.

Форми вираження авторської свідомості в творчості письменників нової генерації кінця XIX – початку XX століття (на матеріалі малої прози В.Стефаника,

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
136 4498
Скачать документ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ОСТРОВСЬКА АЛЛА СТЕПАНІВНА

УДК 883. 09 – 32

ФОРМИ ВИРАЖЕННЯ АВТОРСЬКОЇ СВІДОМОСТІ В ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКІВ НОВОЇ ГЕНЕРАЦІЇ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
(НА МАТЕРІАЛІ МАЛОЇ ПРОЗИ В.СТЕФАНИКА, О.КОБИЛЯНСЬКОЇ, М.КОЦЮБИНСЬКОГО)

10. 01. 06 – Теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ
дисертаціїї на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 1999

Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Донецькому державному університеті
Міністерства освіти України

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Стебун Ілля
Ісакович, професор кафедри теорії літератури і
художньої культури Донецького державного університету

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор Галич Олександр
Андрійович, завідувач кафедри української літератури
Луганського державного педагогічного інституту імені
Тараса Шевченка;

кандидат філологічних наук, доцент Підмогильна
Наталія Василівна, доцент кафедри російської
літератури Дніпропетровського державного університету

Провідна установа – Житомирський державний педагогічний інститут імені
І.Я.Франка, кафедра зарубіжної літератури, м.Житомир.

Захист відбудеться “11” червня 1999 р. о “13” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 08. 051. 12 при Дніпропетровському державному університеті (320025, м.Дніпропетровськ, проспект Гагаріна, 72, корп. 1, ауд.. 1305). З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського державного університету ( м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8 ).

Автореферат розісланий “8” травня 1999 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради __________________ Глушко О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дисертації обумовлюється насамперед тим, що проб¬лема автора і пов’язане з нею питання про авторську свідомість та форми її ви¬раження є однією з центральних проблем сучасного літературознавства, а до¬сліджена недостатньо. Засобами вираження авторської позиції зумовлена есте¬тична своєрідність художнього твору, його структурний принцип, завдяки яко¬му всі елементи у творі взаємопов’язані та створюють єдине ціле. Без виділення ідейно-художньої категорії авторської свідомості аналіз мистецького доробку письменника був би неповним, як у всій сукупності, так і в окремості кожного твору. Форми реалізації авторської свідомості через цілісно виважене констру¬ювання і співвідношення всіх частин цілого є шляхом осмислення явищ і їх одночасної оцінки. Очевидно, що концепція художника найконструктивніше реалізується саме через відношення: автор – твір – читач. Саме в аспекті мож¬ливих інваріантів цього відношення проблема форм вираження авторської сві¬домості авторові дисертаційної роботи видається малодослідженою. Перспек¬тивною тема дисертації є і в тому плані, що творчий доробок В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського представляє один з найважливіших етапів розвитку української прози, а досліджений не в тій мірі, в якій би це дозволяв зробити сучасний стан розвитку літературознавства. Визначений напрямок дослідження входить до наукової планової тематики Донецького державного університету (“Цілісний аналіз художнього твору”) і підпорядкований галузевій програмі розвитку українського літературознавства.
Мета дисертаційної роботи обумовлена необхідністю більш глибокої кон¬кретизації змісту понять “автор” і “авторська свідомість” у художньому творі. У зв’язку з цим у роботі здійснюється пошук нових форм вираження авторської свідо¬мості, розмежовуються відношення: монологізм – діалогізм – поліфонізм у реалізації форм її вираження на матеріалі творчості В.Стефаника, особливості персональної форми повістування як однієї з форм вираження авторської свідо¬мості в літературному творі (на матеріалі малої прози О.Кобилянської і М.Коцюбинського).
Наукова новизна дослідження полягає в пошуку, систематизації і поглиб¬ленні інтегративних підходів до визначеної проблеми. Матеріал, обраний для дослідження, видається авторові дисертаційної роботи репрезентативним, що потребує на неупереджену сучасну оцінку. В зв’язку з цим:
1) ставиться проблема діалогічного відношення автора до героя в епіч¬ному творі, а також висувається проблема поліфонізму в малій прозі В.Сте¬фаника; аргументується новий підхід у дослідженні різних форм авторської свідомості в творчості письменників нової генерації – врахування особливого діалогічного співіснування автора з рівноправними, повноцінними “чужими” свідомостями, що дозволяло письменникам реалізувати усі смислові потенції твору;
1) накреслюються ширші можливості в осмисленні взаємодії композиції і сюжету в аспекті авторської свідомості;
2) виходячи з тези М.Бахтіна про те, що “стиль працює не словами, а моментами світу”, по-новому розглядаються стилістичні засоби у художньому творі як форми вираження авторської свідомості.
Застосовуючи історико-літературний метод та теоретико-методологіч¬ну основу дослідження відповідно поставленій меті, автор роботи простежує своєрідність суб’єктної організації форм вираження авторської свідомості в малій прозі В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського. В дисертації обгрунтовується проблема авторської свідомості в літературному творі як функціональної системи, яка актуалізується через різні рівні тексту. Проблема автора і поетичних форм його об’єктивації в художньому творі інтегрується з більш широкою проблемою – що є художній твір в цілому як творча категорія. Власне формальний аналіз з точки зору “як зроблено” поза аналізом “що і як робить твір”, які функції він виконує, врешті-решт не має смислу. Роль автора є, безумовно, домінуючою у розумінні основної думки твору. Це мав на увазі ще Арістотель, коли зауважував, що через мистецтво виникають ті речі, форма яких знаходиться у душі митця. Про це писав і Гегель, наголошуючи, що поезія в її першій субстанційній формі знаходиться у нас самих. Тут, як бачимо, концентрується проблема автора-творця як поетичної категорії і самого твору як творчої категорії. Естетичні форми вираження автора у творі, форми твор¬чого переживання самого твору у всій його внутрішній взаємопов’язаності і цілісне становлення внутрішньої картини світу, до відтворення якої прагнуть усі без винятку іманентні сили твору, знаходяться в сутнісно-смисловій координації: автор – твір – читач, бо читач, який сприймає твір з урахуванням авторської позиції, повинен відчувати в собі активне розширення (М.Бахтін) власної свідомості. Варто розірвати ці зв’язки, як руйнується і зникає смисл самої художньої творчості. Тут знаходиться початок проблеми про функціо¬нальну, або етологічну поетику як зрезультатовану систему авторської свідо¬мості. Розглядаючи позицію автора як напружено-дійову, активну, формуючу позицію по відношенню до світу і до людини в світі, автор роботи трансформує цю тезу на конкретному аналізі новел В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцю¬бинського. В цьому полягає теоретична значущість дисертації.
