.

Правовий статус сторін трудових правовідносин: Автореф. дис… канд. юрид. наук / О.М. Ярошенко, Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. — Х., 1999. —

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
126 3306
Скачать документ

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Я р о ш е н к о
О л е г М и к о л а й о в и ч

УДК 349. 2

ПРАВОВИЙ СТАТУС СТОРІН ТРУДОВИХ
ПРАВОВІДНОСИН

Спеціальність: 12. 00. 05. – трудове право;
право соціального забезпечення

Автореферат дисертації на здобуття
наукового ступеня кандидата юридичних наук

ХАРКІВ – 1999

Дисертація є рукописом.
Робота виконана на кафедрі трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти України.

Науковий керівник –
кандидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, заслужений працівник народної освіти України Жигалкін Павло Іванович, завідувач кафедри трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти України

Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор Ротань Володимир Гаврилович, завідувач кафедри господарчого права Кримського інституту економіки і господарчого права

кандидат юридичних наук, доцент Безугла Ярослава Іванівна, доцент кафедри трудового, земельного та екологічного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Провідна установа –
кафедра трудового, аграрного, екологічного права Університету внутрішніх справ МВС України (м. Харків)

Захист відбудеться “29” червня 1999 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64. 086. 03 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 310024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (310024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

Автореферат розіслано “27” травня 1999 року

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Жигалкін П.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Складні політичні та соціально-економічні процеси, що відбуваються в нашому суспільстві, нагально вимагають вдосконалення правової бази. Разом із активізацією законотворчості істотно збільшується роль досліджень в області права, зокрема трудового права.
Перехід до ринкової економіки, становлення різних форм власності, поява на їх основі численних організаційно-правових форм юридичних осіб і розвиток підприємництва примушує по-новому подивитися на проблему правового статусу сторін трудових правовідносин, що займає одне із центральних місць у науці трудового права.
Необхідність і виключна важливість дослідження питання про правовий статус сторін трудових правовідносин обумовлена різними причинами. Перша полягає в тому, що право є результатом визнання суспільством певних інтересів як суспільно значимих. Відповідно вказані інтереси і одержують своє юридичне оформлення у вигляді певних правил поведінки – правових норм. Інакше кажучи, саме існування права має сенс тільки тому, що воно відображає реальні інтереси учасників суспільних відносин і суспільства в цілому, являючи собою компроміс між всіма цими інтересами.
Констатуючи вказану причину, не можна не вказати і на іншу, яка є не менш очевидною та важливою. Право фактично неможливо досліджувати, не звертаючись до його носія – тобто суб’єкта трудового права. Працівник і роботодавець, будучи сторонами трудових правовідносин, є основними суб’єктами трудового права. З цього випливає, що право має соціальну цінність тільки тоді, коли його норми знаходять своє втілення в системі права та реалізуються у взаємодії його носіїв (суб’єктів), тобто їх правомірній поведінці.
Таким чином, все право як таке має своїм стержнем суб’єкт права: виростаючи із вимог і соціальних інтересів конкретних людей та їх об’єднань, воно возвеличується до рівня якогось соціального феномену, який має ознаки загальносоціального явища, абстрагованого від цієї конкретної людини, з тим, щоб врешті-решт знайти логічне завершення та втілення в її діяльності.
Ще одна причина, що зумовлює важливість дослідження юридичної особистості того чи іншого учасника суспільних відносин – це прагматичного характеру юридичне завдання систематизації правових явищ і понять як у рамках права в цілому, так і всередині окремих галузей права.
Проблемам правового статусу працівника і роботодавця в науці трудового права завжди приділялось достатньо уваги, що сприяло накопиченню необхідного наукового матеріалу. Опубліковані монографії, збірники, статті, присвячені цьому питанню. Дослідженню правового статусу сторін трудових правовідносин присвячені роботи: Александрова М.Г., Бегичева Б.К., Пастухова Б.П., Прокопенка В.І., Куренного А.І., Хохлова Є.Б., Кондратьєва Р.І., Венедіктова В.С., Войтинського І.С., Варшавського К.М., Мацюка А.Р., Процевського А.І., Гінцбурга Л.Я., Ротаня В.Г., Лазор Л.І., Зуба І.В., Смирнова О.В., Безуглої Я.І., Симорота З.К. та інших авторів.
Поряд із цим, не применшуючи значення наукових праць названих дослідників, слід зауважити, що дослідження, спеціально присвячені комплексній розробці проблем правового статусу сторін трудових правовідносин в умовах становлення державної самостійності України та трансформації економічних відносин, ще не проводились. В сучасних умовах дослідження з вказаної теми, завдяки корінним змінам економічної та політичної ситуації в нашій країні набуло нового значення.
