Харківський державний університет
Краснікова Світлана Олександрівна
УДК 8.08
СТИЛІСТИКА РОМАНУ М.О.БУЛГАКОВА
“БІЛА ГВАРДІЯ”
10.02.02 – російська мова
Автореферат
дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата філологічних наук
Харків – 1999
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано на кафедрі мовознавства Харківського державного пе-
дагогічного університету ім.Г.С.Сковороди Міністерства освіти України.
Науковий керівник доктор філологічних наук,
професор кафедри мовознавства
Харківського державного педагогічного
університету ім.Г.С.Сковороди
Гулак Анатолій Тихонович
Офіційні опоненти доктор філологічних наук,
професор кафедри загального
і прикладного мовознавства
Харківського державного університету
Тарасов Леонід Феоктистович
кандидат філологічних наук
доцент кафедри мовної підготовки
Харківського державного технічного
університету радіоелектроніки
Томілін Олександр Михайлович
Провідна установа Луганський державний педагогічний
університет ім.Тараса Шевченка,
кафедра російського мовознавства,
Міністерство освіти України, м.Луганськ
Захист відбудеться 3 березня 1999 року о 14-00 годині на
засіданні спеціалізованної вченої ради К 64.051.07 у Харківському державному університеті за адресою: 310077, Харків, пл.Свободи, 4, ауд. 2-37
З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського державного університету (310077, Харків, пл. Свободи, 4 )
Автореферат розіслано “2 лютого” 1999 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат філологічних наук, професор І.В.Муромцев
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Творчість М.О.Булгакова у відносно повному обсязі стала відома читачеві тільки в останні десятиріччя. У цей же час пробудився і суспільно-літературний інтерес до письменника, його особистості, його творів. З’явився цілий ряд статей, монографічних досліджень, дисертацій, що характеризують життєвий і творчий шлях М.О.Булгакова, ідейно-естетичні погляди письменника, своєрідність змісту його творів тощо. Тут насамперед слід зазначити роботи Яновської Л. (1983), Чудакової М.О. (1988), Лакшина В. (1989), Нєм-цева В.І. (1991), Скоропанової І.С. (1973), Четаботарьової В.А. (1974), Попової Н.В. (1981), Неводова Ю.Б. (1975), Тинченка Я. (1997) та ін.
Доля ж власне лінгвістичних досліджень, що торкаються проблем мови, стилю, поетики М.Булгакова, у загальному бібліографічному списку робіт, присвячених творчості письменника, дуже незначна. Се-ред них у першу чергу відзначимо статті Кожевникової Н.О. (1979, 1994), Винокур Т.Г.(1974), а також дисертацію Красовицької Л.Є.(1996).
Майстерність Булгакова – митця слова досліджено недостатньо. Немає до цього часу у філологічній науці і спеціальної роботи, у якій було б розглянуто специфіку структурно-стилістичної організації ро-ману “Біла гвардія”. Актуальність даного дослідження якраз і зумов-лена необхідністю всебічного структурно-стилістичного аналізу роману М.О.Булгакова “Біла гвардія” – твору, що започаткував серію ви-значних булгаківських романів і засвідчив появу нового великого таланту в російській літературі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Дослідження проводилося в рамках плану наукової роботи кафедри мовознавства ХДПУ ім.Г.С.Сковороди.
Мета роботи. Виявити структурну організацію стилістично-мовленнєвих форм у їх естетичній спрямованості, у їх функціонально-му значенні в романі М.О.Булгакова “Біла гвардія”.
Задачі дослідження: 1) встановлення аспектів, у яких виявляється образ суб’єкта оповіді, і побудова “морфології” останнього; 2) детальна стилістична характеристика оповідальної ситуації в романі “Біла гвардія”; 3) опис стилістичних принципів і прийомів зображення художнього світу в першому булгаківському романі.
Наукова новизна роботи визначається тим, що вона становить першу спробу дати детальний аналіз стилістично-мовленнєвої орга-нізації роману М.О.Булгакова “Біла гвардія”, всебічно схарактеризува-ти обидві головні семантичні сфери епічного твору – оповідальну ситуа-цію і зображений світ, установити їх стилістичну специфіку, прийоми їх актуалізації, почергового висування на перший план .
Практичне значення роботи полягає в тому, що спостереження, які містяться в ній, можуть бути використані у вузівських курсах сти-лістики російської мови, історії російської літературної мови, у спецкурсах і спецсемінарах із творчості М.О.Булгакова, з теорії худож-ньої мови й аналізу художнього твору, а також у шкільному курсі світо-вої літератури – для поглибленого вивчення творчості М.О.Булгакова.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що в роботі здійснено всебічний аналіз стилістично-мовленнєвої організації роману М.О.Булгакова “Біла гвардія”, який дозволив встановити важливі особливості художньої майстерності письменника, повніше визначити художньо-образний зміст булгаківського твору.
Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри мовознавства Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Окремі розділи обговорювалися на науковім семінарі кафедри російської мови Харківського державного медичного університету. З проблем дисертаційного дослідження було зроблено доповідь на Міжнародній конференції викладачів російської й укра-їнської мови вищої школи (Харків, 1994).
Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 4 роботи в збірниках наукових праць.
Структура та обсяг роботи. Загальний обсяг роботи становить 170 сторінок. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних літературних джерел , який містить 214 найменувань (обсяг – 15 сторінок ).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета та задачі, його наукова новизна, розкривається практична значущість роботи, наводяться основні положення, які виносяться на захист.
