.

Яненко М.І. Роздуми на тему:

Язык: украинский
Формат: материал
Тип документа: Word Doc
153 3004
Скачать документ

Шевченківський НВК

Роздуми на тему

Вчитель: Яненко М.І.

Школа-це найближче майбуття.

Це краса душі, це ти і я

Поки є струмок-жива ріка,

Родовід іде від малюка.

Допоки існує школа,

То й життя не пропаде ніколи.

Одвічні питання: як створити школу, в якій живе і править радість, в
якій кожна хвилина дає учневі нове пізнання себе і світу? Як повинен
працювати вчитель, щоб діти навчилися відчувати довкілля, зберігати
яскраву уяву і віру в свої сили, щоб нове покоління росло творчим,
вільним, розкритим?

Ш.О. Амонашвілі у книзі „Чому б нам не прожити життя героями духу”
висуває гіпотезу походження слів „Учитель” і „Учень”. За його глибокими
переконаннями суть цих понять заключається в єдиному зерні- уч, де
у-початок слова ура, що означає Вогонь, Світло, Життя, Любов, Бог, а
ч-треба розуміти як початок слова чоло. Звідси: Учитель-Дух, який
творить, випромінює і дарує Світло, Життя, Любов, Мудрість, Знання. А
Учень- Дух, який шукає, приймає Світло, Життя, Любов, Мудрість, Знання.
У В.О. Сухомлинського є чудові слова: „Вчителю треба ввібрати море
світла, щоб дати іскорку дитині”. Серцем освітнього процесу є
спілкування учителя з учнем, тобто всесвітній закон „Учитель-Учень”,
який тлумачиться, як „Навчаючи, вчимося”.

У дитячих лікарів є правило: перед зустріччю з дитиною зігріти руки.
Вчителю важливо пам’ятати не тільки про тепло рук, але й про тепло своєї
душі. Дитяча душа схожа на пуп’янок, який тільки починає розпускатися. І
його не можна засипати потоком сухих знань – йому потрібен благодатний
дощ любові. Без любові учителя до своїх дітей не народжується зворотна
любов і довіра. Потенціал енергії цього почуття в серці кожного з нас.
Потрібно тільки відкрити його – на основі любові зростуть всі інші
прояви. І з любові до дітей виростає педагогічний оптимізм учителя, віра
у можливості дитини, уміння бачити в ній краще і спиратися на це краще у
вихованні, а також віра у власні можливості і успіх своєї праці.

Більшу частину своєї педагогіки вчитель будує на Вірі і Надії. Діти-це
маленький Всесвіт, відноситись до якого треба дуже бережливо і з
максимальною повагою, пам’ятаючи про те, що дитяча психіка занадто
ранима, і травми, залишені в дитинстві, заліковуються інколи протягом
всього життя.

В кожного гуманного вчителя урок починається з посмішки. Посміхаючись
він посилає натхнення кожній дитині. „Я в тебе вірю”, „Ти можеш”, „У
тебе все вийде” – такими фразами окриляє дитину вчитель. А віра ця
допомагає дитині здійснити дивовижну подорож життя.

Вплив особистості вчителя на своїх учнів нічим не можна замінити. Серцю
крилатого вчителя, який вчить літати своїх учнів, співзвучна думка М.
Пришвіна: „Та людина, яку ти любиш в мені, звісно, краща за мене, я не
такий. Але ти люби, і я намагатимусь бути кращим за себе”. Тільки в
учителя є така можливість вчитися літати безліч разів. Він бере новий
клас і знову стає на старт, і знову вчиться літати, з кожним разом все
вище і досконаліше. Як не можна ввійти двічі в одну річку, так і не
можна використовувати старі крила і старі способи керування ними.
Головне не розгубити в дорозі любові, радості, натхнення, ніжності,
оптимізму, відповідальності, щирості, доброти. В учителя є життєва
мудрість і досвід, а діти просто вміють літати.