Практичне значення дослідження. Дисертаційне дослідження дозволяє розширити і поглибити існуючі теорії щодо проблеми автора в сучасному літературознавстві. Крім того, матеріал дисертації дає можливість виявити своєрідність форм вираження авторської позиції в малій прозі видатних корифеїв української прози, неперевершених представників нової генерації – В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського. Здійснені в дисертації ре¬зультати орієнтовані на використання у вузівському та шкільному викладанні теорії та історії літератури, а також при розробці спецкурсів з аналізу та інтерпретації літературного твору.
Дисертаційне дослідження є особистим внеском автора у вирішення проблеми форм вираження авторської свідомості в малій прозі В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського.
Апробація роботи. Положення дисертації апробовані в теоретичних, історико-літературних публікаціях – статтях, матеріалах доповідей на наукових міжвузівських (1996 р., 1997 р.), республіканських (1985 р., 1990 р.), всеукра¬їнських (1993 р., 1998 р.), міжнародних (1995 р., 1998 р.) конференціях. Мате¬ріали дисертації використані в університетському курсі історії української літератури ХІХ століття, спецкурсі “Експресіонізм у творчості В.Стефаника”. Розділи дисертації і роботу обговорено на засіданнях кафедри теорії літератури та художньої культури Донецького державного університету.
Основні положення дисертації викладені у 15 наукових публікаціях, у т.ч. 6 статтях у збірниках наукових праць та 9 матеріалах наукових конференцій.
Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, вис¬новків та списку використаних джерел (217 найменувань на 19 сторінках). Обсяг дисертації складає 185 сторінок основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, її зв’язок з ін¬шими літературознавчими дослідженнями, визначається мета і завдання ро¬боти, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів. Перший розділ. “Автор і авторська свідомість. Форми вираження. Теоретичний аспект проблеми”. Передбачається, що в кожному художньому творі – експліцитно (виражено) або імпліцитно (не виражено) заданий автор, що ця категорія умовна і не може ототожнюватися з реальним автором. Художній твір, реалізований у конкретному тексті, постає як поєднання зовнішніх та внутрішніх способів передачі його творцем художньо-образної, емоційної та інших типів інформації, способів, які взаємодіють із задумом митця, творячи цілісність тексту, його смислову та естетичну авторську “концентрацію”, його неподільну глибинність.
1.1 Автор як естетична категорія. Зроблено деякі узагальнення у визначенні дефініції “автор”. У зв’язку з цим розглянуто різні точки зору на проблему. Синтезуючи на основі попередніх здобутків сучасного літературо¬знавства і лінгвостилістики різні визначення “автор”: точки зору М.Бахтіна – “автор-творець”, Б.Кормана – “автор-концепт”, І.Франка, В.Виноградова, К.Фролової, Н.Бонецької – “образ-автора”, В.Кожинова, Г.Грабовича – “голос автора”, М.Брандес, А.Ткаченка, І.Роднянської –“автор-оповідач” тощо зроби¬мо деякі узагальнення: автор у художньому творі – це, перш за все, ціннісна позиція, яка визначається протягом усього твору на всіх рівнях його ідейно-те¬матичної та словесно-композиційної структури і є організуючим центром зміс¬ту і форми художнього цілого. Автор завжди носій світовідчуття, вираженням якого є увесь твір. Авторська свідомість актуалізується в художньому творі, коли йдеться про різні аспекти його цілісності, як зміст і форма, проблематика і поетика, метод і стиль тощо. Дисертант дотримується точки зору М.Бахтіна про те, що автор безпосередньо “не входить” у твір (коли мова йдеться не про автобіографічний твір): він знаходиться на межі створюваного ним художнього цілого, бо вторгнення його в цей світ руйнує його естетичну стійкість. В дисер¬тації принципово розрізняються поняття “автор” і “образ автора”, який в прямому розумінні наявний лише в творах автобіографічного, “автопсихологіч¬ного” (Л.Гінзбург) ліричного плану, тобто там, де особистість автора стає те¬мою і предметом його творчості, або коли автор вже не керує читацьким аченням (психологічний процес апперцепції – автор, який постає в уяві читача). Але це вже не той автор, якого М.Бахтін називає істинним, автором-творцем, бо творця ми бачимо тільки в його творінні, але ніяк не поза ним. Дослідник блискуче переконує, що істинний автор не може стати образом, бо він творець будь-якого образу, всього образного у творі. В мистецтві перманентно відбу¬вається процес усвідомлення людини себе як творця і себе як особистості. В акті художньої творчості і в процесі сприйняття твору відбувається втілення творчої особистості і, значить, “присвоєння” оточуючого світу як об’єкта естетичного освоєння. Особистість самостверджує себе в творчому акті. Кате¬горія “автор” має багатозначний і всеохоплюючий характер. В якій би формі не виражалась авторська свідомість у творі, “за” текстом завжди знаходиться автор-творець, носій основної ідеї твору, який є “всезнаючим” відносно ство¬реного ним художнього світу, а міра його аналітичної та організаційної присут¬ності у творі є лише засобом художньої аргументації, до того ж добровільне “самоусунення” може служити цьому завданню не гірше, ніж його всепри¬сутність. Авторська позиція у художньому творі виражається, перш за все, певною системою повістування. У першому розділі дисертації розглядаються також різні типи та форми повістування.
1.2 Автор і система повістування в епічному творі. Художній твір є моделлю реального світу, він завжди, в прямій чи опоседкованій формі, вміщує в собі також “модель” творця художнього цілого, який є автором твору. Автор у тексті завжди займає якісь просторово-часові, оціночно-ідеологічні позиції, і ці позиції виражаються тією формою повістування, яку обирає для свого твору автор. Найпоширенішими в літературознавстві є два повістувальні типи: повіс-тування від першої і третьої особи. Серед ознак, що характеризують повісту¬вання від першої особи, найбільш характерними є: достовірність (“я сам це бачив”, “це відбулося зі мною”), суб’єктивність погляду на світ, “ефект виправ¬дання” (К.Атарова, Г.Лесскіс). В повістувальній формі від першої особи автор не може вийти за межі власного досвіду. Це обмеження робить можливим вка¬зувати на специфічні особливості оповіді від першої особи: природнє зобра¬ження світу основного суб’єкта мовлення, обмеження в зображенні внутріш¬нього світу інших діючих осіб, а також в зображенні зовнішнього світу. Така форма оповіді має і свої переваги. Персональна повістувальна ситуація відкри¬вала можливості більш широкого виходу на авансцену внутрішніх, ірраціональ¬них психологічних потенцій, визволених від фільтрації і цензури свідомості, відкривала можливості для більшої суб’єктивізації зображення.