Все вищевказане зумовлює актуальність дослідження по вибраній темі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. З прийняттям Конституції України чинне законодавство з питань правового статусу сторін трудових правовідносин приводиться у відповідність з Основним Законом держави. Для забезпечення цього процесу потрібна серйозна наукова основа, на яку буде спиратися у своїй діяльності законодавець. Вчені ж повинні поєднати практику застосування законодавства про правовий статус сторін трудових правовідносин із нормотворчим процесом. Ця робота, що проводиться в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, в певній мірі сприяє вирішенню даної проблеми та зближує теорію з практикою, а науку з нормотворенням. Тема дисертаційного дослідження узгоджується з цільовою комплексною програмою “Проблеми удосконалення гарантій реалізації права на працю в умовах ринкової економіки на 1998 – 2000 роки” Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого № 0186.0.070864.
Мета і задачі дисертації. Мета дисертаційного дослідження полягає у комплексному дослідженні законодавства та аналізі наукової літератури з питань правового статусу сторін трудових правовідносин і в розробці на їх основі науково обгрунтованих пропозицій, спрямованих на вдосконалення трудового законодавства України та правозастосувальної практики з даного питання.
Для досягнення цієї мети у процесі дослідження ставилися такі основні завдання:
1. Розкрити зміст основних юридичних категорій, що характеризують правовий статус сторін трудових правовідносин.
2. Визначити критерії віднесення відносин до трудових і тим самим виявити коло основних суб’єктів трудового права.
3. Запропонувати диференційований підхід до регулювання трудових відносин в умовах багатоманіття форм власності.
4. Визначити зміст правосуб’єктності та класифікувати основні трудові права та обов’язки сторін трудових правовідносин.
5. Дати визначення та виявити види роботодавців.
6. Виявити природу права на працю та визначити його зміст у сучасних умовах.
7. Виявити сучасні тенденції в розвитку правового статусу сторін трудових правовідносин.
8. Внести пропозиції по вдосконаленню і доповненню ряду положень КЗпП України та інших нормативно-правових актів про працю щодо правового статусу сторін трудових правовідносин.
Методологічна та теоретична основа дисертації. Методологічна основа дисертації складається з базових науково-теоретичних положень, прийнятих в юридичній науці в цілому, і у науці трудового права, зокрема. Мета та завдання дисертації зумовили використання при її написанні історичного, системно-структурного, порівняльно-правового, формально-логічного, догматичного та інших загальнонаучних і спеціальних методів наукового пізнання. Основні положення та висновки, що представлені в роботі, грунтуються на аналізі діючого трудового законодавства, особливостей його застосування, досягнень трудо-правової науки.
В якості теоретичної основи дослідження були використані твори вказаних вище вчених-трудовиків, а також Жигалкіна П.І., Бугрова Л.Ю., Пашерстника А.Є., Гончарової Г.С., Гетьманцевої Н.Д. та інших, що дало можливість оцінити стан досліджуваної проблеми і відтворити цілісну картину, того, що було зроблено, визначити коло питань, що залишилися за межами дослідження теоретиків трудового права. Окрім праць вчених-трудовиків, в роботі використані праці науковців в сфері теорії права, цивільного, екологічного прав та інших галузевих наук: Рабіновича П.М., Матузова М.І., Алєксєєва С.С., Горшеньова В.М., Попова В.К., Толстого Ю.К., Вовка Ю.О. та інших.
Нормативну та емпіричну базу дослідження склало: українське та іноземне законодавство про працю, міжнародно-правові документи в області прав людини, конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці, спеціальна література з трудового права. Автор проаналізував 50 колективних договорів, укладених на підприємствах України різних форм власності. В дисертації також використовувалися роботи, що відносяться до обраної теми із загальної теорії права, цивільного, аграрного, адміністративного та інших спеціальних юридичних наук, а також філософії, логіки, соціології, психології тощо. Було використано також трудове законодавство та спеціальна література окремих країн Західної та Східної Європи, Америки, Азії. Усі проблеми розглядалися комплексно і системно в їх єдності та взаємозв’язку.
Наукова новизна одержаних результатів визначається насамперед тим, що в роботі вперше в сучасних економічних та політичних умовах проведено комплексне дослідження найбільш актуальних теоретичних і практичних проблем правового статуса працівника та роботодавця як сторін трудових правовідносин.
Наукова новизна роботи підтримується низкою розроблених і сформульованих положень, що виносяться на захист:
1. Уточнюється поняття та зміст правового статусу, визначається його співвідношення з іншими правовими категоріями.
2. Обгрунтовується необхідність поширення трудового законодавства на будь-яку несамостійну працю.
3. Висувається ряд пропозицій з питання вдосконалення трудового законодавства в області заборони дискримінації в трудових відносинах.
4. Розкривається сутність права на працю.
5. Обгрунтовується необхідність нового підходу до проблеми “взаємовідносин” основних трудових прав і обов’язків працівника.
6. Доводиться неможливість одноманітного регулювання всіх трудових відносин, що виникають у суспільстві в процесі застосування праці та пропонується принцип диференціації правового регулювання трудових відносин в умовах багатоманіття форм власності.
7. Уточнюється поняття роботодавця та його зміст, визначаються види роботодавців.
8. Дається правова характеристика роботодавця-приватного підприємця.
