.

Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз): Автореф. дис… д-ра політ. наук / О.В. Шуба, Львів. держ. ун-т ім. І.Франка. —

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
131 4729
Скачать документ

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису
УДК 26/28: 323. 1(477)

Ш У Б А ОЛЕКСІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

РЕЛІГІЯ
В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОМУ
РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
(політологічний аналіз)

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути і процеси

А в т о р е ф е р а т
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук

Львів – 1999

Дисертацією є монографія.

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Львівського державного університету імені Івана Франка

Науковий консультант:
доктор юридичних наук,
СКРИПНЮК Олександр Васильович, професор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:
доктор філософських наук, професор
КРЕМЕНЬ Василь Григорович, Президент Академії педагогічних наук (м.Київ)
доктор філософських наук, професор
САУХ Петро Юрійович, завідуючий кафедрою філософії Рівненського державного технічного університету (м. Рівне)
доктор філософських наук, професор
ГРИНІВ Олег Іванович, завідуючий сектором Інституту народознавства Національної Академії Наук України (м. Львів)

Провідна установа:
Інститут стратегічних досліджень Ради національної безпеки і оборони України, відділ політичних і гуманітарних досліджень (м.Київ)

Захист відбудеться 03.11.99р. годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35. 051. 02 у Львівському державному університеті імені Івана Франка (290602, м.Львів, вул. Університетська, 1)

