МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ВІДДІЛ ОСВІТИ ЗОЛОТОНІСЬКОГО МІСЬВИКОНКОМУ
ЗОЛОТОНІСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА I-III СТУПЕНІВ №3
ЗОЛОТОНІСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ
« Етика і духовний світ людини »
Ірина Василівна Брахно
вчитель історі
ЗОШ №3 I-III ступенів
Черкаської області
м. Золотоноша
вул. Шевченка 109, кв. 44
тел. (067)-96-044-72
Золотоноша 2010
ЗМІСТ
Стор.
ВСТУП
3
РОЗДІЛ 1.
ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОБЛЕМИ
ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОСТІ УЧНІВ У НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 5
РОЗДІЛ 2.
Етика в житті сучасного суспільства
20
ВСТУП
Проблема формування духовності учнів є актуальною, і належить до
проблеми соціального характеру, оскільки пов`язана с таким поняттям, як
формування особистості. В наш час дуже часто можна почути заклики про
підняття національної свідомості людини, та виховання справжнього
громадянина. А поштовхом і основою для цього є, в першу чергу, виховання
духовної особистості. Школі потрібно змалку турбуватися про духовний
світ дитини. Саме тоді країна буде бачити молодь – як майбутнє нашої
нації, рушійну силу, яка спроможна вирішити проблему держави не на свою
користь, молодь із своїми вищими моральними, естетичними канонами та
ідеалами. Адже від її ставлення до надбань культури залежить нині
духовне оновлення нашого суспільства, зміст її цінних орієнтацій і
майбутнє.
Наше суспільство переживає період стрімких. далекосяжних змін:
технологічний прогрес, міжнародну торгівлю, розвиток комунікацій,
світову конкуренцію. Усе це вимагає дотримання високих моральних чеснот.
Тому духовний розвиток молоді дуже важливий у наш час. Адже ми
спостерігаємо, що світ став бездуховним. Як показали дослідження, 65%
сучасних батьків не мають найменшого уявлення про педагогіку. Вся їх
турбота про дітей зводиться лише до матеріальних здобутків, а звідси
духовна деградація молоді. У неї зовсім немає поваги до минулого та
надбань наших предків, зараз для учня вчитель не авторитет. Головне для
молоді – розваги, а не прочитання книги, перегляд вистави у театрі.
Сучасні учні зовсім не живуть за моральними законами, не прагнуть
досягти високих цілей. І тому виховання людини, яка б протистояла
економічним труднощам, духовній деградації, моральному та фізичному
виснаженню має на себе взяти школа. Авжеж школа – це той єдиний
осередок, який зможе вплинути на учня духовно.
Проблема формування духовності учнів – одна з головних проблем нашої
держави. Тому, що успішний розвиток демократичних процесів в Україні
залежить від багатьох умов, серед яких провідне місце посідає духовне
відродження громадян, гармонізація соціального життя нації. Адже саме
духовність надає надзвичайності усім психічним характеристикам людини.
Духовність – творча спрямованість, наснага, енергія людини. Особистість
має право на самостійність, на індивідуальність. Однак для пробудження і
подальшого духовного розвитку індивіда потрібно створити відповідні
умови. І питання це – надзвичайно важливе, оскільки духовність визначає
спрямованість усіх розумових, емоційно-чуттєвих, вольових якостей
людини, її здатність до самоусвідомлення себе, як особистості.
Пріоритети у домінуючих рисах майбутнього покоління – ця дилема все
гостріше постає перед освітою. Вивчаються і пропонуються різні варіанти,
що до формування духовності в учнів. Наприклад, духовна реабілітація
особистості може бути здійснена засобами культури, зокрема, через
проникнення у світ мистецтва. Якщо спиратись на положення висловлене
Г.Силач, що діяльнісне перетворення культури у внутрішній духовний світ
людини визначає міру духовності людини, її духовне багатство, істинне
єство як “духовної істоти”.
Проблема духовності належить також до числа основних психологічних
проблем. Життєво важливі задачі, котрі стоять перед сучасною
цивілізацією – це подолання соціальної й національної несправедливості,
припинення національної кризи – а це потребує (корінного) перетворення
свідомості багатьох людей, тобто нового духовного відродження
суспільства. А сьогодні дуже важливо для нашої держави, щоб кожен її
громадянин, піднявся над своїми власними проблемами, і намагався
збагатитися духовно.
На сьогодні ми вже можемо спостерігати активний процес оновлення змісту
освіти й удосконалення систем духовного виховання учнів. Тому головною
метою загальноосвітньої школи є переосмислення й переорієнтація та вплив
на формування високоморальної громадської позиції, національної
свідомості, потяг до прекрасного.
І в свою чергу сучасний вчитель повинен переосмислити й
переорієнтуватися, тобто відійти від усталених канонів у суспільстві
щодо моральних цінностей. Оновити свої форми й методи вивчення того чи
іншого предмету.
Це ми можемо побачити на прикладі вчителя – літератора. Якщо раніше
вчителі віддавали пріоритет тільки знанням учнів, то тепер
вчитель-словесник стає ще й на бік виховання морально-естетичного і
духовного поряд з вивченням художнього твору.
Взагалі проблеми духовності торкалися багато років тому. Про це
свідчать праці педагогів минулого: Я.А.Каменського, Г.Г.Песталоці.
А.Дистервега, В.О.Сухомлинського. Вони одностайно виділили головні
фактори. які впливають на духовне виховання учнів: праця. сім`я, школа,
вчитель.
На сучасному етапі проблемою духовності займаються багато вчених, серед
яких: О.Майкіна, Г.Сагач, Т.Зазюн, С.Соловейчик, І.Зеліченко. Саме тому
ми обрали тему: “Формування духовності учнів”, тому ця проблема є однією
з головних у нашій державі. Адже суспільство й держава не можуть
існувати, нормально виконувати свої функції без певної системи
гуманістичних. духовних цінностей. Оволодіння учнівською молоддю
духовними цінностями підносять свідомість особистості на вищий щабель,
наповнюють життя й діяльність високими громадськими цілями. Духовність
зміцнює єдність усього суспільства, забезпечує подолання труднощів на
шляху його розвитку. Саме школа формує майбутні покоління, а від цього
залежить розвиток і розквіт нашої держави.
