1
Стаття :
« Етика спілкування: загальний огляд проблеми »
Підготувала
Шара Галина Олексіївна
учитель англійської мови
Тимченківського НВК
села Тимченки
Чорнобаївського району
Черкаської області
т. 0673882159
04739-50616
2010
Уявімо собі, що людина діє в якійсь смисловій порожнечі, де, крім
неї, немає жодного іншого суб’єкта. Чи матиме в такому разі її
діяльність бодай який-небудь моральний смисл?
Певна річ, що не матиме. Власного морального значення будь-яка
людська дія або вчинок можуть набути тільки в контексті певних стосунків
між людьми – можливими суб’єктами волевияву, висловлювання і дії, тобто
в контексті спілкування. Тільки за впливом, який справляє той чи той акт
діяльності на людське спілкування, людські взаємини (або й ширші
взаємини людини зі світом, теж побудовані на зразок спілкування), ми
можемо судити про його справжню моральну вагу. Як моральна свідомість,
так і моральна діяльність людини по-своєму акумулюють весь світ моралі,
всю повноту її смислу – і все ж реальне здійснення людська моральність
знаходить не у свідомості і навіть не в діяльності як таких, а лише в
царині живого спілкування. Саме тут моральна проблематика набирає
довершеної форми, повною мірою реалізовує свій духовний і гуманістичний
потенціал.
Отже, що являє собою сфера людських стосунків як царина
моральності?
Насамперед звернімо увагу на те, що відносини між людьми здатні
набувати принципово різного значення з точки зору вияву в них моральної
суб’єктивності людини. В будь-якому суспільстві існує чимало сфер і
відносин, у яких люди ставляться одне до одного саме як до об’єктів, а
не суб’єктів, вважають своїх партнерів своєрідними «мислячими речами» –
закінченими, нездатними до принципових змін і відповідальних рішень,
такими, реакцію яких на ті або інші дії завжди можливо передбачити. К.
Маркс, а слідом за ним і багато представників гуманістичної філософії XX
ст. вбачали в такій об’єктивації людини прояв її відчуження від власної
сутності. Зрештою, так воно й є, проте в дуже багатьох випадках подібне
відчуження доводиться розглядати як загалом виправдане й закономірне. На
будь-якій посаді, в будь-якій соціальній ролі людині, хоча б інколи,
доводиться функціонувати, тобто належним чином виконувати певні
заздалегідь усталені дії, взагалі поводитися й реагувати на запити, що
виникають, як свого роду об’єкт. Усе це, повторюємо, є цілком
закономірною рисою суспільного життя, без якої останнє втратило б усяку
прогнозованість і стабільність.
Загроза дегуманізації виникає там, де людина звикає ототожнювати
себе зі своєю функцією, своєю соціальною роллю, коли, образно кажучи,
епізодична маска починає правити їй за власне лице. Образ такої
самовідчуженої людини-функціонера, людини-рольовика став, можна сказати,
кошмаром технічної цивілізації останніх століть, кошмаром, що тривожив
уяву багатьох мислителів, письменників, митців, від К. Маркса до Е.
Фромма, від Ф. Кафки до Кобо Абе, Е. Іонеско чи С. Беккета. Втім, ще Й.
В. Гете говорив у цьому зв’язку про «часткову людину» – людину, що
перетворилася на персоніфікацію якоїсь
окремої функції, якогось часткового завдання. Людина-Око, людина-Вухо,
людина-Руки, людина-Мозок та ін. – на жаль, не стільки образи
сюрреалізму, скільки персонажі історії останніх століть, періоду
наростаючого «поділу праці».
Цілком очевидно, що людський індивід, який вважає себе чимось на
зразок молотка, тягача або навіть сучасної обчислювальної системи, не
вельми придатний до повноцінного морального спілкування. Ще далі
відстоїть від творчої атмосфери людського спілкування той, хто інших
людей, далеких і ближніх, здатний розглядати лише як об’єкти, крізь
призму їхніх часткових функцій і завдань. «Адміністративною мовою»,
мовою наказів і доган, спілкуватися по-справжньому неможливо.
