Виховання Віри, Надії, Любові – основне завдання школи
Мизюк Н.П.,
вчитель початкових класів
Тальнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1
м. Тальне Черкаської області
Хто любить людей, того й люди люблять.
(Народне прислів’я)
Важко вчити і виховувати дітей у складному сучасному світі. Тиск і
навантаження на кожну сім’ю збільшуються з кожним днем, тому не дивно,
що ми частіше бачимо похмурі, заклопотані, а то й зажурені обличчя.
Збільшення кількості неповних сімей, економічна криза, втрата довіри до
лідерів держави – все це позбавляє людей емоційної рівноваги. Чимала
доля від усіх труднощів життя падає і на дітей. Вони часто опиняються у
важких життєвих ситуаціях, а їм більше за все на світі потрібна любов.
Діти дуже чутливі до фальші чи нещирості. Спостерігаючи за батьками,
вони переймають їх поведінку. Потім батьки бувають вражені вчинками
своїх дітей і не розуміють, що вчинки дітей – дзеркальне відображення їх
власних вчинків. Батьки звинувачують своїх дітей, а треба задуматись над
своїм ставленням до них.
Виховання віри, надії, любові – основне завдання школи. Так, звичайно.
Але не тільки школи, а й сім’ї. Це наше спільне завдання. Не можна жити
без віри, бо у нашому стрімкому житті тоді можна швидко піти на дно. Не
можна жити без надії, бо саме вона окрилює і допомагає йти вперед та
досягати бажаного. Не можна жити без любові, бо як тоді взагалі жити.
Я – щаслива людина. Я люблю свою роботу, я люблю вчитися, я люблю
навчати дітей. Досконалості людини немає меж, немає меж досконалості в
роботі вчителя. У нас так багато чудових, талановитих вчителів! Це я
можу вам сказати як людина, що бачила дуже багато уроків своїх колег у
школах міста та району, працюючи на посаді заступника директора школи. А
що вже казати про Великих Педагогів! Творча спадщина В.О.Сухомлинського,
Ш.О.Амонашвілі – живодайна криниця для кожного педагога, який хоче
працювати по-справжньому, мудро, виважено, з любов’ю.
Діти не народжуються безжальними чи слабкими і приниженими жертвами.
Такій поведінці діти вчаться. Вони вбирають це в себе від батьків і
дорослих, які їх оточують. Треба перш за все вчити дітей любити і
поважати себе, і тоді, коли вони виростуть, то не дозволять принижувати
чи використовувати себе. Якщо ми хочемо, щоб у нашому суспільстві до
всіх зверталися з повагою та любов’ю, то нашим обов’язком є виховання
дітей сердечними та гуманними.
Дитина, навчаючись у початкових класах, дуже багато часу проводить зі
своєю вчителькою. Що несе їй учителька кожного ранку? Якою вона
заходить до класу? Які слова вона говорить дітям? Чи дарує свою
посмішку? Чи вміє бути вимогливою і доброю водночас? Чи створює зранку
такий позитивний емоційний заряд, щоб всі уроки проходили легко? З
досвіду знаю, що не кожна і не завжди.
Як добре вчитися, коли вчитися весело! Вдалий жарт, веселий вірш чи
фізкультхвилинка, не моралізація на кожному кроці, а розв’язування задач
морально-етичного характеру – все це допомагає дітям вчитися і рости,
ставати кращими, розумнішими, вихованими. Згадаються слова Остапа Вишні:
«Треба любити людину. Більше, ніж самого себе. Тільки тоді ти маєш право
сміятися. І тоді людина разом із тобою буде сміятися… із себе, із своїх
якихось хиб, недоліків, недочотів і т.д. І буде такий дружний, такий
хороший сміх… Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину,
підвищує…»
Я намагаюся вчити дітей і їх батьків зводити всі проблеми до чотирьох
основних аспектів: любові, здоров’я, благополуччя та самовиявлення. І
найголовніший з них – любов. Не випадково, що одні з тематичних
батьківських зборів носили назву «Все починається з любові». Сценарій
цього свята подається нижче. Свято вдалося. Відгук про нього був
уміщений у районній газеті «Колос». Я намагалася підвести усіх присутніх
до думки, що велика сила любові робить кожну родину, сім’ю, людину,
дитину сильною і міцною. Якщо людина любить себе, у правильному
розумінні цього слова, – їй легко дарувати любов тим, хто її оточує, і
отримувати у відповідь такі ж почуття. Це, у свою чергу, впливає на
поліпшення стосунків з людьми та успіхи у навчанні. Любов – це ключ до
гарного здоров’я. Любов до себе, до оточуючих, до життя – спосіб
самовиявлення.