Найважче – взяти на себе відповідальність за те, що ти – Учитель. Важко
бути вчителем Гуманної Педагогіки. Кожний такий учитель повинен
усвідомити для себе формулу П-З-Д (прийняти, зрозуміти, допомогти).
Правильно говорить Ш. Амонашвілі: „Учитель-Герой Духу. Той, хто не
вчиться сам, не може розвивати смак до учіння в інших”. Особливо
важливим у спілкуванні „учитель-учень” є принцип
„взаємодія-співробітництво”. Позитивна самореалізація дає школяреві
внутрішнє відчуття успіху, задоволення, і саме з цього моменту, можливо,
розкриваються його крила для польоту. І тоді з’являється впевненість, що
така дитина завдяки співробітництву з мудрим і уважним вчителем, буде
активно мислити, творити і самореалізуватися в майбутньому.

Гуманний учитель спрямований на розкриття свого характеру в трьох
якостях.

Перша якість: Доброта. Доброта учителя до учня – це мати доброти серця
учня всього світу. „Занурте дитину в море Доброти, і все зло, якщо воно
в ній є потоне. Тримайте дитину у світі Краси, і все потворне, якщо воно
у ній є покине її. Киньте дитину у вогонь любові, і різна ненависть якщо
вона в ній є, згорить”.

Ш. Амонашвілі

„В чаші дитини сяє зародок зерна Культури”

Друга якість: Щирість. Вчительська щирість – умова духовного єднання з
учнем.

Третя якість: Відданість. Відданість учителя примножує в учневі надію на
порятунок і дарує йому притулок.

Дорослі думають, що діти народжуються для того, щоб їх виховували,
наставляли, направляли на путь. І вважають, що самі вже виховані і
стоять на Путі. Проте, їм краще було б думати навпаки: діти приходять в
цей світ земний, щоб виправити те, що нашкодили дорослі. До кожного
дорослого приставлена дитина, а то й армія дітей, яким доручено
допомогти дорослому пригадати, хто він є. Те, що дорослі піклуються про
дітей, а діти дорослим створюють проблеми,- це і є невидима „водящая
”рука дітей.

Чому діти так поводяться? Тому, що дорослі поводяться не так. Дорослим
треба зрозуміти, як поводитися, щоб явища їхнього життя складалися у
фокусі, в який притягуються і плавляться зерна Культури. Звертаючись до
колег, Ш. Амонашвілі писав: „Ми відчуваємо і бачимо, що з нами щось
діється не так. І якби запитали один в одного, в чому наша біда, то
кожен знайшов би свою відповідь:

бідно живемо;

втратили віру;

„буксує” економіка;

влада не така ;

навкруги крадіжки і корупція;

багато хамства і бездушшя”.

Інші скажуть: „Все нормально”. Але прийде Мудрець і пояснить нам „Втрата
Культури є втратою людського образу ”. В цьому вся наша біда.

Якраз нова школа є місцем, де дитина дістає перші кроки моралі, вчиться
встановлювати соціальні контакти від яких залежить її успіх у житті.
Навчально-виховні заклади є складними організаціями інформаційного
накопичення і духовного творення досвіду нації. Реалізація
культурно-ціннісних настанов визначає майбутнє суспільства і держави.
Культурний розвиток людини йде від власного розуму і власної творчості і
є чинником власної самореалізації. Культура-це своєрідний рефлекс
народу, його образ, синтез багатьох гілок світової культури, носій
національних ідей.

Нову епоху можна будувати лише ознаками Культури. Переродження Планети
можливе лише шляхом Культури. Не може людство процвітати без знання
Культури. Не може бути міжнародної згоди і взаєморозуміння без Культури.
Там, де Культура, там мир. Там, де Культура, там і правильне вирішення
соціальних проблем. Скільки історії, творчості, самопожертв, стремлінь
до Світла треба було складати тисячам поколінь людей, щоб це слово було
наповнене силою і енергією. Культуру можна порівняти з Сонцем. Сонце
світить зверху, посилає нам життєдайне тепло і саме життя. Для нас всіх
воно однаково щедре. Культура-теж сонце, але людське. Людство роками
створювало наше сонце. Кожна людина великою творчою працею вкладала в
духовний диск людства маленьку іскру світла. Так складалась культура. В
ній люди відображали волю свого Духу. Якщо з інших планет бачать, що
земля світиться, то ми з гордістю можемо сказати, що це є світло нашої
культури. І ми, люди, не повинні забувати про неї (ст.11).