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського державного університету імені Івана Франка (290005, м.Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розісланий 02.10.99р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор політичних наук ДЕНИСЕНКО В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Серед чинників, що протягом століть відчутно впливали на розвиток українського суспільства, важливу роль відігравали етнонаціональні та релігійні, взаємозв’язок між якими встановився ще у язичницькі часи. Із запровадженням християнства етнонаціональні і релігійні процеси відбувалися не лише у нерозривній єдності між собою, а й з державним та політичним розвитком України.
Різні релігії, передусім християнські течії, існуючи тривалий час на українському етнонаціональному грунті, охопили своїм впливом широкий спектр національного буття народу, стали невід’ємною складовою духовного світу українців.
Географічне положення України між Сходом і Заходом, перебування різних її територій у складі тих чи інших імперій та держав зумовили політичну строкатість, етнонаціональну мозаїчність, мовну неоднорідність та конфесійну полігамність українського соціуму. Ці чинники нерідко спричиняли прояви нетерпимості та сепаратизму на національному і релігійному грунті, церковні розколи, що стояли на заваді духовної єдності українців та консолідації українського суспільства.
Внаслідок втрати своєї державності та тотальної русифікації, яка провадилася російським самодержавством з допомогою православної церкви, українці з часом перейшли у розряд неісторичних, “плебейських” (М.Драгоманов) народів.
Значних деформацій етнонаціональне і релігійно-церковне життя в Україні зазнало у радянський період. Політика держави у цих сферах спрямовувалася на нівелювання національних особливостей українців, подолання релігії, штучний розрив її зв’язків з етносом, з яким вона органічно поєднана всім ходом української історії. Все це значно підірвало духовність народу, негативно відбилося на його національній свідомості, культурі, звичаях, традиціях.
Із здобуттям незалежності українська держава отримала можливість відродити втрачене, позбутися колишніх упереджених ідеологічних установок щодо нації та релігії, докорінно переосмислити суспільну роль цих феноменів, виробляти і провадити власну політику в етнонаціональній та релігійно-церковній сферах. В цих умовах дослідження взаємозв’язку етнонаціональних та релігійних процесів набувають особливої актуальності.
Наукове дослідження ролі релігії і церкви у етнонаціональному розвитку України актуалізується й тим, що ці важливі сфери суспільного життя останнім часом набули відчутного політичного забарвлення, стали об’єктом протиборства політичних сил різної орієнтації. Про себе як про суб’єктів громадсько-політичного життя все частіше заявляють деякі національно-культурні та релігійні організації.
Сучасне суспільно-політичне, етнонаціональне та релігійно-церковне життя викликає інтерес у різних категорій населення України. Науковців цікавлять його історичні та теоретичні аспекти, представників державних структур – практичні, пов’язані з пошуком ефективних форм і методів управління ними. Пересічні громадяни мають визначитися у своєму ставленні та безпосередній участі у цих процесах.
Необхідність дослідження означеного кола питань актуалізує та обставина, що вони майже не зникають із сторінок російських видань, які мають значне поширення в Україні. Їх висвітлення здійснюється, зазвичай, з позицій національно-державних інтересів Росії, що останнім часом активно використовує етнонаціональні та релігійні чинники як інструмент своєї геополітики.
До об’єктивного вивчення ролі релігії і церкви в етнонаціональному розвитку українського народу значною мірою спонукає як його минуле, що дає багатий досвід та повчальні уроки для сьогодення, так і нинішня суспільно-політична, етнонаціональна та релігійна ситуація в Україні.
Важливість дослідження політичних аспектів взаємодії етносу і релігії пов’язана передусім з проблемами внутрішнього життя українського суспільства, проте вона переконливо підтверджується також світовим досвідом та сучасними міжнародними подіями, оскільки в ескалації політичних і міжетнічних конфліктів нерідко одним з най-важливіших чинників виступає релігійний.
Тема дисертації актуальна також з огляду на 2000-ліття Різдва Христового та виникнення християнства, яке істотно впливало, впливає і впливатиме на політичний, національний, духовно-культурний розвиток багатьох народів світу, зокрема й українського.
Стан наукової розробки проблеми. У радянські часи з різних причин, передусім ідеологічних, дослідження етноконфесійних процесів не належали до пріоритетних. Тим більше неможливим було осмислення політичних аспектів взаємодії етносу та релігії, оскільки політологія як наука тоді взагалі не визнавалася. Тривале ігнорування офіційною радянською наукою етнорелігійних проблем призвело до того, що вони залишились найменш вивченими.
Щоправда окремі дослідники робили спроби виявлення точок дотику етносу та релігії, особливостей їх взаємодії. Так, наприкінці 60-х років ХХ ст. російські етнографи С.Брук, П.Пучков, Н.Чебоксаров, Я.Чеснов та інші запровадили до наукового вжитку поняття “етноконфесійна спільнота”, дали його визначення, досліджували співвідношення етнічних і конфесійних спільнот.
Взаємозв’язок етносу і релігії найбільш глибоко й всебічно у радянські часи осмислив московський дослідник О.Іпатов, який на початку 80-х років дійшов справедливого висновку, що чимало релігій, існуючи на конкретному етнонаціональному грунті, з часом набувають відчутного етнічного забарвлення, а деякі з них стають етнокон-фесійними суспільними утвореннями.
Певний внесок у вивчення окремих аспектів взаємозв’язку етнонаціональних і конфесійних елементів наприкінці 60-х та у 70-х роках зробили Н.Аширов (Узбекистан), І.Макатов (Дагестан), Я.Мінкявичюс (Литва), М.Мустафінов (Чечня), О.Осипов, А.Орлов (Росія), М.Фазилов (Казахстан), К.Фасєєв (Татарстан), Н.Возняк, І.Мигович, І.Полук (Україна) та ін. Вони досліджували особливості взаємодії певних етнонаціональних спільнот з конкретними релігіями – в основному з католицизмом, греко-католицизмом, ісламом, а також особливості проявів релігійності у поліетнічному середовищі. Одначе тодішні ідеологічні та методологічні установки не давали можливості справді науково досліджувати ці процеси в усій їх повноті.
В умовах незалежної України науковий інтерес до дослідження етносу, нації та релігії як суспільних феноменів значно зріс. Посилилась увага дослідників до вивчення національної самобутності українського православ’я, етноконфесійної специфіки культури, ролі конфесійних чинників в утвердженні української національної ідеї, питань становлення в Україні національної церкви. Ці проблеми нині плідно досліджують вітчиз-няні релігієзнавці нової генерації, зокрема С.Здіорук, О.Саган, Б.Яськів. Не обтяжені старими стереотипами, вони демонструють перспективні підходи до вивчення окремих аспектів взаємодії етносу і релігії. Проте, політологічного осмислення проблем релігії і церкви в контексті етнонаціонального розвитку України бракує й досі .
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дисертаційного дослідження є ет-нонаціональні та релігійні процеси в Україні у їх історичному взаємозв’язку і взаємодії.
Предметом дисертаційної роботи є виявлення та вивчення політичних аспектів взаємовпливу етносу і релігії, ролі та місця конфесійних чинників у національному бутті українського народу.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з відповідними науковими напрямами кафедри політології Львівського державного університету імені Івана Франка, Інституту політичних та етнонаціональних досліджень, Інституту філософії імені Григорія Сковороди, Інституту історії України, Інституту держави і права імені В.М.Корецького, Центру пам’яткознавства НАН України, кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київського військового гуманітарного інституту, Національного інституту стратегічних досліджень.
Джерельна база дослідження. Комплексний та системний характер дисертаційного дослідження потребував залучення до аналізу масиву різноманітних світських і конфесійних джерел, наукових доробків вітчизняних і зарубіжних дослідників. Використану джерельну базу можна умовно розділити на кілька блоків.
1-й блок складають соціально-філософські, політологічні та соціологічні джерела. Без них було б неможливе осмислення сучасних етнонаціональних та релігійних процесів, які відбуваються на тлі суспільно-політичного розвитку України. У цьому контексті важливе методологічне значення мали праці вітчизняних фахівців В.Андрущенка, В.Бабкіна, О.Бабкіної, В.Бебика, С.Вовканича, О.Гараня, В.Журавського, Є.Камінського, А.Колодій, В.Кременя, В.Литвина, М.Михальченка, М.Мокляка, В.Пазенка, А.Пойченка, В.Ребкала, С.Рябова, Д.Табачника, Л.Тупчієнка, В.Ткаченка, М.Томенка, Ф.Рудича, Ю.Шемшученка, Н.Черниш, у яких розробляються теоретичні проблеми соціальної філософії, політології та соціології, досліджуються сучасні політичні процеси в українському суспільстві, ведеться пошук шляхів його консолідації.
Окрему групу джерел у цьому блоці складають етнологічні та етнополітологічні. Останнім часом в Україні започатковано такі перспективні напрями наукових досліджень, як етнополітологія та етнодержавознавство, у рамках яких вивчається співвідношення етнонаціонального та державницького в сучасній Україні, особливості трансформації українського етносу в політичну націю, розробляються та уточняються наукові категорії, визначаються основні концептуальні теоретико-методологічні та політико-правові засади етнонаціональної політики української держави. Ці проблеми активно і плідно досліджують такі вітчизняні вчені, як О.Гринів, І.Варзар, М.Вівчарик, С.Вовканич, В.Горбатенко, В.Євтух, В.Ігнатов, О.Картунов, І.Кресіна, І.Курас, О.Майборода, О.Мироненко, С.Макарчук, Л.Нагорна, О.Нельга, М.Обушний, І.Онищенко, В.Панібудьласка, Г.Перелиця, А.Пономарьов, Б.Попов, С.Римаренко, Ю.Римаренко, В.Солдатенко, Т.Рудницька, М.Степико, В.Швед, Л.Шкляр, М.Шульга.
Оскільки українське суспільство здавна є поліетнічним, важливе значення мають історичні та сучасні дослідження, пов’язані з життєдіяльністю національних меншин України. Ці проблеми привертають увагу таких дослідників, як Л.Аза, О.Заремба, М.Панчук, Б.Чирко.
Значною науковою підмогою для з’ясування окремих теоретичних положень і суті ключових понять етнології та націології стали також праці визнаних західних вчених О.Бауера, М.Бубера, Е.Ренана. Представникам російської школи, зокрема С.Арутюнову, Є.Баграмову, Ю.Бромлею, Л.Гумільову, Л.Дробіжевій, С.Калтахчану, В.Козлову, М.Куліченку, Є.Тадевосяну, К. Чистову, теж вдалося зробити певний внесок у дослідження проблем етнології та національних відносин.
2-й блок складають історичні та релігійно-історичні джерела (праці вітчизняних і зарубіжних дослідників історії та політичної історії України, історії етнонаціональних відносин, релігії і церкви). Осмисленню ролі та значення релігії і церкви в їх історичній ретроспективі великою мірою сприяли праці представників вітчизняної історичної та суспільно-політичної думки – В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Донцова, Д.Дорошенка, М.Драгоманова, М.Костомарова, І.Крип’якевича, П.Куліша, В.Липинського, М.Міхновського, Д.Яворницького та ін. І хоча з їхньої спадщини не все є придатним для сюогодення, проте їх внесок у вивчення цих проблем важко преоцінити.
З отриманням незалежності України у науковців з’явилася реальна можливість дослідження різних аспектів її історії. З позицій сучасного державотворення їх успішно здійснюють нині вітчизняні історики В.Борисенко, В.Верстюк, В.Даниленко, М.Котляр, С.Кульчицький, О.Реєнт, В.Сарбей, В.Сергійчук, А.Слюсаренко, В.Смолій та ін. Їхні наукові доробки допомагали авторові осмислювати етнонаціональні та конфесійні процеси в їх історичній еволюції.
Відносно самостійну групу джерел у цьому блоці утворюють праці з історії релігії та церкви в Україні. У радянський період, коли історія українського православ’я і греко-католицизму та особливості національно-релігійних процесів майже не виступали об’єктом спеціальних досліджень або висвітлювалися тенденційно, цю прогалину значною мірою заповнювали наукові розвідки представників української діаспори: Б.Боцюрківа, Д.Бурка, І.Власовського, Б.Гудзяка, А.Жуковського, О.Лотоцького, І.Огієнка, І.Ортинського, Н.Полонської-Василенко, Ю.Федоріва, І.Химки, М.Чубатого. Проте поширення в Україні вони не мали. Якщо фрагменти їхніх творів інколи й впроваджувалися до наукового обігу, то лише з метою критики.
