорочки, спідниці,
фартухи, чоловічі штани. Широко застосовували вовняні тканини як
домашнього виробу, так і привозні. Із сукна виготовляли верхній одяг:
свити, опанчі, киреї, сердаки, чугані, чугаї, чумарки. Тонка
орнаментована вовняна тканина була чудовим матеріалом для поясного
жіночого одягу: запасок, обгорток, плахт, спідниць. Багато компонентів
одягу шили із крамного шовку, парчі, оксамиту, алтабасу, польського й
англійського сукна, оксамиту. Вони потрапляли в село торговими шляхами,
а також їх як трофеї привозили з походів додому козаки. Дуже поширеними
були жіночі очіпки із парчі.

Чоловіче вбрання. Селянський чоловічий одяг XVI—XVIII ст. був
надзвичайно різноманітним за кроєм, формою, декоруванням.

Зачіска. В Україні чоловіки знали чотири способи підстригання волосся:
«у кружок» і «під макитру», які були найбільш поширеними у XVI ст. серед
селянства (крім Карпат), зачіска з довгим волоссям, яке спадало на плечі
й спину (західні області України), і зачіска «до закаблука» з
підголюванням потилиці. Вони завжди органічно поєднувалися з головним
убором та з усіма іншими складовими частинами строю.

Головні убори. Найпоширенішими головними уборами були смушева шапка і
капелюх. Шапки були різноманітні за формою і назвами. Повстяні й сукняні
високі головні убори називали «ковпаками». Найпоширенішою була висока
конічної форми смушева шапка. На території правобережної України селяни
носили ще й різні за висотою шапки циліндричної форми. Шапки з
квадратним верхом були запозичені, їх виготовляли із сукна або овечого
хутра.

Натільний одяг. Чоловічий селянський стрій включав білу полотняну
сорочку трьох типів: тунікоподібну, з поликами на кокетці. Найдавніший
тип сорочки — тунікоподібний. У боки такої сорочки вставляли прямі або
розширені донизу клини. Від їх форми залежала ширина і силует сорочки:
пряма або розширена донизу (північні райони України, Поділля,
Закарпаття, Буковина). Тунікоподібна сорочка не мала морщення біля
горловини.

рочки з вирізом з боку грудей. У Карпатах побутували сорочки з розрізом
на спині. У святкових сорочках розріз оформляли вишивкою або тканням.
Комір защіпали на запонку («шпоньку») або ґудзик. Найчастіше комір
з’єднували червоною стрічкою або червоним шнуром, який закінчувався
китичками. Усі ці яскраві доповнення надавали строям певних характерних
рис із різними нюансами художньо-емоційної виразності.

Довжина сорочок була різною. На Поліссі, Західному Поділлі, в Карпатах
сорочку носили навипуск, поверх штанів, інколи її довжина сягала нижче
колін. На Поліссі низ сорочки декорували червоним тканням або вишивкою.
Своєрідну особливість мали короткі сорочки, які носили на Закарпатті.

Від основних видів сорочок походять їх різновиди, утворені кроєм, — так
звана «стрілкова сорочка» і «чумачка». Перша дістала назву від стрілки
(пагона), яку нашивали у плечовому шві. Сорочка-чумачка ширша, ніж
звичайно, бо з боків має вставлені клини. Найбільш поширена чумачка на
Півдні України. На Дніпропетровщині існує ще й різновид чумачки
(«лоцманська сорочка»), у якої широким є не тільки стан, а й рукави.

Поясний одяг — штани були двох типів: з широкими штанинами і вузькими.
Неширокі штани, які кроїлися з двох прямих перегнутих полотнищ,
з’єднаних прямокутною вставкою, у XVIII ст. носили на Поліссі і в
західних областях України. В Карпатському регіоні горяни надавали
перевагу вузьким вовняним штанам, оздобленим шнурами і вишивкою на
бокових швах. У Західному Поділлі штани від коліна до низу, по
горизонталі, декорували складочками («рісуванням»). У центральних
областях України носили полотняні та вовняні штани з широкими штанинами,
заправленими у халяви чобіт.