Виникає запитання, а що ж таке культура? М.К. Реріх про велич культури
писав:

Культ-ур – це „почитання” Світла;

Культура – це наукове і вдохновляюче наближення до вирішення проблем
людства;

Культура – це краса у всій її творчій величі;

Культура – це єдність життя і краси;

Культура – це утвердження добра;

Культура – це любов до людини.

Краса і Знання є основою всієї Культури, і саме вони змінюють всю
історію людства. Культура є головним джерелом гуманізації людської
історії. Культура кожного народу, визначаючи його духовну унікальність,
виражаючи його творчі сили і здібності, одночасно є надбанням всього
людства.(ст. 26-27)

Сила Культури – в духові нашому. Виховання Культури зв’язане саме з
прагненням до Світла. Без цієї ідеї виховання Культури перетвориться на
навчання цінностям культури. Однак знаючих багато, а вихованих мало. Ось
що пише з приводу цього Ш. Амонашвілі із мудрого джерела – Живої Етики:
„Можна радіти, що людина прагне до досконалості. Саме вона не хоче
помічати цього імпульсу. Людина навіть намагається протистояти кращим
проявам, але десь далеко в глибині „чаші” вже сяє зародок зерна
Культури. Рано чи пізно він проросте, і тому кожна людина несе в собі
частинку” загальної людяності. Ми можемо радіти тому, що:

в глибині „чаші” душі дитини вже сяє зародок зерна Культури. Значить,
дитина не приречена , людство не приречене;

тому, що дитина прагне до самовдосконалення;

тому, що імпульс до вдосконалення не дрімаючий;

тому, що рано чи пізно зерно культури проросте. Значить, Культура – це
доля наша;

тому, що дитина несе в собі частинку загальної людяності. Значить у
людства є надія на згоду, на мир, на єдність.

Виходить, що Культуру дитині прищеплювати не треба, а треба її
розвивати, виховувати, створювати. Ми, дорослі, і кожен з нас може
розвинути в собі „зерна” Культури, які є в „чаші”. Воно не сохне там,
воно живе і жде поклику і пробудження.

В чому ж тоді наша проблема? Проблема дуже складна: ми, дорослі не
хочемо помічати в собі Божий Дар. Зародок зерна Культури постійно
посилає нам імпульси, нагадуючи про себе, але ми часто залишаємось
„сліпими” до іскор від чаші. Навіть якщо і відчуваємо ці імпульси то
противимося їм, вісникам Світла. Тобто, залишаємось в невігластві,
замість того, щоб зібрати в собі всю армію великих сил і направити на
порятунок Культури, на порятунок самих себе. Якби це було не так, а
навпаки, то зародок зерна Культури виріс би у нас вільно. А це б
означало процвітання особистості, всього людства і тоді зникло б багато
проблем. Пробудження і розвиток зародка зерна Культури вплинуло б на
зникнення або послаблення багатьох проблем які хвилюють нас сьогодні:

хамство;

бездуховність і байдужість;

ненависть;

недовіра;

наркобізнес;

зрада;

лжекультура;

безпритульність;

війни;

вбивства;

прагнення до наживи і влади.

Якщо помножити це на 100, на 1000, то ми одержимо картину нашої
дійсності. І все це тому, що ми не помічаємо, або навіть проганяємо від
себе кращі спонукання, що йдуть від „чаші”. Дитині це можна пробачити.
Вона, можливо, не протистоїть своїм кращим спонуканням, і старається їх
наслідувати. Але ж потрібно, щоб поряд була культура, були люди, що її
возвеличують. Якщо провісник Світла – Дитина не зустрінеться з людьми
Культури, а зустрінеться з безкультур’ям, то вона оглухне, осліпне до
культури.

