Київський університет імені Тараса Шевченка
Д’яченко Інна Миколаївна
УДК 130.3 (947): 7.034
Ренесансний світогляд:
гуманістична традиція
в українському суспільстві
XVI – XVII ст.
Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії
АВТОРЕФЕРАТ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Київ-1999
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Київському університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі філософії гуманітарних наук, МО України
Науковий керівник доктор філософських наук, професор
ЯРОШОВЕЦЬ Володимир Іванович,
Київський університет імені Тараса Шевченка,
професор, завідувач кафедри історії філософії
Офіційні опоненти:
– доктор філософських наук, професор
ОГОРОДНИК Іван Васильович,
Київський університет імені Тараса Шевченка,
професор кафедри української філософії і культури
– кандидат філософських наук, доцент
ІЛЬЇН Володимир Васильович,
Київський державний торговельно-економічний
університет, доцент кафедри філософських та
соціальних наук.
Провідна установа Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди
НАН України, відділ соціальної філософії, м. Київ
Захист відбудеться “29” листопада 1999 р. о 14.00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 з філософських наук у Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою:
252017, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 328.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка за адресою: 252017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.
Автореферат розісланий “28” жовтня 1999 року
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради П. І. Скрипка
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження може бути з достатньою мірою обгрунтована, якщо спочатку встановити її міру, включивши в неї три ознаки: по-перше, новизна фактів, що повідомляються, покликаних заповнити прогалину в нашій історіософічній пам’яті та актуалізувати події, що загубилися в лабіринтах історії; по-друге, евристичне значення, досліджуваного матеріалу з погляду на проблеми сучасності і пошук їх вирішення; по-третє, культурно-історичне значення дослідження або наскільки воно прямо і безпосередньо звернено до традиції, що пронизує наше власне буття.
Що стосується теми дійсного дослідження, присвяченого проявам української національної гуманістичної традиції в комплексі цінностей і принципів світосприйняття, представників різних соціальних верств українського суспільства в добу національного Ренесансу, то потрібно прямо сказати, що історична новизна її – безперечна, а корисність (евристичність) і культурно-історичне значення набуває своєрідної ваги.
Проблематичність посилюється тим, що проблема теоретико-методологічного обгрунтування понять “український національний гуманізм”, “українське національне відродження”, “вітчизняна гуманістична традиція”, виявлення взаємозв’язку цих феноменів із духом етносу, з’ясування особливостей як гуманістичної традиції України, так і національного Ренесансу порівняно із західноєвропейським належать до малодосліджених сторінок як вітчизняної історії філософії так і соціальної філософії.
Тому кожне позитивне дослідження, що відкриває для нас цю практично невивчену сторінку історіософії, зокрема прояви українського національного гуманізму в період вітчизняного Ренесансу, без чого реконструйована історіософічна картина вітчизняної філософії виявиться істотно неповною, заслуговують на особливу увагу. Взагалі проблема сутності гуманізму та дослідження гуманістичних цілей суспільства набувають вічно актуального характеру, тому що пов’язані з такими питаннями як самопізнання людини, формування науково-обгрунтованих економічних, соціальних, духовних основ, необхідних для особистісно-індивідуальних, реальних або потенційних можливостей, для реалізації її цілей, потреб, яким повинні передувати високоетичні і гуманістичні принципи. В умовах локальних екологічних криз-катастроф на нашій планеті, світова громадськість енергійно щукає конструктивні альтернативи небезпечним крайнощам необачних наслідків науково-технічного прогресу, який породив технократичну світоглядну парадигму, з її зневагою до різноманітних форм духовності нераціоналістичного плану, наповнюючи категорію “гуманізму” змістом, який приречує людину на самоізоляцію та руйнацію. Вкрай потрібним і навіть рятівним ресурсом у цій загальнолюдській скруті виявляється досвід попередніх поколінь, кристалізований в національних формах ментальності. Проблема механізмів відродження національної культури – важливий змістовий акцент філософії і моралі сучасного виваженого неореалізму, який справедливо розглядають як перспективну стратегію виходу людства з глобальної кризової ситуації.
Актуальність дослідження зазначеної теми обумовлена як потребами практики, так і завданнями виховання людини, як патріота і громадянина незалежної української держави.
З проголошенням незалежності в Україні розпочався бурхливий процес демократичного державного будівництва, становлення громадянського суспільства, національного відродження. Центром усіх цих процесів є людина. І від того, яким ціннісним орієнтаціям вона віддасть перевагу, як трансформується її світогляд, у якому співвідношенні національно-культурні домінанти поєднаються із загальносвітовими, цивілізаційними гуманістичними пріоритетами, багато в чому будуть залежати морально-духовна атмосфера, суспільно-громадська єдність, внутрішній настрій людей на розбудову держави, темпи і спрямованність реформ, піднесення авторитету України в світі. Тому дослідження категорії українського гуманізму та проблеми її реалізації має важливе значення для формування та подальшого удосконалення, з одного боку, сутності та світогляду окремої особистості, а, з другого боку, соціуму, що містить в собі активізацію творчої ініціативи суб’єкта-особистості, яка, в свою чергу, буде сприяти прогресу суспільства в усіх сферах життєдіяльності, його боротьбі за самозбереження та самовиживання, за вирішення соціальних проблем.