Останнім часом релігійно-церковні проблеми в контексті історії України плідно вивчають такі вітчизняні дослідники, як С.Білокінь, М.Брайчевський, О.Ігнатуша, С.Жилюк, А.Зінченко, О.Крижанівський, О.Лисенко, О.Моця, В.Пащенко, Л.Пилявець, С.Плохій, В.Ричка, Ф.Турченко, В.Ульяновський та ін. З’явилося чимало індивідуальних і колективних досліджень, у яких висвітлюються історія та особливості українського пра-вослав’я, роль релігії та церкви в історії України, імперська спрямованість діяльності Російської православної церкви в Україні.
Автор дисертації спирався також на праці вітчизняних дослідників – С.Заремби, Я.Ісаєвича, В.Климова, О.Нестулі, В.Нічик, Д.Степовика, в яких показується роль релігії та церкви в етнокультурних процесах, місце церковної історико-культурної спадщини у сучасному національному й духовному відродженні України.
3-й блок – релігієзнавчі та етноконфесійні джерела. Останнім часом в українському релігієзнавстві, яке по-справжньому лише започатковується, успішно розробляються теоретичні проблеми, істотно переосмислюються традиційні уявлення про суть релігії та церкви, їх роль в утвердженні української національної ідеї, сучасному духовно-культурному розвитку України. Нові підходи та академічний рівень дослідження релігійного феномена, сучасних процесів і тенденцій у релігійно-церковному житті України демонструють В.Бондаренко, А.Глушак, В.Єленський, М.Закович, А.Колодний, М.Кирюшко, Н.Кочан, В.Лубський, В.Мельник, М.Новиченко, М.Рибачук, П.Саух, О.Уткін, Л.Филипович, П.Яроцький та ін.
Для глибшого з’ясування тих чи тих аспектів релігійно-церковного життя, виявлення тенденцій у розвитку сучасних релігійних процесів в Україні важливе значення мали публікації, усні виступи глав українських церков та релігійних діячів різних конфесій.
Серед джерел важливу групу складають сучасні нормативно-правові документи, матеріали соціологічних досліджень, статистичні дані.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Оскільки політичні, етнічні та релігійні елементи в історії України тісно переплелись, в основу дослідження покладено різні підходи – історичний, соціально-філософський, політологічний, культурологічний, релігієзнавчий.
Багатоплановість проблеми також потребувала застосування комплексного методу дослідження в єдності історико-хронологічного, проблемно-логічного, порівняльного та структурно-функціонального аналізу.
З метою уникнення упереджених оцінок процесів і явищ, що відбувалися в етнонаціональній та релігійно-церковній сферах, дослідження здійснювалося на засадах української державності, об’єктивності, політичної та ідеологічної багатоманітності, етнонаціональної толерантності і конфесійної безсторонності.
Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертації є політологічний аналіз взаємозв’язку етносу і релігії у процесі їх історичної трансформації та в умовах сучасних суспільно-політичних реалій, визначення ролі, місця, значення конфесійних чинників у національному бутті українського народу та етнонаціональному розвитку України.
Для досягнення поставленої мети необхідно було розв’язати такі головні завдання:
– визначити загальні теоретико-методологічні засади дослідження співвідношення етносу та релігії, з’ясувати механізми, особливості та історичні форми їх взаємодії, визначити місце релігії серед структурних елементів етносу та нації, виявити етнонаціональну зумовленість міжконфесійних відносин та витоки конфесійної нетерпимості;
– розкрити етнонаціональні та етнополітичні аспекти запровадження християнства в Русі-Україні, простежити процес та основні етапи становлення самобутності українського православ’я як релігійного, етнонаціонального і етнокультурного феномена;
– виявити особливості функціонування українського православ’я у складі Російської православної церкви, причини його занепаду, показати форми і методи використання російським самодержавством релігії та церкви як засобу русифікації, етнічної нівеляції й асиміляції українського народу;
– визначити місце та роль релігії і церкви в етнокультурних процесах України, з’ясувати проблеми вивчення, збереження та використання церковних пам’яток як важливих складових української національної культури, їх роль і місце сучасному духовному відродженні України, дослідити питання застосування сакральної мови у богослужбовій практиці українських церков;
– з’ясувати значення етнонаціональних та конфесійних чинників у державотворчих процесах, утвердженні української політичної нації, показати особливості взаємозв’язку національного та релігійного відродження в умовах сучасних політичних реалій;
– виявити причини, сутність, форми, наслідки міжцерковного конфлікту, рівень загрози національним інтересам і національній безпеці України, перспективи та шляхи його подолання як важливої умови досягнення суспільно-політичної стабільності в українському суспільстві;
– проаналізувати витоки ідеї єдиної національної церкви в Україні, історичні спроби та невдачі реалізації, виявити перешкоди, що стоять на шляху її втілення у сучасних умовах;
– визначити національно-державні інтереси України у релігійно-церковній сфері, основні шляхи їх забезпечення, форми поєднання з особистими та конфесійними.
Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дисертації полягає передусім у тому, що в ній вперше у вітчизняній політології здійснено комплексне дослідження політичних аспектів взаємозв’язку етносу та релігії, ролі конфесійних чинників у етнонаціональних і етнополітичних процесах в Україні. Результатом дисертаційного дослідження є створення й наукове обгрунтування цілісної концепції, в якій розкривається механізм взаємодії етносу та релігії в їх історичній генезі і сучасному розвитку України, що включає у себе науково-теоретичні, політико-правові, практичні положення та висновки.
У дисертаційному дослідженні висунуто і обгрунтовано низку положень, які мають наукову новизну й виносяться на захист:
– встановлено, що незважаючи на різноплановість етносу і релігії як соціальних утворень, між ними утворилися давні, тісні і сталі зв’язки, які мають різноманітні форми вияву, взаємозв’язку й взаємодії у сфері свідомості, культури, та побуту. На українському грунті етнос теж настільки тісно пов’язаний з релігією, що без повного і всебічного осмислення її ролі і місця у житті українського народу неможливо пізнати особливості його національної ментальності та духовності, тенденції розвитку суспільно-політичних процесів в минулому і тепер. З іншого боку, важко осягнути суть і специфіку релігійності українців у відриві від їх національного буття;
– зроблено висновок, що у становленні українського етносу, формуванні української політичної нації релігія та церква відігравали історично суперечливу роль, то сприяючи їхньому етнонаціональному самовизначенню та самоорганізації, то перешкоджаючи;
– на основі аналізу історичних форм взаємодії етнічних та конфесійних чинників з’ясовано місце релігії серед структурних елементів етносу і нації, що дало можливість конкретизувати суть окремих понять та категорій етнології та релігієзнавства;
– встановлено, що характер міжконфесійних відносин значною мірою залежить від особливостей етнонаціональних взаємин, а витоки конфесійної нетерпимості слід шукати у суперечливих відносинах різноконфесійних етносів, визначено форми зворотного впливу релігії на міжнаціональні відносини та етнонаціональні процеси;
– висунуто та обгрунтовано тезу, що на еволюцію релігії від політеїзму до монотеїзму і запровадження християнства в Русі-Україні істотний вплив мали тогочасні відносини східнослов’янських племен між собою та з іншими державами і народами. Під впливом суспільно-політичних, етнонаціональних, етнокультурних та інших чинників візантійське християнство трансформувалося в українське православ’я, яке стало національно самобутнім духовно-культурним феноменом;
– показано, що інші течії християнства, існуючи на українському національному грунті, теж набули етнонаціональних рис, охопили своїм впливом широкий спектр національного буття українського народу, ставши невід’ємною частиною його духовного світу та культури;
– доведено, що Україна тривалий час була об’єктом не лише світської а й церковної русифікації, проаналізовано форми, методи, прийоми національної нівеляції й асиміляції українського народу, що використовувалися царським самодержавством та Російською православною церквою. Чергування державного та бездержавного періодів в історії України, підпорядкування її територій різним імперіям та державам, призвело до того, що етнонаціональні і релігійні процеси по-різному відбувалися у регіонах України, що позначилося на темпах сучасного національного та релігійного відродження. Боротьба українського народу за церковну незалежність та автокефалію православної церкви завжди мала не лише релігійний, а й національний та політичний зміст, була однією із форм його національно-державницького самоутвердження;
– з’ясовано особливості взаємодії етносу та релігії в духовно-культурній сфері. Завдяки важливій ролі релігії і церкви в етнокультурних процесах значна частина національно-культурного надбання українського народу набула етноконфесійного змісту. Церковна історико-культурна спадщина нині є невід’ємною складовою української національної культури, яка потребує вивчення, охорони та збереження;
– показано динаміку, взаємовплив та взаємозв’язок сучасних етнонаціональних і релігійних процесів, політико-правові основи й взаємовплив національного і релігійного відродження, причини політизації релігійно-церковної сфери в умовах становлення та утвердження української державності. Значна частина церков, релігійних організацій, сучасної церковної еліти й духовенства, нині здатні впливати не лише на стан та характер релігійності, а й на суспільну мораль, рівень національної свідомості і самосвідомості, політичні орієнтації віруючої частини населення України;
– з’ясовано, що сучасний міжцерковний конфлікт в Україні має історичне коріння, об’єктивні та суб’єктивні причини і виявляється у політичній та етнонаціональній сферах, на ієрархічному та побутовому рівнях. Він постійно живиться політичною поляризацією українського суспільства, наявністю протистояння між главами церков, боротьбою за сфери впливу, культові приміщення та майно, а також нерозв’язаністю проблем в україно-російських церковних відносинах. Доведено, що подолання міжцерковного конфлікту має важливе значення не лише для його суб’єктів, а й для досягнення суспільно-політичної стабільності та національної злагоди;
– спираючись на історичний досвід церковних уній, аналіз сучасних процесів і тенденцій у релігійному житті доведено безпідставність спроб реалізації в Україні ідеї єдиної національної церкви. Стверджується, що майбутнє України не в уніфікації релігійно-церковного життя, а в утвердженні конфесійної багатоманітності і толерантності, надійному забезпеченні релігійних прав і свобод;
– окреслено коло національно-державних інтересів України у релігійно-церковній сфері, розкрито їх суть та особливості забезпечення в сучасних умовах. Показано, що закордонні релігійно-політичні впливи, політично-конфесійна розколотість поліетнічного українського суспільства, можливість перенесення міжцерковного конфлікту в сферу етнонаціональних відносин та в армійське середовище, наявність зарубіжних священнослужителів не лише не відповідають національно-державним інтересам України, а й нерідко загрожують її національній безпеці.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та теоретичні висновки дисертаційного дослідження апробовані у наукових публікаціях, виступах автора на Міжнародних та Всеукраїнських симпозіумах, конференціях, семінарах, круглих столах. Серед них Всеукраїнська наукова конференція “Етнічна свідомість і національна культура” (Київ, 1991); Всеукраїнський науковий симпозіум “Церква і національне відродження” (Київ, 1992); Всеукраїнська наукова конференція “Релігійна традиція в духовному відродженні України” (Полтава, 1992); Всеукраїнська наукова конференція “Українське православ’я: особливості, історія, сучасність” (Київ, 1992); Всеукраїнська наукова конференція “Українська національна ідея і церква” (Київ, 1993); Всеукраїнська науково-практична конференція “Політика і влада” (Запоріжжя, 1993); Міжнародна наукова конференція “Релігія в контексті суспільних і духовних реалій сьогодення (Київ, 1995); Міжнародна науково-практична конференція “Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання” (Київ, 1995); Міжнародна науково-практична конференція “Етнополітичні та етнокультурні проблеми України” (Київ, 1996); Міжнародна наукова конференція “Релігія і церква в постсоціалістичних країнах” (Київ, 1996); Міжнародна наукова конференція “Християнство в контексті історії і культури України”, Міжнародна науково-практична конференція “Християнська любов та військовий обов’язок” (Київ, 1997); Всеукраїнська міжнародна християнська асамблея “Заповідь нову даю вам: любіть один одного” (Київ, 1998); семінар-нарада “Державно-церковні відносини: проблеми сь-огодення” (Київ, 1997); постійно діючий круглий стіл “Релігія та влада” (Київ, 1997-1999).