Сяючий зародок зерна Культури покриється тьмою. Підросте дитина і стане
такою ж бездушною, яких багато серед нас. Але саме нам, вчителям,
виховувати Культуру. Саме виховання Культури – доля вчителя. Ми повинні
знайти в собі мудрість, щоб явище життя налагодити як інструменти
оркестру. Погано, що діти не слухаються, хуліганять, курять. Цього
одобрювати, звичайно, не можна. Але це ж наслідок того, що дорослі
ведуть себе погано. Виховують вони дітей, забуваючи про серце, дають
поради, а самі порушують їх. Від кого діти навчаються обманювати? Від
нас, дорослих. Хто їх заманює їх в «порочну» сітку? Дорослі. Це про світ
дорослих говорять, що тут процвітає корупція, взятки, підлість,
бездуховність, безкультур’я. І вони ж, дорослі, виховують дітей. А закон
говорить: «Культура виховується Культурою». І нам потрібно, як бджолам,
збирати кожну крупинку досвіду і складати навчання, як Палац Культури.
Культура є сутність, дух, зміст, причина, істина, світло, шлях виховання
і навчання. Оволодіння Культурою проходить непомітно. Мабуть, педагогіка
виховання Культури повинна бути також прозорою, непомітною, тонкою, що
йде від серця. Швидше всього вона повинна бути імпульсивною, тоді і не
думаєш, що займаєшся вихованням Культури, а наслідки одержуєш саме такі.
Це приводить до думки, що дійсно справжнє виховання проходить саме тоді,
коли вихователь не думає, що виховує, а вихованець не відчуває, що його
виховують. І цей процес проходить як закономірний. (с. 55).

Час, життя, і Культура освіти! Культура освіти не в тому значенні, щоб
підняти руки до неба, виразити на обличчі невдоволення і безпомічно
скрикнути:

Що відбувається?

Невдоволення часом і обставинами життя повинні стимулювати наші
прагнення до кращого. Ми будемо будувати майбутнє, в якому наша уява
малює всю красу і міць Культури. Ці старанні і будуть Культурою освіти,
а це і буде вихованням Культури.

Ми живемо в складний час:

• посилення авторитаризму і адміністративного насильства в освіті;

• розподіл дітей із бідних і багатих сімей;

• поділ дітей на розвинутих і слаборозвинутих;

• на вихованих і важковиховуючих;

?????????m

????????????%?? ? ?

?

DocUeUe??AAAAAA?????????

&

gdµAm

&

gdµAm

gdµAm

&

gdµAm

gdµAm

hoeeYYYYYeeOOOOOOOOOOOeee

&

gdµAm

&

gdµAm

gdµAm

&

hV

D•Z•n•†•oe•j–?–oiiaaaaaaaaaaaaaiiiiiiiiii

gdµAm

&

• це час посилення агресії і жорстокості дорослих проти дітей;

• це час дитячих суїцидів і смертності;

• це час державного лицемірства, коли народження кожної дитини
купляється за гроші, а вулиці переповнені безпритульними дітьми;

• це час розпаду сімей і збільшення сімейних трагедій;

• це час, коли сотні тисяч дітей, відкинутих світом освіти,
перетворилися в бомжів і успішно поповнюють світ криміналу;

• це час, коли наркоманія серед дітей і молоді, дитячий алкоголізм,
куріння, жорстокість, торгівля дітьми приводять в жах;

• це час приниження вчителя, знецінення найбільш важливої для
суспільства праці педагога;

• це час приниження рідного і возвеличення чужого;

• це час бездуховності в освіті.

І разом з тим, це є час: сильного, щирого, повного і прекрасного
підйому Духу. Підйом Духу є внутрішня сила суспільства, сила Культури.
Підйом Духу серед учителів і вихователів є утвердженням Культури і
освіти, в яких процвітає педагогічний гуманізм ( притча, с. 62).

Невже сучасний учитель зможе задовольнитися тим, що буде виховувати
скалозубів, Молчаліних, скупих до грошей банкірів, егоїстів, ненажер? Що
ж залишається нам? А ось що: сказати хором «Ні!». Ми учителі Культури,
ми не можемо зрадити! Відданість учителя світлу є джерелом Культури
освіти. Культура освіти не залежить від часу і обставин, від умов життя.
Вона залежить від совісті вчителя. (притча, с. 68).