У формі повістування від третьої особи автор протистоїть всім іншим персо¬нажам, бо він є творцем того світу, в якому вони діють. Цим зумовлені семантичні особливості даної повістувальної манери: вимисел, повнота зображення зовніш¬нього і внутрішнього світу, об’єктивність. В межах цієї повістувальної форми виділяємо дві специфічні групи: в одній автор виражений експліцитно, в іншій імпліцитно. Перша і третя повістувальні форми утворюють кореляцію з актуаліза¬ції автора у творі. В залежності від характеру розташування і взаємодії основних композиційно-мовленнєвих одиниць виділяємо такі повістувальні форми як опис, повідомлення або розповідь про події, роздум. Ці композиційно-мовленнєві оди¬ниці охоплюють весь текст епічного літературного твору, за винятком прямої мо¬ви, в якій основними композиційно-мовленнєвими одиницями є монолог і діалог. Більш складними різновидами взаємодії авторського повістування, мовленнєвих партій персонажів є різні типи, форми повістування. Аналіз прозового твору вимагає обов’язкового визначення: хто оповідає, яка позиція оповідача, як опові¬дає: показує, розповідає чи розмірковує. Особливо важливим є питання про посе¬редника між автором, героєм і читачем. Таким посередником виступає, як ми бачимо, оповідач (розповідач). Для розуміння особливостей прозового твору необ¬хідним є аналіз взаємодії оповідача (розповідача) – героїв – автора в системі повістування. Взаємодія цих суб’єктно-стилістичних типів утворює систему: ав¬тор – оповідач (розповідач) – герой, яка є втіленням авторської свідомості у творі.
Від концепованого читача вимагається в певній мірі аналітичний підхід до художнього тексту, щоби вірно виділити і зрозуміти авторську позицію у творі, як “чисте відношення” через позицію оповідача, розташування всіх елементів і мо¬дусів твору. Але не можна трактувати позицію автора як певну концепцію, що механічно розподілена по різних голосах і витікає з їх сукупності. Вона тому і “позазнаходжувана”, що не може бути безпосередньо виражена лише у слові, вона процесуальна і дійова. Вона визначально є результатом процесу “події повісту¬вання”. На внутрішньо-структурному рівні художній твір являє собою не закінче¬ний творчий результат, а динамічно напружений процес. Це зумовлено самою природою художньої творчості, як “існуванням в актуаль¬ності” (Арістотель).
Дослідження авторської позиції в художньому творі передбачає, перш за все, аналіз співвідношення автора і форм вираження авторської свідомості. Cвоєрідність авторської системи зумовлюється багатьма чинниками. Це, перш за все, світовідчуття автора, його бачення та засоби освоєння дійсності, які не¬одмінно впливають на реалізацію мистецького оформлення і є тим важливим фактором, що визначає своєрідність авторської позиції у творі, яка може роз¬гортатися у певній послідовності: автор – і система суб’єктів свідомості (мов¬лення), автор і сюжетно-композиційна організація твору, автор – стилістичні за¬соби майстерності. Кожний рівень відтворює лише певний момент авторського відношення до дійсності. Цілісне уявлення про автора складається із сукупності цих форм, їх вибору, співвідношення і взаємодії.
Літературний твір – це складна структура, елементи якої підпорядковані певній точці зору. Цілісність художнього твору забезпечується саме тією “внутрішньою мірою” (термін Н.Тамарченка), яка є основним критерієм істин¬ності авторської позиції у творі. Цілісність, як естетичний досвід, пропускає через себе всі образи повістувального процесу і водночас реалізується через нього. Читання є діалектичний процес. Письменник відчуває слово, заакти-візоване героєм, оповідачем (розповідачем) тощо. Художнє висловлювання має бути почутим і сприйнятим, інакше воно не буде реалізованим. Художнє слово несе в собі “своє” (авторське) і “чуже” (читача) значення, тому воно діалогічне. Повістувальний пласт літературного твору завжди дає читачеві шанс “о-мовити ще не-омовлене” (М.Зубрицька) – художнє слово завжди контекстуальне.
Епічний твір може увібрати в себе таку кількість характерів, подій, доль героїв, подробиць, деталей, яка недоступна ні іншим видам літератури, ні іншому виду мистецтва. При цьому повістувальна епічна форма сприяє глибо¬кому проникненню у внутрішній світ людини. Епічний рід літератури дає максимальну можливість авторові реалізувати всі засоби художнього пізнання дійсності. Якщо драма – це, перш за все, дія (воля), лірика – дух (почуття і думка), то автор епічного твору визнає в людині головне – життя (буття) і вважає почесною місією відтворення його сенсу.
Другий розділ. “Співвідношення ціннісних позицій автора і героя в структурі новел В.Стефаника”.
2.1 Суб’єктні форми вираження авторської свідомості в новелістиці В.Стефаника. В.Стефаник – письменник-новатор, один з найвидатніших рефор¬маторів української прози. І.Франко назвав його “абсолютним паном форми”. Створений ним тип новели не має близьких аналогій ні щодо містськості письма, ні щодо принципу творення образів, ні щодо унікального авторського стилю, який нікому вже не повторити. Усвідомлення письменником сутності і цілей мистецтва призвело його до створення особливих форм творчості. Дослідження новелістики В.Стефаника дозволяє зробити припущення, що діалогізм є конститутивною основою його творів. Йдеться про широке розуміння діалогічності. Діалогічна свідомість і породжені нею діалогічні відносини між автором і героєм у художньому творі накреслюють зовсім інше, більш глибоке розуміння усієї творчої спадщини видатного новеліста. Аналіз таких новел як “Злодій”, “Катруся”, “Новина”, “Суд”, “Марія” робить можливим назвати В.Стефаника творцем поліфонічного твору в українській літературі. Переконливості пись¬менник досягає, співставляючи різні точки зору на предмет зображення (прийом синкризи). Власну свідомість у творі автор реалізує через актуалізацію само¬свідомості героїв, а як справедливо зазначав М.Бахтін, самосвідомості як худож-ньої домінанти в побудові героя уже достатньо, щоб зруйнувати монологічну єдність художнього світу, але за умови, що герой, як самосвідомість, зобра¬жується, а не виражається, тобто не зливається з автором, не стає рупором для його голосу, акценти самосвідомості героя повинні бути дійсно об’єктивовані, а в самому творі – зберігатися дистанція між героєм і автором.
Смерть дівчини в новелі “Катруся” В.Стефаник ввів у свідомість батька, матері, лікаря, сусіда Николая, а їхнє життя – у свідомість Катрусі. Точки зору героїв автор звів віч-на-віч і примусив їх діалогічно співіснувати, при цьому займаючи по відношенню до них діалогічну позицію. Кожен елемент такої ат¬мосфери не є нейтральним: він звернений до героя, провокує героя на само¬розкриття. Це вимагає від автора надзвичайної майстерності у зображенні кожної деталі твору, акценту, тону.