Розділ 1.Оповідач як основна семантична фігура художнього тексту
У першому розділі викладаються теоретичні передумови дослідження стилістичної організації роману М.О.Булгакова “Біла гвардія”: встановлюються ознаки, суттєві для характеристики об’єкта, який має бути вивчений, із урахуванням його специфіки як найважливішого компонента прозового художнього твору, основного фактора внутрішнього упорядкування, внутрішньої цілісності твору. Підхід до вирішення поставлених у роботі завдань вироблено й обгрунтовано з урахуванням основоположних робіт найвизначніших дослідників естетики художньої творчості : Виноградова В.В. (1959, 1971, 1976, 1990), Жирмунського В.М. (1928), Виготського Л.С. (1965), американського філолога Уейна Бута, сучасних дослідників: Успен-ського Б.А. (1970, 1971), Одинцова В.В. (1973, 1980), Кожевникової Н.О. (1979, 1991), Брандес М.П. (1971) та ін. Це передусім положення про те, що суб’єкт оповіді виступає як “організаційний центр твору” (Виноградов В.В.). Саме йому довірено автором реалізацію правил структурної організації твору, від нього залежить актуалізація того чи іншого епічного плану твору. У структурі художнього тексту виділяються два основні семантичні плани – дві основні епічні площини: зображений світ та оповідальна ситуація. Обидва названих плани проявляються одночасно, але виразність кожного з них може бути дуже різноманітною: чим виразніша рельєф-ність структури зображеного світу, тим більше прихована сама ситуація оповіді, і навпаки: актуалізація останньої неминуче тягне за собою ослаблення виразності сфери зображеного світу. Під оповідальною ситуацією розуміється все пов’язане з проявом у тексті образу особи, що оповідає, і самого процесу оповіді. Оповідач у творі визначається головним чином через обрану стратегію оповіді і пов’язану з нею оповідальну перспективу. Стратегія оповіді охоплює сукупність точок зору, різноманітних позицій, що використовуються при зображенні художньої дійсності. Для художнього строю твору дуже важливим є вибір оповідачем тієї точки або тих точок зору, з яких він дивиться на зображене, а також стилістичні прийоми переміщення точки зору на події, що описуються. Оповідальна перспектива пов’язана з ідейно-пізнавальною позицією щодо зображеного світу, орієнтованою на заданого читача. Ставлення суб’єкта цієї перспективи (“образу автора”) до суб’єкта оповіді (оповідача) формується по-різному і залежить від конструктивних особливостей оповідальної ситуації в даному творі, що лише формально визначає позицію оповідача щодо зображених подій. Оповідач у художньому творі може висуватися на перший план (літературно-художньою практикою вироблено цілий ряд прийомів, що актуалізують цей образ), але може знаходитися ніби в затінку, займаючи нейтральну позицію, практично не виявляючи себе. Усунення оповідача відбувається тоді, коли він перестає репрезентувати семантичну і світоглядну позицію, тобто коли він втрачає атрибути суб’єкта оповідальної перспективи, передаючи їх персонажам твору або ж обмежуючи свої функції суто протокольною (“ззовні”) фіксацією явищ (те, що називається “драматичним зображенням”).
На підставі підходів до зображення художнього світу можна виділити два типи оповідачів: оповідача, що займає об’єктивно-інформативну позицію, і оповідача інтерпретаційно-оцінного плану. У першому випадку створений оповідачем образ світу бачиться “об’єктивним”, “правдивим”, не забарвленим суб’єктивізмом посеред-ника. Істотна роль у проведенні авторських “риторичних” устремлінь належить у цьому випадку побудуванню зображеного світу (відборові й групуванню фактів, різноманітним відносинам і зв’язкам між “предметами” всередині цілого, співвіднесенням різноманітних момен-тів зображення тощо).
У результаті використання другої позиції відбувається своєрідне розширення епічного космосу шляхом зіставлення світу, зображеного у творі, з макрокосмом дійсності або з мікрокосмом власної особистості чи з обома названими площинами. Оскільки епічний світ у цьому випадку є ніби “обвіяним” суб’єктивною експресією оповідача, подану тут форму оповіді можна назвати “суб’єктивною” (на відміну від “об’єктивної” в 1-му випадку). Літературно-художньою практикою російських письменників вироблено різноманітні способи суб’єктивізації оповіді. Це і вкраплення в оповідальну тканину окремих елементів “чужої мови”, і використання різноманітних структурних форм невласне прямої мови, і варіювання експресивних форм самої оповіді, які непрямим, “метонімічним” способом символізують настрої і переживання персонажів, і висування на перший план оповідача як безпосереднього спостерігача, суб’єкта оповідальної перспективи, що репрезентує емоційно-семантичну і світоглядну позиції тощо.
Образ оповідача в тому чи іншому художньому творі є неповним без образу читача, на сприйняття якого орієнтоване його повідомлення. Читач мало коли виступає (особливо в літературі XX століття) як безпосередньо поданий у тексті художнього твору адресат. Найчастіше він функціонує як потенційний адресат, на якого орієнтується письменник. Оповідач не може не враховувати можливих реакцій імовірного читача і не сподіватися на його плідне співробітництво. Але він, звичайно, не може і розраховувати на однаковий у всіх відгук. Тому він іноді намагається переконати читача шляхом нав’язування йому різноманітних дискусій. Всяка напруга, що виникає у відносинах між оповідачем і читачем, сприяє актуалізації обох образів у творі.
Для аналізу літературно-мовленнєвої структури твору необхідним є певний набір стилістичних категорій, що дозволяють подати складність її композиційно-мовленнєвої організації. Тут на перший план висуваються стилістичні факти на рівні розвинених складних синтаксичних комплексів, таких, як оповідь, опис, міркування, діалог, що конструюють смислову замкнутість структури і які “самі у свою чергу виявляються структурами і свій цілісний смисл отримують із співвідношення структурних форм у їх межах”1. Завдання полягає в тому, щоб не лише виділити головні композиційно-стилістичні єдності, з яких складається художній прозовий текст, і описати їхні головні риси, але й визначити особливості взаємодії таких єдностей у межах естетичного об’єкта, встановити їхні функціональні зв’язки й інтерференції. У залежності від обраної оповідачем позиції стосовно того, що зображується, у художньому тексті використовуються різно-манітні варіанти оповідального мовлення. Полярні можливості тут пред-ставляють, з одного боку, оповідь, організована точкою зору всевіда-ючого оповідача, з іншого боку – персональна оповідь. Істотним для організації тексту є також те, яких художніх принципів дотримується оповідач: розповідає він про те, що трапилося, чи відтворює це в сце-нах. Сценічність зображення передбачає домінування в тексті персо-нальної оповіді, широке застосування діалогу й у зв’язку з цим обме-ження функцій оповідача. Цілеспрямована організація мовних засобів, що має на меті посилення, виділення, підкреслення, емоційне насичення тексту, його естетичне оформлення, призводить до виникнення стиліс-тичного прийому. Художні ефекти створюються не лише окремими стилістичними прийомами, але й цілими серіями таких прийомів – кон-вергенціями, за термінологією американського дослідника М.Ріффатера2. Основу стилістичного аналізу і складає “процес вияв-лення художнього прийому і визначення його функції в даній словесно-художній побудові” . Для відтворення індивідуальної системи стилю письменника необхідно піддати попередньому ретельному іманентно-стилістичному аналізові окремі його літературно-художні твори. Орієнтація на окремий художній твір як цілісну, замкнуту в собі словесно-художню структуру є домінуючою в сучасних філологічних дослідженнях. Виявлення динаміки та діалектики позицій оповідача, відбитих в архітектоніці словесних рядів, характеристика використання словесної стихії, зображувально-виражальних засобів для передачі сюжетного розвитку, для створення образів персонажів, розгляд цих засобів у їхній взаємній узгодженості, у їхній загальній спрямованості до втілення авторського задуму – усе це є дуже важливим для розуміння даної художньої структури.