Ідеї дисертації знаходили практичне впровадження у наукових висновках автора щодо проектів законів України “Про вільність віросповідання і релігійну діяльність”, “Про визначення засад державної політики у сфері державно-церковних відносин”, “Про історико-культурну спадщину”, “Про внесення змін і доповнень до Законів України “Про свободу сювісті та релігійні організації”, “Про національні меншини в Україні”, в аналітичних та інформаційних матеріалах для органів державного управління.
Основні положення і результати дослідження апробувалися також у лекціях із спецкурсу “Релігія і національні відносини”, що читалися для студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Частина матеріалів знайшла своє відображення у авторських науково-популярних публікаціях на сторінках періодичної преси.
Практичне значення результатів дослідження. Матеріли дисертаційного дослідження слугуватимуть подальшій розробці теоретичних проблем політології, етнології та релігієзнавства.
Вони можуть використовуватися також у викладанні історії України, філософії, політології, українознавства, релігієзнавства та інших дисциплін у навчальних закладах різного рівня.
Висновки та положення дисертації можуть бути використані при визначенні та уточненні основних засад і пріоритетів сучасної державної політики у сфері етнонаціональних та державно-церковних відносин.
Структура дисертації. Поставлені завдання дослідження зумовили його логіку та структуру. Дисертація (обсяг 324 сторінок) складається із вступу, шести розділів, висновків, приміток (359 найменувань) та списку використаної літератури (170 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми, розкривається стан дослідження проблеми, простежується її зв’язок із науковими програмами, планами та темами, визначаються об’єкт і предмет дослідження, його мета і завдання, наукова новизна та джерельна база. З’ясовуються теоретико-методологічні засади дисертації, висвітлюються питання апробації та практичної значимості її результатів.
У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження взаємозв’язку етносу і релігії” аналізуються основні джерела, в яких з’ясовуються проблеми співвідношення, закономірності та особливостей взаємодії етносу і релігії в процесі їхньої історичної еволюції, етнонаціональної зумовленості міжконфесійних відносин.
Оскільки ці питання торкаються як нерелігійної (етнічної) так і релігійної (конфесійної) сфер, погляд на них може бути і світським, і богословським.
У дисертації зазначається, що чимало зарубіжних і вітчизняних дослідників різних наукових шкіл, визначаючи сутність понять “етнос” та “нація”, називають релігію серед їхніх атрибутивних ознак. Інші навпаки – не визнають її компонентом етнонаціональних спільнот.
Богослови багатьох конфесій вважають релігійний чинник обов’язковим і головним елементом етносу, що дає їм підстави для ототожнення національного і релігійного.
Автор наголошує, що питання про місце релігії серед структурних елементів етносу та нації є досить складним і потребує не цілковитого визнання чи огульного заперечення релігії, а спеціального дослідження.
Якщо ж підходити до цього питання з погляду науки, то насправді етнос та релігія – не тотожні явища, а такі, які більш або менш збігаються, що в кінцевому підсумку і призводить до синонімічного вживання відповідних їм понять.
Відомо, що кожна з історичних соціально-етнічних спільнот (рід, плем’я, народність, нація), хоча і має більш чи менш стійкі компоненти, проте їх роль, місце та значення у процесі еволюції не залишалися незмінними. Оскільки в різний час превалювали то одні, то інші ознаки етносу та нації, релігія теж не мала сталого місця серед них.
Дисертант доводить, що етнонаціональна специфіка релігії найбільшою мірою проявляється у культовій сфері. Якраз на культі, на відміну від інших елементів релігійного комплексу, відбиток етнічних ознак є найпомітнішим. Культові елементи релігії, у свою чергу, досить активно взаємодіють з національною культурою, народними традиціями, звичаями і обрядами, глибоко проникають у побутову сферу.
Хоча з етнічними елементами найбільшою мірою пов’язані національні релігії, проте світові теж з часом тяжіють до них. Оскільки більшість народів і націй, як правило, мають головне, традиційне віросповідання, його можна за певних умов зараховувати до розряду сталих етнічних ідентифікаторів, а відтак і до елементів етнонаціонального організму.
Незважаючи на те, що етнотворча роль конфесій у різних народів була неоднаковою, релігія все-таки може бути тією ознакою, яка в сукупності з іншими складовими допомагає характеризувати ту чи ту етнонаціональну спільноту як цілісне суспільне утворення.
Як відомо, межі тієї чи іншої релігії можуть повністю чи частково збігатися з етнічними або виходити за них. Відтак під впливом певної релігії може бути одне етнічне утворення чи його частина або відразу кілька етносів. І навпаки, один і той же етнос чи його частини можуть мати сталий зв’язок з однією або з кількома різними релігіями. Це призводило до виникнення гомогенних (одноконфесійних) або гетерогенних (поліконфесійних) етносів та моноетнічних чи поліетнічних релігій.
У процесі історично тривалої взаємодії конкретних етнічних ареалів із певними конфесійними системами відбувалося їх зближення і навіть злиття, внаслідок чого з’являлися етноконфесійні утворення – метаетноконфесійні, етноконфесійні спільноти та етноконфесійні групи.
У розділі зазначається, що в процесі розвитку того чи іншого етнічного організму, зміни меж його осідлості релігія теж нерідко зазнавала змін. Для визначення справжньої ролі релігії в етнонаціональному розвитку потрібен конкретно-історичний підхід, який максимально враховував би умови, в яких відбувається взаємодія етнічних і конфесійних елементів.
На зміст релігійності нерідко впливає характер відносин між народами. Міжетнічна та міжнаціональна ворожнеча, що мала місце в історії багатьох народів світу, зокрема українського, як правило, переносилась у релігійне середовище, знаходила у ньому своє відображення у вигляді конфесійної нетерпимості, тобто упередженого, негативного ставлення до окремих людей і етнічних спільнот, які сповідують інші релігії, дотримуються інших обрядів, звичаїв та традицій.
Витоки нетерпимого ставлення до іновірців, властивого багатьом конфесіям, слід шукати у суперечливих відносинах між народами. В подальшому конфесійна нетерпимість постійно здійснювала негативній вплив на спілкування людей різної етнічної належності.
Розглядаючи сутність нетерпимості на конфесійному грунті, автор доходить висновку, що вона тісно пов’язана з претензією релігій на істинність. В дисертації наводяться численні історичні факти, які підтверджують, що боротьба одного народу проти іншого нерідко велася під гаслами захисту істинної віри.
Хоча витоки релігійної нетерпимості сягають глибоко в історію, її прояви мають місце і сьогодні у різних народів і конфесій. І хоча останнім часом на екуменічних заходах питання про істинність майже не порушується, проте всередині кожної конфесії воно, як і раніше, залишається актуальним.
У дисертації робиться загальний висновок, що релігійна нетерпимість є небезпечною для поліетнічного та поліконфесійного українського суспільства, оскільки здатна живити політичний, етнонаціональний та релігійний екстремізм, прихильний до крайніх поглядів і форм розв’язання назрілих проблем в найрадикальніший спосіб, включаючи застосування сили.
У другому розділі “Українське православ’я як етнонаціональний феномен” досліджуються етнонаціональні та етнополітичні аспекти запровадження християнства в Русі-Україні, особливості трансформації православ’я на українському етнонаціональному грунті, форми і методи використання царським самодержавством релігії і церкви у русифікації українського народу.
На основі аналізу етнонаціональних процесів та стосунків східних слов’ян з іншими державами і народами у дисертації робиться висновок, що на їхньому конфесійному виборі суттєво позначилися як відносини між собою, так і з далекими і близькими сусідами.
Оскільки Русь-Україна формувалася як поліетнічне утворення, для неї вже тоді ха-рактерною була поліконфесійність – численні племена дотримувалися своїх язичницьких вірувань. Проте конфесійної ідентичності східних слов’ян із християнськими державами Європи не було. Їхні політеїстичні релігії прийшли також у суперечність з об’єднавчою політикою київських князів і стали своєрідними бар’єрами на шляху налагодження, розширення і зміцнення контактів між собою та з іншими європейськими країнами та народами.
Відтак Русь-Україна об’єктивно постала перед реальною проблемою необхідності зміни релігії з політеїстичної на монотеїстичну. На основі літописних джерел дисертант аналізує історичні шанси запровадження в Русі-Україні західного християнства, ісламу та іудаїзму.
Відзначається, що офіційне хрещення киян у 988 році було завершальним актом тривалого процесу проникнення християнства на східнослов’янські землі, викликаного не лише суто релігійними причинами, а й державною необхідністю. Християнська релігія несла у середовище східних слов’ян свій етноінтеграційний потенціал і більшою мірою, ніж язичництво, була пристосована до існування у багатоплемінній державі. Вона сприяла подоланню їх племінної розрізненості, утворенню цілісного етнополітичного організму.
В період феодальної роздробленості церква як єдина централізована організація виконувала роль суспільного інтегратора і до певної міри стримувала дію відцентрових сил, гальмувала розвиток сепаратистських тенденцій, забезпечувала суспільно-політичну стабільність. Одначе її інтегративна сила не була абсолютною, і з часом виявилась неспроможною утримувати послаблені соціально-економічні та політичні зв’язки між земельно-територіальними утвореннями Київської Русі.
У дисертації відзначається, що утвердження християнства в Київській Русі, відбувалося у міру набуття ним етнічного забарвлення і політичних функцій. Адаптуючись до особливостей духовного світу слов’ян, обростаючи елементами їхньої культури, християнство переломлювалося через їхнє світосприймання, пристосовуючись до суспільно-політичного устрою давньоруської держави, вбираючи і переосмислюючи елементи родоплемінних релігій відповідно до своїх догматичних установок. Таким чином, на грунті східнослов’янського етносу відбувався синтез язичництва і християнства. В духовній культурі й світогляді давніх українців з’явилися невідомі їм раніше утворення: язичництво, поєднане з християнством (“християнізоване язичництво”) та християнство, в яке влилися залишки язичництва (“оязичнене християнство”). Внаслідок складної етнічної (української) і конфесійної (язичницької) трансформації християнство наповнилося слов’янським змістом.
У дисертації наголошується, що етнонаціональному впливові піддавався не лише православний культ, а й церковні інституції. Після офіційного запровадження християнства в Русі-Україні почався процес творення власної національної церкви. Її уособленням в Україні була Київська митрополія, підпорядкована Константинопольському патріархату. Київські князі, починаючи з Ярослава Мудрого, керуючись передусім політичними та національними інтересами, робили немало спроб позбавлення від візантійської церковної залежності шляхом зведення на київську кафедру власних ієрархів.
Одним із найважливіших завдань, яке стояло перед українською церквою, що претендувала на роль незалежної, було створення власної ієрархії і забезпечення себе місцевими кадрами. Адже церква, що повністю чи частково обслуговувалася іноземцями, не могла піднятися до рівня усвідомлення і розв’язання загальнонаціональних проблем, формування національної самосвідомості народу, патріотичного служіння.
Українська церква крок за кроком позбавлялася візантійської залежності, поступово формуючись у національну релігійну інституцію. У процесі подальшого становлення риси автономності української церкви проявлялися ще більше. Майже всі церковні питання вирішувалися київськими митрополитами або соборами єпископів самостійно. За візантійськими першоієрархами залишалося право затвердження митрополитів.
