Інтернет –конференція
«Етика і духовний світ людини»
Підготувала
Сердюк Лариса Анатоліївнавчитель географії та основ зоров’я
Іркліївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів
Проживаю за адресою:
с.Скородистик Чорнобаївського р-ну
вул..Чапаєва,10
Тел..063-40-90-504
Різноманітність передумов і вимірів людського спілкування: моральний
аспект
Різних людей зустрічаємо ми за своє життя. Одні нам подобаються,
інші ні, ще до когось буваємо байдужими. Про це й піде мова у розділі –
про друзів, про людей чужих, про тих, хто чомусь нам не симпатичний,
неприємний.
У психологів є тест. Людині дають кілька десятків фото. На них
обличчя чоловічі і жіночі. Просять відібрати найприємніші,
найсимпатичніші.
Не усвідомлюючи того, людина відбирає фото з обличчями, максимально
близькими їй. І з такими ж, як і в неї, рисами психіки. Ось із цього
можна з’ясувати особистість піддослідної людини.
Так само ті, кого ми обираємо в друзі, переконливо свідчать, якими
є ми самі. «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти», – говорили в
давнину. Чи означає це, що друзі неодмінно в усьому схожі один на
одного? Усе залежить від того, за якою шкалою порівнювати. Якщо говорити
про нахили та інтереси, то тут у друзів, справді, має бути багато
спільного. Вони ніби взаємно доповнюють одне одного. Психологи називають
це «фактором комплементарності», тобто взаємодоповнюваності. Якщо ж
порівнювати за рисами характеру, темпераменту, то, як правило, друзі
бувають не схожі. Як кажуть, протилежності притягуються, крайності
сходяться.
Отже, переваги, які ми виявляємо в дружбі, не завжди переваги
подібності.
У кожної людини є риси, про які іноді вона й сама не здогадується.
Часто це не найкращі риси характеру. Ось чому подібно до того, як ми
дивимося в дзеркало, варто придивлятися іноді до своїх друзів. А
придивившись, ми можемо помітити риси, які, можливо, й не дуже нам
подобаються. І коли запитати себе, чи немає таких не вельми приємних рис
і в мене, то найчастіші на це запитання доводиться відповідати
позитивно. Отже, друзі ніби допомагають нам побачити самих себе збоку.
Плине час, міняємося ми, змінюються ті, з ким нас єднала дружба чи
любов. Зміни, які відбуваються в людини, найчастіші від неї не залежать,
може так статися, що колишня подоба зникає, близькість розвіюється,
взаємини слабшають. У декого шкільна дружба лишається на все життя –
отже, особистість таких лишається стійкою багато років. У інших друзі
змінюються за короткий час. Це засвідчує, що їхні інтереси та характер
теж змінюються частіше. Що ж вважати перевагою, а що вадою?
Дитяча сварка підлітків здебільшого руйнує дружбу назавжди. А для
юнаків сварка часто лиш епізод, який можна й забути. З віком, вважають
соціологи, дружба міцніє.
Чому? Можливо, тому, що молодші і старші школярі підходять до
дружби з різними мірками. У молодших класах майже всі діти ставлять один
до одного значно вищі вимоги, ніж до себе. Серед старшокласників такі
завищені вимоги лишаються тільки в сотої частини. Інакше кажучи, на
відміну від молодших, старшокласник міряє свого друга тією ж міркою, що
й себе, і не вимагає, щоб друг був кращий за нього.
Що шукає молодь у дружбі? Серед головних мотивів постійно
вар’юється один – «розуміння». На запитання дослідника «з ким ти ділишся
секретами?» школярі, починаючи з п’ятого класу насамперед називає друга,
підлітки цінують у другові здатність говорити про все відверто.
Характерно, пише в зв’язку з цим відомий дослідник, що чим старша
молодь, тим сильніша потреба, щоб хтось тебе розумів.
Чи можлива дружба між хлопчиком і дівчинкою, між юнаком і дівчиною?
Дехто, посилаючись на свій досвід, вважає, що такої дружби не існує.
Інші, виходячи також із власного досвіду, стверджують, що це можливо.
Мають слушність, мабуть, і одні, і другі. Для одних немає такої дружби,
а для інших є.
Десь із семи років, зауважують дослідники, приятельські взаємини і
взагалі контакти між дівчатками та хлопчиками зменшуються. Якщо до цього
гра була спільною, то тепер дедалі частіше діти граються окремо. Це
відчуження досягає апогею у 10-12 років. А вже із тринадцятирічного віку
взаємини поступово пожвавлюються. Підлітки немов починають помічати один
одного.