Розробленість проблеми. Дослідженню сутності української гуманістичної традиції та її ролі у становленні ціннісних орієнтацій представників українського суспільства присвячена значна дослідницька література, хоча довгий час ця тема була не непопулярною. Дослідження у цьому напрямі обмежувалися, роботи – не популяризувалися, видруковані праці замовчувалися або потрапляли в спецфонди книгосховищ. На сьогодні література подібного плану все більше стає предметом уваги науковців. Це дає змогу провести відповідну систематизацію, відокремити в дослідженні української національної гуманістичної традиції такі взаємопов’язані одне з одним блоки:
– класичні дослідження української культурної традиції – писемні пам’ятки, які розкривають її суть і, водночас, складають її “плоть” і “кров”, входять в неї як невід’ємні складові, що узагальнюють і продовжують зафіксовані фольклором та міфологією світовідчуття і світорозуміння, побут, виробничі відносини, релігійні й філософські погляди праукраїнців, їх взаємовідносини з природою, в сім’ї, етнічній спільності тощо (“Слово о полку Ігоревім”, “Літопис Руський”, “Києво-Печерський Патерик”, “Патерик скіфський”, “Ізборник Святослава”, “Остромирове Євангеліє”, “Житіє Бориса і Гліба”, твори мислителів митрополита Іларіона й Климента Смолятича, “Руська правда” Ярослава Мудрого, “Повчання дітям” Володимира Мономаха, “Галицько-Волинський літопис”, твори подвижників віри Никона, Нестора, Сильвестра тощо;
– історико-філософські, філософсько-літературні, педагогічні пам’ятки – дослідження української гуманістичної традиції – праці Ю.Дрогобича (“Прогностична оцінка 1483 року”), П.Русина (“Про прихід зими”), С.Кльоновича (“Роксоланія”), С.Пекаліда (“Опис Острога”), П.Беринди (“Лексикон словенороський альбо імені тлумачення”), С.Оріховського (“Про турецьку загрозу”), В.Загоровського (“Духовний заповіт”), І.Вишенського (“Книжка”), Г.Смотрицького (“Ключ царства небесного”), К.Транквіліона-Ставровецького (“Зерцало богословія”), Й.Борецького (“Протестація”), Л.Барановича (“Марсове поле”), І.Копинського (“Послання”), Ф.Прокоповича (“Натурфілософія або фізика”), С.Кулябка (“Етика”), М.Козачинського (“Моральна філософія, або Етика”), Г.Кониського (“Етика”), І.Мазепи (“Писання”), П.Орлика (“Вивід прав України”) Я.Домбровського (“Дніпрові камені”) та інші;
– філософсько-етичні, літературно-моральні українознавчі (і одночасно культуро-українознавчі) праці Г.Сковороди, І.Котляревського, М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, М.Гулака, В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Потебні, П.Житецького, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Я.Д.Яворницького, А.Кримського, М.Туган-Барановського, В.Хвойки;
–методологічно-філософські дослідження В.Винниченка, М.Возняка, Д.Донцова, А.Косіва, О.Кульчицького, Б.Кистяківського, М.Зерова, С.Єфремова, В.Липинського, І.Мірчука, П.Тичини, М.Хвильового, В.Шаяна та ін.;
– українознавчі дослідження О.Воропая, Ю.Бойка, І.Багряного, Є.Маланюка, О.Ольжича, О.Оглоблина, Л.Силенка, Й.Сліпого, Ю.Шевельова, Д.Чижевського, А.Шептицького; “Енциклопедія українознавства”, В.Кубійовича та 3.Кузелі; збірник матеріалів та документів “Українська суспільно-політична думка в XX столітті” Т.Гунчака та Р.Сольчаника; літературні праці і художні твори О.Довженка, І.Дзюби, О.Гончара, Л.Костенко, І.Світличного, В.Стуса, Є.Сверстюка, В.Симоненка, Д.Павличка, М.Рильського;
– історичні дослідження М.Аркаса, Д.Багалія, Д.Яворницького, Д.Дорошенка, М.Грушевського та інші;
– сучасні українознавчі праці В.Д. Барана, А.К.Бичко, І.В. Бичка, М.Брайчевського, Ю.І.Вільчинського, Б.Гаврилишина, В.С. Горського, О.Забужко, Л.Залізняк, Д.М. Козака, В.Г. Кременя, О.С. Кульчицького, М.І. Михальченка, В.А.Смолія, П.П. Толочка, Ю.І.Шаповала, В.І.Шинкарука та інших.
До проблем українського національного Відродження головним чином зверталися філософи і літературознавці. Наприкінці ХІХ – початку XX ст. Ренесанс тлумачили як рух виключно західноєвропейський (Я.Бурхардт, О.Піпін), з другої половини 50-х років розпочався рішучий перегляд цієї позиції, який завершився створенням концепції “всесвітнього Відродження” (М.Конрад, І.Голеніщев-Кутузов). У 70-80-х роках в історико-філософських колах дебатувалася натомість каузальних залежностей інноваційних процесів, стверджувалось, що елементи, тенденції, явища гуманізму були у всіх східнослов’янських народів, але не консолідувалися в цілісний етап (Д.Наливайко, П.Сас, О.Дзюба та ін.). В сучасній вітчизняній історико-філософській літературі домінує думка про панування “вузького поняття Ренесансу, культури взагалі, тим часом загального визнання уже набув підхід до культури, гуманізму в широкому розумінні як до способу соціального буття, певної знакової системи відносин між людиною і світом, що універсально охоплює весь розумовий контекст конкретної епохи (А. Бичко, І.Бичко, В.Ільїн, М.Кашуба, В.Литвинов, В.Нічик, І.Огородник, М.Русин, Я.Стратій, О.Старовойт В.Шевчук, Н.Яковенко, та ін.). Сучасна зарубіжна україністика, хоч в цілому скептично оцінює наявність українського національного Ренесансу з його власною гуманістичною традицією, але робить певні кроки у вирішенні зазначеної проблеми (Г.Хеннель, Ю.Кот, І.Ортинський та ін.).
Незважаючи на надзвичайно широкий обсяг літератури, аналіз української гуманістичної традиції, її місця і ролі у формуванні ціннісних орієнтацій представників українського суспільства ХVІ-ХVІІ ст. доби Ренесансу, не можна вважати вичерпаним. Процес осмислення цієї тематики фактично лише розпочинається. Необхідно спробувати знайти відповіді на насущні питання: щодо сутності понять “український національний гуманізм”, “український Ренесанс”, чи існує взаємозв’язок між цими феноменами і духом етносу, через які механізми здійснюється цей взаємовплив, у чому виявляється унікальність української гуманістичної традиції, в який стосунок можуть взаємодіяти сучасний гуманізм українців та їх спадщина, яке місце займає український гуманізм в світовій гуманістичній концепції тощо.