В чому ж роль вчителя у вихованні Культури? В тому, щоб живити
Духовний світ дитини, постійно поповнювати його образами прекрасними і
величними. І ці образи нам треба брати із власного духовного світу. А
краще виховувати тоді, коли виникає духовна спільність між учителем і
учнем, між вихователем і вихованцем. В цій єдності образи переходять з
одного духовного світу в інший без ніякого посередництва, самі собою.
Ось таке «тихе, непомітне, істинне виховання».

Учитель, що виховує Культуру, сам повинен прагнути до високої
Культури, сам повинен удосконалюватися. Життя по образу Культури зробить
нас невичерпним джерелом прекрасних образів, які діти будуть непомітно
вбирати в себе. І якщо до цього додати свідоме прагнення до виховання,
то в житті наших вихованців ми звершимо диво. Однак, які образи можуть
надходити від безкультурного вчителя, чи вихователя? «Потворні» образи.
Які ж іще? І якщо ми будемо творити за законами краси, то ця краса зможе
пробудити учителів Світла до подвигів і творчості. Нам пробудити зародок
зерна Культури саме основами Культури:

• Любов’ю;

• Красою;

• Знаннями.

Нехай буде лише Культура станом нашого Духу (с. 79).

Нам слід жити за правилами високої людської Культури.

• Любов. Краса. Знання.

• Духовність.

• Духовна спільнота.

• Виховання особистості.

• Виховання серця.

• Возвеличення блага.

Ми повинні допомогти нами ж приниженим дітям оживити в собі зародок
зерна Культури, прославити культуру. В кожній школі можна проголосити
такий закон виховання Культури:

• визнавати Світло;

• утверджувати Красу;

• возвеличувати Благо;

• радіти Пізнанню;

• жити в Співпраці;

• горіти Серцем;

• дарувати Любов;

• проявляти Мужність;

• наповнитися Терпінням;

• працювати Творчо;

• вірити в «Чашу» Дитини.

Нам, вчителям, не уникнути дороги, по якій ми поведемо з посмішкою
дітей для того, щоб вони стали Героями Духу. Шлях до школи – це дорога у
світи, не згуби в дорозі доброти (с. 89).

Нам, вчителям, не уникнути дороги, по якій ми поведемо з посмішкою
дітей для того, щоб вони стали Героями Духу.

Кто улыбкою жизнь встречает,

Кто с улыбкой детей пеленает,

Кто с улыбкой проблемы решает,

Чья улыбка, как луч мудреца,

Тот, как солнце, все согревает,

Тот улыбкою зло побеждает,

Тот великую тайну знает!

Суть улыбки – радость Творца.

Посмішка є Особлива Мудрість. Виховання будується по Закону
Неповторності: кожна людина може бути освічена один лише раз. Дитинство
не дається вдруге, щоб можна було почати все з нуля, вибрати іншу ідею
Навчання, на противагу тій, яка не виправдала наших надій. Йти шляхом
спроб і помилок з метою пошуку кращих педагогічних досягнень шкідливо
тим, що якщо допущені помилки, то їх не стерти за допомогою інших спроб.
Упущення в розвитку дитини навіть якоїсь дрібниці може закінчитися сумно
і навіть трагічно.

Мудрість утверджує Посмішку як осяйну силу Навчання. Посмішка – це
Особлива мудрість.

Але Мудрість не в тому, щоб вона не сходила з лиця педагога, а в тому,
щоб учитель серцем відчував, кому, коли і якою посмішкою посміхнутися,
щоб енергія Посмішки учнем була прийнята.

Педагогічна Посмішка, як духовний стан учителя, як якість його духу,
повинна супроводжувати його постійно, він нарощує в собі її силу, він
сам стає Посмішкою і поширює навколо себе добро і надію. Цей стан є його
важливим здобутком, в ньому багатство його дарів духу. І вловлюючи
тонкі моменти істини чи творячи їх, Учитель із свого внутрішнього світу
випромінює Посмішку потрібного спектру. А учень в цей час переживає
радість, полегшення, успіх, спокій, те, що саме тепер йому було
потрібне.

Дитина прив’язана до дорослого. Але дорослі бувають різні: добрі і
злі, сердечні і безсердечні, хороші і погані, усміхнені і сердиті.