Пояс. У талії штани стягувалися мотузком («очкуром»). Крім того, носили
різні за шириною шкіряні пояси. У XVI— XVIII ст. в Україні побутували
старовинні чумацькі череси — довгий шкіряний пояс з пряжкою на одному
кінці та ремінцем на другому. Черес був своєрідним сховком, кишенею, де
чумаки зберігали гроші, а також обладунком. До череса підвішували кисет
з тютюном, за нього закладали люльку. Широкі шкіряні пояси побутували в
Опіллі. В Карпатах, зокрема у гуцулів, вони були дуже високими. Інколи
черес застібався на п’ять пряжок і мав висоту 25—ЗО см. Гуцульські
череси оздоблені металевою фурнітурою, емалями. Широкі шкіряні пояси
(«югаси») були розповсюджені у лемків. Крім шкіряних, побутували
вовняні, ткані або брані пояси, які виступали кольоровим акцентом на тлі
вбрання. На Поліссі іноді сорочку підперізували скрученим вовняним
шнуром, обидва кінці якого завершувалися китичкою.

Нагрудний одяг. В Україні був широко розповсюджений нагрудний одяг,
зокрема сукняний, хутряний, із будь-якої простої тканини на ваті.
Спочатку безрукавки виготовляли нерозпашними, з розрізом для голови.
Потім у буковинських і бойківських безрукавках збоку робили розріз і
зав’язували шнурком під правою рукою. Справжніми мистецькими витворами,
синтезом багатьох технологій і технік вважаються хутряні безрукавки
карпатських горців: гуцулів, бойків, лемків. Потрібно виявити неабияке
уміння і вправність для того, щоб виправити якісно шкіру, раціонально її
розкроїти, а тоді ще й оздобити капелями, ґудзиками, металевими
пластинками аплікацією зі шкіри, косичками, хутром, вовняними
кольоровими кульками, шнурами.

Верхній одяг чоловіків, переважно сукняний, складався з традиційних
компонентів: свита, сердак, опанча, кирея, бурка У центральних і
південних областях України верхнім одягом служила свита. Похідними від
неї були кирея, кобеняк, опанча. Свита була трьох типів, залежно від
крою спинки: прямий без складок на спині; з прохідкою (не займана
складками площина); спинка рясована, без прохідки (чумерка, чемерка,
чекмень, черкеска). До свити в деяких випадках пришивали каптур. Тоді
цей одяг перетворювався на кирею, кобеняк, опанчу, бурку.

Гуцульський сердак, бойківський сірак, поліська латуха зберегли давній
тунікоподібний крій. До перегнутого полотнища з розрізом для голови
вставляли з боків клини. Гуцульський сердак виготовляли з чорного,
коричневого, білого, червоного сукна. Він був коротший за сірак і
латуху, мав невеликий комір-стійку, прямі рукави. Сердак, як і інші
компоненти гуцульського вбрання, дуже розкішно декорували: вишивкою,
вовняними шнурами, кольоровими китицями, які чіпляли біля коміра.
Частіше сердак носили наопаш. Бойківський сірак і поліську свиту-латуху
шили довшими. Декорували, у порівнянні з сердаком, скромніше вовняними
шнурами, інколи делікатною вишивкою, кольоровою тканиною на лацканах і
манжетах. Своєрідний верхній одяг лемків — чуга («чуганя») ззаду мав
прямокутний довгий комір, що закривав усю спину. Комір викінчувався
тороками («свічками»). Вбрання мало довгі зшиті внизу рукави, які також
закінчувалися тороками. Чуганю носили накинутою на плечі. Зашиті внизу
рукави служили кишенями. Подібною за кроєм, але зі звичайними рукавами,
була буковинська манта («мента»). У західних областях України побутував
верхній одяг з полотна («полотнянка»).