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОСТІ УЧНІВ У
НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Проблема духовності цікавила людство в усі часи. Це проблема
досліджувалась багатьма науками. До визначення цього поняття у вчених не
має одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття “духовність”
по-різному.
Поняття “духовність” завжди мало у філософії важливе значення, і
відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й
призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому
такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали,
що поняття “духовність” є похідним від слова “дух” (лат. “spirit” та
грец. “pneuma”), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія
життя.
Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це
поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон
відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність – це специфічна
людська властивість, а тілесне – це нижче, те, що закладене природою
людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й
духовне як рівно необхідні.
Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність
наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна
людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богу.
Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії
кінця XIX – початку XX ст. Її розробка пов’язана з іменами Федора
Достоєвського, Володимира Соловйова, Івана Ільїна, Павла Флоренського,
Миколи Федорова. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку:
Духовність – це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика
людини, що виділяє її зі світу тварин.
Інше розуміння:
Духовність – це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку,
орієнтація на вищі, абсолютні цінності.
На думку вчених поняття “духовність” – це категорія етики, яка визначає
моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей
людини, її моральна спроможність та вища цінність.
В сучасній некласичній та посткласичній філософії проблема духовності
набуває дедалі актуальності. Це пов`язано з загальним антропологічним
зворотом, що стався у сучасній філософії, і прагненням подолати
раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, з обміркуванням підстав
глобальної духовної кризи, що вразила людство в XX ст., пошуком шляхів
її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у
філософії, притаманний таким філософам, як Мартін Бубер, Макс Шелер,
П`єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега – і – Гассет, Альберт Швейцер, Еріх
Фром, Віктор Франки. Провідною ідеєю цих вчених є: людина розумна на
зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема
глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна. І за
визначенням цих науковців:
Духовність – це загальнокультурний феномен, який уміщує в собі не тільки
абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істині і
красі.
Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській
філософії. Публікуються дедалі більше праць присвячених різноманітним її
аспектам. Українські дослідники, як і їх попередники, наполягають, що:
духовність – це спосіб розбудови особистості. На думку Бориса Кримського
духовність – це зустріч з самим собою, своєю душею, внутрішнім Я. Це –
вихід до вищих цінних інстанцій формування, конструювання особистістю
самої себе. Це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього
та внутрішнього, їх узгодження з моральними законами. Це цінний зміст та
спрямованість буття людини.
Філософський словник подає нам таке поняття духовності: духовність –
це ідеальний початок з якого походить творча сила, яка удосконалює і
піднімає людину у світ чистий і цінний. І саме в цьому чистому і цінному
світі існує любов, добро, співчуття, творчість, справедливість, свобода.
І.Д.Недальний пропонує своє бачення духовності, і вважає що духовність
це:
світ ідеального;
особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний світ, духовне
життя;
духовні цінності, світогляд;
На погляд Недальнього духовне життя – це завжди діалектична єдність
індивідуального й суспільного, яке функціонує як
індивідуально-суспільне.
Філософ В.І.Вернадський як і М.Бердяєв, В.Соловйов, П.Флоренський
уявляє людину сутністю Всесвіту, головною цінністю світобудови, а шлях
до високої духовності, вбачає у злитті з Космосом. Духовна людина живе
творчо, піднесеною діяльністю і реалізовує себе згідно з універсальними
законами природи й космосу, гармонізуючи життя на планеті, прагнучи
уникнути глобальної катастрофи.
Проблема духовності ще в період античності мала вагоме значення.
Більшість вчених: Алкемеон, Геракліт, Демокріт, Анаксимен, Арістотель,
Декарт вважали, що основою поняття духовності є душа. Поняття душі вони
розуміли, як віддзеркалення історичної зміни впливу на психіку людини. У
багатьох цих вчених саме душа представлялась однією із видів речовин.
Для Геракліта і Демокріта – душа це вогонь. Анаксимен пов`язує душу з
сонцем.
В психології проблемою “духовність” займалися такі вчені – Гордон В.,
Оллпорт Г., З.Фрейд, А.Маслоу, С.Рубінштейн. Наприклад вчені визначають
поняття духовності так:
Духовність – це пізнання світу, себе, змісту призначення себе в світі.
Психологічний словник подає нам таке визначення духовності:
Духовність – це індивідуальна вираженість в системі мотивів особистості
двох фундаментальних потреб, ідеальної потреби пізнання і соціальної
потреби жити, діяти “для інших”.
Духовність характеризується добрим відношенням людини до оточуючих його
людей, турботою, увагою, готовністю прийти на допомогу, поділити радість
й горе. Об`єктивна користь духовної діяльності людини діалектично
пов`язується з її суб`єктивною безкорисливістю, де нагородою є
задоволення, під час пізнання навколишнього світу; карою цьому є
почуття.
На сучасному етапі проблемою духовності займаються І.Зеліченко і
Б.С.Братусь. Ці вчені – психологи вважають, що основним поняттям
духовності є дух. І визначають дух – як джерело енергії і саму енергію
психологічної діяльності. Дух прагне піднести світ, а психологічним
органом рефлексії духу виступає свідомість.
В свою чергу за їх визначенням “духовність – це тяжіння до любові,
гармонії, до прекрасного”.
О.І.Зеліченко подає оригінальну концепцію духовного світу, який є вищим
щаблем у ієрархії. Духовну кризу автор розуміє як нездатність зробити
наступний крок у своєму розвиткові, який виявляється перш за все у
дезорієнтації та спустошенні.
Психічними проявами духовності, на думку О.І.Зеліченка, є любов,
творчість, пошук, розвиток.
Б.С.Братусь правомірно визнає, що духовність – це сутнісна якість
людини, яка втілює в собі активне прагнення знайти найвищий смисл свого
існування, співвіднести своє життя з абсолютними цінностями, до
духовного універсалу загальнолюдської культури.
Проблема духовності є однією з головних проблем сучасної педагогіки. Це
питання висвітлено у працях таких вчених: С.Соловейчика, І.А.Зязюна,
Г.М.Сагача, В.М.Сагоновського. Але розуміння цієї проблеми подають кожен
по-різному.