Справжній людський сенс спілкування розкривається тоді, коли
партнер, опонент, співбесідник постає перед нами як істота-суб’єкт, що
її неможливо звести до будь-якої заготовленої заздалегідь схеми, –
істота принципово нескінченна, не завершена, здатна в будь-яку мить
повернутися до нас якимись новими, несподіваними своїми гранями. Так
розкриваються для нас люди, коли ми зорієнтовані на них, – маємо, за
словами видатного фізіолога і мислителя О.О. Ухтомського (1875–1942),
домінанту на їхнє лице: не лише коли любимо або якось особливо шануємо
їх, а й коли просто ставимося до них «по-людськи» – уважливо,
намагаючись зрозуміти їх «зсередини», виходячи з їхніх власних мотивів і
почуттів.
Утім, і тоді, коли цього зовсім не чекають, наш ближній, наш
партнер здатний раптом «вибухнути» власною суб’єктивністю, засвідчуючи
нам свої розуміння, любов, співчуття – або ненависть чи презирство.
Оскільки в повноцінному спілкуванні людина постає саме як суб’єкт, тут
завжди присутній елемент ризику, завжди актуальною лишається проблема
вибору, морального самовизначення партнерів один щодо одного. Залежно
від цього вибору й самовизначення спілкування може виявитися для людини
і найвищою, найжаданішою «розкішшю» (А. де Сент-Екзюпері) – і справжнім
пеклом: за відомим афоризмом іншого класика французької інтелектуальної
літератури XX ст., Ж. ГІ. Сартра, «пекло – це інші».
Кожному, зрештою, знайоме це відчуття несподіваного «пробудження»
співбесідника: трапляється так, що довгі роки ви маєте справу з людиною,
звикаєте дивитися на неї як на своєрідний незмінний предмет, не
підозрюючи про складності її внутрішнього світу, – аж раптом переймаєте
на собі її несподіваний погляд, погляд любові чи захвату,
неприязні чи холодної
байдужості й усвідомлюєте, що повинні якимось чином на цей погляд
відповісти, наново осмислюючи своє ставлення до «не поміченої» раніше
людини. Саме з цього моменту і починається справжнє спілкування – а
разом з тим постають і його моральні проблеми, проблеми обов’язку й
відповідальності, совісті й сорому, ворожості й любові. Саме з цього
моменту
дані проблеми набувають свого конкретного сенсу, свого людського грунту.
Резюмуючи сказане, зазначимо, що різноманітний світ людських
відносин виступає сферою безпосередньої реалізації моральності
насамперед у тому своєму аспекті, в якому він розкривається як
спілкування, тобто як міжсуб’єктна взаємодія між людьми. Спілкування,
таким чином, виявляється справжньою цариною людської моральності.
Історія людства дає безперечні докази визначального впливу
суспільних, загалом міжлюдських стосунків на характер розвитку
особистості, напрям її самореалізації, формування її духовного світу.
Виходячи з нагромадженого на сьогодні матеріалу досліджень та їхнього
теоретичного узагальнення, можемо говорити про фундаментальне значення
процесів спілкування (включаючи їхні форми й організацію) для всього
розвитку людської цивілізації й культури, так само як для кожної окремої
особистості.
У сучасній науці доводять свою актуальність думки Дж. Г. Міда про
роль засвоєних міжіндивідуальних взаємодій (інтеракцій) у конституюванні
людського Я; К. Мангейма та його послідовників – про спілкування як
детермінуючий чинник пізнавальних процесів (так звана соціологія
пізнання) та ін. Відомому радянському психологові Л. С. Виготському
(1896–1934) належать важливі узагальнення щодо впливу реального
спілкування на розвиток внутрішньої мови, а відтак – мислення і
свідомості людського суб’єкта («Мислення і мова», 1934). Широке визнання
дістала й ідея М. Бахтіна про культуру загалом як про феномен, здатний
існувати лише на межі між різними суб’єктами, в просторі актуального
діалогу й спілкування між ними; на терені сучасної семіотики (загальної
теорії знакових систем) цю ідею конкретизував, зокрема, тартуський
дослідник Ю. М. Лотман (1922–1993), на думку якого, культура, подібно до
свідомості самої людини, є таким семіотичним механізмом, що передбачає
актуальну присутність у ньому принаймні двох різних мов, котрі взаємно
інтерпретують одна одну, породжуючи тим самим усе нові комплекси значень
і відкриваючи простір для творчості.
Наведений перелік підходів, що розкривають різні аспекти
багатомірної стимулюючої ролі спілкування в житті людської особистості й
культури загалом, легко можна було б продовжити. Не випадково у XX ст.,
коли зазначена роль спілкування виявилася належним чином усвідомленою на
рівні власне філософських узагальнень, у філософії відбувається
справжній комунікативний поворот – поворот від позиції єдиного
самодостатнього суб’єкта до прийняття принципів діалогу,
інтерсуб’єктивності як керівних засад осмислення людського буття і
діяльності.
