.

Функції сім’ї (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
465 5810
Скачать документ

Функції сім’ї

Функції сім’ї — це обов’язки і завдання кожного її члена стосовно один
до одного і суспільства в цілому. В сучасній українській етнографії
виділяють шість функцій, що забезпечували повноцінне існування сім’ї як
соціального інституту та соціально-психологічної групи: економічну,
виховну, етнічного відтворення, природного відтворення,
сексуально-емоційну і експресивно-рекреаційну.

Економічна функція української сім’ї забезпечувала матеріальні засади її
існування, організацію домашньої праці та споживання. В основі
організації виробничої діяльності української сім’ї лежав
статево-віковий розподіл праці. В різних типах сім’ї він виявлявся
більшою або меншою мірою. Для складних сімей, де була достатня кількість
осіб різної статі та віку, характерний дуже чіткий і здебільшого сталий
розподіл обов’язків. У простих сім’ях межі між жіночими і чоловічими
роботами не такі виразні; існує більша кількість спільно виконуваних
робіт.

Чоловічі й жіночі роботи можна поділити на сезонні та постійні, щоденні.
Ось що розповідали люди на Київщині про сезонні чоловічі роботи: «Весною
чоловіки орють і сіють, уліті — косять. Як спорають жито, то одразу
лущать скибовцем стерню. Це чи не найтяжчий час для селянина, бо вдень
виконує вищезгадані роботи, а вночі снопи возить. Після жита порають
біля вівса, потім — коло проса і гречки. Далі чоловіки молотять. Восени
картоплю копають і возять додому, а буряки — до заводу. Зимою чоловік
їздить «під хуру» — дошки везе, жида якого до вокзалу повезе чи що інше.
До млина їздить, січку ріже, жінці плаття з річки принесе або кіньми
везе на річку. Як добрий чоловік, то взимку має більше часу жінці
допомагати: свиням їсти виносить, воду внесе в хату, солому, картоплю з
погреба, порається коло худоби на дворі».

Постійними обов’язками чоловіка, наприклад, у західній частині Поділля,
були: виконувати всю роботу в полі; доглядати за кіньми; привезти дрова
з лісу; забезпечити будівельним матеріалом, камінням під забудову;
відбути шарварок (спільна робота з односельцями на ремонті дороги);
доглядати за садом, огорожею коло обійстя; ремонтувати і набувати
сільськогосподарський реманент; доглядати за бджолами; брати ліцензію на
вирощування тютюну та ходити коло нього; позичати гроші; сплачувати
податки; ходити на раду і взагалі репрезентувати сім’ю перед світською
та церковною владою.

Цей перелік чоловічих робіт характерний для землеробських районів
України. На Гуцульщині, де тваринництво традиційно було провідним у
господарстві, до обов’язків чоловіка, перш за все, належали роботи щодо
утримання худоби, заготівлі для неї корму. Влітку багато часу забирало
косіння, громадження, сушіння та складання сіна в стопи. Чоловік
заготовляв дрова і деревину для різних господарських потреб, сам
виготовляв простіші предмети побутового вжитку, займався полюванням,
пасічництвом, випасанням худоби на полонині.

Якщо чоловік більшість робіт виконував поза хатою, то жінка — навпаки.
Постійними хатніми обов’язками жінки були: дітей доглядати, варити,
пекти, обшивати сім’ю, вишивати, прясти, ткати, прати, хату прибирати,
доглядати худобу, птаство. Крім того, жінки виконували ще й сезонні
роботи. Наприклад, на Київщині: «Весною жінки садили городину в полі й
на городі. Як зійде картопля і вся городина, то жінки полять. Це
вважалося за важку роботу. Фактично жінка мала роботу на городі аж до
свята святого Петра (12 липня). Від посту й до жнив білили полотно. Від
Петра починалися жнива: чоловіки косили, а жінки снопи в’язали. Після
жнив жінки коноплі мочили. Літом до обов’язків жінки також належало
нарвати буряків і кропиви, щоб запарити свиням. По Спасі (19 серпня)
жінки городину збирали. Найперше цибулю вибирали і соняшники зрізували.
Тоді збирали квасолю, мак, картоплю копали. Потім копали моркву й
буряки. Найостанніше — зрізували капусту і шаткували її на зиму. Огірки
солили ще перед Спасівкою. Далі господині мають справу з коноплями.
Після цього сідають прясти на цілу зиму».