Розділ 2 “Стилістична організація оповіді в романі М.О.Булгакова “Біла гвардія” складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1-му “Основні структурно-стилістичні принципи організації роману “Біла гвардія” всебічно розглядаються стилістично-мовленнєві елементи, що реалізують образ оповідача в романі і від нього походять, та визначається їх естетико-конструктивна роль у структурі художнього цілого.
“Біла гвардія”- дебют Булгакова-романіста. У цьому романі яскраво виявилася художня сила молодого письменника, наявність якої відчувається в будь-якому місці тексту твору. Спираючись на прищеплену Пушкіним російській літературі багатоплановість оповіді та на пушкінську манеру зображення внутрішніх станів героїв шляхом непрямої, побічної символізації, Булгаков у той же час ускладнює цей пушкінський прийом (у дусі літературних принципів XX століття, особливо російської орнаментальної прози) – за рахунок розширення плану персонажа, збільшення сценічності викладення в композиції роману. При цьому ускладнюється і стилістична структура самого оповідача. Оповідач у “Білій гвардії” є близьким до світу головних героїв роману. Він ніби знаходиться в колі осіб і подій, що зображуються, то співчуваючи своїм героям, то незлобиво іронізуючи над ними. Він перебуває в тій же емоційно-семантичній сфері, що і герої, сприйняття ним зовнішнього світу є близьким сприйняттю світу тим або іншим персонажем, а нерідко навіть зливається з ним.
Оповідач у романі Булгакова часом ніби відкрито вступає у світ, що ним зображується. Композиційно це виражено, зокрема, переходом об’єктивно-інформативної розповіді в суб’єктивно-загострену оповідь, що нагадує внутрішній монолог дійової особи, втілений у форму невласне прямої мови (НПМ): “В наглых глазах Шервинского мячиками запрыгала радость при известии об исчезновении Тальберга. Маленький улан сразу почувствовал, что он, как никогда, в голосе, и розоватая гостиная наполнилась действительно чудовищным ураганом звуков, пел Шервинский эпиталаму богу Гименею, и как пел! Да, пожалуй, все вздор на свете, кроме такого голоса, как у Шервинского”. Оповідач у “Білій гвардії” вживає різного роду семантичні сигнали, розраховані на активізацію читацьких асоціацій. Такі сигнали або динамізують, або драматизують зображувану ситуацію або служать засобом ліризації викладення. У синтаксичному плані ці сигнали оформлюються неповними або називними конструкціями: “Раз – и окончательный туман! Туман, господа. Николка, выпивший три бокала, бегал к себе за платком и в передней (когда никто не видит, можно быть самим собой) припал к вешалке. Кривая шашка Шервинского со сверкающей золотом рукоятью. Подарил персидский принц. Клинок дамасский. И принц не дарил, и клинок не дамасский, но верно – красивая и дорогая. Мрачный маузер на ремнях в кобуре, Карасев “стейер” – вороненое дуло. Николка припал к холодному дереву кобуры, трогал пальцами хищный маузеров нос и чуть не заплакал от волнения. Захотелось драться сейчас же, сию минуту, там, за Постом, на снежных полях. Ведь стыдно! Неловко … Здесь водка и тепло, а там мрак, буран, вьюга, замерзают юнкера. Что же они думают там в штабах? Э, дружина еще не готова, студенты не обучены, а сингалезов все нет и нет, вероятно, они, как сапоги, черные… Но ведь они же здесь померзнут, к свиньям? Они ведь привыкли к жаркому климату?”.
Тут рухаються і переплітаються два ряди словесно-стилістичних форм: одні – глибоко особисті, динамічні експресивно-смислові форми мови і свідомості Миколки Турбіна, який гостро сприймає окремі факти дійсності і відразу безпосередньо реагує на них; інші йдуть від оповідача, співвіднесені з його образом, носять об’єктивно-інформативний характер. На фоні об’єктивних констатацій оповідача з особливою силою виділяються уривчасті, суб’єктивно-експресивні фор-ми, що йдуть від персонажа і передають схвильований, логічно не упорядкований внутрішній монолог останнього. Але й форми мови опо-відача, що позначають явища дійсності ніби пунктиром, орієнтовані тут не на “розповідь” про внутрішній стан героя, а на “показ” цього стану.