9. Розкривається зміст трудової правосуб’єктності роботодавця.
10. Проведена класифікація основних трудових прав та обов’язків роботодавця.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає у можливості застосування розроблених теоретичних висновків і рекомендацій у діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, закладах освіти, у навчальному процесі при читанні лекцій, підготовці навчальної, довідкової та методичної літератури та у науково-дослідницькій роботі студентів, а також під час розгляду трудових спорів.
Теоретичні положення проведеного дослідження можуть бути використані у процесі правотворчої діяльності компетентних органів під час реформування трудового законодавства, зокрема, при підготовці нового Кодексу про працю України та цілої низки доповнюючих його нормативно-правових актів.
Особистий внесок здобувача. Одержано наукові результати у процесі узагальнення та осмислення літературних джерел, чинного законодавства та практики його застосування щодо правового положення сторін трудових правовідносин.
При проведенні дослідження дисертант виходив із того, що не усі питання, що стосуються правового статусу сторін трудових правовідносин, знайшли своє відображення у правовій літературі з питань трудового права. З цієї причини у роботі головна увага приділяється саме цим питанням.
Дисертантом розроблені пропозиції по удосконаленню та доповненню положень КЗпП України та інших спеціальних Законів України.
Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана та обговорена на кафедрі трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати наукових досліджень, висновки та пропозиції доповідалися автором на науковій конференції молодих вчених та аспірантів, присвяченої 50 –ій річниці Загальної декларації прав людини у 1998 році, а також викладалися на методологічних семінарах викладачів і аспірантів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого у 1997 – 1998 р.р.
Публікації. Основні положення та результати дисертації опубліковані в 5 наукових статтях у провідних фахових виданнях, а також у 2 тезах, опублікованих в збірниках наукових конференцій.
Структура й обсяг дисертації. Відповідно до завдань, мети, логіки дослідження дисертація складається з вступу, трьох розділів, що включають дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації – 180 стор., список використаних джерел – 209 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються мета і завдання дисертації, методологічна та теоретична основа, наукова новизна та практичне значення, апробація результатів дослідження.
Перший розділ – “Поняття правового статусу та його зміст” – складається з двох підрозділів.
Перший підрозділ присвячений визначенню поняття “правовий статус” та його співвідношенню з іншими правовими категоріями.
Більшість вчених визнають, що, основу правового положення (або статуса) суб’єкта права складають його основні права та обов’язки.
Про те, які ще елементи слід включити до змісту правового статуса, існують різні погляди. Поряд із системою основних прав та обов’язків у правовий статус суб’єкта права в якості його самостійних елементів включають громадянство, правосуб’єктність, юридичні гарантії, законні інтереси, юридичну відповідальність, принципи трудового права тощо.
Нам уявляється, що принципи трудового права співвідносяться з нормами діючого законодавства, які передбачають права та обов’язки суб’єктів трудового права, як категорії сутності та явища. А тому вони повинні розглядатися в різних площинах.
Звертаючись до питання про включення до правового статусу законних інтересів необхідно вказати на те, що суспільно значимий інтерес є необхідною передумовою права, але все ж таки сам по собі він не складає права. Одержуючи ж правову форму, соціально значимий інтерес тим самим знаходить своє відображення в системі відповідних прав та обов’язків.
Стосовно питання про включення до правового статусу юридичної відповідальності ми вважаємо за необхідне вказати на те, що вона не існує на одній площині з правами та обов’язками, а направлена на забезпечення їх реалізації, а отже не є самостійним елементом правового статусу. Але все ж таки не можна недооцінювати ролі, що відіграє юридична відповідальність. Без неї положення кожного окремого суб’єкта права було б хитким та нестійким, тому що відповідальність відіграє у взаємовідносинах між суб’єктами права необхідну стабілізуючу роль, вказує на можливі правові наслідки їх дій.
Громадянство також не є елементом правового статусу суб’єкта трудового права. Його наявність чи відсутність не тягне за собою наявності чи відсутності правового статусу особи як такого, а лише впливає на кількість прав і обов’язків, що має дана особа. Тому, на нашу думку, громадянство є не елементом, складовою частиною правового статусу суб’єкта права, а передумовою існування у індивида певного статусу громадянина конкретної держави у повному обсязі.
По відношенню до гарантій ми вважаємо, що вони будучи переведеними в сферу права набувають форму відповідних суб’єктивних прав того суб’єкта, функціонування, якого вони забезпечують.
Таким чином, у зміст правового статусу, в тому числі трудового, слід включити два елементи: права і обов’язки, що можуть бути визначені як правоволодіння та правосуб’єктність (здатність до правоволодіння). При цьому правосуб’єктність є не тільки основою прав та обов’язків, але і спеціальною ознакою, структурним елементом правового статусу. Включення правосуб’єктності у зміст правового статусу дасть можливість розмежувати правове становище суб’єкта права, який не є стороною правовідносин, та суб’єкта права, який уже володіє суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.