Потрапивши під зверхність Російської імперії, Україна, її народ та церква зазнали значних русифікаційних впливів. Об’єктом церковної русифікації передусім стала Київська митрополія, яка завдяки автономному статусу та віддаленості від свого духовного центру – Константинопольського патріархату – мала змогу впродовж кількох століть безперешкодно впроваджувати національні елементи у релігійно-церковне життя.
Російський царизм та православна церква, ставши на відверто антиукраїнські позиції, почали усувати мирян від участі у церковному житті, уніфікувати церковну службу, витісняти українську мову та елементи української культури із богослужбової практики, активно нав’язуючи свій стиль життя, мову, церковні звичаї і традиції.
Зазначається, що одним із прийомів, який активно використовувався Російською православною церквою у процесі русифікації українського етносу та релігійно-церковного життя в Україні, було “кадрове перемішування” духовенства.
На основі аналізу релігійно-політичної ситуації автор доходить висновку, що за час свого перебування у складі Російської православної церкви українське православ’я значно втратило свої національні риси. Проте повністю викорінити їх із релігійно-церковного життя російському самодержавству так і не вдалося.
Наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст., незважаючи на значне посилення ру-сифікаційних впливів, в Україні почав набувати поширення національний рух, який охоплював також і релігійне середовище.
Новим імпульсом національного відродження та українізації суспільного життя, зокрема релігійно-церковного, стали події, пов’язані з Української революцією. Ігноруючи погрози російських ієрархів, прихильники церковної незалежності створили суто національну релігійну інституцію – Українську автокефальну православну церкву. Ідею розриву церковних зв’язків з Москвою підтримав Уряд гетьмана П.Скоропадського, зокрема міністри віросповідань В.Зіньківський та О.Лотоцький. На позиції церковного усамостійнення стала також Директорія. Але підтримка державою церковної незалежності була нетривалою, як нетривалим було й саме її існування.
Робиться висновок, що православ’я в Україні зазнало суттєвих змін. Воно трансформувалося із візантійської релігійної інституції в українську. Ставши частиною офіційної російської церковної структури і значно зрусифікувавшись, православ’я на певний час втратило свою спроможність до виконання функції національного інтегратора українського суспільства. Тривала світська і церковна етнічна нівеляція та русифікація українського народу значно підірвала його етнонаціональну та конфесійну ідентичність, але остаточно не знищила. Її залишки стали основою національного і релігійного відродження.
У третьому розділі дисертації “Релігія та церква в етнокультурних процесах” аналізуються особливості взаємодії етносу та релігії в культурній сфері, показується вплив конфесійних чинників на культурно-мистецьке життя українського народу.
У дисертації підкреслюється, що серед інших релігій в українських землях найбагатшу духовну спадщину залишило православ’я. І хоча тривалий час воно перебувало у складі Російської православної церкви, на його основі були створені мистецькі твори, які мають яскраво виражені українські національні риси.
Найбільш помітним взаємозв’язок етнокультурних та конфесійних чинників на українському грунті був у таких сферах, як архітектура, церковний живопис та спів. У кожній із цих сфер створені унікальні художні твори.
У розділі зазначається, що сучасне національно-культурне відродження в Україні, змушує до перегляду і переоцінки пов’язаних з ними культурних надбань. Нині в Україні є необхідні умови, для об’єктивного з’ясування реального внеску церкви у розвиток національної культури. У зв’язку з цим автором порушується питання про необхідність відродження і подальшої розробки такої галузі вітчизняної історії та національної культурології, як пам’яткознавство взагалі і церковне зокрема.
Одне із основних його завдань, на думку дисертанта, полягає у комплексній розробці методологічних і теоретичних засад вивчення, збереження, відновлення та використання тієї частини національно-культурної спадщини, яка з’явилась в українських землях під безпосереднім чи опосередкованим впливом релігії і церкви. Оскільки деякі регіони мають власні унікальні церковні пам’ятки, автором ставиться питання про необхідність наукової розробки регіонального пам’яткознавства та церковного краєзнавства.
Наукові висновки церковного пам’яткознавства мають стати основою розв’язання практичних завдань, які стоять нині перед українською державою та релігійними організаціями у справі збереження культового мистецтва, відродження кращих традицій вітчизняного храмобудування, іконопису, створення нових культових предметів і об’єктів, достойних стати в ряд із визнаними пам’ятками національної культури та поверненні в Україну її національно-культурних пам’яток, які й досі знаходяться за її межами.
У дисертації розглядається також питання про сакральну мову у богослужбовій практиці українських церков. Від мови, яка вживається у богослужінні, значною мірою залежить ступінь розуміння віруючою людиною змісту власної релігії, її основних поло-жень і принципів.
Ідея перекладу Святого Письма живою народною мовою з’явилася в Україні ще у ХIV ст., але тривалий час залишалася нереалізованою. Серед перших релігійних книжок українською мовою – Пересопницьке Євангеліє (1561 р.). Ця книга і нині має не лише релігійне, а й історичне та національно-культурне значення.
Першим повним текстом Святого Письма українською мовою була знаменита Острозька Біблія (1581 р.). В історії України спроби перекладу Біблії та її частин українсь-кою мовою були непоодинокими, одначе не всі успішними. Вагомий внесок у цю справу зробили П.Моравчевський, П.Куліш, І.Пулюй, І.Нечуй-Левицький, І.Огієнко, Л.Жабко-Потапович, І.Хоменко та ін.
Автор наголошує, що нині велика роль у вихованні поваги до рідної мови, без-посередньому її впровадженні у церковну літургію належить національно орієнтованому духовенству.
Нині релігійні організації в Україні по-різному намагаються розв’язувати проблему богослужбової мови. Так, Українська греко-католицька, Українська автокефальна православна та Українська православна церква – Київський патріархат відразу стали на шлях повної українізації літургії. Поступово переходять із російської на українську мову українські протестанти. У римсько-католицьких костелах нерідко звучить польська мова, громадах іудеїв – єврейська, у мусульманських мечетях Криму – кримськотатарська та ін. Українська православна церква з переходом на вживання української мови зазнає труднощів. Адже Російська православна церква, складовою якої вона є, все ще міцно тримається традиції вживання церковнослов’янської мови.
У дисертації зазначається, що процес зміни богослужбової мови, особливо у православних храмах, є складним і тривалим у часі. Адже значна частина священиків сучасних українських церков отримували духовну освіту в семінаріях та академіях Росії, засвоюючи релігійну термінологію церковнослов’янською та російською мовами.
У деяких конфесіях останнім часом утверджується практика використання різних мов у богослужбовій діяльності. У католицьких костелах України, наприклад, в залежності від регіону, вживається українська, російська, англійська та польська мови. Така практика є досить демократичною щодо мовних уподобань віруючих. Адже насильницьке впровадження тієї чи іншої мови у церковну літургію може викликати зворотну реакцію.
У дисертації зазначається, що проблема богослужбової мови має в Україні давню історію і залишається не до кінця розв’язаною ще й сьогодні. Вона тісно пов’язана із загальною непростою нині мовною ситуацією. Робиться висновок, що в міру розширення вживання української мови у різних сферах суспільного життя вона все більше утверджуватиметься також у церковному вжитку.
У четвертому розділі “Релігія в етнодержавотворчих процесах та національному відродженні сучасної України” розглядається взаємозв’язок національних і релігійних процесів, характер та проблеми духовного відродження, особливості неорелігійного руху.
У дисертації зазначається, що в умовах розбудови української державності, коли інтенсивність етнонаціональних і релігійних процесів значно прискорилась, їх взаємодія теж посилюється.
Безпосереднім виявом єдності етнонаціонального і релігійного відродження було відновлення діяльності українських національно орієнтованих церков – Української автокефальної православної церкви, Української греко-католицької церкви, а згодом – утворення Української православної церкви – Київський патріархат.
Доказом наявності релігійного відродження в Україні є розбудова розгалудженої релігійної мережі, збільшення чисельності віруючих та поглиблення їх релігійності. На основі використання статистичних матеріалів показано динаміку зростання чисельності релігійних організацій, урізноманітнення конфесійної карти України.
Одним із показників релігійного відродження в Україні є активізація проповідницької та місіонерської діяльності релігійних організацій, зростання кількості культових будівель, релігійної періодики.
Якісні зміни відбуваються також у релігійності населення України. Останнім часом чимало людей переорієнтувалося на релігійні цінності, внаслідок чого збільшилося число віруючих у загальній масі населення, зросла питома вага глибоко віруючих, поглибилась внутрішня релігійність різних категорій і груп. Зростають суспільне визнання, престиж церкви та релігійних організацій.
У дисертації також відзначається, що процеси етнонаціонального та релігійного відродження можуть супроводжуватися побічними негативними проявами, зокрема такими, як конфліктність, стихійність, екстремізм, регіоналізм та сепаратизм на національному та релігійному грунті, відновлення консервативних традицій, які гальмують розвиток суспільства, проповідь національної та конфесійної винятковості і ворожнечі, поява та поширення релігійних новоутворень деструктивного спрямування.
Автор підкреслює, що лише якісне законодавство, яке регулює етнонаціональні відносини та релігійно-церковне життя, а також науково обгрунтована та виважена державна політика можуть унеможливити негативні явища у цих сферах та спрямувати їхній розвиток у цивілізоване русло.
У розділі розглядаються причини, прояви та особливості неорелігійного руху. Зазначається, що конфесійна карта сучасних неорелігій в Україні є досить строкатою і відмінною від географічного поширення традиційних конфесій та церков. Чимало послідовників сучасних нетрадиційних релігій проявляють велику проповідницьку та місійну активність, намагаючись поєднувати культову діяльність із позакультовою.
Окремі із неорелігійних течій, існуючи на українському національному грунті, продовжують залишатися переважно космополітичними. Інші намагаються вписатися в український етнонаціональний і етнокультурний контекст шляхом пошуку спільних рис з українськими духовними традиціями, перекладів релігійної літератури українською мовою та використання її у своїй богослужбовій практиці.
Серед сучасних новітніх релігійних течій, що існують в Україні, найбільш етнічно забарвленим є вітчизняне неоязичництво. Претендуючи на роль етнічної української релігії, воно, природно, вступає у суперечність із традиційними церквами, які теж вважають себе національними релігійними інституціями.
Автор наголошує, що сучасне неоязичництво не тотожне із давньоукраїнським язичництвом. Проте для держави і суспільства важливим є не стільки цей факт, скільки національна орієнтація його послідовників, підтримка української державності, сприяння національному і духовному відродженні, поверненню до першоджерел вітчизняної духовності та культури, відродженню не лише давніх релігійних вірувань, а й народних звичаїв, традицій, обрядів.
У дисертації відзначається, що динамічний розвиток неорелігійних процесів призвів до значного посилення конкуренції в міжконфесійному просторі України. Поширення неорелігій викликає тривогу передусім у представників традиційних церков, які кваліфікують їх як своєрідні “інородні тіла” в суспільному організмі, що заважають консолідації українського народу, шкодять національній культурі, ставлять під загрозу духовне та моральне здоров’я нації. Майже всі нетрадиційні вірування зараховуються ними до розряду антиукраїнських.