У романі Булгакова домінує персональна оповідь. Оповідач не тільки дивиться на оточуючий світ очима героя в плані просторової характеристики, але й нерідко проникає в психологію останнього, орієнтуючись на його мову. Невласне пряма мова виступає одним із провідних засобів передачі думок і переживань героя. Персональна оповідь нерозривно пов’язана з НПМ. Оповідь у “Білій гвардії”, що йде ніби на грані двох свідомостей (оповідача і персонажа), увесь час “зривається” в НПМ, що заключає в собі особливості мови і мислення героя. Детальний аналітичний опис стану душі героя, характерний для стилю Л.М.Толстого, у Булгакова практично відсутній; замість нього – зображення через сприйняття героя, передача його почуттів і думок за допомогою внутрішніх монологів, оформлених прямою або – частіше – невласне прямою мовою, яка зберігає забарвлення особистого хвилювання, збудження самого суб’єкта. При зображенні внутрішнього стану героя використовується, як правило, крупний план. Застосовуються стилістичні форми динамічного опису, забарвлені суб’єктивними відтінками експресії. Внутрішні монологи обох типів вторгаються в оповідь, змінюючи один одного та посилюючи експре-сивність відтвореної сцени. Порівн. передачу почуттів і думок Миколки Турбіна під час втечі від ворогів: “Чувствуя гудение в голове и мелькание в глазах, Николка побежал к воротам…
О, ликование! И они заперты, но какой вздор! Сквозная узорная решетка. Николка, как пожарный, полез по ней, перелез, спустился и оказался на Разъезжей улице. Увидал, что она была совершенно пуста, ни души. “Четверть минутки подышу, не более, а то сердце лопнет”,- думал Николка и глотал раскаленный воздух. “Да…документи…” Николка вытащил из кармана блузы пачку замасленных удостоверений и изорвал их. И они разлетелись, как снег. Услыхал, что сзади со стороны того перекрестка, на котором он оставил Най-Турса, загремел пулемет и ему отозвались пулеметы и ружейные залпы впереди Николки, оттуда, из Города. Вот оно что. Город захватили. В Городе бой. Катастрофа. Николка, все еще задыхаясь, обеими руками счищал снег. Кольт бросить? Най-Турсов кольт? Нет, ни за что. Авось удастся проскочить. Ведь не могут же они быть повсюду сразу”.
Перехід на позицію персонажа здійснюється тут різким зрушенням у площину його свідомості. Це зрушення позначено інтонаційно – включенням двох вигуків, що йдуть поряд і в яких чується безпосередній голос героя. Динаміку оповідальних форм тут також підпорядковано передачі схвильованого стану персонажа, його сприйняттю й оцінці переживаного моменту. Так, у лаконічно-інформативній конструкції “Увидал, что она была совершенно пуста, ни души” надлишковий елемент-причіпка “ни души” начебто символізує внутрішній жест самого героя – почуття хвилинного полегшення. І далі незв’язні елементи внутрішньої мови Миколки Турбіна (“Да … документы”) – своєрідний семантичний конденсат – тягнуть за собою опис елементарних і в той же час повних психологічної виразності дій, що розкривають афективний зміст внутрішньої репліки героя (“Николка вытащил из кармана блузы пачку замасленных удостоверений и изорвал их”). Потім, ніби передбачаючи перехід від мови оповідача до сфери внутрішнього монологу героя, до інформативної оповіді,2 включається низка уточнень (“впереди Николки, оттуда, из Города”), що напружують суб’єктивну експресію. Невласне пряма мова відтворює схвильовано пульсуючу думку Миколки (“Вот оно что. Город захватили. В Городе бой. Катастрофа”), а після перебивання оповідальною конструкцією, що метонімічно зображує складну боротьбу почуттів у душі молодшого Турбіна (“Николка, все еще задыхаясь, обеими руками счищал снег”), НПМ передає “внутрішню” динамічно-напружену розмову героя із самим собою (“Кольт бросить? Най-Турсов кольт? Нет, ни за что. Авось удастся проскочить. Ведь не могут же они быть повсюду сразу”). Таким чином, в аналізованому фрагменті чергуються, зближаються, сплітаються різноманітні види оповіді, створюючи складний і своєрідний стилістичний малюнок. Сегменти мови, що йдуть від оповідача, містять інформацію про зовнішні дії персонажа, фіксують те, що він бачить і чує (при цьому, наближаючись до кінця, такі сегменти суб’єктивізуються, ніби настрою-ючи на перехід у сферу свідомості персонажа, а отже , до персональної оповіді). Сегменти тексту, організовані точкою зору персонажа, пере-дають його думки, його сумніви, його наміри, висвітлення фактів через його сприйняття, багато в чому через властиві йому форми мови.
Персональна оповідь у романі іноді втілюється у форму невласне прямого діалогу, що виступає як “завершальне кільце у тому ланцюзі перетворень, яким піддаються різні конструктивні елементи твору, що зазнають впливу точки зору персонажа” . Булгаков використовує рідкісну форму побудови діалогу – діалог з опущеними репліками.
У домінуючу в булгаківському романі персональну оповідь багаторазово втручається інший оповідач, що оперує якщо не всевіданням, то в усякому разі іншим знанням, більш “високим”, ніж те, яким оперує оповідач-посередник.
У романі виділяються дві провідні стилістичні лінії: одна – сти-лістично-піднесена, пов’язана з оповідачем, що знаходиться над світом зображених героїв і подій; інша – стилістично-нейтральна, часом навіть дещо “знижена”, що йде в основному в руслі персональної оповіді. Обидві лінії безпосередньо пов’язані з епіграфами, більш того – вихо-дять із них. Експресивні нюанси епіграфів обумовлюють домінуючий на тій або іншій ділянці роману тон оповіді. Епіграф з “Апокаліпсиса святого Іоанна Богослова” обумовлює високу тональність викладу, епі-граф із “Капітанської дочки” – нейтральну і знижено-розмовну. Епіграф із “Капітанської дочки” не тільки символічно висвітлює зображені в романі Булгакова події, але й ставить їх у паралель із подібними ж подіями в “Капітанській дочці”. Епіграф з “Апокаліпсиса” актуалізує тему високого – відповідальності перед Богом за діла свої. Епіграфи “Білої гвардії” виділяють, акцентують лейтмотиви сюжету.
Із піднесеним біблійним тоном узгоджується в романі тон оповідача, що відтворює другий сон Олексія Турбіна – величну картину-панораму Міста, яким воно було в мирний і щасливий для Турбіних час. Таку ж епічно-урочисту тональність містять сегменти роману, які Н.О.Кожевникова кваліфікує як “фрагменти орнаментально-сказової оповіді”. Той же тон – в емоційно насичених твердженнях-узагальненнях оповідача, близького до всевідання.