На Гуцульщині обов’язком жінки вважалося ще й миття овечої вовни. На
Лемківщині господині часом стригли овець. Жінки в українській селянській
сім’ї не виконували фізично важких робіт: не орали, не косили, не
молотили. Цього традиційного принципу легко було дотримуватися у
розширених і складних сім’ях, де вистачало чоловічих рук. Дещо інша
ситуація іноді складалася в простій сім’ї через брак робочої сили. В
таких випадках господарі до важких робіт об’єднувалися і допомагали один
одному.

В українських селянських сім’ях існували роботи, які виконувалися
спільно. Господар і господиня могли разом копати город і викопувати
картоплю. На Бойківщині до спільних робіт належало садження картоплі та
сушення сіна. Увечері, по закінченні своєї роботи, чоловік інколи
допомагав жінці напоїти скотину, м’яти льон, коноплі мочити. На
Полтавщині з приводу взаємодопомоги чоловіка і жінки в простій сім’ї
побутувала приказка: «Як з вірним другом, то не страшно й самотугом ».

Таким чином, чоловіки найбільше робочого часу витрачали на рільництво,
догляд за худобою і промисли, а найменше — на домашні роботи. Жінки,
навпаки, основний робочий час виконували хатню роботу, доглядали за
дітьми і худобою. Жінка працювала протягом дня більше часу, аніж
чоловік, але ця робота була фізично легшою.

В українській сім’ї XIX — початку XX ст. чоловік був господарем і
організатором виробництва, а жінка — лише його помічником. Усі прибутки
від господарства отримував голова сім’ї, вкладаючи їх знову у
господарство. Жінка окремо мала свій прибуток — за продаж яєць, курей,
масла, сала і полотна — і використовувала його на купівлю мила, стрічок,
гасу, хрестиків, солі, дитячих речей.

Активними помічниками дорослих були діти. П’ятирічних дітей починали
залучати до різної хатньої роботи. З шести років вони починали
скотарити. Сільський хлопець від восьми до чотирнадцяти років зранку вже
годував, поїв овець, коней, корів, чистив їх. Потім ішов до школи. Хто
не вчився — їхав за сіном, дровами. Наприкінці зими вивозив з батьком
гній на поле. Навесні допомагав орати, волочити, вибирав каміння з
ріллі, підчищав траву. З восьми років учили молотити ціпом, а з
дванадцяти — косити. 12—13-річні дівчата вставали удосвіта прясти,
ткати, ввечері шили за материним кроєм, вишивали. Молодші годували корів
та іншу худобу.

Виховна функція слугує для передачі дітям батьківського досвіду,
культурної спадщини і сприяє формуванню у них ціннісних орієнтацій в
житті. Виконання економічної функції значною мірою зумовлює реалізацію
трудового виховання дітей, бо в її основу покладено працю і особистий
приклад батьків. Власне факт народження дитини сприймався у сім’ї як
поява ще одного помічника. Саме цим пояснюються звичаї відрізання
пуповини у новонароджених хлопчиків на сокирі, щоб у майбутньому був
добрим господарем, у дівчаток — «на гребені» (який використовувався при
прядінні), щоб була доброю прялею.