В одній з найкращих новел В.Стефаника “Злодій” авторська свідомість транспонується через три рівноправні їй свідомості: злодія, ката (колективного) – Максима, Гьоргія, Михайла – та жінки (пасивна роль). Автор сягнув в підсвідомі глибини людини перед стратою, “куди живому зась” (В.Стус). Сві¬домість злодія викликає відповідні діалогічні реакції інших “чужих” свідо¬мостей, таким засобом уможливлює їхні психологічні сутності. Автор не залишив за собою суттєвої переваги в надлишку авторського бачення і сам по відношенню до героїв зайняв діалогічну позицію. Тільки така позиція приймає “чуже” слово всерйоз і здатна сприймати його як смислову позицію, як іншу точку зору. Саме така авторська позиція дозволяє героєві зберегти своє слово як повністю самостійне, значуще. Авторська свідомість у новелах В.Стефаника, не дивлячись на відсутність її як звичайної авторської суб’єктивності, постійно присутня у творі і надзвичайно активна в ньому. Але її функції інші, ніж у монологічному творі. В.Стефаник зумів примусити своїх героїв побачити і дізнатися один про одного стільки, скільки він, автор, бачить і знає. Аукто¬ріальний оповідач лишень медіум, його роль спостерігача, коментатора, що не бере участі в сюжетних подіях. У зв’язку з цим герой В.Стефаника “вільний”, його слово “зовні” не корегується основним суб’єктом мовлення і тому до кінця може розвинути свою внутрішню логіку і самостійність.
“Лан” – одна з тих новел В.Стефаника, яка являє собою найяскравіші прояви його специфічної, суто індивідуальної манери. Це зразок тієї надзвичай¬ної “кон¬центрації” чуття, на яку неодноразово звертав увагу І.Франко, що витворює ма¬ленькі, але вражаючі драми. Новела ледве охоплює півсторінки, але сила по¬даного факту надзвичайна – у цьому весь В.Стефаник. Письменник авторську свідомість реалізує, примушуючи “працювати” усі суто новелістичні прийоми: економію слова, ущільненість авторського чуття, катастрофічні злами і таку ж розв’язку.
Мисляча людська свідомість і діалогічна сфера її буття не піддаються і не можуть піддаватися опануванню з монологічних позицій. Свідомий цього, В.Стефаник створив принципово нову епічну форму – поліфонічну новелу, не¬обхідним формотворчим моментом якої є діалогічне ставлення автора до героя. Діалогізм є взагалі характеристичною пізнавальною моделлю світу, в якій до¬мінує багатоголосся. Все є зрозумілим як частина більшої цілісності – відбу¬вається постійний взаємовплив значень, кожне з яких корегує зміст іншого.
Чутливий, надзвичайно вразливий і емоційний В.Стефаник жив і творив в епоху, яка зробила можливим поліфонічний твір. То був “страшний фаталізм епохи” (М.Євшан), що тяжів над індивідуальністю митця. В цьому аспекті твор¬чість В.Стефаника не підпорядковується жодній історико-літературній схемі, за якими аналізували його спадщину раніше. Багатоплановість і колізії соціальної дійсності збагатили особистий досвід письменника, допомогли глибше зрозуміти екстенсивно розгорнуті протиріччя між людьми. Основною категорією худож¬нього бачення письменника було те, що він сприймав світ у всій його складності як співіснування і взаємодію, співпереживав його більш у просторі, ніж у часі. Звідси глибокий потяг письменника до драматичної форми. В його творах з’яв¬ляється герой, який побудований так, як “будується” голос самого автора, а не голос його (автора) героя. Слово героя про самого себе таке ж повноцінне, як і авторське слово, воно підпорядковане об’єктному образу героя, а не є однією з його характеристик, йому належить виключна самостійність у структурі твору. Слово героя особливим чином сполучається (рівноправним, рівнодостойним) з авторським словом, з авторським центром твору. “Пишу за него, а властиво за себе”, – в цьому зізнанні автора формульно визначено механізм взаємостосунків автора з героєм у поліфонічному творі. Таку особливість стефаникової поетики відмітив вчений М.Кодак , називаючи його героя гомогенізованим (“глибинно уподібненим”) з автором (гомогенізуючий тип авторської свідомості, який перед¬бачає високу константність творчо-психологічної авторської установки). Від авто¬ра поліфонічного твору вимагається напружена дійова активність, інакше герой втрачає власну активність і його точка зору на світ не буде переконливою. Поба¬чити інше “я” не як об’єкт, а як інший суб’єкт – такий світоглядний принцип письменника. Функції основного суб’єкта мовлення (оповідача, розповідача, авто¬ритетного героя, alter eqo автора) дозволяють поділити новели В.Стефаника на чотири групи: 1) точка зору опові¬дача наближена до авторської (“Новина”, “Па-лій”, “Сама саміська”, “Лан”, “Катруся”, “Камінний хрест” тощо); 2) присутність оповідача в новелі зведена до мінімуму. Майже увесь твір побудований на діалозі, частіше – монологізованому діалозі. Мовлення оповідача виконує роль ремарок у драматичному творі (“Злодій”, “Діточа пригода”, “Кленові листки”, “Межа” та інші); 3) новели, в яких оповідач розшаровується на аукторіального і персо¬нального (“Вовчиця”, “Браття” (“Давня мелодія”), “Дід Гриць”); 4) увесь твір являє собою внутрішній монолог героя (“Синя книжечка”, “Стратився”, “Ангел”, “Сини”, “Діти”, “Дорога”, “Моє слово”). Монологи в творах В.Стефаника часто побудовані як діатріба (бесіда з відсутнім співбесідником) і включають суттєві елементи сповіді. У новелах “Дорога” і “Моє слово”, присвячених Євг. Кали¬товській, В.Стефаник найвиразніше висловив своє власне духовне “я”. Форма но¬вел – поезії в прозі, це дає можливість говорити про їхній надзвичайний ліризм і автентичність переживання (“листочок білої берези на сміттю”, “і кров моя з серця капала…”), відтвореного в “я” ліричного героя, який виступає еквівалентом “власне автора”. “Дорога” В.Стефаника, – писав І.Труш, – це ключ до розуміння української літератури, а тут – увертюра до всіх його дотеперішніх оповідань” .
Авторське слово в новелах В.Стефаника природньо стає “ipsissime verba” (найвласнішим словом) героя.