Верхній зимовий одяг — кожухи носили в Україні всюди. Різнилися вони
довжиною і оздобленням, а також формою крою коміра: від невисокої стійки
до великого, який закривав спину. Кожухи декорували хутром, вишивкою,
аплікацією. Відомі оздобленням богодухівські кожухи (Слобожанщина),
кожухи Наддніпрянщини, Опілля, Поділля.

Взуття. Універсальним взуттям, як і раніше, у селян були постоли,
личаки, черевики, чоботи.

Отже, селянський чоловічий стрій XVI—XVIII ст. відрізнявся формою та
декором. Його прикрашали вишивкою, тканням, аплікацією. Переважав білий
колір з червоними акцентами та вкрапленням чорного і синього. І лише в
Карпатах одяг селян відзначався барвистістю, яскравістю, з надміром
червоного кольору й кольорових додатків.

Жіноче вбрання. Усі складові частини жіночого вбрання, за винятком
прикрас, оздоблення одягу і головних уборів, були однаковими як у
дівчат, так і в жінок. У XVI— XVIII ст. поширювались і вдосконалювалися
ті компоненти, які побутували в Україні у попередні історичні періоди,
зокрема в Київській Русі.

Дівчата готували собі вбрання заздалегідь, перед весіллям. Кожна молода
дівчина мусила придбати для свого посагу певну кількість одягу. Число
сорочок, запасок, крайок, намиста було виміром достатку і працьовитості.
Звичайно дівчата мали в посагу десятки сорочок.

Вбрання дівчат приваблює і вражає різноманітністю і художньою
довершеністю усіх його складових частин. Від жіночого воно відрізняється
насиченішим колоритом. Біла сорочка, плахта, верхній одяг у святковому і
обрядовому строях гармонійно поєднуються в єдине ціле. Волосся заплітали
в одну або дві коси. Носили їх або опущеними на спину, або укладеними
вінкоподібно на голові. На Поділлі, Наддніпрянщині поширеною була
зачіска «у дрібушки»: дві передні коси підплітали коло скронь, а потім
усе волосся розподіляли на кілька пасем і заплітали в тоненькі
кіски-дрібушки. Святкові зачіски виконувалися складніше — «у колокілки»,
«у зв’язки».

Звичним щоденним головним убором дівчат, як і в попередні історичні
часи, була смуга тканини, або вишита стрічка. Її пов’язували так, щоб
волосся на тім’ї залишалося відкритим. До начільної пов’язки ззаду
прикріплювали стрічки, а над скронями застромляли квіти. У свята дівочий
стрій збагачувався вінком з квітів, ковили, пір’я. Найбільш поширеними
були вінки, сплетені з маку, чорнобривців, ромашки, барвінку, півоній,
жоржин, а зимою — із штучних квітів. Вінок одягали тільки повнолітні
дівчата. Вінок — це і знак цнотливості, тому збезчещена дівчина, за
народними етичними нормами, не мала права його одягати. Складними були
весільні вінки, а також весільні головні убори на твердих основах —
обручах, прикрашених не тільки квітами, а й пір’ям, стрічками,
намистинами мідними монетами, бляшками, дзеркальцями. У кожному
етнографічному регіоні вінок мав свої особливості.

Заможні дівчата носили такі ж головні убори, але з дорожчих матеріалів.
Начільна стрічка у їхніх вінках була із оксамиту, гаптована золотою
ниткою, прикрашена перлами і самоцвітами.

Головні убори, як крона міфічного «світового дерева», спрямовані вгору —
до неба, до сонця. То ж не дивно, що з ними були пов’язані космогонічні
уявлення наших предків. Це засвідчують як форми, так і назви цього
елемента вбрання, знаки сонця та місяця на них, а також зображення
птахів, які в системі народного світогляду належать до вищого небесного
світу.

Яскравий головний убір вдало поєднувався з іншими барвистими складовими
частинами, одягу дівчат і молодих жінок.