Об’єктом дисертаційного дослідження є українська національна світоглядно-гуманістична традиція
Предметом є світоглядний феномен українського суспільства доби Ренесансу.
Метою і задачами дослідження є розкриття специфічних рис української гуманістичної традиції та альтернативності вітчизняного ренесансного світогляду порівняно із західноєвропейським.
Дана мета зумовила постановку таких взаємопов’язаних цілей та завдань:
– визначити сутність українського гуманізму та форми його прояву в контексті ренесансного світогляду українського суспільства;
–окреслення місця і ролі в українській гуманістичній традиції духовних архитипів творчості вітчизняних гуманістів від Іларіона і до П.Орлика;
– осмислення життєвого потенціалу національної гуманістичної традиції Ренесансної доби;
– визначення філософських основ українського світоглядно-гуманістичного феномену та його зв’язків з духовним надбанням людства;
–дослідження світоглядного феномену “гени руські нація польська” українського суспільства доби Ренесансу;
– визначення принципів підвищення ефективності відродження власної гуманістичної традиції як народження нового сучасного українського гуманізму.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в розкритті сутності, форм прояву, місця і ролі української національної гуманістичної традиції загалом, творчої спадщини українських гуманістів зокрема, у формуванні духовного світу, світоглядного феномену, ціннісних орієнтацій представників українського суспільства доби Ренесансу та конструюючого,смисло-життєвого значення цього надбання для формування сучасної парадигми українського гуманізму.
На захист виносяться такі положення, що мають в собі такі елементи наукової новизни:
– формування світоглядних орієнтацій сучасного українського суспільства відбувається під впливом різноманітних соціокультурних, світоглядних, політико-правових та ідеологічних джерел, що концентруються навколо ідеї суверенності України, практики її утвердження й розвитку, враховуючи суперечності перехідного етапу життєдіяльності суспільства. Духовним підгрунтям цієї ідеї є глибинна українська національна гуманістична традиція. Від неї, як із одного із найпотужніших джерел, беруть витоки головні орієнтації сучасного державотворення, нового, прогресивного світогляду, життєвої позиції, адже відроджена і загартована суперечностями історичного процесу, українська національна гуманістична традиція постає в якості духовної основи формування не тільки людей доби Ренесансу, але й сучасної української людини;
– українська гуманістична традиція є синтезом свідомого, несвідомого та підсвідомого у людини, охоплює собою комплекс ідей, поглядів, почуттів, норм поведінки, цінностей, звичаїв тощо, і представляє собою своєрідний історичний стрижень національної культури, витоки якої сягають древніх вірувань у Київській Русі, проходять через всі труднощі розвитку українського народу й постає викристалізованою в творчості українських гуманістів епохи національного Ренесансу;
– змістовно українська національна гуманістична традиція включає (інтегрує) в себе такі лінії, як любов до рідної Землі та бачення в ній основ життєдайності, повага праці, авторитет до матері, батьків, життєздатність та життєлюбність, аристократизм духу, дбайливість, лагідність, інтровертизованість. За сутністю українська гуманістична традиція визначається національною ідеєю суверенності українського народу – яка є визнанням природного права етнічної спільності на самовизначення й пошук власний шлях самореалізації, самоутвердження;
– ідеалом вітчизняного Ренесансу є філософ, пройнятий почуттям і розумінням того, що тільки в єдності з усім світом людина здатна самореалізуватися, вона повинна бути щасливою як і у буденності, так і у глибокому науковому пізнанні сьогодення і майбутнього, яке неможливе без звернення до історичного минулого свого народу. Методом досягнення цієї мети є єдність діалектичного та антидіалектичного характеру мислення.
– центральне ж місце для виявлення сутності українського гуманізму займає синтетичний метод, який шляхом генералізації поняття органічного життя як абсолютної і безумовної першосубстанції буття постулює основу основ гуманізму – любов до життя. Він поєднує раціональне і ірраціонально-екзистенціальне розуміння людської суті, тому що примушує людину не тільки заглиблюватися в особисті екзистенції, але й розмірковувати про її феноменальність. Зазначений синтетичний підхід по-іншому ставить проблему українського національного гуманізму епохи Ренесансу, який базується на здійсненні власної сутності, оскільки український гуманізм як явище одиничне, особливе і неповторне можемо розглядати, враховуючи досліджену історичну традицію його розвитку як одну із основ формування гуманізму у загально-людському контексті;
Теоретична і методологічна основа дисертації. Фундаментальні здобутки класичної і сучасної світової філософії, що стосуються проблем світоглядно-гуманістичного освоєння дійсності. В міру дослідження результати розроблюваної автором концепції також включались в теоретико-філософську основу дисертаційної роботи, оскільки сприяли збагаченню теоретичних і світоглядних засад та методологічних підходів осягнення даної проблематики. Мислителі при дослідженні зазначеної проблеми звертали увагу на сутність категорії гуманізму (українського зокрема) чи то Ренесансу, досліджуючи її за окремими складовими частинам, ми ж спробували осмислити дану проблему з позиції запропонованого Н.Маісурадзе синтетичного підходу, який зорієнтовується на гуманізацію окремих особистостей та всього суспільства.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що грунтуючись на наукових положеннях вчених філософів, автор, розкриваючи сутність українського гуманізму, наголошує на основній формі її прояву – любові до життя, пропонує синтетично-методологічний підхід, який міститься у вільному інтеграційному методі дослідження проблеми української національної гуманістичної традиції доби власного Ренесансу. Результати можуть бути практично викорстані:
– для подальшого історико-філософського дослідження українського Ренесансу, творчості українських гуманістів тощо;
– для підготовки лекційних і семінарських курсів з історії вітчизняної філософії;
– для читання спецкурсів “Українське національне Відродження: історія, сучасність, перспективи”, “Теорія і методологія історико-філософських досліджень”.
