.

Державне управління науково-технічним прогресом: економічні аспекти: Автореф. дис… д-ра наук з держ. упр. / В.М. Рижих, Укр. акад. держ. упр. при Пр

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
161 4818
Скачать документ

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
Індекс УДК: 351.82

РИЖИХ Василь Миколайович

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ
НАУКОВО-ТЕХНІЧНИМ ПРОГРЕСОМ:
ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ

25.00.05 – галузеве управління: управління економікою

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора наук з державного управління

Київ – 1999

Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано в Українській Академії державного управління при Президентові України.

Наукові консультанти:
доктор економічних наук, професор
БАЖАЛ Юрій Миколайович, Інститут економічного прогнозування НАН України, завідувач відділу технологічного прогнозування та інноваційної політики;

доктор технічних наук, професор
МОВШОВИЧ Олександр Якович,
Харківський науково-дослідний інститут технології машинобудування, головний інженер.

Офіційні опоненти:
доктор економічних наук, професор,
ЧУМАЧЕНКО Микола Григорович,
НАН України, член Президії;

доктор економічних наук, професор
ЄРМОШЕНКО Микола Миколайович,
Рада Національної безпеки і оборони України, завідувач відділу;

доктор технічних наук, професор
РЯЗАНЦЕВ Микола Карпович, Харківське конструкторське бюро з двигунобудування,
директор, генеральний конструктор.

Провідна установа:
Харківський державний економічний
університет Міністерства освіти України,
вчена рада, м. Харків.

Захист відбудеться 19 жовтня 1999 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.02 в Українській Академії державного управління при Президентові України за адресою: 252057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, ауд. 201.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Української Академії державного управління при Президентові України за адресою: 252057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20.