&
*
(
*
ласники. Як їм нелегко заставити ручку та олівець бути покірними рукам,
а не літати по парті чи стрибати на підлогу, лінії в зошитах підсуватися
під букви і цифри, а не вигинатися під ними чи над ними, немов
лякаючись! Як їм не просто вчитися співчувати! А вони вчаться, бо цього
їх вчить учитель, який їх любить.
Ось у клас прийшов новенький. За вікном лютий-місяць, а хлопчик майже
не знає букв, відмовляється писати, бо не знає, що пише клас. Йому важко
зливати перші склади. Сльози починають текти струмочками. Підходить
Влада П. і каже: «Не плач. Нам теж було важко, але ми не плакали і
навчилися». А в голосі таке співчуття! І не треба більше слів. Маленька
учениця дала однокласнику урок Віри.
Важливо відзначити те, що дітям принципово потрібна безумовна любов.
Вона потрібна для хорошої дисципліни. Чим більше заповнений емоційний
резервуар дитини, тим дисциплінованішою вона буде. У кого ж цей
резервуар майже пустий, той гірше підкоряється вимогам дисципліни. Як
часто нині можна спостерігати, що у дитини все є для навчання, для
відпочинку, вона умита і нагодована, але немає емоційного наповнення і
тоді, залежно від темпераменту, ходить така дитина за тобою «хвостиком»,
а в її очах читається: «Ви мене любите?». У інших очах такого не
прочитаєш. Вони діють у відповідності зі своїм ірраціональним способом
мислення. Відомо, що кожна дитина від природи інстинктивно відчуває,
якою життєво необхідною є для неї любов батьків, учителів. Але у неї
немає вроджених навичок, щоб цю любов заслужити, або домогтися її. Тоді
дитина починає діяти, випробовуючи нас своєю поведінкою, в основі якої
стоїть те ж питання: «Ви мене любите?» Якщо ми своєю доброзичливою
поведінкою відповідаємо дитині ствердно, чудово! Тоді її перестає мучити
невпевненість, а поведінка такої дитини легше контролюється.
У мене це часто буває зі Стасом К. Ось він перекидає деталі
конструктора з руки в руку, потім стукає ними по парті і уважно дивиться
в очі: «Ви мене любите?». Жартую: «Деталі до Стасика прилипли, ніяк не
може їх відчепити. Допомогти?». Ховає деталі, посміхається, вмощується
зручніше, слухає. Іншого разу насварюся. Не допомагає. Він «чудить»
далі, шукаючи варіанти, щоб отримати позитивну відповідь на те ж саме
питання: «Ви мене любите?».
То ж чи справедливо, чи розумно вимагати гарної поведінки від дитини,
не закріпивши у ній відчуття, що її люблять такою, якою вона є, не
заповнивши емоційний вакуум?
А ще треба вміти прощати. Ось Владик Х., не подумавши, сів на відчинені
дверцята шафи. Вони, звісно, відірвалися. Кричить вихователька. Я чую ці
крики ще в коридорі. Заходжу до кімнати. Влад стоїть знічений. Він дуже
переживає. Потім хапається за дверцята, притуляє їх до шафи, але, як
тільки відпускає, вони знову відпадають. Його охоплює відчай.
Заспокоюємо його тим, що, можливо, дядя Женя, який у нашому дитсадочку
на всі руки майстер, допоможе нам. Згодом дверцята, з доброї волі дяді
Жені, навішені краще, ніж до прикрого інциденту. Очі Владика світяться
вдячністю. А я радію, що дядя Женя – дуже добрий чоловік і дуже любить
дітей, часто їх веселить і виручає. Діти платять йому такою ж любов’ю.
Є любов, яка заважає емоційному росту дитини, не задовольняє її
емоційні потреби, знижує самооцінку і впевненість у собі. Не рідко і
батьки, і вчителі намагаються тримати дітей у залежності від них,
використовуючи різноманітні
засоби тиску, емоційний шантаж, владу авторитету, необхідність покори.
Вони абсолютно впевнені, що у них є всі права на дитину і поводяться з
дитиною як з об’єктом чи власністю, а не як з людиною, яка має право
рости і бути незалежною та впевненою в собі.
Своїм колегам хочу побажати радісного теперішнього і радісного
майбутнього. Хай у ваших серцях квітне любов до дітей, до своєї праці,
до цього прекрасного світу, що оточує нас! Даруйте усім Віру, Надію і
Любов, бо це наше покликання.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