Отже, правовим статус – це визнаний нормами права правовий стан суб’єкта права, який відображає його становище у взаємовідносинах із іншими суб’єктами права.
Другий підрозділ визначає зміст елементів правового статусу – правосуб’єктності та юридичних прав та обов’язків.
Автор підтримує точку зору згідно якої правосуб’єктність включає в себе два компонента – правоздатність як передбачену нормами права здатність мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки (тобто здатність до правоволодіння) та дієздатність як передбачену нормами права здатність та юридичну можливість своїми діями набувати права та обов’язки, здійснювати та виконувати їх (тобто здатність до правореалізації).
Особливістю галузі трудового права є неподільність категорій правоздатності та дієздатності: практично у всіх суб’єктів трудових правовідносин вони виникають одночасно. Іншими словами, сторона трудових правовідносин набуває, несе, реалізує права та обов’язки, що їй належать, а також відповідає за здійсненні нею неправомірні діяння тільки особисто.
Правосуб’єктність уявляє собою єдність двох компонентів, один із яких може бути визначений як матеріальна умова правосуб’єктності, а інший – як юридична умова. Матеріальна умова правосуб’єктності – це здатність даної особи (фізичної чи юридичної) до правоволодіння та правореалізації, інакше кажучи властивість, що притаманна самій особі. Юридична умова правосуб’єктності – визнання зовнішнім правовим авторитетом (державою) вказаної здатності у даної особи.
Отже, трудова правосуб’єктність – це правова категорія, що виражає здатність особи (фізичної чи юридичної) бути суб’єктом трудових правовідносин.
Наступним елементом правового статуса є трудові права та обов’язки.
Суб’єктивне право – це передбачена для уповноваженого суб’єкта права, з метою задоволення його інтересів, міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов’язками інших cуб’єктів права. Суб’єктивне право – складне явище, яке включає в себе ряд повноважень:
а) право на власні дії, направлені на використання корисних властивостей об’єкта права;
б) право на юридичні дії, на прийняття юридично значущих рішень;
в) право вимагати від іншої сторони виконання обов’язку, тобто право на чужі дії.
Юридичним обов’язком є предписана зобов’язаному суб’єкту права та забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якій він повинен слідувати в інтересах уповноваженого суб’єкта права.
Юридичний обов’язок має три основні форми:
– утримання від заборонених дій (пасивна поведінка);
– здійснення конкретних дій (активна поведінка);
– зазнання обмежень у правах особистого, майнового чи організаційного характеру (мір юридичної відповідальності).
Суб’єктивні права та обов’язки сторін трудових правовідносин виступають як кореспондуючі по відношенню одне до одного, тобто правам одного суб’єкта відповідають обов’язки іншого і навпаки.
Другий розділ – “Працівник як сторона трудових правовідносин”- складається з чотирьох підрозділів.
Перший підрозділ присвячений визначенню поняття “працівник”, його характеристиці.
Чинне трудове законодавство України не містить чіткого визначення поняття “працівник”, хоча в Законах цей термін закріплений. Іншими словами, у терміна “працівник”, який використовується в КЗпП України та трудовому законодавстві взагалі, відсутня вихідна основа, за допомогою якої можна позначити працівника як сторону трудових правовідносин. Формулювання поняття, що матиме загальне значення, придатне для всіх осіб – суб’єктів трудових правовідносин, є одним із завдань на шляху реформування трудового законодавства. При цьому ми вважаємо, що “працівник” і “роботодавець” – це категорії одного рівня, а їх визначення потрібно формулювати за допомогою єдиної конструкції – через вказівку на трудовий договір (контракт), що їх пов’язує. Необхідно дати таке визначення працівника:
“Працівник – це фізична особа, яка перебуває в трудових правовідносинах з роботодавцем на підставі укладеного трудового договору (контракту) і яка безпосередньо своєю працею виконує трудову функцію”.
Автор вважає, що поряд із терміном “працівник” можна вживати терміни “робітники” і “службовці”, і поділяє позицію Прокопенка В.І. про передчасність відмови законодавця від цих термінів, тому що вони більш повно визначають зміст їх праці. Правовий статус службовця дещо відрізняється від статуса робітника, це полягає у тривалості строку випробування, що встановлюється за згодою сторін при прийнятті на роботу, у порядку визначення розмірів посадових окладів і тарифів з оплати праці, по різному визначається коло їх обов’язків тощо.
В другому підрозділі розглядаються питання передумов трудової правосуб’єктності працівників та захисту від дискримінації в трудових правовідносинах.
Відповідно до ст.188 КЗпП України, за загальним правилом, не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. Як виняток, за згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть прийматися на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів заганоосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненню ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює. Згода батьків про прийом на роботу неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку, відіграє роль правоутворюючого факту, що тягне за собою виникнення не правосуб’єктності, а конкретних правовідносин. Володіння правосуб’єктністю не може залежати від згоди будь-якого особи чи органу.