С.Соловейчик стверджує, що складовою частиною “духовності” є “дух”. І
зазначає, що дух, це:
основа всього найкращого, що є в людині;
людське в людині;
сутність людини, прагнення до правди, добра й краси.
Педагог зазначає, що духа немає поза людиною, дух існує лише в кожній
людині. І з цього основною поняття про дух ми можемо конкретно
визначити, що таке духовність.
Духовність – це одна з характеристик людини, а головне, вона визначає
усі його матеріальні якості, її цінність.
Якщо сучасний педагог С.Соловейчик обов`язково пов`язує поняття
“духовність” з поняттям “духу”, то такі сучасні педагоги І.А.Зязюн,
Г.М.Салач пов`язують духовну людину з розумною. На їхню думку, “людина
розумна” на сучасному етапі виявилася нездатною подолати усякі кризи
життя , а тому загострився інтерес до людини духовної, яка по-новому
ставиться до цих проблем; усвідомлюючи необхідність абсолютних цінностей
та ідеалів з метою уникнення глобальної катастрофи.
На думку цих же науковців, без культу духовності людство загине. То що ж
таке духовність?
Духовність – це спосіб розбудови особистості, це, образно кажучи,
зустрічі з самим собою – своєю душею, внутрішнім “я”.
Духовність – це вихід до цих інстанцій формування, конструювання
особистості та її менталітету.
В сучасній педагогіці виникло таке поняття, як “духовний потенціал
особистості”. Це поняття треба розуміти, як здатність інтегрувати дії,
спрямовані на внесення гармонійної впорядкованості в оточуючий світ.
У своїй подальшій роботі ми будемо користуватись таким визначенням
духовності.
Духовність – це індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості
двох фундаментальних потреб; ідеальної потреби пізнання й соціальної
потреби жити, діяти для інших.
З визначення можна зробити висновок про структуру духовності.
Структурними компонентами духовності ми вважаємо:
індивідуальну вираженість людини;
духовні потреби людини;
пізнавальні потреби людини;
соціальні потреби людини;
потреба самоактуалізації людини;
потреба діяльності людини
Розкриємо суть кожного компонента духовності. Для цього треба визначити,
що ж ми розуміємо під поняттям “потреба”.
Потреба – це стан нужди в об`єктивних умовах, предметах, без якої
неможливий розвиток та існування живих організмів, їх життєдіяльності.
Потреби людини треба розглядати як особливий психологічний стан
індивіда, як не співвіднесеність в психіці особистості внутрішніх і
зовнішніх умов діяльності. Потреба – це джерело активності людини.
Індивідуальна вираженість – це життєвий шлях людини у суспільстві, це
свідомість і самопізнання людини, це коли особистість, як свідомий
суб`єкт розуміє не тільки оточуючих, але й себе у своєму ставленні до
оточуючих.
Духовна потреба людини – це внутрішній світ людини, її морально-етичні
цінності. Це пошук істини і сенсу життя людиною. Це пізнання людиною
свого “я”, потреба людини слухати класичну музику, читати книги, ходити
до театру. Вміння людини оцінювати навколишній світ, людське оточення.
Пізнавальні потреби – це рівень розумового розвитку особистості, її жага
до пізнання, підвищення свого інтелекту. Потреба людини у навчанні.
Соціальні потреби – це соціальний успіх людини, а звідси впевненість в
собі у суспільстві. Це ще й потреба у аффіліації, тобто прагнення людини
допомогти іншим. Це вміння людини жити в суспільстві за його законами і
водночас проявляти інтерес чуйність, допомогу іншим.
Потреба самоактуалізації – це потреба в розумінні особистого шляху, це
реалізація своїх можливостей і здібностей. Людина, яка досягає рівня
самоактуалізації, повністю реалізувавши свої здібності і можливості,
постає як свідома особистість. Потреба самоактуалізації це і розуміння
людиною своєї мети в житті і шляхів її досягнення.
Потреба діяльності – це потреба в організаційній роботі, розуміння
задач, які ставить перед людиною суспільство, і в свою чергу виконання
обов`язків, які постають перед людиною.
Таким чином, критерії духовності, це:
орієнтація людини на вищі естетичні цінності, вчинки по совісті;
ставлення людини до громадської діяльності;
прагнення особи до пізнання;
розуміння людиною сенсу буття
Критерії духовності
Критерії Показники
Морально-етична культура Моральні норми, моральний ідеал. Любов і повага
до ближнього
Соціальний Ставлення до громадської діяльності, громадських доручень.
Ставлення до Батьківщини, відчуття людини в собі справжнього громадянина
своєї держави
Пізнання Творча спрямованість, пошуковий інтерес, жага до знань, рівень
інтелектуального розвитку учня.
Розуміння сенсу буття Життєва позиція учня, своєї мети, і свого
призначення в житті
Тож з`ясуємо, що ж притаманно для кожного рівня сформованості духовності
учнів.
Якщо людина з високим рівнем сформованості духовності, то вона володіє
системою умовностей та регламентацій поведінки, має такий рівень
культури, при якому спрямовує свою власну природу, свої думки, дії й
діяльність на збереження. створення добра, гармонії, прекрасного в житті
інших людей ( тобто високий рівень сформованості).
Якщо людина з середнім рівнем сформованості духовності, то вона теж
озброєна і системою регламентацій, і високим рівнем звичних потреб у їх
дотриманні, але спрямовує все це та породження й реалізацію злого духу,
негативної духовності (антидуховності).
І лише та людина, котра не володіє ні певною системою ні бодай мізерною
кількістю умовних регламентацій, ні системою будь-яких потреб
дотримуватися хоча б яких-небудь приписів в цілому (тобто людина не
культурна зовсім), ні поняттям про добро та зло, про ідеал та антиідеал,
прекрасне й огидне, може вважати повністю бездуховною (низький рівень
сформованості).
Навіть особа, коли в арсеналі своєї свідомості й змінить певну кількість
регламентації своєї поведінки (тобто, якоюсь мірою ця людина
культурна), але вона діє за всіма правилами й законами на користь чи
задоволення лише своїх фізичних та фізіологічних потреб, не може
вважатися духовною особою. Це також по-своєму бездуховна людина.