Якщо дорослий дарує дитині педагогічну посмішку любові і розуміння і
разом з нею піднімається вгору, то тим самим допомагає дитині розкрити,
виявити свій Божий Образ.

Посмішка робить дитину сприйнятливою до Світла.

Ми – вчителі, і тому нам потрібна посмішка не проста, скажімо,
добродушна чи ввічлива. Нам потрібні особливі усмішки: і такі ж різні,
як діти, і такі ж різні, як зміни настрою кожного. Нам треба
посміхнутися до кожної дитини посмішкою, яка потрібна тільки їй і тільки
тепер.

Тільки так ми зможемо посміхнутися кожному учневі посмішкою, зітканою
саме для нього.

Кожного ранку посміхаймося дню, що наступив з думкою про Майбутнє.

Посміхаймося один одному дружніми і добрими посмішками. Посміхаймося
Уроку посмішкою радості пізнання і поступу вперед. Зростімо в собі
Посмішку Волі, Посмішку Стремління до Вищого, Посмішку Подвигу,
Творчості.

Ми знаємо, що Посмішки не є прості дрібнички, які прикрашають темні
сторони нашого життя, тіні внутрішнього світу. Вони не є подарунки, від
яких не знаєш як позбутися. Посмішка – це вічний зв’язок між людьми, їх
міць і фортеця. Вони є биттям нашого серця в ім’я ближнього, в ім’я
суспільства. Посмішки – крила духу.

Як же може змінитися наше життя і все навколо, якщо посмішок на Землі
і в житті стане більше в сто, в тисячу, в мільйон разів, ніж тепер? На
небі засвітяться нові зірки, бо кожна зірочка – це посмішка людини.
Зникнуть страждання і хвороби. Люди будуть жити довго і щасливо. Вони
навчаться літати. Люди навчаться думати і говорити посмішками. Вони
стануть більш красивими, привабливими. Повітря, зігріте людськими
посмішками, стане ласкавішим. Кожен розкриє в собі своє Божество.

Посміхайтесь, діти! Тільки ви можете примножити посмішки і наблизити
загальнолюдське щастя.

З кожним роком все менше і менше залишається наших посмішок. Ми
ось-ось і зовсім не будемо посміхатися.

Ми розумні люди, і нам не важко зрозуміти, що може статися в
Освітньому просторі, якщо згаснуть останні посмішки. Школа без
учительських посмішок може перетворитися в душогубку. Діти в’януть без
них, як квіти без вологи і сонячних променів. Нас чомусь більше хвилює
їхнє незнання, їхня грубість. Читаємо їм нотації, наказуємо, ставимо
двійки, викликаємо батьків. І крутиться ця розшарпана педагогіка докорів
і погроз.

Саме ми, вчителі, порушили екологію Освіти і Навчання. Вона не
терпить грубості, образ, залякувань, насмішок, нетерпіння, окриків,
порожніх повчань. Все це скеровано проти дітей, проти наших учнів.

Освітній простір – це Храм Бога, він святий. Кожен знає, що в Храмі
кричати, грубіянити, насміхатися не можна.

І кожен знає, що в Храмі треба посмішку серця і душі послати Творцю,
треба посміхнутися в душі усім Світлим Ангелам. Треба ввійти в нього з
повною чашею сердечної любові.

Освітній простір теж Храм, так-так, Храм! Тут повинна здійснитися
таїна: розкриття в дитині Образу, який створив в ній Творець. І цю таїну
звершуємо ми – учителі, бо ми – «співпрацівники у Бога». І здійснюється
це тільки з любовю – прекрасною, сердечною, духовною. Ця любов і
породжує своїх помічників – посмішки, які такі ж прекрасні, чутливі,
ніжні, віддані, як вона сама.

Посмішки наші, шановні вчителі, як свічки у Храмі, які ніколи не
повинні гаснути в Храмі Освіти. Посмішка силу несе. Вона може
перетворити хмуру погоду в сонячну.

Учні хочуть, щоб ми посміхнулись ім. тепер, поки вони ростуть і
потребують наших посмішок. А нам вони посміхнуться, коли стануть
дорослими, і ми будемо потребувати їхніх посмішок.