На запитання «Чи можлива справжня дружба (без закоханості) між
юнаком та дівчиною?» у 7-10 класах позитивно відповіли 75%. Та чим
старші опитувані, тим менше тих, хто саме так думає. Серед студентів,
уже більше половини таких, що піддають цю думку сумніву.
Де ж знайти друга? Ось що засвідчує одне дослідження. Більшість
подружилися в школі, технікумі чи у вищому учбовому закладі. Кожен
п’ятий зустрів друга в компанії. Що ж стосується дружби за місцем
проживання, то це характерно здебільшого для молодшого віку.
Чи часто таланить знайти справжнього друга? Чим старший
піддослідний, тим менше оптимістичних відповідей. У десятому класі
позитивно відповідає на це запитання із трьох школярів лише один.
Якщо з друзями обставини або час і розлучають нас, то є люди, з
якими близькі ми все життя, – це наші рідні: мати й батько, брати й
сестри, чоловік, дружина, діти.
Людина ще не народилася, ще не з’явилася на білий світ, а в неї вже
є близькі, які з радістю чекають її приходу. Помре людина, а залишаються
ті, хто зберігає до неї любов і світлі пам’ять. Це коло – найближче
людині, воно супроводжує її від першого до останнього дня життя.
Мабуть, саме тому все, що роблять для нас найближчі нам люди,
здається цілком природним, і ми ладні сприймати це як звичайний стан
речей. Людині чужій ми не забуваємо подякувати навіть за дрібницю. А
рідній, яка робить значно більше?
Вдячність – почуття, притаманне також світові тварин. Є багато
свідчень про тварин, в тому числі й про диких, які платять людині добром
за добро. А про тих, що живуть з нами поряд нічого й говорити. Кіт,
наприклад, коли дають йому їсти, перед тим, як заходитися коло їжі,
неодмінно замурликає і потреться об вашу ногу. Це манера сказати
спасибі. Собака у цій ситуації перш ніж їсти, неодмінно помахає хвостом.
Відомий австрійський зоолог і зоопсихолог Конрад Лоренц якось
виростив галченя. І пташка завжди, забачивши свого благодійника, хапала
дзьобом гусінь і, сівши на плече, намагалась почастувати благодійника,
Лоренц, певна річ відмовлявся від таких «ласощів», тоді вона бралася
запихати гусінь вченому у вухо. Отак зворушливо галка виявляла вдячність
своєму годувальникові.
Чому про це ми говоримо, про вдячність рідним, близьким? Тому, що
саме їм ми найчастіше забуваємо бути вдячними. Якось у музеї я бачив
посудину із грецьким написом: «Елій Ясон – Евтону, благодійнику, як
пам’ять». Двадцять століть проминуло відтоді, коли якийсь Ясон замовив
цей напис і вручив людині посудині. Людину цю, певно, вважав своїм
благодійником. Ми ніколи не довідаємося, який був Ясон, хто був Евтон і
в чому полягає його доброчинство. Давно не стало їх, але людей і події,
що лишилися нам невідомими пережило одне (і, певно, найголовніше!) –
слова вдячності однієї людини іншій.
У старовину непорушність родинних взаємин і вірність дружбі
вважалися найважливішою рисою. «Ворог кинув у мене камінь – і я сміявся.
Друг вдарив мене квіткою – і мені стало нестерпно боляче» – цій
індійській приказці понад дві тисячі років. За цей час людина навчилася
пересуватися зі швидкістю звуку, літати на Місяць, розщеплювати атом,
але перед образою близьких вона беззахисна так само, як дві тисячі років
тому.
Буває так, що кривду, яку ми комусь завдали, не можна ні виправити,
ні спокутувати.
– Коли я був на фронті, – пригадував письменник Володимир
Тендряков, – було в нашому полку подружжя. Він – командир батальйону,
нестримний, міг згарячу розпекти, але загалом чесний і справедливий, а
це солдати особливо відчувають. Дружина його – військовий лікар,
красуня. Думаю, що вона теж була добра, бо коли я прийшов до неї
поранений, була дуже співчутлива до моїх страждань, хоч через її руки
пройшли тисячі поранених. Я був один з багатьох. Певно, вони мали багато
спільного. Та, на лихо, коли зійдуться неодмінно сваряться чи то він її
ревнував, чи вона ображалася на нього за щось, незнаю. Тільки все в них
закінчувалося сваркою. І ми, солдати, це помічали. Помічали, що йшов він
від неї роздратований, з почорнілим обличчям. Він не мав страху. Іноді
сам ліз у вогонь, особливо, мабуть, після такої сварки і ось загинув.