Тобто, спираючись на попередні визначення, зрозуміло, що людина може
багато читати, ходити до театру, спілкуватися з розумними людьми, мати
тактовність, але її не можна назвати духовно вихованою. Тому що, весь її
розум та вади свідомо направлені на користь собі, а не на альтруїстичні
вчинки.
Відомий психолог, професор Московського університету Б.С.Братусь
пропонує розрізняти чотири рівні сформованості духовності у
старшокласників – принципові рівні в структурі особистості, які
характеризують ступінь її моральності, духовності:
егоцентричний – особа прагне до власної значущості, вигоди,
престижу.(Ставлення до себе є самоцінним, а до інших суто прагматичним,
залежить від понять “вигідно-не вигідно”.) Тут йдеться не про
моральність особи, а про наявність егоцентричної моралі;
групоцентричний – особа ототожнює себе з певною групою (родина, народ,
нація, клас, партія тощо), які є для неї цінними приналежністю до неї.
Усі інші можуть сприйматися як “вороги”, “опоненти”, “чужі”, які не
варті поваги, співчуття, допомоги, любові. Тут діє не моральність, а
групова мораль;
просоціальний (гуманістичний) – кожна людина виступає самоцінною, рівною
з точки зору прав, свобод, обов`язків. Ця людина спрямована на
досягнення таких результатів (продуктів праці, спілкування, пізнання),
які принесуть рівне благо іншим, навіть “чужим”, “далеким”,
“незнайомим”. Лише з цього боку можна говорити, що ця особа виконує
“золоте правило” етики: чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з
тобою;
духовний – людина починає усвідомлювати себе та інших не як кінцеві,
смертні істоти, а як істоти особливого роду, пов`язані між собою,
співвідносні з духовним світом. У цих рамках людина встановлює
суб`єктивні стосунки з Богом через пошуки особистої формули зв`язку з
Ним.
Усі ці рівні тим чи іншим способом властиві кожній особі, а в якісь
моменти ситуативно перемагає якийсь із цих рівнів “сформування
духовності”. Тож не можна чітко віднести певний рівень до кожної окремої
особистості.
Згідно наших спостережень щодо сформованості духовності у
старшокласників та концепції Б.С.Братуся, ми уклали таблицю, яка є
результуючим фактором існуючих поглядів на цю проблему. У педагогіці є
традиційним розглядати три рівні сформованості: високий, середній,
низький. Для характеристики рівнів сформованості духовності об`єднуємо
їх в табл. 1.2
Рівні сформованості духовності старшокласників
РІВНІ ПОКАЗНИКИ
Високий Сформований моральний ідеал: доброта, порядність, чесність,
правдивість, справедливість, працелюбність, вміння давати
морально-етичну оцінку оточуючим явищам і вчинкам, активність, любов до
Батьківщини, наявність мети життя, творчі здібності, рівень розумового
розвитку, патріотизм,творчі здібності учнів
Середній Сформований моральний ідеал добра, порядність, чесність,
правдивість, працелюбність, активність, рівень розумового розвитку.
Низький Не має сформованого морального ідеалу, злість, зрада,
підступність, егоїзм, жорстокість, низький розумовий розвиток, не має
пізнавального інтересу, патріотичних почуттів, чуйності, мети життя
Таким чином, проведена нами робота забезпечила теоретичне обґрунтування
оціночної системи, без якої неможливим було б проведення практичного
дослідження.
Однак, перш ніж вдатися до цього, нам необхідно визначити сукупність
виховних можливостей навчальних дисциплін, щоб підвищити ефективність
роботи духовного виховання, які вже утвердилися у практиці і стали
надбанням наукової теорії. Саме цьому і буде присвячено нами наступний
етап дослідження.
На формування духовності підростаючого покоління впливає чимало
різноманітних умов. Одні вчені розглядають ці умови як фактори, що
впливають на розвиток особистості, а інші як обставини. І та і інша
точки зору мають своє наукове обґрунтування, саме тому ми зупиняємося на
такому визначенні, яке охоплює обидві точки зору, адже та чи інша умова
за якої формується духовний світ особистості є одночасно і фактором,
який впливає на це формування.
Ми виділяємо такі основні умови формування духовності особистості:
обов`язкове врахування вікових особистостей учнів;
врахування особистостей суспільної природи людини, відповідно вихованню
особистості в колективі і через колектив та врахування особливостей
колективної пізнавальної діяльності;
активне використання міжпредметних зв`язків для підвищення ефективності
навчального процесу та для різнобічності, багатогранності розвитку
особистості;
обов`язкове використання принципу активності учнів.
Розглянемо першу з умов. На врахуванні вікових особливостей школярів вже
тривалий час наголошують і психологи, і педагоги.
За класифікацією вікових груп, яку подає нам А.В.Петровський, старший
шкільний вік, або ж рання юність починається приблизно у 14,5 років і
триває до 17-ти років. Але інші вчені неодноразово наголошують на тому,
що подібні вікові рамки є доволі умовними. Ось як характеризують вік
науковці:
?
?°?
\
?
’
”
?
?
°
?
$?
m
m
?
????????????-?ти – шестнадцати годам, как правило уже сформированы, и
такого быстрого роста их как в детстве, уже не наблюдается. Однако они
продолжают совершенствоваться…”
“Юность – завершающий этап созревания и формирования личности. Большие
изменения в собственном организме и внешности, связанные с половым
созреванием, известная неопределенность положения (уже не ребенок, но
еще и не взрослый), усложнение жизнедеятельности и расширение круга лиц,
с которыми личность должна сообразовывать свое поведение, – все это
вместе взятое резко активизирует в юношеском возрасте
ценностно-ориентационную деятельность. Идет ли речь о познании
собственных качеств, усвоении новых знаний, об отношениях со старшими
или сверстниками – юноша особенно озабочен их оценкой и стремится
строить свое поведение на основе сознательно выработаных или усвоенных
критериев и норм…”.