Стилістично-піднесеною тональністю характеризується і пейзаж у “Білій гвардії”. Пейзаж у цьому романі майже завжди символічний. Він не тільки лірично зображує дії, але й символічно передвіщає певні події. Пейзаж у “Білій гвардії” нерідко ніби підкреслює емоційний контраст між природою і непорядними людськими діями. Цей контраст умисне посилено у фіналі роману, де пейзаж носить не тільки символічний, але й філософсько-ліричний характер.
Позиція оповідача, що знаходиться над зображеним світом, вияв-ляється в афористичних висловленнях, які в узагальненій, згущеній формі подають життєвий і психологічний досвід оповідача. Вони, як правило, передують повідомленням про перебіг подій, який саме і під-тверджує істини, що в них містяться. Структурні форми їх дуже різно-манітні. Вони можуть бути частиною (предикативною одиницею) склад-ного речення, можуть становити собою розгорнену синтаксичну конст-рукцію, можуть розгортатися в серію ампліфікованих емоційно-оцінних порівнянь, що вводяться анафоричною групою. Афористичні вислов-лення виконують важливу функцію в романі: вони актуалізують опові-дальну ситуацію, відкривають звернений обличчям до читача образ оповідача.
Позиція всевідання (або близька до неї) виявляється також у детальній типізуючій характеристиці “новых пришельцев, устремлявшихся на Город” (нерідко доповненій оціночними зауваженнями). Позиція всевідання виявляється й у тих фрагментах роману, у яких зображено минуле героїв, а також у широкому, панорамному охопленні зображеного світу з розкриттям таємних задумів залучених до дії персонажів. Оповідач, якому досконально відома ситуація, що описується, іноді подає її в драматизованій формі: оповідь будується як низка нерозв’язних питань, покликаних підтвер-дити безапеляційне твердження оповідача. Позиція всевідання вияв-ляється і тоді, коли на репліку внутрішньої мови персонажа, оформленої НПМ, одразу слідує жива реакція оповідача – його вигук, який свідчить, що йому (оповідачеві) заздалегідь відома фатальна помилка персонажа. Позиція всевідання експлікується в романі словосполученнями “в самом деле”, “на самом деле”, прислівниками часу з узагальнюючим значенням “всегда”, “никогда”, заперечними займенниками “никто”, “ничего”, емоційним вигуком “увы” в акцентуючій функції.
Всевідання оповідача “Білої гвардії” виявляється також у відтворенні снів героїв роману. Сни ці різноманітні як за змістом, так і за стилістикою. Події в романі ніби передбачаються у снах героїв. Образи з різних снів вишиковуються у своєрідний експресивно-символічний ряд: Тушинські Злодії з відмичками, Червовий валет із пістолетом, що плює у вуса Василисі і стріляє впритул – кошмар, що осміхається, в штанях у крупну клітку – наростаюче павутиння, що підбирається до самого обличчя Миколки, у якому можна задихнутися, – грузлий тротуар, до якого прилипають ноги Олексія, що намагається втекти від тих, що стріляють, – залита кров’ю шия Миколки і вінчик з іконками на чолі – рожеві, страшні поросята з пружинами всередині і гострими іклами, що моментально зрили своїми п’ятачковими мордами доглянуті зелені грядки і погрожують життю Василиси. Ці експресивно-символічні образи вторгаються у строкатий малюнок оповіді, стаючи джерелом гострих емоційно-семантичних ефектів, що посилюють загальну тривожну атмосферу в романі. Вони міцними нитями пов’язані із сюжетною композицією та яскравими спалахами висвітлюють оповідальну перспективу.
У підрозділі 2-му “Взаємодія виражально-зображувальних засобів у романі “Біла гвардія” розглядаються спеціальні мовні засоби експресивної художньої актуалізації, пов’язані поміж собою складною системою співвідношень і протиставлень, що “надає і кожному елементові зокрема, і усій конструкції загалом зовсім особливого семантичного навантаження” . Роман Булгакова “Біла гвардія” характеризується певним ступенем орнаментальності. Повторення, функціональні співвідношення словесних образів, що розвиваються в складі цілісного естетичного об’єкту, їх (образів) художні трансформації в динаміці словесного потоку – усе це напружує емо-ційно-художню силу твору. Весь останній розділ роману характе-ризується підвищеною образністю, притягненням у кожній “відбивці” цілих серій взаємодіючих, функціонально об’єднаних стилістичних прийомів – конвергенцій. У підрозділі не лише виявляються ці конвергенції, а й встановлюються їх художньо-стилістичні функції.
Стилістичний малюнок оповіді в “Білій гвардії” є складним, строкатим і динамічно змінюється в композиції художнього цілого. Домінує персональна оповідь, що зображує дійсність з пізнавально-оціночної перспективи окремих персонажів і насичена експресивно-смисловими формами їхньої мови і свідомості. З нею поєднується оповідь, організована точкою зору оповідача, який сам ніби находиться серед описуваних ним осіб і подій, а також всевідаючого оповідача. У романі спостерігається постійна зміна аспекту оповіді і надзвичайна плинність переходів між персональною оповіддю й оповіддю оповідача, що знаходиться над зображеним світом або всередині цього світу.
Розділ 3 “Стилістична структура зображеного світу в романі “Біла гвардія” складається з трьох підрозділів. Підрозділ 1-й – “Структура образу персонажа як проблема стилістики художнього тексту” містить у собі інформацію про основні підходи до трактування образу героя в науковій літературі. Протягом багатьох десятиліть при аналізі художніх творів мова йшла головним чином про правдоподібність і репрезентативність зображених у творах характерів, а також про їх оригінальність і переконливість в очах читача. Однак поступово розвивався інтерес і до техніки втілення образів літературних героїв (роботи Дібеліуса В., Бахтіна М.М., Томашевського Б.В., Виноградова В.В., Барта Р., Лотмана Ю.М., Одинцова В.В. та ін.). Літературно-художньою практикою вироблено різноманітні способи зображення персонажів. Найчастіше головні дійові особи художнього твору зображуються як “ззовні” (з точки зору стороннього спостерігача), так і “зсередини” (з точки зору самого героя або з позиції всезнаючого оповідача – шляхом відтворення змісту свідомості героя). Натомість другорядні персонажі диференціюються, як правило, за допомогою прийому зовнішньої характеристики. Композиційні функції літературних образів можуть бути різноманітними: вони (образи) можуть виступити у творі і як об’єкти зображення, і як суб’єкти сприймання, у чиїй свідомості відбивається динаміка сюжету, форми його розвитку, інші образи тощо.