До б—7 років дівчата і хлопці були під опікою матері та виконували
приблизно однакову роботу — пасли овець, свиней, гусей. У цей же час їх
починали залучати до різних занять: хлопці допомагали батькові коло
худоби, а дівчата — мамі коло печі, мити посуд, замітати хату. Трохи
старші діти вже виконували чітко розмежовані функції у домашньому
господарстві. Дитяча праця широко використовувалася в збиральництві, що
особливо характерне для Полісся і Карпат. Діти збирали гриби і ягоди в
такій кількості, що їх вистачало не тільки для потреб сім’ї, а й на
продаж.

Невід’ємним компонентом етнопедагогіки було розумове виховання. Народні
погляди на формування особистості української дитини дуже високо
оцінювали його, що знайшло своє відображення в приказках: «Без розуму ні
сокирою рубати, ні личака в’язати»; «Не краса красить, а розум»;
«Розумний всякому дає лад» та ін.

Саме розумові здібності людини відігравали велике значення при виборі
нареченого чи нареченої. Про це свідчать приказки: «Краще з розумним у
біді, ніж з дурним у добрі»; «Краще з розумним два рази загубити, як з
дурним раз знайти»; «З розумним розуму наберешся, а з дурним і останній
згубиш» та ін.

Для становлення повноцінної людини в сім’ї велика увага приділялася
здоров’ю і фізичному вихованню. У догляді за дітьми українські жінки
користувалися переважно засобами народної медицини і гігієни. Великого
значення в народі надавали загартуванню дітей змалку. Гуцули казали, що
«як дитину хоронять перед студінню, то з того нічого не буде». У сім’ї
дітям прищеплювали елементарні гігієнічні навички: тримати в чистоті
тіло і одяг, постіль і житло. Фізичному розвитку дітей сприяли рухливі
ігри.

В українській сім’ї дбали не тільки про виховання дитини добрим
господарем чи господинею, розумної і фізично здорової, але й про її
морально-етичні засади, які здебільшого опиралися на християнський
світогляд. Сім’я в Україні в XIX — на початку XX ст. становила справжню
малу, домашню, родинну церкву. Батьки євангелізували, навчали дітей,
залучали їх до християнського життя, відповідали за них перед Богом,
Церквою і Батьківщиною, оберігали від диявола і лихих людей.

В українських сім’ях дітей передусім учили любові. Митрополит Андрей
Шептицький звертався до батьків: «Пам’ятайте й те, що Ваша хата є першою
і найважливішою школою, в якій діти Ваші мають навчитися любити Бога і
людей».

F

?????&???????ue?Проявом любові та добра була пошана до батьків і
старших. Дитину змалку вчили «віддавати чолом» (цілувати в руку) родичам
і знайомим. Виявом пошанівку до старших було звертання на «ви» як до
незнайомих, так і до батьків. Християнська мораль вчила дитину бути
чесною, вважаючи крадіжки і брехню гріхом, який рано чи пізно доведеться
спокутувати.

У народі суворо засуджували втрату честі та цнотливості. Якщо дівчина
позбулася честі до шлюбу, то не мала права одягати вінок — символ
дівочої цноти. До збезчещеної дівчини нерідко застосовували фізичні
покарання: її били шнурами від дзвонів, які перед тим мочили кілька днів
у соляній ропі. Такій дівчині обрізали косу, водили разом з хлопцем, що
звів її, селом, обмазували ворота дьогтем, надягали хомут і запрягали до
воза. На Бойківщині побутував звичай «зганьблену дівку вести на купу»:
посеред села насипали купу каміння, виводили на неї дівчину і доручали
найстаршому чоловікові в селі покрити її голову хусткою.

На всій території України найбільш вживаними термінами на означення
дівчини, що народила нешлюбно, а також її дитини, були «покритка» і
«байстрюк». У різних етнографічних районах на дівчину ще казали:
«копилка», «завилася», «покрилася», «скозачилася» тощо. Нешлюбну дитину
ще могли називати: «букарт», «копил», «найдух», «жаливник», «бенькарт»
та ін. Народна мораль засуджувала також зневажливе ставлення юнака до
збезчещеної ним дівчини. Він мусив заплатити за заподіяну дівчині кривду
(«за вінець») грішми, полем або худобою. Якщо парубок цього сам не
робив, то його примушували через суд.