Вбрання жінок включало білу довгу полотняну сорочку, плахту (центральні
райони України, Слобожанщина, південні області України), спідницю з
різних матеріалів, запаску, обгортку (Карпати), горботку (Поділля). У
холодні дні як верхній одяг вбирали свиту або кожух. Майже повсюдно були
поширені безрукавки із різних тканин. На голову зав’язували хустку,
намітку, а на ноги взували чорні, зелені, червоні чоботи, черевики, а в
Карпатах — розкішно декоровані шкарпетки і постоли. Шию і груди
прикрашали намистом. На відміну від дівчат, заміжні жінки всіх
соціальних прошарків, за давньою традицією, закривали волосся. Жіночий
головний убір складався з багатьох деталей. Зокрема, під намітку одягали
кибалку, очіпок, хустку. Очіпок («чепець», «чіпок») — це шапочка, пошита
з тканини, яку жінки після весілля не знімали на людях з голови. Жіночі
очіпки виготовляли з полотна, шовку, парчі. В урядовому записі,
складеному в Стародубському магістраті 1719 р. по смерті Микити
Потаповича, разом з іншими компонентами вбрання згадується «чепец на
атласе, гаптований золотом, чепец на киндяку московский, чепец на черном
атласе, гаптований золотом, три чепца на полотне, вьшитые золотом».

Від форми і висоти очіпка і кибалки (кільце, на яке намотували волосся)
залежала форма всього головного убору, який включав убрус або намітку.
Убрус («обрус») — старовинний головний убір, відомий з найдавніших
часів. Його зображення знаходимо на багатьох книжкових мініатюрах XVII
ст., а також на малюнках лицевих житій святих XVI—XVII ст. Поверх
убруса, як і в добу Київської Русі, могли одягнути шапку.

Починаючи від XV—XVI ст., на мініатюрах все частіше зображаються жінки в
намітках на голові («перемітка», «перемєтка», «ручник», «серпанок»).
Намітка — це довгий прямокутний шматок полотна 45 х 75 см завширшки і
3—5 м завдовжки. Способи пов’язування наміток можемо побачити на іконах
XVI—XVIII ст. Аналіз портретного живопису XVII— XVIII ст. дає підстави
твердити, що намітка була поширеним головним убором серед усіх
українських жінок.

Дуже популярним головним убором була хустка. її пов’язували різними
способами: кінцями під підборіддям, кінцями назад, на тім’ї,
чалмоподібно.

Сорочка. Основою жіночого строю була полотняна довга сорочка:
тунікоподібна, з поликами і на кокетці. Жіночі сорочки не відрізнялися
за кроєм від чоловічих. Вони були іншими за довжиною і багатшими на
оздоби. Жіночі сорочки шили додільні, тобто довгі (до кісточок ніг) і з
підточкою. Підточка — це нижня частина сорочки з іншого, грубшого,
полотна. В українському Закарпатті у жінок побутувала коротка сорочка;
замість підточки тут носили білу полотняну спідницю. Сорочки були з
відлогами комірами (західні області України) і з обшивкою горловини.
Біля коміра або обшивки робили рясне морщення. Розріз-пазуха в сорочках
знаходився спереду. Рукави на уставці й манжетах прикрашали вишивкою або
тканням. Іноді декорували всю площину рукава — від плеча до манжета.
Крім рукава, в жіночих сорочках прикрашали комір, пазуху, долішню
частину одежі. Колорит, розміщення орнаменту залежали від традицій, які
склалися в тій чи іншій місцевості України.

Запаски існували двох видів. Вужчі, які мають у верхній частині
зав’язки, носять одразу дві: одну – спереду, другу ззаду. Інший тип
запаски – широка. Нею обгортаю стан ззаду, а кінці сходяться спереду.
Спереду одягають попередницю. Колір запаски буває червоний, синій,
червоно-білий. Гуцули і бойки мають запаски яскравіших кольорів ткалися
вони з вовни в суміші з шовковими нитками, а часом і металевими
(срібними і золотими) нитками.