Апробація результатів дисертації та публікації. Ряд положень дисертації опубліковані в збірниках наукових статей та журналі “Вісник Київського університету”, “Днях науки – 1998”. Окремі результати дослідження автор доповідав на науково-практичних конференціях “Звягель древній і вічно молодий”, Новоград-Волинський, 1995; Малинщина у просторі і часі”, Малин, 1996; “Духовність молодої людини”, Житомир, 1997; Всеукраїнському симпозіумі “Поділля і Волинь в контексті історії українського національного Відродження”, Кам’янець-Подільський, 1996.
Структура дисертації продиктована логікою дослідження, що випливає із загальної мети і системи головних завдань. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг тексту – 152 сторінки, Список літератури займає 21 сторінок і містить 329 найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ.
У Вступі обгрунтовується вибір теми та предмету дослідження, визначається її актуальність, наукова новизна, теоретичне та практичне значення
роботи, концептуальний апарат, подається стисла історія питання.
У першому розділі “Сутність гуманізму та форми його прояву” розглядається логіко-історичний аналіз розвитку категорії гуманізму, починаючи з давніх часів до наших днів. Визначається сутність категорії гуманізму, яка міститься в синтетичному мисленні. Дається науковий аналіз гуманізму, де автор, використовуючи комплексно-синтетичний метод дослідження, приходить до висновку, що гуманізм – це витончення сутності людини, доброзичливе ставлення до всього живого, з розумінням і відчуттям того, що світ є єдність; сукупність генетичних та чуттєво-свідомих здібностей людини при провідній ролі чуттєвих поривів.
Гуманізм грунтується на прагненні людини до збереження життя, яке виявляється з перших миттєвостей життєдіяльності людини. Зазначена властивість свідомо і несвідомо виявляється в любові до життя як стимулююча сила та необхідний принцип для її (людини) удосконалення. Виходячи з цього, любов до життя – основа вищих гуманістичних цілей та всіх прогресуючих людських відносин. Любов до власного життя – це інтегруюча сила та основний принцип всієї людської діяльності, її сутності, тому що її унікальне “Я” та “не-Я” теж є виявленням любові до життя.
Аналізуючи категорію гуманізму у зв’язку з історичним розвитком моралі, автор приходить до висновку, що мораль є формою прояву гуманізму, способом прояву сутнісних сил людини через її діяльність, яка удосконалюється розумом після навчання, яке робить мораль як би попереджаючим засобом та засобом орієнтації у світі самозбереження та самоздійснення. Сутність моралі підтверджує і соціальна зумовленість біології людини; синтетична натура людини виявляється в існуючих в її сутності системах позитивної та негативної мотивації, які зумовлюють потребу людини в порушенні цього порядку, який є біологічним інстинктом людини [171] .
Гуманна людина вільна від детермінації, мук сумління, тому що вона, здійснюючи гуманні вчинки, отримує велике задоволення, щастя, радість. В її душі не залишається місця для злості, заздрості, ненависті, огиди. Гуманна людина любить, і любов робить її вільною.
Важливі теоретично оформленні гуманістичні принципи належать християнській релігії, розглядаючи сутність якої автор приходить до висновку, що лише любов та повага, а не страх до Бога та насилля зробили людину доброю, назустріч цьому процесу повинна йти соціально-гуманістична зумовленість сутності людини та подальше її навчання та виховання.
Гуманізм, прагнення до волі розглядається як виявлення любові до життя, тому що почуття любові до життя дане людині генетично, виявляється з перших хвилин існування людини, а розуміння Бога створено не страхом перед Всесвітом, а любов’ю до життя, турботою про його відстоювання. Власне, це і є причиною того, що коли людина молиться та просить Господа про допомогу, цим вона якоюсь мірою і сама себе благає віднайти у власній сутності потенційну силу для збереження, покращення дорогоцінного для неї багатства – життя.
Отже, гуманізм як і всі форми життєдіяльності людини є виявленням любові до власного життя, тому що людина, яка не любить себе не може полюбити іншого. Саме любов до власного життя робить людину активною, інтегруючою, прагнучою до щастя, волі, пізнання власної сутності та усієї оточуючої реальності. Любов до життя допомагає людині подолати усі перешкоди, усі невдачі, самотність, страх, тривогу, в які потрапляє людина. У вирішенні межових ситуацій “або-або” визначальним, на наш погляд, є саме любов до життя, а не постійне відчуття власного буття перед обличчям смерті, як стверджували екзистенціоналісти. Розвинутий автором науковий напрямок – філософія любові до життя, а також комплексно-синтетичний метод дослідження по-іншому ставить як проблему людської особи, об’єднуючи раціональні, ірраціональні, екзистенційні її сутності, так і проблему гуманізму, яка грунтується на безперервному прагненні до вищих ідеалів, на пошуку та пробудженні в людині людського, в чому і полягає мета життя та діяльності людини.
Гуманістичними цілями можна вважати ті, які будуть сприяти творчій активності людини в ім’я збереження та подальшого витончення “людського” в людині, в суспільстві, в оточуючому середовищі, тобто ті цілі, які будуть грунтуватися на любові до життя та на комплексно-синтетичному мисленні і які будуть вести людство до духовного удосконалення та прогресу.
Розглядаючи теорії, які заперечують сутність гуманізму, чи взагалі любов до життя, дисертант приходить до висновку, що вони є не запереченням існування в якості стимулювання будь-якої діяльності вродженої властивості людини – любові до життя, а виявляють собою відчуття недостатності і ностальгії по любові до життя, звідси всі заборони: релігія, закони, держава, мораль… створювались для забезпечення щастя людини.
Хоча гуманність стає істинною лише тоді, коли любов до життя реалізується таким чином, що зачіпає і оточуючих, тобто через інших, але не обмежуючи будь-кого.
В другому розділі “Феномен вітчизняної гуманістичної традиції” автор спробувала теоретико-методологічно обгрунтувати поняття “український національний гуманізм”, зазначаючи, що мова йтиме не про трансформовані ідеї західноєвропейського гуманізму (ідея “ордо “, персоналізм, сцієнтизм), які у зв’язку з периферичністю України щодо Західної Європи поширювалися в українському суспільстві значно послабленими із зміненою спрямованістю, а про власний національний гуманізм.