2.2. Авторська свідомість і сюжетно-композиційна організація новел В.Стефаника. Категорію авторської свідомості зауважуємо на сюжетно-компо¬зиційному рівні. Відзначимо, що звичайна сюжетна прагматика в новелах В.Стефаника відходить на інший план. Для його творів характерний куму¬лятивний принцип розвитку сюжету (термін Н.Тамарченка). Термін “кумуля¬ція” (накопичення, нагромадження, а також посилення) співвідноситься з дуже важливою особливістю схеми, яка нас цікавить: складники художнього твору (персонажі та їх дії) у цьому випадку не просто приєднуються один до одного. Накопичення завжди має визначену природню межу, за якою наступає катаст¬рофа, що утворює фінал у розвитку сюжету. Саме такий хід розвитку сюжету переважає в новелах В.Стефаника. Автор часто в своїх творах редукує передіс¬торію, описи, несуттєві деталі, відсутня мотивація розв’язки (часто і моральна, і соціальна). Дескриптивні елементи також відсутні. Новелам В.Стефаника харак¬терна гостра сюжетна анакриза: вбити – не вбити (“Злодій”), топити – не топити дітей (“Новина”), палити – не палити майно Курочки (“Палій”), бити – не бити батька (“Лесева фамілія”) тощо. Автор постійно провокує свого героя на вчинок, який часто має неоднозначний характер. Це вимагає від автора надзвичайної напруженості, активності (у В.Стефаника вона здебільшого завуа¬льована). Образ події поступається перед образом героя, його самосвідомістю. Письменник йде за логікою переживань персонажа. Саме тому митець здобув собі славу тонкого психолога і глибокого лірика. У В.Стефаника сюжет підпо¬рядкований тому, що зображений відрізок життя не є “вирізаним” з потоку буття, а обережно вийнятий. Зв’язки залишаються, ниті не перерізані, вони тягнуться далі, за межу, визначену останньою фразою новели. Потік життєвий не має кінця – він безперервний. Це стосується майже всіх новел В.Стефаника.
Зображення світу через сприймання його дитиною – один із улюблених прийомів В.Стефаника, який В.Шкловський назвав “очудненням” (“остранени¬ем” – рос.), тобто виведенням із стереотипності сприймання, а відтак і незвич¬них оцінок. Саме такі твори письменника найбільше вражають силою худож¬ньої правди (“Діточа пригода”, “Кленові листки”, “Пістунка”, “Катруся” тощо). Сюжет є результатом і виразником творчої діяльності письменника. Сюжет – авторська концепція дійсності, засіб вираження авторських думок. Суб’єктна організація новел В.Стефаника характеризується беземоційністю, безпристрас¬ністю. Відношення автор – герой у В.Стефаника існує не лише в зоні контакту, але й у позачасовій площині, тому соціальна спрямованість його новел, не дивлячись на її яскраву вираженість, поступається перед моральною. Один з стійких напрямків у побудові сюжету (крім традиційного розгортання подій) – розвиток аналізу й оцінки, що йдуть від автора. Сюжет у цьому розумінні вті¬лює драму оцінки, її пошук, засоби вираження. Сюжет твориться не тільки послідовним розгортанням подій. Без визначеної авторської оцінки сюжет не може відбутися. Сюжетно-фабульна організація, тісно пов’язана з об’єктивним матеріалом, “демонструє” вибірковість митця по відношенню до фактичного матеріалу. Сюжетно-композиційна будова, в першу чергу, визначається автор¬ським задумом, а тому суб’єктивно вмотивована. Композиція як літературо¬знавча дефініція має велике значення у реалізації авторської свідомості. Основ¬ною функцією композиції є способи зображення і компонування художнього цілого. Для розуміння своєрідності художнього твору важливо знайти компози¬ційну домінанту – це може бути як дійова особа, конфлікт, а також точка зору, бо писати “взагалі” неможливо, треба мати вихідну позицію – у вигляді визна¬ченої автором точки зору. Сюжетно-композиційне начало визначається пози¬цією автора, його волею. Сюжет стає формою вираження авторської свідомості – від розташування його компонентів до авторської оцінки зображуваного.
2.3 Стилістичні засоби вираження авторської свідомості в новелістиці В.Стефаника. Засоби стилістичної майстерності у творах В.Стефаника також підпорядковані вираженню авторської свідомості. Форма художнього твору має певний стиль саме внаслідок своєї образності та експресивності. Літературний твір з позиції форми є система образів, яка складається із безлічі різних пред¬метних та словесних семантичних деталей, композиційних та інтонаційно-синтак-сичних прийомів, до того ж ці образні засоби несуть у собі ту чи іншу ідейно-емоційну навантаженість. Естетична єдність всіх образно-експресивних деталей форми твору, яка відповідає його змісту, – є стиль. Досконалістю сти¬лю відрізняються в більшій мірі твори, які мають глибоку проблематику, цікаву ідейну спрямованість, внутрішню виправданість сюжетних епізодів, виважену авторську позицію, що надає творові естетичної цілісності. Стиль для письмен-ника – це не стільки проблема техніки, скільки проблема бачення. Визначення дослідником М.Храпченком стилю як образного освоєння дійсності, як одного із засобів переконання і принаджування читача має рацію. Врешті-решт не можна не погодитися з думкою про те, що для митця існує принципова непо¬дільність стилю і “образу світу”, творчості і процесу пізнання. Твір письмен¬ника, що має стиль, – твір з вершинною та індивідуальною формою вираження себе (автора) в тексті твору. Схильність В.Стефаника до нетрадиційного зо¬браження дійсності дає можливість зробити припущення, що експресіонізм як специфічне світосприймання “диктував” авторові й нестандартні форми вира¬ження авторської свідомості. Експресіонізм – не тільки як засіб відтворення дійсності, а й як засіб існування духу дозволив В.Стефанику втілити в своїй творчості ідеал душевної чистоти як головної радості і краси життя. Експресія факту, “тісного” слова і діалекту (М.Коцюбинська) підпорядковані вираженню авторської свідомості у творах видатного новеліста. Його новелам характерний особливий тип образів: образ спілкування з оточенням (О.Черненко), контраст¬ні образи краси і бридоти, надзвичайно репрезентативний в плані реалізації авторської свідомості – образ матері, як символ авторської аніми, що “одягала його в білу сорочку, як на великдень”. В зображенні образу матері дорівнявся до В.Стефаника лише В.Стус: “мати дивиться свята, я в ній смеркаю і світаю”(“Посоловів од співу сад”).
Для безпосередньо стилістичного пласта новел В.Стефаника характерна динамічна гіпербола, поєднання її з катахрезою, використання парадоксальних, несподіваних ситуацій, засіб антропоморфізму, психологізований пейзаж, ко¬лір, портрет, деталі тощо. Сила індивідуального стилю письменника – не в описах. З обігу подій вихоплено одну мить, яку подано без будь-якого прямого авторського ставлення, “в чистому вигляді”, але від контрасту між суттю подій та її відстороненою, дещо індиферентною формою втілення міститься ефект враження. Суб’єктний рівень вступає в суперечність із зображуваним, і саме цей дисонанс, невідповідність того, про що розповідається, тому, як розпо¬відається, відтворює авторську оцінку дійсності. Про його твори влучно сказав критик В.Коряк: ”По стислості мови і силі драматизму це щось нечуване в нашій літературі” . В.Стефаник – майстер глибокого, діалогічного слова.
Третій розділ. “Своєрідність імпресіоністичної малої прози О.Коби¬лянської і М.Коцюбинського у світлі проблеми автора”.