Виходячи із зазначених вище особливостей віку можна говорити про юність,
як один з найбільш сприятливих періодів у формуванні духовних цінностей
особистості, у формувані школи її цінних орієнтацій.
“Ранняя юность – не только возраст самоанализа, но и самый “коллективный
” возраст. Младшему подростку достаточно просто учавствовать в
коллективной жизни, быть с другими. Старшекласснику важнее всего быть
принятым сверстниками, чувствовать себя нужным группе, иметь в ней
определенный престиж и авторитет. Низкий статус в коллективе как
правило, коррелирует с высоким уровнем тревожности, юноши, не популярные
у сверстников, гораздо чаще, чем остальные, хотели бы изменить свою
личность”.
А ось як говорить про колективне виховання і його особливості педагог
І.П.Подласий: “Форма воспитания – это внешнее выражение процесса
воспитания, содержание и форма неразрывно связаны между собой –
изменение содержания влечет за собой изменение формы. Ведущая роль
принадлежит содержанию. По количеству охватываемых процессом общей
социальнозначимой целью, деятельностью, имеющая общие выборные органы и
отличающаяся сплоченностью, общей ответственностью, взаимной
зависимостью при безусловном равенстве всех членов в правах и
обязанностях”.
А до всього сказаного слід додати, що сформований учнівський колектив є
не лише об`єктом педагогічного впливу, а й сам перебирає на себе деякою
мірою виховну функцію.
Пошуки шляхів удосконалення освіти в загальноосвітній школі та гімназії
зокрема спричинилися до відродження такого методичного явища, як
інтеграція навчання – відомого ще з часів К.Ушинського (метод навчання
грамоти шляхом інтеграції письма і читання), яке перейшло нині з царини
дискусії у практику.
Ось як трактуються міжпредметні зв`язки у педагогічному словнику:
“Межпредметные связи – взаимная согласованность учебных программ,
обусловленная системой наук и дидактическими целями”.
Далі автори наводять приклади використання математичних понять у фізиці
і тому подібне.
На сьогодні поняття інтегрованого навчання трактується більш широко,
хоча в той же час ми забуваємо про тотожність понять інтеграція та
міжпредметні зв`язки.
Інтеграція (від лат. integer – повний, цільний) – це створення нового
цілого на основі виявлення однотипних елементів і частин із кількох
раніше розрізнених одиниць (навчальних предметів, видів доцільності та
ін.)”.
“Реалізація ідей інтеграції і гуманітарізації передбачає докорінну
перебудову не лише педагогічного мислення, а й усієї системи освіти –
вихід учителя за межі власного предмета. Настав час осмислювати матеріал
з позицій філософії, здійснювати міжпредметні зв`язки , усвідомивши
місце своєї дисципліни в загальній системі культури”.
Як зазначає В.А. Пасічник, література як шкільний предмет “… є
багатофункціональна, інтегральна за своїм призначенням”.
Саме тому слід, на нашу думку, звернути увагу на цю специфічну
особливість літератури як шкільного предмета, адже на важливості й
доцільності використання у повній мірі міжпредметних зв`язків наголошує
чимало фахівців. Це Усатенко, В.Вернадський, Н.Светоловская.
“Нині ідея інтеграції навчання приваблює, багатьох учених і вчителів у
нашій країні й за кордоном. Предметом наукового інтересу багатьох
дослідників (О.Біляєв, О.Савченко, П.Донченко, В.Тимченко, Ю.Колегін та
ін.), є проблема інтегрованого уроку в школах різних типів”.
Але ми вважаємо за доцільне звернути увагу на інтегральність літератури
як шкільного предмета, від самого початку, адже ця її особливість дає,
порівняно з іншими предметами, неймовірно широкий простір для плідного
використання набутків інтегрального навчання.
Активність учнів на сьогодні вважають дуже важливою для ефективності
навчально-виховного процесу.
“Активность в обучении – дидактический принцип требующий от учителя
такой постановки процесса обучения, которая способствует воспитанию у
учащихся инициативности и самостоятельности, прочному и глубокому
усвоению знаний, выработке необходимых умений и навыков, развитию у них
наблюдательности, мышления и речи, памяти и творческого воображения…”.
Цей принцип знаходиться, за словами авторів словника у тісному й
безпосередньому зв`язку з іншими принципами дидактики зокрема з
принципом свідомості. Щоб дати простір природній дитячій активності, як
фізичні й так і мисленнєвий, автори радять педагогам заохочувати
різнобічну самостійну дітей, прагнути так організувати процес навчання,
щоб у них виникав інтерес до цього процесу, , щоб діти розмірковували,
робили висновки, діяли.
“Познавая в процессе активной деятельности дети не только лучше применят
знания на практике, у них развивается исследовательские устремления и
навыки, воспитывается воля, характер, способность преодалевать
препятствия…”.
На сьогодні принцип активності в навчанні знайшов своє колективне
вираження в найрізноманітніших формах і методах викладання: лабораторні
заняття, постановка різноманітних дослідів, спостереження, екскурсії,
заняття з ботаніки та певних дослідних ділянках, вимірювальні роботи в
класі й на місцевості, самостійна робота учнів з книгами та іншими
джерелами, а також залучення учнів до активної участі в обговоренні тих
чи інших тез лекції викладеної вчителем (лекція з елементами бесіди)
тощо.
Активність у навчанні досягається за допомогою багатьох дидактичних
прийомів. Наприклад, вчитель запитує весь клас і відповідно всі учні
мають обдумувати його, готуватися до відповіді. Під час викладу
матеріалу, вчитель може окремими питаннями підтримувати увагу учнів.
Іноді може бути корисним чергувати виклад матеріалу вчителем учнями.
Але, залежно від наявного в учнів, рівня розвитку вмінь і навичок
самостійної роботи необхідна відповідна підготовча робота з боку
вчителя.
Виняткове значення в активізації навчання, на думку науковців, має
поєднання принципу активності в навчанні з практичною роботою, що
створює можливість для застосування знань на практиці, а відповідно
вмотивовує для учнів подальшу навчально-пошукову роботу.
На важливості активності у навчанні наголошували такі науковці як
Тряпицина А.П., Грєбєнкіна Л.К. та багато інших.