У підрозділі 2-му “Стилістичні принципи побудови образів персонажів у романі “Біла гвардія” розглядаються основні прийоми побудови літературних образів у стилі булгаківського роману. У “Білій гвардії” Булгаков прагне до експресивно-поглибленого, психологічно переконливого зображення індивідуальності. Письменник використовує як прийом розсіяної портретної характеристики персонажа, з роздрібненістю мозаїчних уламків, за якими відтворюється цілісний образ, так і прийом локального, розгорнутого портретного опису, здійсненого або з позиції оповідача, який начебто знаходиться незримо серед зображених осіб, або зі складної позиції, коли до сфери оповіді примішується сфера свідомості того або іншого персонажа (або персонажів). Оповідач у “Білій гвардії”, як правило, фіксує увагу на якійсь зовнішній, наочній, індивідуальній прикметі персонажа, яка майже постійно “супроводжує” виступ останнього.
З метою створення сатиричної портретної характеристики (наприклад, Шполянського) М.Булгаков використовує відкритий Пушкіним і удосконалений Гоголем принцип приєднувального сполучення слів і фраз, далеких за змістом, але при несподіваному зближенні утворюючих складний, суперечливий, мальовничий, яскравий образ персонажа. Щоправда, на відміну від Гоголя, у Булгакова немає комічного накопичення побутових деталей у портретному живопису, але помітно посилена їдкість сатиричного відтворення. При зображенні деяких персонажів (Тальберга) портрет і характеристика переплітаються. Використовується комбінована форма – із залученням не тільки зовнішньо-зорових, але і психологічних визначень, з описом характеристичних рухів, дій, поз, зрідка міміки.
У романі зроблено спробу створити образ ідеального російського офіцера, до кінця вірного своєму військовому і людському обов’язку. Відтворюючи образ Най-Турса, Булгаков широко застосовує прийом перебіжних повідомлень, за допомогою якого встановлюються форми композиційного групування фактів із заданою експресією і з належним висвітленням. При створенні образу Най-Турса використовуються сти-лістичні принципи, характерні для риторичного твору, де семантика героїв “завжди прямолінійна і далека від експресивної “супереч-ливості” .
Найповніше різноманітні прийоми характеристичної індивідуалізації образу представлені в зображенні головних персонажів роману – братів Турбіних. Їхні образи диференціюються оповідачем не тільки за допомогою фіксації зовнішніх індивідуальних прикмет, але й шляхом розкриття в драматичних формах слова рухливого, суперечливого світу їхньої свідомості, відтворення мінливого строю їх прямих або віддзеркалених промов. Булгаківський оповідач, на відміну від толстовського, не аналізує емоції дійових осіб. Він побіжно коментує їх у психологічному плані і відразу поступається місцем герою: різко скорочується просторово-часова дистанція, вводиться невласне пряма мова, яка містить у собі особливості мови і мислення героя (при цьому мова героя – “чужа мова” – домінує, вона є сильнішою й активнішою за мову оповідача, оповідь видається заглибленою в струмінь свідомості героя), – оповідь набуває персонального характеру. Порівн. зображення внутрішнього стану Олексія Турбіна під час відвідин ним рідної Олександрівської гімназії через вісім років після її закінчення: “Его сердце защемило почему-то от страха. Ему показалось вдруг, что черная туча заслонила небо, что налетел какой-то вихрь и смыл всю жизнь, как страшный вал смывает пристань. О, восемь лет учения! Сколько в них было нелепого и грустного и отчаянного для мальчишеской души, но сколько было радостного. Серый день, серый день, серый день, ут консекутивум, Кай Юлий Цезарь, кол по космографии и вечная ненависть к астрономии со дня этого кола. Но зато и весна, весна и грохот в залах, гимназистки в зеленых передниках на бульваре, каштаны и май, и, главное, вечный маяк впереди – университет, значит, жизнь свободная, – понимаете ли вы, что значит университет? Закаты на Днепре, воля, деньги, сила, слава. И вот он это прошел. Вечно загадочные глаза учителей, и страшные, до сих пор еще снящиеся, бассейны, из которых вечно выливается и никак не может вылиться вода, и сложные рассуждения о том, чем Ленский отличается от Онегина, и как безобразен Сократ, и когда основан орден иезуитов, и высадился Помпей, и еще кто-то высадился, и высадился и высаживался в течение двух тысяч лет…”. Перше речення цього фрагменту йде в плані всевідаючого оповідача. У наступнім уже виразно позначився перехід у сферу свідомості Олексія Турбіна: точка зору героя вводиться тут попередньою вказівкою “Ему показалось…”. Оповідь починає огортатися суб’єктивними експресивно-смисловими відтінками, передаючи своєрідний зліпок внутрішнього стану персонажа. Після цього слідує зрив у внутрішній монолог героя, оформлений невласне прямою мовою. Зрив цей позначено інтонаційно – риторичним вигуком “О, восемь лет учения!”. Далі слідує безладний вихровий рух еліптичної внутрішньої мови, яка віддзеркалює струмінь свідомості героя. НПМ виступає в булгаківському романі як один із провідних способів передачі хаотично-схвильованого психічного стану героя, переривчасто-непослідовного розвитку його думок. З цією метою нерідко вживаються конструктивно ускладнені форми НПМ, яка будується або як діалог персонажа із самим собою, або як діалог із відсутнім співрозмовником. Пряма мова використовується мало, головним чином у вигляді окремих, уривчастих елементів – як засіб емоційно-експресивного посилення зображуваного. Динаміка відтворення схвильованого психічного стану героя посилюється в “Білій гвардії” підключенням до внутрішнього монологу, оформленому НПМ, метафоризованої оповіді, що розвиває ту ж тему і йде від всевідаючого оповідача.