Функція етнічного відтворення насамперед повинна була формувати у членів
сім’ї національну свідомість і сприяти нагромадженню та передачі
національно-культурних цінностей. Елементами нормального культурного
способу життя в українській родині були: 1) сповнення щоденно спільно і
вголос молитви; 2) розповіді про свою сім’ю, рід, село, регіон, минуле
свого народу і його героїв; 3) оповідання казок і легенд, співання
народних пісень; 4) святкування національних свят.

Важливим елементом здійснення передачі етнокультурних цінностей було
читання Святого Письма. Знання дітьми Євангелії ставало предметом утіхи
батьків. Дуже часто селяни навчали синів і доньок історії свого народу,
славили героїв, ганьбили зрадників на паралельних зіставленнях з
історією цивілізації, єдиним джерелом знань про яку була Біблія. Таким
чином наголошувалось на приналежності України до цілого християнського
світу, виховувалась гордість за гідний внесок українського народу в
скарбницю світової науки, мистецтва і культури.

Величезного значення у процесі виховання набувало святкування всією
сім’єю християнських свят — Святого Вечора, Різдва Христового,
Надвечір’я Богоявлення, Воскресіння Христового тощо. Зміст таких свят
був завжди глибоко національним, про що свідчили Свята Літургія,
святковий одяг і страви, пісні, танці, забави, особливе місце серед яких
посідали коляди, щедрівки і веснянки (гагілки). Основним завданням
української сім’ї у другій половині XIX — на початку XX ст. було не
тільки зберігати й розвивати національну традиційно-побутову і церковну
культуру, а й рідну мову. Відповідальність батьків за це була великою,
оскільки ситуація для нормального розвитку рідної мови в Україні була
надзвичайно важкою. У той час на території країни діяли Валуєвський
циркуляр (1863 р.) і Емський указ (1876 p.), які забороняли видавати
книжки українською мовою, національні театри та будь-яке інше українське
слово. Фактично українська родина була єдиним середовищем, яке сприяло
збереженню і передаванню наступним поколінням українських національних
традицій і мови.

Функція природного відтворення, або дітонародження, покликана
підтримувати біологічну неперервність суспільства, задовольняти потреби
сім’ї у продовженні свого роду, емоційні потреби подружжя у батьківстві
та материнстві. Український народ завжди розцінював дітей як великий дар
Божий. Про щастя мати дітей йдеться у низці народних прислів’їв та
приказок: «Діти — то Божа роса»; «Малі діточки, що ясні зірочки: і
світять, і радують у темну ніченьку» та ін.

У народі існувало переконання, що кожна сім’я повинна мати дітей: «А як
не росте й одна дитина, то на старості трудна година». Про важливе
значення функції продовження людського роду свідчать, зокрема, весільні
побажання: «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того
дітвори сотні півтори». В Україні завжди було прихильне ставлення до
багатодітності: «Один син — не син, два сини — півсина, три сини — от
тільки син»; «У нього дочок сім, то й щастя всім».

Народна мораль українців, вважаючи основним обов’язком кожного подружжя
народження і виховання дітей, трактувала намагання запобігти
дітонародженню як тяжкий гріх. Такої ж думки дотримувалася й церква.
Тому в XIX — на початку XX ст. жінки здебільшого не переривали
вагітності, навіть якщо народження дитини було небажаним.

Сексуально-емоційна функція задовольняла потреби подружжя в довгому
спільному інтимному житті. Вона була тісно пов’язана з функцією
дітонародження. Церква і народ вбачали призначення статі й сексуального
життя у продовженні роду.