Автореферат розісланий 18 вересня 1999 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Г. О. Опанасюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ. Маючи високий науково-технічний, промисловий і кадровий потенціал, здатний забезпечити в достатньо короткі історичні строки досягнення середньоєвропейських соціально-економічних показників, Україна переживає глибоку кризу. Здійснюючи реформи, Україна за роки політичної незалежності втратила 2/3 ВВП, безробіття (з урахуванням прихованого) досягло 40%, обсяг ВВП на душу населення зменшився з 4100 до 660 дол. США(середньоєвропейський показник – близько 10000 дол.) і наблизилась до межі, коли бюджетні витрати держави стали порівнюватися з 1958 роком.
Сучасна економічна криза загрожує науково-технічному та промисловому потенціалу, ставить під сумнів його майбутнє. Якщо ці тенденції не зміняться – науково-технічний прогрес великої кількості українських провідних підприємств, які мають значний технологічний потенціал, буде втрачено.
Розпочавши без наукового обгрунтування й супроводження економічні реформи в обстановці послаблення формуючого й регулюючого впливу держави на характер і динаміку економічних процесів, Україна демонструє специфічні, відмінні від усталених економік ринкового типу реакції, що виникають у відповідь на макроекономічне регулювання монетарними методами. Україна пішла шляхом некерованого “шокового реформування” економіки з надією на позитивні наслідки реформування ринкових елементів господарювання, що призвело до зростання кризової ситуації в економіці та суспільстві.
Україна змушена прийняти виклик часу, оскільки структурна перебудова економіки та перехід до ринкових відносин потребують реформування господарського розвитку держави, а це, у свою чергу, тягне за собою структурну перебудову значної частини інтелекту економіки – її науково-технічної сфери.
Характер економічного розвитку України на шляху до ринкових відносин свідчить, що неможливо домогтися позитивних результатів не визначившись “як” і “навіщо”, та “що перебудовуємо” не оцінивши наслідки рішень, що приймаються. Безперспективними є ті програми переходу до ринку, в яких відсутня стратегія пріоритетного розвитку науково-технічного та промислового потенціалів як держави в цілому, так і первинних її ланцюгів. Оцінюючи ситуацію, яка склалась, слід зазначити, що в основі кризових явищ знаходиться спрощене тлумачення ринкової економіки
Стан національної безпеки країни, її економічний потенціал визначаються в першу чергу станом і рівнем розвитку науково-технічного та промислового комплексів, адекватною реалізацією науково-технічних і технологічних можливостей держави. Успіх економічних реформ буде в кінцевому результаті визначатися строками виходу із кризи промисловості держави, ефективністю її розвитку і конкурентоспроможністю.
Актуальність теми. Практично повна відсутність єдиної системи управління та технології формування й реалізації науково-технічної та промислової політики, взаємозв’язків їх з цілями і завдання соціально-економічного та військово-економічного розвитку України, розрізненість академічної, вузівської та галузевої науки, наукових організацій промисловості й оборонного комплексу, які беруть участь у реалізації кількох сотень національних, регіональних, галузевих, державних програм приводить до розпорошення коштів, дублювання робіт і не дозволяє подолати кризові явища в економіці.
У комплексі проблем сучасної національної політики, які накопичились протягом тривалого часу, важливе місце займає розробка ефективних механізмів обгрунтованого вибору пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку України; формування та реалізація стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку держави на дальню та середню перспективу, єдиної державної науково-технічної та промислової політики; створення комплексної державної системи організації та управління науково-технічними, виробничими та економічними процесами; ефективне використання досягнень науково-технічного прогресу в інтересах забезпечення національної безпеки, конкурентоспроможності та прогресивного розвитку економіки, покращання умов життя населення країни.
Виникла гостра потреба в розробці стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку країни, виробленні й проведенні єдиної Державної науково-технічної та промислової політики; створенні комплексної системи управління, що забезпечить формування й реалізацію цієї політики, дозволить системно та цілеспрямовано керувати науково-технічним прогресом у промисловості; забезпечить підвищення конкурентоздатності українських технологій та продукції на світовому ринку, створення механізмів ефективного використання науково-технічного, виробничого й кадрового потенціалу в інтересах забезпечення національної безпеки, прогресивного економічного розвитку, задоволення національних потреб, покращання умов життя населення.
Для виводу України з кризи та переведення її народногосподарського комплексу на траєкторію динамічного розвитку необхідно внести суттєві корективи в економічну політику монетарного типу й перенести центр зусиль на стимулювання процесів виробництва. Регулюючі функції держави не можуть бути ефективними, якщо відсутня надійна комплексна система стратегічного прогнозування та програмно-цільового планування науково-технічного та економічного розвитку країни.
Той факт, що в Україні практично повністю відсутній досвід стратегічного прогнозування та комплексного системного програмно-цільового планування в умовах ринкових перетворень, необхідні для цього державні важелі й відповідний інструментарій та інституційні структури, явно недостатні плануючі та регулюючі функції держави послужили найважливішими вихідними передумовами для розробки принципів, основ та механізмів формування й реалізації стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку держави, ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу, системного підходу до організації, міжвідомчої координації та управління науково-технічними, виробничими та економічними процесами в інтересах вирішення пріоритетних проблем і завдань у соціальній, економічній та військовій сферах життєдіяльності країни.
Якщо Україна прагне увійти до світового ринку в якості держави з диверсифікованою, промислово розвинутою економікою з високими технологіями, забезпечити національну безпеку, задовольнити національні потреби, підвищити якість життя населення, – їй необхідно розробити ефективну політику, що впроваджувала б у практику ідею поєднання науково-технічної політики з промисловою політикою і розглядалась би в тісному взаємозв’язку з економічною політикою, комплексну систему її реалізації. Здійснити ефективне державне управління НТП без створення такої системи й без розробки відповідної державної політики в сучасних умовах практично неможливо. Таку політику прийнято називати державною науково-технічною та промисловою політикою.
Зазначені проблеми, їх актуальність, теоретична та практична значимість обумовили вибір теми, визначили мету й завдання дослідження, що викладені в дисертаційній роботі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась згідно з комплексним науковим проектом Української Академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” за темою “Удосконалення державного управління економікою України” (1997-1999 рр.).
Об’єктом дослідження є стратегія та планування науково-технічного й економічного розвитку України.
Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обгрунтуванні основних закономірностей та розробці шляхів економічного формування державного управління науково-технічним прогресом України.
Для досягнення мети були визначені такі завдання дослідження:
– проаналізувати та узагальнити закономірності державної підтримки науково-технічного та господарського розвитку України індустріальноро звинутих країн світу (США, Японія, Франція, Німеччина та інших);
– на підставі аналізу позитивного світового досвіду вдосконалити систему та механізм прийняття й реалізації стратегічних рішень на вищих рівнях управління в Україні;
– дослідити загальні економічні закономірності та основні тенденції формування та реалізації науково-технічної та промислової політики України;
– розробити систему стратегічного планування, програмування й розробки бюджету в науково-технічній галузі;
– з’ясувати сутність і роль національних “критичних технологій” у системі науково-технічної та промислової політики, їх вплив на вирішення найважливіших загальнодержавних проблем і завдань, задоволення національних потреб і забезпечення експорту продукції;
– виявити нові принципи, основи й механізми впровадження в практику ідеї гармонійного об’єднання науково-технічної політики з промисловою та економічною політикою, формування й реалізації стратегії і тактики науково-технічного та економічного розвитку України;
– розробити основи формування єдиної “Національної програми науково-технічного та господарського розвитку України” як інтегрованої сукупності механізмів реалізації державної науково-технічної та промислової політики України, принципи й критерії відбору науково-технічних програм для державної підтримки;
– розкрити організаційно-економічні та організаційно-технічні основи програмно-цільового планування розвитку науки, техніки, технологій, виробництв в єдиному інноваційному циклі з економічними процесами та основні процедурні механізми формування державного бюджету у сфері Державної науково-технічної та промислової політики України;
– визначити принципи проведення адміністративної реформи державного управління науково-технічною, господарською та економічною сферами діяльності, а також механізми прийняття науково обгрунтованих стратегічних рішень на вищих рівнях управління.
Гіпотеза дослідження. Запровадження нових форм і методів державного управління науково-технічною та промисловою політикою за допомогою науково обгрунтованих економічних важелів на базі системи “стратегічного планування – програмування – розробки бюджету”, застосуванням “критичних технологій” дозволять сконцентрувати зусилля держави на розвитку експертних галузей промисловості за рахунок ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу, застосування зовнішніх фінансових ресурсів для виробництва конкурентоспроможних видів техніки, а також створять належні умови для реформування й удосконалення науково-технічної, господарської й економічної сфери діяльності в Україні.
Методи дослідження. У дисертаційній роботі використані сучасні наукові методи дослідження, зокрема методи системного аналізу, теорії ринкової економіки, теорії державного управління, науково-технічної та економічної експертизи, економіко-математичного моделювання, екстраполяції та аналогій, прогнозування та планування, наукового пізнання, вивчення явищ і процесів у їх взаємозв’язку та творчому розвитку, класифікацій, групувань, співставлень, логічного узагальнення результатів тощо.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження.
Автором уперше розроблені наукові положення та отримані нові результати в галузі державного управління (управління економікою), які в сукупності розв’язують важливу наукову проблему стратегії розробки й реалізації структурної та інвестиційної науково-технічної політики.
На підставі системного аналізу вперше:
досліджено основні функції та вимоги держави з питань: організації і управління науково-технічними та економічними процесами; формування і реалізації стратегії науково-технічного та промислового розвитку і конкурентоспроможності; науково-технічних програм; управління науково-технічним прогресом на державному рівні; прийняття й реалізації стратегічних рішень на вищих рівнях управління; принципів стратегічного планування, формування програм і розробки бюджету в науково-технічній та економічній сферах;
науково обгрунтована, розроблена та впроваджена система стратегічного планування, програмування та розробки бюджету /ППБ/ для трансформації цілей і завдань державної політики в науково-технічної галузі;
запропоновано новий підхід та алгоритм формування програм і розробки бюджету в науково-технічній галузі;
сформульована та визначена пріоритетна роль “критичних технологій” як інструменту вирішення загальнонаціональних проблем і задач;
– науково розкриті загальні принципи проведення адміністративної реформи державного управління в науково-технічний галузі;
– розроблено новий механізм прийняття науково обгрунтованих стратегічних рішень на вищих рівнях управління.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що результати дисертаційних досліджень, висновки та конкретні пропозиції були частково використані в Концепції створення державної системи розвитку й захисту критичних технологій, а також у “Національній програмі України “Критичні технології” та Положенні про механізми розробки і реалізації цілей програми, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1994 року № 310 “Про розвиток і захист критичних технологій” та нормативно-правових актах, що розроблені на підставі цих документів. Результати дослідження та пропозицій, узагальнених у дисертаційній роботі, знайшли своє втілення у монографії “Державне управління науково-технічним прогресом: економічні аспекти”, у навчальному посібнику “Стратегія і тактика науково-технічного та економічного розвитку України” та в проекті Концепції створення державної системи формування та реалізації технічної політики України, яка розроблена під редакцією та керівництвом автора дисертації і запропонована рядом міністерств і відомств, генеральних та головних конструкторів і технологів, керівників та спеціалістів провідних підприємств і організацій України для затвердження Урядом.
Окремі положення дисертації впроваджені в практичній діяльності понад 100 провідних науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро та підприємств України. Інші розробки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані органами державної влади у створенні й реалізації державної системи ППБ “системи перспективного прогнозування – програмно-цільового планування – розробки бюджету”; при формуванні й реалізації довгострокової програми соціально-економічного розвитку “Україна – 2010”; удосконаленні системи управління науково-технічними, виробничими та економічними процесами; прийнятті та реалізації стратегічних рішень на вищих рівнях управління; розробці й реалізації єдиної Державної науково-технічної та промислової політики; вдосконаленні стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку України, а також при підготовці студентів у вищих учбових закладах, підготовки науково-технічних та організаційно-економічних матеріалів по проведенню семінарів, на курсах підвищення кваліфікації спеціалістів управлінських кадрів тощо.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є кваліфікаційною науковою працею, яка містить проведені автором дослідження в галузі державного управління (управління економікою), які забезпечують розв’язання важливої наукової проблеми вивчення стратегії розробки та реалізації структурної та інноваційної науково-технічної політики. У дисертації не використовуються ідеї та розробки, що належать співавторам В.Г. Лукомському, В.М. Григорьєву, Ю.С. Бородіну, С.В. Пилипенку, Е.Н. Овчарову, А.П. Кудряшу, П.Я. Перерві, В.С. Хоминичу, Г.О. Світличному, В.Н. Власенку та Т.П. Балдину, разом з якими були написані наукові праці.
Апробація результатів дисертації та їх реалізація проводились автором на нараді генеральних і головних конструкторів оборонних галузей промисловості України “Сучасні проблеми ефективного використання науково-технічного прогресу в інтересах підвищення обороноздатності та ефективності розвитку економіки держави” – Харків, 1995; на науково-практичних конференціях керівників та спеціалістів провідних підприємств та організацій України: “Проблеми створення державної системи відбору, розвитку та захисту національних “критичних технологій”, як інструменту вирішення загально національних проблем і задач” – Київ, 1994, 1995; на щорічних науково-практичних конференціях Української Академії державного управління при Президентові України.
Основні положення дисертації обговорювались на методологічних семінарах кафедри економіки та фінансів Української Академії державного управління при Президентові України – 1998, 1999, міністерстві промислової політики України – Київ, 1998, 1999, міністерстві України у справах науки і технологій – Київ, 1997, 1998, в Державної службі України з питань спеціальної інформації та критичних технологій – Київ, 1994, 1996; інституті економічного прогнозування НАН України – Київ, 1998.
Положення дисертаційної роботи також пройшли апробацію у процесі читання лекцій у Київському національному економічному університеті .
Публікації результатів дослідження. За темою дисертації автором опублікована монографія та навчальний посібник, 20 статей у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій.
Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається з вступу, шести розділів, загальних висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації 400 сторінок, містить 25 таблиць, 8 схем і 7 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтована актуальність теми, постановка проблеми, мета і завдання роботи, об’єкт, методи та гіпотеза дослідження, визначаються наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, ступінь апробації й перелік публікацій із проблеми дисертаційного дослідження. дана загальна характеристика роботи.