На особливій важливості цього принципу в середньому і старшому шкільному
віці наголошують і психологи. Зокрема, звертав на це увагу і такий
видатний психолог, як А.В.Петровський.
Враховуючи усе зазначене вище, ми вважаємо за доцільне у своїй подальшій
роботі із учнями старшого шкільного віку.
Розділ 2.
Етика в житті сучасного суспільства
Викладання етики – не читання моралі й не має на меті спонукати когось
до добра та порядності. Хоча в коло його завдань безперечно входить
формування певних засад моральної культури, котрі могли б допомогти
тому, хто справді прагне добра, краще усвідомлювати проблеми, які в
цьому зв’язку виникають.
Проте передусім етика є наукою, і завдання, які вона розв’язує, варто
осмислювати, виходячи саме з цього.
Відомо, що в структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні –
емпіричний і теоретичний, яким відповідають специфічні форми
пізнавальних завдань та діяльності. Емпіричне дослідження спрямоване
безпосередньо на об’єкт і спирається на дані спостережень та
експериментів. Логічна обробка дослідних даних здійснюється на цьому
рівні переважно в межах їх узагальнення, зіставлення, класифікації й має
на меті відкриття певних емпіричних закономірностей, вироблення вихідних
абстракцій та класифікаційних схем, що уможливлюють упорядкування
нагромадженого матеріалу. В свою чергу, теоретичний рівень передбачає
самостійну діяльність, спрямовану на вдосконалення і розвиток
поняттєвого апарату науки; дослідження тут має на меті розкриття
сутності явищ, які пізнаються, і втілення цієї сутності у відповідних
концепціях, системах наукових понять.
Разом із тим розвиток наукового знання на певному етапі приводить до
формування ідей та концептуальних систем, орієнтованих безпосередньо на
практичне втілення, на перетворення самої реальності відповідно до
результатів нашого пізнання. Тут ми маємо справу вже з
практично-прикладним рівнем організації наукового знання і відповідними
завданнями, що на цьому рівні вирішуються.
Природно, що завдання етики, як і інших наук, також відображують
специфічні вимоги перелічених трьох рівнів будови й організації знання.
При цьому на рівні емпіричному головними завданнями виступають
виокремлення фактів, що стосуються морального життя людини й
суспільства, їх збирання та опис, їх первинна систематизація в межах
тієї або іншої пояснювальної схеми, встановлення на основі їх
узагальнення певних емпіричних закономірностей. Конкретним розв’язанням
цих завдань займаються переважно такі розділи етичного пізнання, як
історія і соціологія моралі, із залученням цілого комплексу суміжних
наук: культурології й етнографії, психології й соціальної психології,
семіотики культури, мистецтвознавства тощо.
Цілком зрозуміло, що без ретельних досліджень у всіх цих галузях, без
докладної емпіричної (одержаної з досвіду) картини того, що робиться в
галузі моральної культури, будь-які теоретичні побудови філософської
етики втрачають реальне підґрунтя. В свою чергу, теоретичні дослідження
в етиці, пов’язані із сутнісним пізнанням моралі, дають емпіричним
розвідкам основу для узагальнення, навіть просто роблять “видимими” ті
або інші наявні факти (адже аби щось побачити, потрібен не самий лише
голий факт, а й мисляче око, око в союзі з розумом, що здатне його
розпізнати).
Можна твердити, що застій у радянській етиці 70-80-х років був
безпосередньо пов’язаний не тільки з вичерпаністю традиційних
теоретико-методологічних підходів, а й з відсутністю емпіричної основи,
необхідної для нових узагальнень, – ми не знали суспільства, в якому
жили, не знали, зокрема, реальних мотивів та орієнтацій, на яких
ґрунтувалася його справжня, невигадана моральність (на відміну від
офіційної моралі). І тепер, через брак коштів і сил, дослідження в цій
галузі розгортаються далеко ще не належним чином – хоча все ж перед нами
чимраз конкретніше постає реальний стан нашого морального життя.
Нагромадження такої інформації дає змогу не тільки розвивати теоретичні
дослідження, а й кваліфіковано оцінювати наявну ситуацію, обирати
оптимальні заходи впливу на неї, запобігати загрозливим тенденціям
(соціально-етичний моніторинг) тощо.
Важливе значення для сучасної етичної думки мають дослідження з історії
людської моральності, а також типологічні й компаративістські
(порівнювальні) студії в цій галузі. І тут справа не тільки в
абстрактно-теоретичному інтересі. Чим більше ми обізнані з історичною і
культурно-регіональною різноманітністю моральних норм, цінностей,
звичаїв, уподобань, чим більше скарбів людського морального досвіду
відкрито для нас – тим мудріші ми будемо, тим ширшими будуть можливості
власного нашого морального, життєвого й культурного вибору.
Наведемо лише два з багатьох можливих прикладів, що розкривають
дивовижну часом взаємодоповнюваність моральних цінностей різних культур,
іноді дуже віддалених одна від одної.
Відомо, зокрема, що європейська цивілізація останніх століть – це
насамперед цивілізація діяльності, цивілізація практичного підкорення
світу. Являючи собою небачений доти приклад матеріального вторгнення
людини в навколишній світ, ця цивілізація і в морально-духовній галузі
орієнтувалася передусім на цінність діяльності, саме нею вимірювала сенс
життя і гідність людини. “Людина є те, що вона робить”, – коротко
сформулював суть подібного погляду на людину Г. В.Ф. Гегель. А ще до
нього гьотевський доктор Фауст зухвало перефразовує перший рядок
Євангелії від Івана: замість “було в почині Слово!” він ставить: “була в
почині Дія!” Недарма Освальд Шпенглер охрестить даний тип культури
“фаустівським”. (Не зайве нагадати й про те, що саме після того, як
Фауст таким чином “переклав” св. Івана, Мефістофель і з’явився перед ним
у своєму справжньому вигляді. .)
Але попри всі здобутки діяльнішої цивілізації, що, сформувавшись у
Європі, згодом розпочала свою світову екстіансію, – вже, принаймні, з
кінця XIX ст. Дедалі рельєфніше стали проступати й її тіньові сторони.