Для вступу в трудові правовідносини, окрім досягнення певного віку, людина повинна мати фактичну здатність до праці. Під працездатністю людини слід розуміти її фізичну та духовну (психічну) здатність до праці. Необхідно зауважити, що, природні відмінності між людьми, такі як стать, вік, працездатність тощо, можуть впливати на їх здатність вступати в трудові правовідносини.
Проблемою, що тісно пов’язана з питанням правового статусу сторін трудових правовідносин є проблема захисту від дискримінації в трудових правовідносинах. Аналіз Конвенції МОП щодо дискримінації у галузі праці і занять 1958 р., норм українського та зарубіжного законодавства з цього питання допомагає визначити напрями удосконалення вітчизняного антидискримінаційного законодавства. Цими напрямами, на думку автора, повинні стати:
1) Розширення переліку підстав, за якими не допускається дискримінація – сімейний стан, притягнення раніше до кримінальної відповідальності.
2) Закріплення в новому Кодексі про працю України положення про те, що громадяни, які вважають, що по відношенню до них була допущена дискримінація в сфері трудових відносин, у всіх випадках мають право на судовий захист.
3) Встановлення системи відповідальності роботодавця та органів, винних в дискримінації громадян, що б передбачала штрафні санкції, відшкодування моральної шкоди, позбавлення державних замовлень тих підприємств на яких вони є.
Визначення ж поняття “дискримінація”, у сфері трудового права, повинно бути таким: “дискримінація – це будь-які відмінності, виключення, переваги та обмеження, що не пов’язані з діловими якостями працівника, якщо вони не визначені властивими даному виду праці вимогами або обумовлені турботою держави про осіб, які потребують особливого соціального та правового захисту.”
Третій підрозділ присвячений основним трудовим правам та обов’язкам працівників.
Враховуючи, що чинний Кодекс законів про працю України не має загальної норми, яка б містила одночасно перелік основних трудових прав та обов’язків працівника, ми вважаємо за необхідне ліквідувати вказану прогалину. Це дасть змогу покращити правозастосувальну діяльність та сприятиме кращому розумінню законодавства про працю України.
Система трудових прав, що складають правовий статус працівника, забезпечується рядом юридичних гарантій, які вправі використовувати працівник у випадку порушення своїх прав і тим самим добиватися за допомогою різних правових засобів реального здійснення цих прав. Відповідно під юридичними гарантіями трудових прав працівника слід розуміти встановлені законодавством організаційно-правові засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення даних прав. За змістом і способом всі гарантії трудових прав працівника можна підрозділити на матеріально-правові та процесуально-правові, а за цільовим призначенням – на гарантії реалізації та гарантії охорони трудових прав.
В четвертому підрозділі аналізуються сучасні тенденції в розвитку правового статусу працівника.
Трудові правовідносини у працівників – членів господарського суб’єкта виникають із підприємством як юридичною особою, але вони не можуть бути такими ж, як із працівниками, які не є її членами. Коли щодо останніх юридична особа має право прийняття на роботу, то стосовно своїх членів вона повинна вступати з ними у трудові правовідносини. При цьому аналогічний обов’язок покладено законодавцем на самих членів, покликаних об’єднати свою працю і особисто брати участь у діяльності юридичної особи. У всіх випадках, коли законодавець передбачає створення юридичної особи на базі колективної форми власності, неодмінною умовою членства в якій є особиста трудова участь її членів разом із майновою участю, підставою виникнення трудових правовідносин завжди виступає фактичний склад, який невід’ємними елементами включає в себе два складні юридичні факти: договір (акт) прийняття до членів, а також трудовий договір (контракт), а інколи й акт обрання.
Говорячи про розмежування сфери дії трудового та адміністративного прав, не можливо обійти увагою проблему правового регулювання праці державних службовців. Іванов С.А. вважає, що їх праця повинна регулюватися адміністративним правом. В якості обгрунтування він вказує на те, що “трудові відносини державних службовців – це відносини особистої залежності”. Міркування про несамостійність службовця не є підставою для регулювання його діяльності адміністративним законодавством. Вони грунтуються на механічних спробах перенесення поділу права на публічне та приватне, але без врахування трудового права в цій системі як права, що знаходиться на межі приватного та публічного прав. Ми вважаємо, що держава в даному випадку виступає як звичайний роботодавець, а не як особливий публічний суб’єкт права. Тим більше, що роботодавцем для державного служовця є ни держава в цілому, а її конкретний орган. Таким чином, ми вважаємо, що праця державних службовців повинна регулюватися трудовим правом. Співробітники міліції також є державними службовцями, а отже їх діяльність повинна регулюватися нормами трудового права.