У першому розділі – “Системний аналіз основних аспектів ролі держави в галузі організації й управління науково-технічними та економічними процесами в індустріально розвинутих країнах світу та в Україні” розглядаються особливості стратегії науково-технічного та економічного розвитку; сутність і цілі науково-технічної та промислової політики; принципи державного управління, стратегічного планування, програмування та розробки бюджету; принципи й механізми прийняття стратегічних рішень на вищих рівнях управління; найбільш важливі аспекти ролі держави в галузі організації й управління науково-технічним прогресом, науково-технічними (у тому числі й військово-технічними), виробничими й економічними процесами в індустріально розвинутих країнах світу (США, Японія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Швеція, Китай тощо) та в Україні.
У дисертації доведено, що особлива роль у досягненні мети економічного розвитку та високого рівня конкурентоспроможності країн відводиться державному й господарському управлінню. Це підтверджується й аналізом закордонного досвіду, який свідчить, що уряди практично всіх індустріально розвинутих країн світу надають особливого значення системному державному управлінню (регулюванню) як економічними процесами в цілому, так і науково-технічним прогресом зокрема. Ефективність управління науково-технічним прогресом залежить від якості науково-технічної та промислової політики. Цілі, пріоритети, завдання, механізми формування й реалізації науково-технічної й промислової політики визначаються, виходячи зі стану економіки даної країни, державних і соціальних пріоритетів, специфіки їх господарського розвитку. Принциповим питанням є взаємозв’язок науково-технічної і промислової політики з концепцією національної безпеки, стратегічними концепціями економічного, соціального та військового розвитку.
У світовій практиці спостерігаються тенденції поєднання науково-технічної політики з промисловою й економічною політикою. Ще на початку 60-х років в індустріально розвинутих країнах була введена в практику так звана система ППБ (система “стратегічного планування – програмування – розробки бюджету”). В Радянському Союзі аналогічна система була впроваджена в військово-промисловому комплексі. Система довгострокового програмно-цільового планування розвитку озброєння та військової техніки, взаємопов’язана за термінами й показниками із плануванням розвитку оборонних галузей промисловості й народного господарства в цілому зарекомендувало себе з позитивного боку, у результаті в оборонних галузях був досягнутий високий технічний і технологічний рівень. За експортом продукції військового призначення Радянський Союз вийшов на друге місце у світі.
Введення в Японії, США, Радянському Союзі й інших розвинутих країнах світу систем перспективного програмно-цільового планування розвитку науки, техніки, технологій, виробництв й економіки, у цілому, дозволило не тільки більш ефективно використовувати надані на соціальні, господарські, військові та інші цілі фінансові й матеріальні ресурси, але й забезпечити органи державного управління техніко-економічною інформацією для прийняття обгрунтованих рішень щодо пріоритетності створення й виробництва найважливіших видів продукції цивільного та військового призначення, першочергового забезпечення їх асигнуваннями, матеріальними й людськими ресурсами, досягнення запланованих соціально-економічних показників розвитку країни.
Спостерігаються дві узагальнюючі моделі регулювання ринку – західна (американська) і японська. Перша засновується на необхідності втручання держави тоді, коли виявляються невдачі ринкового механізму (реактивна). Друга, навпаки, – спирається на історичну традицію, орієнтовану на превентивні заходи, що компенсують недосконалість ринку навіть у випадках достатньо нормального функціонування ринкового механізму (проактивна). Остання модель закріплює за державою в особі уряду легітимну роль у розробці й реалізації науково-технічної та промислової політики.
У широкому розумінні науково-технічна та промислова політика включає всі дії держави, спрямовані на прогресивний розвиток і використання науково-технічного прогресу, науково-технічного, виробничого й кадрового потенціалу в інтересах вирішення пріоритетних проблем і завдань соціально-економічного розвитку та забезпечення національної безпеки.
Як свідчить досвід розвинутих у ринковому відношенні країн, головна тенденція змін державної науково-технічної та промислової політики полягає в поступовому переході від регулювання й управління окремими галузями, виробництв, товарних ринків (хоч воно в тому чи іншому вигляді залишається) до регулювання й підтримки стратегічних для національної економіки технологій. Чим більша універсальна високотехнологічна система, чим більше коло конкретних секторів господарства вона охоплює, тим більшою повинна бути державна підтримка. Новітні технології стали об’єктом державної політики стимулювання економічного росту – в якості фактора підтримки інвестиційного потенціалу, а також бази для трансформації галузевої та організаційно-управлінської структури економіки.
Ключовими питаннями НТПП є вибір пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку для державної підтримки, створення державної системи, яка б забезпечила формування й ефективну реалізацію цієї політики, а також визначення стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку, здійснення ефективного взаємозв’язку макроекономічної та структурної політики. У принципі наукова-технічна та промислова політика це єдине ціле, а на практиці охоплює і сфери реалізації та споживання.
На відміну від розвинутих країн світу в Україні проходить складний процес трансформації господарської системи, системи державного управління, створення нових управлінських структур, які ще далекі від стану стабільного функціонування. Повною мірою це стосується й науково-технічної, промислової та економічної сфер.
Аналіз досвіду розвитку індустріально розвинутих країн та України свідчить, що для виведення нашої країни з кризи та переведення її народногосподарського комплексу на траєкторію динамічного розвитку, з поетапним досягненням на першому етапі, наприклад, середньоєвропейського рівня життя населення, необхідно внести суттєві корективи в економічну політику монетарного типу й перенести центр зусиль на стимулювання процесів виробництва. Регулюючі функції держави не можуть бути ефективними, якщо відсутня надійна комплексна система довгострокового стратегічного прогнозування та індикативного планування науково-технічного, виробничого та економічного розвитку країни. В Україні практично повністю відсутній досвід об’єктивного перспективного планування в умовах ринкових перетворень, необхідна для цього статистична база і відповідний інструментарій та інституційної структури, явно недостатні плануючі та регулюючі функції держави.
Національній безпеці країни все більше загрожує не агресія з боку будь-якої країни, а внутрішній стан держави. У ході становлення української державності з початку 90-х років було відхилено уявлення про тотожність національних і державних інтересів. За цих умов само уявлення щодо існування та необхідності захисту національних інтересів було проголошено корисними інтересами державного апарату. У той час мислилося руйнування влади центрального апарату й впливу великих промислових структур, перетворення людей у вільних власників, відношення між якими найкращим чином складуться на основі ринкових закономірностей. Ідеальною державою вбачалась “мінімальна держава” та фінансова стабільність, а інше повинна була зробити вільна гра власних інтересів та ринок, дії якого необхідно впровадити у всі сфери життєдіяльності. Розвинуті держави розглядалися як ідеал суспільного устрою та зразок конкретної політичної поведінки. При цьому переважна більшість населення не мала уявлення про фактично діючі механізми розвитку зарубіжних держав. Проблема досягнення консенсусу стосовно національних інтересів у цей період практично не ставилася. Національні інтереси розглядалися в сутності як сума індивідуальних інтересів, максимально вивільнених від державного управління, регулювання й контролю. Значною мірою такий підхід був обумовлений логікою політичної боротьби.
Політика руйнування великих виробничих монопольних об’єднань, роздрібнення підприємств на кілька самостійних призвела до порушення технологічних ланцюжків, забезпечила руйнування єдиної інтеграційної корпоративної системи. У дійсності тісні корпоративні зв’язки в структурі економіки мають не тільки явну вигоду, але й мільйони людей забезпечуються роботою.
Скорочення виробництва до рівня, що диктується споживчим попитом на кінцеву продукцію, веде до деіндустріалізації України. У сучасних умовах за відсутності довгострокових національних пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку країни, визначених цілей і завдань соціально-економічного розвитку на далеку і середню перспективу, системи програмно-цільового планування розвитку економіки неможливо визначити на основі простих ринкових критеріїв, які підприємства та науково-технічні організації мають перспективу розвитку, а які ні.
Національним інтересом України на даний час доцільно визначити напрями формування єдиного життєздатного й ефективного господарського комплексу, від результатів діяльності якого залежить добробут народу країни, національна безпека. Це повинен бути динамічний та гнучкий організм, усією структурою пристосований до максимально ефективної участі в міжнародному розподілі праці, як єдиної системи, а не окремих її елементів. На цій основі може бути досягнутий національний консенсус щодо економічної, науково-технічної та промислової політики.
Необгрунтована відмова від перспективного прогнозування, покликаного передбачати й імовірність тенденцій у вирішенні стратегічних завдань розвитку суспільства та планування як засобу обгрунтування найкоротших шляхів досягнення мети, що широко використовуються у світовій практиці, вкрай згубно впливають на соціально-економічний розвиток України і якість життя ії населення. В умовах ринкової економіки прогнози й плани розробляються на підставі методології та методики, що передбачають не директиву, а звід правил і заходів щодо параметрів рівня розвитку економіки, які будуть визначати основи життя суспільства в майбутньому.
Головна мета державного управління й регулювання – забезпечення пере-ходу від хаотичних науково-технічних, виробничих і економічних процесів до регулюючих. Серцевиною плану на рівні держави, регіону й галузі є система державного регулювання економіки, яка включає цілі, пріоритети її розвитку, а також економічні й правові важелі їх досягнення.
Однією з форм виходу України з кризи та ефективного розвитку економіки, як свідчить світовий досвід, є створення й упровадження в практику системи ППБ (системи “стратегічного планування – програмування – розробки бюджету”). Ця система дозволяє створити умови, за яких у нерозривній єдності розглядається гармонійний зв’язок між наукою, технікою, технологіями й виробництвом, з одного боку, та першочерговими національними потребами, критично важливими державними проблемами й задачами, національними пріоритетами та стратегічними цілями держави, з іншого. Ця система не політизована й спрямована на консолідацію суспільства, законодавчої та виконавчої гілок влади, партій, профспілок, на розв’язання першочергових державних проблем і завдань покращення життя населення, забезпечення національної безпеки. Вона покликана забезпечити трансформацію цілей і завдань національної політики, стратегічних положень концепцій економічного, соціального та військового розвитку в конкретні заходи щодо їх реалізації.
У другому розділі – “Принципи й основи створення державної системи розвитку та захисту “критичних технологій” як інструменту вирішення найважливіших загальнонаціональних проблем і завдань” – наведено порівняльний системний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду програмно-цільового планування розвитку науки, техніки й технологій у взаємозв’язку з цілями, задачами й проблемами підвищення ефективності розвитку та конкурентоспроможності економіки, покращення якості життя населення й забезпечення національної безпеки. Визначено вплив розвитку науки й технологій на розвиток суспільства, основні інструменти державного управління науково-технічним прогресом, роль “критичних технологій”, науки планування та управління в стратегії науково-технічної, промислової та економічної політики. Обгрунтовані основні принципи й критерії відбору національних пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку країни й науково-технічних програм для державної підтримки, механізми організації та управління НДДКР.
Технологія й наука в усі часи відігрівала вирішальну роль у розвитку суспільства. Кадзуме Татеісі розробив теорію історичних інновацій розвитку суспільства, в якій пов’язав у часовому просторі розвиток науки й технологій та їх вплив на розвиток суспільства. На прикладах економічного розвитку в різних країнах автор стверджує цей взаємозв’язок. Діаграма десяти стадій розвитку суспільства наведена на рис. 2.2.
Об’єктом пріоритетної уваги стають не просто галузі чи окремі фірми, а новітні технології, відповідні міждисциплінарні, міжгалузеві і міжнародні програми, включаючи механізми розробки, освоєння, виробництва, реалізації продукції та тиражування технологій і нововведень.
В умовах ресурсних обмежень, які мають місце практично в усіх країнах світу, уряди держав не в змозі широким фронтом підтримувати всі напрями науково-технічного прогресу. Тому останнім часом у найбільш розвинутих країнах, як елемент державної політики, став виділятися й привертати увагу новий підхід до організації, міжвідомчої координації та управління науково-технічним прогресом, пов’язаний з відбором, захистом і розвитком найбільш пріоритетних для конкретної країни напрямів технологічного розвитку. Ці пріо-ритетні напрями технологічного розвитку країн, що розглядаються як єдиний інноваційний процес “наука-техніка-технологія-виробництво-споживання”, отримали назву “критичні технології”.
Критичні технології – це інструмент управління розвитком науки, техніки, технології й виробництва в пріоритетних галузях економіки за рахунок нарощування та ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу й центральний елемент загального підходу до індустріального планування, створення та організації серійного виробництва нових конкурентоспроможних на внутрішньому й зовнішньому ринках видів продукції цивільного та військового призначення, які є критично важливими для вирішення пріоритетних проблем і завдань соціально-економічного розвитку країни, забезпечення національної безпеки, задоволення першочергових національних потреб, збереження та розвитку національної технологічної бази.
Механізм формування й реалізації “критичних технологій” є новою формою гармонійного зв’язку між наукою, технікою, технологією та наукоємним виробництвом, з одного боку, та першочерговими національними потребами, критично важливими державними проблемами, завданнями та стратегічними цілями країни, з іншого боку. В основі цього механізму лежить програмно-цільовий метод системного підходу до організації, міжвідомчої координації й управління науково-технічним прогресом, науково-технічними, виробничими та економічними процесами за системою ППБ. Він передбачає трансформацію цілей і завдань концепції національної безпеки, військової доктрини, стратегічних концепцій соціального, економічного, господарського і військового розвитку країн у конкретні заходи – програми розвитку техніки, технологій, виробництва, які об’єднуються в Комплексний план розвитку науки, техніки, технологій, виробництва. Цей Комплексний план (План розвитку “критичних технологій”) є основою, виходячи з реальних можливостей, для формування державного бюджету на перспективу й поточний фінансовий рік, для концентрації централізованих бюджетних та позабюджетних коштів на його реалізацію.
Національний перелік “Критичних технологій” охоплює практично всі головні напрями науково-технічного розвитку країни й використовуються вищими органами влади у виробленні науково-технічної, промислової й фінансової політики держав в умовах ресурсних обмежень. Перелік пріоритетних технологічних напрямів, що вважається вкрай важливим, (критичними) визначається, виходячи з необхідності забезпечення економічного процвітання й національної безпеки країни.
Кожна обрана технологічна галузь визначається з урахуванням кінцевої мети, основних факторів, що вплинули на її вибір, у тому числі й економічних оцінок, міжнародних тенденцій у цій галузі. Технологія сама по собі не може забезпечити економічне процвітання та національну безпеку, але може внести значний вклад у майбутні національні інтереси, але тільки в тому випадку, коли ми навчимося використовувати її більш ефективно. Розв’язати такі завдання можна тільки використовуючи досвід стратегічного прогнозування та програмно-цільового планування на базі системи ППБ за наявності інституційних структур.
Як свідчить міжнародна практика, значна кількість країн, як і Україна, мали свої національні проблеми. Одним з ефективних шляхів вирішення є розробка спеціальної урядової політики, яку прийнято називати Державною науково-технічною та промисловою політикою. Більшість країн проводять науково-технічну та промислову політику, орієнтовану на розвиток пріоритет-