Виявилося, що безмежна активність з боку людини й людства, беззастережна
ставка на себе і власну діяльність приховують небезпеку, яка зростає в
міру посилення реальної людської могутності, і врешті-решт ставлять
людину і світ, у котрому вона живе, на межу катастрофи. Ось тут
занепокоєні нащадки Фауста й почали усвідомлювати справжнє значення того
факту, що на Далекому Сході ще мало не три тисячоліття тому була
поширена цілісна філософія та етика недіяння (увей). Сутність цієї
філософії чітко висловлено, зокрема, в давньокитайському трактаті “Дао
де цзін”: досконаломудрий, сказано там, “не діючи, досягає успіху”;
взагалі “нема нічого такого, чого б не робило недіяння”. І в не менш
відомій індійській “Бхагавадгіті” слідом за “йогою діяння” йде “йога
утримання від дії…” Можна припустити, що цей мотив протиставлення
діяльності і недіяння – один з істотних чинників, які зумовили неухильно
зростаючий протягом XX ст. інтерес західної інтелігенції до культури й
філософії Сходу.
Інший приклад. Відомо, яку роль відігравали в розвитку духовної культури
християнського світу феномени усвідомленої провини, совісті, каяття,
сповіді. Проте цілком несподіваний погляд на взаємозв’язок усіх цих
феноменів і на їх культуротворчу функцію став можливим тоді, коли
американська дослідниця Р. Бенедікт на японському матеріалі описала
альтернативний спосіб організації моральної культури, що ґрунтується не
на принципі усвідомленої провини, а на принципі сорому, згодом було
висловлено думку, що до таю” “культур сорому” належало б, між іншими,
віднести й культуру античної Греції.
Із сказаного, звісно, не випливає, що нині ми обов’язково маємо замінити
культ діяння на культ недіяння або ж сумління – на почуття сорому. Але
обравши один шлях і йдучи ним, не слід забувати про існування інших.
Таким чином, історія моралі, історія світової етичної думки і в
сьогоднішній нашій культурі здатні набувати безпосередньо життєвого
значення.
Щодо власне теоретичних завдань етики, то вони, як і в будь-якої іншої
науки, зводяться до поняттєвого відтворення, сутнісного осмислення й
обґрунтування її предмета – моралі як такої. Вкажемо в цьому зв’язку на
два завдання суто теоретичного характеру, особливо актуальні для
сучасної вітчизняної етики.
Проблема обґрунтування моральних норм і цінностей
Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було
обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук
раціональних підстав, які б доводили їх перевагу, вмотивованість і
надійність.
Протягом століть подібне обґрунтування вибудовувалося, втім, усередині
власне релігійних уявлень про людину та її обов’язки. В межах
християнської культури, зокрема, безперечною основою моралі виступали
заповіді Мойсея і євангельська проповідь Христа. Лише в ході
секуляризації (звільнення від впливу церкви) європейської свідомості
доби Відродження і Нового часу мораль позбулася цієї своєї могутньої
підвалини, й етика опинилася перед необхідністю замінити її, наскільки
можливо, доказовою силою людського розуму. Унікальну у своєму роді
спробу утвердити мораль лише на власній її обов’язковості, тобто зробити
її цілком автономною, знаходимо в І. Канта (1724-1804). Протягом XIX –
першої половини XX ст. з’являються натуралістичні, соціологічні
обґрунтування моралі (одним із варіантів останніх є марксизм); сучасна
етика висуває обґрунтування аксіологічні, онтологічні, трансцендентальні
та ін.
Дискусії з даного кола питань ще більш загострюються наприкінці XX ст.:
до цього спричинюються фундаментальні зміни становища людини в сучасному
світі, невизначеність у ставленні до релігії, суперечки навколо
методологічних проблем сучасної філософії й людинознавства тощо. В
країнах, що постали на терені колишнього СРСР, до всього цього додається
гостра криза основних життєвих орієнтацій, пов’язана із затяжним і
болісним процесом зламу усталених форм існування за відсутності ясної
перспективи попереду. Люди нерідко впадають у відчай, дають вихід злим
пристрастям, відчувають, що їм просто “нікуди жити”; на противагу цій
дезорієнтованості й зневірі постає гостра потреба у віднайденні
оновленої, надійної системи моральних та духовних орієнтирів, що
відповідала б запитам часу й повноті нинішнього досвіду. Зробити свій
внесок у задоволення цієї потреби сучасна етика може лише на основі
теоретичного осягнення моралі як такої, її глибинних підвалин.
Нарешті, специфічне коло завдань постає перед етикою і в прикладній
сфері, тобто в галузі конкретних практичних застосувань розроблених нею
висновків.
Власне, ми вже бачили, що й суто емпіричні, й теоретичні завдання етики
становлять не лише внутрішньо-науковий інтерес, а безпосередньо
пов’язані з їх значенням для людини та її духовного розвитку. Додамо до
сказаного ще декілька міркувань.
Безперечно, прикладне значення етики як науки істотно зумовлене її
спрямованістю на аналіз і обґрунтування норм та цінностей людської
моральності. Зрештою, це значення й зводиться не до чого іншого, як до
запровадження в різноманітних формах та аспектах суспільного життя
певної критично вивіреної сукупності подібних цінностей і норм –
певного, можна сказати, стандарту людської моральності.
Становище в сучасному посттоталітарному суспільстві робить зазначену
роль етики доволі актуальною. Нині ми звикли чути про зв’язок демократії
й права, але ж не правом єдиним живі людська культура і цивілізація, і
відомий принцип права “що не заборонено, те дозволено” не може бути
єдиним механізмом налагодження людських стосунків навіть (і особливо!) у
вільному демократичному суспільстві або ж у суспільстві, яке прагне
стати таким. Саме свобода висуває найвищі вимоги до людського сумління і
відповідальності, отже – робить особливо кричущим їхній нестаток. Як не
прикро, сьогодні нам мало не на кожному кроці доводиться стикатися з
невмінням людей вислуховувати одне одного, взагалі спілкуватися, ба
навіть підтримувати цивілізовані ділові стосунки. Від торговельного
майданчика до парламенту пишним цвітом буяють неповага до особистості,
брутальність, примітивне себелюбство. Природно, що за цих умов для
етичної ініціативи відкривається широке поле дії, в організацію і
спрямування якої має зробити свій внесок і наука етика.