У “Білій гвардії” переважає не розповідь, а показ, безпосереднє пси-хологічно точне відтворення почуттів і думок героїв “зсередини” і плас-тично-видиме зображення їхніх дій, їхньої поведінки – “ззовні”. Хоча прийоми непрямої, побічної символізації переживань героїв займають у структурі тексту роману відносно скромне місце, вони дуже виразні і різноманітні.
Підрозділ 3-й “Стилістичні прийоми відтворення масових пересувань і дій у романі “Біла гвардія” містить аналіз зображення спішного військового навчання студентів і юнкерів на плацу і під склепінням Олександрівської гімназії та виконання ними стройових пісень. При відтворенні в романі масових пересувань і дій Булгаков спирається на досвід зображення подібних сцен у російській класичній літературі XIX століття (насамперед на досвід Пушкіна і Толстого), збагачуючи його новими прийомами, новими композиційно-мовними “ходами”, що відкривають можливість більш повного й експресивного висвітлення дійсності. Письменник вдається до кінематографічної манери зображення. Відтворена картина складається з кількох зорових кадрів, які пропливають перед очима героя, що посилює враження безпосереднього відображення дійсності. Кінематографічна манера оповіді виявляється як у “німих сценах”, де домінує динамічний опис, так і в драматичних актах, виразних і стрімких. Точка сприйняття і відтворення художньої дійсності постійно пересувається з однієї суб’єктної сфери до іншої, у зв’язку з чим відбувається безперестанне коливання часової перспективи.
Висновки. Проведене дослідження дозволило зробити такі узагальнення.
Оповідач є центральною семантичною фігурою в художньому творі. Від нього йдуть і до нього тягнуться всі засоби словесної організації й усі прийоми зображення художньо-індивідуального світу. Образ оповідача виявляється в системі стилістично-мовленнєвих засобів і прийомів, використаних ним у творі, у вибраному ним способі викладання, у строї та взаємодії оповіді й діалогу – як художньо-інди-відуальна особистість.
Образ оповідача в романі “Біла гвардія” має складну стилістично-мовленнєву структуру. Спираючись на досягнення класичної російської літератури XIX століття, зокрема на прищеплену Пушкіним російській літературі багатоплановість оповіді, Булгаков у той же час ускладнює цей пушкінський прийом – за рахунок розширення плану персонажа, збільшення сценічності зображення в композиції роману. У романі Булгакова домінує персональна оповідь, яка зображує дійсність з пізнавально-смислової перспективи окремих персонажів і є насиченою експресивно-смисловими формами їх мови та свідомості. З нею поєднується оповідь, організована точкою зору оповідача – безпо-середнього спостерігача, а також всевідаючого оповідача. У романі спостерігається постійна зміна аспекту оповіді та надзвичайна плинність переходів між різними типами оповіді.
У “Білій гвардії” виділяються дві провідні стилістичні лінії: стилістично-піднесена, пов’язана з всевідаючим оповідачем, і стилістично-нейтральна, місцями навіть дещо “знижена”, що йде головним чином у руслі персональної оповіді. Обидві лінії безпосередньо пов’язані з епіграфами, експресивні нюанси яких зумовлюють домінуючий у тім чи іншім місці роману тон оповіді.
У “Білій гвардії” домінує не розповідь, а показ, безпосереднє психологічно точне відтворення почуттів і думок героїв “зсередини” і пластично-видиме зображення їхніх дій, їхньої поведінки – “ззовні”. Найбільш яскраво висвітлює образ експресія внутрішньої мови самого героя – найчастіше у формі невласне прямої мови. НПМ виступає в булгаківському романі як один з провідних способів передачі внутрішнього стану героя. Із цією метою нерідко використовуються конструктивно ускладнені форми НПМ, яка будується або як діалог персонажа із самим собою, або як діалог із відсутнім співрозмовником..
Роман Булгакова – “відкритий твір”. Його характерною рисою є відсутність загальної фабульної розв’язки й однозначності в подальшому (можливому) розвиткові доль героїв, а також ніби запрошення читача самому додумати кінець твору, що помітно відбивається на поетиці та стилістиці заключних частин художнього твору. Тут особливо відчутна роль оповідача як “розподільника” значень, що конструюють зображуваний світ, оповідача, який демонструє свою владу над зображуваним і водночас орієнтується на читача, що нібито “проектує” разом з ним моральну перспективу зображення.
Список праць, опублікованих за темою дисертації
1. Красникова С.А. Стилистический рисунок повествования в романе М.А.Булгакова “Белая гвардия // Русская филология. – 1998. – № 1-2. – С.7-12.
2. Красникова С.А. Повествователь как центральная семантическая фигура художественного прозаического текста // Наукові записки ХДПУ ім.Г.С.Сковороди. Сер. Літературознавство. Вип. 3(14).- Харків: ХДПУ, 1998. – С.3-6.
3. Красникова С.А. Стилистика снов в романе М.А.Булгакова “Белая гвардия”// Наукові записки ХДПУ ім.Г.С.Сковороди. Сер. Літературознавство. Вип. 9(20).- Харків: ХДПУ, 1998. – С. 114-118.
4. Красникова С.А. Стилистические приемы создания образа персонажа в романе М.А.Булгакова “Белая гвардия” // Наукові записки ХДПУ ім.Г.С.Сковороди. Сер. Літературознавство. Вип. 9(20).- Харків: ХДПУ, 1998. – С.119-121.
АНОТАЦІЇ
Краснікова С.О. Стилістика роману М.О.Булгакова “Біла гвардія”. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.02 – російська мова. – Харківський державний університет, Харків, 1998.
Дисертацію присвячено дослідженню стилістично-мовленнєвої структури роману М.О.Булгакова “Біла гвардія”. У роботі вперше детально проаналізовано стилістичну організацію першого булгаківського роману, всебічно схарактеризовано основні семантичні сфери епічного твору – оповідальну ситуацію і зображений світ. Виявлено динаміку і діалектику позицій оповідача, описано використання словесної стихії, виражально-зображувальних засобів для передачі розвитку сюжету, для створення образів персонажів, розглянуто ці засоби у їхній взаємній узгодженості, у їхній загальній спрямованості до втілення авторського задуму – і тим самим встановлено стилістичну специфіку роману “Біла гвардія”.