Теорія історичних інновацій
Діаграма десяти стадій розвитку суспільства
Кадзума Татеісі

них галузей промисловості, які виготовляють продукцію, що має попит на світовому ринку.
У роботі критично системно проаналізовані особливості та етапи розвитку такої державної політики в різних країнах.
Особливістю впровадження державної політики є використання методів програмно-цільового програмування, які значно зменшили вплив принципу інституційного фінансування дослідних центрів.
Основними особливостями програмно-цільового керівництва є:
– цільове фінансування проектів, а не наукових відомств, з використанням конкретних форм фінансування;
– відбір проектів на конкурсній основі виходячи з пріоритетних проблем та завдань соціально-економічного розвитку й національної безпеки;
– концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах науково-технічного та господарського розвитку країни з метою створення та організації серійного виробництва кінцевих видів продукції.
У Японії основним методом прогнозування розвитку науки, техніки й технології є державне індикативне планування, яке забезпечило високі темпи відбудови економіки, її подальшого розвитку та реструктуризації. Показано, що індикативний характер планування – це державна комплексна програма, яка орієнтує та мобілізує окремі складові економічної структури на виконання цих програм. Так з 1956 до 1996 року було розроблено дванадцять державних програм соціально-економічного розвитку країни. Розвиток економіки Японії на основі Державного планування дозволив довести щорічний темп зросту ВВП тільки в останній п’ятирічці до 4,8 % (за планом було 3,752 %). Цього неможна було досягти якби пріоритетні напрями розвитку науки, техніки та технологій не були б зафіксовані у плановому міжгалузевому балансі.
У США впровадження системного програмно-цільового планування почалося після 1963 року. Спочатку у військових підрозділах, а з 1965 р. у цивільних організаціях. Було розроблено шість основних систем розробки бюджету. Від простої розробки бюджету до концепції “сансет”, основою якої є автоматичне припинення фінансування програм, термін діяльності яких закінчився. Найбільш поширене стратегічне планування в галузі розвитку озброєння. Воно складається з формування національних напрямів розвитку безпеки, формування військової доктрини та стратегічних концепцій, розвитку військового будівництва тощо. Стратегічне планування розробляється на трьох організаційних рівнях – планування в апараті міністерства оборони, об’єднане планування та планування у видах збройних сил.
У роботі обгрунтовано використання позитивного досвіду провідних країн для подальшого економічного розвитку в Україні, для якої найбільш актуальним з досвіду Швеції та Іспанії є такі стратегічні напрями державної політики:
– розвиток виробництва та сфери послуг на основі взаємодії власної, державної й кооперативної форм власності за провідної ролі держави в розподілі благ серед усіх громадян держави;
– соціально-економічна політика скорочення різниці в доходах високо й низькооплачуваних верств населення, для чого існує виважена державна податкова політика;
– різноманітна політика на ринку праці з досягнення повної зайнятості працездатного населення;
– введення державного, галузевого й регіонального планування;
– трипартизм (держава, профспілки, асоціації підприємств) в управлінні економікою всіх рівнів;
– уважне ставлення до соціально-культурних цінностей, традицій народу.
У роботі доведено, що уряди практично всіх розвинутих країн надають особливе значення державному управлінню й регулюванню як економічними процесами в цілому, так і науково-технічним прогресом.
У дисертації запропоновано механізм формування та реалізації “критичних технологій”, що передбачає такі етапи:
1) складається перелік Національних “критичних технологій”, який повинен включати всі головні напрями науково-технічного та економічного розвитку країни;
2) у головних напрямах за допомогою спеціальних механізмів, процедур і критеріїв, виходячи з необхідності вирішення критично важливих державних проблем і завдань, формуються науково-технічні програми, які отримують державну підтримку;
3) для відібраних та оцінених державних програм визначають джерела фінансування та доводять їх до виробництва.
У роботі розглянуто кілька варіантів змісту категорії “технологія. Технологія – це сукупність наукових знань, відпрацьованих технічних рішень та виробничих процесів, які є базою як для удосконалення й випуску наявної, так для створення й виробництва нової продукції цивільного або військового призначення. Тобто технологія – це особлива форма, що забезпечує перехід від результатів фундаментальних та прикладних наукових досліджень (які можуть бути відкриттями, виноходами, “ноу-хау” тощо) до технічного знання (у проектах, технічній документації, зразках техніки) і у такому значенні об’єктив-ним продуктом праці, в якому реалізовані результати наукових досліджень і розробок, а закінчена розробкою та готова до реалізації технологія має включати й процеси, необхідні для виробництва цієї техніки (продукції).
Інтереси України потребують скоординованих дій органів державної влади й суб’єктів господарювання з виробки та реалізації єдиної державної науково-технічної та промислової політики в інтересах забезпечення конкурентоздатності та ефективного розвитку економіки, національної безпеки та покращання якості життя населення країни. Концептуальні основи створення державної системи формування й реалізації такої політики наведені автором у роботі.
У третьому розділі – “Основи створення державної системи формування та реалізації стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку України” – наведено та розроблено сукупність засобів та прийомів, які можна використати для ефективного науково-технічного й економічного розвитку держави.
У роботі доведено, що відсутність єдиної, системно відпрацьованої стратегії й державної політики, яка б забезпечила взаємозв’язок і гармонійні відносини науково-технічної та промислової політики з економічною політикою, а також їх взаємозв’язок із соціальною, військовою, фінансовою, банківсько-кредитною, адміністративною, податковою політикою й стратегічними цілями, задачами та пріоритетами розвитку України, вкрай негативно впливає на соціально-економічний та військово-економічний розвиток держави. Трансформація соціальної та економічної системи є складним системним завданням, вирішити яке практично неможливо за відсутності відпрацьованого “проекту” й системи, яка забезпечить його послідовну реалізацію.
Таким чином, для ефективного науково-технічного та економічного розвитку України необхідно розробити основні складові єдиної Державної науково-технічної та промислової політики. Тому в роботі обгрунтовано, що в умовах кризи економіки та суспільства однією з найважливіших задач України в процесі становлення її державності є необхідність ефективного використання науково-технічного та виробничого потенціалу в руслі міжнародного науково-технічного прогресу. Результативність науково-технічного прогресу визначається якістю державної науково-технічної та промислової політики, яка є складовою частиною соціально-економічного розвитку держави, що можна досягти, якщо розробити стратегію прогресивного розвитку економіки України та комплексну державну систему її реалізації. Однією із складових стратегії є формування управління пріоритетами, за допомогою системи стратегічного планування та управління розвитком економіки й суспільства на всіх рівнях. Ця система повинна бути націлена на мобілізацію науково-технічного потенціалу країни, використання внутрішніх джерел його фінансування в Україні та ефективного використання інвестиційного капіталу та технологій інших країн.
Головною метою, як підкреслено в роботі, є перехід від хаотичних науково-технічних, виробничих і економічних процесів до регульованих. Основою такого планування повинна стати система державного регулювання економіки, що складається, по-перше, з системи економічного прогнозування й планування в Україні; по-друге, прогнозування на довго-, середньо-, короткострокові періоди розвитку окремих галузей, регіонів та напрямів.
Як аргументовано в роботі, така система планування повинна обгрунтувати три економічні проблеми: а) що виробляти; б) як виробляти (за рахунок яких ресурсів); в) для кого необхідні товари та послуги.
За таких умов і для виконання цих завдань важливим є використання потенціалу та можливостей міністерств. Саме на них, а також на міжвідомчий державний комітет Держтехпром України необхідно буде покласти функції виділення пріоритетних напрямів розвитку господарства, розробку механізмів реалізації, економічних, правових і адміністративних важелів і в цілому науково-технічну й промислову політику, а це не можливо без розробки законодавчої та нормативної основи, яка б носила конституційний характер.
Показано, що заходами для досягнення та вирішення обгрунтованих цілей і завдань держави в розвитку науково-технічного та економічного потенціалу країни є:
– створення системи ППБ ( системи “стратегічного планування – програмування – розробки бюджету”). Ці завдання повинні вирішити насамперед міністерства економіки, фінансів, промисловості разом з іншими міністерствами та відомствами, регіональними органами виконавчої влади;
– створення державної системи організації, міжвідомчої координації й управління національними пріоритетами за схемою “наука – техніка – технологія – виробництво”;
– зміна функцій окремих керівних органів, формування системи управління, котра складалася б з перспективного прогнозування (стратегічне планування) росту економіки на макро рівні з елементами державного регулювання на мікро рівні на основі правових, економічних і адміністративних заходів;
– створення системи відбору й захисту науково-технічних і господарських суб’єктів (золотий фонд нації) для першочергової державної підтримки;
– введення в практику системи державних пріоритетів, які дозволяють вирішити критичні державні проблеми та завдань соціально-економічного розвитку України;
– розробка єдиної системи експертизи для обгрунтованого прийняття стратегічних рішень на усіх рівнях влади;
– покладання в основу галузевого й територіального планування схеми розвитку й розміщення продуктивних сил.
У роботі виділено два основних аспекти: стратегічний і тактичний. Стратегія розробляється на підставі довгострокових концепцій соціально-економічного та технологічного розвитку держави. Вибір стратегії – це визначення генеральної лінії й головної мети, а також засобів розвитку й використання науково-технічного, кадрового й виробничого потенціалу. Що стосується тактики, то під нею розуміється визначення поточних цілей з розробкою конкретних заходів щодо їх досягнення. Для реалізації як стратегії, так і тактики науково-технічного й економічного розвитку необхідно створення відповідних економічних і організаційних умов. Вони охоплюють середовише й обставини (політичну, економічну, організаційну, науково-технічну тощо), в яких здійснюється суспільне виробництво.
Основою для прийняття найважливіших політичних рішень мають бути забезпечення реалізації національних інтересів України, що потребує попереднього чіткого формулювання цих інтересів у вигляді прийнятному для подання Уряду, Президенту України й Верховній Раді. Процес формування й реалізації національної політики України в сфері науково-технічного й соціально-економічного, військово-технічного й військово-економічного розвитку подано на рис. 4.3.3.
Система ППБ – це комплексний багатоцільовий механізм управління, що передбачає таку послідовність дій:
– стратегічне планування – на цьому етапі формуються національні стратегічні цілі і політика національної безпеки, у тому числі стратегічні концепції економічного, соціального, військового, науково-технічного й господарського розвитку держави, визначаються національні пріоритети і національні потреби, формуються концепції розвитку конкретних галузей промисловості;
– програмування – на цьому етапі розробляється довгострокова єдина в державі загальнонаціональна програма науково-технічного й господарського розвитку, що конкретизується “Державним планом створення і розвитку техніки, технологій, виробництв”;
– розробка бюджету – має на меті підготовку, виходячи з програм соціально-економічного, військово-економічного, науково-технічного й промислового розвитку України, проекту державного бюджету на черговий фінансовий рік.
Важливим інструментом формування Державної науково-технічної та промислової політики має бути економічний та науково-технічний прогноз, що дозволяє об’єктивно оцінити наслідки тих чи інших варіантів вихідних умов і є надійною базою прийняття рішень, що потребують втручання державних органів у ті чи інші процеси. Слід визначити, що на сучасному етапі в нашій державі розробляються економічні прогнози тільки на найближчий рік і їх достовірність з ряду причин не є задовільною.
Особливе значення прогнозування має в процесі підготовки вихідних даних для розробки державних науково-технічних програм. Вихідним моментом програмно-цільового планування є чітке формулювання цілей розвитку на основі аналізу суспільних потреб, тенденцій, що склалися і досягнутого рівня. Щодо окремих програм, – ці цілі повинні бути подані у вигляді нормативів і цільових показників. Головна ціль, різні цілі й підцілі програми складають систему цілей – ієрархічну структуру. При переході до нижніх рівнів структури підвищується конкретність і кількісна визначеність цільових нормативів і показників. Цілі нижчих рівнів виявляються у вигляді завдань з виробництва конкретних продуктів або здійснення окремих видів робіт. Таким чином, у цільовий програмі здійснюється вертикальний балансовий зв’язок: “цілі – заходи – виконавці – ресурси”.
Організація прогнозування розвитку науки, техніки, технологій, виробництв у процесі програмно-цільового планування розвитку економіки нашої держави передбачає:
– формування переліку пріоритетних напрямів науково-технічного та господарського розвитку країни (переліку національних “критичних технологій”);
– раціональні розподілення ресурсів між пріоритетними напрямами;
Процес формування й реалізації національної політики України у сфері науково-технічного та соціально-економічного розвитку держави.