Упередженість та нетерпимість традиційних релігій до неорелігій нерідко знаходить підтримку владних структурах та відображення у громадській думці населення України. На погляд автора, небезпека таких підходів полягає в тому, що створення штучних перешкод у діяльності неорелігійних громад загрожує перетворенню їх із союзників держави на опозиційну силу.
Разом з тим, підкреслюється у дисертації, не можна не реагувати на наявність серед нетрадиційних вірувань об’єднань тоталітарного характеру, у середовищі яких мають місце прояви релігійного екстремізму та фанатизму, а іноді й суспільно небезпечних дій. Держава має всіляко захищати своїх громадян від посягань на їхнє життя, здоров’я, честь і гідність будь-яких релігійних об’єднань. Всі, хто чинить такі дії, мають нести відповідальність, передбачену чинним законодавством.
Відзначається, що неорелігійний рух в Україні поступово набуває стабілізаційного характеру. Робиться припущення, що з метою зміцнення своїх позицій неорелігійні громади намагатимуться й надалі пристосовуватися до етнонаціональних особливостей українського суспільства, хоча досягти цього їм буде нелегко, оскільки їхній культ, через який можливе поєднання з національними елементами, перебуває у стадії становлення.
Крім того, на думку автора, майбутнє неорелігійних вірувань значною мірою буде залежати від стану справ у традиційних релігіях. Представники українських історичних церков, у свою чергу, будуть і надалі всіляко витісняти неорелігії із духовного простору України. Не виключено, що у міру посилення впливу неорелігій в українському суспільстві конфлікт між ними і традиційними релігіями, який нині перебуває у латентному стані, наростатиме.
У п’ятому розділі “Міжцерковний конфлікт в сучасній Україні як релігійна та національно-державна проблема” аналізуються причини та сутність міжцерковного протистояння в Україні, пропонуються шляхи та механізми його подолання.
Віздзначається, що суб’єктами нинішнього релігійного конфлікту є найвпливовіші в Україні релігійні організації. Найбільшу напруженість у суспільство вносять відносини православних церков між собою та стосунки православних із греко-католиками.
Одні причини міжконфесійної конфліктності дістались у спадок від минулого, інші – породжені сучасним розвитком українського суспільства.
Серед причин загострення міжцерковного конфлікту в Україні наприкінці 80-х початку 90-х років були стихійний початок релігійного відродження, динамічний перерозподіл сфер впливу церков, спротив певної частини населення спробам швидкої ук-раїнізації релігійно-церковного життя. Конфлікт був підсилений неоднаковими темпами демократизації релігійно-церковної сфери в різних регіонах України.
Частина проблем у відносинах між церквами виникла з вини релігійних організацій, їхніх керівників, деякі з’явились не без участі нецерковних сил – посадових осіб, впливових політиків, політичних партій і рухів, громадських організацій.
У дисертації аналізуються прояви міжцерковного конфлікту у політичній, етнонаціональній сферах, на ієрархічно-побутовому та парафіяльному рівнях.
Зазначається, що хоча релігійні організації не виробляють власної політики, але вони здатні виступати на боці певних політичних сил. Зважаючи на те, що суспільно-політичні погляди віруючих нерідко виявляються у релігійній формі, політичні партії, окремі політики різної орієнтації останнім часом все частіше виявляють інтерес до релігійно-церковних питань.
Церкви, їхні ієрархи, духовенство, частина рядових віруючих теж орієнтуються на певні політичні сили, співпрацюють з партіями, виступають під їхніми знаменами і гаслами. Одним із переконливих свідчень політизації релігії в Україні є створення партій конфесійного спрямування.
Автор доходить висновку, що в умовах сучасного українського суспільства, де надмірно заполітизовані різні сфери життя, де значна частина населення орієнтується на релігійні цінності, декларує свою релігійність, розраховувати на повну ізольованість церкви від політики не доводиться. Нині, на думку автора, може йтися лише про мінімізацію деструктивного впливу політики на релігію, за якої конфесійні проблеми повністю не розчинялися б у суспільно-політичних, а самі церкви не перетворювалися на політичні організації.
Наявність історичного переплетіння і взаємодії релігійних елементів з етнічними, призводить до того, що сучасний міжцерковний конфлікт загрожує спричиненням напруженості у етнонаціональній сфері.
Він не лише створює незручності для діяльності релігійних організацій, нормального задоволення віруючими своїх релігійних потреб, а й гальмує процеси національно-духовного відродження та утвердження української державності. Розглядаючи міжцерковний конфлікт як загальнонаціональну проблему, автор порушує питання про державне посередництво у його врегулюванні.
Об’єднання зусиль церкви і держави у подоланні міжцерковної напруги є важливою передумовою досягнення національної злагоди, утвердження громадянського миру і спокою в українському суспільстві.
У розділі робиться висновок, що міжцерковний конфлікт в Україні зумовлений як історичними, так і сучасними причинами, об’єктивними й суб’єктивними чинниками і відображає всю складність та суперечливість процесу становлення української державності та унезалежнення української церкви. Нинішнє протистояння між церквами існує не саме по собі, а в контексті політичних та етнонаціональних реалій сучасного українського суспільства.
У пошуках шляхів виходу із міжцерковного конфлікту, деякими представниками світських та релігійних кіл пропонується створення в Україні єдиної національної церкви.
Сама ідея та спроби об’єднання церков, які у історичній науці позначаються терміном “унія”, зазначає автор, не є новими. Вони мають глибоке коріння в історії різних країн світу і в українській зокрема. У зв’язку з цим розглядаються причини та наслідки запровадження уній в українських землях. Підкреслюється, що серед інших, найбільший вплив на життя українського суспільства справила Берестейська унія 1596 р., оскільки вона безпосередньо торкалася не лише релігійного, а й суспільно-політичного та національно-культурного життя.
На основі аналізу уроків укладення церковних уній та шансів різних конфесій робиться висновок про неможливість практичної реалізації в Україні ідеї єдиної національної церкви. Нині реальними можуть бути лише порозуміння, зближення та співпраця церков.
На думку автора, ідея єдиної національної церкви пов’язана з створенням в Україні державної релігії. З огляду на багатоетнічність та поліконфесійність українського суспільства постановка питання про пріоритетну церкву в державі є не просто помилковою, а навіть небезпечною. Адже втілити її у життя без грубих порушень прав людини, свободи совісті і віросповідання, тиску на віруючих неможливо.
Майбутнє духовного життя українського суспільства автор вбачає не у констру-юванні ідеї єдиної національної церкви, а у гармонізації міжцерковних відносин, утвердженні справжнього релігійного плюралізму, мирному співіснуванні різних віросповідань, забезпеченні однакового їхнього правового статусу, вихованні терпимості і толерантності у віруючих різної етнічної та конфесійної належності.
У шостому розділі “Релігія і національно-державні інтереси України” зазначається, що з утворенням незалежної української держави перед нею цілком закономірно постало питання про усвідомлення, формування, реалізацію та захист національних інтересів у різних сферах суспільного життя, зокрема у релігійно-церковній. Хоча церква, релігійні організації відокремлені від держави, їхня діяльність торкається як внутрішніх, так і зовнішніх її інтересів.
Оскільки найвпливовіша в Україні релігійна організація – Українська православна церква – перебуває в юрисдикції Московського патріархату, національні інтереси нашої держави у релігійно-церковній сфері найбільшою мірою наштовхуються нині на інтереси Росії. Адже, незважаючи на наявність визнаних державних кордонів, межу осідлості українського народу, Московський патріархат, як і раніше, вважає Україну своєю “канонічною територією” й утримує Українську православну церкву у своїй юрисдикції. Небезпека підлеглості значної частини українського православ’я Московському патріархату полягає у тому, що його керівництво, як і раніше, стоїть на позиціях відновлення колишнього Союзу РСР або створення “слов’янського трикутника” – Росія, Україна, Білорусь – чим загрожує державності України.
Національні інтереси України полягають у подальшому утвердженні своєї державності, в об’єднанні українського православ’я ю єдину Помісну церкву та отримання нею повної незалежності. Розв’язання цих проблем мало б важливе як релігійне, так і політичне значення. Наявність канонічної православної церкви, окрім сприяння державотворчому процесу, внутрішній консолідації та стабільності суспільства, дала б змо-гу українському православ’ю здолати ізольованість від світу.
Національно-державних інтересів торкається також проблема сучасного стану римо- та греко-католицизму в Україні, а також україно-ватиканських відносин. На думку автора, активне входження України в Європу потребує суттєвого розширення та зміцнення контактів із домінуючою на цьому континенті католицькою церквою та її світовим центром Ватиканом.
Необхідність поглиблення відносин з Ватиканом зумовлена також наявністю в Україні значної кількості храмів, мережі структур та прихильників римо-католицької та греко-католицької церков. І хоча вони мають в Україні здебільшого регіональне поширення, їхнього впливу на українське суспільство недооцінювати не можна.
У дисертації зазначається, що Україна як держава має свої геополітичні та релігійно-церковні інтереси не лише на північному Сході, Заході, а й на Півдні. Якраз тут останнім часом все активнішу роль починає відігравати географічно близька Туреччина, у суспільно-політичному житті якої досить поважне місце посідає іслам. В українських землях він теж має глибоке коріння. На його цінності орієнтуються 26 тюркомовних народів, що проживають на території сучасної України.
У зв’язку з поверненням на свої історичні землі кримських татар, для яких мусульманство теж є традиційною релігією, на регіон активного відродження ісламу перетворився Крим. Він став зоною підвищених інтересів і об’єктом зовнішньої політики мусульманських країн, передусім Туреччини. Зважаючи на те, що півострів понад два століття перебував у залежності від Османської імперії, мусульмани Туреччини вважають кримських татар “своїми братами”, “гілкою турецької нації”.
Не виключено, що спроби реалізації ідеї створення глобальної мусульманської цивілізації можуть призвести до посилення ісламського фундаменталізму не лише в молодих державах Середньої Азії та Закавказзя, де у зв’язку з розпадом Радянського Союзу послабився вплив Росії, а й в Україні.
Заради забезпечення власних інтересів у цьому регіоні Україна має вести активну внутрішню і зовнішню політику, враховуючи етнонаціональний склад населення, особливості релігійної ситуації в регіоні, всіляко нейтралізуючи впливи зарубіжних ісламських екстремістів та фундаменталістів.
Національно-державних інтересів торкаються також місцезнаходження духовних центрів, яким підпорядковані релігійні організації, що існують в Україні, та наявність іно-земних священнослужителів. Чинне законодавство не забороняє релігійним організаціям підпорядковуватися центрам поза межами України та користуватися послугами зарубіжних релігійних діячів, священнослужителів, проповідників, наставників та інших осіб. Проте для неї небайдуже ставлення до України держав, у яких знаходяться духовні центри, на яких позиціях (проукраїнських чи антиукраїнських) перебувають зарубіжні служителі культу, яка справжня мета їхнього приїзду в нашу країну, чи здатні вони належною мірою враховувати у своїй діяльності національні та релігійні особливості України, менталітет українського народу.
Автор доходить висновку, що домінування в духовному просторі України російських, ватиканських, мусульманських та інших зарубіжних релігійних структур, наявність іноземного духовенства не завжди збігається з національно-державними інтересами української держави.
У дисертації зазначається також, що певну загрозу національно-державним інтересам України, її стабільності та безпеці становлять дезінтеграційні процеси та внутрішні протиріччя, розшарування і розколи у релігійних організаціях, що останнім часом даються взнаки. Крім того, для держави та суспільства небезпечною є регіоналізація релігій, що здатна спричиняти і посилювати етнонаціональний сепаратизм, виступати перешкодою на шляху консолідації української нації.