Чоловік і жінка потребують одне одного насамперед для забезпечення і
повного розвитку людської природи. В Святому Письмі написано: «Так то
полишає чоловік свого батька й

матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом». Вислів
«одне тіло» означає не тільки образ інтимної єдності, але й єдність
думок, бажань. Тобто у подружній спільності справи однієї сторони стають
предметом піклування іншої. «Одне тіло» — це також єдність у сексуальній
сфері, результатом якої повинна бути нова людина.

Українська молодь, будучи вихованою на християнських засадах і народній
моралі, дотримувалась думки, що статеве життя можливе лише в подружжі, і
остерігалась інтимних дошлюбних стосунків. В Україні у XIX — на початку
XX ст. дуже рідко траплялися факти позашлюбного життя. Якщо такі й були,
то через співжиття з нелюбими чоловіком чи жінкою, відсутність дітей у
законному шлюбі, тривалу відсутність чоловіка на заробітках або на
війні.

Інтимне життя до шлюбу і поза подружжям засуджувалося церквою і
громадою. Саме такі погляди було покладено в основу інтимного виховання
в українській християнській сім’ї. Про заборону заглядатися на чужих
жінок йдеться у батьківському благословінню, поширеному на Гуцульщині:
«…Шобис Бога просив, із своєю дружиною добре жив — на чужі сі не
дивив! Тепер би тобі ґаздувати, парубоцтво продати, чужим жінкам у очи
не зазирати».

Експресивно-рекреаційна функція формує емоційно-психологічний
мікроклімат сім’ї, сприяє зняттю напруження у внутрісімейних відносинах,
стресових станів у членів сім’ї. Вона повинна забезпечувати моральну і
практичну підтримку в тяжких ситуаціях (опіку), організовувати
повсякденний і святковий відпочинок, розваги, сімейні урочистості.

Загальний мікроклімат сімейного життя, його настрій, уклад і
спрямованість створювалися завдяки щирій материнській ласці та
небагатослівній любові батька. За народними уявленнями, щаслива та
сім’я, де всі люблять і поважають один одного, де панує дух
взаємодопомоги, щирої турботи. У такому випадку в народі казали: «Нащо
клад, коли в сім’ї лад».

Надзвичайно важливе значення для забезпечення домашнього затишку і
сімейної злагоди в українських родинах мав звичай прощання одне одному
всіляких образ, провин і гнівань напередодні великих християнських свят
— Різдва Христового і Великодня. Кожен член сім’ї, йдучи до сповіді
перед цими святами, повинен був перепросити усіх, хто на нього
гнівається, і пробачити провини тим, до кого він мав жаль. Очевидно, що
такі дії були спрямовані на досягнення гармонії у родинних взаєминах і
громаді в цілому. Під час свят також не можна було таїти зло на когось.
У народі вважали: на Великдень гріх не вітатися навіть з ворогом. Тобто
у громаді й сім’ї тоді панувала ідея всепрощення.

Великий вплив на формування позитивного емоційно-психологічного клімату
сім’ї мало спільне святкування родинних урочистостей і християнських
свят. Ось які погляди існували в народі на Свят-вечір: «Усе живе і
мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину
Свят-вечора на своєму місці. Всі члени родини повинні бути вдома.
Боронь, Боже, сваритися в цей день! Навпаки, добре помиритися з
ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. Вдарити
сьогодні будь-яку тварину — великий гріх».

Батько і мати своєю поведінкою подавали дітям приклад взаємної любові,
поваги і розуміння, чистоти відносин. Для дітей такі взаємини були не
тільки джерелом задоволення і втіхи, а й великою виховною силою.

Під час такого спілкування в стані найбільшої приязні та відвертості
члени сім’ї часто ділилися своїми особистими переживаннями чи радощами,
радилися. Окрім емоційно-відпочинкового і виховного ефекту, сімейні
святкування мали ще й конкретну практичну користь — часто на них
вирішувалися справи господарської взаємодопомоги, вироблялися спільні
погляди на подолання різних труднощів та негараздів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020