У розділі простежуються різні форми вираження авторської свідомості в новелах названих письменників, що дозволяє дослідити самобутність їхньої про¬зи. Реалізація творчої мети, поставленої автором у творі, заохочує його до пошуків авторитетного героя, допущеного більше за всіх до авторського надлишка бачен¬ня. Такими є герої новел “Меланхолійний вальс”, “Покора”, “Битва”, “Природа”, “Думи старика”, “Він і вона” О.Кобилянської; “Цвіт яблуні”, “З глибини”, “Неві¬домий”, “Лялечка”, “На острові”, “Сон” М.Коцюбинського. Ці твори об’єднує “внутрішня” тема, адекватною формою реалізації якої є переда¬ча автором права вести розповідь персональному оповідачу (герою), який разом з іншими персо¬нажами знаходиться в єдиному причиново-наслідковому, просторовому і часо¬вому зв’язках. Зображуване в цих творах подається переважно під кутом зору героя.
3.1. Системні форми вираження авторської свідомості в малій прозі О.Кобилянської. Повістувальна манера, характерна новелам О.Кобилянської, в цілому тяжіє до діалогічності, “переключення” різних точок зору, які в той же час (на відміну від В.Стефаника) об’єднані, співставлені і осмислені в єдиній, з’єд¬нуючій їх свідомості автора, який “використовує” ситуацію власної позазнаходжу¬ваності і надлишка авторського бачення для їх остаточного осмислення і завершен¬ня. Надлишок авторського бачення реалізується в новелах О.Кобилянської пере¬важно в головному героєві, завжди ж цей надлишок реалізується в формально-змістовній установці автора, в методах його бачення і зображення людини.
Для естетики кінця ХІХ – початку ХХ століття характерна така авторська позиція в художньому творі, що передусім обмежується чуттєвою формою. Автор знає тільки те, що може бути відоме даному персонажеві, безпосередньо ознайомлений про переживання тільки цього персонажа, автор не може знайти переконливої та стійкої опори поза героєм. Авторитетними для автора героями (частіше героїнями) є Софія Дорошенко, образ якої, за словами письменниці, значною мірою автобіографічний, образ панночки в “Природі”, Софії Добряно¬вич в новелі “Він і вона”, головних героїнь новел “Покора”, “Жебрачка”, “Некультурна”, “Impromtu phantasie” тощо. Для творчості О.Кобилянської хара¬ктерним є екзистенц-герой (“Думи старика”, “Юда”, “Хрест”, “Поети” та інші), що репрезентує авторську свідомість. Орнаментальність її прози забезпечується наяв¬ністю в ній “скульптурно-живописно-драматичних” (М.Бахтін) образів: любові – розлуки – смерті. Герої новел О.Кобилянської втілюють в собі найкращі інтенції самої авторки. Авторська позиція спрямована на розкриття внутрішнього світу героїв, життя “без подій”. Образи в новелах О.Кобилянської розкриваються пере¬важно через настроєві ситуації та описи. Характерний її творам еліптичний сюжет і певна фрагментарність не заважають розкриттю цих образів. Своєрідно транс¬формує у своїй творчості О.Кобилянська ніцшеанські мотиви, а саме мотив “арис-тократизму духа”, поривання до високості, а також прагнення досягти свого “по¬лудня”, зберегти внутрішній аспект життя. “Не лише свій рід заховувати повинна людина, але й вгору рости”(“Думи старика”) і, як наслідок, ціннісна основа внут¬рішнього буття людини. Письменниця закріплює в художньому дискурсі особливі значення, які породжує її авторська свідомість, шляхом активізації суб’єктивного мовлення. Для естетики О.Коби¬лянської характерною, своєрідною формою ос¬мислення дійсності є глибоко психологічний процес самоспостереження і само-пізнання. Письменниці, що за своїм психічним генотипом належала до гіпе¬рестетичного типу, іманентним був ідеал краси і гармонії у ставленні до всього, що її оточувало. Туга за високою досконалістю, бажання жити за законами ідеалу дуже вписувалися в імпресіоністичні тенденції, так характерні її творчості. Для О.Кобилянської більш властивими є системні форми вираження авторської свідо¬мості, ядром яких слід вважати релігійну свідомість, що є ознакою літератури в її об’єктив¬ному та специфічному розумінні. Не можна не погодитися з вченим Т.Вла¬сенком, який слушно зауважив, що “без суб’єкта релігійної свідомості все, на¬писане на тій чи іншій мові, буде належати не до філології, а до текстів, що мають для філології допоміжне значення, – історичних, географічних, мово¬знавчих, літературознавчих (об’єктне літературознавство), природничо-науко-вих і т.д.” . Кожний твір мистецтва має своїм завданням вплив на читача. В цьому випадку художній твір виконує функцію мистецтва, яку німецькі романтики на¬звали релігійною, що дорівнює внутрішньому богослужінню людини (innere Gottesdienst). Суб’єкт релігійної свідомості може бути виражений не лише на суб’єктному рівні, а й через особливі уявлення автора про час і простір. Про¬стором для релігійної свідомості є не тільки увесь земний світ, це, перш за все, світ вічного і безкінечного людського Духу. Щодо категорій часу в новелістиці О.Ко¬билянської, то це – вічність, з погляду якої оцінюється буття кожної окремої особис¬тості. Системні форми вираження авторської свідомості передбачають художнє зображення – зображення sub specie aeternitatis (лат.) – перед обличчям вічності.