При цьому зауважимо, що проблема взаємозв’язку гуманізму взагалі чи то конкретного вчення або школи з характером внутрішнього духу того чи іншого етносу досліджена мало. Мислителі частіше звертали увагу на інші, більш загальні чинники, які детермінують особливості гуманістичного мислення. Гегель, наприклад, вважав, що кожний із людей є сином свого часу, підкреслюючи цим самим конкретно-історичну природу гуманістичного мислення [54] . Маловідомий О.Богданов намагався вивести його парадигми безпосередньо з характеру соціально-економічного ладу певного часу [27] . В своєму відомому “Листі про гуманізм” М.Хайдеггер виділяє різні історичні форми гуманізму: римський, ренесансний, романтичний, гуманізм Маркса, гуманізм Сартра, а також християнський гуманізм, підкресливши особливу роль трьох історичних періодів (античності, епохи Відродження, капіталізму) [20] .
Одним із шляхів усвідомлення своєї альтернативності є взаємодія різних культурних систем. Україна в силу геополітичних, культуро-морфологічних, доглибинно-психічних, соціальних, історичних чинників ніколи не переживала доби насильницького узахіднення, тому що від своїх початків була суттєво європейською, і в цьому значенні “західною”. Проте сутністю України, ознакою її національної індивідуальності, її неповторного національного життя став синкретизм, який відображав і цю межовість України між Заходом і Сходом.
Взаємозв’язки між українською культурою та західноєвропейською відзначалися своєю тривалістю та глибиною. Творче засвоєння античної спадщини Заходу визначало деякою мірою духовні пріоритети нашого народу: морально-етичну домінанту вітчизняної філософської традиції. Проблема міжкультурних контактів цікавила як зарубіжних (тільки в XX ст. М.Вебера, Е.Дюркгейма, Л.Леві-Брюля, К.Леві-Стросса, Л.Виговського, Ж.–Ж.Піаже, Р.Лурію, Дк.Брунера, М.Коулла та ін.), так і вітчизняних філософів (безпосередньо процесом засвоєння гуманістичної західноєвропейської традиції Україною займалися О.Пахльовська, В.Нічик, Я.Стратій, П.Сас, Д.Наливайко, Г.Нудьга, І.Бичко, В.Горський та ін.).
Аналізуючи міжкультурні зв’язки України із світом, автор приходить до висновку, що вони не вичерпуються вербальними явищами, а сягають трансформації і засвоєння певної оригінальної форми людської життєдіяльності. Таке засвоєння відбувається засобом понятійного збагачення мислення, впровадженням в нього нових ціннісних орієнтацій “в інакшому”. Спрощення “чужого” досвіду на понятійному рівні його усвідомлення відбивається “ускладненням” простоти власної культури мислення, стає фактором її приросту.
Становлення самобутності гуманістичної традиції у Давній Україні відобразилося у формуванні тропологічних зразків, таких як святість та лицарство. Тропологічні зразки Давньої України формувалися в такій культуротворчій ситуації, котра вимагала динамізму, універсалізму та конструктивізму. Це зумовлювало світський ідеал, зорієнтований на своєрідну, трансформовану в системі координат цінностей середньовіччя античну “калокагатію”. Якщо врахувати. що в ньому поєдналася буйна вітальність вождів язичницьких часів з традиціями християнського неоплатонізму й етичного інтелектуалізму, то в цьому ідеалі можна розгледіти ідеї потенційного титанізму людини. Дуже яскраво позначилися уявлення про повноту людського буття на “Поученні” В.Мономаха. У час, коли світська еліта європейських держав досить зневажливо ставиться до “книжності”, В.Мономах не лише виконує військові, адміністративні, господарські обов’язки князя, але й претендує на моральне та інтелектуальне провідництво суспільністю. Тому цей феномен є “сурядним” феноменові Марка Аврелія, а, отже, ще одним свідченням своєрідного континуїтету на давньоукраїнському грунті греко-римських духовних традицій, трансплантованих за посередництвом візантійської культури.
Агіографічний український ідеал поруч із “канонічними” рисами: покликання, об’явлення, виняткова побожність, смиренність…, був не так інтровертизований (хоча середньовічній моральній свідомості властива інтровертизованість вже у тій мірі, у якій християнству органічно притаманна ідея самопізнання), як спрямований на колективне моральне вдосконалення, здобуття колективного порятунку, тобто реалізації цілей, які грунтуються на любові до життя, на комплексно-синтетичному мисленні.
І релігійний, і світський ідеали, тропологічні зразки були не споглядальними, а творчими, діяльними, активними, володіли гуманістичним наповненням.
Порівнюючи основні риси західноєвропейського гуманізму з українським, автор, наголошує на існуванні низки взаємопов’язаних факторів, під впливом яких формувався феномен української гуманістичної традиції. До об’єктивних у найбільш загальному виразі можна віднести імпульс прискореного історичного розвитку, котрий одержала Давня Україна, переходячи до формування феодальної формації, обминувши розвинуту рабовласницьку, стрімку урбанізацію з усіма культурно-історичними її наслідками, своєрідність самої моделі давньоруського феодалізму. Треба брати до уваги також плюралізм політичних форм побутування цього феодалізму.
Будь-яка діяльність завжди занурена в культурне середовище, в якому, крім матеріально-предметної та раціонально вираженої діяльності, завжди маємо деякий її чуттєво-емоційний і духовний стан, іншими словами “душу”, яка задає спектр можливостей, завдяки яким складається неповторна гуманістична національна традиція. Відповідно думкам багатьох дослідників українська душа визначається кордоцентричністю, прагненням до духовного усамітнення, демократизмом, аристократизмом духу, панестетизмом, цнотливим ставленням до жінки, релігійністю…, що і визначило суб’єктивний фактор – наявність неповторного духовного та інтелектуального складу української особистості.