Дерга («джерга») виготовлялася з грубого сукна. Це робочий одяг –
спеціально виткане полотнище, яким обгортали стан, утримувалося поясом
або крайкою.

Спідниця з’явилася на східних землях України в кінці козацького періоду,
у XVIII ст. На західних теренах вона була відома значно раніше. Спідниці
шили із різних тканин: полотна, оздобленого вибійкою, різних привозних
матеріалів, тканих із тонких або грубих вовняних ниток, — однотонні, у
поздовжні пасочки, в клітинку.

Нагрудний одяг. Жінки, як і чоловіки, носили теплі хутряні або сукняні
безрукавки. Важливим компонентом жіночого строю була корсетка
(«кірсетка», «керсетка»). Корсетки шили з тонкої вовняної тканини,
оксамиту, шовку. їх оздоблювали вишивкою, намистинами, аплікацією з
тканини, декоративними швами.

Верхній одяг. Жінки-селянки, як і чоловіки, носили свити із сукна. За
кроєм жіноча свита була такою ж, як і чоловіча, вирізнялася тільки
багатшим оздобленням. У всіх селянок побутували короткі куртки, капоти,
гуні, бурнуси.

Чемліт у жіночому строї з’явився пізніше. Його шили з тонкого фабричного
білого сукна, з коміром та манжетами, оздобленими чорним оксамитом, а
часом і вишитими барвистими вовняними нитками. Спинка чемліта має підріз
і зібрана від стану в складки.

Юпка — це верхній жіночий одяг з черкесину, китайки, байки. За кроєм
юпка нагадує корсетку, але з рукавами. Бувають юпки з кроєм у три,
п’ять, сім «вусів»-складок. Колись «вуса» вважали прикметою заможності:
чим багатша жінка або дівчина, тим більше «вусів» було в її одязі. За
козацьких часів юпка оздоблювалася золотим позументом. Байкові юпки шили
з зеленої, червоної, синьої тканини.

Прикраси. Найпоширенішою в Україні жіночою прикрасою було добре коралове
намисто. У багатьох регіонах носили намисто із дутого скла. Відзначалися
різноманітністю прикраси з металу. Заможні дівчата прикрашали себе
дукатами, лічманами, згардами, силянками. Лічман — металева (срібна)
кокарда з підвіскою. Згарда — намисто з литих мідних хрестиків,
нанизаних на ремінчик. Дуже багато виробів виготовляли в західних
областях України з дрібного бісеру.

Дробинка («ланка», «силянка», «лучка», «ґердан», «криза»)— прикраса,
виготовлена у вигляді стрічки, із срібних кольорових намистинок
(«пацьорок»). На обох кінцях виплетена стрічка має тороки, за допомогою
яких вона пов’язується на шиї.

Шелести — шийна прикраса, яка також поширена у гуцулів. Це металеві
дзвіночки або листочки, нанизані на ремінчик чи дротик.

У козацькі часи було популярним також намисто з бурштину. До прикрас
слід віднести і пряжки-чепраги.

Намисто носили в будні й свята. В будні вбирали один разок, а в свято —
скільки хто мав. Старші жінки одягали, як правило, один разок намиста.
За народними віруваннями, намисто лікувало зір, болі голови (добре
коралове намисто), зоб (бурштинове намисто), а також оберігало дівчину і
жінку від «нечистої сили».

Отже, одяг козацьких часів відзначається високими мистецькими якостями,
багатством тканин, золототканих складових частин і оздоб. Вбрання довге,
силует об’ємний, пишний. У вишивці рукавів застосовуються грона
виноградної лози, гілки калини, розкішні квіти.

У 1775 р. російська цариця Катерина II ліквідувала Запорізьку Січ і
спеціальними указами заборонила носити українцям одяг із привозних
золототканих тканин. На такий одяг мала право тільки козацька старшина,
яку прирівняли до російського дворянства. Золототкані очіпки, корсетки,
запаски, дівочі стрічки зберігалися у селян в скринях аж до початку XX
ст.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020