У філософії ж XX ст. до ідей, висловлених Фейєрбахом, повертаються,
аби розвинути їх на новій основі, чимало яскравих мислителів. Насамперед
у цьому зв’язку варто згадати М. Бубера – єврейського релігійного
філософа, який, спираючись на принцип «Я – Ти-зв’язку», осмислює буття
людини як нескінченний діалог людського Я з Богом («абсолютним Ти»),
світом і наявними у світі іншими, емпіричними Ти. Як філософ, Бубер
належав до німецької, ширше – західноєвропейської духовної традиції,
його ідеї визрівали в тісному міжнаціональному й міжкультурному
спілкуванні з відомими представниками європейської культурної еліти
10–30-х років. Що ж до слов’янського регіону, то тут подібні за своєю
принциповою суттю ідеї розвиває, зокрема, М. М. Бахтін (1895–1975); його
концепція діалогу як універсального принципу творчості знайшла втілення
в низці блискучих літературознавчих праць («Проблеми творчості
Достоєвського», 1929 та ін.), завдяки чому здобула широку популярність,
ставши однією з найбільш визначних і впливових у сучасній гуманістиці.
Свій внесок у становлення філософії спілкування, або комунікативної
філософії, роблять і інші визначні мислителі XX ст. Серед
німецьких
екзистенціалістів, зокрема, цікавою у цьому відношенні є постать К.
Ясперса, який висуває, як центральне у своєму розумінні людини, поняття
«комунікації».
Протиставляючи «екзистенційну комунікацію» повсякденному спілкуванню,
Ясперс розглядає її як співвідношення неповторних екзистенцій, як
глибоко інтимне й особистісне співбуття в істині, за допомогою якого
дістає втілення людська автентичність . Варто додати, що досвід
розбіжності (інколи нездоланної) між повсякденним, поверховим і
глибинним екзистенційним спілкуванням добре знайомий сучасній людині,
хоча й не завжди достатньо усвідомлюється нею; концептуальне
опорядження, потрібне для усвідомлення цього досвіду, й надає нашому
сучасникові вчення К. Яспера.
Оскільки спілкування передбачає мову, огляд підходів до нього у
філософії XX ст. неодмінно має торкнутися сучасної філософії мови, що є
чи не найпотужнішим чинником згаданого «комунікативного повороту».
Являючи собою надзвичайно широку й різноманітну галузь досліджень на
межі власне філософії, логіки та лінгвістики, філософія мови загалом має
на меті як філософське осмислення мови й мовлення, так і використання
певних закономірностей останніх для прояснення низки традиційних
філософських проблем. Серед найвідоміших представників філософії мови –
Б. Рассел (1872–1970), Дж. Остін (1911–1960), Н. Хомський (народ. 1928)
та ін.
Нарешті, важливо, що й у межах самої етики людське спілкування,
комунікація постає останнім часом не лише як тема спеціального розгляду,
а й як методологічна парадигма дослідження щонайширшого спектра проблем.
Назвемо в цьому зв’язку ім’я К.0. Апеля (народ. 1922) – сучасного
німецького філософа, який прагне обгрунтувати етику, виходячи з
комунікативної трансформації філософії загалом. В основу всього
комплексу етичних імперативів Апель покладає принцип «ідеальної
комунікативної спільноти» як контролюючої інстанції, що має забезпечити
умови згоди й осмисленості при обговоренні і прийнятті будь-яких
моральних норм. «Чини так, ніби ти є членом ідеальної комунікативної
спільноти», – так формулює узагальнений імператив комунікативної етики
Апеля А. Піпер.
Однак придивимося ближче до самого поняття спілкування як сфери
реалізації людської моральності. Досі ми вживали як синоніми вирази
«спілкування», «комунікація», «діалог». Проте між ними існують певні
відмінності, істотні з точки зору морально-етичного змісту даних понять.