Уявляється доцільним використовувати в якості критерія віднесення відносин до трудових категорій “самостійної” та “несамостійної” праці. Однак у цих категоріях слід бачити не тільки економічний, а й організаційно-правовий зміст. Із юридичної точки зору, несамостійність праці означає не тільки не володіння засобами виробництва, але і характер організації праці, наявність у відносинах між суб’єктами відносин влади і підлеглості. Такий підхід дозволить вирішити питання про те, які відносини працюючих власників регулюються трудовим правом, а які ні. Очевидно, що підприємницька праця, індивідуальна трудова діяльність являють собою класичні зразки самостійної праці і трудовим правом регулюватися не повинні (за виключенням, поширення на них норм охорони праці, техніки безпеки та соціального страхування). Що ж стосується праці дольових власників, то в значній мірі ця праця організаційно несамостійна: і у акціонерних товариствах, і в кооперативах, мають місце управлінські структури, з якими рядові члени знаходяться у відносинах влади і підлеглості, а, отже, потребують певного захисту своїх трудових прав. Відсутність мінімальних гарантій, що були б закріплені у трудовому законодавстві, може призвести до погіршення правового положення працюючих власників у порівнянні з найманими працівниками, що було б явно не справедливо.
Третій розділ – “Роботодавець як сторона трудових правовідносин” – складається з трьох підрозділів.
У перший підрозділі розглядається питання про види роботодавців.
Законом УРСР від 20 березня 1991 року “Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки” посилання “адміністрація”, “адміністрація підприємства, організації”, “адміністрація підприємства, установи, організації” замінено посиланням “власник або уповноважений ним орган”. У реальному житті вживання такого терміну не полегшує правозастосувальної практики. У зв’язку з цим термін “власник або уповноважений ним орган” поступово замінюється терміном “роботодавець”. На наш погляд, дане поняття універсальніше, відбиває головну відмінність цих суб’єктів від тих, що наймаються на роботу (службу), і його рівною мірою можна вживати як до фізичних, так і до юридичних осіб. Враховуючи, що роботодавець є одним із основних суб’єктів трудового права і стороною трудових правовідносин, поряд із працівником, дамо таке визначення роботодавця: “Роботодавець – це фізична або юридична особа, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми створення, з якими працівники вступають у трудові правовідносини, встановлені трудовим договором або контрактом”. У даному визначенні вказані види роботодавців, а також їх соціальна природа. Закріплення вказаного визначення у трудовому законодавстві сприятиме підвищенню ефективності норм КЗпП України та інших нормативних актів про працю та законності в трудових правовідносинах.
Чинне цивільне законодавство України легалізувало в якості роботодавця індивідуального підприємця без створення юридичної особи (фізичну особу, яка веде підприємницьку діяльність). Згідно його норм підприємницька діяльність без реєстрації юридичної особи – індивідуальна трудова діяльність – може здійснюватися із застосуванням найманої праці. Приватний підприємець, який використовує в своїй діяльності працю найманих працівників, повинен гарантувати їм умови праці та інші соціально-економічні гарантії на рівні не нижчому від передбаченого трудовим законодавством України та трудовим договором (контрактом). На нашу думку, має сенс ввести реєстрацію трудових договорів (контрактів) громадян, праця яких використовується в індивідуальній трудовій діяльності. За допомогою цього заходу можна вирішити декілька завдань. Перше серед них – те, що це створює для працівника додаткові гарантії дотримання його трудових прав. Друге завдання, яке вирішується за допомогою реєстрації трудових договорів – об’єктивне підтверження трудового стажу працівників приватних підприємств.
У другому підрозділі аналізується правосуб’єктність роботодавця та її зміст.
Роботодавець як сторона трудових правовідносин повинен володіти правосуб’єктністю. Трудова правосуб’єктність юридичної особи-роботодавця, на відміну від трудової правосуб’єктності громадянина (фізичної особи – працівника), є спеціальною. За своїм змістом трудова правосуб’єктність організації (юридичної особи) повинна відповідати цілям і завданням її діяльності, визначеним в її статуті. Відповідно до цілей та завдань діяльності тих чи інших організацій (юридичних осіб) розрізняються зміст та обсяг трудової правосуб’єктності у різних роботодавців – юридичних осіб.
Для виникнення трудової правосуб’єктності роботодавця, тобто для його формування в якості суб’єкта права, необхідні певні умови (критерії). Їх можна розділити на майнові (матеріальні) та формальні (юридичні). Вся сукупність матеріальних умов правосуб’єктності роботодавця може бути описана однією формулою – це наявність у роботодавця своєї господарчої сфери діяльності, в якій би розгорталася трудова діяльність найманого працівника або у зв’язку з якою вона здійснювалася б. Що ж стосується юридичних (формальних) умов правосуб’єктності роботодавця, то їх призначення полягає в тому, щоб засвідчити існування даної особи як суб’єкта права (роботодавця); вони юридично оформляють існування даної особи в якості суб’єкта права.