Рис. 3.

Рис 4.3.3.

– створення механізму реалізації національних “критичних технологій”.
Здійснення цих заходів неможливо без створення незалежної державної експертизи у вигляді надвідомчої Ради з науково-технічної експертизи (Ради Генеральних конструкторів і технологів).
Кращою стратегією для України є послідовне та поетапне вирішення довгострокових державних проблем. Головне завдання полягає в підвищенні росту та ефективності суспільного виробництва при зосередженні зусиль на випуск конкурентоспроможної продукції й одночасному забезпеченні повної зайнятості працездатного населення.
Новизна системи ППБ полягає в тому, що цей метод і порядок його реалізації дозволяє вирішити такі завдання:
– розробити єдиний в Україні довгостроковий план-прогноз розвитку економіки країни та на його основі п’ятирічну програму соціально-економічного розвитку України, визначити першочергові національні потреби, загальнодержавні проблеми й задачі та на їх підставі розробити державне замовлення на конкретні кінцеві види продукції, що задовольняють національні потреби й експорт продукції;
– розробити єдину в державі довгострокову загальнонаціональну програму науково-технічного та господарського розвитку України і на її основі п’ятирічний “Державний план створення й розвитку техніки, технологій, виробництв”, який конкретизує цю програму й дозволить налагодити координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій з метою досягнення соціально-економічних показників, вирішення першочергових державних проблем і завдань;
– створити умови для кращого пов’язання стратегічного планування, програмування та розробки бюджету в структурному й часовому плані;
– регламентувати розгляд і вибір оптимальних варіантів для прийняття рішень з комплексно-цільових державних програм і їх фаз-цільових програм і проектів у взаємозв’язку з іншими етапами системи ППБ.
Основними функціями системи ППБ є:
– організаційна – упорядкування процесу прийняття рішень за допомогою спеціальних процедур, введення в практику системи пріоритетів виділення ресурсів у залежності від важливості й терміновості виконуваних завдань та вирішуваних державних проблем;
– контрольна – використання системи ППБ для контролю за ходом реалізації програм;
– планова й аналітико-інформаційна – забезпечення підготовки даних, необхідних для обгрунтування рішень з проблем довгострокової стратегії розвитку держави, державних програм і їх фінансуванню;
– політико-ідеологічна – використання даних системи ППБ для обгрунтування бюджетних асигнувань і підготовки президентської доповіді або доповіді Уряду у Верховній Раді України при розгляді проекту бюджету.
Таким чином, формування й реалізацію стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку України доцільно здійснювати програмно-цільовим методом при системному підході до організації, міжвідомчої координації й управління науково-технічним прогресом, науково-технічними та виробничими процесами в тісному взаємозв’язку з економічними процесами на базі системи ППБ.
У четвертому розділі – “Основи створення комплексної системи організації управління, формування й реалізації єдиної Державної науково-технічної та промислової політики України” – розроблені та обгрунтовані основні напрями формування національної політики України в галузі науково-технічного та промислового розвитку на базі системи ППБ, що передбачають такі підходи й механізми організації, міжвідомчої координації й управління, за яких у нерозривній єдності та взаємозв’язку розглядається комплекс заходів від аналізу й оцінок факторів, що визначають взаємозв’язок між наукою, технікою, технологією й наукоємким виробництвом з одного боку та критично важливими для національної безпеки проблемами й стратегічними цілями держави з іншого боку. Державна науково-технічна та промислова політика розглядається як невід’ємна складова частина соціально-економічного та військово-економічного розвитку держави, спираючись на сформовані цілі, пріоритети, інтереси та потреби України.
Структурно-функціональна схема державного регулювання й управління в області науково-технічної та промислової політики, а також структурна схема формування й реалізації державної науково-технічної й промислової політики України на базі системи ППБ (системи “стратегічного планування – програмування – розробки бюджету”) наведені на рис. 4.3.5 та 4.3.6.
У роботі підкреслено, що процеси, які розвиваються в національній економіці держави, підпорядковані об’єктивним закономірностям соціального та економічного розвитку. У сучасних умовах відомі закономірності не працюють та не відповідають прогнозованим результатам, оскільки діє цілий ряд протиріч. Упроваджено, наприклад, окремі складові ринкового механізму в економіку і не відтворені пріоритети розвитку економіко-соціальних комплексів.
Це зумовило необхідність побудувати в роботі систему національної науково-технічної та промислової політики України. Створити систему будь-якого динамічного процесу неможливо без урахування: визначення об’єкту, виділення параметрів; встановлення розташування об’єкту в навколишньому середовищі; поцінування ресурсів. Тобто, у роботі була створена інформаційна модель середовища, де можливе функціонування системи.
Сучасному етапу розвитку ринкових відносин властива низка особливостей. Серед них можливо виділити нестійкість правового середовища, яке не дозволяє жорстко визначити витрати та прибуток, значний вплив суб’єктивних факторів тощо. У цьому контексті важливо мати єдину Національну програму науково-технічного та господарського розвитку України. Як зазначалось, основою такої Національної програми є розробка