3.2 “Я-форма” як домінантна форма вираження авторської свідомості в імпресіоністичній малій прозі М.Коцюбинського. “Я”-форма”, характерна новелам М.Коцюбинського, вимагає від автора визнання чуттєвого досвіду як єдиного, істинного джерела пізнання. В межах “я-форми” можна виділити два плани оповіді: “план безпосереднього сприймання і план самоусвідомлення” (Ю.Кузнецов). Імпресіоністичне, як домінантне, зображення людини в твор¬чості М.Коцюбинського передбачало своєрідність авторської позиції: неможли¬вість існування автора, який володіє істиною в останній інстанції. Зображуючи будь-яку подію чи стан людини, письменник підкреслює їхню неоднозначність. Авторські оцінки ніде не переважають над ціннісними точками зору персо¬нажів. Його творам характерний глибоко особистісний погляд. Лаконічні сти¬лем, вони виявляють дивну обдарованість митця. Зображуване в його новелах блискуче пов’язане між собою кутом зору автора, тоном, рухом. Його твори мають персонального оповідача, який одночасно виступає дійовою особою, персонажем твору. Від того новели М.Коцюбинського такі персоналізовані, що досягають емоційної напруженості надзвичайно ліричних творів. Внутрішнє слово героя М.Коцюбинського вражає своєю динамічною напругою, яскравою особистісною забарвленістю. Кожна дійова особа показана автором не як фабулічна, а як символ певного життєвого рішення тих питань, які мучають героїв. В результаті внутрішнє мовлення героїв розгортається як філософська драма, де діючими особами є скоріше точки зору героїв на життя і світ. Часто внутрішні голоси звучать в одній свідомості і є взаємопроникливі один для одного (“Сон”, “Цвіт яблуні”, “Intermezzo”, цикл “З глибини”). Слово героя у новелах М.Коцю¬бинського (у цьому він близький до В.Стефаника) вражає живою особистісною зверненістю до всього того, про що він думає і говорить. В центрі авторського художнього дослідження – психічні переживання героїв, їхня внутрішня екзистенція – те внутрішнє буття людини, невпізнане, ірраціо¬нальне в людському “я”, внаслідок чого людина є конкретною, неповторною особистістю. Само¬цінність миттєвого враження в імпресіоністів абсолютна. М.Коцюбинський абсолютизує право на існування “слабкого” людського почу¬вання. Імпре¬сіоністичне світобачення тісно пов’язане з проблемою, яку ми досліджуємо. Як справедливо зауважує дослідник С.Пригодій, поява імпресіо¬нізму “закономірно призвела до заперечення “всезнаючого автора”, “автора-деміурга”, об’єктивної нарації, породила натомість феномен “точки зору”, за яким кожний індивід сприй¬має світ по-своєму, генерує власне бачення його” . В зв’язку з цим в творчості письменників імпресіоністичного спрямування з’являється гетерогенізований з героєм автор, гетерогенізуючий тип авторської свідомості, авторська установка – диверсифікаційна (М.Кодак). Структура новелістики М.Коцюбинського буду¬ється на внутрішніх рефлексіях ліричного героя (основного суб’єкта мовлення); настрій, ліричні медитації, сповідь, “роздвоєність” психіки героя становлять основу новел М.Коцюбинського. Для естетики М.Коцюбинського характерне взаємопроникнення, поєднання трьох художніх способів зображення – епічного, ліричного, драматичного (при збереженні родової домінанти).
Ефект враження посилюється завдяки виражальній енергії зорового і чут¬тєвого досвіду. Цій авторській меті блискуче підпорядкована “я”-повістувальна форма”. Справедливим буде зауважити, що письменник – не тільки творець малої жанрової форми: новела, оповідання, етюд (“Цвіт яблуні”, “Лялечка”), акварель (“На камені”), картка з щоденника (“На крилах пісні”), образок (“Поє¬динок”), нарис (“В путах шайтана”), але й різних форм авторського “вияв¬лення” – від імперсонального, як об’єктивного повістування, до іманентної письменникові “я”- форми”. Для М.Коцюбинського суттєве значення має сам хід сприйняття світу (в дусі імпресіоністичного мистецтва). Він шукає постій¬них показників: не виключне, а звичайне в своїй неповторній формі принаджує його. Авторське сприйняття через персонального оповідача (героя) розкриває себе не стільки в тлумаченні предметних зв’язків, скільки в тому, що сам спосіб бачення речей стає фактором художнього вираження. Цей спосіб, ніби матеріа¬лізуючись, зливається з предметом, а точніше, предмет, втрачаючи непроник¬ність, стає відкритим до контактів, стає пластичним, асоціюється з процесом бачення людини, а також корегується ним, поєднуючись в одну живу сцену: предметні “позначення” виступають засобами поетичного інакомовлення. Саме в аспекті різноманітності форм художньої матеріалізації авторської свідомості слід говорити також про підтекст у творах новеліста. Багатовимірність оцінок людей і ситуацій, які продовжуються підтекстом, знаходимо в новелах ”Сон”, “Intermezzo”, “Цвіт яблуні”, ”Невідомий”, “Лялечка”, “На острові” тощо. “Ко¬цюбинський, – зауважила Михайлина Коцюбинська, – широко використовував словесний “натяк”, який дає безмірно більші можливості для продовження смислу в уяві читача, аніж пояснення, що в короткому оповіданні виглядає особливо нав’язливим” . Письменник усією своєю творчістю створив образ лю¬дини – не стільки homo sapiens, скільки драму, драму існування, яка реалі¬зується в таких модусах людського буття, як добро, зло, кохання, смерть, по¬кликання тощо. Повістувальна “я” – форма” сприяла реалізації авторської мети.
Розгляд визначеної проблеми завершують “Висновки”. В дисертаційній роботі автор прагнув розкрити своєрідність творчої манери письменників нової генерації В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, які внесли в літера¬туру нові форми бачення. Для В.Стефаника важливі не тільки зображально-виражальні функції слова, він відтворив соціальну і індивідуальну своєрідність мовлення персонажів, яких примусив діалогічно співіснувати без втручання автора. Така манера була новаторською для української літератури початку ХХ століття і ще не досліджена вповні. В творах В.Стефаника ми бачимо безу¬мовну рівноправність автора і героїв як суб’єктів пізнання світу, властиву полі¬фонічному художньому творові. Рівноправність автора і героя у В.Стефаника існує не лише в зоні контакту, але й у позачасовій площині, відтворюючи плин вічності. Новели В.Стефаника побудовані як діалог (не лише в композиційно-мовленнєвому плані), що часто переходить в діатрібу. Автор не залишив за собою права останнього слова, він відтворив у своїй творчості діалогічну при¬роду самого людського життя і людської думки.
Творчість О.Кобилянської і М.Коцюбинського репрезентує характерну для естетики кінця ХІХ – початку ХХ століття авторську свідомість в художньому творі, що передусім обмежується чуттєвою формою. Це відкривало нові мож¬ливості у відтворенні внутрішнього світу людини. Ця роль автора має помітну тенденцію – поглиблення психологічного аналізу особистості. Письменники фіксують у художньому дискурсі особливі значення, похідні авторської свідомості: артистизм, кордоцентризм, “кольоровий психологізм” (В.Агеєва), витончену образність, орнаментальність, глибоку виражальність прози, внут¬рішній аристократизм героїв, їхній постійний потяг за досконалістю. Фено¬менальні постаті української літератури, які показали приклад високого мистец¬тва, коли за все, що переживається в творчості, митець платить власним жит¬тям. Вони, як справедливо зауважує дослідник М.Наєнко, шукали і знаходили у літературі “істинне людське буття, яке полягає не в біологічній природі, а в етичній свободі і цілковито розкривається в світі художнього вимислу, де духовна субстанція долає гніт історичної долі і утверджує себе” .
Дослідження проблеми автора і його різноманітних проявів у художньому тексті має велике значення, бо від цього залежить розуміння своєрідності, ваги авторської творчої ідеї, в ім’я якої написаний художній твір.
Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:
1.Засоби стилістичної майстерності в новелістиці В.Стефаника // Лінгвістичні студії. – Донецьк, 1998. – №4. –С.148-156.
2.Співвідношення ціннісних позицій автора і героя в імпресіоністичній малій прозі М.Коцюбинського // Вісник Донецького університету, сер.Б: гуманітарні науки.- Донецьк, 1998.- №2.- С.131-138.