Ключові слова: оповідь, оповідач, оповідальна ситуація, зображений світ, стилістично-мовленнєва структура, суб’єктивізація, невласне пряма мова, виражально-зображувальні засоби, точка зору.
Красникова С.А. Стилистика романа М.А.Булгакова “Белая гвардия”. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.02 – русский язык. – Харьковский государственный университет, Харьков, 1998.
Диссертация посвящена исследованию стилистико-речевой структуры романа М.А.Булгакова “Белая гвардия”. В работе впервые детально проанализирована стилистическая организация первого булгаковского романа, всесторонне охарактеризованы основные семантические сферы эпического произведения – повествовательная ситуация и изображенный мир. Прослежено, как, опираясь на привитую Пушкиным русской литературе многоплановость повествования и на пушкинскую манеру изображения внутренних состояний героев путем косвенной, побочной символизации, Булгаков в то же время усложнил этот пушкинский прием ( в духе литературных принципов ХХ века, особенно русской орнаментальной прозы) за счет расширения плана персонажа, увеличения сценичности изложения в композиции романа, что повлекло за собой усложнение стилистической структуры самого повествователя. Повествователь в “Белой гвардии” близок к миру главных героев романа. Он как бы вращается в кругу изображаемых лиц и событий, то сочувствуя своим героям, то беззлобно иронизируя над ними. Он погружен в ту же эмоционально-семантическую сферу, что и герои, его восприятие внешнего мира близко восприятию мира тем или иным персонажем, а нередко даже сливается с ним. В “Белой гвардии” выделяются две основные стилистические линии: одна – стилистически-возвышенная, связанная с повествователем, находящимся на миром изображенных героев и событий; другая – стилистически-нейтральная, временами даже несколько “сниженная”, идущая в основном в русле персонального повествования. Обе линии непосредственно связаны с эпиграфами, более того – исходят из них. Экспрессивные нюансы эпиграфов предопределяют доминирующий на том или ином участке романа тон повествования. Эпиграф из “Апокалипсиса” обусловливает высокую тональность изложения, эпиграф из “Капитанской дочки” – нейтральную и сниженно-разговорную. Эпиграф из “Капитанской дочки” не только освещает изображенные в романе Булгакова события, но и ставит их в параллель с подобными же событиями в пушкинском произведении. Эпиграф из “Апокалипсиса” актуализирует тему высокого – ответственности перед Богом за дела свои. Эпиграфы “Белой гвардии” выделяют, акцентируют лейтмотивы сюжета. В работе выявлена динамика и диалектика позиций повествователя, описано использование словесной стихии, изобразительно-выразительных средств для передачи движения сюжета, для создания образов персонажей, рассмотрены эти средства в их взаимном согласовании, в их общей устремленности к воплощению авторского замысла. Повествование в “Белой гвардии” все время скользит как бы на грани двух сознаний – повествователя и персонажа, постоянно сдвигаясь, а нередко срываясь в план персонажа, отражая мысли, настроения, эмоции последнего, обнаруживая тем самым весь индивидуальный образ персонажа. Булгаковский повествователь, в отличие от толстовского, не анализирует эмоции, переживания действующих лиц. Он очень бегло комментирует их в психологическом плане (иногда ограничиваясь прямым называнием душевных движений) и тут же уступает место герою. В “Белой гвардии” преобладает не рассказ, а показ, непосредственное психологически точное воспроизведение чувств и мыслей героев “изнутри” и пластически-зримое изображение их действий, их поведения – “извне”. Внимание к внутреннему мира персонажа, к выражению индивидуальных переживаний во всей их непосредственности и противоречивой сложности, к изображению прихотливого движения мыслей во внутренней речи в экстремальных ситуациях – все это повлекло за собой углубленную психологизацию повествования, расширение плана персонажа в композиции произведения, широкое использование персонального повествования, изображающего действительность с познавательно-оценивающей перспективы персонажа и охватывающего и обнаруживающего весь его индивидуальный образ. При воспроизведении в романе массовых движений и действий Булгаков прибегает к кинематографической манере изображения. Воспроизводимая картина складывается из нескольких зрительных кадров, проплывающих перед глазами героя, что усиливает впечатление непосредственного отражения действительности. Кинематографическая манера повествования проявляется как в “немых сценах”, где доминирует динамическое описание, так и в драматических актах, выразительных и стремительных. Точка восприятия и воспроизведения происходящего постоянно передвигается из одной субъектной сферы в другую, в связи с чем происходит непрестанное колебание временной перспективы. Установлено, что стилистический рисунок повествования в “Белой гвардии” сложный, пестрый, динамически меняющийся в композиции художественного целого. В романе наблюдается постоянное изменение аспекта повествования и необычайная текучесть переходов между персональным повествованием ( которое доминирует ) и повествованием рассказчика, находящегося над изображенным миром или включенного в этот мир.
Ключевые слова: повествование, повествователь, повествовательная ситуация, изображенный мир, стилистико-речевая структура, субъективизация, несобственно-прямая речь, изобразительно-выразительные средства, точка зрения.
Krasnikova S.A. Stylistics of the М.А.Bulgakov’s novel “White Guards”. – Manuscript.
Thesis for a candidate’s degree by speciality 10.02.02 – Russian language. – Kharkov state university, Kharkov, 1998.
The dissertation is devoted to research of the stylistic speech structure of М.А.Bulgakov’s novel “White Guards”. In the work for the first time the stylistic organization of the first Bulgakov’s novel is analyzed in detail, the basic semantic spheres of epic work of art – narrative situation and represented world – are characterized comprehensively. Dynamics and dialectics of narrator’s positions are revealed, the use of verbal elements, expressive means for the plot movement, for creation of characters’ images is described; these means are examined in their mutual coordination, in their common trend to the realization of author’s idea – and this way the stylistic specificity of the novel “White Guards” is established.
Key words: narration, narrator, narrative situation, represented world, stylistic speech structure, subjectivization, free direct speech, expressive means, point of view.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