Структурно-функціональна схема державного регулювання й управління в галузі науково-технічної та промислової політики України

пріоритетних напрямів науково-технічного та господарського розвитку України на найближчі 15-20 років, інакше кажучи, – формування національного переліку “критичних технологій”. Для цього в роботі розроблена принципово нова соціальна методика, вироблені критерії. Ці критерії були дібрані таким чином, щоб виявити важливість кожного конкретного технологічного напряму, кожної конкретної технології.
До основних критеріїв відбору Національних “критичних технологій”, комплексно-цільових державних програм, цільових програм і проектів віднесено: промислова конкурентоспроможність; якість життя; національна оборона; енергетична безпека; базовість технологічних систем; значущість; пріоритетність; здатність реалізуватись; розповсюдженість; ефективність /вартість; соціальні наслідки; розміри ринків.
Запропонована група критеріїв відбору програм і проектів для державної підтримки є специфічною для України. Вони розроблені на підставі світового та вітчизняного досвіду з урахуванням особливостей сучасного економічного стану України. Ці критерії слід розподілити на дві групи. Перша з них (промислова конкурентоспроможність; якість життя; національна оборона; енергетична безпека; базовість технологічних систем) відображає вклад програми в забезпечення економічної, військової, соціальної, екологічної та інших складових національної безпеки. Інша група критеріїв носить характер обмежень і відображає реальні можливості держави щодо розвитку тих чи інших видів техніки, технологій, виробництв. Для того щоб програма була внесена в перелік Національних “критичних технологій” і отримала державну підтримку вона повинна характеризуватися достатньо високим рівнем мінімум двох показників, які складають першу групу критеріїв, а також задовольняти обмеженням, що визначає можливість її фінансування й реалізації, другої групи критеріїв.
Основним принципом при експертизі технологій є відбір таких програм, які призводять до: отримання нового комерційного продукту або процесу та зростанню національної безпеки країни; поетапного й послідовного зростання якості життя населення країни, зменшення безробіття; концентрації зусиль країни на прискорену індустріалізацію, розвиток експортних галузей промисловості. Зазначене можна віднести до критеріїв вибору “критичних технологій”. Вибрані критичні технології повинні бути представлені як єдиний інноваційний процес “наука – техніка – технологія – виробництво – споживання”. Вони є інструментом організації, міжвідомчої координації та управління науково-технічним прогресом і елементом загального підходу до індустріального планування, створення серійного виробництва нових конкурентоспроможних кінцевих видів продукції цільового й військового призначення.
У роботі наведено перелік національних критичних технологій України. Цей перелік складається з 20 позицій, починаючи з медичної техніки та закінчуючи – технологіями управління стратегічними пріоритетами.
Обгрунтовано, що при атестації нових технологій не досить орієнтуватися на висновки розробників, краще використовувати висновки незалежних експертів або міжнародні стандарти ISO серії 9000, головним завданням яких є забезпечення зростання конкурентоспроможності технологій шляхом обгрунтування гарантій якості у відповідності з потребами споживача.
У роботі теоретично узагальнено, що після складання пріоритетних технологічних напрямів-переліку Національних “критичних технологій” можна формувати державні науково-технічні програми. Принципи їх формування – це вибір, захист та розвиток національних критичних технологій. Дослідження показали, що в сучасних економічних умовах доцільно розробляти науково-технічні програми двох видів:
– державні комплексні цільові науково-технічні програми створення й організації серійного виробництва продукції цивільного та військового призначення, яка є конкурентоспроможною на зовнішньому й внутрішньому ринках;
– державні цільові програми з вирішення важливих науково-технічних проблем у промисловості.
Особливістю цих програм – є їх ієрархічна структура, тобто вони складаються з окремих завдань. Кожне завдання є конкретним об’єктом нової техніки в матеріальному та документальному вигляді. Після виділення всіх етапів програми необхідно прив’язати її до системи ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних).
Розроблені підходи створюють методологічну основу побудови науково-технічних програм, як балансового зв’язку “цілі – заходи – виконавці – ресурси”. У такій системі співвідношення всіх складових є динамічним. Однакові цілі можна вирішити різними заходами, виконавцями, ресурсами. У роботі розроблені типові етапи створення й організації серійного виробництва нових машин, обладнання, приладів та інших виробів машинобудування; типові етапи створення та впровадження у виробництво автоматизованих систем і розрахункових центрів; обгрунтовано, що на заключному етапі програми необхідно довести задовільну якість нових видів виробів. Основним документом, що регламентує міжнародне керівництво якості, є – “Система управління якістю продукції на базі ISO 9001”.
Життєздатність наведених науково-технічних програм повинна базуватися на своєчасному фінансуванні їх. Джерелом фінансування є державний бюджет, позабюджетні джерела, банківські кредити та – кошти підприємств.
У роботі наведена модель фінансування державних програм. Усі кошти для фінансування програм акумулюються у Державному фонді науково-технічного та господарського розвитку України. Розподіл коштів Фонду проводить Генеральний Державний замовник. Запропоновано два варіанти фінансування нових технологій – через Державного виконавця програм та Державного замовника робіт, на підставі єдиного Державного плану створення та розвитку техніки, технологій, виробництв.
Порядок використання коштів визначається договором між різними сторонами. Проект такого договору наведено в роботі.
На основі розробленої моделі фінансуванню підлягають тільки проекти, що пройшли експертизу Міжвідомчої науково-технічної Ради, яка включає різні структури, котрі залежать від особливостей галузей, наукових напрямків.
Теоретично обгрунтовано підходи до забезпечення життєздатності моделі на підставі оцінки всіх проектів за допомогою коефіцієнтів якості “R”. Інтегральний коефіцієнт якості “R” для кожного проекту (програми) визначається за результатами експертизи як технічної, так і економічної. Коефіцієнт “R” визначається як мультиплікативно-адитивна функція самостійних критеріїв критичності (національна необхідність, реалізація, екологічність, економічна ефективність…). Інтервал значення коефіцієнту “R” дорівнює інтервалу від 0 до 10, для цього використана методологія числової оцінки якісних характеристик проектів (програм) на підставі обчислення показників, які можуть мати й не мати кількісного вимірювання. Це дало змогу інтегрувати різні напрямки характеристик нових технологій і упереджувати їх.
У п’ятому розділі – “Принципи й основи формування єдиної Національної програми науково-технічного та господарського розвитку України як інтегрованої сукупності механізмів реалізації Державної науково-технічної та промислової політики України” – визначено, що формою реалізації Державної науково-технічної та промислової політики України є Національна програма науково-технічного та господарського розвитку України, її структура наведена на мал.5.1.7.
Національна програма науково-технічного та господарського розвитку України є:
– фундаментом для розробки моделей, програм, планів розвитку науки, техніки, технологій, виробництв в інтересах вирішення першочергових державних проблем і завдань соціально-економічного розвитку та національної безпеки країни і маяком для завоювання та утримання міцних позицій на світовому ринку високотехнологічної продукції для створення й розвитку нових видів продукції цивільного та військового призначення; матеріалів та виробничих систем, центральним елементом загального підходу України до індустріального планування;
– інструментом реалізації державної науково-технічної, промислової, експортної та фінансової політики, вибору пріоритетних напрямів науково-технічного та господарського розвитку країни, вироблення методів підвищення конкурентоспроможності технологій і продукції на світовому ринку, пріоритетного виділення ресурсів українським науково-технічним та виробничим суб’єктам у залежності від важливості, терміновості виконуваних завдань і вирішуваних проблем, а також економічної ефективності;
– інструментом створення державної системи організації, міжвідомчої координації й управління науково-технічним прогресом, науково-технічними, виробничими та економічними процесами, задоволення першочергових національних потреб, забезпечення безпеки, суверенітету України, підвищення якості життя населення;
– фундаментом усієї системи НДДКР та НДДТР, випробувань, оцінок та організації серійного виробництва конкурентоспроможності продукції;
У роботі зазначається, що національна програма науково-технічного та господарського розвитку України повинна стати основним організаційно-економічним і розпорядчим документом, на підставі якого здійснюється діяльність українських суб’єктів у сфері державної науково-технічної та промислової політики.
У шостому розділі – “Механізми формування й реалізації Державного плану створення та розвитку техніки, технологій і виробництв, розробки бюджету у сфері Державної науково-технічної та промислової політики України” – розроблені та обгрунтовані методологічні засоби та критичні аспекти впровадження в систему державного управління елементів програмно-цільового планування, гармонійного розвитку науки, техніки, технологій і виробництв у єдиному інноваційному циклі з економічними процесами, а також запропоновані конкретні шляхи фінансування робіт та розробки бюджету, міжнародного співробітництва у сфері Державної науково-технічної та промислової політики.
Державний план створення й розвитку техніки, технологій та виробництв складається з 21 державної комплексної цільової науково-технічної програми: 20 із них сформовані згідно з національними пріоритетами науково-технічного та господарського розвитку України і додаткової 21 комплексної цільової програми “Конверсія і диверсифікація оборонних галузей промисловості”, що враховує великі можливості науково-технічного, виробничого йі кадрового потенціалу військово-промислового комплексу й стосується розвитку практично всіх національних пріоритетів.
Принципи формування Державного плану створення й розвитку техніки, технологій та виробництв передбачають, що:
– план формується на основі комплексних державних цільових програм, які відповідають великим загальнодержавним завдання;
– програмні елементи являють собою сукупність фізичних ресурсів (матеріальних засобів, трудових ресурсів, видів послуг і таке інше) і фінансові витрати, що їм відповідають;
– відбір програм і проектів для першочергової державної підтримки грунтується на оцінці важливості кожної з них для забезпечення національної безпеки, вирішення пріоритетних загальнодержавних проблем і завдань соціально-економічного розвитку з урахуванням світових тенденцій досягнень, забезпечення міцних позицій на світовому ринку продукції;

Структура Національної програми науково-технічного та
господарського розвитку України.