3.Про своєрідність авторської позиції в новелах О.Кобилянської // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сково¬роди / Серія літературознавство. – Харків, 1998. – Випуск 10 (21). – С.93-105.
4.Авторська свідомість і сюжетно-композиційна організація новел В.Стефани¬ка // Науковий збірник “Питання літературознавства”. – Чернівці, 1998. – №5. – С.57-67.
5.До питання про авторську свідомість в новелі В.Стефаника “Злодій” // Нау¬кові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Ско¬вороди / Серія літературознавство. – Харків, 1999. – Випуск 1 (22). – С.149-156.
6.Формы выражения авторского сознания в новеллистике В.Стефаника // Целостность литературного произведения и проблемы анализа. – Донецк, 1985. – С.223 – 235. Рукопись депон. в ИНИОН АН СССР; Библ. указ. – Литера¬туроведение. – 1986. – №7. – С.50 – №540.
7. Творчість О.Кобилянської в контексті української духовності кінця ХІХ – початку ХХ століття // Духовність українства / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Житомир,1998. – С.83-86.
8. Философия любви в “Поэме Горы” и “Поэме Конца” М.Цветаевой // Творчість Марини Цвєтаєвої в контексті культури Срібного віку / Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 105-річчю від дня народження М.Цвєтаєвої. – Дрогобич, 1998. – С.110-114.
9. К вопросу о смысле бытия в стихотворении “Осень” А.С.Пушкина // А.С.Пушкин: Филологические и культурологические проблемы изучения / Материалы международной научной конференции 28-31 октября 1998 г. – Донецк, 1998. – С.59-61.
10. Імпресіоністичний характер новели “Природа” О.Кобилянської // Мате¬ріали наукової конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи: Філологічні науки. – Донецьк,1997. – С.58-60.
11.Образ автора у вірші “Марія” // Формування громадянської самосвідо¬мості молоді / Тези і матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвя¬ченої роковинам Олега Ольжича 24-25 лютого 1995 р. – Донецьк, 1995. – С.141-142.
12.Філософія вини і кари в творчості В.Стефаника // Формування грома¬дянської самосвідомості молоді / Тези і матеріали Всеукраїнської науково-прак¬тичної конференції, присвяченої роковинам Олега Ольжича 24-26 лютого 1995 р. – Донецьк, 1995. – С.70-72.
13.Ідейно-естетична функція пейзажів у новелах В.Стефаника// Тезисы докладов научной конференции профессорско-преподавательского состава по итогам научно-исследовательской и методической работы: Филологические науки. – Донецк, 1995. – С.56.
14.Форми вираження авторської свідомості в комедії “Суєта” І.К.Карпен¬ка-Карого // І.К.Карпенко-Карий – видатний драматург, актор, громадський діяч /Тези наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження пись¬менника 19-20 вересня 1985 року. – Кіровоград, 1985. – С.48-50.
15.Деякі особливості художньої матеріалізації авторської свідомості в драмах І.К.Карпенка-Карого // Творча індивідуальність М.Л.Кропивницького і розвиток української культури / Тези республіканської наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження М.Л.Кропивницького. – Кіровоград, 1990. – С.76-77.
АНОТАЦІЯ
Островська А.С. Форми вираження авторської свідомості в творчості письменників нової генерації кінця ХІХ – початку ХХ століття (на матеріалі малої прози В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського). – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальності 10.01.06 – теорія літератури. Дніпропетровський державний університет, Дніпропетровськ, 1999.
Дослідження присвячене одній з кардинальних проблем сучасного літе¬ратурознавства – проблемі автора і формам вираження авторської свідомості на прикладі новел В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, творчий до¬робок яких є одним з важливих етапів розвитку української прози. В дисертації викладені результати пошуку нових форм вираження авторської свідомості, розмежовуються відношення: монологізм – діалогізм – поліфонізм в реалізації форм вираження авторської позиції. Проблема авторської свідомості в літера¬турному творі розглядається як функціональна система, яка актуалізується на різних рівнях тексту. Дисертантом ставляться акценти на смисловій коорди¬нації: автор – твір – читач, єдністю якої зумовлений смисл художньої творчості.
Ключові слова: авторська свідомість, оповідач, імпресіонізм, експресіо¬нізм, діалогізм, поліфонізм, синкриза, анакриза, діатріба.

Островская А.С. Формы выражения авторского сознания в творчестве писателей новой генерации конца ХIХ – начала ХХ века (на материале малой прозы В.Стефаника, О.Кобылянской, М.Коцюбинского). – Рукопись.
Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук (10.01.06 – теория литературы). Днепропетровский государственный универси¬тет, Днепропетровск, 1999.
Исследование посвящено одной из кардинальных проблем современного литературоведения – проблеме автора и форм выражения авторского сознания на примере новелл В.Стефаника, О.Кобылянской, М.Коцюбинского, творческое наследие которых представляет один из важнейших этапов развития украинской прозы. В диссертации изложены результаты поиска новых форм выражения авторского сознания, разграничиваются отношения: монологизм – диалогизм – полифонизм в реализации форм выражения авторской позиции. Проблема авторского сознания в литературном произведении рассматривается как функциональная система, которая актуализируется на разных уровнях текста. Диссертантом ставятся акценты на смысловой координации: автор – произведение – читатель, единством которой обусловлен смысл художест-венного творчества.
Ключевые слова: авторское сознание, повествователь, импрессионизм, экспрессионизм, диалогизм, полифонизм, синкриза, анакриза, диатриба.

A.S.Ostrovs’ka
Form of expression of author’s consciousness in the creative work of new generation writers at the close of the 19th – beginning of the 20th century (on the material of the small prose of V.Stefanyk, O.Kobyl’ans’ka, V.Koc’ubys’kyj). –Manuscript.
Thesis for a Candidat of Philological Science degree (10.01.06 – theory of litеrature). – Dnepropetrovsk State University – Dnepropetrovsk, 1999.
The present paper deals with one of the cardinal problems of the modern study of literature – the problem of author and forms of expression of author’ consciousness on exemple of short stories by V.Stefanyk, O.Kobyl’ans’ka and M.Koc’ubyns’kyj, whose creative heritage may be considered as one of the most impotant stages of development of Ukrainian prose. In the thesis some results of search of new forms of expression of author’s consciousness are stated, the following relations are differentiated: monologism – dialogism – polyphonism in the realizations of the forms of expression of author’s position. The problem of author’s consciousness in a literrary work is considered as a functional system, which is actualized on various text levels. The candidate for a degree stresses the semantic coordination: author – work – reader, whose unity causes the sense of the creative work in general.
Key words: author’s consciousness, narrator, impressionism, expressionism, dialogism, polyphonism, sincrіse, anacrise, diatribe.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020