Для виникнення трудової правосуб’єктності у особи, яка реалізує свою здатність до праці (працівника), достатньо, як правило, наявності вказівки нормативного акту, що визначає вік, із досягненням якого наявність правосуб’єктності передбачається (презюмується). Іншими словами, умови виникнення трудової правосуб’єктності у працівника деперсоніфіковані. Прямо протилежна процедура констатації наявності правосуб’єктності у роботодавця: для виникнення його як суб’єкта права необхідні дві умови – по-перше, вказівки нормативного акту, що визначає загальні підстави для визнання правосуб’єктності роботодавця і, по-друге, адміністративного акту держави, що констатує наявність трудової правосуб’єктності у даної конкретної особи. Таким адміністративним актом є акт державної реєстрації, яку здійснює відповідний компетентний державний орган.
В той же час, сьогодні відсутня чітка правова процедура визнання в якості роботодавця – сторони трудових правовідносин – особи, яка застосовує чужу працю для задоволення побутових вимог у сфері домашнього господарства. Останній у часі нормативний акт, що регламентує працю осіб, які працюють у громадян за договорами – це Положення “Про умови праці осіб, які працюють у громадян за договорами і форми договора” від 28 квітня 1987 року. Вказаний нормативний акт вводить процедуру реєстрації трудових договорів із домашніми працівниками, однак в якості реєструючого органу виступає місцевий профспілковий орган. Ми вважаємо, що подібне вирішення питання в наш час не може бути задовільним. Очевидною причиною цього є профспілковий плюралізм, який сформувався у сучасних умовах (і який був відсутній на момент видання Положення), а це створює труднощі технічного характеру. Головний же недолік порядку, що закріпляє реєстрацію трудових договорів за профспілковими органами, полягає в тому, що вони перестали бути формальними представниками держави, відділені від неї і незалежні, в той час, як прерогатива констатації наявності правосуб’єктності у тієї чи іншої особи повинна належати єдиній організації публічної влади, якою в сучасних умовах виступає якраз держава.
Таким чином, ми вважаємо за необхідне, щоб існувала система державної реєстрації всіх суб’єктів трудового права – роботодавців, без залежності від того, в якій сфері застосовується несамостійна праця. Стосовно домашнього господарства легалізація роботодавця могла б здійснюватися шляхом реєстрації трудових договорів (контрактів), що укладаються відповідними державними службами зайнятості.
Третій підрозділ присвячений основним правам та обов’язкам роботодавця.
Трудова правосуб’єктність роботодавця реалізується в трудових правовідносинах, і трансформується в суб’єктивні права та обов’язки, які кореспондують права та обов’язки його контрагента – працівника. Коло та зміст цих прав та обов’язків визначаються як у договірному, так і у позадоговірному порядку. Зв’язок сторін трудових правовідносин реалізується через взаємні права та обов’язки, що визначають зміст трудового договору (контракту), сторони якого повинні у відповідності з загальними принципами цивільного договірного права проявляти добропорядність один до одного (принцип bona fides).
Необхідно виділити такі права та обов’язки роботодавця:
1.Обов’язок надати роботу та створити належні умови праці.
2.Обов’язок оплатити роботу.
3.Право на одержання від працівника роботи обумовленої кількості та якості..
Окрім прав та обов’язків, що складаються у роботодавця як суб’єкта трудових правовідносин, він є власником комплексу суб’єктивних прав та обов’язків у рамках інших правовідносин, що входять у сферу дії трудового права.
У висновках дисертації містяться пропозиції та рекомендації, направлені на подальше вдосконалення трудового законодавства України, зокрема:
1. Доповнити загальну частину КЗпП України нормами, які б містили визначення понять “працівник” та “роботодавець”, їхні основні трудові права та обов’язки, визначення понять “примусова праця” та “дискримінація”.
2. Розширити сферу дії трудового законодавства на трудові відносини працівників всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, включаючи осіб, які є співвласниками підприємств і працюють на умовах трудового договору, а також осіб, які працюють по трудовому договору з фізичними особами.
3. Ввести реєстрацію трудових договорів (контрактів) працівників з приватними підприємствами та трудових договорів (контрактів) домашніх працівників (осіб, які працюють у громадян).
Реалізація цих положень сприятиме посиленню законності в трудових правовідносинах.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ
ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ярошенко О.М. Щодо права роботодавців на об’єднання // Право України. – 1998. – №5. – С. 76-78.
2. Ярошенко О.М. Правове регулювання праці іноземців в Україні// Право України. – 1998. – №11. – С. 103-105.
3. Ярошенко О.М. До питання трудової правосуб’єктності працівників // Право України. – 1999. – №3. – С. 74-75.
4. Ярошенко О.М. Дисципліна праці і відповідальність за її порушення // Проблеми законності. – 1998. – Вип. 34. – С. 142-146.
5. Ярошенко О.М. До питання про вдосконалення законодавства про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність // Проблеми законності. – 1998. – Вип. 35. – С. 93-96.
6. Ярошенко О.М. Громадське суспільство і влада // Материалы Пятых Харьковских политологических чтений “Ресурсы политической власти”. – Х., Харьковский гуманитарный институт “Народная украинская академия”, 1997. – С. 10-11.
7. Ярошенко О.М. Виконавча влада: проблема легітимності // Актуальные проблемы становления государственности в Украине: Краткие тезисы докладов и научных сообщений межрегиональной научной конференции молодых ученых и соискателей. – Х., Украинская государственная юридическая академия, 1995. – С. 57-58.