Давньоукраїнські тропологічні зразки, розкриваючи сутність вітчизняного гуманізму передренесансної доби, відзначаються: буйною життєздатністю, їм не властиві світозречення чи світоненависництво, навіть агіографічним зразкам не притаманне прагнення до “денатуралізації” людини, котре певним чином властиве самому християнству, зорієнтованістю на громадське служіння, громадську користь. У спротиві експансіоністським зазіханням сусідніх держав почали формуватися риси національного романтизму, котрий стає прикметним як для представників українського етносу, так і для представників українського гуманізму зокрема.
Саме любов до життя, як основа гуманізму, дала можливість самозберегтися нації, поставленої в умови “чужинських розборів” і позбавленої власної державності, виробити імунітет проти асиміляції та нівеляції, реалізувати сутність свого гуманізму – прояв любові до усього живого, який викристалізувався в період свого ставлення починаючи від міфологічного етапу розвитку і до ХV ст., коли відбулася світоглядна переорієнтація з візантійсько-християнського на західноєвропейський при філоменологічній домінанті вітчизняного гуманізму.
В третьому розділі дисертації “Гуманістична традиція в комплексі цінностей і принципів світосприйняття українського суспільства доби Ренесансу” категорія гуманізму розглядається в системі чуттєво-оціночної діяльності людини.
Проаналізувавши соціально-культурну ситуацію, що склалася в Україні в кінці ХV – на початку ХVІ ст., автор фіксує, активізацію взаємозв’язків між Україною і Заходом, що вилилися в активне засвоєння ідей західноєвропейського Ренесансу й Реформації, спричинивши поворот інтересу від релігійно-містичної проблематики до земного життя людини. Зазначаючи, що в кінці ХV – на початку ХVІ ст. відбулася істотна переорієнтація філософського мислення, а синтез арістотелізму й платонізму, здійснений в українській культурі того часу, сприяв поширенню передренесансних ідей. Якщо взяти до уваги переорієнтацію світогляду із візантійсько-слов’янського на західноєвропейський, переворот в культурі і додати до цього відродження власної старовини, то отримаємо всі ознаки класичного Ренесансу.
В своїй основі український Ренесанс серед духовних пріоритетів окрім ідей Арістотеля мав й ідеї Платона, що було неодмінною рисою філософського профе-сіоналізму. Українське Відродження має свій, властивий йому стрижень, що визначав його особливості – це морально-етична домінанта. Вона зумовлена як геополітичними, культуроморфологічними, соціальними, історичними, доглибинно-психічними чинниками, так і тісним зв’язком філософської думки з релігією. Адже українська філософія виникла і сформувалася, як і пізніше розвивалася, значною мірою, у лоні релігії.
Мова мислителя, місце народження чи творчості, відображення у творах традицій культури та історії, вираз ментальності народу – такі головні характеристики, за якими автор зараховує до діячів певної національної культури, певного національного Відродження Станіслава Оріховського, Павла Русина з Кросна, Юрія Дрогобича, Григорія Чуя, Григорія Скибинського та інших. Діяльність українських гуманістів, їх ідеї наповнили гуманістичну концепцію новим змістом: активна, сповнена життєвої енергії й любові до життя людина, достатньо освічена, людина-особистість, сповнена відповідальності за себе і суспільство в цілому. Така людина розуміє, що спасіння полягає не тільки в молитвах чи самозреченні у печері, а в активній діяльності на благо рідної культури й народу.
Не дивлячись на загальноєвропейські риси гуманістичної традиції України, ми маємо власний національний гуманізм, який особливо яскраво виявився в добу власного національного Ренесансу, який опонував однобічно-раціоналістичній тенденції у духовному житті Західної Європи. Західноєвропейський Ренесанс впроваджує в життя ідею створення чіткої і “розумної” картини світу, а український Ренесанс не втрачає свого впливу на душі людей. Для українських гуманістів, як і для людей ХVІІ ст. в нашому суспільстві було характерним вічне вагання між ідеалом аскези й радощами буття. В ХVІІ ст. на Україні не було ані ідеологічних, ані економічних передумов для розвитку лібертенства, прихильники якого не визнавали ніяких моральних обмежень і прагнули лише до особистої свободи та безмежних земних насолод. Українські гуманісти, представники всіх страт соціальної структури тогочасного українського суспільства все ще вірили в можливість подолання суперечностей, закладених в її гріховній природі “Для цього треба змінити цю саму природу – шляхом дива, другого духовного народження, аналогічного таїнству хрещення, переносячи містичну концепцію спасіння шляхом божої благодаті в галузь конкретних етичних уявлень [268] . Представники нашого Відродження були впевнені, у людини є подвійне буття. Вітчизняна гуманістична традиція в ХVІІ ст. проявляється в особливому почутті метафізичної тривоги, страхом за саму себе (людину), за світ, природу, за минуле, майбутнє, за сенс буття, за Бога, за людський світ, що є характерним для української людини, яка сумнівається щодо здатності інтелекту осягнути світ і зробити людське життя розумнішим [162, 164, 268] . Кордоцентричність української вдачі, рефлексивність нашого світовідчуття визначає впертий рух від ясного до неясного, не визначаючи традиційної для людської психіки розумової стратегії, в зв’язку з цим матеріально-предметний світ втрачає свою психологічну комфортність, стає лякаюче загадковим, гнітуче чужим, тому реалізується вроджена потреба в любові, в наявності механізмів, шляхів збереження життя, в Бозі. Тому що світ без Бога, відповідно поглядів українських гуманістів, стає абсурдною реальністю, світом суцільного божевілля на всіх космічних, соціальних, особистих рівнях, і усвідомлення людиною відносності всіх уявлень, про світ, якими вона оперує. Пізнання і мораль міцно пов’язані. Українські гуманісти наголошували, що падіння віри в розум веде до руйнації моралі, яка, в свою чергу, спричиняє ситуацію філософського самогубства. Перш, ніж почати по-новому (не по-середньовічному) пізнавати природу, людина мусила збагнути себе, подолати моральну розірваність, порожнечу, знайти моральну основу, визначити свої етичні орієнтири, своє місце в світі і, зокрема, відповісти на питання: навіщо потрібно їй пізнавати природу. Етична проблематика стоїть у центрі всіх релігійних і філософських, учень перехідних епох. Відродження в ХVІ–ХVІІ ст. античного погляду на засади моралі відповідало й потребам тогочасного життя – насамперед, прагненню людей подолати соціально-політичний, релігійний, культурний хаос, породжений поступовим відмиранням феодальних порядків і виникненням як низки волюнтаристсько-містичних нехристиянських доктрин, так і прагматично-оголених буржуазних взаємин, проти яких протестували духовно розвинуті особистості. Шукаючи надійних механізмів психологічного захисту, збереження життя, створення умов для розвитку любові до усього живого, українська людина доби Ренесансу рішуче розірвала ціннісні і пізнавальні категорії, відмежовуючи етику від натурфілософії й природознавства, стверджуючи, що людина має покладатися у житті не лише на свої знання, а й на якусь іще “мудру заховану силу”.