Однією із важливих проблем державно-церковних та міжцерковних відносин в Україні є максимальне поєднання інтересів держави і релігійних організацій, з одного боку, та інтересів різних релігійних організацій, з другого.
Безперечно, держава об’єктивно зацікавлена у поєднанні національних інтересів з релігійними, у підтримці церквами та релігійними організаціями її внутрішньої і зовнішньої політики. Своєю культовою і позакультовою діяльністю вони мають не лише задовольняти релігійні потреби віруючих громадян, а й сприяти зміцненню держави, забезпеченню її внутрішньої і зовнішньої безпеки, підвищенню авторитету на міжнародній арені, відродженню національної культури, духовності, утвердженню моральності, громадянського миру і злагоди в суспільстві.
В дисертації відзначається, що однією з найбільш надійних гарантій захисту національних інтересів та національної безпеки України є її Збройні Сили. З прийняття Законів України “Про свободу совісті та релігійні організації” і “Про альтернативну (невійськову) службу” взаємодія армії та церкви поліпшилася, проте релігійні потреби військовослужбовців національних Збройних Сил України задовольняються ще не повною мірою.
У зв’язку з необхідністю створення належних умов для реалізації військовослужбовцями передбаченого чинним законодавством права на свободу світогляду та віросповідання постає питання про запровадження капеланської служби в Збройних Силах України. Нинішній спектр поглядів на нього досить широкий: від заперечення самої ідеї створення цього інституту, до негайної її реалізації.
На думку дисертанта, однією із найскладніших проблем, яка має бути розв’язана у процесі відпрацювання дієвого механізму взаємодії армії і церкви, є визначення конфесій і церков, які могли б здійснювати духовне обслуговування військовослужбовців. Практичне розв’язання проблеми капеланства ускладнюється тим, що кожна із конфесій переслідує при цьому власні інтереси.
Щоб відвернути загрозу перенесення ворогування з міжцерковної сфери у військову, перетворення армії на арену протиборства церков, потрібно враховувати не лише конфесійні інтереси, а й релігійні уподобання військовослужбовців та національно-державні інтереси України. Тому доки із релігійно-церковного життя українського суспільства не будуть остаточно усунуті ворожнеча і протистояння, доти існуватимуть труднощі гармонізації відносин армії і церкви.
На думку автора, що спочатку ця проблема має бути розв’язана концептуально, теоретично, законодавчо, а вже потім – практично. На нинішньому етапі розвитку українського суспільства, як зазначається у дисертації, можливе лише нештатне духовно-релігійне обслуговування віруючих військовослужбовців. Проте навіть у таких умовах духовна робота в армії повинна переслідувати не лише суто релігійні цілі, а й спрямовуватися на виховання у воїнів національної свідомості, високих моральних якостей, патріотичних почуттів. Лише за цієї умови вона буде відповідати національно-державним інтересам України.
На основі аналізу історичних форм взаємодії етносу та релігії, ролі релігії та церкви в етнонаціональному та етнополітичному розвитку, етнокультурних процесах, сучасному національному відродженні України у дисертації робляться такі загальні висновки.
1. Хоча етнос і релігія є відносно самостійними соціальними утвореннями, у процесі історичного розвитку між ними з’явилося чимало точок дотику. Політетнічність конфесій та поліконфесійність етносів, взаємодія елементів етносу з елементами релігії зумовили появу багатоманітності форм їхнього співіснування, утворення мозаїчних етноконфесійних конструкцій. Зміна меж поширення етносу, етнонаціональні процеси відбивалися на релігії, позначалися на міжконфесійних відносинах. У поліетнічному та поліконфесійному середовищі домінуючою релігією, як правило, була релігія домінуючої нації. Здобуття народом політичної незалежності відкривало дорогу його національному і релігійному відродженню. У розвитку етносу та нації релігія відігравала поліфункціональну роль. Вона не лише відображала етнонаціональні відносини та процеси, а й впливала на них.
2. В Україні взаємозв’язок етносу та релігії мав різноманітні форми вияву і залежно від історичних обставин то посилювався, то послаблювався, але майже ніколи не переривався. З усіх релігій найбільший вплив на національне буття українського народу справило православ’я. В його духовному ареалі відбувався процес формування української нації. Існуючи на українських землях, воно зазнало значних змін, трансформувавшись у національно самобутнє духовно-культурне явище. Православна релігія виявилася спроможною виконувати роль каталізатора етногенезу, стимулятора процесів самоорганізації та національного самовизначення України. Вона продемонструвала себе дієвою етноконсолідуючою силою, здатною сприяти набуттю та збереженню українським народом етнічної ідентичності та національної самобутності. Православ’я виступало носієм української національної ідеї, знаменом національно-визвольної боротьби, засобом піднесення національного духу та гідності українського народу, утвердження української політичної нації та державності. Національне відродження в Україні, як правило, супроводжувалося відродженням релігійним, а рух за незалежність української держави – домаганнями автокефального статусу церкви. Проте в часи перебування українського православ’я у складі Російської православної церкви до нього постійно апелювало царське самодержавство, здійснюючи русифікацію України не лише світськими, а й релігійними засобами.
3. На національне буття українського народу, особливо в Західному регіоні, значний вплив мав греко-католицизм. Проте він, як і православ’я, в історії українського народу відіграв неоднозначну суперечливу роль. З одного боку, із запровадженням унії почався процес руйнування духовної єдності української нації, а з другого – греко-католицька церква служила збереженню її самобутності та захисту від асиміляційних впливів. Прихильники греко-католицизму завжди стояли на позиціях незалежності та національного відродження України.
4. Внаслідок майже чотирьохсотлітньої історичної еволюції самобутнім духовно-релігійним феноменом в Україні став протестантизм. Існуючи в оточенні правос-лав’я та греко-католицизму – релігій з яскраво вираженими національними рисами та місцевою специфікою, – він з часом теж почав набувати певного етнічного забарвлення. Проте порівняно з православ’ям та греко-католицизмом його вплив на етнонаціональний розвиток українського народу був меншим. З отриманням незалежності протестантські громади почали активно відроджуватися, українізуватися, створюючи свої автономні центри, проявляючи при цьому лояльність до влади, конфесійну терпимість та готовність до діалогу з іншими релігіями.
5. Оскільки Україна здавна була поліетнічним утворенням, на її території існує чимало релігій національних меншин. В часи проведення політики деетнізації та асиміляції некорінних народів вони хоча і піддавалися утискам та гонінням, проте зберігали етнічну ідентичність. Нині релігії національних меншин, як і інші конфесії, відроджуються, утверджуючись у духовному просторі України.
6. Реальністю сучасного духовного життя України є неорелігії. Ставши в умовах демократизації суспільства альтернативною та опозиційною формою релігійності щодо традиційних церков, вони, з одного боку, значно примножили поліконфесійність в Україні, а з другого – посилили наявне протистояння у сфері міжконфесійних відносин.
7. Сучасний міжцерковний конфлікт не лише заважає віруючим громадянам нормально задовольняти релігійні потреби, а й виступає однією із перешкод досягнення суспільно-політичної стабільності в державі. Відтак його подолання є справою не лише релігійних організацій, а й держави.
8. Незважаючи на значний вплив релігії та церкви на життя українського суспільства, світогляд українців не був однорідним. Поряд із релігійним поглядом на світ та людину існували інші, хоч і менш поширені, форми світобачення, в яких віра у надприродне не була домінуючою.
Проведене дослідження засвідчує, що різні конфесії впливали на політичне, етнонаціональне та національно-культурне життя суспільства неоднаково і часом суперечливо, проте кожна із них залишила свій неповторний слід у духовному житті українського народу.
Основні положення дисертації викладено у публікаціях автора.
Індивідуальні монографії
1. Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). – К.: Криниця, 1999. – 324 с.
2. Шуба А.В. Православие и национальные отношения. Проблемы взаимодействия этноса и религии. – К.:Либідь, 1992. – 132 с.
Монографії, енциклопедії, словники, брошури
Шуба О. Етноконфесійні процеси//Етнонаціональний розвиток України (тер-міни, визначення, персоналії). – К.,1993. – С. 774.
Каушанський П., Шуба О. Загальнолюдський зміст релігійної моралі //Ет-нонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). – К.,1993. – С. 776.
Шуба О. Нетерпимість конфесійна //Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). – К.,1993. – С. 783.
Шуба О. Релігійно-етнічний егоїзм //Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). – К.,1993. – С.787-788.
Шуба О. Спільність етноконфесійна //Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). – К.,1993. – С.791-792.
Шуба О. Релігійно-національне відродження //Релігієзнавчий словник. – К.: Четверта хвиля. 1996, – С.278-279.
Шуба О. Національні релігії //Релігієзнавчий словник – К.: Четверта хвиля, 1996. – C.209.
Шуба О. Спільність етноконфесійна //Релігієзнавчий словник. – К.: Четверта хвиля, 1996. – С. 317 .
Шуба О. Етноконфесійні процеси //Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Генеза, Довіра, 1996. – С. 481.
Шуба О. Традиційна національна релігія //Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). – К.,1993. – С.792-793.
Шуба О. Відродження //Малий словник історії України. – К.:Либідь, 1997. – С.86.
Шуба О. Київська митрополія //Малий словник історії України. – К.:Либідь, 1997. – С.190.
Шуба О. Кирило Туровський //Малий словник історії України. – К.: Либідь. 1997. – С.195.
Шуба О. Любачівський Мирослав //Малий словник історії України. – К.: Либідь. 1997. – С.240.
Шуба О. Сліпий Йосип //Малий словник історії України. – К.: Либідь, 1997. – С.366.
Шуба О. Українська греко-католицька церква (УГКЦ)//Малий словник історії України. – К.:Либідь, 1997. – С.401.
Шуба О. Православ’я і традиції національної культури. – К.:Знання, 1989. – 48 с.
Шуба О. Міжцерковний конфлікт як перешкода на шляху національного відродження України //Церква і національне відродження. – К., 1993. – С.189-198.
Шуба О. Ідея єдиної національної церкви в етнополітичному просторі сучасної України //Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи. – К., 1997. – С.193-197.
Cтатті
Шуба О. Православ’я і традиції національної культури //Релігійна традиція в духовному відродженні України. – Полтава, 1992. – С. 25-26.
Шуба О. Армія і церква: проблеми взаємодії в умовах розбудови української державності //Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання. – К.: Українська правнича фундація, 1995. – С.66-71.
Шуба О. Національне відродження, релігія і церква //Віче. – 1992., – № 9. – С. 157-159.
Шуба О. Єдина національна церква? //Віче. – 1994. – № 3. – С. 137-141.
Шуба О. Взаємозв’язок національного і релігійного в українському православ’ї //Історія релігій в Україні. – Київ, Львів, 1996. – С.198-199.
Шуба О. Міжцерковний конфлікт в Україні і шляхи його подолання //Уряду України: Президенту, законодавчій, виконавчій владі. (Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників). – Т 1. – К.,1994. – C. 120-125.
Шуба О. Взаємозв’язок релігійного і національного відродження //Релігія і церква в контексті реалій сьогодення. – К., 1995. – С.83-84.
Шуба О. Церковні пам’ятки в контексті національної культури України //Вісник Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. – 1995. – № 4. – С.12-16.
Афонін Е., Шуба О. Священик в армії. Потреба душі чи мода? //Віче. – 1995. – № 10. – С. 65-71.
Шуба О. Міжцерковний конфлікт. Сподівання на мудрість і терпіння //Віче. – 1996. – № 8. – С.142-154.
Шуба О. …Перед Богом і власною совістю. Хроніка прийняття положень нової Конституції України з релігійно-церковних проблем //Людина і світ. – 1996. – № 9. – С.2-8.
Шуба О. Церковні пам’ятки як загальнонаціональні культурні надбання //Пам’ять століть. – 1996. – N 3. – С. 78-84.
Шуба О. Церковні пам’ятки як джерело національної історії //Київська старовина. – 1996. – № 6. – С. 93-96.
Шуба О. Релігія і політика в українському суспільстві //Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. – К., 1998. – С.60-67.