АНОТАЦІЇ
Ярошенко О.М. Правовий статус сторін трудових правовідносин. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12. 00. 05 – трудове право; право соціального забезпечення. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 1999 р.
Дисертацію присвячено теоретичним і практичним питанням правового статусу сторін трудових правовідносин – працівника та роботодавця. Проводиться аналіз трудових прав та обов’язків, а також трудової правосуб’єктністі працівника і роботодавця. Розкриваються сучасні тенденції в розвитку правового статусу сторін трудових правовідносин. Аналізуються законодавство та правозастосувальна практика, обгрунтовуються рекомендації по їх вдосконаленню. Результати роботи відображені у проектах змін та доповнень до КЗпП, деяких спеціальних законів України.
Ключові слова: правовий статус, сторони трудових правовідносин, працівник, роботодавець, трудові права, трудові обов’язки, трудова правосуб’єктність.

Ярошенко О.Н. Правовой статус сторон трудовых правоотношений. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12. 00. 05 – трудовое право; право социального обеспечения. – Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 1999 г.
Диссертация посвящена теоретическим и практическим вопросам правового статуса сторон трудовых правоотношений – работника и роботодателя.
В 1 разделе автор диссертационного исследования определяет понятие правового статуса, анализирует его соотношение с другими правовыми категориями: правовое положение, правосубъектность, субъективные права и обязанности, принципы права, законные интересы, юридические гарантии и т.д. Здесь же раскрывается содержание елементов правового статуса субъектов трудового права – трудовой правосубъектности и трудовых прав и обязанностей.
2 раздел посвящен правовому статусу работника – стороны трудовых правоотношений. Работник определяется как физическое лицо, пребывающее в трудовых правоотношениях с работодателем на основании заключенного трудового договора (контракта) и непосредственно своим трудом выполняющее трудовую функцию. Здесь же исследуется его трудовая правосубъектность, а также проблема защиты от дискриминации в трудовых правотношениях. В указанном разделе дается классификация основных трудовых прав и обязанностей работника, анализируются современные тенденции в развитии его правового статуса.
В 3 разделе диссертации автор обращается к работодателю как стороне трудовых правоотношений. Работодатель определен как физическое или юридическое лицо, независимо от формы собоственности и организационно-правовой формы создания, с которым работники вступают в трудовые правоотношения, устанавливаемые трудовым договором или контрактом. Различаются два вида работодателей: юридические и физические лица. Анализируется правосубъектность работодателя и ее содержание, раскрываются ее материальные и юридические условия. Диссертант выделяет такие виды прав и обязанностей работодателя: 1) обязанность предоставить работу и создать надлежащие условия труда; 2) обязанность оплатить работу; 3) право на получение от работника работы обусловленного количества и качества.
Анализируется законодательство и правоприменительная практика, обосновываются рекомендации по их совершенствованию. Результаты работы отражены в проектах изменений и дополнений в КЗоТ, другие специальные законы Украины.
Ключевые слова: правовой статус, стороны трудовых правоотношений, работник, роботодатель, трудовые права, трудовые обязанности, трудовая правосубъектнсть.

Yaroshenko O.N. The legal status of the parties of labow relations. – Manyscript.
The thesis for a candidate’s of law deqree in the field 12. 00. 05 – labow law; social security law. – National Law Academy of Ukraine named after Yaroslaw the Mudriy, Kharkow, 1999.
The thesis is devoted to the theoretical and practical gnestions of the parties of labow relations – the employee and the employer. The labow rights and duties and the position of the employee and the employer as the subiects in labow relations are researched in this work. The author has exposed the modern tendencies in the development of the legal status of the of labow relations. The legislation and the practice of the law application have been analysed and the recommendations on their perfection have been grounded in the thesis. The results of the work are reflected in the draft chanqes and supplements of the Labow Code and in some special laws of Ukraine.
Key words: legal status, the parties of labow relations, employee, employer, labow rights, labow duties, subiects in labow relations.

Відповідальна за випуск: канд. юрид. наук, доцент Г.С.Гончарова

Підписано до друку 28. 04. 99. Формат 60х90/16.
Папір офсетний. Віддруковано на ризографі.
Умовн. друк. арк. 0,6. Облік. вид. арк. 1,0.
Тираж 100 прим. Зам. № 560.

Друкарня Національної юридичної академії України імені
Ярослава Мудрого
310024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020