А в поглядах В.О.Сухомлинського школа покликана бути Школою радості
для дітей, Школою творчості для вчителів, Школою спокою для батьків і
суспільства.

У подвижницькому житті і науково-практичній творчості педагогіки
провідною є система поглядів на людину як на цінність, до якої з перших
днів її існування необхідно ставитися як до неповторного унікуму. В
основі його підходу: знання і розуміння дитини, любов і повага до неї,
бережне і чуйне ставлення до підтримки почуття її гідності, до
фізичного, психічного і духовного розвитку вихованця. Відтак,
В.О.Сухомлинський створив педагогіку, в якій все було зосереджено
навколо дитини. В очолюваній ним Павлиській школі все було
підпорядковане розвитку розуму дитини, виховання її справжньою людиною,
яка почуватиметься щасливою вже сьогодні, у школі.

Учитель творить людину. У справжнього вчителя – найважче і
найрадісніше життя, складна творчість, він має володіти надзвичайно
тонкими інструментами, якими впливає на людську душу і яку постійно
вдосконалює.

Вчитель має володіти творчою таємницею свободи форм і методів.
В.О.Сухомлинський стверджував, що вчитель – це той же учений, але в
своїй лабораторії він невпинно творить, веде пошуки найдосконаліших
методів проектування людських душ і доль.

Хто ж ти, Людино? Якою має бути людина? З чого починається людина?
Який слід має залишити людина на землі? На ці питання В.О.Сухомлинський
намагався відповісти. Своє розуміння цих понять він виклав у праці «Який
слід повинна залишити людина на землі», написаній для дітей.

Знаючий, думаючий, досвідчений педагог не засиджувався довго,
готуючись до завтрашнього уроку. Він не пише довгих поурочних планів.
Учитель готується до уроку все своє життя.

Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителю треба увібрати море
світла, ні на хвилину не відходити від променів вічно сяючого сонця
Знань, людської мудрості. Учителеві треба мати надзвичайно чутливе і
відкрите серце, щоб бачити, розуміти, відчувати тисячі найніжніших
доторкань до маленьких людей, щоб ці доторки творили людську красу,
розвивали інтелектуальні задатки й здібності. Чудодійна сила слова
виникає з любові педагога, з його глибокої віри в людину. Хай звучить у
наших школах лагідне слово, доторкаймося ласкою дитячого серця. Бережімо
людську гідність, утверджуймо в людині повагу до самої себе, виховуймо
тонку чутливість до добра і зла. Як зелений листочок тягнеться до сонця,
так душа нашого вихованця хай тягнеться до добра і ласки. Не бійтеся
бути ласкавими.

Отож, без творчого, доброго, чуйного вчителя не може бути ні нової
школи, ні нового суспільства, ні вільної України.

Педагог без любові до дитини – це все одно, що співець без голосу,
музикант без слуху, живописець без відчуття кольору.

Дерево квітне від найбільшої у світі сили – любові. Адже тільки вона
довго терпить, милосердствує, не заздрить, любов не величається, не
поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає
лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, все зносить, вірить у
все, сподівається всього, все терпить.

Плід від засіяного обов’язково дозріє, бо, як кажуть у народі, «що
посяєш – те й пожнеш».

Хай народжуються у нас крилаті діти, яким під силу все на світі. А ми
повинні дати їм силу піднятися до райдуги, до зірок, до безмежжя. У
цьому сенс життя і праці вчителя.

Дитя вже народилося крилате,

У серці має Чашу доброти.

Йому подати руку й побажати:

Ти піднімайся і лети, лети…

Аж ось стіна висока, не лякайся,

Вона обмежена до висоти.

А ти у небо синє задивляйся

І піднімайся, і лети, лети…

Безодня вже у ніг, не зупиняйся,

Усе, що не дає злетіти до мети,

Ти скинь туди й не обертайся,

А піднімайся і лети, лети…

Ось на шляху твоїм гірські шпилі

Не спинять лету у ясні світи,

Залиш печалі, горе і жалі,

Та піднімайся і лети, лети…

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020