Анотація
Шуба О.В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). – Монографiя.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути і процеси. – Львівський державний університет імені Івана Франка. – Львів, 1999.
Дисертацію присвячено дослідженню теоретико-методологічних та політичних аспектів взаємодії етносу і релігії у процесі їх історичної трансформації та в умовах сучасних суспільно-політичних реалій України. Висвітлюється роль і значення конфесійних чинників у національному бутті українського народу. Розкриваються процес еволюції та особливості українського православ’я як національно самобутнього релігійного й етнокультурного феномена, аналізуються причини його розколу, проблеми об’єднання та здобуття автокефалії. З’ясовується місце інших релігій у етнонаціональному розвитку України. Досліджується зв’язок національного і релігійного відродження в сучасных умовах. Виявляються тенденції розвитку етнонаціональних і релігійних процесів, причини та сутність міжцерковного конфлікту, ступінь його загрози суспільно-політичній стабільності українського суспільства. Окреслюється коло національно-державних інтересів України у релігійно-церковній сфері, визначаються основні напрями їх забезпечення в умовах розбудови української державності.
Ключові слова: релігія, церква, етнос, нація, етноконфесійна спільність, національне та релігійне відродження, етнонаціональні процеси, національно-державні інтереси.
Аннотация
Шуба А.В. Религия в етнонациональном развитии Украины (политологический анализ). – Монография.
Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. – Львовский государственный университет имени Ивана Франко. – Львов, 1999.
Диссертация посвящается исследованию теоретико-методологических и политических аспектов взаимодействия этноса и религии в процессе их исторической трансформации, а также в условиях современных общественно-политических реалий Украины. Освещается роль и значение конфессиональных факторов в национальном бытии украинского народа. Раскрываются этнонациональная обусловленность межконфессиональных отношений, этнополитические аспекты введения христианства в Руси-Украине. Прослеживаются процесс эволюции и особенности украинского православия как национально самобытного религиозного и этнокультурного феномена. Анализируются формы и методы русификации Украины под религиозным прикрытием. Выясняются причины раскола в украинском православии, проблемы его объединения и получения автокефалии. Определяется место других религий в этнонациональном развитии Украины. Исследуется роль религии и церкви в утверджении украинской национальной идеи, связь национального и религиозного возрождения в современных условиях, политическое, этнонациональное и конфессиональное многообразие современного украинского общества в его социологическом и статистическом измерениях. Определяются тенденции развития этнонациональных и религиозных процессов в Украине в целом и ее отдельных регионах, причины и сущность межцерковного конфликта, степень его угрозы общественно-политической стабильности украинского государства, пути минимизации и преодоления. Очерчивается круг национально-государственных интересов Украины в религиозно-церковной сфере, определяются основные направления их обеспечения в процессе утверждения украинской государственности.
Ключевые слова: религия, церковь, этнос, нация, этноконфессииональная общность, национальное и религиозное возрождение, этнонациональные процессы, национально-государственные интересы.

Summary
Shuba A.V. Religion in ethnonational development of Ukraine (political analysis). – Monograph.
Doctoral degree Dissertation on political science – specialty 23.00.02 – Political institutes and processes. – The Ivan Franko Lvov university. – Lvov, 1999.
Dissertation is devoted to investigation of theoretico-methodoligical and political aspects of interaction of ethnos and religion in the process of their historical transformation and in conditions of Ukrainian modern social and political reality. The role and the meaning of confessional factors in the national life of Ukrainian people are shown. The process of evolution and Ukrainian Orthodoxy peculiarities as national-original religious and ethno-cultural phenomena are disclosed, the reasons of its split, the problem of unification and getting autocephaly are analyzed. The role of other religions in ethnonational development of Ukraine is cleared up. The connection of the national and religious revival in modern conditions is investigated. Tendencies of the development of ethno-national and religious processes, causes and essence of the conflict between churches and the degree of its treat to social-state stability of Ukraine are defined. Ukrainian national and state interests in religious sphere are outlined, the main directions of their securing in conditions of Ukrainian State system organization are determined.
Keywords: religion, church, ethnos, nation, ethno-religions unification, national and religions revival, ethno-national processes, national-state interests.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020