Людина має бути щасливою незалежно від того, як багато знає вона про навколишній світ. Щасливою людину роблять не стільки знання, сила, влада, а совість, заснована на одвічних моральних законах. Наша гуманістична традиція з її кордоцентричністю, інтроверсією, життєлюбством… дала змогу врятуватися людині ХVІІ ст. від світоглядної кризи. Якщо європейський гуманізм шукав порятунок там, куди спрямовували людину античні раціоналісти: в світоглядних концепціях природознавства, то український гуманізм стимулював поруч із розквітом методів математичного аналізу та експериментального природознавства відродження міфологічного, алегоричного, притчового, символічного. В ХVП ст. національний Ренесанс сформував оновлену ірраціональну систему мислення. Проголошення духовності єдино надійною основою життя людини, повертаючись до ієрархічної системи життєвих цінностей, розмежовуючи в людині “вище” й “нижче”, український Ренесанс спрямовував людину на шлях розумних самообмежень і свідомого самоконтролю [199] . Любов до власного життя як форма прояву сутності гуманізму зумовила формування механізму узгодження стихійних бажань з традиційними моральними нормами у вигляді аскетичної духовності (А.Радивиловський, І.Галятовський та інші), яка за ідею має привести до такого стану, коли здоровим буде і дух, і тіло [274] . Отже, український Ренесанс був поміркований в раблезіанському стилі [272] , коли моральність визначається не відразою до всього земного, тваринного, людського, а лише розумним самообмеженням, вибором пропорції між “земними” і “небесними” цінностями. Український Ренесанс бачив у красі і навіть розкоші матеріального світу відблиск краси і довершеності раю, тим-то потойбічне життя означало не втрату всього, чим радує і вабить нас земля, а найповнішу радість і втіху, власне ті ж самі позитивні почуття “підсиленні” до рівня екстазу і “розтягнуті” у часі до безконечності.
Таким чином, ідеал українського національного Ренесансу – філософ – людина, якій близька і зрозуміла антична любов до всього живого і земного, але чию душу переповнює водночас жага небесного, вічного, неминучого. Любов до власного життя, як форма прояву сутності українського гуманізму, – це безперервне прагнення, пошуки, пробудження людського в людині, в чому і є мета життя та діяльність людини, тобто подолати всі перешкоди та досягти щастя і реалізації вищих гуманістичних цілей.
ВИСНОВКИ
У висновках до дисертаційного дослідження в розширеному вигляді подаються основні положення, що виносяться на захист.
1. Осмислення філософської спадщини гуманістичної традиції дозволило зробити висновок, що гуманізм – це форма прояву сутності людини в процесі її діяльності.
Основною формою прояву сутності гуманізму є любов до власного життя, прагнення пошуку опори, засобів щодо збереження людини як духовно-душевної, біосоціальної істоти.
2. Дослідження онтологічних уявлень українців, характеру їх звертань до філософсько-метафізичної проблематики дало змогу стверджувати, що головною онтологічною парадигмою українського гуманізму є ідея єдиного гармонійного духовно-матеріального Всесвіту. Цей своєрідний пантеїзм, що виявляється у формі певного обожнювання Природи і прагнення досягти рівня її гармонії корениться в глибинних пластах української ментальності.
3. Домінуючим у національному Ренесансі, українській гуманістичній традиції є органіцистський підхід до проблеми суспільства. Його особливістю є постійний наголос на духовній, ірраціональній основі “суспільства–організму”. Орієнтація на наявність природних гармонійних зв’язків між різними системами і постійне прагнення до збереження цілісності об’єкта вибудували наступний понятійний ряд – Всесвіт – людство – нація – особа.
4. Дослідження аксіологічних аспектів українського гуманізму доби Ренесансу дозволило виявити, що його універсальними абстрактно-теоретичними цінностями є свобода та справедливість, любов.
5. Філософські пошуки українських гуманістів орієнтовані на гармонійну взаємодію особи і соціуму із Всесвітом, Людством, Природою і містять значний життєлюбний потенціал.
СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:
1. Д’яченко І.М. Проблема ренесансного світогляду українського суспільства (XVI–XVII) у філософській культурі // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. Вип. 27. – К.: РВЦ “Київський університет”, 1998. – С. 20–22.
2. Д’яченко І.М. Історико-культурні витоки українського гуманізму // Матеріали “Днів науки – 1998” наукових доповідей та виступів студентів, аспірантів, докторантів, викладачів. – К.: РВЦ “Київський університет.” – С. 174 – 180.
3. Д’яченко І.М. Сутність гуманізму та форми його прояву // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. Вип. 29. – К.: РВЦ “Київський університет”, 1999. – С. 29–32.
4. Д’яченко І.М. Ренесансний світогляд: гуманістична традиція в українському суспільстві // Тези наукових читань з нагоди 60-річчя від дня народження А.С. Канарського. – К., 1996. – С.22–24.
5. Д’яченко І.М. Поширення ідей гуманізму та реформації в українському суспільстві в XVI-XVII // Матеріали Всеукраїнського симпозіуму: Поділля і Волинь у контексті історії українського національного Відродження. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С.194–198.
6. Д’яченко І.М. Проблема взаємозв’язку впливів культур Заходу та Сходу на процес мислення українців та стан освіти взагалі // Малинщина у просторі і часі: матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції.-Малин, 1996. – С. 156–159.