Важливою як для всього суспільства, так і для кожної родини й
особистості сферою впровадження результатів етичних досліджень і
санкціонованих етикою моральних норм є сфера виховання. Врахування
етичних підходів і норм в організації виховного процесу дає змогу
суттєво підвищити його гуманістичний потенціал. Так, саме за етичними
критеріями не можна ототожнювати виховання і формування особистості,
тлумачити людину, що виховується, як пасивний об’єкт формотворчих зусиль
вихователя. Етика наполягає на розгляді виховання як духовного насичення
людини, що розгортається в діалозі, спілкуванні рівнопорядкових
суб’єктів, спрямованому на розвиток вільної й відповідальної
особистості.
Висновки й рекомендації сучасної етики мають перспективу широкого
застосування всюди, де істотним s цілісний підхід до людської особи, – в
педагогіці, практичній психології тощо. Разом з тим етика проникає в
найрізноманітніші, інколи досить несподівані, галузі сучасного життя – в
політику, наукові дослідження (етика вченого – одна з найпекучіших
проблем наукової свідомості після ейнштейнівського періоду), менеджменту
та ін. Спеціаліста з етики можна нині зустріти в штаті ряду провідних
західних корпорацій: у їхній динамічній діяльності незамінною
виявляється роль компетентного аналітика, чиї поради за будь-яких
непередбачених ускладнень дають змогу не відхилятися від правил чесної
гри, зберігаючи довіру партнерів.
У міру зростання ступеня складності практичних завдань, що потребують
розв’язання, підвищується роль етичної експертизи різноманітних
економічних, екологічних, промислових, будівельних проектів, що
впливають на долі конкретних людей. Певні спроби подібної експертизи
мали місце і в колишньому СРСР з ініціативи відомого тюменського етика
Володимира Бакштановського.
Надзвичайної актуальності набувають нині етичні проблеми медицини –
успіхи останньої і вдосконалення її матеріальних засобів спонукають нині
до філософсько-етичного переосмислення ряду її фундаментальних уявлень і
орієнтирів. Це стосується, зокрема, базових концепцій життя, здоров’я і
смерті, формулювання основних цілей медичної допомоги, права лікаря на
евтаназію (заподіювання смерті пацієнтові заради його блага).
Компетентний етичний аналіз виявляється конче потрібним і в багатьох
цілком конкретних одиничних ситуаціях, що трапляються в сучасній
клінічній практиці. Наростання подібних проблем привело в наші дні до
виникнення на стику медицини й етики особливої наукової дисципліни –
біоетики, про яку йтиметься в лекції про ставлення до смерті.
І все ж найбільш традиційним і відповідним філософській специфіці етики
є її вплив на духовний світ самої людської особистості. Вище ми
згадували про те, що етика – не моралізаторство й не читання моралі;
наївно вважати, що знайомство з нею зробить погану людину хорошою.
Реальна орієнтація на позитивні моральні цінності зумовлюється передусім
не пропагандою етичних знань, а загальним станом культури і власним
рішенням, власними вольовими зусиллями людей, чоловіків і жінок, для
котрих нестерпно принижувати власну гідність, скніти в бездуховності.
Однак якщо вже людина обрала шлях відповідальності й добра – для неї не
може бути байдужим досвід інших людей, що в різні часи і в різних
країнах теж обирали його, теж билися над одвічними проблемами людського
духу. Ні любові, ні прагнення до добра навчити неможливо, проте коли
вони вже є – душа людини розширюється, розкривається для знань. І тут
етика здатна допомогти людській особистості в її духовних пошуках,
познайомити її з виробленими представниками різних культур відповідями
на питання, що по-новому (в моральному досвіді не буває простих
повторень) стоять перед нею, з усталеними формами й категоріями
людського мислення, які відповідають специфіці цих питань. Пряме
завдання етики в даному разі – допомогти наблизитися до рівня,
досягнутого культурою людства в осмисленні хвилюючих нас моральних
проблем, і разом з тим повніше й виразніше усвідомити неповторність
власної ситуації, необхідність творчого зусилля власної волі та думки.
У цьому своєму аспекті, безпосередньо зверненому до духовного світу
людини, етика теж, звичайно, постає як наука, що дає нам певні знання, –
проте не тільки як наука, а й як необхідний компонент філософської
культури та людської духовності загалом. Вживаючи певні вислови й
способи думки, апелюючи до феноменів, що виходять за межі мови, думок і
досвіду повсякдення, вона тим самим уже створює для мислячої, морально
небайдужої душі певну опору, певне духовне середовище, потрібне для
зосередження на відповідному колі питань, для того, щоб ці питання і
теми взагалі могли існувати як предмет людського мислення. Відомо, що
там, де не заведено згадувати про любов, де говорити про неї “соромно”,
– зникають і роздуми на цю тему, а разом з ними й культура любові
загалом.
Створюючи таким чином адекватне духовне середовище, що не дає заснути
власному нашому мисленню, етика спонукає останнє долати свою самотність,
спонукає до діалогу з тими, хто репрезентує інші позиції, інші точки
зору на предмети, що його цікавлять. Передаючи в стислій формі досвід
моральної свідомості людства, вона не може певною мірою не відтворювати
й надихаючу силу одвічного людського поривання до кінцевого смислу
буття, до розгадки таємниць добра і зла, ризик і безмежну привабливість
морального пошуку – мова, звичайно, про етику як таку, а не про
конкретні її виклади, які можуть бути скільки завгодно бездуховними й
просто нудними.
Отже, резюмуючи сказане, ми бачимо, що етика як наука на емпіричному
рівні описує мораль, на теоретичному – її пояснює; тим і тим вона сприяє
критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забезпеченню
нормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної людської
моральності. Як філософська дисципліна, етика розширює духовне видноколо
особистості, з’ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та
проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько-етичного мислення і
дискусій, стимулює власний духовно-моральний пошук, власну моральну
творчість людини.
PAGE \* MERGEFORMAT 3
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