Щодо співвідношення комунікації й спілкування, то перша відмінність
між ними, як зазначає дослідник цього питання М. С. Каган, полягає в
тому, що коли комунікація у вузькому розумінні слова є суто
інформаційним процесом, тобто переданням тих чи тих повідомлень,
спілкування як таке здатне набувати й практично-матеріального, й
духовно-інформаційного, й практично-духовного, а насамперед –
цілісно-людського характеру. Друга відмінність пов’язана з першою: як
передання певних повідомлень комунікація в принципі має однонаправлений
характер і не передбачає саме суб’єктної взаємодії. Вона може означати
інформаційний зв’язок суб’єкта-передавача з будь-ким – людиною,
твариною, машиною, хто є приймачем певного повідомлення, здатним його
прийняти, декодувати, належним чином засвоїти й діяти відповідно до
нього, тобто безпосередньо постає саме як об’єкт даного інформаційного
впливу. Звичайно, комунікацію можна розуміти й ширше, по суті,
ототожнюючи її зі спілкуванням, проте зазначена тенденція до
об’єктивації суб’єкта і в цьому випадку зрештою дається взнаки.
На відміну від цього, спілкування як таке характеризується власне
суб’єктною спрямованістю. Інформація тут не просто передається, а
циркулює між партнерами, метою яких є пошук певної спільної позиції,
спільної системи цінностей. Якщо комунікаційне повідомлення є принципово
імперсональним, зверненням до будь-якого адресата, що перебуває в певній
ситуації, відповідає певним вимогам тощо, – в справжньому спілкуванні
кожен з його учасників звертається до свого партнера саме як до даного
суб’єкта – єдиного й неповторного співбесідника. Завдяки всім цим своїм
ознакам саме спілкування (а не просто комунікація) здатне поєднувати
людей у реальну спільноту .
У плані вказаної відмінності діалог, безперечно, ближчий до
спілкування і є, власне, його істотним різновидом. Проте зводити феномен
спілкування лише до діалогу теж неправомірно: діалог – розподіл лотосів,
смислів, розумових
позицій, котрі цілком можуть співіснувати і взаємовідображуватися у
свідомості одного й того ж суб’єкта (явище «внутрішнього діалогу», що
супроводжує будь-який серйозний людський роздум). Тим часом потреба
людини в спілкуванні – це насамперед потреба в живому цілісному контакті
з іншим реально існуючим Я; сенс зустрічі двох Я, двох неповторних
суб’єктивностей виходить далеко за межі діалогу як такого (що, звичайно,
зовсім не применшує власне значення людської бесіди, дискусії,
«інтелектуального бенкету», як іменували діалог іще здавна).
Таким чином, далеко не будь-яка комунікація і не будь-який діалог
являють собою власне спілкування; своєю чергою, щонайтісніше спілкування
може й не бути ні комунікацією в точному значенні цього терміна (тобто
переданням певних повідомлень), ані діалогом (зустріччю різних лотосів –
смислів). Усім відомий, зокрема, феномен мовчазного «спілкування без
слів», яке не є ні діалогом, ні комунікацією і при тому може бути як
завгодно змістовним і морально насиченим саме по собі.
І в деяких інших відношеннях реальний обсяг поняття «спілкування»
виявляється більшим, ніж його уявляли за традицією. Так, життєвий досвід
переконує, що людина спілкується – саме спілкується! – не тільки з
подібними до себе людськими істотами, а й, скажімо, з представниками
світу природи, що, зрештою, завойовують в її очах право на власну
гідність, з релігійними святинями, пам’ятками історії й культури.
Знаменно, що чим ширшими стають обрії такого спілкування, тим більшою
виявляється і сфера морального осмислення й оцінки людської активності.
Звичайно, в різноманітності форм і проявів людського спілкування
далеко не все є однаково принциповим з точки зору етики. Зокрема, вона
зовсім не наполягає на тому, щоб людина неодмінно була, як то кажуть,
комунікативною, компанійською. За своєю психічною конституцією люди
поділяються на екстравертів і інтровертів; характер та інтенсивність
спілкування у представників зазначених груп якісно різні, з чим жодна
етична система нічого вдіяти не може, навіть якби й ставила собі це за
мету.
Те, що в даній галузі справді має принципове значення для етики,
можна, по суті, звести до двох пунктів: доброчесність у спілкуванні – і
спілкування як доброчесність. По-перше, важливо, щоб у будь-якому
людському спілкуванні його учасники дотримувалися загальних норм моралі,
втілювали відповідні етичні цінності, вносили у свої взаємини засади
моральної культури. По-друге, істотно, щоб людина незалежно від
емпіричних обставин життя і власної психічної конституції була морально
й екзистенційно спроможною до спілкування, усвідомлювала життєве
значення реалізації власного буття як глибинного «діалогу» зі світом.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