7. Д’яченко І.М. Вплив ренесансно-гуманістичного світогляду на творення національної культури. // Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини і відродження духовності народу: матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Житомир, 1996. – С. 49–53.
АНОТАЦІЇ
Д’яченко І.М. Ренесансний світогляд: гуманістична традиція в українському суспільстві (XVI–XVII ст.). – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Київський університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти України, Київ, 1999.
В дисертації на основі критичного аналізу існуючих і маловідомих філософських поглядів досліджується категорія українського гуманізму в її філософсько-логічному розвитку.
Центральне місце належить в спробі теоретико-методологічного обгрунтування понять “Український національний Ренесанс”, “Український національний гуманізм” займає наукове направлення – “філоменологія” (філософія любові до життя), в якій відобразилися характерні риси українського національного менталітету, в межах якого автор визначила сутність українського гуманізму та його зв’язки з духовним надбанням людства.
Пропонується новий методологічний підхід у вигляді комплексно-синтетичного методу. У зв’язку з цим по-новому розглядається світоглядний феномен України–Русі XVI–XVII ст.
Дослідження онтологічних уявлень українців, характеру їх звертань до філософсько-метафізичної проблематики дало змогу стверджувати, що головною онтологічною парадигмою українського гуманізму є ідея єдиного гармонійного духовно-матеріального Всесвіту.
Ключові слова: український гуманізм, український національний Ренесанс, світоглядний феномен: Gente Ruthenus natione polonus, національний досвід, архетип.
Дьяченко И.Н. Ренессансное мировоззрение: гуманистическая традиция в украинском обществе (XVI–XVII в.). – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. – Киевский университет имени Тараса Шевченка, Министерство образования Украины, Киев, 1999.
В диссертации на основе критического анализа существующих и малоизвестных философских взглядов исследуется категория украинской гуманности в ее философско-логическом развитии.
Центральное место занимает попытка реставрации, анализа этапов развития украинской национальной традиции; попытка теоретико-методологического обоснования “украиский национальный Ренессанс”, “национальная украинская гуманистическая традиция”, “украинский гуманизм”. В дисертации обоснована альтернативность украинского гуманистического мировоззренческого феномена эпохи национального Ренессанса в контексте мировой гуманистической парадигмы, реализована попытка осмыслить жизненный потенциал национальной гуманистической традиции данного периода, исследован мировоззренческий феномен “гены русские нация польская” украинского общества епохи Ренесансса, определены принципы повышения эффективности возрождения гуманистической традиции.
Предлагается новый синтетическо-методологический подход, который путем генерализации понятия органической жизни как абсолютной и безусловной первосубстанции бытия постулирует основу всех форм проявления гуманизма – любовь к жизни. Обоснованы неоходимость и возможность практической реализации принципов повышения эффективности возрождения собственной гуманистической традиции необходимых для рождения нового современного украинского гуманизма.
Реализована попытка обосновать, что в представлениях украинских гуманистов Ренессанса об обществе доминирующей была концепция органицызма,который предполагает рассмотрение объектов социальной жизни как органически-целостных образований. Сделан вывод о том, что идеи отечественной гуманистической мировоззренческой традиции в своей совокупности востанавливают концепцию биоэтноценоза, которая ориентирована на гармоническое взаимодействие этноса и природной среды, что есть чрезвычайно актуальным в условиях современной экологической катастрофы и есть спасательным резервом в сегодняшних поисках методов и путей сохранения человека как природного, так и социального существа. Исследование аксеологических аспектов украинского гуманизма позволило выявить, что его универсальными абстрактно-теоретическими ценностями есть свобода, справедливость, любовь. Философские поиски украинских гуманистов ориентированы на гармоническое взаимодействие личности и социума с Универсумом, Человечеством, Природой и имеют значительный жизненный потенциал.
Если учесть, что реальная человеческая сущность идентифицируется с выявленной в ходе всей предыдущей истории системой общечеловеческих ценностей (моральных, эстетических, интеллектуальных), то выходом из кризиса человеческой сущности как XVI – XVII так XX ст.является восстановление разорванной духовной связи, то есть преодоление разорванности человека с самим собой. Украинские гуманисты эпохи национального Ренессанса определили и осмыслили принципы восстановительного процесса человеческого в человеке: любовь, милосердие, терпимость. Фундаментальным из них выступает любовь. Прикладную функцию принципа любви выполняют милосердие и терпимость.
Ключевые слова: украинский гуманизм, украинский национальный Ренессанс, мировоззренческий феномен: Gente Ruthenus natione polonus, национальный опыт, архетип.
Djachenko I.М. “Renaissancable weltanschauunq: of humanistic traditions in ukrainian society XVI – XVII centuries”. – Manuscript.
Thesis for a scietific degree of candidate of philosophical sciences on speciality 09.00.03 “Social Philosophy and Philosophy of History”. – Taras Shevchenko Kyiv University, Kyiv, 1998.
In the thesis the category of Ukrainian humanity in its philosophical and logical development is explored on the basis of critical analysis of existing and insufficiently known philosophical views.
The central place at the attempt of theoretical and methodical basis of notion “Ukrainian National Renaissance” is occupied by the scientific direction – “Philomenology” (phylosophy of love to life, in which the typical features of Ukrainian national mentality are depicted).
We offer the new methodical approach in the way of free complex and synthetical method. That’s why we examine the ideological phenomenon of Ukraine–Rus of XVI–XVII centuries.
The main form of depicting of the idea of humanism is love to life, aspiration to the search of basis, of ways of preserving a person as the spiritual and biosicial creature.
Researching of ontological ideas of the Ukrainians, of the character of their appealings to philosophical prodlematics gives us the opportunity of making a statement that the main ontological paradigm of the Ukrainian humanism is the idea of common Universe full of harmony of spirit and material structures.
Key words: Ukrainian humanism, Ukrainian national Renaissance, ideological phenomenon Gente Ruthenus natione polonus, national experience, archetype.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