на стадії формування державних цільових програм розробляються їх концепції, загальні керівні положення щодо характеру й цілей програми та механізмів її реалізації, визначаються програмні елементи, проводиться детальний відбір проектів, оцінка можливостей щодо їх реалізації, визначається техніко-економічна ефективність, керівник програми та її координатори-представники найвищих органів виконавчої влади, міністрів, відомств, органів місцевої влади – замовник і виконавець програми;
– формування проекту п’ятирічного Державного плану створення й розвитку техніки, технологій та виробництв і координацію його виконання здійснює Держтехпром України разом з Міжвідомчою радою генеральних конструкторів і головних технологів України.
Заключним станом планування є розробка проекту державного бюджету в частині науково-технічної й промислової політики. Базою для розробки бюджету є відповідна даному року частина п’ятирічного Державного плану створення й розвитку техніки, технологій та виробництв. У процесі формування бюджету виробляються остаточні рішення щодо реалізації програм, передбачаються необхідні матеріально-фінансові передумови їх реалізації.
Повний період циклу системи ППБ складає понад два роки.
Невід’ємним компонентом концепції Державної науково-технічної і промислової політики є політика в галузі міжнародних науково-технічних зв’язків (МНТЗ), без якої продуктивний розвиток національної економіки неможливий. Головними цілями державної політики в галузі МНТЗ мають бути: створення попиту на наукоємні високотехнологічні продукти (НВП), регулювання здатності до абсорбції та адаптації отриманої чи розробленої технології.

ВИСНОВКИ

У дисертації доведено, що в основі кризових явищ у соціально-економічній та військово-економічній сферах життєдіяльності України знаходиться спрощене тлумачення ринкової економіки. Характер економічного розвитку на шляху до ринкових відносин підтвердив, що неможливо домогтися позитивних результатів не визначившись не тільки в тому, що “перебудовуємо”, але головне “як” і “навіщо”, не оцінивши можливі наслідки державних рішень, що приймаються. Безперспективними є ті програми переходу до ринку, в яких відсутня стратегія пріоритетного розвитку науково-технічного та промислового потенціалу як держави в цілому, так і первинних її ланцюгів. Започаткувавши без наукового обгрунтування й супроводження економічні реформи, які відбуваються в обстановці послаблення формуючого й регулюючого впливу держави на характер і динаміку економічних процесів, наша країна демонструє специфічні, відмінні від усталених економік ринкового типу реакції, які виникають у відповідь на макроекономічне регулювання монетарними методами. Україна пішла шляхом некерованого “шокового реформування” економіки з надією на позитивні наслідки від реформування ринкових елементів господарювання, що призвело до зростання кризової ситуації в економіці й суспільстві.
Необгрунтована відмова від перспективного прогнозування, покликаного передбачати ймовірність тенденцій при вирішенні стратегічних завдань розвитку суспільства і планування як засобу обгрунтування найкоротших шляхів досягнення мети, які широко використовуються у світовій практиці, вкрай згубно впливають на соціально-економічний розвиток країни і якість життя її населення. В умовах ринкової економіки прогноз і план розробляються на підставі методології й методики, які передбачають не директиву, а збір правил і заходів щодо параметрів рівня розвитку економіки, які будуть визначати основи життя суспільства в майбутньому.
Сучасна економічна криза загрожує науково-технічному та промисловому потенціалу, ставить під сумнів його майбутнє. Якщо ці тенденції не зміняться, то велика кількість українських провідних підприємств, що мають значний технологічний потенціал, будуть усунуті від науково-технічного прогресу, який є первинною продуктивною силою та головною особливістю суспільного розвитку, що визначає взаємопов’язаний поступовий процес еволюції науки, техніки, технологій та виробництв.
Системний порівняльний аналіз закордонного та вітчизняного досвіду щодо організації й державного управління науково-технічним прогресом, науково-технічними, виробничими та економічними процесами свідчить, що в сучасних умовах, при різних соціальних, економічних, географічних, національних, історичних та інших особливостях країн-лідерів економічного розвитку другої половини двадцятого сторіччя є одне, що їх об’єднує, – це централізоване програмно-цільове планування розвитку економіки та управління пріоритетами, а також відсутність хаосу і надій на самоплинний розвиток суспільних відносин як основної рушійної сили.
Для виведення України із кризи та переведення її господарського комплексу на траєкторію динамічного розвитку необхідно внести суттєві корективи в економічну політику монетарного типу й перенести центр зусиль на стимулювання процесів виробництва. Регулюючі функції держави не можуть бути ефективними, якщо відсутні стратегія й тактика, система стратегічного прогнозування й програмно-цільового планування науково-технічного та економічного розвитку, єдина Державна науково-технічна та промислова політика, технологія вибору й управління пріоритетами науково-технічного та господарського розвитку України.
Встановлено, що при формуванні механізму державного регулювання необхідно враховувати світовий досвід, мати чітку концепцію й програму підтримки та стимулювання власного товаровиробництва, а також систему критеріїв для вибору напрямків, пріоритетів і взаємопов’язану схему дії в економічній політиці, виробничій сфері. Обгрунтовано, що інструментом вирішення загальнонаціональних проблем і завдань є система ППБ (система “стратегічного планування – програмування – розробки бюджету”) та на її основі побудова моделі системного техніко-економічного аналізу обгрунтованого прийняття державних рішень. Система ППБ є принципово новою формою зв’язку між перспективним плануванням соціально-економічного та військово-економічного розвитку держави, науково-технічним і господарським розвитком країни та розробкою бюджету.
У роботі розроблена теорія комплексного багатоцільового інструменту програмно-цільового управління трансформації цілей і завдань національної політики в галузі соціально-економічного, військово-економічного, науково-технічного та промислового розвитку України через конкретні заходи щодо їх досягнення на основі системи ППБ. Розроблено концептуальні організаційно-економічні та організаційно-технічні аспекти створення державної системи формування й реалізації єдиної Державної науково-технічної та промислової політики України, принципи й критерії відбору національних пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку, основи створення державної системи розвитку й захисту національних “критичних технологій”, принципово нові принципи й механізми формування та реалізації науково-технічних програм для державної підтримки, принципи формування стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку України, конкретні пропозиції творчого запозичення й використання позитивного досвіду індустріально розвинутих країн світу, що накопичила світова практика державного будівництва, з урахуванням особливостей і стану соціально-економічного розвитку України. Запропоновано методологічний підхід державної системи організації й управління розвитком у єдиному інноваційному процесі науки, техніки, технологій, виробництв з одного боку, та вирішенням критично важливих загальнонаціональних проблем і завдань у соціальній, економічній та військовій сферах, з іншого боку, а також введення в дію системи науково-технічного та економічного прогнозу, ідеї поєднання науково-технічної політики з промисловою політикою, спрямованих на досягнення цілей і завдань економічної політики.
У дисертації обгрунтовано принципи й механізми формування єдиної Національної програми науково-технічного та господарського розвитку України, як інструменту реалізації Державної науково-технічної та промислової політики, розроблено основні процедурні механізми формування й реалізації Державного плану створення і розвитку техніки, технологій та виробництв, а також основи формування бюджету, принципи фінансування робіт у сфері Державної науково-технічної та промислової політики України, методи підвищення конкурентоздатності техніки й технологій, механізми передачі науково-технічної продукції у виробництво та обгрунтованого прийняття рішень на вищих рівнях управління, проведення адміністративної реформи державного управління, які здійснюють формування й реалізацію державної політики в науково-технічній, господарській та економічній сферах діяльності, тощо.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Рижих В.Н. Государственое управление научно-техническим прогрессом: экономические аспекты: Монография. – Х.: Прапор, 1998. – 398 с.
2. Рижих В.Н. Стратегия и тактика научно-технического и экономического развития Украины: Учебное пособие.– Х.: Прапор, 1998.–381 с.
3. Рижих В.М., Лукомський В.Г., Григор’єв В.М. Національна програма України “Критичні технології”. – К.: Держтехінформслужба України, 1994.–52 с.
4. Рижих В.М. Лукомський В.Г., Григор’єв В.М. Концепція створення державної системи розвитку і захисту критичних технологій К.: Держтехінформслужба України, 1994. – 16 с.
5. Рижих В.М. Положення про механізм розроблення та реалізації національної програми України “Критичні технології”. – К.: Держтехінформслужба України, 1994. – 8 с.
6. Рижих В.М. Державна система управління критичними технологіями – найважливіший елемент управління науково-технічною діяльністю – К.: Держтехінформслужба України, 1994. – 41 с.
7. Рижих В.Н. “Критические технологии” – инструмент решения общенациональных задач // Высокие технологии в машиностроении. – Х.: ХГПУ, 1999. – С. 251-255.
8. Рижих В.Н. Технологическая политика в сравнительной перспективе, важнейшие направления её развития // Вестник ХГПУ. – 1999. – № 63. – С. 21-25.
9. Рижих В.Н. Принципы и критерии отбора научно-технических программ для государственной подержки // Вестник ХГПУ. – 1999. – № 60. – С. 131-137.
10. Рижих В.Н. Принципы формирования и реализации национальной политики Украины в области военно-технического и экономического развития // Авиационно-космическая техника и технология. – 1999. – Вып. № 10. – С. 2-5.
11. Рижих В.Н., Бородин Ю.С., Пилипенко С.В. и др. Методика исследования напряженно-деформированного состояния системы “гильза-блок цилиндров” дизельного двигателя с противоположно движущимися поршнями // Авиационно-космическая техника и технология. – 1999. Вып. № 9. – Т.4: Контрукция и прочность. – С. 396-402.
12. Бородин Ю.С., Овчаров Е.Н., Рижих В.Н. Усовершенствование характеристики высоконапорного центробежного компрессора // Авиационно-космическая техника и технология. – 1999. – Вып. № 9. – Т.2: Общие вопросы, теория и рабочие процессы. – С. 138-143.
13. Рижих В.Н., Кудряш А.П., Бородин Ю.С., Перерва П.Я. Резервы улучшения эффективности дизельных двигателей в Украине // Авиационно-космическая техника и технология 1999. – Вып. № 9. – Т.1: Общие вопросы двигателестроения. – С. 22-26.
14. Рижих В.Н., Анимов Ю.А., Петренко Ю.Г. Определение степени реактивности приводного турбокомпрессора двухтактного транспортного ДВС // Авиационно-космическая техника и технология. – 1999. – Вып. № 9. – Т.5: Испытание и эксплуатация. – С. 144-148.
15. Бородин Ю.С., Перерва П.Я., Хоминич В.С., Рижих В.М. Применение информационной технологии к проэктированию ДСВ // Авиационно-космическая техника и технология. – 1999. – Вып. № 9. – Т.3: Системы автоматизированного управления и диагностики. – С. 149-155.
16. Рижих В.М., Світличний Г.О., Григор’єв В.М. та ін. Концептуальні основи формування та реалізації державної промислово-технічної політики України. – К.: Держтехінформслужба, 1995. – 54 с.
17. А.с. 1471813 СССР. Дозатор порошковых материалов для нанесения детонационных покрытий / В.Н.Власенко, Т.П.Балдина, В.М.Рижих и др. (СССР). – № 4278949; Заявлено 06.07.87; Зарегестрировано в государственном реестре изобретений 08.12.88.
18. ДСТУ 3504-07. БЗ № 11-96/188. Штампи для холодного листового штампування: блоки, плити блоків та пакетів із прокату; Введ. уперше 31.01.97. – К.: Держкомстандарт України, 1997. – 29 с.
19. Рижих В.Н. От критических технологий – к новой технической потике страны // Деловая Украина. – 1995. – № 86 (338).
20. Рижих В.Н. Концепция создания государственной системы формирования и реализации технической политики Украины: проэкт // Деловая Украина. – 1995. – № 86 (338).