Винесли командира з бою, повідомили дружину. Вона була тоді при штабі
полку. І ось мені, по-хлопчачому, злобливо цікавому, хотілося побачити,
як же вона з ним прощатиметься. І побачив. Лежав красивий чоловік з
відкинутим чубом, широкоплечий, ставний. Крові на ньому не було. Я
думав, що вона впаде, заголосить над ним, заломить руки, а вона просто
сіла. Та коли придивився до її обличчя раптом збагнув, що її зараз
опанувало страшне почуття, це навіть не горе, а каяття. Каяття за ті
дрібні сварки, що спалахували між ними. Обличчя було не злякане, навіть
не згорьоване, таке обличчя, начебто людина катує сама себе. Для мене
цей спогад – приклад того, коли каяття безсиле. Іноді в житті мені
допомагає те, що згадую той випадок, тоді я виразніше бачу кривду, яку
комусь заподіяв, поспішаю спокутувати її, першим піти на зустріч.
Кривда від людини близької, від друга буває удвічі важча.
Байдужість – це також кривда, але малими дозами, роздягнута у часі,
немов витягнена в довжину.
Коли ви були зовсім маленькі, ваші бабусі та дідусі гуляли з вами,
гралися, годували, розповідали казки. Минули роки. Ви підростали,
піднімалися вгору, вони ж никли до землі нижче й нижче. Ви ставали
сильнішими, вони – слабшими. Ви зміцнювали пам’ять новими знаннями, їхня
ж дедалі слабшала. Коли одна чаша терезів піднімалася, одна спускалася
нижче.
– А чому я повинен провідувати бабусю й дідуся? – заперечила мені
якось школярка, коли я заговорив з нею на цю тему. – Мені з ними не
цікаво. Я краще телевізор подивлюся, чи з подругами погуляю.
Старенькі ж так чекають вашого приходу, ваша розмова з ними для них
– свято. Чи часто ви влаштовуєте їм його? Чи часто приносите радість?
Допомогти близькій людині, яка вже старенька чи нездужає, ми можемо
не завжди. Але поспівчувати – це нам під силу. І найчастіше це буває
дуже важливо.
Якось у Льва Толстого в Ясній Поляні відбулася така розмова із
селянином Гордієм Дієвим:
– Чомусь ти не веселий, Гордію, чого засумував?
– Горе в мене велике, Лев Миколайович, дружина в мене померла.
– Що ж, молода вона в тебе була?
– Ні, яка там молода, набагато років старша за мене: не з своєї волі
одружився.
– Що ж, трудівниця була гарна?
– Де там! Недужа вона. Років з десять із печі не злазила. Нічого робити
не могла.
– Ну то що ж? Тобі, либонь, тепер легше?
– Ох, батечку Лев Миколайович, де там легше! Раніше, бувало прийду з
роботи чи так просто – вона з печі на мене, бувало, подивиться та й
запитує: «Гордію, агов, Гордію. Чи ти їв?» А тепер уже ніхто цього не
запитає…
Печаль, поділена з близькою людиною, немов зменшується, а радість –
збільшується. Але ж буває, що людина не здатна співчувати, їй байдуже,
чи їв, чи здоровий, що лежить на серці. Таку людину вважають емоційно
глухою. Вона ходить по землі, вчиться, говорить якість там слова, але
серце її кам’яне. І немає в цьому навіть її вини, радше тут – біда – і
цієї людини і тих, хто поряд з нею.
Чи можна подолати цю ваду, чи можна розбудити здатність
співпереживати, дружні почуття?
Один із найкоротших шляхів до цього – заступництво. Серед тих, кого
ви знаєте, мабуть, є слабші, менші, немічні. Почніть опікати,
допомагати. Моральне задоволення матимете неодмінно. Як вважає психолог
Б. І. Додонов, людській природі притаманне прагнення до альтруїзму – до
заступництва, опікування.
Радість від добра, яке ми чинимо, симпатія, яку відчуваємо до
меншого, слабшого, поступово розтоплює бар’єр байдужості, зцілює душу,
як говорили в давнину.
Прості й найскладніші психічні процеси людської діяльності
формуються під впливом середовища в якому знаходиться людина, і стають
можливими завдяки діяльності центральної нервової системи.
Особа індивідуальна, а інтелектуальні, моральні її якості не
шаблонні, вони допомагають людині, з одного боку, активно впливати на
своє оточення, а з іншого, – пристосовуватися до нього. У кожної людини
своя «комбінація» рис характеру, яка формується на фоні певного
темпераменту. «…людина може жити в інших, насолоджуватися чужими
радощами, чужим щастям. Якщо хто не відчуває в собі цієї здатності,
значить, він ще мало розвинув у собі істинно людські елементи, значить,
тваринні потреби ще переважають», – говорив М. О. Добролюбов.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