АНОТАЦІЯ

Рижих В.М. Державне управління науково-технічним прогресом: економічні аспекти. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.05 – галузеве управління: управління економікою. Українська Академія державного управління при Президентові України, Київ, 1999.
Дисертація присвячена проблемам, методологічним розробкам, теоретичним дослідженням, що спрямовані на формування стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку України; формуванню єдиної Державної науково-технічної та промислової політики країни; створенню комплексної системи управління, що забезпечить реалізацію цієї політики, дозволить системно та цілеспрямовано керувати науково-технічним прогресом у промисловості.
У дисертації вперше обгрунтовано вибір пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку країни; на основі системного аналізу побудовано основні моделі прийняття державних рішень; створено комплексну взаємозв’язану систему організації та управління розвитком науки, техніки, технологій, наукомістких виробництв у єдиному інноваційному циклі з економічними процесами; обгрунтовано нову систему ППБ (системи “стратегічного планування-програмування-розробки бюджету”); формування й реалізації Національної програми науково-технічного та господарського розвитку України, а також Державного плану розвитку науки, техніки, технологій, виробництв і Державного бюджету на основі системи ППБ.
Система ППБ є новою формою зв’язку між перспективним плануванням розвитку економіки, науково-технічним та господарським розвитком держави й розробкою бюджету, що дозволяє створити умови, за яких у нерозривній єдності та взаємозв’язку розглядаються гармонійні відношення між наукою, технікою, технологіями й виробництвом, з одного боку, та першочерговими національними потребами, критично важливими державними проблемами й завданнями, національними пріоритетами та стратегічними цілями держави, з іншого боку.
Ключові слова: державна система організації й управління, науково-технічна та промислова політика, науково-технічний прогрес, система ППБ (система “стратегічного планування-програмування-розробки бюджету”), соціально-економічний та військово-економічний розвиток, національна безпека, національні пріоритети, “критичні технології”.

ABSTRACT

Ryzhykh V. M. State’s Management of Techno-Scientific Progress: Economic Issues. – Manuscript.
The Thesis for a Doctor of Sciences Degree (Public Administration) by speciality 25.00.05 – Management of Specific Sector of Public Administration: Economic Policy. – Ukrainian Academy of Public Administration, Office of the President of Ukraine, Kyiv, 1999.
This dissertation addresses the methodological and theoretical research and advances which are intended to facilitate tactics and strategies with respect to techno-scientific progress and economic development of Ukraine. These advances are also intended to establish a comprehensive national techno-scientific and industrial policies, fostering a complete system of management which would insure the realization of such policies and of the comprehensive and systematic guiding, monitoring and managing the industry’s techno-scientific progress.
This dissertation, for the first time, documents the choice of priorities in the area of techno-scientific and economic development in Ukraine; it creates the models for adopting of state decisions; it draws the complex interdependent and intertwined system of organization and management of science, technology, science-based industry as they integrate with economic processes into a single innovative cycle; it documents the new system of strategic budgetary planning programing and development (BPPA); it analyzes creation and implementation of the national policy of techno-scientific and economic growth of Ukraine, as well as the state’s plan of development in the areas of science, technology , production and state’s budget based on BPPA.
The system of BPPA is a new form of direct interdependence between prospective planning of economy’s development, techno-scientific and economic development and budget planning, which help to set up conditions, necessary for analyzing the harmonious interplay between science, technology, and production, on one hand, and top priority national needs, goals and strategic objectives, on the other hand.
Key words: state system of organization and management, techno-scientific and industrial politics, techno-scientific progress, the system of BPPA (budgetary planning, programing and development), social-economic and military-economic development, national security, national priorities, “vital technologies”.

АННОТАЦИЯ

Рыжих В.Н. Государственное управление научно-техническим прогрессом: экономические аспекты. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора наук государственного управления по специальности 25.00.05. – отраслевое управление: управление экономикой. Украинская Академия государственного управления при Президенте Украины, Киев, 1999.
Диссертация посвящена проблемам, методологическим разработкам, теоретическим исследованиям, направленных на обеспечение национальной безопасности, возрождение и эффективное развитие экономики Украины, улучшение качества жизни населения страны в современных условиях за счет создания комплексной государственной системы организации и управления научно-техническими, производственными и экономическими процессами, эффективного использования достижений научно-технического прогресса, научно-технического, производственного и кадрового потенциала страны.
В ней разработаны основы: формирования стратегии и тактики научно-технического и экономического развития Украины; формирования единой Государственной научно-технической и промышленной политики страны, создания комплексной системы управления, которая обеспечит реализацию этой политики, позволит системно и целенаправленно управлять научно-техническим прогрессом в промышленности, а также обеспечить повышение конкурентоспособности украинских технологий и продукции на мировом рынке, удовлетворить национальные потребности, решить приоритетные проблемы и задачи социально-экономического и военно-экономического развития государства; построения основных моделей системного анализа обоснованного принятия государственных решений; создания комплексной взаимосвязанной системы организации и управления развитием науки, техники, технологий, наукоемких производств в едином инновационном цикле с экономическими процессами; создания системы ППБ (системы “стратегического планирования – программирования – разработки бюджета”); формирования и реализации Национальной программы научно-технического и хозяйственного развития Украины, а также Государственного плана развития науки, техники, технологий, производств и разработки бюджета на основе системы ППБ.
В Украине происходит сложный процесс трансформации хозяйственной системы, системы государственного управления. Она столкнулась с серьезным вызовом времени, так как структурная перестройка ее экономики и переход к рыночным отношениям требуют практически полного реформирования хозяйственного развития страны, а это, в свою очередь, тянет за собой структурную перестройку значительной части интелекта экономики – ее научно-технической сферы.
Интересы Украины требуют скоординированных действий законодательной власти и правительства, министерств, ведомств, органов местной исполнительной власти, хозяйственных субъектов по выработке и проведению эффективной единой национальной политики в области научно-технического, хозяйственного, социально-экономического и военно-экономического развития государства с целью возрождения и эффективного развития экономики, обеспечения национальной безопасности, улучшения качества жизни населения страны. Эта стратегия, идеология и наука управления составляют основу диссертации, как систему мероприятий и механизмов организации, межведомственной координации и управления научно-техническими и экономическими процессами, в основу которой положен программно-целевой метод системы ППБ.
Система ППБ является новой формой связи между перспективным планированием развития экономики, научно-техническим и хозяйственным развитием и разработкой бюджета. Эта система позволяет создать условия, при которых в неразрывном единстве и взаимосвязи рассматриваются гармонические отношения между наукой, техникой, технологиями и производством, с одной стороны, и первоочередными национальными потребностями, критически важными государственными проблемами и задачами, национальными приоритетами и стратегическими целями государства, с другой стороны.
Система ППБ призвана обеспечить трансформацию целей и задач развития государства, положений концепции национальной безопасности (национальной политики), стратегических концепций социального, экономического, военного развития в конкретные мероприятия, программы и бюджетные категории.
Ключевые слова: государственная система организации и управления, научно-техническая и промышленная политика, научно-технический прогресс, система ППБ (система “стратегического планирования-программирования-разработки бюджета”), социально-экономическое и военно-экономическое развитие, национальная безопасность, национальные приоритеты, “критические технологии”.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020